Науковий вісник України | Наукові статті та публікації

Хруленко І.П. (Київ)

У статті зроблена спроба розглянути етапи становлення військово- патріотичного виховання молоді в різні історичні періоди існування української державності.

Так сталося, що ідеологічне поле нашої держави складається з різних світоглядно-ідеологічних духовних пластів, які часто містять протилежні ціннісні орієнтири, відповідають інтересам різних соціальних груп. Актуальним сьогодні на вищому державному рівні є формування ідеологічної домінанти - ідеології державного будівництва України, що має базуватися на високих національних та загальнолюдських цінностях. Вона повинна опанувати "свідомість" суспільства, згуртувати його і спиратися на глибокі історичні традиції, що ведуть свій родовід від джерел Давньоруської держави, Козацької держави, державних утворень революційних подій ХХ ст., кращих надбань сьогодення. Це ідея сильної, процвітаючої України, ідея державності, патріотизму і духовності конституційного ладу, злагоди, справедливості та добробуту, ідея відкритості світу.

Важливим проявом духовної сили громадян, у тому числі й військовослужбовців, є патріотизм - одне з найбільш глибоких людських почуттів, що характеризується самовідданою любов’ю до рідної землі, її народу, держави, вболівання за долю Батьківщини, яке закріплювалося протягом багатьох століть. Під ним розуміємо відданість своїй Батьківщині, потреба віддавати всі свої сили, талант служінню співвітчизникам, почуття відповідальності за сучасне і майбутнє народу й держави, гордість за їхнє минуле і сьогодення. Патріотизм, як невід’ємна частина загальнодержавної ідеї, сьогодні має стати основою єднання народу України, відродження духовно-моральних цінностей, споконвічно властивих українському суспільству. Вищим проявом патріотизму, любові до Батьківщини є служба в армії, готовність зі зброєю в руках захищати її інтереси.

Всі ми знаємо через які випробування, віки жорстокої боротьби йшло формування української державності, боротьба за незалежність була тривалою і складною. Багато крові, життів та доль було покладено на вівтар творення держави. Цілі покоління українців жили й помирали, свято вірячи, що настане день і час, коли ми матимемо незалежну державу, власні Збройні сили, які успадкують найкращі традиції славетних лицарів української землі^[1].

Військово-патріотичне виховання в Україні має давні корені, а його першоджерела простежуються у перших згадках про давніх слов’ян. У ранньослов’янський період воно більше носило характер загальної військової підготовки й було прерогативою всіх дорослих чоловіків. Засади військової справи і виховання воїнів здійснювалися насамперед у сім’ї. При цьому військове виховання дітей зводилося до фізичного розвитку, формування навичок захищатися, воювати з ворогом (стріляти з лука, кидати каміння, долати перешкоди тощо)^[2].

У період Київської Русі, починаючи з княжіння Аскольда і Діра (приблизно 860-882 рр.), організовується постійне військо - дружина. Крім того, великий київський князь і підлеглі йому удільні князі руських земель у разі потреби набирали військо з міщан і селян, яких називали воями. І дружинники, і вої утримувалися та озброювалися коштом князів. З появою на політичній арені Русі і створенням професійного війська військове виховання набуває деталі більшого значення, але, як і раніше, зберігається провідна роль родини. Батьки є носіями традиційних життєвих правил, звичаїв, обрядів. Свідомість хлопців формується в сім’ї, або ж опосередковано через сім’ю, всім родом. Діти ознайомлювалися з героїчними традиціями, прикладами відваги, хоробрості через розвиток у них суспільної свідомості, відповідальності за долю народу, ненависті до ворогів^[3]. У хлопчиків виховувалося почуття вірності своєму народу, князеві, почуття поваги до полеглих у бою. Важливим у вихованні військових якостей було наслідування ратних подвигів і вчинків кращих воїнів, про яких складалися оповіді. Такими перед нами постають славетні богатирі княжого війська.

