Науковий вісник України | Наукові статті та публікації

М. О. Коцъ

У статті представлений науковий аналіз феномена “суб’єкт” у філософській та психологічних парадигмах. Розкрито природу цього феномена, якісні характеристики та роль у формуванні активної, конструктивної позиції людини у світі.

Ключові слова: науковий аналіз, інтерпретація, феномен, суб’єкт, формування, людина, активна і конструктивна позиція.

У статье представлен научный анализ феномена субъект в философской и психологической парадигмах. Раскрыта природу этого феномена, качественные характеристики и роль в формировании активной, конструктивной позиции человека в мире.

Ключевые слова: научный анализ, интерпретация, феномен, субъект, формирование, человек, активная и конструктивная позиция.

Постановка проблеми. Систематизація наукових знань про людину переконливо засвідчує, що потреба вивчення її в різних аспектах і проявах не втрачає своєї актуальності. Особливою категорією, що описує людину як джерело активності, пізнання і перетворення дійсності, є суб’єкт, якому властивий якісно своєрідний спосіб самоорганізації і саморегуляції. Категорія суб’єкта виступає центром координації всіх психічних процесів, станів і властивостей.

Аналіз останніх досліджень і публікацій, у яких започатковано розв’язання даної проблеми. Формування понятійного апарату й методологічних засад розробки різноманітних стратегій досліджень проблематики суб’єкта історично розпочинається в епоху Нового часу (Модерну) у філософії Декарта й набуває критичного й систематичного втілення в класичній німецькій філософії. Відповідно до цього у сучасній філософській літературі поширеним є позначення мислительної традиції Нового часу іменуванням “філософія суб’єкта”, а також визначення активізму наріжним принципом останньої [4; 10; 18 та ін.]. Йдеться про такий спосіб міркування, теоретичного чи практичного, індуктивного чи дедуктивного, що йому віддають перевагу перед апеляцією до традиційних настановлень та авторитетів, від яких епоха Нового часу свідомо відокремлюється. Відтак єдиним справжнім й надійним опертям соціокультурної новації у сфері господарства, політики, наук та мистецтв стає прозора й контрольована раціональність суб’єкта.

У психології зазначена проблема, найповніше відображена у суб’єктно-діяльнісній методології, потужний вплив на становлення та розвиток якої пов’язаний із дослідженнями Б. Г. Ананьева, К.О. Абульханової-Славської, Г. О. Балла, А. В. Брушлінського, Г.С. Костюка, С. Д. Максименка, В. А. Роменця, С. JI. Рубінштейна, А. Семиченко, В. О. Татенко та ін.

Аналіз суб’єктної природи людини, виконаний в науковій школі JI. Рубінштейна, уможливлює розуміння суб’єкта як втілення якісно своєрідного способу самоорганізації, саморегуляції, узгодження зовнішніх і внутрішніх умов активності. Глибоке теоретико- емпіричне дослідження людини, розгляд її як полісистемного утворення належить Б. Г. Ананьеву. Суттєвим внеском в теорію і методологію психологічної науки про людину як суб єкт жит- тєтворчості виступає розгорнуте визначення В. А. Роменцем психологічної сутності вчинку.

К. О. Абульхановою-Славською при створенні концепції особистості як суб’єкта життєвого шляху досліджено взаємозв’язки активності, свідомості та особистісної організації часу. А. В. Бруш- лінським створено континуально-генетичну концепцію психічного та обґрунтовано положення про його недиз’юнктивність. У низці сучасних досліджень розглядаються питання філогенетичного та онтогенетичного становлення суб’єкта (JI. І. Анциферова, Є. І. Ісаєв, С.Д. Максименко, О. К. Осницький, В. І. Слободчиков, В. В. Се- ліванов, В. О. Татенко, І. С. Якиманськатаін.).

У психології та філософії вже склалася певна система струк- турування суб’єкта, в якій ключову роль відіграють досліджені науковцями феномени суб’єктності: компоненти суб’єктного досвіду (О. К. Осницький), механізми суб’єктності (В. О. Татенко), внутрішні передумови та зовнішні прояви суб’єктності (О. В. Волкова); закономірності розвитку суб’єктності в онтогенезі (К. О. Абуль- ханова-Славська, С. Д. Максименко, В. В. Селіванов, В. О. Татенко), основні атрибутивні характеристики суб’єктності (В. А. Петров- ський).

