Науковий вісник України | Наукові статті та публікації

У статті розглядаються сутнісні особливості толерантності як чинника функціонування українського соціуму і реалізації стартової моделі його розвитку.

Основною цивілізаційною тенденцією в XXI ст. є глобалізація суспільного розвитку, яку в політичному та економічному аспектах характеризують такі основні риси: створення спільного регіонального (європейського, азійського, американського) чи світового економічного, інформаційного й комунікаційного простору; формування спільних суспільних відносин у всіх державах світу; концентрування владних функцій у наддержавних континентальних і загальносвітових об'єднаннях (Європейський Союз, Світова організація торгівлі та ін.); перехід людства від індустріальних до наукових та інформаційних технологій.

Глобалізація світових взаємовідносин передбачає уніфікацію принципів, критеріїв та підходів до визначення основних характеристик та напрямів розвитку всіх країн світу, що значною мірою виявляється як у зростанні рівня толерантності й терпимості в межах окремого суспільства, так і в контактах представників різних народів і держав.

В міру наростання глобальних процесів та пов'язаного з ними переходу до нових науково-інформаційних технологій у світі відбувається зміна самої парадигми людського розвитку.

У контексті цієї парадигми реалізація в соціумі творчої, активної особистості є неможливою без глибинної зміни системи наукового пізнання явищ природи і суспільства та формування на цій основі елементів професійного мислення, зокрема мислення творчого, системного, інтегрального.

Мисленнєва діяльність людини - фахівця з тій чи іншої галузі чи практичної діяльності являє собою розв'язання різноманітних розумових завдань, спрямованих на розкриття суті того чи іншого явища. У розвинутому вигляді наукове мислення виражається в системі знань про предмет, у формі теорії (концептуальної системи, яка описує предмет взаємопов'язаною системою понять), зокрема про предметні аспекти соціальних проблем суспільства, внутрішньої та зовнішньої політики держави.

Після розпаду Радянського Союзу в 1991 р. в Україні відбулася зміна парадигми суспільного розвитку, тобто суспільство нашої країни опинилося в ситуації втрати попередніх ідеологічних принципів своєї організації, ще не маючи нової цілісної ідейної системи цінностей.

Сучасне українське суспільство можна охарактеризувати як сукупність трьох взаємопов'язаних компонентів: автохтонного й титульного українського етносу, субстратна неперервність поколінь якого зафіксована з найдавніших часів, представників історичних національних меншин, які проживають в Україні протягом 10-12 поколінь, представників модерних національних меншин, які з'явилися в Україні після 1991 р. В основі соціокультурної структуризації нинішнього українського населення є етнічна самоідентифікація громадян, які перебувають між собою у різних соціально- економічних і культурних відносинах.

У сучасних умовах гуманізації суспільного життя пріоритетною особливістю процесів, що відбуваються в Україні на початку XXI ст., є утвердження в суспільстві національної свідомості, ідеологічного плюралізму, культури міжетнічного спілкування, толерантності в культурній і політичній сферах. Поряд з питаннями, що стосуються проведення економічних і політичних реформ, актуальними в нинішньому українському суспільстві є проблеми поєднання етнічних, соціальних та загальнолюдських інтересів.

Толерантність є неодмінною умовою становлення правового й демократичного суспільно-політичного устрою. Саме тому проблеми толерантності в усіх соціокультурних вимірах обговорюються в українській пресі, науковій і публіцистичній літературі.

Аналіз літератури свідчить, що загалом у суспільній свідомості відсутнє цілісне уявлення про толерантність як системне соціальне явище, причини та обставини його становлення як філософської категорії.

Практика суспільного прогресу показує, що толерантність є загальним соціальним явищем будь-якого громадянського суспільства, у якому суб'єктом розвитку є людина з усією її системою потреб та інтересів, відповідною структурою цінностей.

Сутність феномену толерантності як соціального явища полягає в тому, що завдяки шанобливому ставленню до громадянської, культурно-мовної, етнічної та національної ідентичності окремих людей та людських спільнот, можна сформувати дієвий механізм соціального партнерства в суспільстві, забезпечити умови для реалізації індивідуальних або колективних інтересів громадян, досягнути взаєморозуміння між державами і регіональними блоками, які мають різні системи громадських і політичних інститутів.