Богатирі - люди-напівбоги, кому Бог дарував життя для великих подвигів. Сила богатиря сягає і земного, і підземного царств, їм підкоряються всі земні та потойбічні володарі. Такими напівлюдьми - напівбогами буди Котигорошко, Святогор, Кирило Кожум’яка, Стар Ілля Муромець (старий не силою, а мудрістю, витримкою, вірністю), Альоша Попович, Добриня Микитич, Іван Побивай, Дунай-богатир, Микула Селянинович і його дочки-богатирки та багато інших. Усі вони народжені вищою силою й об’єднані пристрасним бажанням служити Батьківщині. 3 малої горошини приходить на світ Котигорошко - носій надзвичайної сили та мудрості. Імена багатьох героїв та інших побратимів також промовисті: Розпихайгора, Вернидуб, Об’їдайло, Розімнизалізо, Загативода, Хлопчик-мізинчик, Морозко, Слухало, Стрілець та ін. Сила богатирів - завжди виключно земля. Пригадаймо казку про Іллю Муромця. Тридцять літ Ілля на печі лежав, не міг уставати, нічого не міг робити. Прийшли до Іллі три діди, подали напитися води, і велику силу відчув він у собі. "Тепер так, Іллюшко, - кажуть вони, - ти своєю силою не хвалися і не розказуй нікому, а роби так, щоб раділи цим тато й мама. Злого нікому не роби, а роби тільки добро". I ще сказали Діди: "Ти як будеш на Руській землі, то весь будеш од землі сили набиратися"^[4].

За сучасними переказами, покликання богатирів - охороняти землю від зміїв чи іншої темної сили. А тому, наслідуючи яскравому взірцеві, хлопці мали знати всі види зброї, вміти боротися, кидати списа, стріляти з лука, володіти мечем, шаблею, їздити верхи на коні, битися руками. «Боротьба», «дужання» були улюбленими заняттями хлопчиків. Крім того, військово-фізична підготовка здійснювалася у «будинках молоді», школах при монастирях, князівських дворах. За часів князя Святослава, наприклад, хлопчиків у три роки вже садовили на коня, у сім - починали навчати грамоти, а з дванадцяти - брали в походи^[5].

У другій половині Х ст. з’являються відмінності у вихованні дітей князів та бояр до княжої дружини та простолюду. Підготовкою, окрім сім’ї, все більше переймаються воєводи, які формують у молоді лицарство, яке мало неписаний кодекс приписів, форм і звичаїв, зобов’язували воїна суворо їх дотримуватися. Про патріотичні засади військового виховання тієї доби свідчать, наприклад, слова князя Святослава: «...та не посор омимо землі Руської. Але ляжемо кістьми, бо мертві сорому не мають»^[6]. Така атмосфера справляла позитивний плив на становлення захисника держави.

Свій позитивний внесок на вдосконалення військового гарту справило створення князем Володимиром в кінці Х - на початку ХІ ст. шкіл при монастирях для дітей знаті. Належне місце в таких школах мало військове навчання і виховання. Під час їх здійснення враховувались вікові особливості дитини, стан її фізичного розвитку, грамотність. Система підготовки дітей у школі (поступове ускладнення завдань з урахуванням рівня підготовки, віку тощо) виконувала свою розвивальну функцію і формувала у хлопчиків та юнаків якості, необхідні справжньому захисникові держави^[7]. У той період з’являються перші настанови, повчання дітей щодо військової справи, якостей особистості, які вони мали були сформувати у себе. Прикладом цього є відоме повчання Володимира Мономаха своїм дітям^[8].