Однак місце категорії суб’єкта у вітчизняній науці в цілому оцінюється неоднозначно. Багатьма вченими недостатньо усвідомлюється категоріальний статус поняття “суб’єкт”; не осмислено належною мірою його співвідношення з іншими категоріями і його ролі у розвитку психології. Дотепер не диференційовані поняття “суб’єктогенез”, “особистісний розвиток”, “психічний розвиток”, “саморозвиток”.

Теоретичний аналіз проблеми дослідження. Поняття “суб ’ єкт”, що відіграє ключову роль у модерній філософії та ідеології, належить сукупності розроблених і введених в обіг понять, які ще сьогодні мають дійсне значення: “революція”, “прогрес”, “емансипація”, “розвиток”, “криза”, “дух часу” та ін. Застосовувана дотепер інтерпретація поняття “суб’єкт” (від лат. “Subjectus” - той, що знаходиться унизу, перебуває у підставі - від Sub - “під” та “Jecio” - кидаю, кладу підставу) указує на носія діяльності, свідомості та пізнання [3; 5]. Більшість представників класичної європейської філософії ототожнювали суб’єкт з центром свідомості, з “Я”. Щоправда, емпірики, які заперечували існування “Я” як самостійного початку, заперечували також й існування суб’єкта. Трансценденталісти ж, які розрізнювали емпіричне та трансцендентальне “Я”, відповідно розрізнювали емпіричний та трансцендентальный суб єкт, зосереджуючись на останньому. Емпіричний суб’єкт та суб’єкт трансцендентальний співвідносяться як зовнішнє тавнутрішнє,феноменальнеіноуменальне,конечнеібезкінечне, одиничне й всезагальне. Проте, як зазначається постмодерністськими мислителями, проблематика, що пов’язана з розумінням суб’єкта, в будь якому випадку в класичній філософії тотожна проблематиці “Я” (“самості”, “самосвідомості”, “суб’єктивності”) [3].

У вченні одного із засновників новоєвропейської філософії та експериментально-математичного природознавства Рене Декарта відбувається гносеологізація поняття “суб’єкт” та закладення тенденції до суб’єктоцентризму. Відкидання традиційної практики передавання знань за звичаєм та прикладом, тобто через засвоєння чужих знань, за Декартом, має розчистити місце для нової науки та послугувати кроком до формування методу виведення істинних наукових тверджень [7, с. 305].

Згідно з позицією засновників філософії Модерну пізнавальна активність не має бути чимось хаотичним на кшталт порожньої цікавості чи колекціонування диковин, а мусить підпорядковуватись суворій дисципліні раціональності. Взірцем організації пізнавального процесу для Декарта була алгебра. Так само і філософія мала відкрити для себе комплекс аксіом як самоочевидних, самовірогідних істин, з котрих за встановленими правилами демонстративно дедукуються нові істинні твердження як зміст науки [18, с. 180-181].

Концепція автономної активності суб’єкта набуває подальшого розвитку в творчості І. Канта. Як і для Декарта, для І. Канта визначення суттєвих форм людської активності напряму пов’язане зі сферою самосвідомості суб’єкта, оскільки суто людська активність є у певний спосіб усвідомлюваною доцільною діяльністю [13, с. 62- 63]. Найближчим для суб’єкта пізнання визнається його самосвідомість, що надана суб’єктові іманентно, та яка опосередковує всі акти його активності (“внутрішні” і “зовнішні”). Заперечуючи варіанти зведення засад людської діяльності до зовнішніх щодо суб’єкта імпульсів та впливів (природних чи соціальних), І. Кант також критично ставиться до декартівського прийняття засадою філософування досвіду індивідуальної емпіричної свідомості. За переконанням І. Канта, внутрішній досвід не лише позбавлений суттєвих особливостей зовнішнього, що надає йому можливості слугувати засадою теоретичної науки, але й є неможливим без зовнішнього споглядання. Тому емпіричне “Я” як центр досвіду індивідуальної емпіричної свідомості передбачає існування зовнішніх незалежних від “Я” явищ. Окрім цього, емпіричне “Я” також неможливе без існування трансцендентального “Я”.

