Науковий вісник України | Наукові статті та публікації

У статті розглядається наростання на Лівобережній Україні політичної боротьби за українізацію народної школи у 1902 - 1904 рр. Аналізується політичний напрям у культурно-освітньому русі, започаткований Революційною українською партією.

Поставлена у статті проблема наростання політичної боротьби на Лівобережній Україні за українізацію народної освіти у 1902 - 1904 рр. має важливе наукове значення. В комплексному плані тема статті не досліджувалася у вітчизняній історичній науці. Окремі її сюжети висвітлювалися в роботах В.Й. Борисенка, Г.А. Непорожньої, В.Ф. Колісника, О.О. Рафальського, О. П. Тимошенко, А.І. Павка тощо. Серед джерел перше місце займають архівні матеріали Полтавського обласного державного архіву, спогади учасників тогочасних подій Д. Дорошенка, Є. Чикаленка, Б. Колларда, М. Чеботаріва тощо, а також збірники документів і матеріалів.

Стаття має на меті проаналізувати наростання практичної й теоретичної діяльності членів РУП, Народної партії, УСДРП, РСДРП з пропаганди політичного вирішення українізації освіти.

Революційно-освітні ідеї РУП поширюються у 1902 р. й на територію Полтавської та Чернігівської губерній. Під впливом полтавських семінаристів, уродженців Лубенщини, у Лубнах утворився осередок РУП з місцевих гімназистів і молодих службовців, які пропагували ідеї „Самостійної України”. Національно-революційною агітацією були охоплені жителі й інших місць Полтавської губернії. Студент Харківського університету Ю. Коллард, один із керівників РУП, у 1901 р. організував у Кобиляках Полтавської губернії з місцевої молоді осередок партії й підтримував з ним постійний зв’язок. Влітку того ж року до Кобиляк приїхали на канікули кілька учнів старших класів Полтавської духовної семінарії, які поділяли погляди рухівців. В.Андрієський, В. Базилевич, О. Іваницький, О. Колчевський, О. Червоненко в розмовах з селянами й учнівською молоддю розповідали про революційні події у Полтаві, створення в семінарії таємного гуртка, переповідали зміст виступу М. Міхновського при відкритті пам’ятника І. Котляревському та основні положення „Самостійної України”^[1]. Зрозуміло, що вони не могли обійти увагою й такі гострі для учнівської молоді питання, як пригноблене становище освіти та культури України, революційні шляхи їх вирішення.

Досить швидко національно-революційні ідеї РУП поширилися і в Полтавському та Костянтиноградському повітах Полтавської губернії. Наприкінці 1901 - на початку 1902 рр. семінаристи Полтавської духовної семінарії, відправлені шкільним начальством під нагляд батьків, а також студенти Харківських вузів, переважно уродженці Полтавської губернії, почали поширювати серед них нелегальну літературу українською мовою. Видані у Галичині книги були написані на близьку до життя сільських трударів тематику, малювали їх тяжке життя, економічну нерівність, безземелля та свавілля властей. Такі книги користувалися значним попитом серед селян Полтавської та Харківської губерній, мали у них великий авторитет і стимулювали бажання добитися легшого життя^[2].

Під впливом такої агітації та початку голоду навесні 1902 р. у Полтавській та Харківській губерніях відбулися масові селянські виступи, які збудоражили всю Україну. Вони спрямовувалися як проти самодержавного ладу, поміщицького землеволодіння, так і проти шовіністичної політики уряду, за національну рівноправність. У ході революційної агітації виявилося, що національна свідомість селян була на низькому рівні, вони слабко сприймали ідеї про самостійність України, що й змусило частину рупівців вдатися до удосконалення своєї програми.

Національно-революційні ідеї РУП, викладені в „Самостійній Україні”, пропагував нелегальний гурток студентської молоді у Києві, діяльність якого поширювалася й на Лівобережну Україну. Можливо, подібні гуртки чи групи РУП існували і в інших містах Полтавської та Чернігівської губерній, на що вказує характер оцінки революційного руху на Лівобережній Україні полтавським жандармським управлінням. Правда, конкретних даних про такі осередки жандармські документи не наводять.

