Науковий вісник України | Наукові статті та публікації

О.М. Ганіч (Донецьк)

Реферат. Статтю присвячено дослідженню походження жанру української народної балади. Увагу зосереджено на питанні інтерпретації цієї проблеми у роботах учених-фольклористів. Розглянуто концепції українських та зарубіжних баладознавців, починаючи від спостережень представників фольклористики 19 ст. і простежуючи наукові погляди щодо осмислення проблеми дотепер.

Ключові слова: народна балада, проблема походження, розвиток жанру, епос, обрядова поезія, сюжетний тип, мотив.

Проблема еволюції фольклорного жанру була і залишається однією з найскладніших у сучасній науці.

Вивчення походження, формування і розвитку української народної балади - одного з жанрів фольклору, який зародився у надрах обрядової поезії, пройшов складний період становлення і розвитку, видозмінюючись та функціонуючи на рівні дифузного взаємопроникнення з іншими жанрами фольклору (за що отримав назву антижанру [38, с.217]), - залишається, за спостереженнями сучасних збирачів фольклору, улюбленим жанром співочої традиції у наш час, має важливе значення, оскільки це дає можливість з’ясувати роль, специфіку функціонування, місце подібних жанрів народнопісенної творчості у фольклорному процесі України.

Історія дослідження українських народних балад охоплює майже півтора сторіччя. Завдання визначити і дослідити баладні пісні у всій сукупності їх ідейно-художніх особливостей, специфіки функціонування перед українською фольклористикою 19 ст. взагалі ще не було поставлене, йшлося насамперед про нагромадження матеріалу.

Проте у європейській науці ще з часів Т. Персі та Я. Грімма, коли балада була найулюбленішим жанром поетів романтиків, ведеться дискусія відносно її виникнення та еволюції. Вже тоді намітилися дві основні теорії у вивченні цієї проблеми: теорія індивідуальної та теорія “комунальної” (колективної) творчості.

Зокрема, Т. Персі стверджував, що балади були створені у Франції менестрелями - професійними співцями, носіями народної музичної традиції.

Я. Грімм, засновник міфологічної школи у європейській фольклористиці, дотримувався протилежної точки зору. Він вважав усну поезію безособовим та неусвідомленим вираженням “народного духу”, колективною творчістю, що виникла у класовому суспільстві.

В іншому ракурсі розглядали питання про витоки народної поезії представники тогочасних міфологічної, історично-міграційної, антропологічної шкіл, залучаючи до своїх спостережень в тому числі і твори баладного жанру. Я. Грімм та його послідовники дійшли висновку, що переважна частина фольклорних сюжетів походять ще з часів арійської спільності. Науковці, які репрезентували історично- міграційну школу (Бенфей та ін.), пояснювали спільність мотивів в усній народній творчості процесом запозичення, мандрування від одного народу до іншого народних пісень, казок, переказів тощо. Представники останньої з означених шкіл, Спенсер, Ланг та ін.,відстою- вали думку про те, що у різний час, на різних територіях, у різних народів можуть зовсім самостійно і незалежно від себе складатися дуже подібні й однакові пісні як вияв однакового устрою людської природи.

Записи балад в Україні починають активно фіксуватися з початку 19 ст. їх довгий період розміщували у рукописних збірках та друкованих виданнях упереміш з піснями під назвами “думи”, “поетичні оповідання”, “історичні пісні”. Зважаючи на складність дефініції жанру, умови функціонування (наприклад, відомий дослідник баладного жанру О. Дей, спостерігаючи процес тісного взаємозв’язку балад із обрядовою творчістю, виокремлював в українському фольклорі твори так званого дифузного типу: “колядки-балади”, “баладні веснянки” [30, с.291]) можемо зрозуміти, чому перші записувачі не виділяли такі пісенні зразки в окремий жанр.

Варто зазначити, що, хоча термін “балада” фігурував у науковому обігу в українській фольклористиці у 19 ст., пріоритет його утвердження належить видатному вченому В. Гнатюку, який вперше в «Етнографічних матеріалах з Угорської Русі» (1900) послідовно і науково обгрунтовано використовує поняття “балада”.

На сьогодні можна певно стверджувати, що проблема походження баладної пісні викликала появу солідної наукової літератури в українській і слов’янській фольклористиці.

Перші спостереження щодо генези окремих баладних пісень мали характер окремих зауважень.

Питання жанрової поетики і побічно деякі аспекти походження й еволюції фантастичних та міфологічних мотивів у баладах висвітлюють М. Костомаров («Про історичне значення руської народної поезії», 1843; «Слов’янська міфологія», 1847), О. Потебня («Малоросійська народна пісня за списком XVI ст.», 1876; «Пояснення малоросійських і споріднених народних пісень», 1887; «Про деякі символи в слов’янській народній поезії», 1860).

Сюжети народних балад наприкінці 19 - на початку 20 ст. стають предметом наукових спостережень І. Созоновича, який присвятив свою наукову розвідку баладі про дівчину-воїна («Песни о де- вушке-воине и былины о Ставре Годиновиче»), Ц. Неймана («Малорусская баллада о Бондаривне и пане Каневском»), М. Сумцова («Народные песни о смерти солдата», «Народные песни об отравлении змеиным ядом»), В. Доманицького («Баллада о Бондаривне и пане Каневском», «Песнь о Нечае»). Вищезгадані фольклористичні роботи стали певним результатом у розробці проблеми походження української народної балади.

У працях М. Драгоманова («Исторические песни малорусского народа с объяснениями», 1874; «Розвідки про українську народну словесність і письменство», 1907; «Отголосок рыцарской поэзии в русских народных песнях. Песни о “Королевиче”», 1875; «Фатальная вдова (Уголовно-психологическая тема в украинской народной песне)», 1888 [20; 21; 22]) автор ставить за мету дослідити власне значну частину українських народних балад.

Передусім варто зазначити той факт, що науковець спробував визначити особливості баладного жанру. Так, у роботі «Отголосок рыцарской поэзии в русских народных песнях» М. Драгоманов вказує, що балади - “це пісні епічного змісту, розповідні, що мають у сюжеті сумовито-ефектну подію: вбивство когось з рідних, дружини, чоловіка, отруєння брата, смерть дружини, шлюб із сестрою тощо” [20, с.48].

Цікаві спостереження висловлює автор щодо походження українських пісень цього жанру: балади важко віднести до якої-небудь визначеної епохи; через винятковість сюжету вони не можуть бути відбиттям типових рис життя. Саме тому вони відрізняються найменш локальним характером, а складають загальне надбання кожного народу.