Поняття критика в системі критичної філософії І. Канта, на думку російського дослідника історії німецької філософії В.Н. Кузнецова, є багатозначним, що визначається розмаїттям філософських поглядів, які ним заперечуються і які мають спільний знаменник - “догматизм” [9, с. 25]. І. Кант називав “догматизмом” намагання, так званого, чистого розуму просуватися вперед за допомогою одного лише чистого пізнання з понять відповідно принципів, які давно вже застосовуються, не з’ясовуючи права розуму на ці принципи і про спосіб, яким він до них дійшов. “Догматизм” - це “метод чистого розуму без попередньої критики спроможності самого чистого розуму”. Втіленням догматизму для І. Канта була однобічно раціоналістична філософія від Декарта до Лейбніца. Одночасно він своєю критикою намагався спростувати засади матеріалізму, атеїзму, іррелігійного вільнодумства, скептицизму (передусім юмівського) та ідеалізму (передусім суб’єктивного ідеалізму Берклі) [9, с. 98-99].

Вплив кантівських міркувань простежується у подальшому розвитку тематики творчої активності і свободи (самодіяльності) суб’єкта у класичній німецькій філософії, а також в багатьох напрямах філософії ХІХ-ХХ століть, що виходять за межі традиції “філософії суб’єкта” (філософія життя, герменевтика, феноменологія, персоналізм, неотомізм) [3; 4 та ін.].

Й. Г. Фіхте у кантівській філософії вбачав теоретичну реалізацію тієї самої стратегії, яка практично здійснювалась Великою французькою революцією. Для натхненного вченням І. Канта і Й.Г.Фіхте творча активність суб’єкта розгортається у такий спосіб, що не залишає нічого від себе у світі незалежно існуючого. Принцип активізму, що трактується як практична активність, стає не тільки джерелом його суб’єктивно-ідеалістичної філософії, але важливішим життєвим принципом [5]. Сутність самосвідомості, за Й. Г. Фіхте, є свобода, й всю свою систему від початку до кінця він розглядає як виведену з поняття свободи. Таким чином, філософія Й. Г.Фіхте об’єднує в собі різнорідні ідеалістичні тенденції. Відмінна від суб’єктивного ідеалізму тенденція фіхтевського “науковчення” являє собою перший крок на шляху до принципової переорієнтації Ф.Шеллінгом і Г. Гегелем німецької класичної філософії загалом й до виявлення онтологічних засад суб’єктивності зокрема.

Наслідуючи орієнтири критицизму та трансценденталізму І.Канта і Й. Г. Фіхте на систематичне наукове обґрунтування людської діяльнісної свободи, Ф. Шеллінг разом з цим прагне здійснити синтез позицій критицизму і “догматизму” у філософії тотожності об’єктивного і суб’єктивного, природи і духу [19, с. 76-77].

Відповідним до попередньої традиції німецького класичного ідеалізму, є прирівнювання Ф. Шеллінгом суб’єкта до “незмінної самості, безумовної свободи, необмеженої діяльності” [19, с. 83]. Однак, принцип активності, самодіяльності, розвитку у філософії Ф. Шеллінга стає визначальним не лише у тлумаченні духу, але й природи (“He-Я”), а також у виведенні їхньої єдності.

У процесі здійснення намагання конкретизації фіхтевського поняття “He-Я” відповідно до досягнень тогочасного природознавства, Ф. Шеллінг виходить на принципово відмінні від фіхтеанівських позиції. Ф. Шеллінг сформулював положення про абсолютну тотожність суб’єктивного та об’єктивного як першооснови всього сущого. Тим самим філософська думка перейшла на ступінь “філософії тотожності”, яку Ф.Шеллінг залишив на стадії тезового, ескізного викладення.

Під впливом естетичного вчення Шиллера і романтиків Ф. Шеллінг вбачає в мистецтві ту сферу, в якій долається протилежність теоретичного і моральнісно-практичного; естетичний початок постає як “рівновага”, повна гармонія свідомої та несвідомої діяльності, тотожність чуттєвого і моральнісного початку. У художній діяльності і у витворі мистецтва досягається “безкінечність”. Цей ідеал є недосяжним для теоретичного пізнання та практичного діяння. Митець, за Ф. Шеллінгом - геній, тобто “інтелігенція”, що діє як природа; у ньому розв’язується суперечність, що не долається жодним іншим шляхом. Відповідно, “Філософія мистецтва” Ф. Шеллінга є “органоном” (знаряддям) філософії та її завершенням [19, с. 240-241].

