Науковий вісник України | Наукові статті та публікації

На матеріалі збірки Сергія Олександровича Єфремова «За рік 1912-й. Статті, фельєтони, замітки» (К., 1913) у статті досліджуються способи мовного вираження категорії інформативності, визначається її роль в організації українського публіцистичного дискурсу, виявляється специфіка реалізації цієї категорії в публіцистичному мовленні С. Єфремова. З’ясовані особливості репрезентації у публіцистичному дискурсі змістово-фактуальної, змістово-концептуальної та змістово- підтекстової інформації.

Сергій Олександрович Єфремов (справжнє прізвище Охріменко, змінене батьком чи дідом після одержання сану священика^[1] (6.10.1876 - 31.03.1939?) - академік Всеукраїнської академії наук (ВУАН) з 1919 р., а з 1922 до 1929 р. - її віце-президент, визначний літературознавець, критик, публіцист і громадсько-політичний діяч. Упродовж 35 років науково-літературної та 25 років публіцистичної праці (з 1920 р. С.О. Єфремов відмовлявся співпрацювати з «казенною, рептильною пресою») надрукував понад 3 тисячі статей та рецензій. Усе своє життя С.Єфремов присвятив розробці і впровадженню концепції української державності, національної освіти та культури й у своїй діяльності виходив саме з цих духовних та політичних імперативів. І як наслідок - 11    обшуків, 5 арештів, 3 судові справи «за літературні діла», а у липні 1929 р. арешт за «керівництво» сфабрикованою ДПУ Спілкою визволення України (СВУ). Цілковита липовість тієї СВУ була з’ясована лише через шість десятиліть.

Збірка «За рік 1912-й. Статті, фельєтони, замітки»^[2] об’єднує 57 статей, кожна з яких є відгуком публіциста на злободенні проблеми українського життя 1912 р.

Наше дослідження проводиться в парадигмі теорії тексту, яка останнім часом набула яскраво вираженого антропоцентричного спрямування.

Дискусійною проблемою сучасної теорії тексту виступає з’ясування різновидів текстових категорій, серед яких практично загальновизнаними вважаються категорії зв’язності (лексичної солідарності, ізотопії, когезії, когерентності, рекурентності), цілісності та членованості.

Текстова категорія інформативності, що являє собою предмет нашої розвідки, запропонована для розгляду З.Я.Тураєвою та І.Р.Гальперіним. «Інформативність як категорія забезпечує вербалізовану організацію знань, їхнє осмислення, передавання та декодування читачем» . Вона, на думку В.А.Кухаренка, «стосовно художнього тексту повинна бути позначена як категорія гетерогенної багатоканальної інформативності, яка, незважаючи на свою неоднорідність, має єдину направленість на розкриття концепту твору»^[3].

Прецеденти розгляду категорії інформативності стосуються здебільшого художніх текстів, тому перспективи категоріальної таксономії залежно від стильових різновидів тексту досить значні.

Метою нашої статті стало виявлення способів мовного вираження категорії інформативності, визначення її ролі в організації публіцистичного дискурсу, з’ясування особливостей реалізації цієї категорії в публіцистичному мовленні С.Єфремова.

«Інформація (лат. informatio - роз’яснення, виклад) - одне із загальних понять науки, яке виявляється у двох аспектах: семантичному, коли під інформацією розуміють певні відомості, сукупність якихось даних тощо, і кібернетичному, з погляду якого передавання, сприймання, перетворення й збереження різних видів інформації становить один з найістотніших видів діяльності людини та інших живих істот»^[4]. Виходячи з цього визначення, інформацією можна вважати будь- яке повідомлення, оформлене як речення, сукупність речень (складне синтаксичне ціле та абзац), цілий текст.

У нашій статті під інформацією ми будемо розуміти нові відомості про предмети, явища, відношення, події об’єктивної дійсності, тобто дещо протилежне ентропії (мірі невизначеності ситуації).

Яскрава особливість публіцистики - документальність, першоелементом якої виступає факт. Одним з головних завдань публіцистичного тексту є функція інформативності, здатність донести достовірні відомості про факт до читача, сформулювати проблему, якщо факт (що буває у більшості випадків) має у собі конфлікт, ескізно накреслити шляхи розв’язання проблеми, окреслити контури можливого виходу з конфлікту. А без максимально повного набору фактів не може існувати об’єктивне обґрунтування проблеми - основної складової публіцистичного тексту. Тому категорія інформативності є однією з найважливіших категорій публіцистичного дискурсу.

За своїм прагматичним призначенням інформація у дискурсі поділяється на декілька видів^[5].

Змістово-фактуальна інформація - повідомлення про факти, події, процеси, що відбувалися, відбуваються або будуть відбуватися в навколишньому світі, дійсному чи уявному^[6]. Ця інформація виражається вербально, тобто вона експліцитна за своєю природою. У процесі оформлення змістово-фактуальної інформації одиниці мови вживаються у їх прямих значеннях.

Наприклад, читаючи статтю С.Єфремова «Сталеві обручі» (182-186), ми дізнаємося про історію «ірландського народу з її заллятими крівлею та слізьми сторінками»^[7] (182), про ті «драконовські закони» (183), які застосовувалися проти ірландської культури англійськими колонізаторами, про те, що «в довгому без краю реєстрі утисків, на які тільки зважувалась коли-небудь лютість людська, не було, здається, жадного, якого б не випробували англійці на ірландцях» (185). «Року 1652 загинула половина всієї ірландської людности. Просто за якесь чудо треба вважати, що не перевелася до останньої людини раса, яку нищено мечем, огнем та голодом» (184). Але всі ті дії «тільки зруйнували економично цілу країну й викохали серед ірландців таку безмежну до себе зненависть, що революційні заходи в Ірландії ніколи не згасали і завжди там, мов у казані, клекотіло» (185). Закінчується оповідь про боротьбу ірландського народу за свою незалежність у світлих тонах: «Повна автономія Ірландії. - це питання коли не сьогоднішнього, то вже, напевне, не пізніш, як завтрішнього дня» (186).

Змістово-концептуальна інформація доносить до читача індивідуально-авторське розуміння відношень між явищами, описаними засобами змістово-фактуальної інформації^[8]. Для декодування цієї інформації часто виникає потреба напруженої розумової праці, адже змістово-концептуальна інформація не лежить на поверхні тексту і навіть дає можливість для різних тлумачень. Досліджувана інформація є сумою задуму автора та інтерпретації змісту твору. Слід пам’ятати також, що поняття концептуальної інформації характерне для цілого тексту, а окремі його частини, які мають свій зміст, є лише важливими етапами в розкритті концептуальної інформації.

