Науковий вісник України | Наукові статті та публікації

Попович О.І. (Київ)

У  статті висвітлюється новітня історія формування системи військового виховання в Україні. Наголошується, що проблема оновлення й розвитку системи військового виховання залишилася поза увагою органів державного управління. Внаслідок чого загострювалась обстановка у військових колективах.

Корінні перетворення в країні кінця XX - початку XXI ст., що визначили крутий поворот у новітній історії України, супроводжувалися змінами в соціально-економічній, політичній, духовній сферах суспільства і свідомості її громадян. На підставі аналізу історичних фактів, висновків науково-дослідницьких робіт українських вчених, виступів представників органів державного і військового управління, виховний потенціал української культури, мистецтва, освіти, як найважливіших факторів формування патріотичних якостей громадян на початковій стадії державного будівництва був низьким. Це, безумовно, відбивалося на морально-психологічному стані Збройних сил держави й потребувало удосконалення системи військового виховання, забезпечення результативності її функціонування.

Дослідження умов і обставин перетворення та розвитку системи військового виховання в Україні після 1991 р. показують, що на розвиток системи вплинули історичні засади військового виховання. Вони формувалися протягом довгого історичного періоду. Передусім - це досвід і наукова спадщина з проблематики військового виховання. Історичний досвід, факти, наукові праці виступали й виступають підґрунтям прийняття доленосних управлінських рішень щодо перетворення й розвитку системи військового виховання.

Роботи таких вчених істориків, як М.Антонович, О.Апанович,

В.Голобуцький, М.Грушевський, І.Крип‘якевич, В.Крушинський, Ю.Левенець та інших і на сьогоднішній день допомагають обирати правильний шлях у розвитку системи військового виховання в Україні.

Певний внесок у розвиток теорії і практики творення системи військового виховання України внесли й сучасні вчені, представники органів військового управління Е.Афонін, В.Безбах, С.Гречко, А.Катковський, В.Олещук, М.Зубалій, В.Сіркізюк, П.Сливка, Г.Вонсович, І.Колодій, Ю.Красильник, Г.Темко, В.В.Ягупов^[1]

Взагалі джерельна база історії формування та розвитку системи військового виховання в Україні дає змогу отримати й проаналізувати важливу інформацію про історичні й методологічні засади системи військового виховання. Її умовно можна поділити на три групи:

1.Стародавні джерела (книги, трактати, літописи, археологічні знахідки, народні пісні, спогади, старовинні малюнки тощо).

2.       Науково-історичні джерела минулого (наукові роботи, документи, археологічні знахідки, малюнки, народні пісні, кіно- й фотоматеріали тощо)

3.       Науково-історичні джерела сучасності (законодавчі акти, документи, наукові роботи, кіно- й фотодокументи).

Вивчення окресленої джерельної бази дає можливість побачити в історичному ракурсі процес формування засад національної системи військового виховання, етапи її еволюції:

VI- IX ст. н.е. - етап формування (давньослов’янський період);

IX - XIV ст. н.е. - етап становлення, розвитку й занепаду системи (Київський - Галицько-Волинський період);

XIV - XX ст. н.е. - етап появи, розвитку й занепаду національної (козацької) системи військового виховання та боротьба за її існування й збереження;

З 1991 року - етап відродження національної системи військового виховання після проголошення державної незалежності.

Фактично відродження національної системи військового виховання базувалося на системних підходах, що використовувалися протягом усієї історії розвитку системи військового виховання.

Результати досліджень процесу формування системи військового виховання в Україні в період з 1991 до 2001 рр. підтверджують, що в Україні гостро стояла ця проблема у зв’язку з докорінними змінами соціально-політичної обстановки в державі. Необхідність докорінного оновлення національної системи військового виховання була беззаперечною.

У поступальному процесі розвитку системи військового виховання в Україні були обрані орієнтири історичного досвіду військового будівництва в державі. Особлива увага зосереджувалася на забезпеченні її ефективності через удосконалення загальнодержавної системи виховання, шляхом чіткого визначення теоретичних основ військового виховання, його мети, завдань і принципів, ролі і місця державних органів, суспільних об'єднань і організацій у вихованні громадян, готових й спроможних до збройного захисту України.