Отже, тлумачення активності суб’єкта, суб’єктивності як такої, діалектики суб’єкта і об’єкта у літературній спадщині Ф. Шеллінга дається у декількох варіантах, відповідно до еволюції його філософських поглядів: науковчення фіхтевського типу, натурфілософія, нова версія трансцендентального ідеалізму, філософія тотожності, філософія мистецтва, філософія одкровення - такими є послідовні концепції Ф. Шеллінга на шляху пошуків абсолюту як тла, на якому відбувається становлення природи, суспільства і людини. Спочатку Ф. Шеллінг, як і Й. Г.Фіхте, вбачав абсолютне в самосвідомості вищого типу, в “Я”. Потім у пошуках першопочатку він звертається до природи, вбачаючи в ній те, що передує індивідуальній людській свідомості. Потому Ф. Шеллінг знаходить першопочаток у абсолютному дусі, що передує щодо природи - у “несвідомому інтелекті”, який тлумачиться як нерозрізнювана тотожність суб’єкта та об’єкта. Згодом Ф. Шеллінг визнає абсолютом особистого Бога, стосовно якого все інше залишається його “одкровенням” [9].

Отже, обґрунтування та розгортання у системі філософського пізнання всіх наслідків тотожності об’єктивного і суб’єктивного постало тим завданням, яке зазначив та перед яким зупинився Ф. Шеллінг. Вирішення цього завдання стає метою філософії Г. Гегеля.

Г. Гегель здійснює подальшу конкретизацію і наповнення змістом модерного поняття суб’єкта, діалектики суб’єкт-об’єктних відносин, взаємообумовлювання теоретичного і практичного аспектів діяльності. Його зусиллями в організацію філософського пізнання вводиться соціально-культурно-політичний контекст, у методологію філософського та наукового пізнання надовго вкорінюється принцип історизму. Цим у філософування вкорінюється розуміння історії людства як єдиної закономірної прогресуючої цілісності, з якої мають виводитись дослідження окремих суспільних процесів і явищ, подій і постатей. Поділяючи прагнення Ф. Шеллінга до відтворення взаємозв’язку природи і духу як щаблів діалектичного самовизначення активної діяльності ідеального, Г. Гегель перетворює усвідомлювану доцільну діяльність на взірець, що переноситься на інтерпретацію буття в цілому [14].

На відміну від Ф. Шеллінга, для Г. Гегеля пізнавальною спроможністю, яка стає пояснювальною матрицею для творчих сил саморозвитку дійсності, є не інтелектуальна інтуїція, а дискурсивне понятійне мислення. Одним з наслідків даної відмінності була вимога до філософії всезагальної зрозумілості як принципової можливості засвоєння за умов докладання визначених зусиль, придатності для викладання та вивчення, що було протилежним до твердження Ф. Шеллінга про елітарність, обраність, “езотеричність” філософського знання. Відповідним до гегелівського панлогізму, згідно з яким засадою тотожності буття і мислення є самопородження поняття, є також принцип співпадання філогенезу і онтогенезу. Відповідно до цього індивід як розвинений суб’єкт, що наділений історичною свідомістю, у своєму становленні у “згорненому” вигляді має здолати всі щабелі, що їх здолало у своєму культурному розвитку людство [6, с. 15]. Звідси також слідує наголошення в дусі Просвітництва на значенні освіти у розвитку суспільства. Гегелівське розуміння сутності освіти як формування або створення соціально- історичного суб’єкта через привласнення сформованих людством творчих “сутнісних сил” засвоюється більшістю дидактичних традицій новітньої європейської культури.