Процес тлумачення тексту є не що інше як розкриття змістово- концептуальної інформації. Зробимо спробу виявити її супралінеарним аналізом, пам’ятаючи, звичайно, що цей вид інформації можна по- різному інтерпретувати, адже він не виражений вербально, тому в нашому трактуванні може бути і деяка (можливо, й значна) частка суб’єктивізму.

Епіграфом і лейтмотивом, що проходить через усю статтю «Сталеві обручі» є «прегарне порівняння», яким «кінчає відомий російський публіцист, д. Діонео, свою статтю про Ірландію в ХІ книзі «Русскаго Богатства»: «В німецькій казці чесний Йоган під час страшного лихоліття й муки скував собі груди трьома^ сталевими обручами, щоб серце не тріснуло з болю. Опісля, коли Йоганові знов усміхнулось щастя, сталеві обручі сами тріскаються і опадають. Пригноблена нація теж, як і чесний Йоган отой, сковує себе обручами - оборонним націоналізмом. Обручі ці иноді муляють груди, та ж і чесному Йоганові не з медом було. І що дужче натискає войовничий націоналізм, то міцнішає сталь на «обручах». «Обручі» сами опадуть, коли надійдуть нормальні обставини» (182).

Вище ми виділили змістово-фактуальну інформацію, яку несе в собі цей текст. Але щойно процитований початок статті наштовхує на думку про те, що то не єдина інформація, яку можна отримати з цього тексту. Далі читаємо: «Це порівняння влучно приходиться до кожної взагалі нації з тих, що мали зробитися ковадлом для національного молота. Націоналізм войовничий раз-у-раз викликає і відпорну проти себе силу, той оборонний націоналізм, який не хилиться покірно перед насильством дужчого, але ставить проти його свої цілком певні завдання й уперто за них держиться, свідомо іде проти води. І що дужчає гніт, то зростає все й відпорна сила оборонного націоналізму. Кінець-кінцем, завважає д. Діонео, - «хоча оборонний націоналізм має в руках самі пасивні засоби до боротьби, проте він без краю дужчий од націоналізму войовничого, що, може, й «на законномъ основаніи», братись до найстрашніших злочинств, які тільки знає людськість». Історія ірландського народу з її заллятими крівлею й слізьми сторінками дає найкращий тому доказ, дає той «предметный урокъ», якого так треба за наших часів, - часів панування по світі хижого, огидного націоналізму войовничого» (182).

Упродовж усього тексту ще не раз траплятимуться висновки про результати війни націоналізму оборонного з націоналізмом войовничим на прикладі боротьби Ірландії за свій суверенітет: «Націоналізм войовничий видимо подався перед оборонним» (183); «Войовничий націоналізм, безпощадний, невблаганний, ударив знову на ірландців, бажаючи з корінням вирвати не тільки всю культуру подоланих, але саму навіть пам’ять про колишнє минуле. Та проти його повстав ще раз і націоналізм оборонний, і знову розпочалась довга, затяжна, крівава боротьба» (183); «Оборонний націоналізм лагодив страшні рани на народньому организмі, любов до своєї культури давала сили на одсіч» (184); «...Як справедливо завважає д. Діонео, «войовничий націоналізм, одбіраючи у пригнобленого народа елементарне право людське, псує не тільки тих, хто ту войовничу політику провадить, але й тих, хто на неї тільки з боку дивиться. Навіть дивитися на безправність - і то дурно не минає, виявляючись моральною анестезією» (185); «Оборонний націоналізм виявив таку величезну силу відпорну, на яку не знаходить більш способу націоналізм войовничий. І от на наших очах войовничий націоналізм признався, що не сила його більше боротись, і йде на згоду» (184).

Змістово-концептуальною інформацією цієї статті, як ми її сприймаємо в міру нашого розуміння, є віра автора в майбутню незалежність багатостраждальної України, а можливо, й заклик до тих українців, які стали забувати своїх предків, повернутися до рідної культури і всім разом стати на її захист з упевненістю, що «така чекає доля войовничий націоналізм повсюди, бо скрізь і завжде викликає він проти себе оборонний націоналізм, що тим більшу здобує силу, що більший гніт налягає на пригнічену націю. «Сталевими обручами» заковує себе вона перед ворожим нападом, неподоланну міць духа виковує в собі й гартується в боротьбі на непереможну силу. І кінець- кінцем таки зникнуть колись обмеження, впадуть заборони, припиняться оргії войовничого - «зоологичного», мовляли наші доморослі «патріоти», - націоналізму. І тоді. тоді сами собою опадуть обручі оборонного націоналізму, що ними перед напастю скувала себе власною рукою пригноблена нація.» (186).

Ми розглянули приклад, коли змістово-концептуальна інформація закодована, виявляється внаслідок ретельного, послідовного порівняльного аналізу змістово-фактуальної інформації у всій статті і може бути по-різному інтерпретована. Але для публіцистичних дискурсів у більшості випадків характерна змістово-концептуальна інформація, що лежить на поверхні тексту і репрезентується авторськими резюме.

Наприклад, у статті «Про одну утопію» (189-191) змістово- фактуальною інформацією є розповідь про безправне становище української преси в Україні, гіршого за яке, «здається, й уявити собі не можна, та ще за таких обставин, коли скаргу доводиться заносити хиба до небесних інстанцій, бо на земні даремна річ покладатись» (191).

У кінці статті як результат роздумів автором подається змістово- концептуальна інформація: «Ми, звичайно, ні на кого й не покладаємось, але ми віримо, що все ж таки українське слово вийде переможно і з цієї спроби. Можна знищити десятки чисел «малороссійських» газет, можна вбити читача, залякати й одвадити од рідної преси, - все це, кажу, можна, але... Уся ця праця ні на що. Убити й викорінити живе слово, що створив і виносив у собі народ, убити письменство й пресу тим словом складені - на це не вистачить ніякої сили людської» (191).