Науковець, вивчаючи проблему походження, одним із перших в українській фольклористиці ставить питання застосування методу пояснення сюжетно близьких у різних народів творів. Таким чином, виокремлює на той час три провідні з них:

міфологічно-племінний (намагається звести схожі оповідання до найдавніших міфо-космічних формул, що були спільні всьому арійському племені);

літературно-інтернаціональний (пояснює схожість оповідань перейманням їх одним народом від другого через обопільний вплив не лише усної, але й писемної словесності різних народів);

антропологічний (обгрунтовує подібність оповідань коін- циденцією способів мислення, однакового у різних народів, звертаючи, як і перша школа, увагу, перш за все на оповідання міфологічного характеру, але пояснює їх походження не з споконвічних міфо-космі- чних фраз, а з останку дикого світогляду й звичаїв, які збереглися в словесності більше цивілізованих народів) [22, с.7].

М. Драгоманов застерігає від надмірного захоплення кожним методом, а при порівняльнім дослідженні увагу, на думку науковця, мають привернути другорядні подробиці: “І в кожнім разі не швидкі висновки з поверхового порівняння різних тем, або навіть їх уривоч- них подробиць..., але докладний порівняльний дослід мусить відкрити як оригінальність оповідання, старанність його повстання, так і дороги його руху в різні країни”.

Наступником М. Драгоманова у справі дослідження української баладної пісенності вважаємо І. Франка. Виокремлюючи балади з-поміж пісенного загалу він зазначав те, що є в народній творчості чимало пісень “імперсональних, типових, не зв’язаних, здавалось би, ні з яким місцем, ані часом... у деяких з них лишилися, одначе, замітні й досі признаки часу їх постання... оскільки вони ані виразно історичні, ані баладові, у нас досі майже не було спеціальних дослідів, головно, мабуть, задля хаотичності матеріалу” [56, с.302].

Не останньою метою дослідження, за словами І. Франка у «Студіях над українськими народними піснями» (1913), а також у раніше написаній розвідці «Жіноча неволя в руських піснях народних» (1883), є з’ясування походження пісенних творів (вважаємо за потрібне зауважити, що переважна більшість аналізованого пісенного матеріалу у названих роботах - це народні балади, хоча автор обмежено використовує цю назву жанру).

“Час постання пісні можна означити досить докладно з різних внутрішніх і зовнішніх подробиць навіть тоді, коли знаємо напевно, що герої пісні - не історичні особи або щодо історичної особи пісня прикладає зовсім не історичну подію...”, - стверджує фольклорист [56, с.77].

У своїх дослідженнях Іван Франко аналізує генезу баладних мотивів, символіки, поетики пісень 15 - 18 ст., сюжети яких були широко розповсюджені в слов’янських і неслов’янських країнах Європи.

Батьківщиною більшості з цих історичних баладних творів Франко вважав південнослов’янські країни, які найбільше страждали від іноземного гніту, припускаючи, що пісні з подібними сюжетами були занесені південнослов’янськими співаками. Так, сербо-бол- гарського походження “бродячими або мандруючими піснями” є такі балади: «Стефан-воєвода», «Іван і Мар’яна», «Батько продає дочку турчинові», «Викуп з неволі», «Теща в полоні у зятя» тощо. Фольклорист відзначив, що українські пісні про Стефана-воєводу, про Івана і Мар’яну, про Романа та Оленочку тощо, крім сюжетної близькості, мають і деякі ритмічні та стилістичні прикмети сербо-болгарської епічної пісенності.

Іван Франко, досліджуючи проблему походження, брав конкретний пісенний сюжет у всіх його варіантах, робив широкі екскурси в історію, де намагався знайти для кожної пісенної реалії історичну основу, звертався до аналізу стану, в якому дійшла пісня (“попсуван- ня значної частини варіантів” вказувало на давність виникнення твору). На нашу думку, справедливі висновки російського баладознавця Б. Путілова, про те, що “порівняльні спостереження мали для Франка велике значення, оскільки, виходячи з них, дослідник намагався з‘ясувати питання походження деяких балад та їхнє місце в історії українського фольклору” [50, с.141].

Як відомо, культурні взаємодії, “запозичення”, є додатковим фактором генетичного характеру, важливе значення якого поза сумнівом, оскільки у реальних історичних умовах не існувало абсолютно ізольованого суспільного та культурного розвитку.

Питання національної обробки “мандрівного” сюжету в роботах Франка не менш важливі, ніж з’ясування джерел походження: автор намагався простежити багатосторонній характер поетично-творчого спілкування різних народів на прикладі баладного матеріалу.

Майже одразу після звернення дослідників до з’ясування характеру баладного жанру, його виникнення та шляхів розвитку окреслюються розходження науковців у розумінні цих питань.

Складність дослідження означеної проблеми як для дослідників минулого, так і для сучасних фольклористів вбачаємо, в першу, проте не в останню, чергу, у побутуванні на Україні і до нашого часу творів, різностадіальних за часом виникнення, які водночас різняться тематикою, отже, підлягають класифікації , складаючи окремі групи або нашарування баладного фонду нашого народу: “Сукупність баладних пісень українського народу показує, що цей жанр склався на Україні з творів різних хронологічних рівнів розвитку народної пісенності, починаючи від найстаршої, обрядової верстви і закінчуючи історичною та соціально-побутовою пісенністю” [19, с.29].

Не другорядну проблему становить нез’ясованість та неусталеність певних термінологічних аспектів, яка дотепер вносить плутанину у вирішенні багатьох питань. На сучасному етапі такі широко застосовані у наукових роботах у слов’янській фольклористиці поняття, як “архаїчна балада”, “класична або старовинна балада”, “ар- хетипна балада”, “нова балада”, мають більш описову характеристику, ніж конкретне визначення, що має увійти в науковий обіг.

Враховуючи міжнаціональні баладні зв’язки, фольклористи минулого проводили порівняльно-історичне вивчення такого давнього й своєрідного жанру, як балада, у слов’янських народів з визначенням зв’язків генетичного, історико-культурного та типологічного характеру. Активно вивчались поряд із оригінальними українськими народними баладами твори, походження яких науковці зумовлювали наступними чотирма (за Б. Путіловим) чинниками:

Незалежне виникнення балад подібного змісту.

Творча передача і засвоєння ( й переробка) сюжетів.

Теорія запозичення, яка в ряді випадків доповнюється і корегується вказівками на можливість співтворчості сусідніх народів.

Теорія, згідно з якою подібні змістом балади споріднених народів можуть бути віднесені до часів, коли ці народи складали єдине ціле [50, с.168].