Як показав аналіз, на формування й функціонування системи військового виховання в Україні суттєво впливали історичні умови:

1. Після отримання незалежності та перетворення в незалежну, суверенну державу, що проголосила та виборює демократичні ідеали, Україна мала незаперечні успіхи в утвердженні незалежності, в інституалізації нових форм суспільного життя. Разом з тим, ці роки були надзвичайно складними для народу України - криза суспільства боляче відбилася на його соціально-економічному становищі. В Україні накопичувалися соціальні проблеми, які не вирішувалися або ставали об'єктом політичних спекуляцій, що підривало саму ідею незалежності, як вільний вибір українського народу, запоруку його інтеграції в світ сучасної демократії та цивілізованості, ускладнювало формування окремих елементів і розвиток системи військового виховання.

2. Здійснювалася глибока трансформація суспільства, його перехід від одного виду суспільних відносин до іншого. Формування і розвиток системи військового виховання проходило під час рішучих, радикальних соціальних змін і підвищення інтересу серед широких народних мас до своєї історії, зокрема військової історії.

3.Специфічною рисою суспільної трансформації в Україні в цей час є те, що ці процеси починались "зверху" (хоча і під суттєвим тиском "низів") як прояв політичної волі традиційних політичних еліт. Відсутність розвинутих інститутів громадянського суспільства обумовлювала залежність загального напряму суспільних перетворень та їх типу і термінів від політичного керівництва, його ціннісних орієнтацій, професіоналізму, волі. Саме це значною мірою впливало й на формування системи військового виховання в державі.

4.Соціально-економічний, суспільно-політичний та духовно- культурний стан розвитку населення України на межі XX і XXI століть зумовлювало необхідність підвищення рівня організації виховної роботи серед населення відповідно до потреб суспільства, що активно трансформувалося.

Недостатність нормативно-правової бази і науково-методичних розробок призвели до послаблення виховної роботи, що зумовило дезорієнтацію певної частини населення стосовно моральних і життєвих цінностей, що в свою чергу вплинуло на рівень обороноздатності молодої незалежної держави.

Практика державного будівництва в Україні свідчила, що існувала певна недооцінка завдань формування патріотизму, як найважливішої складової суспільної свідомості. Це фактично призвело до ослаблення соціально-економічних, духовних і культурних основ розвитку суспільства і держави, її Збройних сил.

Стало очевидним, що пріоритетність військово-патріотичного виховання в загальній системі виховання громадян України, - одна з найважливіших умов розвитку й укріплення держави.

Аналіз показав, що військове і патріотичне виховання являли собою складові частини загального виховного процесу й передбачали систематичну і цілеспрямовану діяльність органів державної влади та громадських організацій по формуванню у громадян високої патріотичної свідомості, почуття вірності своїй Батьківщині, готовності до виконання громадянського і конституційного обов'язку щодо захисту інтересів України, в тому числі і збройного. Як один із видів багатопланової, всеосяжної діяльності, що постійно здійснюється, воєнно-патріотичне виховання включає в себе соціальні, цільові, функціональні, організаційні й інші аспекти й має високий рівень комплексності, тобто охоплює своїм впливом усі покоління, пронизує всі сторони життя, - соціально-економічну, політичну, духовну, правову, педагогічну, спирається на освіту, культуру, історію, державу, етноси. Воно є невід'ємною частиною всієї життєдіяльності українського суспільства, його соціальних і державних інститутів.

Система військового виховання, яка формувалась в період, що розглядається, ставила за мету свого функціонування розвиток у громадян суспільно-значимої орієнтації, гармонійного сполучення особистих і суспільних інтересів, подолання негативних для суспільства процесів і явищ, що руйнують його підвалини й оборонний потенціал.

Військове виховання спрямовувалося на забезпечення глибокого розуміння кожним громадянином своєї ролі і місця в служінні Батьківщині; особистої відповідальності за виконання вимог військової служби; переконаності в необхідності прояву морально-психологічних якостей і формування навичок для виконання військового обов’язку в лавах Збройних сил України, інших військ, військових формувань і органів. Ця спрямованість військового виховання по суті й визначала основні завдання системи військового виховання.

Таким чином, можна відзначити, що метою системи військового виховання, яка переживала процес перетворення й оптимізації, було забезпечення умов підвищення ефективності виховного впливу на українське суспільство, та завдяки цьому стимулювання в ньому високої соціальної активності, громадянської відповідальності, духовності, забезпечення становлення громадян, які володіють позитивними цінностями й якостями, здатних виявити їх у творчому процесі в інтересах Батьківщини, зміцнення держави, забезпечення її життєво важливих інтересів та обороноздатності.

Досягалася зазначена мета через удосконалення структурних елементів системи та встановлення надійних взаємозв’язків між ними й на цій основі вирішувалися наступні загальні завдання:

1. Впровадження в суспільстві, свідомості і почуттях громадян соціально значимих патріотичних цінностей, поглядів і переконань, поваги до культурного й історичного минулого України, до традицій. Підвищення престижу державної, особливо військової, служби. Виховання громадян у дусі поваги до Конституції України, Збройних сил, військової служби, законності, норм суспільного і колективного життя. Створення умов для забезпечення реалізації конституційних прав громадян та виконання ними своїх обов'язків.