Змістово-підтекстова інформація являє собою приховану інформацію, що добувається зі змістово-фактуальної інформації завдяки здатності одиниць мови народжувати асоціативні та конотативні значення, а також завдяки властивості речень усередині змістово-фактуальної інформації прирощувати зміст^[9]. Цю інформацію можна отримати лише з відповідно невеликих відрізків тексту. Основою змістово-підтекстової інформації є здатність людини до паралельного сприйняття дійсності відразу в декількох площинах. Відомий цілий ряд прийомів, за допомогою яких реалізується здатність людини сприймати одночасно два різних, але пов’язаних між собою повідомлення. Розглянемо їх.

Метафора (від гр. metaphora - переміщення, віддалення) - «найпоширеніше тропеїчне використання мовних одиниць; художній засіб, який полягає в переносному вживанні слів або сполучень слів»^[10]. Як правило, метафоричний перенос відбувається на основі подібності за кольором, формою, призначенням тощо.

У лінгвістиці загальновизнаними є чотири основних семантичних типи метафор: 1) «неживому - живе» (неживому приписується властивість живого); 2) «неживому - неживе» (неживому приписується не характерна для нього властивість неживого); 3) «живому - живе» (живому приписується не характерна для нього властивість живого);

3)   «живому - неживе» (живому приписується властивість неживого). З усіх цих різновидів для С.Єфремова найбільш притаманний перенос першого типу, що характерно для творчості більшості прозаїків. На другому місці за частотою вживання стоять переноси другого виду. Найрідше трапляються метафори, побудовані на переносі за двома останніми моделями.

Процес наділення предметів, явищ природи та абстрактних понять рисами живих істот прийнято називати персоніфікацією (лат. persona «особа» та facio «роблю»).

Можна говорити про два різновиди персоніфікації:

1) приписування предметам, явищам неживої природи та абстрактним поняттям властивостей живої природи: «. Адже вони (люди. - Л.С.) неустанно будять^[11] приспану совість, вирушать самосвідомість у народі. Їхня любов - то любов., що самі жертви несе з собою, що сама праці, подвига й терпіння вимагає» (10); «Натурально, що в оцій творчій роботі місцеві культури повинні були спіткатися з центральною, а спіткавшись стати до боротьби з нею, обороняючи... своє право на істнування" (14); «Негостинно стрічає ця культура своїх молодших сестер» (14); «Спочатку. в першому періоді, тільки маленькою, кволою цівкою пробивається народня мова на чужій основі; в другому вона дужчає і не вважаючи на всякі хитання, що зумовлюють чистоту процеса, вже починає брати гору, аж поки в третьому вже сама стає основою, що принатурює до себе і чужі впливи та примішки, більш-менш органично перетворює їх і доводить до гармонії з народніми формами» (82); «А життя запхнуло того сподіваного виборця в тісний кут і звідти не пускає» (115); «І такі вже перспективи полізли були в голову.» (4); «.Але що робити, коли життя само втягне в боротьбу?» (178); «Тільки покалічені почуття й логика можуть навести на думку, щоб зректися тієї сили, що дає рідна мова» (191) та ін.;

2)  наділення предметів, явищ неживої природи та абстрактних понять рисами людей: «У Польщі та Финляндії .великоруська культура вже зреклась яких-небудь надій на перемогу й панування» (14); «Капіталізм -  він хитрий і даремно покладається на нього довірливий д. Струве: одурить. Адже відомо, що той хитрий суб’єкт раз-у-раз принатурюється до обставин і розмовляє так, як йому вигідніше розмовляти: аби, мовляв, гроші. Він уже й тепер хитрує.» (42); «Культура, однією рукою денаціоналізуючи таки нації, сама ж і спиняє другою той процес.» (45); «Це секрет хваленої тієї «об’єктивности», яка, видко, вміє собі добре зажартувати з свого хазяїна» (89); «Життя -  найбільший юморист і цим разом воно виблискує «жартами непотребними» і «робить собі сміх з людей статечних» (115); «Але ми сами почуваємо, що слова ті блідніють перед нашою нечуваною дійсністю» (190); «А вона (історія. - Л.С.) вже все розбере і складе свій безсторонній присуд» (191); « А живе життя з утопіями кінець-кінцем не рахується, тільки записує їх на скрижалях непідкупної історії» (191) та ін.

Досить поширена у тестах С.Єфремова й група метафор, що будуються за моделлю «неживому - неживе»: «Не чим іншим підбито й поради та бажання «Росії».» (7); «Отже савенківці. не спинились навіть на такому дикому жарті й награють тепер на йому всякі відповідні мелодії» (8); «Тепер не досить ще виконати всі законні вимагання, не досить випустити книжку чи инше видання так, щоб меч правосуддя не ворухнувся... (190); «... Один із привідців неослав’янського, на пні зів ’ялого вже руху» (про Струве. - Л.С.); «.Не самому Драгоманову судилося снувати гіркі думки та невтішну втіху голубити» (71-72); «Зацікавлення те й так уже зведене по саме вже нікуди, от-от зовсім собі погасне» (114); «Під гарячий виборчий час, на ці, скажу так, жнива політичного життя, коли воно повинно клекотом клекотати - нема чого жати, нема чого збірати.» (121); «То, кажу, не документи, а брудна піна, що накипає серед наших напружених стосунків» (12); «Але останніми часами преферанс рішуче починає схилятися на наш бік» (127); «Одно слово - є на чому (на національних стосунках. - Л.С.) награвати спеціалістам од патріотизму є й коло чого руки погріти» (127) та ін.

Метафорами типу «живому - живе» найчастіше в літературі позначаються властивості та дії людини, які приписуються тваринам. У публіцистичній збірці С.Єфремова «За рік 1912» ми таких прикладів не виявили. Натомість маємо випадки зворотного переносу: «. Але бувають моменти,. коли й звичайна сіра людина, не-герой, спроможеться на геройський учинок» (116); «Героєм принадно бути, і не раз може й найсіріший обиватель про це потиху собі марив» (117); «Священники йти, куди їм звелено, йдуть, але на налигачі - неохоче, огинаючись, під тиском кар, штрафів та инших знаків начальственной уваги» (123).

Наявні також приклади приписування людям дій, не характерних їм у даному контексті: «Розбитий, осоромлений, можна сказати запльований привселюдно (тобто ображений, скривджений. - Л. С.), - Савенко пробує привселюдно ж і обтертись (реабілітуватись. - Л.С.)» (204); «Автор і сам з тим не криється і щиро йде навпростець, а не манівцями (тобто пише про якісь факти, не криючись. - Л.С.)» (138).