Відомий російський учений О. Веселовський, порушуючи питання про виокремлення “свого” та “запозиченого” в піснях , у роботі «Три главы из исторической поэтики» піддає сумніву перенесення чи запозичення сюжетів: «Я имею в виду хотя бы песни, играющие роль в связи обряда: они могут быть искони крепки ему, могли быть внесены в него позднее, на место древних, если отвечали содержанию обрядового момента. Примером первых может служить финская руна о Сампо, которую поют при посеве; примером вторых - балладные песни, которые исполняются и отдельно и при свадебном обряде, очевидно, в связи с сохранившимися в нём следами древнего “умыкания”» [8, с.202].

Погляд О. Веселовського на виникнення та розвиток жанру балади органічно та логічно випливає з його історичної поетики. Простежуючи тривалий процес розкладу первинного синкретизму та диференціації поетичних родів та видів словесного мистецтва, він використовує при цьому величезний фактичний матеріал.

У фундаментальній монографії «Историческая поэтика» автор досліджує, як з епічних елементів обрядової поезії виникає ліро-епічна пісня як початок епосу. Пісні, що виокремились із календарного обряду, на думку вченого , можуть жити самостійно та подекуди визначати форми та роди художньої поезії. Саме таким чином виокремились баладні пісні з циклу весняних пісень [8, с.241].

О.        Веселовський характеризує художню форму та стиль цих пісень, відмічаючи такі їх суттєві риси, як “повествовательный мотив, но в лирическом эмоциональном освещении”, “разбросанность”, “чередующиеся припевы”, “любовь к троичности и эпический схематизм”.

У своїх лекціях з історії епосу (літографоване видання, Спб. 1884-1885) О. Веселовський користується для визначення цих пісень терміном “кантилена”, але у «Трех главах из исторической поэтики» (1899) вже використовує термін балада.

Деякі дослідники, зокрема Д. Балашов, стверджують, що жанр народної балади із хоровою основою, що вийшов з обрядової поезії, “умер в конце 16 века”, і «связывать с этим жанром происхождение других жанров с наименованием “баллада” было бы ошибочно» [5, с.63]. Таке категоричне ствердження нам видається непереконливим. На грунті українського фольклорного матеріалу та пісенних текстів слов’янських народів можна, на нашу думку, зробити висновок, що основну тезу історичної поетики О. Веселовського про виділення баладної пісні з обрядової поезії можна розповсюдити на слов’янську народну баладу. Саме цей вид балади був першим етапом у розвитку цього жанру.

Вже А. Антонович та М. Драгоманов, пояснюючи колядні пісні, правильно відмітили у них епічне відображення “века дружинного и княжеского” [1, с.2-51].

Коли А. Антонович та М. Драгоманов укладали свій збірник “Исторические песни малорусского народа” та писали до нього коментарі, було ще небагато публікацій. Пізніше друковані матеріали про українську обрядову поезію збагатились монументальними виданнями Я. Головацького, П. Чубинського, О. Кольберга, В. Гнатюка, В. - Шухевича, Ф. Колеси та багатьох інших.

На сьогодні дослідник, що поставив собі за мету виділити з української обрядової поезії епічне осердя, може спиратися на величезний фактичний матеріал.

Монографічний аналіз баладних сюжетів, на важливості якого наголошував І. Франко, спостерігаємо у роботах видатних українських фольклористів В. Гнатюка [11; 12; 13; 14], К. Квітки [26; 27], Ф. Колесси [28; 29]. Так, фундаментальною, не тільки фольклористичною, але й історико-соціальною, залишається розвідка видатного фольклориста та етнографа В. Гнатюка «Пісня про покритку, що втопила дитину». Автор, проаналізувавши 51 варіант пісні, визнає, що побутування балади не обмежується українською етнографічною територією, і подає цікаву гіпотезу про виникнення сюжету, пов’язаного з двома незалежними одне від одного центрами: чеським та українським. Широкого узагальнюючого висвітлення у роботах зазначених фольклористів дістають баладні сюжети “про дочку-пташку”; “про дітозгубницю”; “про дівчину, що помандрувала із зводителями”, “про неплідну матір і ненароджені діти” та ін.

Проблему походження і поступового розвитку балади розглядав у багатьох роботах видатний український фольклорист 20 ст. П. Лінтур («До проблеми походження слов’янської баладної пісні», 1964; «Балладная песня и обрядовая поезія», 1965; «Балладная песня

о          заклятии невестки в тополь», 1964; «Украинская балладная песня о сестре-отравительнице и её славянские связи», 1965 тощо). О. Дей у грунтовній монографії «Українська народна балада» зазначає, що дослідник “акцентував на потребі вивчення історії розвитку української балади, відзначивши, що з усіх жанрів українського фольклору вона найменше досліджена” [19, с.5]. Варто детальніше розглянути наукові розвідки фольклориста.

У передмові до збірки «Народні балади Закарпаття» (1966) П. Лінтур зазначає, що дискусія навколо проблеми походження баладної пісні триває понад 100 років та припускає (підтримуючи угор-ського вченого Л. Вардяша), що найдавніші сюжети слід віднести до епохи розпаду родових відносин, бо вони, ймовірно, виникли ще до завершення процесу розподілу слов’ян на східних, західних та південних. Фольклорист П. Лінтур зауважує, що на безперечну близькість та генетичний зв’язок балад із обрядовою поезією звернули увагу авторитетні дослід-ники - чеський академік ї. Горак та укра-їнський академік Ф. Колесса. Що стосується більшості баладних сюжетів, то вони, з точки зору П. Лінтура, виникли у феодально-кріпосницький період і торкаються різних сторін патріархального побуту.

Цікаві спостереження він висловлює про взаємозв’язок баладних пісень з іншими фольклорними жанрами:

сімейно-побутовою обрядовістю, зокрема весільними піснями: 1) переконливими вважає висновки Ф. Колесси про походження сюжету про дочку-пташку із весільної пісні; 2) експозиція (пролог) балади “сестра-отруйниця”, що властива усім слов’янським творам цього жанру, - це, по суті, весільний заспів - мотив, характерний для усіх весільних пісень; 3) на прикладі пісні «Ой заплачеш, біла дівко» можна спостерігати процес диференціації деяких жанрів, виокремлення їх із синкретичної обрядової поезії;

календарно-обрядовими піснями: 1) хорове виконання, сюжетна і текстуальна близькість свідчить про зв’язок балад із творами весняного та літнього циклів обрядової пісенності; 2) драматизм та динамізм оповіді, діалогічна форма викладу, емоційність, трагізм, які є характерними особливостями баладної пісні, притаманні також і колядним пісням.

Розглядаючи проблему походження народної балади, науковець звертає увагу на те, що має справу з класичною старовинною баладою. Водночас слушно акцентує на тому, що балади в залежності від їхніх видів та жанрових різновидів виникали не одночасно і навіть не в одну епоху.