Важливою умовою становлення розвитку громадянського суспільства в Україні є соціально-політична активність громадян, які виступають одночасно як самостійні суб'єкти суспільно-політичного життя, і як такі, що перебувають у складі колективних чи організованих суб'єктів суспільно- політичного життя (груп, спільнот, партій, рухів, організацій). Тому суспільна й політична самоідентифікація громадян України може відбуватися через їх ототожнення себе як представників нації та держави, яка має унікальні природні й культурні символи.

Зміцнення державності, захист національних інтересів держави в умовах глобалізації залежить від свідомості і патріотизму кожного громадянина України. Толерантність є базовим орієнтиром, що сприяє досягненню гармонійного та взаємовигідного співіснування різноманітних груп у сучасному українському суспільстві, однією з найголовніших його соціальних цінностей, що сприяє створенню спільної основи громадянства і національно-державної ідентичності.

Факторами, які найбільше визначають високий рівень толерантності в суспільстві, є освіта і культура. Освіта є вирішальним фактором у розвитку толерантності, як система широкопрофільного формування знань з історичних підвалин становлення етносів, націй, держав, прав людини і громадянина. Культура формує для освіти певні системні норми життєдіяльності людини та задоволення її різноманітних потреб.

Особливості толерантності як складної і багатовимірної категорії були визначені у прийнятій ЮНЕСКО «Декларації принципів толерантності»^[1].

Сутність та універсальну прийнятність толерантності в цьому документі було окреслено з позиції розуміння її як поваги і сприйняття різноманітних способів та форм самовираження людини, народів, націй, держав. Виходячи з реалій сучасної ситуації в світовому просторі, толерантність, зокрема, трактувалася в аспекті соціальних і політичних прав громадянства на всіх мешканців держав земної кулі.

Відновлення Української держави наприкінці XX ст. відбулося значною мірою завдяки толерантному ставленню більшості українського автохтонного населення до поширення обов'язків і прав громадянства на представників усіх етнічних меншин, а також поважного сприйняття їхніх специфічних культурно-побутових традицій.

Перехід від колоніального та провінційного статусу номінальної частини СРСР до суверенної держави як суб'єкта геополітики та міжнародних відносин був складним через певні психологічно-політичні стереотипи окремої частини населення, які уповільнювали процес відтворення української національно-державної ідентичності, зокрема утвердження держави в контексті стабілізації міжетнічних відносин та дотримання толерантності у прийнятті рішень владними структурами.

Українська держава, маючи найкращі природно-ресурсні можливості серед пострадянських країн, у зв'язку з різними об'єктивними та суб'єктивними обставинами не змогла ними скористатися. Передусім, найголовнішою була проблема визначення концепційних засад розвитку суспільства, досягнення взаєморозуміння та злагоди між його складовими спільнотами, насамперед представниками корінного та мігрантських етносів.

В умовах здобуття державної незалежності перед її владою постали такі складні завдання геополітичного та соціально-економічного характеру: захист національно-державного суверенітету у питаннях внутрішньої соціально- політичної організації суспільства та зовнішньополітичного співробітництва; формування національної свідомості та патріотичних поглядів громадян; вироблення ідейно-теоретичних засад політичної і культурно-мовної консолідації українського суспільства; формування морально-етичної культури співіснування в єдиній національній спільноті різних етнічних груп з особливими рисами поведінки і буттєвими орієнтирами суспільного життя.

Толерантність - важлива передумова формування культури міжетнічного спілкування і національної злагоди громадян у суспільстві. У цьому смислі найбільш ефективною моделлю консолідації українського суспільства і формування його політичної культури є стартова модель соціуму .

Сучасні українські вчені, які працюють у галузі соціальної філософії, визначають соціум як гомеостатичну систему, що саморегулюється на основі функціонування людської діяльності та створених людиною інтерсуб'єктних реалій, якими є освоєне природне середовище і цінності культури^[2].

Соціум являє собою спільноту певної країни в сукупності етнічних ознак (мова, культура, релігія, архетипи мислення), формування яких було складним еволюційним процесом як суто індивідуальним у часі, так і оригінальним у своїх внутрішніх процесах. В основі такого підходу є поділ суспільства на певні складові частини за критеріями, які визначають їх життєдіяльність.