Метафори «живому - неживе» у текстах С.Єфремова репрезентують перенесення на людину деяких властивостей предметів («Зате аж ось коли запалився справді д.Шульгин...» (9); «...Купер’ян зашився собі ще глибше в солому й не подає ніяких ознак життя» (124-125); «Уже самий закон виборний перечистив і перешеретував виборців так, що ледві тисячна якась частина людности проскакує крізь густе сито» (177)) та явищ неживої природи («Духовенство чорною хмарою суне на вибори.» (115)).

Нерідко трапляються у публіцистичних дискурсах випадки концентрованого використання семантично однорідних та різнорідних метафор. Це можна помітити у таких реченнях: «.На ділі як-раз тільки й виходить отака ялова критика, «обивательська балаканина без огляду на становище нашої преси, особливо тієї нещасної «єдиної» щоденної газети, на яку кожне тепер уважає за непохитне право своє вішати всіх собак, яких тільки здибле десь на шляху» (142), де критиці приписується властивість живого (ялова критика), а газеті - нехарактерного для неї неживого (на газету вішати всіх собак): «...Галичане потрібні йому тільки як живий міст, по якому націоналісти пішли б до Думи, як мотузочка, щоб зв ’язати добре таки розтрушене націоналістичне колесо» (200) (Галичани двічі наділяються властивостями неживого: міст та мотузочка, націоналістичні стосунки перетворюються в колесо); «Поки український рух, придушений і засипаний грубим шаром заборон, тлів там десь у глибині, непомітно для стороннього ока - поти патріоти задовольняли свої національні апетити коштом «жида» та «ляха» (113) (Українському руху приписуються якості живого (придушений і засипаний, останнє, звичайно, може бути характерним і для неживого) і неживого (тлів), національним прагненням - неживого (апетити).

Серед розглянутих прикладів семантично однорідними є метафори: живий міст, по якому націоналісти пішли б до Думи та мотузочка, щоб зв ’язати добре таки розтрушене націоналістичне колесо, тому що як і в першому (міст), так і в другому (мотузочка) випадках живе (галичани) наділяється властивостями неживого.

Семантично різнорідними ми вважаємо метафори рух придушений, що позначає процес, притаманний живому, і рух тлів, що характерно неживому.

Зосередження різних за змістом метафор у порівняно невеликих контекстах дає змогу С.Єфремову створювати надзвичайно яскраві образні картини. Є випадки, коли такі картини змальовуються однією або кількома метафорами, що, повторюючись, цементують певний фрагмент тексту: «Вимагання рідної школи не може впасти ні перед якою реакцією. Невважаючи ні на що, воно житиме в душі людській, бо само життя заложило його туди, бо ніхто не полізе у вікно, коли до послуг йому широко розчинені двері. Рідна мова в шкільній науці - це й є оті широко розчинені двері і ледве чи знайдете нормальну людину, що воліла б вікном лазити замість того, щоб ходити дверима. Правда, багато у нас єсть таких, що сами пролізли в храм культури вікном і не тільки не дивуються з такого дивовижного способу, а охочі були б, узявши на замок двері, увесь світ до свого вікна підсадити. Та ще більше, незлічені маси, стоїть за порогом храма культури й у вікно вони не протовпляться. Вони або широкою хвилею увіллються в той храм крізь широко розчинені двері, або навіки остануться там, за порогом: не про них вузьке й тісне віконце. Але не може того бути, щоб на віки вічні лишити за порогом культури великі маси людскости, і двері мусять раніше чи пізніше податись, - мусять, хоча б ніхто не силкувавсь їх одчинити: просто під тиском тих милійонів, що стоять під дверима, своєї черги дожидаючи. Тим швидше мусять вони одчинитись, коли не тільки з-надвору на їх напірають, а і з середини нехай і слабі руки поодиноких людей силкуються зняти важкі засуви. Нашим виданням, що світиться нехай навіть малим вогником, ми й робимо якраз оту роботу в середині, допомагаючи дверям до справжньої культури одчинитись швидше і ширше для тих милійонів, що перебувають покищо там, за порогом правдивої освіти» (228).

Для публіцистичних текстів С.Єфремова, як і взагалі для публіцистичних текстів більшості інших майстрів слова, характерні випадки нової, оригінальної метафоризації - індивідуально авторські метафори, серед яких велика кількість з наведених вище.

Метонімія (від гр. metonymia - перейменування) - «семантичний процес, при якому форма мовної одиниці або оформлення мовної категорії переноситься з одного об’ єкта позначення на інший на основі певної їх суміжності, дотичності (проторового, часового, атрибутивного, каузального та ін. характеру) при відображенні в свідомості мовця»¹. Метонімічний перенос здійснюється на основі тісного внутрішнього зв’язку між зіставлюваними поняттями і налічує більше десяти різновидів. У публіцистичних текстах найчастіше трапляються випадки метонімії, яка є результатом переносу назви з місцевості на людей, що в ній перебувають. Але ознайомившись з публіцистикою С.Єфремова, ми можемо констатувати, що ця особливість в цілому не характерна для його текстів, хоча поодинокі випадки простежуються: «І не дурно, може, наше українське - уперте, як відомо - село каже, що «до міста по гроші, а на село по розум..» (45); «Образливо було дивитись, як, кожне в свій бік, шарпали нещасний уламок української землі, не зважаючи на її голос, та й не питаючись його зовсім» (99-100).

Текстам зі збірки «За рік 1912.» більше притаманний перенос назви продукту, результату людської діяльності на колектив, що є його творцем: «І коли «Росія» своїм праздниковим жартом думала просто розважити себе й людей насмішити, то дуже помилилась» (5); «.Напередодні ще бідкалась «Росія», що лікарський з’їзд мазепинці мають захопити, й гукала, щоб притьмом їх туди не пускати.. » (4); «Звичайний панський жарт, який показує, що пані «Росія», нівроку собі, в доброму гуморі прокинулась на новий рік і має охоту трошки екстравагантним способом розважитись» (4); «Е, коли вже й «Росія» таким тоном заговорила, - ну, значить, край прийшов ворожнечі й зненависті.» (4); «.Чому вона («Рада». - Л.С.), мовляв, свого часу не опротестувала тих «пруських марок» і тим його, д. Кошкарова, завела під немудрого хату?» (107); «А «Утро Росії» смирненько одійде собі на бік і дивиться... » (162); «.На що вже солідна фігура - «Новое Время», а й вона сплескала жартома таке, що навіть з її погляду купи не держиться. Вичитала десь-то в оповістці, що українські письменники між «інородців» попали, тай жартує собі любенько: «жидовская, мовляв, штука». І забуло, сердешне, хто саме й коли саме у инородці постриг. Або от ще «Кієвлянинь» - така насуплена раз-у-раз почвара, що ніколи й усмішки на виду не побачиш, - раптом ще перед святами, заздалегідь смакуючи святочні потрави, загукав був: «на землі мир, в человіціх благоваленіє» - з приводу покараних на смерть персів..» (5).