Часті війни, походи в ХІ - на початку ХІІ ст. стали періодом найвищого рівня розвитку військового виховання за часів княжої доби, але татаро-монгольська навала ХІІ - ХІѴ ст. призвела до нищення держави, розмежування суспільства та занепаду власної військової організації. Згодом давньоруські землі опинються під владою литовських, польських, угорських князів, королів, які не були зацікавлені в формуванні патріотичної свідомості, військовому вишколі васалів. Але жила в народі слава предків, передавалася із вуст в уста, із покоління в покоління через пісні, казки, розповіді, легенди. Сила та невмирущість народу жила в сім’ї, поступово набухала люттю та ненавистю до загарбників, формувала готовність до боротьби з ворогом. Допомагало сім’ї українське православне духовенство. Церкви та монастирі стають осередками української культури, пісенності, джерелом патріотичних ідей.

Кінець XV - початок XVI ст. знаменують собою надзвичайно важливу, багато в чому унікальну добу в історії України - постає військо, яке з своїх коренів є народним - козацтво. Поступово у свідомості українського народу починає викристалізовуватись образ нового захисника - козака: славного лицаря, людини вільної, рішучої, хороброї, патріота свого народу^[9]. Виховання козака-патріота до середини XVI ст. відбувалося в родині. Батько формував у сина такі вольові якості як міцність, витривалість, незламність духу, уміння долати життєві труднощі, фізично загартовував його тіло, виховував мужній лицарський характер^[10]. У формуванні патріотичної спрямованості особистості в умовах сім’ї велику роль відігравали пісні, билини, розповіді. Вони виховували у дітей почуття любові до козаків, болю за страждання, які завдали Україні її вороги, вселяли впевненість у кращому майбутньому своєї Батьківщини. Часто збірним образом, своєрідним втіленням українського характеру - волелюбності, стійкості та невмирущості народу виступає козак Мамай - легендарний герой- захисник. Протягом століть од нападників усяких одбиваючись, плекав він одвічну мрію: не воювати, не гарбати, не уярмити нікого, а в себе вдома риштувати, мурувати, будувати. Козак Мамай - мандрівний запорожець, вояка і гультяй, жартун і філософ, бандурист і співак, бабій і заразом чернець, простодушний і мудрий чаклун, безстрашний лукавець, що його і в ступі товкачем не влучиш, - справжній народний герой, котрого чи не споконвіку знають між людьми на Вкраїні^[11].

Ще одним із легендарних образів козака виступає козак-характерник, чарівник, чаклун, для якого не існує жодних перешкод. Характерник не боїться ніяких небезпек, бо знає багато замовлянь. У пізніші часи - козак-чаклун. П. Куліш у книзі «Чорна рада» так описує його: «Чував я не раз од старих козаків, що сі бурлаки, сидячи там у комишах та в болотах, обнюхуються з нечистим. Викрадали вони з неволі невольників та й самих туркень іноді так мудро, що справді мов не своєю силою. Не дурно, мабуть, іде між людьми поголоска про їх характерство... Утікає від татар, розстеле на воді бурку та й попливе, сидя, на другий берег». Або: «Характерник намалює углем на стіні човен, сяде та й попливе, неначе по Лиману!» Характерника можна вбити хіба що срібною кулею, над якою попередньо прочитано дванадцять літургій. У народних переказах чаклуном-характерником зображений запорізький кошовий Іван Сірко, про якого казали, що він руками ловив у повітрі турецькі кулі^[12].

Постать козака, як репрезентанта народу, патріота, захисника рідної землі зображена в історичних піснях XVI - XVIII ст., що висвітлюють тему боротьби українського народу з ворогами, адже саме в ній найвиразніше виявлявся патріотизм нації. Історичні пісні XVI - XVIII ст. розповідають про події народно-визвольної війни проти панської Польщі під проводом Богдана Хмельницького. Козаки прославилися морськими походами, які здійснювали на галерах та чайках. Досягнувши берегів Туреччини, козаки громили вороже військо, знищували флот, розбивали в’язниці, визволяли полонених. Про ці події, зокрема, розповідає "Пісня про Байду". Козаки виявляли великий патріотизм. Не раз турки й татари пропонували козакам стати до них на службу, обіцяючи за це багатство і владу, але мужні запорожці воліли краще вмерти від жорстоких тортур, аніж продатися ворогові. Зрада батьківщини ганебна, а ганьба для козака

-     страшніша за катування й смерть^[13]. Старші козаки були для молоді прикладом міцного фізичного гарту, сили волі, витримки, мужності, відваги, вміння зосереджувати свою волю, енергію на подоланні життєвих труднощів, перешкод, ворогів у бою.