У роботі «Балладная песня и народная сказка» дослідник, застосовуючи історично-порівняльний метод, виокремлює 4 типи балад, які знаменують різні етапи в історичному розвитку жанру:

архаїчна балада із хоровою основою та міфологічними мотивами, генетично пов’язана із обрядовою поезією та казковою творчістю;

епічна балада, споріднена з героїчним епосом та історичними піснями;

лірична балада, яка близька до традиційних ліричних пісень;

нова балада.

Відомий баладознавець акцентує увагу на тому, що найменш вивченим, проте найбільш важливим у розумінні еволюції жанру є перший тип балад, який має два різновиди: балади із хоровою основою та балади із міфологічними мотивами. У раніше виданій роботі «Балладная песня и обрядовая поэзия» автор вважає прямою попередницею народної балади (з хоровою основою) ліро-епічну пісню, першоджерелом якої є обрядова поезія. Інший різновид балад - з міфологічними мотивами - органічно пов’язаний з казковою творчістю [22, с. 164]. На думку науковця, багато балад текстуально збігаються з колядками, веснянками, купальськими, сімейно-побутовими та хороводними піснями, що свідчить “про походження найдавнішої слов’янської балади з обрядової поезії” [40, с.11].

Таким чином, у центрі наукових пошуків П. Лінтура передусім найдавніша група балад, однак учений не робить узагальнено-теоре- тичних висновків щодо походження усіх шарів баладного фонду. Ураховуючи складність проблеми, відомий фольклорист застерігає від надмірної категоричності суджень.

Григорій Нудьга припускає ймовірність виникнення спільних для слов’ян баладних сюжетів у часи, коли ще не було поділу на західні, східні, південні народності. За часом виникнення фольклорист поділяє балади на три виразно окреслені групи:

а)         найдавніша група - балади, в яких так чи інакше розкривається поетичний світогляд народу, його міфологічні уявлення, світ його фантазії та розуміння природи;

б)        історичні балади, пов’язані з 13 ст.;

в)        соціально-побутові балади, в яких розкриваються мораль, етика, родинний устрій, побут народу; за часом виникнення, в свою чергу, балади цієї групи різні : мотиви одних зародилися, на думку науковця , ще в період розкладу первісно-родового ладу, інших - в добу феодалізму.

Фольклорист зазначає, що найдавніші балади про метаморфозу людей на рослин, тварин, птахів, “в’яжуться якоюсь ниткою з обрядовою поезією”; про давність соціально-побутових балад свідчать елементи архаїчної лексики у прямій мові героїв; хронологія подій в історичних баладах вкладається у рамки 13 - 19 ст. [47, с.11-18].

Дослідниця С. Грица у монографії «Мелос української народної епіки», наслідуючи О. Веселовського та Ф. Колессу, наголошує на тому, що балада розвивалася паралельно із обрядовою творчістю. Науковець виокремлює чотири основні групи балад (міфологічні, сімейно-побутові, історичні та соціально-побутові). Коротко зупиняючись на етапах розвитку баладного жанру, С. Грица висловлює наступні думки: “жанр балади не вдається зарахувати виключно до ліро- епічних пісень пізнішого перехідного етапу, народні балади про чари, про закляття не менш давні за своїм походженням, ніж багато російських билин” [17, с.19], “до того як на Україні виникли історичні думи, широко розвиненими були ліро-епічні пісні... Вони не тільки не були витісненими думами, а й виявилися живучішими за них і активно побутують до сьогодні” [17, с.20]. Слушними є міркування щодо особливостей вивчення епічної творчості: слід не тільки проводити діахронічне дослідження і враховувати ті часові нашарування, яких епос за-знав протягом усього історичного розвитку, а й звертати увагу на “просторовий зріз”, “бо не в одні й ті ж історичні періоди і не скрізь епос розвивався з однаковою інтенсивністю” [17, с.19]. Зазначимо, що знову спостерігаємо, з нашої точки зору, певну нез’ясованість термінологічного апарату щодо виокремлення найдавнішого виду укра-їнських народних балад: в українському фольклорі немає “міфологічних балад”, оскільки немає у цих творах - архаїчних баладах - міфологічного мислення, міфологічної свідомості. Мотиви метаморфози, чарів є у цих пісенних творах прохідними. Головний конфлікт балад - побутовий, реальний.

У 60-і рр. XX ст., на думку відомого російського дослідника М. Кравцова, посилено зростає інтерес до слов’янської народної балади. Сам науковець у статті «Славянская народная баллада» (1964) одним із ключових питань вирішення проблеми слов’янської балади вважає з’ясування того, який шлях розвитку пройшла народна балада і які жанрові різновиди виникли у результаті. Російський дослідник залучає до аналізу й значний український баладний матеріал. Вивчаючи групу балад, яка носить назву міфічних або анімістичних (із наступними найрозповсюдженішими сюжетами: 1) свекруха або мати закляла невістку чи дочку, і та перетворилась на дерево чи сарну;

дівчину зчарували на весіллі; 3) сестра отруїла брата; 4) брати знайшли свою сестру тощо), М. Кравцов робить висновок, що такі балади найбільш давні: архаїчність мотивів, язичницький характер пісень з такими мотивами (в них немає нічого християнського, а прийняття християнства співпадає у слов’ян із періодом раннього феодалізму). Дослідник не відкидає припущення чеського академіка ї. Горака про хорове виконання жінками цих творів. М. Кравцов також слушно зауважує, що міфічні та анімістичні мотиви, які є свідченням давності балад, властиві не всім баладам, а сюжети, побудовані на сімейно- особистісних стосунках людей, притаманні всій цій групі, що важливо враховувати при вирішенні питання генези жанру. Приєднується вчений і до спостереження фольклористів та етнографів над специфікою конфліктів: деякі баладні конфлікти виникли за часів первіснообщинного ладу, коли важливу роль відігравав матріархат (зокрема сюжети про брата та сестру).

М. Кравцов зауважує про складність вирішення питання часу виникнення та історії розвитку таких різновидів балад, як пісні з міфічними, анімістичними, історичними, соціальними та сімейно-осо- бистісними мотивами, та наводить дві основні тенденції щодо вирішення проблеми: “Одні вчені вважають , що балада - жанр давнього дофеодального походження; інші відносять її виникнення до часів раннього феодалізму. Можна навести і третю думку, яка стверджує, що балада у своїх різновидах виникла неодночасно. Проте ця думка не знайшла ясного та чіткого формулювання та доказового обгрунтування” [31, с.242]. ї. Горак, А. Меліхерчик, П. Лінтур, як і сам М. Кравцов, дотримуються першої версії. Однак у роботах В. Проппа та Б. Путілова має місце інша думка - про виникнення балади за феодальних часів.