Ведучи річ про «Росію», «Раду», «Утро Росії», «Новое Время», «Кієвлянина», публіцист має на увазі авторські колективи, які створювали ці друковані органи, і, звичайно, дієслова думала, розважити, насмішити, помилилась, бідкалась, гукала, прокинулась, не опротестувала, сплескала, жартує, загукав та ін. називають дії, що здійснюються цими групами людей: «І повинен свій світогляд мати й кожен путящий, інтелігентний орган друкованого слова» (читай: творчий колектив. - Л.С.).

Близька до цієї групи метонімія у реченні «.Певно не забариться зробити те ж саме й Державна рада, наперекір своїм звичаям досить швидка й ворушка в таких справах, де «патріотизмом» душить» (99). Йдеться, звісна річ, про членів Державної ради, які «в таких справах, де «патріотизмом» душить», виявили свою спритність.

Зворотний процес знайшов відображення у такому фрагменті тексту: «Виборча статистика викидає з списків безліч людей, бо не дорозумілась бідна, як їх по батькові величають» (117). У цьому випадку здійснюється метонімічний перенос, адже зі списків можна викинути прізвища людей, а не самих людей.

Різновидом метонімії, як відомо, виступає синекдоха (гр. synekdoche) -   «троп, побудований на кількісній заміні: однина вживається замість множини, частина замість цілого, видова назва замість родової»¹: «І то не серце було б, а купа клоччя, коли б на миролюбні заклики Гурляндів відповідало воно инакше, як не словами Шевченка.» (7); «Як не боротися з ними, що підривають панування пануючих, нагадують, чий власне хліб вони заїдають, і звідки їхній кусень сала взявся?» (10); «.Тут дійсна боротьба усіма заходами. за те істнування., що дає д.

Шульгинові з його «надмазепинцями» і кусень сала, і добре пиво» (17); «.Австрійський, германський, швейцарський, російський і всякий инший німець все-таки почуває себе з культурного погляду тільки німцем, і всі вони годуються з однієї, скажу так, миски культури» (23); «Перше для ремісника, крамаря, адвоката, лікаря, то-що, джерелом заробітку й прибутку була їх належність до пануючої нації, бо тільки звідси вони й мали клієнтів» (45); «Український читач, коли він має потребу читати українську щоденну газету, мусить читати «Раду».» (143); «Місцева преса з більшою охотою говоритиме про університет Шанявського, ніж про становище нашої людини, що нічого не тямить, як і за віщо її судять у місцевому суді» (176); «Кожне скаже, що коли вчитель і школа говорять не однією мовою, то це абсурд; кожне знає, що суддя і підсудний повинні до останнього слова одно одного розуміти, инакше це не суд буде, а глум з людини» (176).

Перифраза (від гр. periphrasis - описовий зворот) - «слова, усталені словосполучення (зрідка - речення), що є образно-переносними і описовими найменуваннями предметів, явищ, істот, осіб тощо; один з видів тропів»¹. За частотою вживання перифраз, як відомо, публіцистичний текст може зрівнятись лише з художнім. Але ми не маємо підстав говорити про те, що в публіцистичних дискурсах С.Єфремова знаходить відображення наведене вище твердження, хоча від цього аналізовані дискурси не втрачають у виразності та дієвості.

Розділимо перифрази С.Єфремова на дві підгрупи:

а)   для найменування осіб: «Адже ці люде руйнують йому надмазепинську іділію такої любої всяким патріотам сала й пива Гимназичної горки.» (10); «Ну де ж таки героям пива й Гимназичної горки таку любов зрозуміти.» (10); «Правда, не один, а багато останніми часами голосів лунало й лунає проти українства, що стало ніби метою, в яку з усіх боків націляються всякі наїзники друкованого слова.» (12); «Але це невинне немовля (д. Струве. - Л.С.) виступає проводирем громади, воно кличе на боротьбу, воно робить учинки, які вимагають великої відповідальносте» (54); «Останніми часами, правда, нові йдуть улюбленики долі в особах рясофорних людей, що на теперішніх виборах рішуче одпихають назад своїх попередників» (123); «Язиці в рясах напевне зрозуміли всю доказову силу цього аргументу, але чи послухаються?» (123);

б)    для позначення предметів, явищ та реалій: «. То супротивник, але супротивник справжній, совістний, який би зрозумів його думки і з ними, а не з власними вигадками воювався - острою, зате чесною зброєю» (71); «Це попросту виборча процедура, бліда тінь виборів, прикра повинність для одних, бліда тінь виборів для других, нарешті щось неприємне, що десятою дорогою обминаєш, для найбільшої маси виборців, а для всіх разом - обридла комедія парламентаризму без парламенту, конституційного життя без конституції, громадських обов’язків без громадян» (114); «Можна це назвати одсуванням, умиванням рук, бажанням мати святий спокій - тільки не бойкотом.» (118); «Вже ж на що вам дворянство, «оплоть» державности, на що чиновництво, ота, мовляв, бюрократія, на що великі промисловці, грунт сьогочасного життя, - де ж і бути задоволенню, як не серед їх!» (122); «Що пережив би він (д.Струве. - Л.С.) коли б зумів оцінити і зважити всю вагу призирства до мас, нехтування та ганьби, що лишає, як шкодливий намул, ота єдина культура, корінь роз’єднання на Україні?» (53).