Заснування князем Дмитром Вишневецьким у 1553-1554 рр. на дніпровському острові Мала Хортиця першої Січі стало могутнім позитивним чинником для розвитку Козацької держави. Розпочинається і поступово набирає організованості процес залучення молоді до навчання військової справи, починає формуватися й отримує більш чіткі ознаки військово-патріотичне виховання. Так, на початку XVII ст. при церквах почали створювати січові та козацькі школи, а також сирітські школи для 10-18 літніх дітей загиблих козаків^[14]. Вони були не тільки осередками військового, фізичного вдосконалення, а й центрами духовності, де однозначно задовольнялись потреби особистості у навчанні та культурному розвитку. Діти в них отримували хороші військові знання та вміння. С.Сірополко писав, що в цих школах хлопчиків учили всьому: богу молитися, "на коні реп’яхом сидіти, шаблею рубати і відбиватися, з рушниці стріляти й списом добре колоти"^[15]. Важливою особливістю підготовки молоді в той час було те, що козацька держава сприяла поліпшенню зв’язку родинного та шкільного виховання. Значну роль у формуванні національної свідомості, патріотизму відігравала діяльність при школах молодіжних козацьких осередків (гуртків, загонів, об’єднань), які мали спрямованість і сильний вплив на дітей^[16].

Поступово упроваджувалась спеціальна система військового виховання юнаків - козацька педагогіка. Одними з основних її завдань були: виховання в підростаючих поколіннях українського національного характеру і світогляду; формування лицарських моральних чеснот, гуманізму, милосердя; вироблення нетерпимості до всього, що протистоїть гуманній сутності людини; виховання високої дисциплінованості; формування морально-бойових якостей, особливо необхідних у бою - стійкості, мужності, відваги, здатності переносити суворі випробування заради перемоги над ворогом тощо. Допомагала в навчанні і виховані козаків "Козацька читанка". В ній був уміщений матеріал, покликаний формувати в учнів риси патріота, захисника рідного краю. Козацька педагогіка характеризувалася тісним взаємозв’язком навчання і виховання, в атмосфері бойової підготовки козаків (фехтування, верхова їзда, стрільба з вогнепальної зброї, долання рівчаків та загорож на конях, "бій" на шаблях) йшло військово- патріотичне вихованні юнаків. Це впливало на розвиток у дітей вольових і моральних якостей, необхідних козакові^[17].

Патріотичними мотивами сповнений також цикл дум XVII ст. про боротьбу українського народу проти польсько-шляхетських загарбників Це такі твори, як: "Іван Богун", "Про Хмельницького та Барабаша", "Перемога під Корсунем", "Про Хмельницького та Василя Молдавського" тощо. Виховне та пізнавальне значення таких творів у справі пробудження патріотизму очевидне. Відтворюючи в художній формі події української історії, характер українського народу, його працьовитість, безмежну відданість батьківщині, волелюбність, мужність і героїзм у боротьбі проти ворогів, вони є цінним джерелом, що відбиває народний досвід козацького виховання. Українські думи на козацьку тематику можна назвати своєрідним кодексом людської гідності, патріотичних почуттів^[18].

Внаслідок політики централізації та русифікації Катерини ІІ у XVIII ст. Козацька держава занепадає. Зруйнування у 1775 р. царськими військами Запорізької Січі фактично означало включення України до Російської імперії. Із втратою державності система козацького військово-патріотичного виховання змінює своє наповнення: із суто українського воно стає імперським, російським. У таких умовах основними осередками козацького (українського) виховання знову-таки залишається сім’я, допомагали в цьому частково українські навчальні заклади, діячі освіти, культури та мистецтва, представники патріотично спрямованої інтелігенції, духовенства.