Отже, спираючись на аналіз вищезазначених досліджень, теорій наших попередників, припускаємо, що найдавніший різновид баладної пісні розвинувся на основі обрядової поезії. Це (якщо так можна висловитися) архаїчний пласт народної балади, близький за своєю основою, за композицією та стилем до календарних та родинно-побутових пісень.

Суперечливим у баладознавчих роботах залишається питання про архаїчне походження баладних сюжетів. Думка С. Мишанича про те, що “деякі дослідники схильні знаходити початки баладного жанру ще до виникнення обрядової пісенності” [23, с.6] знаходить підтвердження і в сучасних розвідках фольклористів.

Дослідниця Марина Гримич у статті “Слідами архаїчного ритуалу в пісенних сюжетах про перевтілення утоплениць”, аналізуючи баладні сюжети типу: мати сповіщає про перевтілення дочки-утопле- ниці; сестра, не послухавши брата, ступає на хитку кладку, тоне і перетворюється в окремі предмети навколишнього середовища; брат проводить сестру через річку, вона тоне і також перевтілюється; сестра приносить братам снідати, кидається в море і також “розчиняється” в природі, - робить висновок, що такі українські народні балади зберігають архаїчні мотиви “почленного перетворення людини в окремі предмети навколишнього середовища”, містять “міфо-поетичне переосмислення колишніх ритуальних потоплень”, і таким чином “демонструють результат перекодування міфо-ритуальної семантичної системи на фольклорну” [16, с.43-44].

Аналіз фольклорних текстів балад у статті “3 історії двох українських народних балад про інцест”, а також вивчення їхньої етнографічної основи дали змогу дослідниці виявити деякі подробиці походження і побутування цих пісень. Балада про вінчання брата з сестрою виникла, на думку М. Гримич, на основі якоїсь реальної події. На формування фінальної частини мала вплив легенда про квітку “братку” (мотив метаморфози). У статті також окреслені причини входження балади до весняної та літньої обрядової пісенності. Стосовно балади про сватання сина до матері, брата до сестри були сформульовані дві версії походження: 1) якийсь реальний факт ліг в основу твору під сильним впливом легенд та оповідань так званого Едіп- івського типу (тоді час виникнення визначається порою після християнізації Русі); 2) більш ймовірною, на думку дослідниці, є версія про виникнення пісні на основі чоловічого ініціального обряду із інформацією про його риси [16, с.43-44].

Наведені спостереження М. Гримич, безперечно, цікаві. Однак не можемо не враховувати думки відомих авторитетних дослідників жанру щодо питання відгомонів первісних міфічних вірувань та уявлень, анімістичних персоніфікацій і т.п. у баладах. Так, О. Дей зазначає у монографії «Українська народна балада», що в багатьох дослідженнях про баладу вище перелічені елементи розглядаються виключно як доказ архаїчного походження творів, тому їх відносять до найдавнішої верстви, пов’язаної безпосередньо з календарно-обрядовою пісенністю. Проте ці атавістичні з сучасного погляду деталі баладної художньої форми були збережені як живі до часу широкого розквіту жанру балад [19, с.5]. Слід наголосити на тому, що сама по собі наявність певного мотиву ще не свідчить про час виникнення баладного сюжету, а тим більше жанру. Мотив легко міг виникнути вторинно або існувати у вигляді повір ’я, елемента казкового сюжету, легенди тощо.

Дотепер найбільш інформативною за обсягом теоретичного та ілюстративного матеріалу в українському баладознавстві вважаємо уже вищезазначену монографію О. Дея «Українська народна балада». Автор цієї поважної студії не ставить предметом аналізу проблему походження української народної балади, однак багато цікавих спостережень приваблюють глибиною осмислення матеріалу. Джерела виникнення баладного жанру, вважає О. Дей, сягають ще староруської доби. Дослідник погоджується із думкою П. Лінтура про неможливість розгляду балади тільки як явища середньовіччя (XIV - XVI ст.), визнаючи тим самим шестисотлітній період, протягом якого з різною інтенсивністю творилися українські народні балади (XII - XIX ст.): “Сукупність баладних пісень українського народу показує, що цей жанр склався на Україні з творів різних хронологічних рівнів розвитку народної пісенності, починаючи від найстаршої, обрядової верстви і закінчуючи історичною та соціально-побутовою пісенністю” [19, с.29]. О. Дей, аналізуючи довгий шлях розвитку і формування балади в окремий епічний жанр пісенної творчості і зараховуючи до сюжетного фонду українських балад близько 300 типів, наголошує на тому, що переважна більшість цих баладних творів є оригінальними, оскільки виникли в конкретних умовах побутового та соціально- історичного життя українського народу. Таким чином, автор обстоює важливість дослідження розвитку й побутування баладного жанру в українському фольклорі не тільки в порівняльно-міжетнічному аспекті: “Відчувається особлива потреба в розгляді баладних творів передусім на тлі спеціальних національних обставин” [19, с.7]. Тільки тоді, на думку авторитетного науковця, відкривається можливість обгрунтованішого й переконливішого визначення джерел походження багатьох сюжетів цього жанру.

Значне місце проблема походження української народної балади посідає у роботах відомого сучасного фольклориста С. Мишани- ча. До двотомного видання ученого «Фольклористичні та літературознавчі праці» (2003) увійшли чотири студії [41; 42; 43; 44], у яких автор звертається до питання генезису українських балад. Роботи були написані у різний період, друкувались як передмови до фольклорних видань («Сучасне життя української народної балади в Карпатах» до книги «З гір Карпатських: Українські народні пісні-балади»), у фахових часописах («Генеза українських народних балад з хоровою основою», «Спільнослов’янська і національна своєрідність у художній системі українських народних балад»). Публікується у виданні стаття «Карпатський цикл народних балад у порівняльному зіставленні». Необхідно зазначити, що учений, досліджуючи проблему, використовує матеріали своїх попередників - як ті, що з’явились у 19 ст., так і ті, що побачили світ в останні десятиліття на Україні та за кордоном

подає багатий фактографічний матеріал (наведені пісенні твори (чи фрагменти пісень) є унікальними записами, що зберігаються в архівах і, на превеликий жаль, були довгий час недоступні широкому колу любителів народної творчості та дослідників фольклору).