Перифрази, як відомо, використовуються у процесі створення евфемізмів. Евфемізми (гр. euphemismos, від eu - добре і phemi - говорю) - «слова і вирази, що вживаються з метою уникнення слів із грубим, непристойним змістом чи забарвленням»^[12]. У дискурсах С. Єфремова констатуємо евфемізми двох видів:

а) евфемізми, що позначають предмети, реалії навколишнього світу: «.Як-раз на Україні зародився і процвів, «аки кринъ сельный», о той надзвичайно спритний фрукт людської дурости, що охрестив себе «націоналізмом» (126); «З звичайної щорічної подати людьми невблаганному косареві людського життя зазначимо насамперед тяжку втрату в особі М.В.Лисенка (24 октября)» (329);

б) евфемізми для позначення процесів: «Адже так замітати сліди по всіх своїх скоках на всі боки - значить і славу переможця безповоротно втратити..» (113); «Правда, багато образ зазнала кожна «инокровна» душа за свою «инокровність», але не від великоруського народу їх вона зазнавала, - того народу, що й сам чималу випив гіркої» (6).

Евфемізму протиставляється дисфемізм - заміна емоційно і стилістично нейтрального слова більш грубим, зневажливим тощо, наприклад: «Дипломати - ця двоєдушна, брехлива і настирлива порода людей, що звикла говорити не те, що думає, скрізь винишпорювати, всіх обдурювати й москаля підвозити, - органично не можуть собі уявити ні щирої людини, ні тим паче правдивого слова» (159).

Знайомлячись із публіцистикою С. Єфремова, ми натрапили на цікавий приклад збігу в одному реченні евфемізму і дисфемізму: «Звичайні люде такий маневр (перекручування слів кого-небудь. - Л. С.) звуть по-просту шахрайством, ну а люде, що мають язик на те, щоб думки ховати, назвуть це може всього тільки дипломатичною роботою» (164).

Широко представлена у публіцистичних дискурсах С. Єфремова алюзія - (лат. allusio - жарт, натяк) художньо-стилістичний прийом, натяк, відсилання до певного літературного твору, сюжету чи образу, а також історичної події з розрахунку на ерудицію читача, покликаного розгадати закодований зміст^[13].

Найчастіше у публіцистичній збірці «За рік 1912.» автор розкриває сучасні йому проблеми, вдаючись до літературних паралелей: «Ще, видко не перевелися нащадки класичної унтер-офицерської удовиці, що з доброго дива сама собі болючі операції заподіювала» (34); «Коли, наприклад, блаженної пам’яти Порфир Головлев звертав на кого-небудь ласкаву увагу свою, то спершу «не можна було розібрати, чи хоче він приголубити чоловіка, чи націляється кров з його висмоктати». І вже згодом тільки доводилось «приголубленому» тяжко каятись за свою довірливість та клясти свого «доброчинця». Певна річ, що нічим иншим не могли скінчитись і незвичайні аллюри «Росії» до замирення з «инокровними согражданами» (56); «Що там таке? Мотузочка? - Давай і мотузочку: в дорозі й мотузочка здасться» - цей заповіт философа - практика з «Ревизора» згадав спритний гр.Бобринський (198); Він (Савенко. - Л.С.), якому краще б хоч на цей час замовкнути, з нездержливою балакучістю Пеньонжки пояснює причини своєї невдачі й розголошує націоналістичні таємниці.» (204); «Лишається по всьому дрібна жменька політичних Репетилових та кар’єристів усякої масти.» (124); «Одно слово, на політичній арені бачимо тепер ніби інсценованим відоме східнє оповідання. Занедужав якось значний чоловік, і лікарі сказали, що аж тоді видужає, як візьме на себе сорочку з щасливої людини. Метнулися по всіх усюдах посланці, довго шукали щасливу, всим задоволену людину - нема щасливих, нема задоволених! Усе царство перетрусивши, знайшли нарешті одним-одну цілком задоволену людину, але... на ній не було сорочки... Не мають сорочки й теперішні «щасливі» у нас люде - оті кар’єристи, що заробляють собі на політичній ситуації, насамперед націоналісти, - голісенькі ходять вони, хоча й удають з себе пишно зодягнутих» (124); «.Бувають і Молчаліни, що всім догожають,

-     але певне й гострий критик наш знає, як до них звичайно ставляться чесні люде, і ставляться зовсім справедливо» (141); «Київ не бачив ще такого похорону», як похорон Лисенка - то правда, але чи подумав коли порадник, скільки з тих 50 тисяч, що йшли за труною українського Бояна, йде його слідом, тобто бере участь в українських справах.» (145); «Правда, д. Кошкаров вимовляється тепер тим, що два місяці його не було в Москві, але ж таке виправдування нічого не варте: не Робінзоном же на безлюдному, од світа одрізаному острові сидів він і напевне з редакцією «Утра Россіи» хоч листами пересилався» (111) та ін.

Має нахил С.Єфремов й до історичних асоціацій, якими ефектно прикрашається дискурс: «Тепер на торговий хист та спритність великоросів мало вже надії й сам д. Струве покладає, коли вважає за потребу варягів, в особі єврейського купецтва, закликати» (41); «На те ж саме ніщо, яке під покривалом «литературы для домашнего обихода» давали нам колись Аксаков з братією, розщедрився тепер і д. Струве» (55); «І мені здається, що «холодна думка» д. Павлу та його порада нічим не встрявати до такої кардинальної справи місцевого життя, як український рух, принаймні Пилатовим учинком одгонить» (178); «А чого ж хоче д. Струве, коли проти нас, що рішуче «не желают рускть», виступає наприкінці своєї останньої статті з проповіддю хрестового походу в формі отієї «ідейної боротьби» з українством?» (30); «Колись Герцен пустив був, і як-раз з такого самого приводу, крилате слівце про «министерство грамматики и департаментъ спряженій». Це був, певна річ, жарт, але перед д-ієм Струве питання стоїть зовсім таки не в жартовливій формі: без отаких міністерств та департаментів йому не обійтися!» (67); «Та д. Струве - він же проти насильства й примусу і поки проти - ідейна боротьба, з таким запалом оповіщена, в його устах не що інше, як порожня фраза. Це щось на зразок того, як «въ воинственномъ азартк» побивав колись Росію приснопам ’ятний воєвода Пальмерстон - пальцем на географичній карті» (68) та ін.