Розглядати толерантність у такому контексті потрібно в процесі соціальної взаємодії між суб'єктами соціуму, які виконують різні рольові функції та виявляють специфічні для кожного суспільства способи дотримання взаємної терпимості і досягнення злагоди в цілісній системі відносин.

Виходячи з розробленої системної моделі соціуму, толерантність можна розглядати у наступних вимірах:

на загальнонаціональному рівні взаємодії громадських організацій, політичних партій, структур державної влади;

на рівні сприйняття способу життя і цінностей соціальних, етнічних, релігійно-конфесійних груп суспільства;

на рівні оцінки і сприйняття індивідів у єдиній суспільній системі ціннісних і комунікативних взаємовідносин.

Ці соціокультурні виміри репрезентують буття соціуму з його особливостями географічного, політичного, економічного, культурного та конфесійного характеру.

Своєрідність ситуації, що склалася в Україні у 1991-2005 рр., полягала в тому, що відбувалися одночасно два масштабні і складні процеси:

відновлення державності та відтворення нації як етнічної й політичної структури.

Проблема утвердження Української держави була тісно пов'язана з рівнем політичної і морально-етичної культури суспільства, що виявлялося в розумінні громадянами проблем забезпечення державного суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості кордонів, створення самодостатньої соціально орієнтованої ринкової економіки, налагодження рівноправних та взаємовигідних відносин з усіма іноземними державами.

Еволюційний перехід українського суспільства від комуністичного тоталітаризму радянського зразка до демократії виявився складним і непослідовним, але завершився формуванням сучасної національної спільноти, як соціально-політичного об'єднання людності зі спільними історичними та духовними традиціями і спільною національною ідеєю.

Толерантність є неодмінною умовою становлення суспільно-політичного та правового устрою Української держави. Про терпиме ставлення й повагу до особистісних і соціальних інтересів громадян, їхніх політичних уподобань і вірувань свідчать такі її основоположні документи, як: Декларація про державний суверенітет України, Акт проголошення незалежності України, Конституція України.

Ці правові акти фіксують певні етапи досягнення згоди між різними суб'єктами українського соціуму з метою визначення базових демократичних норм та соціальних орієнтацій.

Процес націєтворення на сучасному етапі є складним значною мірою внаслідок того, що за період перебування території України в складі СРСР було знищено або занедбано унікальні здобутки попередніх поколінь українців. Відтворення в нинішній час притаманної автохтонному етносу специфічної картини сприйняття світу та інтерпретації його природних і соціальних явиш ускладнюється через етнічну маргінальність певної частини населення окремих регіонів держави.

Переважна більшість українців на особистісному рівні самоідентифікувалися з власним етносом, володіючи достатнім досвідом розуміння і знань сутності всього розмаїття і неповторності його ідейних та культурних цінностей. Інші мешканці України, поставлені перед вибором самоідентифікації, зафіксували свої суспільні координати, виявивши належність до одного з мігрантських етносів, або опинилися в стані етнічної маргінальності. Стан етнічної маргінальності - це тільки поверхове явище, за яким лежить смисл двоїстої роздвоєності, тобто існування людини, яка формально є громадянином України, а реально - особою з втраченою національною ідентичністю. Маргіналами не тільки в мовно-культурному, а й у широкому соціокультурному відношенні виступають люди, які не затребувані існуючою формою життєустрою.

В українській філософській науці процес адаптації громадян до нових соціальних та політичних умов існування соціуму розглядається в таких двох етапах: а) пристосування людей до нових суспільних реалій, співвідношення власних потреб та інтересів з встановленими правовими нормами; б) включення людей у нове середовище, виявлення ними бажання жити і консолідуватися в ньому^[3].

Проблема досягнення толерантності і взаєморозуміння в українському суспільстві відображається, передусім, в ідентифікаційних практиках мешканців України. Так, згідно з даними опитування, проведеного Інститутом соціології НАН України в рамках соціологічного моніторингу «Українське суспільство: 1994 - 2003 рр.», 41,1% мешканців України вважали себе громадянами України, 32,3% виявляли регіональну ідентичність, тобто бачили себе насамперед мешканцем певного міста, села, району, регіону, ніж громадянином України, 13,1% продовжували ідентифікувати себе з неіснуючою державою - Радянським Союзом^[4].

