Науковий вісник України | Наукові статті та публікації

Гавришко М.І. (Тернопіль)

У статті висвітлено погляди, уявлення і ставлення представників різних політичних напрямів Східної Галичини до зовнішньої політики Німеччини у 1933-1935 рр. Також проаналізовано основні чинники, що впливали на формування української громадської думки стосовно Третього Райху.

Прихід націонал-соціалізму до влади в Німеччині в січні 1933 р. викликав значне зацікавлення світової громадськості. Незважаючи на відсутність власної державності, українська суспільність Галичини не стояла осторонь значущих світових подій. Формування власного становища свідчило про намагання українського громадянства позиціонувати себе як невід’ємного суб’ єкта міжнародних відносин. Таким чином, історія ставлення галицьких українців до Третього Райху є не лише одним із аспектів його сприйняття світовою спільнотою того часу, а й важливим елементом дослідження зовнішньополітичних орієнтирів українського суспільства Галичини 1930-х рр.

Досі ця проблема не знайшла належного висвітлення не лише в зарубіжній, а й в українській історіографії. Адже більшість праць торкається здебільшого "українського сюжету" зовнішньої політики націонал- соціалістів та українсько-німецьких контактів міжвоєнного періоду^[1]. Лише окремі дослідники, зокрема М. Швагуляк^[2], робили спроби охарактеризувати чинники, що сприяли посиленню уваги українства до гітлерівської Німеччини, особливо напередодні Другої світової війни^[3].

Метою даної статті є аналіз сукупності думок, уявлень, поглядів, оціночних суджень різних партій, угруповань, організацій, окремих громадських діячів, які відображали українську громадську думку Галичини стосовно зовнішньополітичної стратегії Третього Райху, спрямованої на ревізію умов Версальського мирного договору та здобуття великодержавного становища в Європі в період від здобуття влади гітлерівцями в січні 1933 р. до введення загального військового обов’язку в березні 1935 р.

Зазначимо, що основними засобами формування громадської думки українства у міжвоєнний час були зібрання різних партій та організацій, діяльність Української парламентської репрезентації в польському Сеймі, численні часописи та газети¹.

Зацікавлення гітлерівським Райхом визначалося кількома причинами. По- перше, абсолютна більшість української спільноти плекала надії на ревізію версальської системи і реалізацію за таких умов своїх національно- визвольних прагнень, що було неможливим без вирішальної ролі зовнішніх чинників. Показовим у цьому відношенні був досвід державотворення сусідніх країн - Чехословаччини та Польщі. Відображаючи подібні надії та настрої, один з лідерів Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО) Володимир Целевич писав, що “в новий час історія не знає випадку, щоби в Європі повстала нова держава серед несприятливих зовнішніх умовин і без усякої зовнішньої допомоги”². Власне в тогочасній Німеччині значна частина української суспільності вбачала головну силу, здатну зруйнувати версальську систему і створити сприятливі умови для успішного завершення визвольних державницьких змагань українців.

По-друге, велику увагу привертав "український сюжет" зовнішньополітичних намірів провідників Націонал-соціалістичної німецької робітничої партії (НСДАП). Вперше досить виразного окреслення він набув в інтерв’ю керівника Східного відділу НСДАП Карла Мотца кореспондентові львівської газети "Час" Петру Кожевниківу, опублікованому на шпальтах видання в січні 1932 р.³ Мотц запевняв, що його партія вороже ставиться до Радянської Росії, розчленування якої неодмінно призведе до створення "міцної національної української держави". Це інтерв’ю знайшло відгук не лише в галицькому середовищі⁴, а й викликало певний резонанс у світі. В листі до представника ОУН в Італії Євгена Онацького 11 листопада 1932 р. П.Кожевників зазначав, що знає близько 65 часописів у різних країнах, де воно було передруковане або цитоване⁵.

К.Мотц у своїх політичних калькуляціях був близький до зовнішньополітичної концепції одного з провідних діячів гітлерівського руху Альфреда Розенберга. У своїй праці «Майбутній шлях німецької зовнішньої політики» (1927) він обґрунтував теорію органічних ворогів і друзів Німеччини, виділяючи серед останніх українців. Майбутня Українська держава, на думку А.Розенберга, могла б стати союзником Райху і точкою опертя німецької східноєвропейської політики^[4].

Повідомлення тогочасної преси свідчать про великий інтерес галицької суспільності до постаті Розенберга та обізнаність з його «українськими планами»^[5].

Підставою рефлексій щодо евентуального розвитку зовнішньої політики Третього Райху стало ознайомлення з уривками праці Адольфа Гітлера "Майн Кампф", що друкувалися в тогочасній українській пресі і публіцистиці, а також читання оригіналу. Так, у листі до станіславівського єпископа Григорія Хомишина від 3 травня 1933 р. редактор "Нової Зорі" Осип Назарук писав, що вже прочитав перший том автобіографії А. Гітлера і радить це зробити адресату, бо вона «конечна для зрозуміння того, що вже діється в Німеччині і ще буде діятися»^[6]. Можна припустити, що зі змістом книги А. Гітлера були ознайомлені провідники Організації Українських націоналістів (ОУН) та УНДО.

Зважаючи на яскраво виражену реваншистську програму націонал- соціалістів, український політикум сходився на думці про те, що рано чи пізно Гітлер розпочне ревізіоністську політику^[7].

Фюрер підтвердив ці наміри на зустрічі з верхівкою генералітету 3 лютого 1933 р. та на засіданні уряду 8 лютого того ж року. Вони зводилися до того, щоб відбудувати німецькі збройні сили, скасувати Версальський мирний договір та зруйнувати систему міжнародних відносин, породжену ним^[8]. Але на час його приходу до влади у січні 1933 р. Німеччина була ще надто слабкою в економічному та політичному плані. Крім того, політика Райху мала бути достатньо обережною, аби не викликати протидії європейських держав. Для цього сам А. Гітлер у публічних заявах щоразу підкреслював мирні наміри Третього Райху, підтримку ідеї загального роззброєння та відмову від територіальних претензій.

У цьому контексті заслуговує на увагу промова Гітлера в рейхстазі 5 березня 1933 р., де він заявив, що боротьба з комунізмом є виключно внутрішньою справою Німеччини і не вплине на «дружні відносини» з Радянським Союзом. Далі німецький уряд пролонгував Раппальський договір 24 квітня 1933 р.^[9]

Такі зигзаги німецької дипломатії викликали неоднозначне ставлення галицького громадянства. Українська лівиця схилялася до думки про щирість заяв фюрера, вагомими аргументами якої, на їхню думку, була потреба в економічній та військовій співпраці обох країн^[10]. Натомість у національно-демократичних та консервативних колах вважали останню лише тимчасовою, що загалом не свідчила про зміну ставлення гітлерівського Райху до СРСР^[11]. Так, редакція газети "Діло" в примітці до однієї зі статей писала: ".націонал-соціалісти перші виступили явно і рішуче проти комуністичної загрози і що вони єдині можуть довести до зірвання союзу з СРСР та радикальної переоцінки цілої офіційної дотеперішньої східно-європейської концепції"^[12].

Подібні думки були проявом краху радянофільських настроїв і тим самим прихильного ставлення частини галицького громадянства до гітлерівської ідеї походу на Схід та розчленування Радянського Союзу. Адже у світлі згортання українізації та НЕПу, а також катастрофи штучного голоду, останній сприймався як найбільший ворог українських національно- державницьких прагнень^[13].

Проте окремі заяви німецької сторони стосовно реалізації зовнішньополітичних планів викликали певні побоювання української суспільності. Так, міністр економіки Райху Альфред Гугенберг в червні 1933 р., перебуваючи на міжнародній економічній конференції в Лондоні, сказав₆, що Німеччина прагне повернення колоній і "життєвого простору" на Сході^[14]. Незважаючи на те, що А. Гітлер офіційно відмежувався від цієї заяви та звільнив міністра, ця подія викликала зрозуміле занепокоєння серед українських націоналістів. Так, "Юнацька думка" писала: "Наше відношення до німецького завойовництва ясне. Коли воно шукає теренів до експлуатації (визиску), то воно є безоглядне супроти всяких інших сил"^[15]. Про те, що українські терени можуть стати німецьким «життєвим простором» (лебенсраумом) заявляв, зокрема, і Є.Коновалець на конференції ОУН у Берліні в червні 1933 р., посилаючись на негативне ставлення націонал- соціалістів до всіх народів Східної Європи, що яскраво ілюструє "Майн

Кампф"^[16]. Виходячи з цього, лунали заклики не орієнтуватися на гітлерівську Німеччину, а покладатися виключно на «власні сили» .

Подібні погляди висловлювалися в клерикальному середовищі^[17], а також серед галицької лівиці^[18]. Варто додати, що певний вплив на формування позицій Української Соціалістично-Радикальної Партії (УСРП) та Української Соціал-Демократичної Партії (УСДП) мало їхнє членство в Соціалістичному Інтернаціоналі. Відозва його Виконкому (19 лютого ) "До трудящих усього світу" гостро осуджувала гітлерівську диктатуру, що загрожувала миру в світі^[19].

Незважаючи на пацифістські заяви А. Гітлера, Німеччина продовжувала нарощувати військову потужність своєї країни, про що писала світова, в тому числі галицька преса^[20]. Таємне оснащення німецької армії суперечило повоєнним міжнародним договорам і самому духу міжнародної конференції з роззброєння, яка розпочала свою роботу в Женеві 2 лютого 1932 р. Тому Третій Райх, керуючись гаслом про потребу рівноправності європейських країн у сфері озброєння, спочатку покинув останню, а потім вийшов з Ліги націй, відповідно 14 та 19 жовтня 1933 р.

Варто зауважити, що загалом українська громадська думка схилялася до виправдання дій Німеччини, яка будучи абсолютно безборонною і слабкою в економічному плані, не могла спокійно спостерігати за зростом мілітарної потуги інших країн. В цьому контексті галицькі часописи писали, що Німеччина діяла виключно з міркувань національної безпеки^[21], тому жодної воєнної загрози в цьому немає^[22].

Водночас важливим наслідком дій Німеччини був початок зламу повоєнної системи міжнародних відносин, на що власне й надіялась значна частина української суспільності. Адже як зазначав головний редактор "Діла" Василь Мудрий на IV Народному з’їзді УНДО 25-26 березня 1932 р.: "Теперішні політичні потентати в Європі і у світі стоять на становищі збереження статус- кво, зафіксованого Версальським договором"^[23].

Німеччина ж завдала відчутного удару цій системі і, зокрема, її головному символу - Лізі націй, доводячи неспроможність цієї організації у вирішенні міждержавних спорів. Так, "Свобода" писала, що вчинок Німеччини "... хто зна чи не звалить до решти струпішалу будову Ліги Націй, що вже не раз виказала свою безпорадність і нежиттєздатність"¹.

Слід додати, що загальним підґрунтям для таких оцінок було загалом критичне ставлення українського політикуму до Ліги націй, про яке відкрито заявляла голова "Союзу Українок" та член Проводу УНДО Мілена Рудницька на VIII Конгресі національних меншин, який проходив 28-30 червня 1932 р. у Відні^[24], а також у приватному листуванні^[25]. На таких оцінках позначилася, зокрема, позиція Ліги Націй відносно "пацифікації", що полягала у формальному виправданні дій польських властей.

Таким чином, у ширшому контексті політика Німеччини стала знаковою для тогочасної системи міжнародних відносин. Зокрема, як зазначалося в матеріалах засідання Народного Комітету УНДО з 1 січня 1934 р., дії Німеччини свідчать про порушення політичної рівноваги в Європі і пророкують далекосяглі політичні й господарські зміни^[26].

Проте подальший розвиток подій породив певні сумніви у послідовності зовнішньополітичного курсу націонал-соціалістичного уряду та його відповідності декларованим принципам. 26 січня 1934 р. у Берліні було підписано Декларацію про незастосування сили між Польщею та Німеччиною. Ця подія викликала в українському суспільстві велике враження та спричинила ряд коментарів^[27].

Помітне збентеження української громадськості пояснюється тим, що знаючи про територіальні претензії Райху до Польщі, галицька суспільність вважала цілком можливим ймовірне загострення протипольського курсу гітлерівської Німеччини. Так, католицька "Мета" писала: ".ми, Українці, маємо передусім на увазі реальну можливість зірвання німецько-совітського союзу - і дальші німецько-польські напружені взаємини"^[28].

Такі уявлення та настрої існували і в ширших колах української суспільності. На одному з зібрань членів "Просвіти" Тлумацького повіту Станіславівського воєводства прямо говорилося пр₇ о те, що українську визвольну справу пов’язувано саме з Німеччиною . Про крах надій на сприяння Третього Райху в українській визвольній справі говорив на засіданні УНДО 13 жовтня 1934 р. у Долині посол Дмитро Великанович^[29].

Втім видавалося малоймовірним те, що вказана угода вирішила всі суперечності між обома державами. В цьому контексті "Громадський голос" писав, що жоден німецький уряд навіть у часи демократичної Веймарської республіки не визнавав повоєнних кордонів і прагнув їх перегляду^[30]. Тому досить поширеною в українському середовищі Галичини була думка про кон’юнктурне забарвлення декларації, її спрямованість на розірвання міжнародної ізоляції Німеччини, а також на те, щоб виграти час для мілітарної підготовки до майбутньої війни^[31]. Дії Німеччини пояснювалися прагматичним усвідомленням неможливості актуалізувати територіальні претензії до Польщі, що абсолютно не означало цілковитого їх зречення^[32]. З цього приводу О. Назарук у листі до польського графа Станіслава Лося писав*: "Союз з Німеччиною на мій погляд є зараз досить добрий, але незадовго закінчиться так, як закінчився союз Австрії з Німеччиною в справі Шлезвігу і Гольштейну"^[33].

Твердження про німецько-польську декларацію як своєрідний компроміс наштовхувала галицький політикум на роздуми про ціну такого порозуміння. Представники української лівиці категорично запевняли, що воно відбулося коштом українських земель^[34]. Подібні підозри спостерігаються і в колах ОУН. Зокрема, робилися припущення, що обидві держави поділили сфери впливу на Радянській Україні^[35]. Ця думка знайшла відображення і в європейській пресі того часу^[36], на що різко відреагував Провід ОУН. Зокрема, Є.Коновалець у листі до представника ОУН у Лондоні Євгена Ляховича від 4 червня 1935 р. заявив, що Організація буде в майбутньому "поборювати всілякі самовільні спроби усіх інших інтервентів вирішувати справи Східної Європи проти волі українського народу або без порозуміння з ним"^[37]. Подібні ідеї відбились у тезах^розроблених у грудні 1934 р. представниками ОУН перед урядами різних держав .