Наприкінці ХІХ - початку ХХ ст. збережені у сім'ях крихти козацької, української, національної свідомості й патріотизму проросли масовим молодіжним стрілецьким рухом на Західній Україні. Відбувалося зростання національної свідомості народу, його прагнення до незалежності та свободи. Українська молодь почала організовуватись у пожежно-спортивні, військово-спортивні, громадсько-політичні гуртки, товариства для ознайомлення з військовою справою, історією України, проведення патріотичного виховання, фізичного загартування та й для підготовки до визволення України^[19].

"Січчю" товариство стало називатися від січового козацтва і розподіл на підрозділи, назву старшини теж було взято звідти. В нього входили старші юнаки та дівчата, дорослі люди і поповнювались "Січі" за рахунок пластунів - членів дитячих молодіжних товариств. Таємні гуртки "Пласту" об’єднували вихованців шкіл та гімназій. Перший такий гурток був створений у Львові в 1911 р. Об’єднавши найбільш сміливу, активну частину учнів, пластунські організації мали свої приписи і вимоги до членів товариства (добре навчатись, бути працьовитим, небайдужим до суспільних справ тощо). Пластуни навчалися фізичних вправ, брали участь у спортивних змаганнях, влаштовували вечори, де читали реферати, співали пісень, випускали газети, журнали на патріотичну тематику тощо. У такому суспільному середовищі в учнів формувався патріотизм (почуття любові до рідного краю, гордості за його минуле), відбувався їхній фізичний і військовий гарт. Зразком для наслідування якостей захисника Вітчизни для пластунів були січові стрільці, героїчна історія козацтва. Хоча "Пласт" проіснував лише до осені 1912 р., його діяльність мала позитивний вплив на формування патріотичних почуттів у молоді і залучення її до військової справи^[20].

Основою військового виховання у цих товариствах були традиції Запорізької Січі. Членів товариства виховували в дусі патріотизму, відчуття єдності українського народу, готовності жертвувати особистими інтересами заради справи. З початком Першої світової війни вони продовжували свій патріотичний вишкіл у Легіоні Українських січових стрільців^[21]. На думку автора, активна підтримка політичним проводом стрілецтва політики Австро-Угорщини ("Звернення до українського народу") стало паростками розколу між Західним і Східним українством. Для українців що Російська, що Австро-Угорська імперії були чужими, незважаючи на деякий лібералізм у відношенні до національного самоствердження в останній. Обдурений гаслами імперських керівників, скутий хитросплетіннями владної політики, штучно розтягнутий до різних релігійних конфесій - український народ став нищити сам себе у чужій війні - західні українці в Легіоні УСС, східні в частинах російської армії.

Згодом легіон був переформований у полк і в жовтні-листопаді 1918 р. передислокований спочатку на Буковину, а потім на Галичину, де після проголошення Західно-української Народної Республіки стає ядром Української галицької армії.

Під час визвольних змагань 1917-1921 рр. військово-патріотичне виховання в українських збройних новоутвореннях набуло певного розвитку, проте проходило здебільшого стихійно. Так, за часів Української Центральної ради тогочасне українське керівництво не виявило належного розуміння необхідності створення регулярної армії. Проте навіть у таких умовах виховання воїна-патріота отримало певний розвиток, головним чином у добровольчих частинах. Прикладом може служити Галицько- Буковинський курінь січових стрільців (згодом - Перший курінь січових стрільців), організаційні правила якого містили ідеї боротьби стрільців за самостійну Українську Народну Республіку, виховання почуття особистої честі та інші патріотичні мотиви^[22].