Трапляються приклади перенесення рис і прикмет, властивостей біблійних персонажів і подій на злободенні для автора: «З д-ієм Струве сталася та сама чудна пригода, що й з якимсь біблійним персонажем: прокльони його проти українства повертаються на благословення, а його благословення загальноросійській культурі важкими падають прокльонами» (47); «.Не зрозуміють у редакції «Утра Россіи», чого тому Крамаржу з Миловановичем лякатись. перспективи одбувати передвиборчі зібрання в костюмі праотця Адама в парні» (165); «.Підозрені в лівому «образh мыслей» кожного вечора, лягаючи спати, царя Давида і всю кротость його згадують» (115); «Грядущій Хам», на щастя вже спіткнувся й розбив собі безстидне чоло; лежачим Савенкам не встати вже» (205); «І був той поцілунок - поцілунком Юдиним» - раптом мов огнем опекло мою «инокровну душу».» (4) та ін.

Слід зауважити, що екстраполяцій з міфології ми у дискурсах зі збірки «За рік 1912» не виявили. І, незважаючи на відсутність цього різновиду алюзії, можемо зробити висновок, що в публіцистичних дискурсах С.Єфремова широко застосовується алюзія. Щодо цього публіцистика С.Єфремова є традиційною, адже алюзія - одна з основних субкатегорій змістово-підтекстової інформації публіцистичного дискурсу.

Публіцистиці притаманні широкі можливості для створення різних видів комічного. Дискурси С. Єфремова також свідчать про наявність у їхнього автора почуття тонкого гумору. Сергій Олександрович досить часто іронізує з того чи іншого приводу.

Іронія (гр. eironeia - удавання, прихований глум) - «троп, суть якого полягає в тому, що слову чи висловленню надається протилежне значення з метою насмішки, глузування; насмішка, якій навмисне надана форма позитивної оцінки або похвали»¹: «З погляду замирення, коли брати його навпаки, 1912 рік почався, як бачимо, дуже й дуже непогано» (57); «Всі газети недавно оббіг «изумительный», мовляла «Рhчъ», наказ полкового командира Олонецького полку, д. Шнейдера» (57); «Та як що слідом д. Шнейдера підуть командири й инших військових частей, то національне питання у нас блискуче й негайно - не далі, як за три роки, - буде до краю розв’язане» (58); «З скромною міною справжнього ученого (не я, каже, перший і не совсім ще повно того мотлоху назбірав!) вимагає він (д. Дорошенко. - Л.С.) од історика письменства, щоб той брав на увагу і Сомова з Ваненком, і «якогось Ос. М.» з Яцимирським, і братів Карпенків і т.и.» (76); «І от перша моя порада - до редакцій тих виданнів, які приоздоблює своїми працями д. Дорошенко.» (89); «Коли вже навіть кн. Є.Трубєцкой прозрів і догадався, що не варт такої, як вона єсть, Думи зберігати, то що вже говорити про хоч трохи догадливіших людей!» (118); «Йде і йтиме, теж силою інерції, боротьба між «лівими й правими», певна річ у межах, що навіть на соколине око бравого пристава не здаються «настроеніями» (120) та ін.

Ведучи річ про змістово-підтекстову інформацію публіцистичного дискурсу, ми не можемо не зазначити, що С.Єфремов продовжує традиції давньогрецького байкаря Езопа. Езопівська мова як «особливий стиль викладу, покликаний замаскувати для цензури прямий, безпосередній виклад ідей, що суперечать офіційній політиці, ідеології; спосіб вираження громадянських, революційних ідей в умовах антидемократичного ладу, політичної реакції»^[14] представлена у текстах С.Єфремова сукупністю різноманітних прийомів, серед яких більшу частину ми вже розглянули (перифрази, алюзія, завуальована іронія). Зупинимось на алегорії.

Алегорія (гр. allegoria) «являє собою втілення абстрактного поняття в конкретному образі»^[15]. Як відомо, для публіцистичних дискурсів найбільш характерні загальномовні алегорії: «. В переказаних обвинуваченнях так виразно вчувається голос тієї «aurea mediocritas», що все в світі береться лагодити, усі гострі риси, а тим паче ріжки, стирати..» (139); «Для людей, що не бачать ліса за поодинокими деревами, що з порізнених бібліографичних фактів не зугарні скласти цілого письменства - це чудно, це може навіть смішно.. » (78); «.Селянство втратило політичну невинність і репутацію «усим задоволеного ще під час виборів до першої та другої Думи і тепер потребує ока та й ще ока» (124); «Досить вам отого «просвhтлhнія государственной мысли» добути - і телець упитанний, мов для блудного сина того, готовий буде для вас» (6); «Савенко, що забезпечує собі «тылъ на случай неуспhха» голосами мобилізованого й тероризованого духовенства, і націоналісти, що проти тієї мобилізації й терору так пізно нагадались протестувати - оце найкращі квіточки того «національного курса», що несе з собою тільки гнилизну, роспад та деморалізацію. Ягідки ми ще побачимо» (205); «.Як на долоні покажуть вам, що . коли ти вродився на дні, то до світла пнутися тобі зась иншими дорогами, опріч тих, що проказує пануюча культура» (15); «Цікаво, що Шевченко й цього разу став тим пробним камінем, на якому збила собі ноги клерикальна организація.» (95) та ін.

Констатуємо у досліджуваних дискурсах і алегорії, що є винаходом автора (або трансформовані ним значною мірою): «.Хто й якими заходами заганятиме її (українську культуру. - Л.С.) назад у призначене стійло.» (65); «Коли вже так нещасливо впав д. Дорошенко з свого улюбленого бібліографичного коника, то можна собі уявити, що за оказії з нашим їздцем творяться, коли він пробує на якого-небудь иншого сісти! І от на своєму бібліографичному коникові під’їздить д. Дорошенко до письменства.» (75) та ін.

У деяких фрагментах дискурсу гармонійно поєднуються алегорії загальномовні з оказіональними: «Гермафродити й покручі на вищих степенях розвитку раз-у-раз бувають ялові, а бажання разом на двох стільцях засісти завсігди недобрий кінець має, бо приводить на ділі межи стільці... Так само яловий і той шлях, що призначає українській культурі д. Струве, так само недобрий має кінець його спроба збудувати згадану допіру альтернативу таким от способом: або ця дитина на віки вічні в пелюшках лежатиме, або ж зробиться колись дорослою людиною» (64-65); «Але д. Струве волів українців лишити на-віки в пелюшках і навчаючі приклади минули проз його без жадного сліду» (65) та ін.