Для українського соціуму в цьому контексті важливо активізувати процес соціальної взаємодії між різними групами громадян, яка передбачає їхню спільну участь у створенні стійких функціональних зв'язків у межах існуючої геополітичної та людиновимірної реальності. Показові в цьому плані й опитування Інституту соціології НАН України у 2003 р., які свідчать про те, що толерантність є важливим чинником подолання стану соціальної анемії в суспільстві, особливо в нормативно-мотиваційній сфері життєдіяльності соціуму. Так, за даними опитування 44,9 % мешканців України сприймали культ грошей, 47,0% вважали багатство найголовнішою ознакою успіху людини в житті, 51,7% оцінювали нинішній час у нашій державі як час злодіїв, 55,3% вважали найхарактернішими прикметами суспільного життя в Україні хабарництво та корупцію^[5].

Сутнісні ознаки та механізми функціонування українського соціуму як багатовимірної моделі становлення і розвитку нації та держави окреслені в монографії провідних співробітників Національного інституту стратегічних досліджень «Український соціум». В цій праці виділено сутнісні риси досягнення толерантності в середовищі українського соціуму з метою його системної консолідації, тобто досягнення злагоди і згоди між людьми, які є представниками різних етносів та носіями різних, але взаємодоповнюючих соціальних та професійних функцій. Автори книги розглядають проблеми українського соціуму в контексті аналізу трьох багатовимірних процесів: реалізації прав і свобод людини у вияві та розвитку пізнавальних здібностей та їх суспільно-корисного застосування незалежно від етнічних, політичних, релігійних та інших ознак;

відтворення культурної та державницької ідентичності українського автохтонного етносу, утвердження його духовних цінностей та ідеалів;

становлення сучасної української нації, як суспільної групи усіх громадян держави, які мають спільні соціальні і національні інтереси щодо самовизначення нації у формі державного суверенітету.

На початку XXI ст. консолідація суспільства на засадах свободи, добробуту, загальнолюдських цінностей є однією з найголовніших проблем у процесі розвитку інтеграційних тенденцій у масовій поведінці та громадській думці населення України. У своїй сукупності всі мешканці України належать до спільноти громадян, які мають рівні права - на працю, освіту, соціальний захист, охорону здоров'я, а також мають і обов'язки.

Досягнути єдності громадян держави в існуючій соціокультурній структурі навколо спільної національної ідеї можливо внаслідок подолання міфологізованих ментальних рис української людини та її світу, а саме:

що носіями української ментальності є лише люди, які розмовляють літературною українською мовою;

що українська ментальність уособлює кращі риси людства;

що українська ментальність постає лише з формуванням нації, а не закорінена в давні просторово-часові обшири;

що об'єктивні знання про українство можуть створювати і систематизувати лише українці^[6].

Нинішнє українське суспільство не є моноетнічним, тому толерантне ставлення всіх громадян до одвічних історичних традицій українського етносу, толерантність та відкритість українців до здобутків і надбань інших етносів є вагомими передумовами його соціально-політичної консолідації та цивілізаційного контакту з іншими національними спільнотами.

^[1] Див.: Мельник Ю. Толерантність як нав'язана чеснота у сучасних західних ліберально- демократичних суспільствах // Молода нація. - 2003. - № 1. - С. 78.

^[2] Степико М. Т. Соціум, суспільство, спільноти: загальне та особливе // Український соціум / Власюк О.С, Крисаченко В.С, Степико М.Т. та ін. / За ред. В.С. Крисаченка. - К.: Знання України, 2005. - С. 45-46.

^[3] Степико М. Т. Український соціум на шляху до нової ідентичності // Український соціум / Власюк О.С., Крисаченко В.С., Степико М.Т. та ін. / За ред. В.С. Крисаченка. - К.: Знання України, 2005. - С. 77.

^[4] Там само. - С. 85.

^[5] Там само. - С. 88.

^[6]Крисаченко В.С. Динаміка населення: популяційні, етнічні та глобальні виміри: Монографія.

-    К.: НІСД, 2005. - С. 224-225.