Більше уваги проблемі створення власного війська приділялося гетьманом П.П.Скоропадським. З метою забезпечення необхідної фахової підготовки офіцерського складу він віддав наказ про відновлення кадетських корпусів та передачу їх до військового міністерства. Було також відкрито військові юнацькі школи, виховання в яких передбачало: формування у юнаків морально-бойових якостей, необхідних у бою; виховання почуття любові до Батьківщини та рідного народу, прищеплення високої дисциплінованості, вірності присязі тощо. У складі гетьманської армії залишилися Запорізький корпус (згодом Окрема Запорізька дивізія), Запорізький та Чорноморський коші, було сформовано дивізії сірожупанників та сердюків, поновлено в Білій Церкві загін січових стрільців^[23].

Створені гетьманом військові підрозділи, після його відмови від влади, перейшли на бік Директорії. Цікавим є вислів начальника оперативного управління Генштабу Армії УНР генерала М.О.Капустянського у його книзі "Похід українських армій на Київ- Одесу", якій відзначив, що "Галицька Армія витворила деякі нові позитивні якості, а головне: одноманітний, національно вихований, з палкою любов’ю до свого краю елемент. Вояки багато вимагали й радо слухали своїх старшин та були м’яким воском у їх руках"^[24]. Але військова організація Директорії була нестійкою та втрачала свої сили. Після п’ ятимісячних боїв українська армія зазнала поразки. Центром боротьби українського народу за незалежність стає Західна Україна, відбувається злука УНР з ЗУНР, формується Українська галицька армія. І знову, як і в Першу світову війну, українці розділені між політичними течіями і силами, нищать один одного, так і не відтворивши власної держави.

З початком Другої світової війни, після нападу фашистської Німеччини на СРСР, боротьба за національну державу активізується. За часів Другої світової війни власне українське військо існувало у вигляді загонів руху опору, що формувалися на козацьких традиціях. Основними виховними ідеалами вважалася ідея незалежної держави - самостійної України, національна ідея, міцна і моральна дисципліна воїнів. Все це знайшло відображення в "Законі Українського Партизана"^[25]. Цей закон партизани мали знати напам’ять. Бійців виховували в дусі прагнення до відродження незалежності України; формували в них такі якості, як мужність, відвага, нещадність до ворогів, дисциплінованість^[26].

Масовий героїзм і радянський патріотизм проявили українці в Червоній армії за часів Великої Вітчизняної війни. На всіх етапах війни українці складали основну частину військ, які боролися з ворогом на терені рідної землі. Серед Героїв Радянського Союзу - вищої відзнаки СРСР - українці становили 18,2 % - 2072 чоловіки. Із 115 двічі Героїв Радянського Союзу, удостоєних цього звання під час війни - 32 українці та уродженці України, а один - І. М. Кожедуб - тричі Герой Радянського Союзу^[27]. Героїчними сторінками в історію війни увійшли звитяжна оборона Києва, Одеси, Донбасу, Криму, Севастополя, а також Керчі. Відвага й мужність частин Червоної армії при підтримці населення яскраво виявилися при захисті Харкова, Миколаєва, Дніпропетровська, Запоріжжя, Полтави, Херсона, Кременчука, Лубен, Фастова, Маріуполя, Бродів, Конотопа, Ромен та інших міст України.

Воїни - українці, громадяни України з честю виконали свій військовий обов’язок перед рідними і близькими, зробили свій вагомий внесок у визволення своєї рідної землі. Україна була другою за представництвом у радянських Збройних силах після Російської Федерації.

Радянське керівництво під час війни стало більше приділяти уваги вихованню у воїнів патріотичних почуттів. Велике морально-політичне значення надавалося запровадженню ордена Б.Хмельницького трьох ступенів. Цим кроком не лише підкреслювалася повага до національних почуттів українців, а й важливість їхньої спільної боротьби разом із російським та іншими народами СРСР проти загарбників.