Національні і культурно-освітні ідеї виніс з Полтавської духовної семінарії М. Ілляшевич, який навчався в одному класі з племінником

С.  Петлюри Г. Скрипкою, а з 1902 р. почав працювати в церковнопарафіяльній школі містечка Старі Санжари Полтавського повіту Полтавської губернії. З початку своєї роботи він значну увагу приділяв, як стало відомо пізніше жандармам, „просвіті місцевого населення... в бажаному йому напрямку”^[3]. З цією метою він домігся відновлення роботи читальні, яку незабаром перетворив у національний культурно- освітній центр усього містечка. У бібліотеці-читальні бажаючі могли знайти й заборонені цензурою видання, прочитати або прослухати їх. Можемо припустити, що вчитель займався патріотичною культурно- освітньою роботою в руслі партійної програми Революційної української партії, викладеної в „Самостійній Україні”. Характерно, що поряд з національною культурно-освітньою діяльністю жандарми відзначали й обережну антиурядову агітацію молодого вчителя. Але довести свої підозри жандарми не могли і М. Ілляшевич продовжував працювати далі. Під його впливом опинилося кілька місцевих жителів, у тому числі фельдшер Г. Макаренко, козак Я. Стенька і, напевне, священик Г. Скрипка^[4]. Вчитель М. Ілляшевич репрезентував ту частину національного вчительства, яка ставила своїм завданням культурно- національне визволення українського народу.

Члену РУП М. Чоботаріву внаслідок копіткої роботи вдалося загітувати багатьох селян с. Лисича Костянтиноградського повіту Полтавської губернії у 1902 - 1903 рр. не тільки на виступ проти поміщика, а й у національному плані. Селяни села сприйняли культурно- освітню програму РУП і таким чином позбавили впливу російських есерів. До села приїздив і Д. Антонович, який на думку М. Чоботаріва, не поділяв ні марксистських, ні соціал-демократичних ідей, а в усних бесідах із селянами і колегами по партійній роботі наголошував, що ми не хочемо „пролетаризації”^[5]. Під відповідним впливом перебували й селяни с. Федорівка. Сам факт головної уваги РУП до селянських проблем, напевне, був зумовлений не тільки соціальними, а й національними міркуваннями, оскільки українське селянство гостро відчувало на собі приниженість національної культури, чужість нав’язаної школи з її незрозумілою для дітей мовою, антиукраїнським змістом навчально-виховного процесу.

У своїй практичній діяльності РУП надавала національній проблемі важливого значення. У програмі для занять у робітничих гуртках, підготовленою Київською рупівською організацією у 1903 р. і призначеною для поширення в різних губерніях, у тому числі й у лівобережних, рекомендувалося поєднувати агітацію за звільнення від соціального і національного гніту. У ній наголошувалося на необхідності для українських робітників мати власну національну освіту, літературу, національне життя та соціалістичну самостійну Українську державу. В програмі передбачалося вивчення історії колоніальної політики царизму в Україні, соціального складу її населення тощо. Орієнтація українських робітників на здобуття національної освіти свідчила про те, що певна частина рупівців продовжувала ув’язувати в програмі й практичній діяльності національно-освітні й соціальні проблеми. Закладені в „Самостійній Україні” національно-революційні ідеї, у тому числі і в освітній сфері, виявилися досить живучими навіть в умовах повсюдного захоплення соціал-демократизмом.

В агітаційно-пропагандистській діяльності РУП використовувала різноманітний друкований матеріал. Зокрема, один з ідеологів партії Д. Антонович у 1900 р. написав брошуру „Дядько Дмитро”, переробивши для цього агітку Польської партії соціалістичної „Отець Симон”, у якій йшлося про гнобительську політику російського уряду по відношенню до неруських народів. Як пропагандистський матеріал використовувався рухівцями й партійний друкований орган часопис „Гасло” (1902 - 1903). Поряд з цими пропагандистськими матеріалами вживалися й інші. На початку жовтня 1903 р. до Полтави надійшла партія нелегальної літератури. Серед неї були прокламації „Українські селяни”, „До полтавської інтелігенції з приводу царського маніфесту 1903 р.”, „До українських селян”, „Від Центрального комітету Революційної української партії”, а також журнали „Гасло”, „Селяни” тощо¹.

Поширення революційної літератури РУП українською мовою на першому етапі її існування мало велике значення для розвою національно-культурного відродження на Лівобережній Україні. Українське слово й українські книжки (заборонені царським урядом у 1876 р.) виступали головною зброєю партії на її шляху до досягнення поставленої мети, демонстрували населенню наявність нової політичної сили, готової до вирішення національно-освітньої проблеми політичними методами.

Революційно-просвітній характер мала листівка РУП „Ой, високо сонце сходить, низенько заходить”, видана у 1903 р. і досить поширена на Лівобережній Україні. У ній читачам пояснювалося, що за Переяславським договором 1654 р. Україна зберігала свою державність, яку згодом московські правителі ліквідували, „цар - чужа для нас людина, що він не має права порядкувати у нашій хаті, розпоряджатися нами, як рабами, що ми - Українці: самі господарі в своїй власній хаті, що вже давно пора схаменутися, давно вже треба вигнати з батьківської хати чужих нахабних людей і завести все по своєму ...Борітеся усюде за праве діло, бо 250 років минеться 6 січня 1904 року, як ми у московській неволі”^[6].