Тривожні настрої живила політика самої Німеччини, яка після вбивства бойовиками ОУН міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького 15 червня 1934 р. видала польській владі бойового референта Краєвої екзекутиви ОУН на ЗУЗ Миколу Лебедя[38]. Також було арештовано в Берліні й ув’язнено на тиждень Рика Ярого - представника ОУН в Німеччині¹.

Незважаючи на певні побоювання, українська суспільність вбачала й позитивні моменти німецько-польської декларації. Йшлося, зокрема про те, що двостороння угода, укладена поза межами Ліги націй була черговим ударом не лише по її престижу, а по цілій версальській системі міжнародних відносин, що свідчило про її нежиттєздатність. Безпосереднім наслідком угоди став підрив позицій Франції у Східній Європі, а також втягування Польщі у сферу проти радянської політики Німеччини. Адже німецько- польська декларація нейтралізувала пакт про ненапад між Польщею та СРСР від 25 липня 1932 р. і тим самим елімінувала потенційну можливість політичного співробітництва цих двох країн².

У цьому контексті українські центристи радше вітали протидію Німеччини реалізації французької ідеї "Східного пакту" протягом весни-літа, який передбачав взаємну гарантію і негайну воєнну допомогу в разі агресії між Німеччиною, СРСР, Фінляндією, Естонією, Латвією, Польщею, Чехословаччиною³. Відмову Польщі від приєднання до плану колективної безпеки націонал-демократи безпосередньо пов’язували з політикою Німеччини та домовленостями між обома країнами⁴.

Таким чином, припускали в УНДО, вирисовувались бліді контури можливого антирадянського блоку на чолі з Третім Райхом, невід’ ємним учасником якого мала стати Польща. Пізніше у резолюціях останнього з’ їзду УНДО у міжвоєнній Польщі 4-5 січня 1938 р. підкреслювалось, що саме такі розмірковування про міжнародну ситуацію були однією зі спонук до нормалізаційного курсу⁵.

Цікаво, що в середовищі Української народної обнови (УНО) також вважали, що угода 26 січня 1934 р. сприятиме налагодженню польсько- українських відносин⁶. Проте спільні як здавалося позиції обох партій ґрунтувалися на цілковито протилежних поясненнях. Якщо в УНДО вірили в те, що Польща може стати справжнім союзником Німеччини у майбутній війні з СРСР, то в УНО більш скептично оцінювали роль першої в такому альянсі. Клерикали наголошували, що в імперіалістичних планах націоналсоціалізму Польща виступає скоріше об’ єктом експансії, а не рівноправним партнером^[39]. Тому, аби гідно протистояти натискові агресивної Німеччини, Польська держава має зміцнитися внутрішньо, зокрема через вирішення національного питання. О. Назарук у листі до С. Лося писав, що Польща не може розраховувати на допомогу Франції чи СРСР, натомість "єдина можливість створення для Польщі союзника є на західноукраїнських землях"^[40].

Різноманітні розмірковування українських суспільно-політичних кіл свідчать про те, що прогнозування німецької політики було вкрай складною справою для галицького політикуму. Адже добре продумана німецька пропаганда створювала загалом миролюбний образ Німеччини. Так, запевняння Гітлера про відмову від Ельзасу-Лотарингії в націонал- демократичних колах вважали цілком правдоподібними і такими, що створюють добре підґрунтя для зближення між Францією і Німеччиною. Каталізатором таких настроїв було приєднання Саарської області до Райху внаслідок плебісциту13 січня 1935 р.* Ця подія, на думку ліберально- демократичних кіл, була останнім предметом спору між даними країнами^[41], що потенційно послаблювало позиції Радянського Союзу, який вів активні переговори з французькою стороною в межах проекту "Східного пакту"^[42].

Надії на консолідацію країн Заходу пов’язувались із тристоронніми переговорами Англії, Німеччини та Франції того часу у справі визнання рівноправності Райху в озброєнні. Так, "Діло" писало, що «ліквідація якого- небудь предмета спору на Заході - це факт для нас, українців, надзвичайно відрадний. Бо ніщо не лежить у нашому інтересі так дужче, як тісне об’єднання всієї Європи - без Совітів"^[43]. За таких умов, додавав "Новий час", СРСР грозитиме неминучий розвал^[44].

Проте подальші дії Німеччини викликали чергове напруження в Європі. В березні 1935 р. у Райху оприлюднено закон, що визначав чисельність сухопутної армії мирного часу, яка мала бути рекрутована на основі загального військового обов’язку, у 36 дивізій (550 тис. осіб). Хоча повоєнний мир обмежував її кількість до 100 тис. осіб.

Значна частина українського політикуму однозначно розцінювала цей акт як офіційне зламання Версальського договору і політику доконаних фактів^[45].

Малось на увазі те, що А. Гітлер де-юре підтвердив намір нарощувати військовий потенціал своєї країни, про що давно й негласно говорила ціла Європа. При тому автори більшості публікацій на цю тему схильні були виправдовувати крок Німеччини, вважаючи, що таким чином вона не лише відновила свою суверенність, а й повернула важливий фактор міжнародної політики - збройну силу. Отже, "не буде перебільшенням сказати, - писав "Новий час" - що цим актом Гітлер без одного вистрілу виграв пів програної війни"¹.

Зважаючи на те, що основним аргументом А. Гітлера в міжнародній політичній грі було гасло "рівноправності в озброєннях", газета "Діло" писала, що жодних серйозних міжнародних ускладнень, а тим паче війни, поведінка Райху не викличе². Подібні розрахунки української громадськості таки справдилися, бо конференція представників трьох держав - Італії, Англії та Франції, що відкрилася 11 квітня 1935 р. у Стрезі не прийняла конкретних санкцій відносно Райху. Українська преса писала, що навіть Франція обмежилася лише формальним зверненням до Ліги Націй³. І хоча міжнародна організація засудила останню, українська громадськість надавала цій резолюції невеликого значення, називаючи її "голослівною паперовою заявою"⁴, що не спинить націонал-соціалістичну Німеччину на шляху реалізації її ревізійної зовнішньополітичної програми⁵.

Таким чином, протягом 1933-1935 рр. Німеччина в основному досягнула бажаних результатів. Адже розпочала широкомасштабне переозброєння рейхсверу і створення великої кадрової армії, а також суттєво вплинула на підрив існуючої системи безпеки у повоєнній Європі.

Оцінюючи перший етап зовнішньої політики Третього Райху на шляху підготовки до війни, українська суспільна думка блукала манівцями різноманітних концепцій, припущень і здогадів. Адже хитросплетіння німецької дипломатії того часу не дозволяли провести чіткої межі між обіцянками фюрера та його справжнім намірами. Незважаючи на ряд спільних позицій, загалом ставлення до Німеччини стало черговим каменем спотикання у міжпартійних відносинах галицького національного табору і підставою для взаємних звинувачень у безоглядних ілюзорних орієнтаціях.

Так чи інакше зовнішньополітичний фактор, невід’ ємною складовою якого була політика гітлерівської Німеччини, мав певний вплив не лише на формування світогляду галицької суспільності, а й на побудову державницьких концепцій національного визволення. довго не забудуть. Проте, незважаючи на цей шалений тиск, закарпатські українці зуміли вистояти, зберегти свою етнічну ідентичність, і, коли настав сприятливий час, намагалися визволитися від іноземного поневолення і возз’ єднатися з українським тереном. Одна з таких спроб і була здійснена в кінці 30-х рр. Хх ст. Саме про неї і про події, які передували і супроводжували її, і піде мова в нашому дослідженні.

Вивчення українського етнонаціонального державотворчого руху у Закарпатській Україні та участь у ньому Організації Українських Націоналістів (ОУН) в українознавчому вимірі є важливою науковою проблемою, яку українським ученим конче необхідно вирішувати, тому що фахове дослідження вітчизняного етнічного і національного державотворчого процесу дає нам можливість проаналізувати помилки і прорахунки попередників та використати їх досвід і напрацювання у розбудові Української Самостійної Соборної Держави у ХХІ ст. Виходячи з цих засадничних положень, актуальність дослідження зазначеної нами проблематики полягає, насамперед, у намаганні зробити науково-виважену та неупереджену оцінку українського етнонаціонального державотворчого руху в Закарпатській Україні та участі в ньому ОУН в українознавчому контексті. Щодо новизни наукової праці, то вона, на нашу думку, полягає в недостатньому вивченні й зайвій ідеологічній заангажованості деяких досліджень, присвячених оприлюдненій тематиці. Так, в основу цієї статті був покладений виступ автора 6 травня 2008 року під час проведення круглого столу, організованого Центральним Проводом Міжнародної громадської організації «Об’єднання Українських Націоналістів (державників)» (ОУН (д) та НДІУ МОН України, присвяченого виконанню указу президента України Віктора Ющенка «Про відзначення 70-річчя подій, пов’язаних із проголошенням Карпатської України» за № 213 від 12 березня 2008 р. Якщо переважна більшість виступаючих «оспівувала» героїзм, звитяжність, мужність, жертовність тощо оборонців Карпатської України, то автор у своїй доповіді спробував критично проаналізувати участь ОУН в українському етнонаціональному державотворчому русі в Закарпатті. Така критичність дуже не сподобалася Голові Центрального Проводу ОУН (д) Павлу Дорожинському, який, висловлюючи своє незадоволення, намагався спростувати деякі засадничі положення попереднього доповідача. Не входячи зараз у полеміку з шановним добродієм, ми лише хочемо наголосити: якщо українці не будуть виважено оцінювати своє минуле і сьогодення, критично аналізувати власні досягнення і прорахунки та робити адекватні висновки, то, врешті-решт, у них не буде майбутнього...

З цього приводу автор хоче навести слова безпосереднього учасника тих, без перебільшення, славетних і трагедійних подій у Закарпатські Україні (1938-1939 рр.) Володимира Бірчака, які він оприлюднив у своїй мемуарній книзі «Карпатська Україна: Спомини й переживання», що була написана під гарячими враженнями і надрукована у Празі в видавництві «Нація в поході» Гетьманської організації у тому ж таки буремному 1939 р.: «В часі писання цих споминів і переживань я часто вагався, чи маю писати про якусь подію, чи може замовчати. Я рішився таки написати. По перше тому, що вважаю, що ми, українці, вже доросли до того, щоб по-мужеськи говорити собі правду і вміти її знести, по друге - думав я собі - мусить хтось бути, що візьме на себе всю ненависть і ввесь гнів ображених величин і скаже правду, щоб у майбутності ми не повторювалися й не робили тих самих хиб. Нової трагедії українського народу не бажаю, тому й видаю ці спомини й переживання. Подаю те, що сам бачив, пережив. Вістки, що їх я тільки чув, старався я точно перевірити. Місцями подаю свої спостереження й роздумування, як я це бачив, розумів, стараючись зв’язати в цілість часом на око відірвані, незрозумілі факти. При тому вистерігався я так званої скандалістики, зате старався я схарактеризувати людей і події та речі правдивим іменем. Я завжди уважав, що роблені хиби й прогріхи - це наші спільні українські хиби й прогріхи, а коли про них пишу, то не для того, щоб їх висмівати, але щоб описати, сконстатувати грізний стан, аби в майбутності ми вистерігалися уже цих хиб та хворіб, що їм на ім’я автохтонство, пайдокрація, протекція, брехня, отаманія, жадоба слави й майна. На хибах вчимося правди - це ідея, задля якої я півроку пересидів при столі, збираючи факти, перевіряючи їх та списуючи. Щоб ці мої спомини й переживання хоча трохи причинилися до прочищення атмосфери, до відділення чесного від нечесного, дурного й зарозумілого від розумного й скромного, брехні від правди. І що найважніше, щоб ці мої спомини й переживання причинилися хоча трохи до скріплення нашого власного Я й до скріплення віри в наші сили, в сили нашого морального, розумного, чесного Я!»¹

Саме тому автор сподівається, що отримана в процесі дослідження нова аналітична інформація допоможе українцям не тільки осягнути значення українського етнонаціонального державотворчого руху в Закарпатській Україні та участь в ньому ОУН напередодні Другої світової війни, а й практично використовувати здобутки і втрати Національно-Визвольного руху 30-х років ХХ ст. у розбудові Української Самостійної Соборної Держави на початку Третього тисячоліття.

Вважаємо за необхідне наголосити, що у своєму українознавчому дослідженні послуговувалися насамперед одним із головних наукових методів - принципом історизму, тобто об’єктивним вивченням українського етнонаціонального державотворчого руху у Закарпатській Україні напередодні Другої світової війни. Також ми використовували у своїй науковій праці порівняльно-історичний метод, а саме коли аналізували державотворчий потенціал тогочасної української політичної еліти, реальні здобутки й прорахунки вітчизняних інтегральних націоналістів і той конкретний внесок, який зробили патріотично налаштовані закарпатці в цей процес. Отже, шляхом порівняння ми знаходимо загальне та особливе в розвитку українського етнонаціонального державотворчого процесу і визначаємо конкретні причини цих подібностей і розбіжностей, базуючись при цьому на твердженні, що послідовний історичний розвиток етнонацієдержавотворчих явищ має загальносвітові тенденції та закономірності.

Проведений нами фаховий і ретельний аналіз джерел, спогадів, досліджень і публікацій, у яких було започатковано і продовжено розв’ язання даної проблеми і на які мав змогу опиратися автор, засвідчив, що заявлена нами проблематика потребує подальшого професійного вивчення та узагальнення. Ми, у свою чергу, назвемо лише найвагоміші, на наш погляд, праці, які безпосередньо стосуються цієї важливої українознавчої теми¹.

Попри всі перераховані праці проблематика дослідження українського етнонаціонального державотворчого руху в Закарпатській Україні та участь в ньому ОУН напередодні Другої світової війни в українознавчому вимірі, на жаль, поки що залишається малодослідженою і тому потребує свого подальшого вивчення.