Отже, у новоєвропейській філософії поняття “суб’єкт” подається у таких тлумаченнях, як: “наявне мисляче існування”, активність раціонального самопізнання (Р. Декарт), трансцендентальний суб єкт як автономна конструююча себе самосвідомість (І. Кант), суб’єктивний “суб’єкт-об’єкт” як діяльність самопокладання себе і світу свідомістю (Й. Г. Фіхте), момент Абсолюту як одухотвореної тотожності природи і духу, об’єкта і суб’єкта (Ф. Шеллінг), субстанція - суб’єкт як логічне і історичне самопородження Абсолютного духу (Г. Гегель). У розвитку новоєвропейської філософії разом з конкретизацією і наповненням змістом поняття “суб’єкт” і осягненням природи активності суб’єкта, відбувається формування самосвідомості епохи Модерну та її самокритика.

У посткласичній філософії понятійний апарат “філософії суб’єкта” застосовується у напрямах, що так чи інакше пов’язані з класичною німецькою філософією - переважно в марксизмі. На місце гегелівського Абсолютного духу як суб’єкт-субстанція в марксизмі вводиться універсальна матеріально-перетворююча діяльність у її сукупній суспільній формі - “практика”, у історичному розгортанні якої опосередкуванням слугують “форми духу” (суспільної свідомості). Справжнім суб’єктом у філософії марксизму виявляється суспільство в цілому, бо ж воно є носієм цілісного комплексу “сутнісних сил” людини, а окрема людина є однобічний абстрактний індивід. Ствердження індивіда як суспільно-історичного суб’єкта передбачає здолання відчуження людини від власних сутнісних сил, від природи, від іншої людини, що здійснюване лише шляхом революційного перетворення суспільства (соціальної революції). При тому, що провідні лінії філософської проблематики гегелівського ідеалізму мають продовження в марксизмі, таке матеріалістичне “перегортання” ідеалізму означає вихід за межі традиції європейського раціоналізму й модерної парадигми філософствування загалом [4].

Посткласична, в тому числі й радянська, інтерпретація марксизму дає різні версії виходу до образу суб’єкта - передусім конкретного тілесного індивіда, який існує у просторі та часі, включений у певну культуру, має біографію, перебуває у комунікативних та інших взаєминах з іншими людьми. Безпосередньо внутрішньо стосовно індивіда суб’єкт постає як “Я”. Стосовно інших людей він постає як “інший”. Щодо фізичних речей та предметів культури суб’єкт постає як джерело пізнання та перетворення. Суб’єкт існує лише у єдності Я, міжлюдських (міжсуб’єктних) взаємин, пізнавальної та практичної діяльності. Оскільки філософія марксизму протягом тривалого часу слугувала теоретико-мето- дологічним підґрунтям “діалектико-матеріалістично” орієнтованих напрямів природничих, технічних, суспільних і гуманітарних наук, в їх межах застосовується категорійний апарат новоєвропейської філософії, зокрема поняття “суб’єкт”.

У психологічній науці проблема суб єкта и суб єктності займає особливе місце, відбиваючи активну, конструктивну позицію людини у світі. Звідси зростаючий інтерес до даної проблеми в теоретичних і емпіричних дослідженнях.

Зусиллями школи С. JI. Рубінштейна категорія суб’єкта виводиться на передній план сучасної психологічної науки. Саме ця категорія може, на думку А. В. Брушлінського, виступити основою інтеграції психологічної науки [2].

К. А. Абульханова-Славська, аналізуючи трактування поняття “суб’єкт” у сучасній психології, вказує, з одного боку, на його поширення, а з іншого - на багатозначність, що унеможливлює його вживання як визначення, розкриття його змісту та критеріїв” [1].

Актуальність і неоднозначність розуміння й оцінки категорії “суб’єкт” вимагають проведення історико-теоретичного аналізу виникнення й розвитку цієї категорії, виявлення основних підходів у її розробці й тенденцій розвитку суб’єктного підходу.

Аналіз діяльності суб’єктів навчальної діяльності, що включає в себе дві взаємозалежні її форми - педагогічну і навчальну, лежить у руслі як загально філософського, так і конкретно педагогічного завдання.

Зазвичай аналіз категорії суб’єкта знаходиться у одній площині із аналізом категорії об’єкта. У силу цього в пізнанні буття С. JI. Рубінштейн фіксує дві взаємозалежні сторони: буття як об’єктивна реальність, як об’єкт усвідомлення людиною; людина як суб’єкт, що пізнає, відкриваюче буття, що здійснює його самосвідомість. Також, на думку вченого, суб’єкт у своїх діяннях, в актах своєї творчої самодіяльності не тільки виявляється й проявляється; він у них твориться й визначається. Тому тим, що він робить, можна визначати те, що він є; напрямком його діяльності можна визначати й формувати його самого. На цьому тільки ґрунтується можливість педагогіки, принаймні, педагогіки у великому стилі [17].

