Науковий вісник України | Наукові статті та публікації

У статті досліджується проблема багатомовності української літератури. Автор доводить, що багатомовність є характерною рисою національного письменства упродовж усієї історії.

Внаслідок складної історичної долі та особливостей етногенезу українські землі віддавна були включені у силове поле інокультурних впливів і взаємозв’ язків. «Суспільно-політична ситуація в Україні була така, що наша земля, стоячи на перехресті культур, мусила користуватися як літературною не однією мовою, а цілим своєрідним їх комплексом, що залежало від національних традицій, від сприйняття нових віянь, від неповноцінності державного життя, від користування різними системами освіти», - пише В. Шевчук^[1]. Така ситуація неминуче породжує низку теоретичних проблем, серед яких особливе місце посідає питання багатомовності національного письменства. Варто зазначити, що проблема багатомовності української літератури загалом та окремих періодів її розвитку зокрема на серйозному науковому рівні почала розглядатися відносно недавно - з 70-80-х рр. ХХ ст., хоча окремі її аспекти на матеріалі давньої української літератури осмислювались у працях І. Вагилевича, І. Франка, М. Возняка та інших. Радянська літературознавча наука ігнорувала багатомовний характер нашої літератури, відносячи до неї лише ті твори, які були писані кирилицею, тобто церковнослов’ янською або книжною українською мовами. Водночас великий шар творів, створених українською, латинською, польською, давньогрецькою та іншими мовами, був винесений поза межі українського письменства, відданий на користь інших народів та культур. Звичайно, ідеологам і реалізаторам такої настанови йшлося не стільки про прагнення збагатити інші народи, скільки про необхідність збіднити український, культура якого вперто зводилася до провінційного, хуторянського, загумінкового рівня.

Але заради справедливості слід зауважити, що радянська наука лише продовжила і розвинула тенденцію, започатковану ще у ХІХ ст., відповідно до якої українська література розглядалася виключно у контексті кириличних пам’яток. Тому зовсім не випадковим видається той факт, що навіть один з найбільших українських інтелектуалів ХХ ст. Д. Чижевський у своїй відомій «Історії української літератури» (1956) теж обмежився розглядом кириличних пам’яток, майже повністю виключивши з предмета обсервації твори, написані іншими мовами.

Особливе місце в історії української літератури посідає латино мовна творчість. Латиномовна українська література як явище з’ являється на межі XV - XVI ст. Її творцями були переважно вихованці західноєвропейських вищих навчальних закладів, які прилучились до ренесансно-гуманістичної культури, для яких латинська мова була міжнародною мовою науки, освіти, культури. Відомими латиномовними поетами були Юрій Дрогобич, Павло Русин з Кросна, Григорій Чуй, Георгій Тичинський, Іван Туробіній Рутенець. Фіксація у більшості з них у своєму імені етнічної належності свідчить про високий рівень національної свідомості. Найвидатнішим латиномовним поетом України вважається Себастьян Кленович (1550-1602). Автор чотирьох поем, серед яких особливо вирізняється «Роксоланія», присвячена описові України (Роксоланії), її неповторній історії, природі, звичаям. За словами В. Шевчука, «ніколи доти і жоден поет не вістив так просто й натхненно про звичаї, що панують у Роксоланії., жоден поет не оспівував так природу й міста України» .

Досі у середовищі дослідників латиномовної української літератури немає єдності щодо сутності цього феномена національної культури. Якщо, наприклад, для О. Пахльовської у латиномовній літературі «народжується «латинська душа» української культури, то Д. Наливайко переконаний, що це було письменство, що «не мало іманентної пов’язаності з традицією і типологією давньоукраїнської літератури і не вписувалося в її історичний контекст. В жодній мірі воно не самоідентифікувалося з давньою українською культурою і літературою. В сутності своїй воно було переходом в інший культурно-історичний простір до іншої генеральної парадигми літературної творчості»^[2].

Умовно українською називає латино мовну ренесансну поезію XVI ст., створену в Україні, О. Савчук. Ми поділяємо точку зору, згідно з якою є вагомі підстави стверджувати, що твори латиномовного письменства України були питомо українськими, «вони повноцінно відбивають самобутні риси ментальності нації, а чужа мова слугувала передусім комунікативним засобом, який уможливлював діалог із рештою Європи, адже тогочасна Україна була частиною і суб’єктом формування європейської цивілізації пострадянської епохи»^[3].

У кінці XVI - першій половині XVH ст. мовна ситуація в Україні відзначається значною строкатістю: як літературні вживаються церковнослов’ янська, книжна українська, латинська, польська, певною мірою народна українська (переважно як компонент книжної української мови). Важливу роль відігравала польська мова, через посередництво якої в Україну приходили новітні надбання європейської культури. Противились вживанню польської мови діячі православної церкви, але не знати її - це значило свідомо ізолювати себе від європейського культурного процесу.