2. Прищеплювання громадянам почуття гордості, глибокої поваги і шанування символів України - Герба, Прапора, Гімну, іншої української символіки й історичних святинь Батьківщини. Залучення традиційних для України релігійних конфесій, для формування у громадян потреби служіння Батьківщині, її захисту як вищого духовного обов‘язку. Створення умов для забезпечення патріотичної спрямованості телебачення, радіо й інших засобів масової інформації при висвітленні подій і явищ громадського життя. Активна протидія маніпулюванню інформацією, а також пропаганді зразків масової культури, заснованих на культі насильства, перекручуванню і фальсифікації історії Батьківщини.

3. Формування расової, національної, релігійної терпимості, розвиток дружніх відносин між народами.

Виконання загальних завдань військового виховання громадян здійснювалося через виконання більш конкретних завдань, які визначались з урахуванням специфіки суб'єктів і об'єктів виховання, умов, у яких воно проводилось, особливостей економічної, соціальної, правової, політичної, духовної та інших обстановок.

У державних документах, що впливали на процес удосконалення системи та визначали завдання військового виховання, окреслилися певні умови забезпечення ефективності та шляхи покращення військового виховання.

До умов, у першу чергу, можна віднести такі, як: опора на історичний досвід функціонування систем військового виховання; удосконалення загальнодержавної системи виховання; теоретичне обґрунтування процесу творення структури системи військового виховання; наявність організаційних і методичних документів, програм діяльності органів державного і військового управління щодо військово-патріотичного виховання громадян; пріоритет військово-патріотичного виховання в загальній системі виховання громадян; систематичність і цілеспрямованість діяльності органів державної влади і громадських організацій щодо військового виховання; комплексність військово- патріотичного виховання.

До шляхів покращення військового виховання можна віднести наступні: перетворення системи військового виховання; чітке визначення теоретичних основ військового виховання, його мети, завдань, принципів, ролі і місця державних органів, суспільних об’єднань і організацій у вихованні громадян; розвиток у громадян суспільно значимих орієнтацій; забезпечення національного відродження; підвищення престижу військової служби; створення умов для забезпечення реалізації конституційних прав людини; удосконалення системи військової освіти.

Розгляд методологічних засад системи військового виховання показав, що ми знаходимо їх, передусім у вченні про структуру системи, законах і закономірностях військового виховання, принципах військового виховання, технологіях діяльності й використання сил та засобів військового виховання, що формувалися протягом досить тривалого історичного періоду.

Результати дослідження дають право зробити висновок, що поняття “система” тісно пов’язана з поняттям “структура”, хоча ці поняття ототожнювати не можна. Структура у прямому сенсі цього слова є побудова системи. Коли ми говоримо про побудову системи військового виховання, то виділяємо насамперед кількість елементів, з яких вона складається, їх просторове розташування й спосіб та характер їх взаємозв’язку.

Насправді елементи системи військового виховання не абстрактні одиниці, а теж складні системи. Взаємодія елементів системи здійснюється вибірково й причому однією чи декількома своїми сторонами. Відповідно, характер і якість зв’язків залежать від особливостей тієї чи іншої сторони елементів, що знаходяться у зв’язках.

Саме у структурі криється таємниця відмінності частини від цілого, відмінності суми властивостей, якостей окремо взятих елементів, частин від властивостей і якостей системи, до якої вони входять. Це важливий момент у розумінні сутності системи військового виховання, її характеристики.

Структура - результат організації, упорядкування елементів системи військового виховання і в цьому сенсі вона виступає як закон зв’язку елементів. Саме завдяки структурі система відтворює себе й існує певний час у відносно якісно незмінному вигляді. Перехід в іншу форму руху є перехід цілісної структури у структуру процесу і тим самим - утворення, організація нової системи^[2].

Важливим висновком є те, що система військового виховання як структурний елемент загальнодержавної системи виховання, має об’єктом свого впливу не тільки військовослужбовців ЗСУ, а практично все населення держави й функціонування системи обумовлюється цілим рядом законів. Серед них такі: закон соціальної обумовленості, визначального впливу суспільних відносин, соціального устрою на формування основних компонентів системи військового виховання; закон єдності навчання й виховання; закон обумовленості функціонування системи характером діяльності об’єктів виховного впливу; закон цілісності системи військового виховання; закон єдності і взаємозв’язку теоретичного й практичного компонентів системи^[3].