Розпочинаючи прискіпливий аналіз українського державотворення у Закарпатті, треба насамперед здійснити короткий історичний екскурс у минуле цього краю, щоб зрозуміти його специфіку і неповторність по відношенню до «материкової» України. Саме тут археологи виявили найдавнішу стоянку первісної людини Homo erectus доби палеоліту на теренах України (с. Королево Виноградівського району), що датується 1 млн. - 800 тис. рр. до н. е. Ці землі завжди приваблювали переселенців і вже з перших століть нашої ери Закарпатська Україна стала зоною розселення слов’янських племен, а найбільш відомими серед них були білі хорвати, землі яких у Х-ХІ ст. входили до складу Київської Русі-України. Син Володимира Святославовича (980-1015) - Борис - був намісником великого київського князя на Закарпатті. Проте після смерті Володимира, використавши міжусобиці між його синами, угорський король Стефан І (998-1038) почав завойовувати ці землі, а свого сина Емеріха іменував «князем русинів» (угорська хроніка датує це 1031 р.). Остаточно захоплення Карпатської України Угорщиною завершилося на початку ХІІІ ст. Хоча треба зауважити, що у певні періоди частина Закарпаття була тісно пов’язана з іншими українськими землями. Так, у 1280 р. галицький князь Лев І Данилович вперше від часів князя Володимира Святославича прилучив частину Закарпаття (м. Мукачеве з округою) до Галицько-Волинської Держави, з якою воно було з’єднане аж до 1321 р. Пізніше, у 1394-1414 рр., наджупаном (управителем) Берегівського комітету (округу) був князь Федір Коріятович, який зі значним військом і переселенцями прийшов сюди з Поділля (хроністи пишуть про 40 тисяч людей). Він збудував у Мукачевому замок і монастир, поширив свою владу на Земплин і Марамарош, сюди стали втікати чимало уродженців Галичини, Волині й Поділля. Після поразки від турецького війська султана Сулеймана І в битві під Мокачем (1526 р.) Угорщина була поділена між Османською імперією, Австрією та Трансільванським князівством. У свою чергу, переможці поділили і Закарпаття: Прящівщина та Ужгород опинилися під Австрією, а східна частина - у складі Трансільванського князівства. Після австро-турецької війни 1683-1699 рр. за мирним договором, підписаним на Карловицькому конгресі 1698-1699 рр., до Австрії (з 1867 р. - Австро-Угорщина) відійшла і південно-східна частина Закарпаття. Збереженню національно-культурної самобутності закарпатським українцям допомагала їхня релігійна окремішність у тамтешньому провладному католицькому середовищі. Наприкінці ХѴШ - в першій половині ХІХ ст. спостерігається значне культурне відродження краю, чому сприяло налагодження тісних зв’язків з іншими українськими землями. Вихідцями із Закарпаття були професори Львівського університету П. Лодій та І. Земанчик, перший ректор Санкт- Петербурзького університету М. Балудянський, відомі діячі науки і культури І. Орлай, Ю. Венелін та ін. Революційні події 1848-1849 р. загалом, і шовіністично-радикальна політика угорських повстанського уряду зокрема, спричинили орієнтацію закарпатських українців на Відень. У квітні 1849 р. відомий закарпатський політик та публіцист Адольф Добрянський (18171902) обґрунтував проект об’єднання Закарпатської України з Галичиною й утворення окремого коронного краю у складі Австрійської імперії. Але після придушення угорського повстання, порозуміння правлячих еліт і утворення Австро-Угорщини, всі здобутки українців (русинів) Закарпаття були ліквідовані. Посилився процес мадяризації краю і місцевих мешканців, почали закриватись українські школи, часописи, розпускались культурно- просвітницькі товариства. У відповідь спостерігалось значне посилення русофільського (москвофільського) руху, зорієнтованого на Російську імперію. Місцеві москвофіли навіть придумали «язичіє» - літературну «русинську мову» (еклектична суміш церковнослов’ янської (староболгарської), російської та української мов), яку почали активно пропагували і нав’язувати закарпатським українцям. Усе це призвело до того, що аж до початку ХХ ст. корінне українське населення Закарпаття не визнавало етнонім (етнічну самоназву) «українці» й називало себе «руснаками», «русинами», «руськими людьми». Дуже важким було й економічне становище на Закарпатті. Після ліквідації кріпацтва у 1848 р. українські селяни потерпали від малоземелля й повної залежності від угорських поміщиків та єврейських лихварів. Це змусило багатьох закарпатців емігрувати до Північної та Південної Америки (за різними даними, кількість емігрантів тільки до США на 1914 рік становила велику роль у житті своєї малої батьківщини - Карпатської України^[46].

Новий період у житті Закарпаття настав після розвалу Австро-Угорщини внаслідок її ганебної поразки у Першій світовій війні (1914-1918 рр.). 8 листопада 1918 р. Народна Рада в Любовні на Пряшівщині (сучасне місто Стара-Любовня у Словаччині) під проводом о. Омеляна Невицького перша висловилася за злуку Закарпаття з Українською державою, згодом це рішення підтримали на з’їзді народних рад у Сваляві - 8 грудня 1918 р., та Мармарошська Народна Рада у Сиготі (нині м. Сігету-Мармацієй, Румунія) - грудня 1918 р. Ю. Боржава наголошує, що на основі тих заяв народу Закарпаття галичанська Українська Народна Рада у Станіславові (сучасний Івано-Франківськ) вирішила включити ці землі до Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР), український уряд вислав своє військо, яке із закарпатськими добровольцями дійшло аж до Мукачева й Сиготу, але змушене було відступити перед переважаючими військовими частинами румунів та угорців, у цей же час поляки наступали у Галичині, а чехи у Закарпатті. Так, чеські війська вже окупували Пряшівщину (Західне Закарпаття), а 12 січня 1919 р. зайняли Ужгород і продовжували опановувати весь закарпатський терен. Саме під протекцією чехів 7 січня у Пряшеві була створена Пряшівська Народна Рада, яка вимагала злуки угорських русинів і галицьких лемків у Чехословацькій республіці. Проте 21 січня 1919 р. зібрався Всенародний Конгрес русинів у Хусті, на якому 420 делегатів від 175 населених пунктів Закарпаття вибрали Центральну Українську Народну Раду і ще раз висловили непохитну волю возз’ єднати Закарпаття з Великою Україною. Але, внаслідок військових поразок УНР і ЗУНР, надії на возз’єднання всіх етнічних українців у Самостійну Соборну Українську Державу ставали все примарнішими. Тоді ужгородська, пряшівська й хустська Народні Ради об’ єднались у новій Центральній Руській Народній Раді в Ужгороді 7 травня 1919 р. і проголосили злуку Закарпаття з Чехословаччиною^[47]. Значною мірою це рішення було викликане позицією закарпатської еміграції (американських русинів) у США. Вчений Василь Пачовський свідчить: «Та рішення прилучення до ЧСР, потверджено пізніше голосуванням американських Українців із Закарпаття, з яких 732 - висловилися за прилучення Закарпаття до Чехословаччини, 310 - за з’єднання із Україною, 27 - за самостійну державу, 10 - за злу₁ку з Московщиною, 9 - за злуку з Мадярщиною, а 1 - за злуку з Галичиною»^[48].

Остаточно долю Закарпаття було вирішено державами-переможницями у І світовій війні на Паризькій мирній конференції (1919-1920 рр.). Так, на основі Сен-Жерменського мирного договору (10 вересня 1919 р.) Чехословаччини з державами Антанти, Закарпатська Україна під назвою «Підкарпатська Русь» була включена до складу новоутвореної Чехословаччини з наданням їй прав повної автономії^[49].

Щодо зобов’язань чеських урядовців і політиків перед Закарпатською Україною, то дослідник Ю. Боржава зазначає: «Закарпаття мало мати свій власний Сойм у складі 40 послів, що мав рішати в справах мови, шкільної і позашкільної освіти, релігії й місцевої самоуправи, а також мало мати відповідне заступництво в Парляменті та в Сенаті в Празі (10.-13. точки Сен Жерменського договору). Дослівно все це заґарантувала Закарпаттю й конституція Чехословацької Республики. На жаль, солодкі обіцянки Масарика за час його побуту й аґітацій між Русинами в Америці та обіцянки Бенеша, давані в Парижі, не сповнилися. Закарпаття, як і Словаччина, що входили в склад Чехословацької республики з ґарантованою автономією, тієї автономії не дістали»^[50].

З цього приводу вчений М. Андрусяк наголошує: «Але умов цих договорів щодо автономії Карпатської України чехословацький уряд не виконував упродовж 20-ти років; навпаки, навіть усупереч договорові з представниками карпатоукраїнців погодився на розшматування Карпатської України на 3 частини: східні окраїни Марморощини з Сиготом заняла в порозумінні з Чехословаччиною в 1919. р. Румунія, західню-ж частину Карпатської України прилучено до Словаччини. Адміністраційно відокремлено тільки східню Карпатську Україну з столицею Ужгородом та більшими містами - Мукачевом, Берегоном і Хустом та надано їй офіціяльну назву «Підкарпатської Руси». Політика Чехословаччини стреміла до цілковитого опанування Закарпаття, при чому одним із головних засобів було штучне розбивання українського народу на мовні й віроісповідні ґрупи та виразне підпирання москвофільського руху. Ця політика влади відбилась відємно на українському відродженецькому русі, але спинити його не могла»^[51].

А Ю. Боржава свідчить: «На Підкарпатській Русі Чехи завели колонізаційну політику. Не лише на високі, але навіть на найнижче плачені урядом становища на Закарпатті вони понасаджували своїх людей з Чехії, включно з жандармами, фінансами, навіть двірниками. І так по 10 роках Чехословаччини, на Закарпатті, де до 1918 р. не було майже ні одного Чеха, урядовий апарат складався на 80 % із самим Чехів. Навіть владу краєвого губернатора Чехи обмежували, а більшу владу давали чеському віцегубернаторові... Урядовою мовою була офіційно й на папері мова руська, але подання, писані чеською мовою, таки скорше полагоджувано. З напливом Чехів на Закарпаття зростало й число чеських шкіл, які засновувано навіть там, де чеських урядовців (жандармів, фінансів, поштарів) було всього 3-4 родини. За браком чеських дітей, вони заповнялись жидівськими»^[52].

Заради об’ єктивності варто зазначити, що майже двадцятирічне перебування Закарпаття у складі Чехословаччини мало для місцевого люду й позитивний бік, оскільки посприяло значному покращенню їхнього добробуту, а умови життя і буття закарпатських українців були значно кращими і комфортнішими, ніж перебування українців на своїх етнічних землях під польською, румунською, угорською і російсько-більшовицькою владами. Знову надамо слово Ю. Боржаві: «Все ж, не зважаючи на всю колонізаційну політику, Чехи чимало й позитивного та доброго зробили для Закарпаття. В першій мірі завели демократичний устрій, чим скінчилося панування горстки панів над народом, що за 1.000 літ поневолення звик бути завжди покірним і мовчазним рабом майже без жадних прав. Перевели хоч частинну земельну реформу при помочі парцеляції великих панських володінь, через що коло 35.000 безземельних хліборобів дістали по клаптикові власної землі. Запроваджено кращі методи хліборобства, збільшено простори орної землі, розбудовано сітку бетонових шляхів, поставлено нові мости, збудовано багато нових модерних шкіл і будов прилюдного вжитку, сильно поширено електрифікацію по селах, і т.д. І так Закарпаття в рамках ЧСР значно піднялося й розвинулося під кожним оглядом. Могло б було розвинутися ще краще та ще повніше, коли б не злощасна минулість, яка свому поколінню в новій добі передала два відмінні й ворожі до себе національні напрямки - москвофільський та народовець кий український»^[53].

Про це ж свідчить і В. Пачовський: «Хоч як важко йшло життя на Підкарпатській Русі під управою чеської бюрократії, то все ж воно розвивалося під кожним оглядом краще, як за Мадярів. Економічні інституції отворяє «Підкарпатський Банк». Так само, коли народовці оснували «Краєвий Кооперативний Союз». «Сільський Господар» заснував галичанин, Микола Творидло, а «Товариство Збуту Худоби» галичанин, Василь Струк»^[54].

Отже, за серце і розум закарпатців посилено змагалися в 20-30-х рр. ХХ ст. народовці (українці) і москвофіли (російські емігранти й зросійщені та змадяризовані місцеві жителі). Також тут почала формуватися т.зв. «третя сила». Ю. Боржава так пише про неї: «Під кінець існування ЧСР виріс на Закарпатті ще однин напрямок, «тутешняцький», автохтонний, під гаслом: «Ми не Москалі, але ані не Українці, ми окремі, підкарпатські Русини». Сюди належало переважно греко-католицьке духовенство та частина безбарвної світської інтелігенції, але без молоді. Молодь пішла частинно за москвофільством, а в більшій частині за українським напрямом. Напрямові автохтонів явно сприяли Чехи, які бачили непопулярність форсованого москвофільства, а в українському народному дусі добачували ірреденту, тобто намагання відорватися від республіки. Мали страх перед ірредентою в користь України, яка була окупована вже від 1923, а не добачували москвофільської та автохтонної ірреденти в користь Мадярщини, що сусідувала з Закарпаттям. Мадярщина ж тайно фінансувала цей третій напрямок, до чого й призналися його провідники пізніше»¹.

Тому твердження В. Довгея, що політичне русинство з’ явилося в Закарпатті на 45 році совєтської влади разом з симптомами розвалу «імперії зла і насилля»^[55] не відповідає дійсності, оскільки, на жаль, воно з’ явилося значно раніше і своїми діями зашкодило українському національно- визвольному руху на цих землях.

Попри чеську колонізаційну політику, яка підтримувала москвофілів і всіляко утискала українських патріотів, закарпатці з часом почали усвідомлювати себе не угорськими чи підкарпатськими русинами, а українцями. Про це свідчить В. Пачовський, коли наводить відсоткове відношення результатів виборів до чеського парламенту: «В 1924 році український напрям мав 12,4 %, руськофільський 62 %. За 10 літ 1935 році український мав 36,3 %, а русофільський 35,2 %, решту автономічний союз»^[56].