У цей час в Україні з’являється польсько-українська література, що творилася переважно у середовищі української шляхти, що полонізувалася (Й. Верещинський, брати Адам і Микола Чагровські, М. Пашковський, С. Симонід, брати Симон і Бартоломей Заморовичі та ін.). В. Шевчук відзначає цікаву рису української латино- і польськомовної літератури - вони значною мірою секуляризовані, побудовані на поетиці європейського Ренесансу, тоді час як протестантська та православна літератури, навпаки, зберігають форми традиційні. З 30-х рр. ХѴІІ ст. з’являється полономовна українська література, творцями якої були православні. Твори польською мовою писали Л. Баранович, І. Галятовський, С. Яворський, І. Величковський та ін. Цікавим і досі дискусійним в аспекті заявленої нами проблематики є проблема національної атрибуції (ідентифікації) того чи іншого письменника чи навіть окремих творів. Досі наука не виробила чітких критеріїв «українськості». І все ж більшість сучасних дослідників до українського культурного контексту відносять твори, написані українцями, які декларували своє походження, та ті, де наявна патріотична тематика.

Ситуація ускладнюється наявністю представників т. зв. культурних погранич - цим поняттям характеризують митців, які стоять на межі кількох етнокультурних спільнот. Так, зокрема, В. Шевчук розглядає творчість М. Стрийновського (1547-1582) відразу у польсько-литовсько- українському контексті.

Характерно, що свої позиції польська мова зберігала і після створення Козацької держави, а її згасання як літературної в Україні помічається лише на початку ХѴІІІ ст., коли все більш відчутним стає наступ русифікації.

З кінця ХѴІІІ ст. розпочинається період активного творення української літератури російською мовою. Велика кількість імен, що його репрезентують, і загалом його вагоме місце в історії української культури, дали підстави В. Яременку назвати цей час за ім’ям найгеніальнішого представника «гоголівським періодом української культури». «...Гоголівський період - це час активного творення української літератури російською мовою. Він почався задовго до появи Гоголя і завершився невдовзі вже після нього. Але вершинними здобутками його є російськомовна творчість геніального сина українського народу Миколи Гоголя»¹. Дослідник, як видно з наведеної цитати, не окреслює чітких хронологічних меж цього етапу розвитку українського письменства, обмежуючись лише туманними загальниками. Більш серйозно до питання періодизації феномена російськомовної української літератури підійшов В. Шевчук, який вважає російськомовну літературу, творену українцями у першій половині ХІХ ст., генетично похідною від творів Ігнатія Максимовича, С.Дівовича, автора «Історії Русів», Г. Сковороди, який у ранній період творчості користувався книжною українською, а пізніше - російською, спорадично - народною українською. Звернення Г. Сковороди до російської мови дослідник пояснює тим, що на той час це була мова освіченої суспільності, отож, він звертався до неї тією мовою, якою ту суспільність освічували. «Але в ньому жила віковічна традиція вживання української книжної мови, отож користувався він і нею, в ньому жила також природна стихія народної мови, отож й вона проривалась у його писання як українізми, українські фразеологізми, приказки та прислів’я і так далі»¹.

Саме з кінця XVIII ст. виразно простежуються дві протилежні за своєю суттю тенденції у розвитку літературної мови в Україні - використання у цій якості російської (цим шляхом пішли В. Капніст, В.Наріжний, М. Гоголь та ін.) та поступове становлення літературної мови на рідній основі. Революційною подією в духовно-культурному житті нації, яка засвідчила переможність другої з названих нами альтернатив, став вихід «Енеїди» І. Котляревського. Відтоді, незважаючи на активне побутування російської мови у всіх сферах життя українського суспільства, народна українська мова як літературна розвивається по висхідній. Але це зовсім не значить, що багатомовність української літератури залишилась у минулому. Так, наприклад, велика кількість українських письменників продовжували творити українською та російською мовами. І досі залишається відкритим питання щодо національної належності творчості В. Короленка, М. Булгакова, представників одеської літературної школи та інших явищ історії культури, нерозривно пов’ язаних з Україною. Однак ця проблема потребує спеціального дослідження, до якого ми плануємо повернутися окремо. Відштовхуватися ми будемо від тих висновків, до яких дійшли у ході нинішнього осмислення заявленої проблематики.

У вітчизняній науці упродовж тривалого часу національно- культурна належність авторів та їхніх творів розглядалася, виходячи насамперед з мовного критерію. Але такий підхід не завжди себе виправдовує, оскільки почуття, емоції, спосіб мислення можуть бути виражені мовою іншого народу.

Мовний критерій національної ідентифікації письменників на сьогодні не може вважатися основним. Пошук національної належності переміщується у площину духовно-культурних традицій, ментальності, національних особливостей світовідчування та естетичних засад.

Багатомовність є характерною рисою української літератури упродовж усього часу її існування, хоч на кожному етапі розвитку має свої особливості.

^[1] Там само. - С. 148.

^[2] Матеріали V конгресу МАУ: Літературознавство. - К., 2003. - Кн. 2. - С. 9.

^[3] Шевченко Л. Явище латиномовної поезії в історії укр. літ. // Дивослово. - 2004. - № 5.