Безперечно, суб’єкт наукового пізнання є вже суспільним суб’єктом, що усвідомлює те, що він пізнає в історично сформованих формах. Тут доцільно розкрити положення О. М. Леонтьева про те, що взагалі протилежність між суб’єктивним і об’єктивним не абсолютна. Вчений вказував на те, що їхня протилежність породжується розвитком, упродовж якого зберігаються взаємні переходи між ними, що знищують їх “однобічність”. При цьому О.М. Леонтьєв стверджував, що суспільний суб’єкт може існувати й реалізуватися і в діяльності, і в бутті конкретного індивіда [12].

Відзначимо ще одну характеристику суб’єкта, яка, на думку О.М.Леонтьева, виходить з гносеологічного й, власне, психологічного аналізу процесу відбиття, категорії суб єктивного образу. Вчений доводив, що у пізнанні, відображенні дійсності завжди перебуває активний (“упереджений”) суб’єкт, що моделює об’єкт і зв’язки, у яких він перебуває. Ґрунтуючись на загально психологічній тезі обумовленості діяльності мотивами, емоціями, установками суб’єкта, О. М. Леонтьев вводить поняття “упередженості” відбиття як його приналежності суб’єктові діяльності [12].

В результаті аналізу поняття суб’єкта з операціональних позицій (Ж. Піаже та ін.) важливою постає активність як одна із провідних його характеристик. На думку вченого, суб’єкт перебуває в постійній взаємодії із середовищем; йому властива функціональна активність пристосування, за допомогою якої він структурує середовище, що впливає на нього. Активність виявляється в діях, серед яких різні трансформації, перетворення об’єкта й створення структур є провідними. Ж. Піаже підкреслює важливу для педагогічної психології думку щодо того, що між об’єктом і суб’єктом завжди існує взаємодія, яка відбувається в контексті попередньої взаємодії, що показує реакції суб’єкта [11].

Аналізуючи цю позицію Ж. Піаже й всієї Женевської ніколи, Л. Ф. Обухова відзначає, що формула “стимул - реакція”, згідно Ж. Піаже, повинна виглядати як “стимул - організуюча діяльність суб’єкта - реакція”. Інакше кажучи, суб’єкт дії, діяльності й у більш широкому сенсі - взаємодії, що співвідноситься із об’єктом, являє собою активний, що відтворить і перетворить, початок [15].

Проблема суб’єктності в останні десятиліття виступає як об’єкт спеціального вивчення в психології особистості (К. О. Абульханова, А.В. Брушлінський, В. І. Слободчиков, В. А. Петровський таін.).

Ідея суб’єктності людини, як зазначає В. А. Петровський, є властивістю самодетермінації її буття у світі. Аналізуючи це положення через призму внутрішнього зв’язку між особистісним і суб’єктним, бути особистістю, на думку вченого, означає бути суб’єктом діяльності, спілкування, самосвідомості [16].

На користь такого трактування учений наводить такі аргументи.

По-перше. Бути особистістю - означає бути суб’єктом власного життя, будувати свої вітальні (у широкому розумінні) контакти з світом. Це охоплює фізичний, психофізичний, психологічний, соціальний й інший аспекти взаємин людини з її природним і соціальним оточенням.

По-друге. Бути особистістю - означає бути суб’єктом предметної діяльності, в якій людина виступає як активний діяч.

По-третє. Бути особистістю - це бути суб єктом спілкування, де формується те загальне, що забезпечує взаємну презентацію взаємодіючих сторін.

В.А. Петровський висловлює важливу для розуміння зв’язку цих категорій думку про те, що бути особистістю як суб’єктом спілкування неможливо без того або іншого ступеня ідеального відображення людини в житті інших людей.

По-четверте. Бути особистістю означає бути суб’єктом самосвідомості, що включає самооцінку, відкриття власного “Я” та інші особистісні характеристики.