Крім того, аналіз розвитку системи дає можливість виділити певний перелік закономірностей, дотримання яких забезпечувало ефективність функціонування системи військового виховання. В першу чергу це такі, як: обумовленість цілей і завдань системи військового виховання конституційним, доктринальним, світоглядним, морально-етичним орієнтирам і позиціям суспільства, правовим рамкам військової служби; відповідність моделі системи військового виховання вимогам нормативних документів, обґрунтованим науково-методичним рекомендаціям, призначенню ЗСУ та прийнятій системі формування й підтримки обороноздатності й бойової готовності; зростання значення цивілізаційно-технологічного компонента в процесі функціонування суб’єктів і об’єктів системи військового виховання; вплив системи на формування й виявлення сутності збройного захисника держави на результат його самоствердження в житті й у військовій справі - у військово-професійній діяльності, особистісному розвитку й повсякденних відношеннях; залежність ефективності системи військового виховання від ефективності функціонування систем матеріально-технічного забезпечення.

Аналіз документів, що готувалися органами державного і військового управління, суспільними й громадськими організаціями в період, що розглядався, показав ті принципи, які закладалися в процес формування системи військового виховання, а саме:

принцип системно-організованого підходу, що припускає скоординовану, цілеспрямовану роботу всіх державних і суспільних структур з військово-патріотичного виховання громадян України;

принцип адресного підходу під час військового виховання, що припускає використання особливих форм і методів виховної роботи з урахуванням кожної вікової, соціальної, професійної й іншої груп населення. Він вказує на різнорівневу участь у виховному процесі громадянина, таких факторів як родина, найближче оточення, навчальний заклад, етнокультурне середовище, виробничий колектив, регіон проживання з його економічними, соціальними, культурними й іншими особливостями суспільства в цілому;

принцип активності і наступальності, що передбачає наполегливість і розумну ініціативу в трансформації світогляду громадян і їхніх ціннісних установок, орієнтованих на національні інтереси України;

принцип універсальності основних напрямів військового виховання, що припускає цілісний і комплексний підхід до них, необхідність використання і такого фактора як досвід минулих поколінь, що культивує почуття гордості за своїх пращурів, національні традиції в побуті і внутрішньо-сімейних відносинах, навчанні, підходах до Збройних сил України й військової служби;

принцип урахування регіональних умов у пропаганді військово- патріотичних ідей і цінностей, що означає пропаганду ідей і цінностей не тільки загальноукраїнського рівня, а і місцевого або регіонального, що характеризується прихильністю, любов'ю до рідного краю, міста, села, вулиці, підприємства і т.д.

Дотримання цих принципів, безумовно, створювало передумови до формування певних закономірностей розвитку цілісної системи військового виховання в Україні, але, на жаль, практика виховного процесу показала, що не всі ці принципи реалізовувались у процесі виховної діяльності.

Необхідно відзначити, що аналіз документів, які були підготовлені й оприлюднені органами державного і військового управління в період з

1991      до 2001 р. і здійснювали безпосередній вплив на формування системи військового виховання, показав, що в них були окреслені певні структурні елементи системи військового виховання й закладені законодавчі передумови до ефективного їх функціонування.

По-перше, були визначені об’єкти військового виховання: родина, як основний соціальний осередок суспільства, у якій закладаються основи морального, духовного, культурного, фізичного й іншого розвитку особистості громадянина. У родині повинні формуватися її життєві орієнтири і цінності, відносини до себе, до інших людей, до громадського й військового обов’язку, до Батьківщини й держави; молодь, громадяни і молодіжні суспільні об'єднання; військовослужбовці, які проходять військову службу по призову і за контрактом, військові колективи Збройних сил України, інших військ, військових формувань і органів, працівники системи правоохоронних органів; трудові колективи підприємств, організацій, установ, підприємці; представники законодавчої, виконавчої і судової влади, державні службовці; творча інтелігенція і представники засобів масової інформації, викладачі і вихователі; представники традиційних для

України релігійних конфесій як носії духовно-моральних ідеалів і традицій українського народу.

Об'єктна позиція названих соціальних груп відносна. Включені в систему військового виховання, вони в той же час виступали і як суб'єкти військового виховання.

По-друге, провідниками мети військового виховання були визначені певні суб’єкти виховної діяльності, у ролі яких мали виступати: держава в особі державних, регіональних і місцевих органів влади; навчальні заклади всіх рівнів; різного роду громадські організації і релігійні об'єднання; установи культури; родина; трудові і військові колективи; засоби масової інформації й інші. Суб'єкти військового виховання специфічними можливостями і засобами мали вирішувати завдання виховання визначених груп населення і громадян країни в цілому.