Інколи виникає необхідність конкретизувати зображуване, зробити його більш очевидним та виразним. Це часто здійснюється за допомогою порівнянь, однією з найважливіших ознак яких є елемент несподіваності, новизни, винахідливості, адже кожен автор вважає за правило гарного тону уникати штампованих порівнянь. Порівняння - «це троп, побудований на зіставленні двох явищ, предметів, фактів для пояснення одного з них за допомогою іншого»¹.

У дискурсах С. Єфремова порівнянь небагато, але вони вирізняються індивідуальністю підбору та вживання: «.Добренька «Росія», немов той щедрий дід святковий, згадала таки й про них.» (4); «Не вірте цьому! - криком кричить як порох пальоний д. Шульгин» (8); «.Усі инші на цьому фундаменті збудовані докази мають таку силу, що досить їх поставити поруч, щоб вони сами собою завалились, як хатка з карт» (27); «Що пережив би він (д. Струве. - Л.С.), коли б зумів оцінити й зважити всю вагу призирства до мас, нехтування та ганьби, що лишає, як шкодливий намул, ота єдина культура.» (53); «Загалом беручи, той шлях, що ним спокушає українців д. Струве, - шлях «скромнаго областнаго развитія» логично неможливий і неподобний, як практично неможлива й неподобна альтернатива: або цей шлях або безмежний розвиток» (64); «Власне кажучи, галицькі селяне, сами по собі цікавлять його (гр. Бобринського. - Л.С.) не більш, як торішній сніг» (200); «.І ніхто тепер в Англії не протестує вже проти того, опріч невеличкої хиба жменьки людей, що живилась на пригніченні Ірландії, мов купа черви на гнилизні» (184) та ін.

Аналізуючи змістово-підтекстову інформацію публіцистичного дискурсу, ми не можемо не спинитися на гіперболі та літоті, яким також з метою пожвавлення викладу, загострення уваги віддає належне С.Єфремов.

Гіпербола (гр. hyperbole) - «троп, в основі якого лежить підкреслене перебільшення розмірів, рис, характеристик, ознак предмета чи явища^[16]: «Хвилі народу, що не позбулися ще своєї національносте, починають заливати винародовлені й пануючою нацією здобуті центри.» (44); «Все було сказано і зроблено, щоб той засуд справдити на ділі й більшого зробити ніяка сила людська не може, - хиба що справді послухатись ще іроничної поради Шпрингера й увесь український народ вислати на невільничий ярмарок до Родосу» (55); «Він (д. Дорошенко. - Л.С.) нагромаджує цілі гори дрібних уваг.» (81); «Позіхаючи, що аж щелепи тріщали, читав виборець усі палкі заклики і. не рушив з місця» (177); «Зате (дипломати. - Л.С.) бачуть далеке, - таке далеке, що навіть досягти його не можуть звичайними людськими способами» (159); «Инший (жарт. - Л. С.) тільки поблажливу усмішку викличе, а од иншого кров закипає в жилах» (5) та ін.

Літота (гр. litotes) - троп, протилежний гіперболі: «А вже од Львова до Київа, як може з цього побачити д. Струве, зовсім не такий гігантський стрибок, як йому здається: всього на заячий скік вони стоять один од одного» (26); «Чужі мовою, денаціоналізовані міста з своєю чужою культурою - це ж манісенькі острівці серед величезного моря народного.» (43); « Одним махом пера д. Шнейдер розрубав величезну соціологічну проблему» (58) та ін.

Таким чином, думка І.Р.Гальперіна про те, що «багато текстів здатні передавати не лише те, що має буквальну інтерпретацію, але й те, що втягнуто у текст асоціаціями і конотаціями, часом неусвідомленими» , цілком слушна щодо публіцистичних дискурсів Сергія Єфремова. Їх змістово-фактуальна інформація, виражена вербально у предметно- логічних значеннях, і змістово-концептуальна інформація, що лежить на поверхні дискурсу й репрезентується авторськими резюме, гармонійно поєднуються із змістово-підтекстовою інформацією, імпліцитним змістом дискурсів, що кореспондується за допомогою групи прийомів, серед яких метафора, персоніфікація, метонімія, синекдоха, перифраза, евфемізми, дисфемізми, алюзія, іронія, алегорія, гіпербола, літота, порівняння, які у публіцистичному мовленні мають свої особливості. Детальне дослідження їх - невичерпне джерело подальших пошуків.

^[1] Див.: Кримський А. Життєпис і літературна діяльність С.О.Єфремова // Записки історико-філологічного відділу ВУАН. - К., 1923. - Кн. 2-3. - С. 42.

Далі цитуватимемо за виданням: К.: Друкарня І-ї Київської друкарської спілки, 1913.

-   332 с., зазначаючи у дужках після тексту сторінку.

^[3] Кухаренко В.А. Інтерпретація тексту: Підручник для студентів старших курсів філологічних спеціальностей. - Вінниця: Нова книга, 2004. - С. 81.

^[4] Філософський словник / За ред. В.І.Шинкарука. - К.: Головна ред. УРЕ, 1986. - С. 244.

^[5] Див.: Гальперин И.Р. Текст как объект лингвистического исследования. - М.: Наука, 1981. - 140 с.

^[6]₃ Там само. - С. 27.

^[7] Тут і далі, цитуючи, зберігаємо мовленнєві особливості оригіналу.

^[8] Гальперин И.Р. Текст как объект лингвистического исследования. - М.: Наука, 1981. - С. 28.

^[9] Гальперин И.Р. Текст как объект лингвистического исследования. - М.: Наука, 1981. - С. 28.

^[10] Дудик П. С. Стилістика української мови: Навч. посіб. - К.: Вид. центр «Академія», 2005. - С. 359.

^[11] Тут і далі у цитованому матеріалі курсив наш.

^[12] Єрмоленко С.Я., Бибик С.П., Тодор О.Г. Українська мова. Короткий тлумачний словник лінгвістичних термінів / За ред. С.Я. Єрмоленко. - К.: Либідь, 2001. - С. 55.

^[13] Літературознавчий словник-довідник / Р.Т.Гром’як, Ю.І.Ковалів та ін. - К.: ВЦ «Академія», 1997. - С. 30.

^[14] Лингвистический энциклопедический словарь / Гл. ред. В.Н.Ярцева. - М.: Сов. энциклопедия, 1990. - С. 590.

^[15] Пономарів І.С. Стилістика сучасної української мови. - К.: Либідь, 1993. - С. 47.

^[16] Там само. - С. 46.