У статті «Сучасне життя української народної балади в Карпатах» автор визначає полістадіальність походження балад (на одному полюсі це балади, що супроводжують обряд, а на іншому - творення новітніх балад у сучасних умовах). У роботі «Генеза українських народних балад з хоровою основою» С. Мишанич акцент переносить на методологічні принципи дослідження баладного жанру, передусім, на вивчення балад як здобутку національного фольклору, застерігає від надмірного захоплення загальнослов’янським трактуванням багатьох баладних творів. Науковець робить детальний аналіз 17 сюжетів арха-їчних балад з хоровою основою, які зберегли генетичний зв’язок з обрядовою пісенністю. Ці баладні пісні, на думку С. Миша- нича, є не лише поліфункціональними, а й поліжанровими, мають хорову основу, приспіви-рефрени. Спираючись на праці О. Веселовського, ї. Горака, М. Кравцова та інших відомих фольклористів, в ході дослідження робить важливий висновок про те, “що вся система народнопісенних жанрів своїм походженням сягає обрядової пісні”.

Цінними є спостереження над еволюцією цих творів, специфікою побутування. На думку ученого, виокремлені з обряду твори ще довго перебували у дифузній зоні, тобто пісні мали подвійне жанрове атрибутування: як обрядові та як баладні. Таким чином, уже в традиційній обрядовій пісні помітні елементи баладної естетики, така спорідненість окремих баладних зразків з обрядовою пісенністю засвідчує їхнє прадавнє походження, і, можливо, пряму трансформацію окремих обрядових зразків (сюжет про “дівчину-воїна”) у балади.

Накреслюючи тривалий еволюційний процес жанру, функціонування балад у сучасних умовах, С. Мишанич обстоює думку про те, що одним із важливих моментів дослідження проблеми походження є вивчення балади в системі жанрів народнопоетичної творчості (“стики” із співанками-хроніками, романсами і ліричними піснями).

Насамкінець С. Мишанич наголошує на тому, що проблема походження української народної балади залишається відкритою, вимагає нових комплексних підходів, з’ясування не тільки походження та еволюції балад, а й художньої своєрідності, місця цих творів в контексті національного та слов’янського фольклору.

Сюжетний, а часто й текстуальний збіг народних балад з колядками, веснянками, русальними та весільними піснями спостерігається не тільки в одномовних, а й різномовних піснях - українських, російських, польських, словацьких, чеських. Органічна спорідненість пісень свідчить про генетично спільну колиску даного циклу.

Аналізуючи численні факти подібності між обрядовою поезією та баладними піснями, ми не відкидаємо можливості більш пізнього проникнення того чи іншого баладного сюжету в календарний та родинно-побутовий обряд. Таку можливість допускав ще академік О. Ве- селовський. Зокрема, він вважав, що епічна пісня про змагання коня та сокола у швидкому перегоні могла потрапити в румунську колядку. Подібні думки висловив І. Земцовський відносно балади про доч- ку-пташку, автор полемізує із фольклористами Ф. Колессою та ї. Го- раком щодо походження цієї баладної пісні із весільного обряду. У роботі “Баллада о дочке-пташке (к вопросу о взаимосвязях в славянской народной песенности)” [24, с. 114-159] метою дослідження є бажання автора статті перевірити гіпотезу Ф. Колесси та намагання залучити до фольклористичного аналізу музичний матеріал. І. Земцовський у своїх спостереженнях розходиться із поглядами попередників: незважаючи на те, що у баладі наявні дуже давні мотиви, як-от: “полетіти пташкою”, а видання заміж до чужого роду (зав’язка балади) є відгомоном язичницької епохи екзогамного шлюбу, сюжетне оформлення та композиція твору свідчать про пізнішу появу і можливі найновіші привнесення. На користь того, що балада виникла окремо від весільного обряду, свідчить сюжет про дочку-пташку який зафіксовано не в усіх слов’ян, зокрема білоруському весільному фольклорі він невідомий. Не погоджується дослідник і з думкою про поширення балад про дочку-пташку із заходу (з Моравії) на схід, припускаючи самозародження поетичних образів, які склали даний сюжет у різних народів на підставі їхньої історичної, побутової та психологічної близькості та їх подальшого міграційного процесу [24, с.145-159].

Коли колядка, веснянка, купальська чи весільна пісня переходить у баладу, тут є певна закономірність, яка виявляється в тому, що баладна пісня за своїм ідейним змістом та за своєю художньою формою повинна відповідати новій естетичній функції.

Хронологічні межі української архаїчної балади більшість науковців, які провели порівняльний аналіз із іншими слов’янськими баладними творами, визначають епохою до прийняття християнства слов’янськими етносами.

Зауважимо, що на подальших етапах свого розвитку народна балада, еволюціонуючи, мала тісний контакт з епосом. Цей вид баладної пісні прийнято називати епічним, в тому розумінні, що міцні зв’язки він має з билинами, думами, історичними піснями.

Співвідношення між окремими різновидами баладних пісень у різних народів бувають різними. В російському фольклорі народні балади двох перших категорій нечисленні. Тому більшість баладних текстів слід відносити до епічного виду. Тут і слід шукати “таємницю” суперечки про час виникнення баладного жанру. Оскільки Д. Балашов, вирішуючи цю проблему, спирався на російський фольклорний матеріал, він дійшов висновку, що жанр балади виник у XIV - XVI ст.: “Старовинна або класична виникає на межі чотирнадцятого століття і оформлюється у жанр у чотирнадцятому-п’ятнадцятому століттях, тобто до кінця утворення української та білоруської націй” [6, с.132].

Походження народної балади, на думку вченого, як і питання жанрової специфіки та історії розвитку жанру “не розроблені і дотепер” [7, с.82]. Д. Балашов робить висновок про неможливість визначення за змістом балад часу виникнення більшості цих творів, на відміну від історичної пісні, тому під час аналізу балади слід у більшій мірі спиратися на зіставлення із подіями історичного та культурного життя народу, із схожими процесами у літературі, живописі, з явищами в інших видах мистецтва, хронологія яких добре відома, - тобто треба розглядати зрушення у суспільній свідомості як причини створення нової художньої системи [7, с.82]. Ми обмежуємось констатацією безперечного зв’язку балади з історичними фактами, що визначають хронологічні межі її розвитку.

Насправді, вид епічної балади народився та досяг розвитку набагато раніше: був учасником становлення героїчного епосу.

Наша думка про виникнення саме цього виду балади в основних моментах схожа з думкою інших фольклористів (російського науковця В. Жирмунського, угорського - Л. Вардяша), що висували тезу про відносно пізнє зародження баладного жанру. Деякі українські ба- ладознавці також вважають пізнє середньовіччя періодом найбільшого розквіту баладного жанру у слов’ян. На нашу думку, епічні балади у багатовіковій історії пісенного епосу є тільки одним етапом, далеко не першим.

Історико-порівняльний аналіз основного мотиву текстів українських народних балад епічного виду приводить нас до хронологічних меж - XIV - XVI ст.