Історик О. Субтельний з цього приводу пише: «Про дедалі відчутніший вплив українофілів свідчило їхнє організаційне зростання в 30-х роках. Українофіли на чолі з Августином Волошином, Михайлом та Юлією Бращайками заснували освітнє товариство «Просвіта», яке швидко відтіснило конкуруюче Товариство русофілів ім. Духновича. Особливої популярності серед молодої інтелігенції набула організація українських скаутів «Пласт», що налічувала 3 тис. членів. У 1934 р. до Асоціації українських учителів входило близько 1200 чоловік, або дві третини всіх педагогів Закарпаття. Особливо палкими прибічниками українства стали гімназисти та студенти університетів. Серед українців Закарпаття, які могли відкрито висловлювати свої політичні та національні прагнення, створена на конспіративних засадах ОУН не мала сильного представництва протягом майже всіх 30-х років. Хоча більшість українофілів стали прихильниками інтегрального націоналізму, значна їх частина перейшла на прорадянські позиції»^[57].

Отже, в 20-30 рр. ХХ ст. поступово зростала етнічна і національна свідомість закарпатських українців, а разом з нею посилювалися вимоги до Праги надати краю давно обіцяну автономію. Так, 3 травня 1938 зібралося 1100 представників, які вислали депутацію до чеської столиці в справі автономії, але знову безрезультатно¹.

Хто знає, скільки б іще закарпатці домагалися своїх прав на автономію, якби суттєво не змінилася міжнародна ситуація в Європі та у світі, якби на політичному небосхилі не замиготіли перші спалахи шквальної грози, що ось-ось мала розпочатись. Держави-переможниці у Першій світовій війні (головним чином - Велика Британія, Франція, США, Японія), створивши Версальську систему міжнародних відносин, яка базувалась на Версальському (1918 р. з Німеччиною), Сен-Жерменському (1919 р. з Австрією), Нейїському (1919 р. з Болгарією), Тріанонському (1920 р. з Угорщиною), Севрському (1920 р. з Туреччиною) мирних договорах, сподівалися остаточно зафіксувати в Європі й у світі своє панівне становище, розчленувавши і перетворивши переможені країни на держави другого ґатунку. Проте не так сталося, як гадалося! Замість стабільності й міждержавного консенсусу Версальською системою міжнародних відносин було започатковано багато зон міжетнічних і міжнаціональних конфліктів у країнах Центральної і Південно-Східної Європи. З приходом до влади у Веймарській Німеччині в результаті виборів 1932-1933 рр. нацистської партії А. Гітлера, посиленням фашистського режиму Б. Муссоліні в Італії, розпочався процес перегляду і знищення цієї системи міжнародного устрою. 25 листопада 1936 р. у Берліні було укладено т.зв. Антикомінтернівський пакт між Німеччиною та Японією, 6 листопада 1937 р. до нього приєдналася Італія (згодом цей пакт став відомий як «Вісь Берлін-Рим-Токіо»).

Керівництво Великої Британії замість того, щоби зупинити і знешкодити зростаючий німецький реваншизм, поки він ще не набрав достатніх сил і потуги, потурало агресивній зовнішній політиці канцлера Третього Рейху. Т.зв. «політика умиротворення» Берліна Лондоном і Парижем, врешті-решт, спричинила початок Другої світової війни (1939-1945 рр.). Спершу це була англо-німецька угода 1935 р., потім дозвіл на окупацію Німеччиною Рейнської демілітаризованої зони (11 липня 1936 р.) й аншлюс Австрії (13 березня 1938 р.).

Наступним кроком була Мюнхенська конференція (29-30 вересня ). На ній керівництво чотирьох країн - Німеччини (Гітлер), Італії (Муссоліні), Франції (Даладьє) й Англії (Чемберлен) - розпочало процес знищення Чехословацької держави, який остаточно завершився у березні окупацією Німеччиною, Угорщиною й Польщею рештків ЧСР. А поки Німеччина отримала право зайняти етнічні землі судетських німців (близько 3,5 млн.), а Польща Шлеськ (місцевість навколо Тєшина). У свою чергу, словаки й українці почали вимагати від центрального уряду перетворити ЧСР на федеративну державу чехів, словаків та українців. 6 жовтня 1938 р. президент ЧСР Бенеш йде у відставку, а у Жіліні словаки й українці на спільній конференції постановили вимагати від центральної влади автономію. Якщо Прага того ж дня визнала домагання Братислави, то Ужгороду довелося трохи зачекати, тому що все ще існувало прокляте «мовне питання» (боротьба між українофілами й москвофілами)^[58].

З цього приводу М. Андрусяк пише: «Перший уряд Карпатської України був створений дня 8. жовтня і складався з 6-ох міністрів. Для забезпеки своєї батьківщини перед мадярськими зазіханнями карпатоукраїнська національно-самостійницька репрезентація «Українська Національна Рада» порозумілася з москвофільською «Русскою Народною Радою», членам якої признала навіть перевагу в створеному уряді. Цим хотіли карпатоукраїнські патріоти відтягнути москвофілів і мадярофілів - Андрія Бродія, що став премієром, і Степана Фенцика від акції на користь мадярських претенсій до Закарпаття. Коли Бродій почав таки порозуміватися з мадярами, празький центральний уряд дня 26. жовтня усунув його з цього становища і, як державного зрадника, велів арештувати. Премієром уряду Карпатської України став вельми заслужений український діяч о. Авг₂устин Волошин, міністром залишився член попереднього уряду Юлій Ревай»^[59].

На жаль, політичне становище ослабленої Чехословаччини було вкрай важким, і вона нагадувала безправну сиротину, яку будь-хто міг пограбувати і збезчестити. Ю. Боржава зазначає: «Але незабаром прийшли й сумні дні для всього Закарпаття. Мадярська влада, користаючи з ослаблення загроженої Гітлером Чехословаччини, поробила успішні дипломатичні кроки в Римі та Берліні, вимагаючи прилучення до Мадярщини частини словацької й закарпатської територій, заселених Мадярами. Дня 2. ХІ. арбітри Німеччини й Італії, на засіданні у Відні, винесли рішення, на основі якого закарпатські міста Ужгород, Мукачево та Берегово мають бути передані Мадярщині до 10. листопада, разом біля 200,000 населення і 700 кв. миль території. Грізна вістка блискавкою понеслася по цілому краю. Все ж влада Закарпаття цим ані не знеохотилась, ані не заломилась. У звернені до народу заявила, що такий дошкульний удар «не зможе заломити в нашому народі духа й віри в майбутнє, у сповнення нашого найвищого національного ідеалу». Зачалась евакуація міст, призначених для Мадярщини. Влада перенесла свій осідок до старого, історичного містечка Хусту. Польські й мадярські терористи щораз більшими групами нападали на села Закарпаття, а фенциківські чорнорубашники почали вже отверто тероризувати Українців і всіх, хто не хотів лишатися під Мадярами. Вороги думали, що народ знеохотиться і влада скапітулює. Але вони грубо помилилися. Селянство, робітництво й інтеліґенція з подиву гідною жертвенністю взялися до нової тяжкої праці в нових умовах. В Хусті нова влада розвинула широку акцію, щоб забезпечити населення харчами й уреґулювати комунікацію, бо віденським арбітражем відрізано головні шляхи й залізниці, що сполучували Закарпаття з Словаччиною та Румунією. Організується українське шкільництво, судівництво, адміністрація, а головно виростає Карпатська Січ - зародок майбутньої армії Карпатської України»^[60].

Отже, попри всі негаразди й дошкульні територіальні претензії Будапешта, невдоволення Варшави, нейтралітет Будапешта й тихий саботаж Праги, закарпатці почали активно розбудовувати Карпатську Україну й для всіх національно свідомих українців Польщі, СРСР, Румунії, Угорщини вона мала стати дороговказом на шляху здобуття Української Самостійної Соборної Держави. Саме тому О. Субтельний наголошує: «Створення українського уряду в Закарпатті справило великий вплив на західних українців, особливо у сусідній Галичині. Багато з них вважали його першим кроком на шляху до неминучого створення самостійної соборної України. Прагнучи захистити першу українську землю, що здобула свободу, багато молодих інтегральних націоналістів Галичини нелегально переходили кордон і вступали до Карпатської Січі. Однак серед проводу ОУН не було одностайності щодо того, яку політику проводити. Якщо молоді радикали Галичини вимагали негайної та широкої підтримки Карпатської України, їхнє старше керівництво за кордоном, знаючи про німецькі плани, закликало до стриманості»^[61].

Невизначеність стратегії і тактики українських націоналістів стосовно Карпатської України викликає щонайменше подив, а щонайбільше - різку критику. Дивно, що ОУН, яка вже близько десяти років веде безкомпромісну й жертовну боротьбу за створення незалежної Української держави, втрачає нагоду перетворити Закарпаття на справжній плацдарм Національно- визвольного руху, т.зв. «український «П’ємонт» й опираючись на нього розпочати процес визволення українців від іноземного поневолення в ім’я здобуття Української Самостійної Соборної Держави. На нашу думку, так сталося тому, що після вбивства більшовицьким агентом НКВС Павлом Судоплатовим 23 травня 1938 р. очільника ОУН Євгена Коновальця, в середовищі націоналістів розпочалася ідеологічна і політична криза. До речі, як стверджує Петро Мірчук (офіційний історик й історіограф ОУН (Бандерівської), Є. Коновалець усвідомлював значення Закарпатської України для вітчизняного державотворчого руху. Зокрема вчений наголошує: «Щойно на початку 1938 року, в ході великих політичних перетворень у середній і східній Европі, на Закарпаття звернув бачнішу увагу сам полк. Є. Коновалець, відчуваючи, що та частина української землі зможе відіграти важливу політичну й мілітарну ролю для українських революційних сил у боротьбі проти Польщі й Москви. В той час полк. Коновалець покликав до праці два окремі штаби: один під керівництвом членів ПУН-у Сціборського, Сеника, Барановського й Ярого - для ґрунтовного простудіювання та розпрацювання проблеми Закарпаття в політичному аспекті, а другий - під керівництвом ген. Капустянського й за співучасти ген. Курмановича, полк. Колосовського і полк. Колодзінського для такої ж праці під військовим аспектом. Одначе, несподівана смерть полк. Євгена Коновальця перервала запляновану ним працю. Обидва штаби припинили свої дії, а коли ж за кілька місяців пізніше на Закарпатті почалися бурхливі події, то поміж ПУН-ом під проводом полк. А. Мельника і провідними членами ОУН, які прибули на Закарпаття, прийшло до розбіжностей в оцінці ситуації й того, що в даний момент повинна робити ОУН. Члени ПУН-у стали на становищі, що ОУН не повинна анґажуватися в події на Карпатській Україні в тому напрямі, щоб там доводити до якихось революційних дій, бо, як думали ті члени: «Ми стоїмо напередодні великих і основних вирішень, які охоплять не тільки центральну Европу, а й цілий світ, і в такій ситуації, де проти себе виступлять гіганти, ми мусимо вибрати орієнтацію на одного з них. ПУН такий вибір, який єдино був можливий, зробив. Наша акція на Закарпатті виразно йде проти тенденцій німецької політики і ми не можемо собі позволити на люксус „війни" з могутньою Німеччиною. ПУН мусить вести консеквентно політику „незацікавлення", бо такі є вимоги вищої рації». О. Волянський: «Розлам в ОУН - його причини і наслідки» («Вісник», квітень 1948): «За твердженням членів ПУН-у, в той час Німеччина бажала закріпити свою приязнь із Мадярщиною і, крім того, прагнула зміцнити свій союз із Польщею, щоб забезпечити для себе її невтральність під час розгри з Чехо-Словаччиною. З цих причин Німеччина ніяк не погодиться на творення на Закарпатті такого політичного стану, який виразно ішов би проти бажань Польщі й Мадярщини і провокував би їхній спротив. Тож ОУН на Закарпатті, на думку ПУН-у, повинна ввімкнутися в працю загальної національної течії для посилення національного освідомлювання мас та для леґалістичного натиску на Прагу з метою досягти автономії для Словаччини і Закарпаття. Зокрема ж, не вільно допускати до того, щоб на Закарпаття переходили члени ОУН із західньо-українських земель і втручалися у внутрішні справи Закарпаття, бо вони можуть викликати конфлікт поміж ПУН-ом і чеською владою і спровокувати небезпеку польської інтервенції на Закарпатті. На цілком іншому становищі стала група «крайовиків», що її творили колишні члени КЕ ОУН на ЗУЗ - Іван Ґабрусевич-«Джон», Михайло Колодзінський-«Гузар», Зенон Коссак- «Тарнавський», Роман Шухевич-«Щука», Олекса Гасин-«Лицар» та провідні члени мережі ОУН на західноукраїнських землях: сотн. Осип Карачевський- «Свобода», сотн. Гриць Барабаш-«Чорний»; Осип Линда, Іван Бутковський- «Гуцул», Євген Врецьона-«Волянський», Юрко Лопатинський-«Калина». Вони вважали, що революційна і націоналістична організація, якою є ОУН, мусить керуватися тільки українською рацією і не оглядатися на те, чи наша дія подобається якійсь сторонній силі, чи ні. Діючи по лінії інтересів нації, треба керуватись не тимчасовими труднощами чи невигодами, а широкою перспективою майбутнього. Якщо йдеться про піднесення національної свідомости мас на Закарпатті, то немає сумніву, що активна революційна боротьба, в якій візьмуть участь ті маси, прискорить процес відродження національної свідомости. Неприступимим було, на думку «крайовиків», стримувати ОУН від активної боротьби, бож у такому дусі виховується членство Організації; політику пристосовану до сторонніх сил вели на ЗУЗ леґальні партії, що їх ОУН через те вважала за опортуністів. Якщо ж ОУН тепер займе таке саме опортуністичне становище до подій на Закарпатті, то це буде важким моральним ударом для всього членства й компромітацією Організації перед іншими, - таке становище до тодішніх подій займали згадані провідні члени крайової ОУН»^[62].