По-третє, для вирішення завдань виховної діяльності певною мірою окреслювались основи організаційної роботи державних органів щодо військового виховання. Військове виховання мало бути плановим, системним і постійним напрямом у державній політиці України в галузі виховної діяльності. Правовою основою військового виховання була Конституція України, державні закони, що регламентували побудову й функціонування військової організації держави.

Щоб об'єднати зусилля державних органів, виконавчої влади, скоординувати і направити їхню роботу на всі соціальні і вікові групи, потрібна була єдина державна політика в галузі військового виховання громадян України, відповідна цій політиці державна система військового виховання громадян, здатна консолідувати і координувати цю багатопланову роботу. Створення такої системи обов'язково припускало консолідацію діяльності всіх органів виконавчої влади, наукових і освітніх установ, громадських організацій і об'єднань як у центрі, так і в регіонах.

Аналіз документів підтвердив, що відповідальність за функціонування системи військового виховання покладалася, передусім, на державу, як на самий високоорганізований і оснащений суб'єкт військового виховання, що не знімало моральної відповідальності за її функціонування з суспільства і кожного громадянина.

Досягнення заданого рівня ефективності і результативності функціонування системи військового виховання мало здійснюватися через сукупність визначених завдань і різнобічним забезпеченням їх виконання на практиці. В документах було окреслено ряд необхідних умов успішного функціонування цілісної системи військового виховання, а саме: певне нормативно-правове забезпечення формування цілісної системи військового виховання, яке містило у собі завдання вдосконалення нормативної бази і визначення соціально-правового статусу військового виховання, ролі, місця, завдань, функцій кожного органу влади, відомства, організації, як складених елементів єдиної системи військового виховання з урахуванням їх специфіки і змін, що відбулися у всіх сферах життя країни за десять років (1991-2001 рр.); педагогічне і методичне забезпечення, що припускало фундаментальну розробку комплексу навчальних і спеціальних програм, методик з організації і проведення військового виховання, використання всього різноманіття педагогічних форм і засобів з урахуванням особливостей тієї або іншої категорії населення; розвиток і вдосконалювання форм і методів військового виховання; узагальнення результатів навчально- методичних розробок, інформування про новації в цій галузі представників системи, організаторів виховної роботи; регулярне видання відповідної літератури, що висвітлює цю сферу діяльності з урахуванням передового вітчизняного і зарубіжного педагогічного досвіду; проведення експертизи гуманітарних і виховних програм з метою виявлення особливостей формування патріотичних почуттів і свідомості дітей, юнацтва, громадян країни; інформаційне забезпечення військового виховання - розповсюдження ідей патріотизму, навіювання готовності до гідного служіння Батьківщині як найважливішої цінності у свідомості і почуттях громадянина; активне використання елементів військового виховання в засобах масової інформації, подолання при цьому сформованих стереотипів і комплексів негативного плану; протидія всім спробам дискредитації, девальвації патріотичних цінностей у засобах масової інформації, літературі і мистецтві; цілеспрямоване і творче використання позитивних можливостей ідей патріотизму в процесі здійснення виховної діяльності з усіма категоріями підростаючого покоління за активної участі відповідних соціальних і державних інститутів, особливо ключових державних органів виконавчої влади (Міносвіти, Міноборони, Мінкультури, МОЗ України, МВС, Держкомспорт та ін.); науково-теоретичне забезпечення, організація досліджень у сфері військового виховання і використання їх результатів у практичній діяльності; розробка методичних рекомендацій із проблем формування і розвитку особистості громадянина; збагачення змісту військового виховання за допомогою включення в нього культурно-історичного, духовно-морального, ідеологічного й іншого компонентів на основі найважливіших досягнень в галузі соціально- гуманітарних наук; наукове обґрунтування шляхів залучення громадян, особливо підростаючого покоління, до патріотичних цінностей, їхнього духовного освоєння; забезпечення взаємодії суб’єктів у системі військово-патріотичного виховання, підвищення ефективності цієї системи, її функціональних можливостей, створення на державному і регіональному рівнях, рівні місцевого самоврядування міжвідомчих і міжрегіональних комісій і рад з реалізації мети і завдань військово- патріотичного виховання громадян; розробку моделі реалізації основних напрямів діяльності з військово-патріотичного виховання громадян в Україні, апробацію її використання в ряді регіонів країни; кадрове забезпечення, організація підготовки фахівців, здатних ефективно, на рівні сучасних вимог вирішувати завдання військово-патріотичного виховання громадян; підвищення ролі і можливостей державних органів виконавчої влади, регіонів країни в підготовці фахівців з виховної роботи з різними категоріями громадян. Їх попередній підбір, підготовку, перепідготовку, підвищення кваліфікації; фінансово- економічне забезпечення військово-патріотичного виховання - надання фінансової підтримки за рахунок асигнувань з бюджетних і позабюджетних джерел для реалізації програм військового виховання українських громадян, розроблених у зацікавлених державних органах виконавчої влади, регіонах і суспільних об'єднаннях; залучення виробничих і підприємницьких структур до вирішення проблем підвищення ефективності військового виховання; фінансування витрат органів виконавчої влади й організацій, що реалізують заходи державних програм, відповідно до відомчої класифікації витрат державного бюджету; фінансування заходів регіональних програм.