Характерно, що знаряддям підвищення національної свідомості українців обрана історія України і насамперед той її період, коли вона мала свою власну державу, а люди жили тоді набагато краще. Звертання до славних сторінок України часів козацтва було досить вдалим прийомом рупівських організацій, оскільки у свідомості лівобережної еліти, як ніде в інших регіонах, ще жевріла надія відновити її державний статус, селяни добре пам’ ятали, що їхні предки були козаками з широкими правами і привілеями, які потрібно було відновити, інтелігенція ж тішилася тим, що раніше Гетьманщина була однією з найосвіченіших країн Європи, а потім її громадяни були кинуті в духовну темряву й безграмотність. Спільним же для всіх станів України залишалася гордість за героїчні подвиги козацтва, які принесли їй велику славу в усій Європі, але поступово вона була пригнічена.

Переорієнтація частини рупівців від вимог самостійності до автономії України істотно не позначилася на ставленні партії до вирішення культурно-освітніх проблем. У поширюваній на Полтавщині РУП у 1903 р. у одній з листівок писалося, що по всій Україні, де живуть українці, „школи повинні бути українські, а не московські, університети, газети, журнали, книжки на українській мові, а в судах, банках, поштах й інших „державних місцях” повинна бути наша українська мова”.

Українські культурно-освітні проблеми знаходили відображення в програмах і діяльності й інших партій. Зокрема і в заснованій у 1901 -

1901     рр. М. Міхновським у Харкові Українській народній партії. Вона фактично продовжила пошуки розв’язання національної та державної проблем України, які поступово затушовувалися в діяльності РУП. До керівного ядра УНП увійшли такі відомі діячі національного руху на Лівобережній Україні, як брати Василь і Григорій Шевченки, Микола, Володимир і Сергій Шемети, О. Степаненко та інші^[7].

Заявляючи про об’ єднання в рядах партії міського і сільського пролетаріату України, керівництво УНП ставило своїм головним завданням просвітити його представників у національному й класовому відношеннях. Вона мала діяти самостійно, незалежно від „приказів московських чи петербургзьких організацій”. Вирішення національного, у тому числі й освітнього питання партія ставила в залежність від здобуття Україною державної самостійності^[8].

Ставлення УНП до проблеми української за характером освіти викладено в окремій частині партійного документа про „становище російських українців робітників”. Його основні положення багато в чому перегукуються з програмою РУП, що свідчить про авторство М. Міхновського. У документі наголошувалося, що нещастя України почалися з часу її добровільного приєднання до Московського царства, коли московський уряд різними способами відняв у неї державні права й почав нищити інші. Одним з найбільших лих для України автор документа вважав нищення української національної школи, цього могутнього засобу в „конкуренційній міжнаціональній боротьбі за життя”. Після цього почалося відкриття московських шкіл з російською викладовою мовою та перетягування на свій бік нестійких українських інтелектуалів і виховання з них відступників від свого народу. Чужі школи призначалися для виховання „хамів і попихачів”.

У порівняльному плані зверталась увага на соціально-національну значущість школи в житті суспільства. Наголошувалося на тому, що у вільного народу є своя національна школа, яка виховує патріотів рідного краю, розвиває духовну природу його дітей, закладає підвалини їх матеріального достатку. В народу ж раба - чужа школа, де вчать дітей зневажати свій край, свою націю, мову, культуру, роблять з них патріотів народу-переможця. Чужомовна школа незрозуміла дітям, не відповідає психічній структурі певного етносу, не може сприяти духовному розвитку, а отже, й досягненню матеріального блага. Внаслідок такої політики „москалів” школа в Україні прищепила багатьом своїм учням ненависть і зневагу до всього українського, за її допомогою знищена багата і давня українська культура. А український народ опускається в темряву, зникає моральність і культурні форми життя, наголошувалося в документі. Освітній же рівень селянина настільки понизився, що він уже не знаходить слів для висловлювання абстрактних понять, свою мову забуває, а чужої не навчився¹.

Організовуючи окрему робітничу партію, УНП наголошувала на тому, що „москалі-робітники” вороже ставляться до вимог українців рівної з ними свободи. Тому єдиний вихід у здобутті рівних з ними прав УНП вбачала у створенні своєї організації.