Отже, поки ОУН керував Є. Коновалець, то він своїм авторитетом і харизмою лідера об’єднував і радикалів (майбутніх членів ОУН- Бандерівської) і поміркованих (які стали кістяком ОУН-Мельниківської), тим паче що до його думок і пропозицій прислухалися партійні державні діячі у Берліні, Римі тощо. Після смерті Є. Коновальця гостро постали питання, хто має стати його правонаступником та як подолати фундаментальні розбіжності між членами ОУН (головним чином молоддю) у Західній Україні та членами Проводу Українських Націоналістів (ПУН) (переважно ветеранами Національно-Визвольних змагань 1917-1921 рр.), які жили за польським кордоном (Німеччина, Італія тощо). Андрій Мельник, який де-факто став головою ПУН (де-юре він був обраний ним 27. 08. 1939 р. у Римі на Другому Великому Конгресі ОУН), на превеликий жаль, не мав такого впливу на молодих радикально-налаштованих членів ОУН на Західно-Українських політичних колах. Хоча спочатку він відстоював суверенітет і незалежність Карпатської України. Про це свідчить П. Стерчо: «Заклик Голови ПУН-у, полк. Андрія Мельника, передала Женевська Українська Пресова Служба через радіо з Відня з 20. жовтня 1938 р., в якому закликалось «усіх українців станути суцільною лавою на службу Нації й зокрема бути готовими під сучасну пору кинути максимум національної енергії для скріплення сил у боротьбі за Українську Карпатську Державу»^[63]. Але А. Мельнику і ПУН нацистські зверхники дали зрозуміти, що Німеччина робить ставку саме на Угорщину як потенційного, надійного спільника у майбутній європейській війні, а ймовірна Українська держава під проводом націоналістів не має для них великої стратегічної та мілітарної ваги. Мабуть, тоді й був відданий наказ ПУН членам ОУН в ЗУЗ і Закарпатті вичікувати, не педалювати процес і не брати активної участі в державотворчому руху у Закарпатській Україні. П. Мірчук зазначає: «Досвід 1917-1920 років повчав і пригадував, що на сторожі державної незалежности мусить стояти своя збройна сила. Тому українські націоналісти взялись відразу творити збройну силу Закарпаття. Вже 4 вересня 1938 р. була створена парамілітарна організація молоді "Українська Національна Оборона", яка в листопаді переіменувалася на "Організацію Національної Оборони - Карпатська Січ", популярно - "Карпатська Січ". Головою Карпатської Січі вибрано Дмитра Климпуша, його заступником Івана Рогача, зв'язковим уряду до Карпатської Січі став др. Степан Росоха. До Військового Штабу призначено полк. Миколу Аркаса і полк. Гната Стефанова. Творення Карпатської Січі як збройної сили викликало сильний відгомін теж далеко поза межами Закарпаття, тому на Закарпаття почали прибувати боєздатні члени ОУН з інших теренів України, особливо із сусідньої Галичини. Трьох із них, полк. Михайло Колодзінський, пор. Зенон Коссак і пор. Роман Шухевич стали відразу не тільки членами Штабу, але дійсними командирами Карпатської Січі. ПУН мав уже давніше окремий військовий штаб, членами якого були: ген. Курманович, ген. Капустянський, полк. Сушко, полк. Сціборський, полк. Колосовський, сотн. Сеник і сотн. Ярий. Диспонували вони поважним числом старшин і підстаршин, що були членами ОУН. Співпрацювали з ПУН-ом: ген. Петрів, ген. Омелянович- Павленко, ген. Сальський, ген. Удовиченко, ген. Сварика. Члени ОУН були переконані, що ПУН вишле бодай частину з них в Карпатську Україну, щоб організувати, вишколювати і повести в бій відділи Карпатської Січі проти мадярських імперіялістів, що все нахабніше зголошували свої апетити на Карпатську Україну. На диво - того не сталося. Якраз навпаки: вже під кінець 1938 р. Ярослав Барановський як зв'язковий з Краєм передав Крайовій Екзекутиві ОУН на Західно-Українських Землях наказ ПУН: строгу заборону членам ОУН в Галичині й на Волині переходити на Закарпаття, а тим, що вже були на Закарпаттю, наказ виїхати з Закарпаття. Виправданням такого наказу було твердження, що Польща готується з Мадярщиною напасти на Закарпаття і виявлена присутність в Карпатській Січі галичан і волиняків, громадян Польщі, використає Польща як оправдання своєї інтервенції. Тогочасний Крайовий Провідник ОУН на ЗУЗ Л. Ребет передав цей наказ ПУН організаційним шляхом в низи ОУН на ЗУЗ. Це викликало замішання і розгубленість в рядах ОУН. В загальному воно спинило масовий перехід членів ОУН з Галичини на Закарпаття, а ті, що не послухали того наказу ПУН, приймали на Закарпаттю інше прізвище. Не підчинилися тому наказові ті, що вже були на Закарпаттю. Тому М. Колодзінський став "полк. Гузар", З. Коссак - "чет. Тарнавський", Юрко Лопатинський - "пор. Калина", Р. Шухевич - "чет. Щука", Гриць Барабаш - "чет. Чорний", Іван Бутковський "пор. Гуцул" і т. п. Не задовольняючись таким "трюком", зміною прізвища галичан, членів "Карпатської Січі", ПУН прислав до Ужгороду як свого представника О. Ольжича з різким наказом Колодзінському, Шухевичеві і Коссакові - негайно залишити Карпатську Січ і виїхати з Закарпаття, а одержаний наказ ПУН сейчас передати до виконання всім галичанам, що стали в ряди Карпатської Січі. Згадані три галичани - Колодзінський- «Гузар», Коссак-«Тарнавський», і Шухевич-«Щука» рішуче відмовились виконати той наказ ПУН-у у відношенні до них самих і відмовились передати його організаційним зв’язком ОУН підлеглим їм членам ОУН, що стали в ряди Карпатської Січі, прибувши з Галичини або Волині. У висліді такого приголомшуючого становища ПУН Карпатська Січ під командою полк. Колодзінського-«Тузара», пор. Шухевича-«Шуки» і пор. Коссака- «Тарнавського» стала «нелегальною» не тільки в очах центральної влади ЧСР, яка домагалася розпущення її як військової частини, але і в оцінці та в плянах ПУН-у, що його очолював Вождь Андрій Мельник, а керував ним фактично Ярослав Барановський. На початку 1939 р. до Хусту прибув знову Ольжич як післанець ПУН-у. Поставивши як член ПУН-у Колодзінського, Шухевича і Коссака пред собою на «струнко», він передав їм «гостру догану за організаційну несубординацію», а після того додав від себе: «Це я передав офіційно від ПУН. А як український націоналіст, від себе, я висловлюю вам мою найглибшу пошану і подив як правдивим націоналістам-революціонерам!» Урядові (ще федеративної) Карпатської України Барановський передав становище ПУН-у: Українська справа залежна від волі фюрера Гітлера. Ми не сміємо противитись його плянам, але лояльно співпрацювати з німецьким урядом, щоб заслужити собі в Гітлера Україну. Закарпаття фюрер обіцяв мадярам. З огляду на інтереси всієї України, треба без спротиву пожертвувати Закарпаття. Тим більше, що який небудь збройний спротив українців - зовсім безвиглядний»^[64].

Задля об’єктивності хочемо навести й думку членів ПУН. Так, Микола Капустянський вважає, що ПУН провела активну творчу ідеологічно- виховну і організаційну роботу, як в розбудові Карпатської України, так і в боротьбі січовиків, націоналістичних кадрів та націоналістичної молоді в обороні молодої держави. Після загальних і теоретичних висловлювань він подає звіт про реальну роботу ПУН: «На початку 1939 року у Відні скупчився Військовий Штаб ПУН: ген. В. Курманович, полк. Р. Сушко, ген. штабу підполк. В. Колосовський та інж. М. Мелешко. Нам пощастило, переборовши всі труднощі, дістатися до Відня через Женеву. Поза тим у Відні перебували: О. Сеник-Грибівський і Я. Барановський, деякий час був тут підполк. М. Сціборський. Назагал перебування націоналістичної еліти у Відні разом з Військовим Штабом ПУН сприяло обміну думками, усталенню поглядів і накресленню спільних плянів в дальшій підготовчій праці. Штаб вживає всіх заходів, щоб допомогти Карпатській Україні оформитися в державу та оборонити її. Для цього притягає він на Карпатську Україну військові й революційні кадри ОУН, а також і вояків «старої войни». Наш плян порозумітися з урядом Чехословаччини у справі здобуття зброї для українських військових частин на Закарпатті був зірваний сот. Ярим. Німецькі чинники унеможливили ген. Капустянському і полк. Сушкові виїхати на Карпатську Україну»^[65].

Отже, далі формування планів й узгодження концепцій справа не пішла, а жаль. Інший прибічник ОУН-Мельниківської Петро Стерчо (учасник тих подій) впевнено констатує: «Розвиток культурних і національно-політичних подій на Закарпатті від першої світової війни не йшов якимсь ізольованим шляхом. Ці події були тільки окремим звеном єдиного ланцюга Української Національної Революції, основним двигуном якої, по програних визвольних змаганнях на відкритих фронтах, була Українська Військова Організація, а згодом Організація Українських Націоналістів. Зокрема ж національно- державне будівництво Карпатської України в 1938-39 рр. проходило виразно під знаком Тризуба з мечем, з активною і безпосередньою участю ОУН, очолюваної полк. Андрієм Мельником»^[66].

Хоча докази, наведені ним у своїй статті, не підтверджують його концепції, і це наводить на думку, що автор видає бажане за дійсне. Це підтверджує і досить таки фундаментальна його праця «Карпато-Українська держава», у якій не те що розділу, а навіть підрозділу не присвячено діяльності ОУН в Закарпатті, а даремно, бо аналізувати було що, та ще й реальному учаснику тих подій. А твердження П. Стерча, що за президентом Августином Волошиним стояли провідники всеукраїнського визвольного руху того часу - єдиної тоді ОУН, викликає подив^[67]. Ми переконані, що за Батьком (так називали Волошина місцеві жителі) стояли передусім закарпатці і пересічні націоналісти, а члени ПУН, на жаль, стояли за Гітлером...

До речі, від початку найвище нацистське керівництво, на нашу думку, вагалося і, можливо, розглядало Карпатську Україну як ще одного з сателітів для ведення власної геополітичної гри. На це вказують події після Віденського арбітражу (2 листопада 1938 р.), коли гортістська Угорщина вирішила не задовольнитися отриманим (понад 12 % території краю), а захопити все Закарпаття. Учасник тих подій Августин Штефан пише: «Після Віденського арбітражу мадярський уряд рішився забрати Карпатську Україну силою. З участю Горті 6 листопада відбулася нарада, на якій були узгіднені напрямні щодо окупації Карпатської України. 15 листопада реґент Горті мав довгу розмову з німецьким послом Отто фон Ердманнсдорффом і намагався виправдати перед Берліном потребу мадярської акції. 18 листопада мадярський уряд скінчив приготування до підбою Карпатської України. Того самого дня міністерська рада вирішила зайняти Карпатську Україну вночі з 19 на 20 листопада. 19-го листопада в пізні пополудневі години міністерство закордонних справ доручило пресі опублікувати на 20 листопада вістку, що Руська Народня Рада закликала мадярську армію. Одначе військо не розпочало наступ у заплянований час. Покликуючись на те, що військо втомилося довгим походом, командування армії пересунуло наступ на 24 години. (Правдоподібно германофільські старшини головного штабу навмисно саботували). 20-го листопада мадярські часописи в сенсаційних статтях подавали, що Руська Народня Рада закликала мадярське військо. Німецький уряд довідався з тих повідомлень, а теж від італійського посла в Берліні, про мадярські пляни і разом з італійським урядом запротестували в Будапешті. Муссоліні виправдувався перед німцями, що мадяри ввели його в блуд, бо представили йому справу так, ніби німці не мають проти їх акції заперечень. Муссоліні ще того самого дня пізно викликав мадярський уряд, щоб відкликати акцію. 21-го листопада рано досвіта, якраз перед наступом, мадярський уряд видав наказ припинити акцію» .

На початку 1939 р. угорці знову намагалися загарбати Закарпаття, але, забігаючи наперед, зауважимо, що тільки у березні 1939 р. фахово і цинічно зваживши всі «за» і «проти» Німеччина не просто дала дозвіл, а наказала

Угорщині окупувати Карпатську Україну^[68]. Хоча не тільки ОУН, а і офіційний уряд Закарпаття тішив себе надією, що Німеччина «нам поможе».

Але це ще буде, а поки в неділю 12 лютого 1939 р. відбулися вибори до першого законодавчого органу (парламенту) - Сойму Карпатської України. Хоча, відзначимо, що у виборах брала участь лише одна політична сила - Українське Національне Об’єднання (всі інші партії були усунені від виборів). Виборці, у свою чергу, могли чи підтримати його виборчий список, чи проголосувати проти. Чеські урядовці навіть сумнівалися, чи набере «лист» (список) УНО достатню кількість голосів. Проте закарпатці в черговий раз показали всій Європі й світу свою високу національну свідомість. Надамо слово очевидцю й учаснику тих буремних подій Антіну Кущинському: «В усьому Закарпатті вибори до Сойму дали повну сатисфакцію урядовій листі, складеній Українським Національним Об’єднанням. До голосовання з’явилось майже все населення краю, а саме повноправних виборців. З них 92.4 % голосували «за», а лише 7.6 % «проти» листи. Між послами було обрано представників усіх верств і станів населення. Це були кращі люди головніших на Закарпатті професій. Це була та аристократія, про яку мріяв В’ячеслав Липинський у своїх «Листах до братів хліборобів». На послів було обрано як автохтонів, так і переселенців в цей край - емігрантів української національносте, як греко-католиків, так і православних. Найбільше між обраними було селян - 8 послів, потім духовенства - 6 послів, потім ішли інші представники робітників, учителів, урядовців і лікарів»^[69].

12 лютого 1939 р. у Хусті відбувся другий з’їзд Карпатської Січі (її перший з’їзд був проведений ще 4 грудня 1938 р. теж у Хусті, на якому обговорювалися засадничі питання її внутрішньої організації й ідеології). Про нього яскраво свідчить самовидець Любомир Гірняк: «Через тиждень після виборів ми пережили другу радісну подію, З’їзд Карпатської Січі. У тій величавій маніфестації, взяло участь п’ять тисяч покищо не уніформованих. Це була незабутня хвилина: дефілювати перед своїм Урядом і запрошеним на цей З’їзд генералом Віктором Курмановичем, кол. шефом Штабу Начальної Команди УГА і міністром Військових Справа ЗУНР, який прибув сюди з Відня. Для нас молодих справляло велику радість і сатисфакцію дефілювати перед так високої ранґи військовиком, який був творцем і учасником переможного походу УГА на Київ 31-го серпня 1919 р. ця дефіляда була переглядом і показом військового потенціалу Карпатської України, що його становила молодь із усіх земель України і кол. вояки армії УНР»^[70].