Створення цих умов сприяло розвиткові соціальної активності населення й удосконаленню управління системою військового виховання громадян України. Зміст управління системою військового виховання передбачав: аналіз, оцінку, прогнозування і моделювання стану процесу військового виховання в країні з урахуванням тенденцій суспільного розвитку; визначення і постановку поточних і перспективних завдань виховної діяльності; наукове обґрунтування планування військового виховання з різними категоріями громадян; підбор, навчання, розміщення кадрів; моніторинг стану і дієвості виховної роботи та систематичне ієрархічне інформування органів виконавчої влади про хід реалізації завдань військового виховання; своєчасне коректування системи виховних впливів, наукову організацію праці вихователів і забезпечення суб’єктів військового виховання прогресивними методами і технологіями виховної роботи з усіма категоріями громадян.

Механізм управління складався з нормативно-правових та змістовних складових: - нормативних і правових актів та документів; навчальних програм; сформованих норм і правил, що впроваджувались у суспільстві, колективах; умов життя, праці і служби; особистісних і колективних стимулів, потреб і інтересів; духовних цінностей тощо.

Держава намагалася здійснювати управління системою військового виховання, при цьому широко використовувати суспільні інститути. Органи державної виконавчої влади й органи місцевого самоврядування, певною мірою здійснювали керівництво процесом військового виховання і діяли у межах своїх повноважень, поєднуючи свої зусилля з метою забезпечення ефективного функціонування системи, забезпечення виконання своїх рішень, положень Конституції України, інших законів і державних програм військово-патріотичного виховання громадян. У межах своєї компетенції вони розробляли відомчі програми (плани) військово-патріотичного виховання й організовували їх виконання.

Органи виконавчої влади взаємодіяли між собою, забезпечуючи виконання положень державних програм і планів виховання, вносили пропозиції для вдосконалювання системи військового виховання, розробляли довгострокові регіональні програми (плани) військово- патріотичного виховання і намагались їх реалізувати.

На жаль практика показала слабку ефективність існуючої системи військового виховання. Це було обумовлено тим, що процес державного будівництва був надзвичайно складним і потребував гармонійного поєднання цілого комплексу зусиль як матеріального, так і духовного характеру.

За десять років державного розвитку, завдяки діяльності органів військового управління, крок за кроком процес формування структурних компонентів системи військового виховання удосконалювався і цьому сприяла законотворча діяльність органів державного управління.

Умовно процес формування та утворення взаємозв’язків між структурними компонентами системи можна поділити на етапи.

Перший етап - визначення у 1991 р. законодавчим порядком органів військового управління; основних напрямів підготовки держави до оборони (серед яких був напрямок - військове виховання); організаційних засад військового виховання; функціональних повноважень органів військового управління у сфері військового виховання; переліку суб’єктів військового виховання та завдань щодо їх виховної діяльності; основного змісту військового виховання, що обумовлювався окресленими засадами діяльності ЗСУ^[4].

Другий етап - початок формування з 1992 р. у ЗСУ спеціальних структур, відповідальних за системну діяльність, пов’язану з військовим вихованням (СПС); налагодження військового виховання в системі військової освіти; формування провідного вищого військового навчального закладу оперативно-тактичного рівня з підготовки офіцерів управлінської ланки системи військового виховання, уточнення на державному рівні завдань Міністерства оборони України, виконання яких сприяло удосконаленню системи військового виховання^[5].