Таким чином, військово-патріотичне виховання на теренах України протягом розглянутих історичних рамок пройшло певні етапи становлення й обумовлювалося конкретними суспільно-історичними умовами розвитку, у яких перебувала Україна, ступенем розвитку національної свідомості народу. Історичний досвід переконливо свідчить, що процес підготовки молоді до служіння Батьківщині зазнавав певних змін та забарвлення, але завжди був важливим важелем у процесі здобуття української державності.

^[1] Буймович С. Патріотизм, вірність військовому обов’язку, відповідальність за долю держави - невід’ ємні риси захисника батьківщини // Слава і Честь. - 2002. - 22 лютого.

^[2] Темко Г.Д., Томчук М.І. Військове виховання на Україні: історія розвитку та сучасні проблеми. - К., 1997. - С. 12.

^[3] Там само - С. 12.

^[4] Войнович В.М. Українська міфологія. - К., 2002. - С. 34.

^[5] Крип’якевич І., Гнатевич Б. та ін. Історія українського війська. - Львів, 1992. -

С. 122.

^[6] Історія Українського війська: У 2 т. - К., 1993. - Т. 1. - С. 51.

^[7] Темко Г.Д., Томчук М.І. Військове виховання на Україні: історія розвитку та сучасні проблеми. - К., 1997. - С. 13.

^[8] Хрестоматия по истории педагогіки. - М., 1938. - Т. 4. - С. 16.

^[9] Брайчевський М. Походження запорізького козацтва // Козацька газета (Житомир). - 1991. - № 10. - С. 2.

^[10] Українська козацька педагогіка // Освіта. - 1992. - № 9. - 1 вересня 1992. - С. 2.

^[11] Войнович В.М. Українська міфологія. - К., 2002. - С. 233.

^[12] Там само. - С. 557.

^[13] Афанасьев А.О. Історичні витоки військово-патріотичного виховання в українському суспільстві // Збірник наукових праць ВГІ НАОУ. - 2003. - № 32. - С. 3-9.

^[14] Бака М.М., Корж В.П. Фізичне і військово-патріотичне виховання молоді. - К., 2004. -   С. 22.

^[15] Сірополко С. Історія освіти на Україні. - Львів, 1937. - С. 56.

^[16] Темко Г.Д., Томчук М.І. Військове виховання на Україні: історія розвитку та сучасні проблеми. - К., 1997. - С. 15.

^[17] Афанасьєв А.О. Історичні витоки військово-патріотичного виховання в українському суспільстві // Збірник наукових праць ВГІ НАОУ. - 2003. - № 32. - С. 3-9.

^[18] Там само.

^[19] Дерновий О. Історія, традиції військового виховання молоді в Україні // Народна армія. - 1999. - 15 липня.

^[20] Бака М.М., Корж В.П. Фізичне і військово-патріотичне виховання молоді. - К., 2004. - С. 23; Темко Г.Д., Томчук М.І. Військове виховання на Україні: історія розвитку та сучасні проблеми. - К., 1997. - С. 16-17.

^[21] Ріпецький С. Українське Січове Стрілецтво: визвольна ідея і збройний чин. - Нью- Йорк, 1956. - С. 226-227.

^[22] Життя і смерть полковника Коновальця: Документи. Матеріали. Спогади. Щоденники. Листи. Фотографії. - Львів, 1993. - С. 12-13.

^[23] Бака М.М., Корж В.П. Фізичне і військово-патріотичне виховання молоді. - К., 2004.

-   С. 25.

^[24] Удовиченко О.І. Україна у війні за державність. - Вінніпег, 1954. - C. 100-101.

^[25] Бульба-Боровець Т. Армія без держави. - Львів, 1993. - С. 117-118.

^[26] Афанасьєв А.О. Історичні витоки військово-патріотичного виховання в українському сусп₄ільстві // Збірник наукових праць ВГІ НАОУ. - 2003. - № 32. - С. 3-9.

^[27] Бака М.М., Корж В.П. Фізичне і військово-патріотичне виховання молоді. - К., 2004.

-   С. 28.