Проте ми переконані, що будь-яке військо окрім уміння марширувати на парадах, насамперед повинно фахово виконувати свій головний обов’язок - захищати територію власної держави від ворожих посягань. Взагалі, створення і діяльність Організації Народної (Національної) Оборони - «Карпатської Січі» - та її збройна боротьба за незалежність Карпатської України є темою не те що окремої статті, а навіть цілої монографії. Але автор не хоче оминути цю дуже важливу і разом з тим контраверсійну сторінку історії Закарпаття, тому хоч і тезово, але намагатиметься висвітлити її головні аспекти. По-перше, «Карпатська Січ» створювалася як ядро майбутньої української армії, але фактично нею так і не стала. За півроку своєї діяльності (з вересня 1938 по середину березня 1939 р.), її керівники робили все що завгодно, але тільки не творили українське військо. Закарпаття це гориста місцевість, де за великим прагненням у важкодоступних місцях можна організувати таємні військові бази і на них навчати українських патріотів військового ремесла. Існувала проблема гострої нестачі зброї, спорядження, набоїв тощо, але чому не створювалися мобілізаційні, тактичні й стратегічні плани ведення бойових дій по захисту краю, чому в бій ішла непідготовлена молодь? Десятки «Чому?», а відповіді нема. По-друге, «Карпатська Січ» реально стала не військовою, а політичною організацією, яка переймалася не творенням власної армії, а спробами перебрати владу від уряду А. Волошина, тим самим створюючи безлад у молодій закарпатській державі. Для підтвердження цих думок надамо слово свідку тих подій літератору і громадському діячеві Володимирові Бірчаку: «Нефаховість із надмірним волюнтаризмом робила те, що робить і авто з сильним мотором, але без розумного керманича. Вона скакала на всі боки, викликала страх у людей, доки не заїхала на якусь перешкоду і не вбила всіх, або більшість, що на ній їхали. То був кінець і тільки такий кінець міг бути. Нефахові коменданти не означили меж своєї чинности. - Команда Січі втручалася до всього, всюди хотіла бути, в усім забирати голос, всі справи вирішувати. Це був свого роду тоталізм, властиво не тоталізм, а імітація тоталізму, бо ж Січ не мала до того фахових сил. Це був другий уряд Карпатської України, який саме й тим, що був другим, вносив хаос і колотнечу. Січ мала вести передвійськовий вишкіл. Січ - як уже було сказано - вела працю культурного, національного й політичного освідомлення населення. Січ бажала бути, а наприкінці й стала військовою силою - без фахових старшин. Січ робила й службу тайної поліції, перевірювала, на якій основі й пощо до Хусту хто приїздив, особливо український емігрант, а небажаних відставляли поза границі Карпатської України, хоч його папери були всі в порядку. Січ сповняла й функції «Второй Комісії» Петра Великого - ловила на вулиці особливо галицьких емігрантів і без переслуху - била й катувала. Так побили п’ять або шість емігрантів під претекстом, що це бувші соціалісти й бувші комуністи й бувші кацапи. При цьому між іншим полагоджувалися особисті порахунки. За програний судовий процес у Празі вільно було зловити противника в Хусті й відбити йому нирки та зробити з нього каліку на все життя. Це страшні були речі, але були - у нас, у нашій Україні. Мовчати про це уважав би я за злочин. Січ вела й промисл: команда Січі в Хусті винаймала «Січову Гостинницю», а один із комендантів ще мав фінансувати дві молочарні в Хусті. Січ виконувала судівничу владу: січовики судили людей по селах. Сімнадцятилітні хлопці заприсягали селян і видавали присуди; Команда Січі в Хусті не уважала це за аномалію й не виступала проти цього, навпаки - хвалилися, що таких присудів видали січовики вже... п’ятьсот. Січ не була вдоволена театром «Нова Сцена» і зорганізувала, для конкуренції «Новій Сцені» - Летючу Естраду. Січ хотіла відіграти ролю найвищого державного контрольного уряду, втручалася до всіх державних справ, іменування урядовців і т.п. В альманаху «Карпатська Україна в боротьбі» згадує автор на 40 с.: «Січ вимагала (!) рівнож передання служби безпеки в краю, це є - жандармерії та фінансової сторожі, в українські руки, бо вони були до української влади ворожі й непевні. Ці вимоги Січі не стрінули успіху». (Безперечно було правдою, що чеська жандармерія й фінансова сторожа, або деяка її частина, відносилася до українського уряду ворожо й була непевна, але було теж безперечною правдою, що український уряд та все українське громадянство знало, що в українській державі мусить бути заведена українська жандармерія й українська фінансова сторожа, але невже ж цю реформу міг був у силі і зумів би перевести комендант Клемпуш у спільці з трьома Ро?! (Роман, Росоха, Рогач). Правнича комісія уряду й відмовилася ухвалити проєкт закону в тому ділі.) Врешті: Команда Січі в Хусті вважала себе за найвищий ареопаг державної мудрости, за найвищого виразника українського патріотизму. ^»^[71]

Усі ці деструктивні дії призвели до того, що керівництво «Карпатської Січі» (Команда Січі) вирішили переформувати владу і самі її очолити. В. Бірчак свідчить: «Я знав, що дня 19 січня мали галичани із Січі тайне засідання, на якому порішили прем’єра інтернувати і самим проголосити диктатуру... Це все, разом узяте, свідчило, що Команда Січі виросла понад голови уряду й вела політику - не українську, а когось третього. Одного того третього - чи більш було цих третіх?!»^[72].

На початку березня 1939 р. Команда Січі видала таємний наказ, щоб Окружна Команда Січі у Воловому роззброїла чеські війська й жандармерію. У світлі цього рішення бої 14 березня 1939 р. на вулицях Хуста між чеськими вояками і січовиками є його логічним продовженням (загалом в цих сутичках загинуло 70 українців і 8 чехів)^[73]. Саме тому ми погоджуємося з думкою В. Бірчака, який, проаналізувавши ці події, дійшов висновку: «Одно було певне: боротьба з чехами була програна. Її перебіг представлявся мені так: захитаний правний стан і зла господарка фінансами, провокативні вибрики Січі і всесторонні інтриґи проти кандидатів на третього міністра з боку таки самих українців - відкрили ген. Прхалі ворота. Дальші невірні директиви з заграниці і переворот, що його підготовляла Команда Січі, дали ген. Прхалі нагоду вхопити зброю і сьогодні була Січ розбита, а пан прем’єр видаванням і відкликуванням наказів - скомпромітований. Коли б не прихід мадярів, то ген. Прхала був би тепер стався безмежним диктатором Карпатської України. Всю силу передали йому самі українці своїм неумінням вести державні діла. Але цим разом ласкава пані історія була справді для нас ласкава. Наступали мадяри, і бій з ними затемнював велику нашу програну»^[74].

13.03.1939 р. А. Гітлер направив президенту ЧСР ультиматум з вимогою капітуляції. 14 березня президент ЧСР Е. Гаха капітулював і передав Чехію і Моравію під протекторат Німеччини. Ранком 14 березня 1939 р. угорські війська перейшли кордон і захопили декілька плацдармів для введення майбутніх бойових дій на теренах Карпатської України. У полудень того ж дня, словацький Сойм проголосив самостійність Словаччини. Під вечір 14.03.1939 р. прем’єр-міністр А. Волошин провів нараду з послами, де було вирішено проголосити самостійність Карпатської України, скликати Сойм у середу 15 березня 1939 р. і сформувати нову владу. Увечері він же у виступі на Хустській радіостанції від імені українського народу Закарпаття та його влади проголосив самостійність Карпатської України. А в ніч з вівторка на середу 15. 03. 1939 р. о 1год. 30 хв. Уряд карпатської України передав у руки німецькому консулу Г. Гоффманну у Хусті телеграму, що її консул вислав о 3 год. 50 хв., а потрапила вона до Берліна о 6 год. 15 хв. ранку. У ній прем’єр-міністр А. Волошин звертався до міністра закордонних справ Німеччини з такими словами: «В імені Уряду Карпатської України прошу Вас прийняти «до відома проголошення нашої самостійності під охороною Німецього Райху»^[75].

Але відповіді на своє звернення закарпатські урядовці так і не отримали, лише згодом німці їм порекомендували взяти приклад із чехів і здатися на милість угорським загарбникам. Німецький консул запросив до себе керівництво «Карпатської Січі» і порадив їм негайно капітулювати, бо в ситуації, коли на окупацію Закарпаття погодилися очільники Німеччини та Італії, будь-який збройний супротив є безперспективним. На ці зверхні слова німцям М. Колодзінський мужньо відповів: «В словнику українського націоналіста немає слова «капітулювати». Сильніший ворог може нас у бою перемогти, але поставити нас перед собою на коліна - ніколи!». П. Мірчук зазначає, що це була гідна відповідь українського націоналіста, і перший відкритий спротив планам і «порадам» А. Гітлера й нацистської Німеччини»^[76].

Весь день середи пройшов у підготовці до відкриття і проведення урочистих зборів закарпатського парламенту. Ю. Боржава так описує ці доленосні події: «Після обіду 15. III. в год. 3-тій зібрався Сойм Карпатської України в великій салі хустської гімназії. Від Севлюша вже було чути в Хусті канонаду мадярської артилерії. На відкриття Сойму зійшлося 22 посли, бо фронт відірвав 8 послів від Хусту, 1 посол був хворий, а Олдофреді, заступник німецької меншини, хоч був у Хусті, не прийшов (очевидно знав про наказ Гітлера). Сойм відбув 6 засідань з короткими перервами під головуванням Августина Штефана. На другому й третьому засіданнях Сойму приявні представники народу схвалили закон ч. І.: Карпатська Україна є незалежна держава; 2. Назва держави є Карпатська Україна; 3. Карпатська Україна є республикою, президента якої вибирає Сойм; 4. Державна мова є українська; 5. Барва прапору є синя й жовта; 6. Державним гербом є дотеперішній крайовий герб: медвідь у лівому червоному півполі і чотири сині та жовті смуги в правому півполі та тризуб св. Володимира Великого з хрестом на середньому зубі; 7. Державним гимном є „Ще не вмерла Україна"; 8. Цей закон обовязує відразу після його прийняття. - На четвертому засіданні президентом Карпатської України вибрано о. Августина Волошина, який іменував новий уряд: премієр і міністер закордонних справ - Юл. Ревай, а дальші міністри - Ст. Клочурак, Ю. Перевузник, Юл. Бращайко, Авг. Штефан та М. Долинай. Не зважаючи на смертельну небезпеку, серед якої родилася нова, самостійна українська держава, учасники Сойму й люди на вулицях Хусту обіймалися й цілували одні одних із радости. Поки Сойм скінчив свої засідання, мадярська армія стояла вже тільки 12 км. від Хусту. Вона завізвала владу Карпатської України капітулювати. Уряд відкинув це домагання, але згодився вислати делеґатів на переговори до Будапешту під проводом міністрів д-ра Юл. Бращайка та д-ра М. Долиная. Дня 16. III. президент Авг. Волошин і частина уряду переїхали до Румунії»^[77].

Отже, одночасно з проголошенням незалежності Карпато-Української держави, на її землі вторглися угорські загарбники. Керівництво Карпатської України, розуміючи, що сподівання на німецьке покровительство даремне, і перебуваючи в оточенні двох вороже налаштованих країн - Угорщини і Польщі (які робили все для її знищення), та двох відносно нейтральних - Румунії і Словаччини (що теж не мали особливої любові до закарпатців), вирішувало: що робити? Учинити так, як це зробили чехи (здатись на милість переможцям), чи зі зброєю в руках відстоювати її незалежність?

Перебіг подій змінювався з калейдоскопічною швидкістю, як зазначала кореспондент «Нью-Йорк Таймс» Анна О’Гари Мак Кормік: «І так Карпатська Україна була під трьома прапорами протягом 27 годин.»^[78] Спочатку майорів чеський, потім ненадовго український і, зрештою, - угорський. Ні А. Волошин, ні будь-хто з уряду Карпатської України не був готовий прийняти виклик й очолити спротив. Тверезо оцінивши ситуацію, вони просто вирішили емігрувати. Надамо слово очевидцю й учаснику В. Бірчаку: «В наслідок того пан прем’єр рішився виїхати раненько в четвер 16 березня через Тису до Румунії; перед від’їздом видав команді Січі наказ, щоб не ставили мадярському війську опору. Мав сказати: «Проти нас іде правильна мадярська армія, проти якої не встояти неправильній наборзі зорганізованій Січі. Не бийтеся, а бережіть наш найцінніший дар - життя. вашого життя й вашої праці потребує Україна більше, як вашої смерти». Січ не виконує того наказу, а січовики обвинувачують прем’єра, що він їх зрадив. Місцеві політики, помимо телеграми з Берліна, однаково вірили, що міністрові Реваєві таки вдасться переконати Гітлєра й той змінить свою постанову. В тому часі мала прийти телеграма від когось із проводу націоналістів, мабуть із Відня, а наказом, щоб боротися до останньої краплі крови. Свідомо йшло про те, щоб якнайбільш молоді вигинуло в обороні Карпатської України. Щоб українською кровю була зрошена країна, щоб була принесена як найчисленніша жертва людського життя»^[79].