Третій етап - починається з прийняттям Воєнної доктрини України (жовтень 1993 р.)^[6]. Після прийняття Верховною Радою України Концепції (основ державної політики) національної безпеки України (січень 1997 р.) значною мірою завершується формування змістовного компонента системи військового виховання в державі; визначається стратегія створення системи безперервного навчання і виховання (Державна національна програма «Освіта» - листопад 1993 р.)^[7], у яку органічно входить система військового виховання, що окреслювалася відповідними наказами й директивами міністра оборони (Наказ МОУ № 49 від 25.02.94 р. „Про введення в дію Тимчасового положення про органи виховної і соціально-психологічної роботи Збройних сил

України”, та директиви №Д-24 від 5.05.94 „Про створення органів виховної роботи в Збройних силах України”^[8].

Четвертий етап - починається з січня 1997 р. після прийняття Державної програми будівництва та розвитку Збройних сил України до 2005 р. й намаганням реалізувати її шляхом виконання основних завдань, окреслених у програмі вищим військовим керівництвом щодо вдосконалення системи ЗСУ. На цьому етапі розроблювались і втілювалися в практику військового будівництва концептуальні положення про військову освіту (Постанова Кабінету Міністрів України від 16 грудня 1997 р. №1410 “Про створення єдиної системи військової освіти”), про виховну роботу у ЗС та інших військових формуваннях України (Указ Президента України №981-98 від 4 вересня 1998 р.)^[9], про морально-психологічне забезпечення підготовки та ведення операцій (бойових дій) (наказ міністра оборони України №142 від 5.05.99 р.)^[10]. Здійснюється пошук більш структурно-логічного вигляду системи військового виховання в державі, починається черговий етап удосконалення її змістовного компонента (прийняття Державної програми співробітництва України з Організацією ПівнічноАтлантичного Договору (НАТО) на період до 2001 р. - листопад 1998 р., затвердження Верховною Радою військових статутів - березень 1999 р. та прийняття „Національної програми патріотичного виховання населення та формування здорового способу життя, розвитку духовності та зміцнення моральних засад суспільства” - вересень 1999 р.)^[11].

П'ятий етап - починається з 2001 р. у зв’язку з початком переходу ЗСУ на комплектування військовослужбовцями за контрактом (Концепція переходу Збройних сил України до комплектування військовослужбовцями контрактної служби на період до 2015р.)^[12]. Триває вдосконалення системи військового виховання, її змістовного компонента.

Так був окреслений цілий ряд історичних закономірностей розвитку системи військового виховання в Україні на етапі державного розвитку 1991-2001 рр. серед яких можна виділити основні:

1.Творцем і реформатором системи військового виховання завжди виступали органи державного управління.

2.Важливою умовою розвитку системи військового виховання виступає достатній рівень професійної здатності органів державного управління щодо розробки й реалізації в практику виховного процесу всебічно обґрунтованих управлінських рішень.

3.Чітке й всебічно обґрунтоване визначення об’єктів і суб’єктів виховного процесу, певна регламентація порядку їх взаємодії залежно від соціально-політичних умов завжди призводить до позитивного результату функціонування системи військового виховання.

4.Система військового виховання успішно розвивається тільки за умов гармонійного розвитку всіх своїх складових елементів, що утворюють собою певну цілісність.

5.Відсутність системності в процесі військового виховання завжди призводить до виникнення соціальних проблем у системі обороноздатності держави.

Аналіз початкової стадії державного будівництва після проголошення незалежності в Україні показав, що проблема оновлення й розвитку системи військового виховання залишилася поза увагою органів державного управління. Внаслідок чого загострювалась обстановка у військових колективах, особливо у Військово-Морських Силах і Військово-Повітряних Силах України, які фактично найбільше губили свій бойовий потенціал, що, безумовно, відбивалося на морально-психологічному стані військовослужбовців. Подібна ситуація склалась і в частинах безпосереднього підпорядкування командувань видів ЗСУ, оперативних командувань, управлінь центрального апарату Міністерства оборони України. Відсутність дійсної бойової підготовки, непоодинокі факти використання окремими військовими керівниками військовослужбовців у корисних цілях та не за прямим призначенням, викликали деморалізацію значної кількості особового складу цих частин і підрозділів. Зростала кількість загиблих у мирний час військовослужбовців. Серед загиблих більш ніж 30 відсотків складали самогубства. Усе це відбувалося на фоні суттєвих соціально- економічних проблем у сім’ях військовослужбовців. Саме в цей момент відчувалась гостра потреба і необхідність комплексного системного виховного впливу на військовослужбовців усіх категорій, але процес формування системи військового виховання у державі гальмувався й залишався на стадії експериментування. На рівні керівництва Міністерства оборони України було визнано, що необхідно припинити експерименти з виховними структурами у Збройних силах, але фактично цей процес тривав. У загальнодержавному масштабі система військового виховання теж потребувала чіткої структуризації й удосконалення відповідно до соціально-політичних і економічних умов.