Продовжуючи свою еволюцію у період розквіту героїчного епосу народна балада відчула на собі вплив останнього, зблизилась з ним, сприйняла деякі риси та справді стала “нижчою епічною піснею”, як її називали фольклористи ХІХ ст.

У світовій фольклористиці не раз ставилося питання про взаємодію між баладною піснею та героїчним епосом. У тих народів, у яких героїчний епос досяг високого ідейно-художнього рівня (серби, ро-сіяни), ми спостерігаємо тенденцію поглинання баладної пісні героїчною піснею, тенденцію витіснення балади на другий план. Чим пояснити це явище? Ми пояснюємо це наступною історичною еволюцією родів та видів усної поезії: епічний елемент, присутній в обрядовій пісні у стані зародження, виділяючись з первинного синкретизму та відділяючись від хорового сплаву, переходить перш за все в героїчний епос, залишаючи мало місця для баладної пісні. У народів, що не мають героїчного епосу, епічний елемент переходить з обрядової поезії переважно у жанр баладної пісні. У жанр історичної пісні він не міг перейти, бо цей жанр виник пізніше, коли два основні види епічної поезії (балада та героїчний епос) вже широко побутували у народних масах.

Ось чому народна балада у російському та сербському фольклорі не досягла класичної форми. У росіян вона переплітається з новелістичними билинами, у сербів - з соціально-побутовими юнацькими піснями. Такий висновок підтверджується українським фольклорними матеріалом на Правобережжі та на Західній Україні, де немає дум, а баладні пісні є величезним скарбом, подаючи класичні зразки балад; на Лівобережній Україні - навпаки, бо це батьківщина героїчних дум.

У роботі «Традиционная образность баллад» російська дослідниця А. Кулагіна розглядає лише два твори, проте аналіз цінний тим, що торкається двохсотлітньої історії побутування балади «Князь Роман жену терял» та столітньої історії балади «Муж жену губил». Науковець приходить до висновків: “Сюжет баллады 1 оказался непроницаемым для лиризации, и трансформация его наблюдалась только в сторону разрушения и забвения. Сюжет баллады 2, стыкаясь и кон- таминируя с лирическими зачинами, в некоторых случаях трансформировался в лирическую песню.” [34, с.97-98]. Отже, на наступному етапі історичного розвитку народна балада поступово наближається до традиційної лірики.

Підкреслюючи факт широкого побутування “ліричної” балади, спробуємо відповісти на питання, де і як виник цей вид народної творчості.

Посилення ліричного елементу у баладній пісні відбулося у результаті впливу на неї традиційної лірики, що зайняла у трудовому житті селянства домінуюче місце в XVII - XVIII ст. У період з XVII до першої половини XIX ст. відбулася взаємодія баладної та ліричної пісні, що викликало їх взаємозближення та взаємопроникнення мотивів.

“Ліричні” балади виникли або шляхом переосмислення та “переоформлення” готових сюжетів попередньої епохи, або шляхом самозароджування під впливом свіжого враження від того чи іншого трагічного життєвого випадку, що збуджував народну уяву.

Якщо ми зустрічалися із складними перешкодами щодо встановлення хронологічних меж розвитку попередніх видів баладної пісні (балади з хоровим началом, балади з міфологічними мотивами, епічна та лірична балади), то набагато легше встановити час виникнення нової балади, власне її сюжетної канви, оскільки за поетикою вона є органічним спадкоємцем “старої” балади.

Вчені вважають періодом її зародження 19 ст., тобто період розпаду феодально-кріпосницького ладу та проникнення у село капіталістичних відносин. Таким чином, роблячи конкретні висновки з вищезазначеного щодо походження баладної пісні, можна визначити певні закономірності у розвитку цього жанру.

Народна балада є вічним супутником інших родів та видів усної творчості, тому важко встановити її жанрові особливості.

Історичне життя фольклорних творів не є однаковим. Серед них є більш та менш стійкі. Серед віршованих епічних видів усної творчості баладна пісня найбільш довговічна.

Відомі фольклористи, що досліджували певні аспекти проблеми генезису баладного жанру (Ф. Колесса, М. Гайдай, О. Дей, С. Мишанич та ін.), простежували в українському фольклорі органічний зв’язок “нових” балад із співанками-хроніками, вказуючи на подібність умов їхнього творення і побутування. Цей аспект проблеми також потребує спеціального дослідження.

Баладна пісня постійно рухається вперед та постійно еволюціонує, вона є жанром, що символізує безперервність творчих процесів у фольклорі.

Отже, проблема походження української народної балади перебувала і залишається актуальною у колі наукових інтересів як вітчизняних фольклористів, так і багатьох зарубіжних дослідників. Кількість існуючих досліджень з цього питання, як бачимо, достатньо велика. Але ж результати, незважаючи на цінні досягнення в ділянці розроблення конкретного баладного матеріалу , не можуть вважатися задовільними. На думку багатьох відомих сучасних фольклористів, на сьогодні детального монографічного дослідження потребує значна група сюжетів, бо не існує узагальнено-теоретичного висвітлення щодо усього баладного фонду України. Потрібний складний комплексний підхід, що піднявся б від окремих з’ясувань, що торкаються конкретного матеріалу, до уявлення про історичні хвилі впливів, про характер пісенних зв’язків у різних епохах.

ЛІТЕРАТУРА

Антонович В., Драгоманов М. Исторические песни малорусского народа с объяснениями. - Т.1. - К., 1874.

Балади: кохання та дошлюбні взаємини. - К.: Наук. думка, 1987. - 472 с.

Балади: родинно-побутові стосунки. - К.: Наук. думка, 1988. - 521 с.

Балашов Д. Князь Дмитрий и его невеста Домна (К вопросу о происхож

дении и жанровом своеобразии баллады)//Русский фольклор, 1959 - Т.4. М.: Наука. - С.80-99.

Балашов Д. Постановка вопроса о балладе в русской и зарубежной фоль-

клористике//Труды Карельского филиала АН СССР, 1962. - Вып.35.

Балашов Д. Баллада о гибели оклеветанной жены (К проблеме изучения

балладного наследия русского, украинского и белорусского народов)// Русский фольклор, 1965. - Т.10. - М., Наука. - С.132-139.

Балашов Д. История развития жанра русской баллады. - Петрозаводск, 1966. - 74 с.

Веселовский А. Историческая поэтика. - Л.: Худ. лит., 1940.

Гайдай М. Західнослов’янська та українська балада про турецький по-

лон//Слов’янське літературознавство і фольклористика. Республіканський міжвідомчий збірник. - Вип.3. - К.: Наук. думка, 1967 - С.108-114.

Гайдай М. Слов’янська балада в її зв’язках з іншими жанрами фолькло- ру//Розвиток і взаємовідношення жанрів слов’янського фольклору. - К., 1973.