Ми хочемо виголосити думку - «Чи треба було воювати українцям за Карпатську Україну?». І відразу ж ствердно відповідаємо - «Так!», але не по-аматорськи, а професійно, не кидати супроти вишколених і гарно озброєних гонведів (солдатів) угорської армії непідготовлену молодь, а чинити спротив загарбникам силами мобільних партизанських з’єднань, підриваючи мости, залізничні колії, влаштовуючи засідки на шляхах, околицях містечок і селищ тощо. Так діяв, наприклад, гуцульський загін під керівництвом, наголошуємо, вчителя - Антіна Кубинського. Пізніше він так охарактеризував свою діяльність: «Згадую зі святим пієтизмом і любов’ю своїх побратимів січовиків Гуцульського Коша Карпатської Січі в Квасах, і стверджую що в критичні дні 15-16 березня 1939 р. в районі від Рахова до Ясеня, то є в Квасах, то була жменька відчайдухів, коли їх порівняти з силами ворога, що нас оточував. Чую себе зобов’язаним також зазначити, що затримка ворожого нападу на село Кваси, в тім прикордоннім відтинку до Польщі й Румунії, що тягнувся попри Чорну Тису, сталася завдяки бравурному настрою, що тоді панував у молодих гуцулів-закарпатців і їхнім природнім, сказати б - козацьким хитрощам і здібностям. Вони зуміли обманювати й залякувати мадярів на протязі трьох діб своїми маневрами невеликих роїв в числі від кількох до кільканадцяти леґінів при взірцевій побратимській дисципліні та вірності січовій присязі. Цей відділ Гуцульського Коша Карпатської Січі перестав виконувати покладене на нього завдання лише тоді, коли район Квасів був оточений ворожими частинами в усіх сусідніх селах (Ясеня, Рахів, Устєріки, Богдан) і розсипався з наказу команди по лісових нетрях»^[80].

Але це був поодинокий випадок, зазвичай усе відбувалося так, як описує у своїх спогадах В. Бірчак події четверга 16 березня 1939 р.: «В місті вже не видно чеського війська, тільки січовики. «Яка наша сила?» - питаю знайомого інжінера - військового старшину. - «Діти! Я роздав їм кріси, вони похапали і біжать, але амуніції не беруть. Перший раз у житті мають кріси в руках. Коли я їм роздав ґранати, на цілу сотню тільки один умів обходитися з ними й їх кидати. А я маю їх вести в бій. Від когось іншого довідався я, що 250 учнів учительської семінарії в Севлюші вийшло в бій проти мадярів. Про цей інцидент говорить у своїх споминах Василь Поштак, учень семинарії. (Карпатська Україна в боротьбі. Збірник, ст. 136-339). Кілька характеристичних речень дозволю собі з тих споминів навести. «Коли семинаристи дістали в Копані кріси і їхали до Королева над Тисою до бою - «кожний дивиться, як буде опускати курок». - У Веряці стаємо й формуємося в ряди в такім місці, де ніхто не може нас побачити. Починається малий вишкіл стріляння». - Хлопці жартують. Майже кожний ще ніколи не стріляв з рушниці, а тепер прямо стає до бою з наїзником». «Мадяри полонили багато семінаристів. Юду й коло десяти інших. Всіх розстріляли» (ст. 338). На іншому місці: «Тут - там розстрілювали січовиків. Ранених дорізували. - Ліве крило фронту все полягло» (ст. 399)»^[81].

Чому так сталося? Чим займалося керівництво «Карпатської Січі» майже півроку? Де ті вишколені 10 тисяч січовиків, що марширували в Хусті 19 лютого 1939 р.? Чому десь зник Д. Климпуш, чому один із перших емігрував комендант Збройних Сил Карпатської України полковник С. Єфремов? Десятки чому. Але якщо взяти за основу тезу, що для членів ОУН, які фанатично керували «Карпатською Січчю», було головним не військове будівництво, а перебрання офіційної влади від уряду А. Волошина і перетворення Карпатської України на форпост націоналістів, то все стає на свої місця. Чи могли створити хоча би більш-менш підготовлене військо, люди, які самі в цьому нічогісінько не тямили? І М. Колодзінський, і

З.  Косюк, і Р. Шухевич хоч і мали військову освіту, але справжніми спеціалістами вони були лише в організації терористичних актів, хоча при бажанні й вони могли творити закарпатське військо, але у них було інше бажання. Були ще й справжні бойові генерали й офіцери у Відні, проте їм ПУН заборонив втручатися у справи Карпатської України. Виходить зачароване коло: ті, що при бажанні могли - не хотіли, а ті, що хотіли і могли - не змогли .

Ми не будемо описувати перебіг бойових дій, хроніку поразки Карпатської України, лише наголосимо, що навколо останніх днів її існування було створено чимало міфів і домислів. Розглянемо найважливіші з них: По-перше, міф про те, що карпатські січовики тримали регулярний фронт майже два тижні^[82]. Більш-менш реальний спротив угорським загарбникам тривав 14-17 березня 1939 р., а надалі - лише спорадичні сутички ворогуючих сторін і поступове очищення угорцями від січовиків усього Закарпаття. Розмови про організований партизанський спротив закарпатців - це фантазії оунівських і ура-патріотично-налаштованих дослідників. Із січової старшини, хто міг - емігрували, а хто не зміг втекти і не загинув на полі бою, той потрапив у полон. У другій половині березня угорці розстріляли полонених колишніх очільників Карпатської Січі М. Колодзінського, З. Коссака. Отже, більш нікому було організовувати і чинити опір окупантам.

По-друге, міфи про великі втрати закарпатців. П. Стерчо наводить такі цифри загиблих і полонених: «Біля п’ятьох тисяч карпатоукраїнських воїнів впало на полі слави, в бою з наступаючими мадярськими дивізіями. Тисячі опинилися в концентраційних таборах Кривої, Варья-Лапоша та в мадярських катівнях у Великому Бичкові, Хусті, Перечині й інших місцевостях поневоленої Карпатської України. Інші тисячі карпатських січовиків пішли в підпілля, а десятки тисяч пішли на еміграцію, де також «ворогам помсту присягали»^[83].

В.    Бірчак, у свою чергу, проаналізувавши цю проблему, свідчить: «Отже скільки загинуло наших? З фактів, які вище я подав і при яких я опирався на оповідання достовірних людей-очевидців, випливає, що в боях січовиків з чеським військом згунуло наших біля 70, а в боях з мадярами - найменше - 1000-1500. Тереном боїв з мадярами була південна частина Карпатської України: січовики убиті по лісах, лежать там може й до нині, ніким не бачені, не числені, і хіба тільки пастух або дикий звір знайде колись їх кості. Скільки людей щезло з арештів і не вернулося домів, скільки померло побитих - хто з нас може це знати? В Карпатській Україні обчислюють нині втрати на 3000-4000. Цей факт насуває подвійні рефлексії. Одні, що наша молодь готова до найбільших жертв аж до віддачі життя за Україну. Це потішний факт, який нам каже мати глибоку пошану до тієї молоді. Але цей факт насуває нам і другі рефлєксії: Скільки впало противників у бої? В боях з чеським військом впало наших 70, а чеських вояків - 8. Мадярське радіо голосило, що при занятті Карпатської України згинули 74 гонведи, а 140 були ранені. Берім, що з тих 140 зранених згинули ще 30 - то дістанемо, що мадярів згинуло приблизно - 100. Рахунок виходить страшний. В боях з чеським військом впало 70 українців і чеських вояків. В боях з мадярами впало 1000 до 1500 українців і 100 мадярів. З того зіставлення виходить, що майже десять або й пятнадцять наших ішло за одного супротивника! Боже! Освіти наш розум! Дай нам не тільки динамізм, але й фахове знання й велике відповідальносте почуття! А всім нашим ворогам - дай команди, які ми мали в Хусті! Тоді, Боже, ми напевно закріпостимо всіх наших ворогів! Амінь»^[84].

У цьому питанні ми солідаризуємося з В. Бірчаком (до речі, у 1945 р. він, як і А. Волошин, був заарештований радянськими спецслужбами й таємно вивезений до СРСР, звинувачений в українському буржуазному націоналізмі, засуджений до 20 років ув’язнення, яке відбував у Сибірі, де і помер у 1952 р. у таборі міста Тайшет) .

По-третє, міф про активну допомогу ПУН ОУН Карпатській Україні, який ще й сьогодні живе у головах сучасних українських націоналістів. При цьому вони вказують на венеціанський акт про засади співробітництва між Проводом ОУН і Урядом Карпатської України в екзилі (у вигнанні). Надамо слово фахівцю П. Мірчуку: «Коли уряд Карпатської України опинився на еміграції, ПУН уважав за потрібне підписати з ним окремий договір. Цей акт підписано 21 липня 1939 року в Венеції, при чому контрагентами були: полк. Андрій Мельник, Омелян Сеник і Ярослав Барановський від ПУН-у та о. д-р Авґустин Волошин, Юліян Ревай і проф. Авґустин Штефан від уряду Карпатської України. Текст того акту такий: 1. Виходячи з засади соборности української нації, обидві сторони твердо обстоюють становище невідривности Карпатської України від українських земель і заявляють, що принцип соборности українських земель не може бути порушений; 2. Влада (Президент і Уряд) Карпатської України визнає, із усіма з того випливаючими висновками, Український Націоналістичний Рух за єдиного носія соборницько-визвольної боротьби української нації і Провід Українських Націоналістів, очолюваний полк. Андрієм Мельником, за керівника тієї боротьби; 3. Провід Українських Націоналістів визнає уряд Карпатської України з президентом о. д-ром Авґустином Волошиним за законодатно умандатованого її представника серед українського і чужинного світу, як останній український легальний уряд, що правив частиною української землі - Карпатською Україною; 4. Стверджується, що Український Націоналістичний Рух, зокрема Уряд Карпатської України й Організація Українських Націоналістів, спільно змагали всіма силами створити, збудувати й оборонити Карпатську Українську Державу; 5. Усі конкретні висновки і потреби, що випливають із тих повищих засад, устійнюються в окремому залучнику». Четвертою точкою цього акту ПУН заінкасував увесь політично-моральний капітал, здобутий у боротьбі за волю і державну самостійність Карпатської України членами крайової ОУН, зручно зіставивши в одному акті визнання урядом Карпатської України заслуг ОУН у творенні та обороні Карпатсько-Української Держави з визнанням ПУН-у, очолюваного полк. Мельником, за «керівника тієї боротьби». Для загалу українців, неознайомленого із закулісами подій в Карпатській Україні, таке вписання всіх політично-моральних досягнень ОУН на рахунок ПУН-у видавалося цілком природнім і слушним, бож ПУН це провід ОУН. Одначе, провідне членство ОУН знало правду. Воно бачило ту розколину, що чимраз виразніше зарисовувалася поміж ПУН-ом і революційним кадрами ОУН. Розколину, що її штучно накладена політура ще могла заховати на якийсь час перед стороннім оком, але не перед бурею подій, які наближалися»¹.

На нашу думку, цей акт мав бути підписаний ще на початку жовтня 1938 р., а не через рік, коли все скінчилося. Тому це була лише профанація й імітація державницької діяльності.

По-четверте, легенда про те, що провідні націоналісти із Галичини (майбутні члени ОУН-Бандерівської) всіма своїми силами розбудовували Карпато- Українську державу. На превеликий жаль, це не відповідає дійсності. Якщо пересічні члени ОУН (галичани і закарпатці) дійсно цим переймалися, то їх провідники намагалися перебрати владу у Закарпатті у свої руки, перетворивши його у свій осередок і базу для майбутніх націоналістичних справ.

Таким чином, український етнонаціональний державотворчий рух у Закарпатській Україні у 20-30-х рр. ХХ ст. показав, що навіть цей найменш розвинений у політичному, економічному, соціальному й культурному відношенні регіон за сприятливої міжнародної геополітичної ситуації та активізації місцевого, проукраїнські налаштованого люду, перетворив його на форпост вітчизняного державотворення. Карпатська Україна за своє піврічне існування у форматі автономії у складі федеративної держави ЧСР, дводенне буття як незалежна держава сприяла перетворенню переважної частини етнічних русинів й особливо молоді на національно свідомих патріотичних українців.

Разом з тим, збройна і політична боротьба за Карпатську Україну показали, що ОУН не готова до змагань за відновлення Української держави. Не було єдиної стратегії і тактики в діях націоналістів. ПУН, керований А. Мельником, сподівався, що А. Гітлер створить для них українську державність, і тому не хотіли за Карпатську Україну конфліктувати з нацистами. Молоді галичанські радикали (майбутні бандерівці) намагалися самі бути господарями власної долі, тому їх політика щодо Німеччини була більш прагматичною. У боях за Карпато-Українську державу вони намагалися використати німців для своїх завдань, але ті зробили геополітичну ставку на Угорщину, подарувавши останні закарпатські землі майбутньому спільнику в європейській війні.

Отже, там де нема єдності, там ніколи не буде перемог, а тільки одні поразки. Допоки українці будуть взаємно поборювати один одного, наші вороги будуть святкувати, а ми - плакати і жалітися на недолю. Тільки єдність і згуртованість допоможуть українцям стати європейською нацією і розбудувати Українську Самостійну Соборну Державу!

^[1] Каменецький І. Українське питання в німецькій зовнішній політиці між двома світовими війнами // Євген Коновалець та його доба. - Мюнхен, 1974. - С. 851-852; Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. - Париж; Нью-Йорк; Львів, 1993. - 659 с.; Злепко Д. Українське питання у 1938-1939 роках і Третій Райх // Записки Наукового товариства імені Шевченка. Праці історично-філософської секції. - Львів, 1994. - Т. 228. - С. 249-307; Стойко В. Україна в задумах Гітлера // Питання історії, української і слов’янської мов та культури. Збірник доповідей і звідомлень. - Львів, 1997. - С. 60-73; Свідерська Н. Українське питання в європейській політиці навесні 1939 року // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. - Львів, 2000. - Вип. 7. - C. 445-458.

^[2] ШвагулякМ. «Українська карта» // Дзвін. - 1990. - № 7. - С. 83-95; ШвагулякМ. 30 червня 1941-го: акт самоутвердження // За вільну Україну. - 1991. - 27 червня. - Ч. 13; Швагуляк М. Західноукраїнська суспільність напередодні та під час німецько-польської війни 1939 року // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. - К., 1992. - Вип. 1. - С. 143-173 ; Швагуляк М. Позиція та участь українців у німецько-польській війні 1939 року // Україна-Польща: важкі питання. - TYPSA, 1999. - С. 35-59; Швагуляк М. Українське питання в міжнародних політичних кризах передодня Другої світової війни (1938-1939) // Вісник Львівського університету. Серія історична. - Львів, 2000. - Вип. 35-36. - С. 296-321.