Розглядаючи суб’єктність як те, що конституює характеристику особистості, В. А. Петровський вводить важливі для педагогічної психології поняття: поняття “віртуальної суб’єктності” як момент становлення, переходу в цей стан, що співвідноситься з виникненням особистісного в людині; поняття “відображеної суб’єктності” - “справжній суб’єкт не може не бути суб’єктом для самого себе й разом з тим суб’єктом свого буття для іншого” [16].

Висновки. Здійснений аналіз наукових підходів інтерпретації феномена “суб’єкт” у філософській і психологічній парадигмах вказує, з одного боку, на його особливе місце, відображаючи активну, конструктивну позицію людини у світі, а з іншого - на широке коло системоутворюючих компонентів, які потребують подальшого дослідження у різних сферах діяльності.

Список використаних джерел

Абульханова-Славская К. А. О субъекте психической деятельности / К. А. Абульханова-Славская. - М.: Наука, 2001. - С. 37-62, 97-115.

Брушлинский А. В. Проблемы психологии субъекта /А.В. Брушлинский. - М.: ООО “Издательство ACT”, 1994. - 109 с.

Всемирная энциклопедия: Философия [главн. науч. ред и сост. А. А. Грицанов]. - М.: ACT, Мн. :Харвсет, Современный литератор, 2001. - 1312 с.

Габермас Юрген. Філософський дискурс Модерну / Юрген Габермас [пер. знім. такомент. В. М. Купліна]. - К.: Четверта хвиля, 2001. - 424 с.

Гайденко П.П. Парадоксы свободы в учений Фихте / Гайденко П.П. - М.: Наука, 1990. - 127 с.

Гегель Г. Система наук. 4.1. Феноменология духа [пер. с нем. Г. Шпета] / Г.Гегель. - СПб.: Наука, 1992. - 443 с.

Декарт Рене. Рассуждения о методе: избр. произв. [пер. с франц. и лат.] / Рене Декарт. - М.: Госполитиздат, 1950. - 712 с.

Кант И. Критика чистого разума [соч. в 6 т. / под общ. ред.

В.Ф. Асмуса и др. -Т.З. / И.Кант. - М.: Мысль, 1964. - 510 с.

Кузнецов В. Н. Немецкая классическая философия второй половины XVIII - начала XIX века: Учеб. пособ. для ун-тов /В.Н.Кузнецов. - М.: Высш. шк., 1989. - 480 с.

Лекторский В. А. Субъект, объект, познание /В.А.Лекторс- кий. - М.: Наука, 1980. - 359 с.

Лекторский В. А. Операциональная концепция интеллекта в работах Жана Пиаже / В. А. Лекторский, В.Н.Садовский, Э.Г.Юдин. - М.: Международная педагогическая академия, 1994. - 457 с.

Леонтьев А. Н. Избранные психологические произведения /Н.Леонтьев. - М.: Педагогика, 1983. - 348 с.

Мамардашвили Мераб. Кантианские вариации / Мераб Ма- мардашвили. - М.: Аграф, 2002. - 320 с.

Мотрошилова Н.В. Путь Гегеля к “Науке логики”. Формирование принципов системности и историзма / Н.В.Мотрошилова. - М.: Наука, 1984. - 352 с.

Обухова Л. Ф. Концепция Жана Пиаже: за и против / Л. Ф.Обухова. - М.: Издательство МГУ, 1981. - 191 с.

Петровский В. А. Личность: феномен субъектности /А.Петровский. - Ростов-на-Дону: Феникс, 1993. - 67 с.

Рубинштейн С. Л. Проблемы общей психологи / С. Л.Рубинштейн. - М.: Педагогика, 1973. - 423 с.

Фишер Куно. История новой философии: РенеДекарт: [пер с нем.] / Фишер Куно. - М.: ООО “Издательство ACT”, 2004. - 492 с.

Шеллинг Ф. Философия искусства / Ф.Шеллинг. - М.: Изд- во “Директ-Медиа”, 2007. - 713 с.

The article deals with scientific analysis of phenomenon “subject” in philosophic and psychological paradigms. Nature of this phenomenon, qualitative characteristics and its role in forming of active, constructive position of man in the world have been exposed.

Key words: scientific analysis, interpretation, phenomenon, entity formation, man, active and constructive attitude.