Гнатюк В. Словацький опришок Яношік в народній поезії//ЗНТШ - 1899. Кн.6. - С.1-56.

Гнатюк В. Етнографічні матеріали з Угорської Руси. - Т.ІІІ//Етнографіч- ний збірник. - Т.ІХ. - Львів, 1900.

Гнатюк В. Пісня про покритку, що втопила дитину//Матеріали до української етнології. - Т.ХІХ-ХХ. - Львів,1919. - С.249-389.

Гнатюк В. Пісня про неплідну матір і ненароджені діти//ЗНТШ - 1922. - Т.133. - С.215.

Гримич М. З історії двох українських балад про інцест//Народна творчість та етнографія. - 1990. - №3. - С.38-41.

Гримич М. Слідами архаїчного ритуалу в пісенних сюжетах про перевтілення утоплениць//Народна творчість та етнографія. - 1990. - №5.- С.40-44.

Грица С. Мелос української народної епіки. - К.: Наук. думка, 1979. - 248 с.

Головацкий Я. Народные песни Галицкой и Угорской Руси. - М., 1878. - Ч.І.

Дей О. Українська народна балада. - К.: Наук. думка, 1986. - 262 с.

Драгоманов М. Отголосок рыцарской поэзии в русских народных песнях. Песни о “Королевиче”//Записки Юго-западного отдела Императорского русского географического общества. - Т.ІІ. - Киев, 1875.

Драгоманов М. Фатальная вдова (Уголовно-психологическая тема в украинской народной песне)//Киевская старина. - 1888. - Кн.12. - С.459- 477.

Драгоманов М. Розвідки про українську народну словесність і письменство. - Т.ІѴ. - Львів, 1907.

З гір Карпатських: Українські народні пісні-балади/Упоряд. С.В. Миша- нич. - Ужгород, 1981 - 464 с.

Земцовский И. Баллада о дочке-пташке (К вопросу о взаимосвязях в славянской народной песенности)//Русский фольклор. - Т.8 . - М.: Наука. - С.114-159.

Исторические песни. Баллады/Составл., подгот. текстов, вступ. статья и примеч. С.Н. Азбелева. - М.: Современник, 1986. - 622 с.

Квітка К. Українські пісні про дівчину, що помандрувала з зводителем// Етнографічний вісник. - 1926. - №2. - С.73-102.

Квітка К. Українські пісні про дітозгубицю//Етнографічний вісник. - №3.

С.117-137; №4. - С.31-70.

Колесса Ф. Музикознавчі праці. - К., 1970.

Колесса Ф.Українська усна словесність. - Львів, 1938.

Колядки та щедрівки, зимова обрядова поезія трудового року/Упорядкував О.І. Дей. - К.: АН УССР, 1965. - 472 с.

Кравцов Н. Славянская народная баллада//Учёные записки института

славяноведения АН СССР. - T.XXVIII. - С.222-246.

Кравцов Н. Проблемы славянского фольклора. - М.: Наука, 1972. - С.90- 93.

Кулагина А. Баллада и сказка//Прозаические жанры фольклора народов СССР. - Минск, 1976.

Кулагина А. Традиционная образность баллад//Традиции руського фольклора. - М.: Наука, 1986. - С.69-101.

Линтур П. Народные песни-баллады Закарпатья//Вопросы литературы, 1958. - №5. - С.126-151.

Линтур П. Балладная песня и обрядовая поэзия//Русский фольклор, 1965.

Т.10. - М.: Наука. - С.228-236.

Лінтур П. Народні балади Закарпаття. - Львів: Вид-во Львівського ун-ту, 1966. - 283 с.

Лінтур П. Основні проблеми вивчення української баладної пісні//Слов- ’янське літературознавство і фольклористика. Республіканський міжвідомчий збірник. - Вип.3. - К.: Наук. думка, 1967. - С.100-107.

Линтур П. Новые записи балладной песни о сестре-отравительнице. Проблема происхождения балладной песни//81аѵіа, 1968. - Z.1 - С.58-82.

Линтур П. Балладная песня и народная сказка//Славянский фольклор. - М.: Наука, 1972. - С.164-180.

Мишанич С. Генеза українських народних балад з хоровою основою// Мишанич С. Фольклористичні та літературознавчі праці. - Т.1. - Донецьк: ДонНУ, 2003. - С.217-255.

Мишанич С. Карпатський цикл народних баллад у порівняльному зістав- ленні//Мишанич С. Фольклористичні та літературознавчі праці. - Т.1. - Донецьк: ДонНУ, 2003. - С.455-490.

Мишанич С. Сучасне життя української народної балади в Карпатах// Мишанич С. Фольклористичні та літературознавчі праці.- Т.1. - Донецьк: ДонНУ, 2003. - С.256-297.

Мишанич С. Спільнослов’янська і національна своєрідність в художній системі українських народних балад//Мишанич С. Фольклористичні та літературознавчі праці. - Т.1. - Донецьк: ДонНУ, 2003. - С.434-454.

Мишанич С. Фольклористична спадщина М. Драгоманова у світлі актуальних завдань українського народознавства//Мишанич С. Фольклористичні та літературознавчі праці. - Т.2. - Донецьк: ДонНУ, 2003. - С.281- 320.

Народные баллады/Вступ. ст., подготовка текста и прим. Д.М. Балашова. Общ. ред. А.М. Астаховой. - М.-Л., 1963.

Нудьга Г. Українська народна балада//Українська мова та література, 1968. №12. - С.11-18.

Путілов Б. Російсько-українські фольклорні взаємозв’язки//Народна творчість та етнографія. - 1960. - №1. - С.30-39.

Путилов Б. Исторические корни и генезис славянских баллад об инцесте. - М., 1964.

Путилов Б. Славянская историческая баллада. - М.-Л., 1965. - 175 с.

Путілов Б. Українська балада «Іван і Мар’яна» та її епічне оточення// Слов’янське літературознавство і фольклористика. Республіканський міжвідомчий збірник. - Вип.5. - К.: Наук. думка, 1970. - С.73-82.

Смирнов Ю. Восточнославянские баллады и близкие им формы. - М.: Наука, 1988.

Сумцов Н. Народные песни об отравлении змеиным ядом. - Киевская старина, 1983. - Т.43. - С.241-261.

Тумилевич О. Народная баллада и сказка. - Саратов, 1972. - 48 с.

Франко І. Жіноча неволя в руських піснях народних//3ібрання творів: В 50 т. - К.: Наук. думка, 1980. - Т.26. - С.210-253.

Франко І. Студії над українськими народними піснями//3ібрання творів: В 50 т. - К.: Наук. думка, 1984. - Т.42. - С.17-123.