^[3] Torzecki R. Kwestia ukrainska w polityce ІІІ Rzeszy. 1933-1945. - Warszawa, 1972. - 376 s.

^[4] Каменецький І. Українське питання в німецькій зовнішній політиці між двома світовими війнами // Євген Коновалець та його доба. - Мюнхен, 1974. - С. 862-863.

^[5] Німеччина й Україна // Новий час. - 1933. - 4 березня; Гітлер і українці // Свобода. - 1933.

B.26 березня; Розенберг та Україна // Діло. - 1933. - 8 травня; Права рука Гітлера // Свобода. - 1933. - 24 травня; Кален П. Хто такий Альфред Розенберг? // Діло. - 1933. - 28 травня; Витвицький І. Два відчити Альфреда Розенберга // Перемога. - 1934. - Ч. 5. - 1 січня. - С. 12-13.

^[6] Центральний державний історичний архів України у Львові (далі - ЦДІА України у Львові), ф. 359 (Назарук Осип Тадейович), оп. 1, спр. 208, арк. 31.

^[7] Кедрин І. Гітлер і Варшава // Діло. - 1933. - 8 лютого; Версаль хитається // Новий час. -

1)        - 12 березня. Польща-Німеччина-Росія-Франція // Нова Зоря. - 1933. - 26 січня; (Н.) Німецькі вибори // Нова Зоря. - 1933. - 23 лютого; Хто такий Гітлер? // Нова Зоря. - 1933. - 26 березня.

^[8] Vogelsang Th. Neue Dokumente zur Geshichte der Reichswehr. - Viertel-jahrshefte fur Zeitgeshichte, 1954. - Hf. 4. - S. 434-345.

^[9] Kolasky J. Partners in tyranny. The nazi-soviet nonaggression pact, Fbgust 23, 1939. - Toronto, 1990. - S. 27.

^[10] М.М. Нова шкідлива орієнтація // Громадський голос. - 1933. - 16 квітня.

^[11] Принципи і політика // Нова Зоря. - 1933. - 18 травня; Kedryn I. Dwa grzechy ukrainskie // Biuletyn polsko-ukrainski. - 1933. - № 3. - 9 lipca. - S. 3; Інж. Мог. Гітлер і большевики // Хліборобський шлях. - 1933. - 1 квітня.

^[12] Кален П. Перемога Гітлера - програна комунізму // Діло. - 1933. - 11 березня.

^[13] Кедрин І. Життя - події - люди: Спомини і коментарі. - Нью-Йорк, 1976. - С. 340.

^[14] Akten zur deutschen auswartigen Politic 1918-1945. Serie C (1933-1937). - Gottingen, 19701975. - Bd. 1/2. - S. 561.

^[15] Ю.Ф. Відродження німецького імперіалізму, а ми // Юнацька думка. - 1933. - Ч. 3. - С. 14.

^[16] Врецьона Є. Мої зустрічі з полковником // Євген Коновалець та його доба. - Мюнхен, 1974. - С. 477; На зов Києва. Український націоналізм у Другій світовій війні. Збірник статей, спогадів і документів. - Торонто; Нью-Йорк. - 1985. - С. 207-208.

^[17] Несподівані події // Нова Зоря. - 1933. - 23 квітня; В.Г. Німці й Україна // Нова Зоря. -

1.         - 14 жовтня.

^[18] Пушкар К. «Націоналізм». Критика фраз. - Львів, 1933. - С. 29; Темницький В. Гітлеріяда // Вперед. - 1933. - Ч. 1; Феденко П. Український рух у 20 столітті. - Лондон, 1959. - С. 237.

^[19] Дробот І. Трансформації української державницько-соборницької ідеї (1920-1930-ті роки). - К., 2002. - С. 87.

Німеччина зброїться // Свобода. - 1933. - 9 липня; Свобода. - 1933. - 22 жовтня; Як зброїться Німеччина // Свобода. - 1933. - 5 листопада.

^[21] Німецький визов // Новий час. - 1933. - 18 жовтня; І.В. Гітлер тріснув дверима // Новий час. - 1933. - 20 жовтня.

^[22] Кінець Ліги націй? // Діло. - 1933. - 18 жовтня; Тривожні настрої // Мета. - 1933. -

1)  жовтня; І.В. Силують їсти капусту // Новий час. - 1933. - 27 жовтня.

^[23] Цит. за: Бурковська І. Зовнішньополітичні орієнтири Українського національно- демократичного об’єднання (1925-1935) // Наукові зошити історичного факультету ЛНУ ім. І. Франка. - Львів, 2000. - Вип. 3. - С. 144.

_[24]¹ Свобода. - 1933. - 22 жовтня.

B.      Кугутяк М., Хруслов Б. Українське національно-демократичне об’єднання і політичний конфлікт 1931-1933 рр. // Вісник Прикарпатського університету. Серія: Історія. - Івано- Фран₃ ківськ, 2000. - Вип. ІІІ. - С. 79.

^[25] Мілена Рудницька. Статті. Листи. Документи. Збірник документів і матеріалів про життя, суспільно-політичну діяльність і публіцистичну творчість Мілени Рудницької / Упоряд. М. Дядюк. - Львів, 1998. - 563 с.

ЦДІА України у Львові, ф. 344 (Українське національно-демократичне об’єднання), оп. 1, спр. 41, арк. 3.

^[27] Stosunek ukraincow do nowej konstytucji i polsko-niemieckiego pactu o nieagresji // Sprawy narodowosciowe. - 1934. - № 5. - S. 66.

^[28] Германофільство українців // Мета. - 1933. - 12 березня.

^[29] Там само, спр. 1031, арк. 94.

^[30] Велика наука для працюючих людей // Громадський голос. - 1933. - 2 грудня.

^[31] Значіння польсько-німецького пакту // Діло. - 1934. - 31 січня; І.В. Фактичний стан // Новий час. - 1934. - 16 травня; Онацький Є. Культ успіху // Розбудова нації. - 1934. - Ч. 7-8. - С. 167; У крутіжі світової політики // Рідний грунт. - 1935. - 16 червня.

^[32] Східне Локарно // Хліборобський шлях. - 1934. - 4 лютого; І.В. Приязнь Берлін-Варшава // Новий час. - 1934. - 13 березня; Німецько-польський договір // Діло. - 1934. - 14 березня.

A.     Йдеться про австрійсько-прусську угоду стосовно Шлезвіга та Гольштейна, на підставі якої після війни обидвох країн з Данією у 1864 р. (ці землі були в персональній унії з нею з 1460 р.) Гольштейн відійшов під управління Австрії, а Шлезвіг - Пруссії. Проте остання напавши на Австрію у 1866 р., відібрала у неї цю територію.

^[33] ЦДІА України у Львові, ф. 359, оп.1, спр. 202, арк. 145.

^[34] Р.К. Історія одного кандидата на «вожда» // Громадський голос. - 1934. - 14 липня.

^[35] Державний архів Івано-Франківської області (далі - ДАІФО), ф. 2 (Станіславське воєводське управління), оп. 1, спр. 1030, арк. 18 зв.

^[36] Кентій А. Збройний чин українських націоналістів. 1920-1956. Історико-архівні нариси. - К., 2005. - Т. 1: Від Української військової організації до Організації Українських Націоналістів. 1920-1942. - С. 126.

^[37] Ляхович Є. Діяльність ОУН в Лондоні в 1933-1935 роках // Євген Коновалець та його доба.

2 Мюнхен, 1974. - С. 916.

[38] Справою видачі М.Лебедя займався особисто А. Гітлер. Він зігнорував протести вермахту,

з  яким ОУН підтримувала контакти і під тиском Гіммлера погодився на це, боячись зірвання німецько-польської угоди 1934 р. (Див: Камінський А. Край, еміграція і міжнародні за куліси. - Манчестер; Мюнхен; Нью-Йорк, 1982. - С. 82).

¹₂ Кучерук О. Рико Ярий - загадка ОУН. - Львів, 2005. - С. 103.

11,    І.В. Пакт приязни // Новий час. - 1934. - 4 лютого; Значіння польсько-німецького пакту // Діло₃. - 1934. - 31 січня.

12,    Зазамський М. Муссоліні=Гітлер // Діло. - 1934. - 25 червня.

13,    Ю.А. До чого прямує Німеччина // Діло. - 1934. - 20 жовтня.

14,    Українська суспільно-політична думка у 20 столітті: Документ і матеріали / Упор. Т.Гунчак, Р.Сольчаник. - Т. 2. - С. 393; Лисяк П. Наша національна політика і останній народний з’їзд. - Львів, 1938. - С. 23.

15,    Договір про ненапад // Нова Зоря. - 1934. - 8 лютого.

^[39] ЦДІА України у Львові, ф. 359, оп. 1, спр. 201, арк. 34; спр. 208, арк. 32.

^[40] Там само, ф. 406 (Редакція газети «Нова Зоря»), оп. 1, спр. 34, арк. 17.

^*За Версальським миром 28 червня 1919 р. протягом 15 р. управління Саарською областю мала здійснювати Ліга націй, далі питання про її державну приналежність повинен був вирішити плебісцит серед місцевого населення.

^[41] Понад 90% за Німеччиною // Діло. - 1935 - 16 січня; Велика побіда Німеччини // Свобода.

-   1935. - 20 січня; Діло. - 1935. - 30 січня.

^[42] Діло. - 1935. - 30 січня; Побідив голос крови // Хліборобський шлях. - 1935. - 20 січня; Після німецької побіди // Мета. - 1935. - 19 січня; ДАІФО, ф. 68 (Станіславське воєводське управління державної поліції), оп. 2, спр. 343, арк. 126.

^[43] Кінець ізоляції Німеччини // Діло. - 1935. - 6 лютого.

^[44] Голубець М. Україна як чинник рівноваги на Сході // Новий час. - 1935. - 15 березня.

^[45] Німеччина сама бере собі належні права // Мета. - 1935. - 24 березня; Зазамський М. Версайський трактат валиться // Діло. - 1935. - 24 березня; Свобода. - 1935. - 24 березня;

^[46] Боржава Ю. Від Угорської Руси до Карпатської України. - Филадельфія, Б.р. - С. 11-23; Карпатська Україна: Географія - Історія - Культура. - Нью-Йорк, 1972. - С. 88-97; Підкова І.З., Шуст Р.М. Довідник з історії України. У 3-х томах. - К., 1993. - С. 204-205; Віднянський С. Закарпатська Україна // Енциклопедія історії України: в 5 т. - К., 2003. - Т. 3. - С. 201-203.

^[47] Боржава Ю. Цит. праця. - С. 24-25.

^[48] Пачовський В. Срібна Земля. Тисячоліття Карпатської України. - Нью-Йорк, 1959. - С. 61.

^[49] Віднянський С. Цит. праця. - С. 203.

^[50] Боржава Ю. Цит. праця. - С. 26.

^[51] Андрусяк М. Історія Карпатської України // Карпатська Україна: Географія - Історія - Культура. - Нью-Йорк, 1972. - С. 99-100.

^[52] Боржава Ю. Цит. праця. - С. 27.

^[53]₃ Там само. - С. 27-28.

^[54] Пачовський В. Цит. праця. - С. 64.

_[55]¹ Боржава Ю. Цит. праця. - С. 29-30.

30      Довгей В. Передмова до другого видання книги проф. Петра Стреча «Карпато-Українська держава» // Стерчо П. Карпато-Українська держава. - Львів, 1994. - С. Ѵ.

^[56] Пачовський В. Цит. праця. - С. 68.

^[57] Субтельний О. Україна: історія / Пер. з англ. - К., 1993. - С. 551-552.

^[58] Стерчо П. Карпато-Українська держава. - Львів, 1994. - С. 54.

^[59] Андрусяк М. Цит. праця. - С. 100.

^[60] Боржава Ю. Цит. праця. - С. 41-42.

^[61] Субтельний О. Цит. праця. - С. 553.

^[62] Мірчук П. Нарис історії Організації Українських Націоналістів. Перший том. 1920-1939. Мюнхен; Лондон; Нью-Йорк, 1968. - С. 549-550.

^[63] Стерчо П. Національне відродження Карпатської України // Організація Українських Націоналістів 1929-1954. Збірник статей у 25-ліття ОУН. - Б.м. [Франція], 1955. - С. 204.

^[64] Мірчук П. Революційний змаг за УССД (Хто такі «бандерівці», «мельниківці», «двійкарі.).

1.        Нью-Йорк; Торонто; Лондон, 1985. - С. 90-93, 94.

^[65] Капустянський М. Військова підготовка ОУН // Організація Українських Націоналістів 1929-1954. Збірник статей у 25-ліття ОУН. - Б.м. [Франція], 1955. - С. 133.

^[66] Стерчо П. Національне відродження Карпатської України // Організація Українських Націоналістів 1929-1954. Збірник статей у 25-ліття ОУН. - Б.м. [Франція], 1955. - С. 187.

^[67] Стерчо П. Карпато-Українська держава. - Львів, 1994. - С. 222.

^[68] Стерчо П. Карпато-Українська держава. - Львів, 1994. - С. 207-212.

^[69] Штефан А. Передмова // Карпато-Українська держава. - Львів, 1994. - С. 13-14.

^[70] Гірняк Л. На стежках історичних подій. Карпатська Україна і наступні роки. Спогади і матеріяли. - Нью-Йорк, 1979. - С. 102.

^[71] Бірчак В. Цит. праця. - С. 39-40.

^[72] Там само. - С. 64.

^[73] Там само. - С. 61-62, 86.

^[74]₂ Там само. - С. 73-74.

^[75] СтерчоП. Карпато-Українська держава... - С. 207-213.

^[76]МірчукП. Нарис історії ОУН. - С. 557-558.

^[77] Боржава Ю. Цит. праця. - С. 51-52.

^[78] Гірняк Л. Цит. праця. - С. 168.

^[79] Бірчак В. Цит. праця. - С. 77.

^[80] Кущинський А. Цит. праця. - С. 95-96.

^[81] Бірчак В. Цит. праця. - С. 79.

^[82] Стерчо П. Цит. праця. - С. 219.

^[83] СтерчоП. Національне відродження Карпатської України. - С. 209-210.

^[84] Бірчак В. Цит. праця. - С. 86.