Прийняття у 2001 р. Концепції переходу Збройних сил України до комплектування військовослужбовцями контрактної служби на період до 2015 р. обумовило початок нового етапу формування національної системи військового виховання.

Детальний аналіз історичних факторів розвитку системи створює сприятливі умови щодо уникнення помилкових кроків на шляху удосконалення військового виховання в Україні.

^[1] Афонін Є.А. Становлення Збройних сил України: соціальні та соціально-психологічні проблеми. - К.: Інтерграфік, 1994. - 304 с.; Безбах В.Г. До питання створення єдиної системи морально-психологічного забезпечення діяльності Збройних сил України в сучасних умовах // Труди академії. - К.: НАОУ. - 2003. - № 45. - С. 298-304; Гречко С.М., Сидорук Д.Г. Військово-патріотичне виховання // Зб. наукових робіт. - Хмельницький: АПВУ, 1996. - № 2. - Ч. ІІІ. - С. 62-64; Катковский А. В. Комплексная программа профессионального воспитания военнослужащих по контракту // Зб. наукових праць. - Хмельницький: Вид. Академії ПВУ, 1998. - № 7. - Ч. 2. - С. 194-199; Олещук В.В. Сучасні підходи до військово-патріотичного виховання молоді // Науковий вісник Волинського державного ун-ту імені Лесі Українки. - Луцьк: Вежа, 1998. - № 8. - С. 87-91; Зубалій М.Д., Сіркізюк В.В., Сливка П.Г., Вонсович Г.Б. Ефективність військово-патріотичного виховання допризовної молоді. - Кам'янець-Подільський, 1994. - 26 с.; Колодій І.С. Формування морально-бойових якостей у воїнів Збройних сил України: Дис. ... канд. пед. наук: 13.00.04 / Київський ун-т ім. Тараса Шевченка. - К., 1998. - 198 л.; Красильник Ю.С. Патріотичне виховання військовослужбовців Збройних сил України засобами української етнопедагогіки: Автореф. дис... канд. пед. наук: 13.00.04 / Інститут вищої освіти Академії педагогічних наук України. - К., 2002. - 20 с.; Темко Г.Д. Основи формування системи виховання воїна в Україні у період утвердження державності. - К.: Варта, 1997; Військове виховання: історія, теорія та методика: Навчальний посібник / За ред. В.В. Ягупова. - К.: Graphic&Design, 2002. - 560 с.

^[2] Аверьянов А.Н. Системное Познание мира: Методологические проблемы. - М.: Политиздат, 1985. - С. 39.

^[3] Військове виховання: історія, теорія та методика: Навч. пос. / За ред. В.В. Ягупова. - К.: Graphic&Design, 2002. - С. 84.

^[4] Концепція оборони та будівництва Збройних сил України // Відомості Верховної Ради. - 1991. - № 51. - С. 729; Закон України: “Про оборону України” // Відомості Верховної Ради. - 1992. - № 9. - С. 106.

^[5] ЦГАМОУ, ф. 3697: Управління справами Міністерства Оборони України. Накази МОУ. Про створення комісії по доопрацюванню концепції і загальної структури СПС ЗС України; Наказ МОУ № 5 від 30.01.1992 р., оп. 19071, спр. 3, арк. 44-46.

^[6] Відомості Верховної Ради. - 1993. - № 43. - С. 409.

^[7] Постанова Кабінету Міністрів України від 3 листопада 1993 р. № 896 / Офіційний сайт ВР України. Законодавство України // http// rada.gov.ua.

^[8] ЦГАМОУ, ф. 3697: Управління справами Міністерства оборони України. Накази Міністра оборони України. Про створення органів виховної роботи в Збройних силах України; Директива МОУ № Д-24 від 5.05.94 р., оп. 22540, спр. 34, арк. 1.

^[9] Офіційний сайт Верховної Ради України. Законодавство України // http// rada.gov.ua.

^[10] Морально-психологічне забезпечення в Збройних силах України. Навч.-метод. Посіб.

-   К.: Видання академії, 2002. - С. 195.

^[11] Постанова Верховної Ради України № 1697 від 15 вересня 1999 р. „Про затвердження Національної програми патріотичного виховання населення, формування здорового способу життя, розвитку духовності та зміцнення моральних засад суспільства // http// rada.gov.ua.

^[12] Указ Президента України № 239/2001: „Про Концепцію переходу Збройних сил України до комплектування військовослужбовцями контрактної служби на період до 2015 року” Офіційний сайт ВР України. Законодавство України // http// rada.gov.ua.