Виходячи з програмних настанов про вкрай небезпечне для існування української нації становище народної школи, УНП вважала в українізації освіти одне з найважливіших завдань партійної діяльності. Тим самим вона залучала на свій бік і значну частину патріотично налаштованої української інтелігенції, яка прагнула боротися не тільки за національні, а й соціально-демократичні права українців. Таким чином розширювалася соціальна база партії, а відповідно й охоплення пропагандою мас людей.

Революційній українській партії на початку ХХ ст. доводилося діяти в обстановці широкого поширення в Україні, як і в Російській імперії в цілому, соціал-демократичних ідей. В розумінні багатьох, особливо молоді, вони були набагато важливішими для суспільства і могли стати тим ключем, за допомогою якого відкривалася можливість вирішити й національні проблеми народів. Такі настрої все більше захоплювали керівництво та рядових членів РУП.

Формування в РУП соціал-демократичної течії поглиблювалося і завершилося у грудні 1904 р. створенням на її основі Української соціал- демократичної спілки (УСДС) під проводом М. Меленевського. Прямуючи до об’єднання з РСДРП, УСДС перейняла й основні положення останньої в національно-культурному питанні, остаточно порвавши таким чином з основоположними принципами РУП.

Ці відмінності чітко проявилися в програмних документах УСДС. Оцінюючи обстановку в Російській імперії другої половини ХІХ ст., партійні ідеологи констатували, що внаслідок цілої низки обставин Україна злилася в єдиний економіко-політичний організм з Росією, а українська національна свідомість ледве жевріла в суспільстві. Ті ж патріоти, які раніше підтримували її своєю діяльністю, не могли надати національній свідомості політичного значення, внаслідок чого вона залишалася „як епос серед широких народних мас”. Визнаючи за інтелігенцією визначальну роль у намаганні вивести українську „національну свідомість з позиції політичного нуля і підняти її до рівня політичної величини”, партійні проводирі наполягали на тому, що вона в ході економічного розвитку держави попадала у все більшу залежність від всеросійського суспільного поступу і всі спроби вирватися з неї були марними^[9]. Своїм головним завданням УСДС вважала введення українського пролетаріату в пролетарську сім’ю всього світу, щоб він вніс свій внесок у „визволення трудящих”.

Національним культурно-освітнім проблемам неруських народів приділяла увагу й РСДРП, погляди якої поділяла й частина лівобережної громадськості. Програма РСДРП у національному питанні передбачала: „скасування станів і повну рівноправність усіх громадян незалежно від статі, релігії, раси і національності. Право населення отримувати освіту рідною мовою, забезпечуване створенням за рахунок держави і органів самоврядування необхідних для цього шкіл; право кожного громадянина висловлюватися рідною мовою на зборах; запровадження рідної мови нарівні з державною в усіх місцевих, громадських і державних установах. Право на самовизначення за всіма націями, що входять до складу держави”^[10].

При всій зовнішній привабливості національна програма РСДРП містила в собі й приховані недоліки, які згодом постануть з усією гостротою на порядку денному українського культурно-освітнього процесу. Мова у ній йшла винятково про свободу вживання рідної мови в усіх сферах суспільного життя, замовчувалося ставлення партії до місця народної школи у національному вихованні молодого покоління через ознайомлення учнів з національною історією, літературою, географією, культурою. Фактично, школі відводилася роль колективного вихователя учня-інтернаціоналіста, за яким приховувалася постать російського патріота. Такий характер народної школи обумовлювався основоположним принципом РСДРП „Пролетарі всіх країн, єднайтеся!” і не відповідав національним інтересам українського народу.

Прихильники соціал-демократії на Лівобережній Україні отримували з Москви, читали і вивчали програмні документи й прокламації РСДРП. Так, у 1903 р. член полтавського осередку РУП вчитель М. П. Орлов мав у себе на квартирі другий номер „Революционной России”, два примірники „Манифеста социал-демократической партии”, дев’ять примірників „Манифеста РСДРП”^[11]. Спрямування виробленої на їх базі пропагандистської літератури мало антисамодержавний загальноросійський характер, у якому не залишалося місця вирішенню національної, у тому числі й культурно-освітньої проблеми України. У цьому плані показовою є прокламація Кременчуцького комітету РСДРП „Ко всем рабочим г. Кременчуга и п. Крюкова”, розкидана на вулицях Кременчука 9 квітня 1903 р. У ній, зокрема, йшлося про необхідність для революційного руху освічених людей і хороших книг, які б навчили народ, що робити далі. Критикуючи уряд за недоступність для робітників освіти, обмеження її елементарною грамотою, автори прокламації нічого не писали про антиукраїнське спрямування виховно- освітнього процесу, тим самим відволікаючи увагу читачів від наболілої для українців національно-освітньої проблеми. Далі йшли заклики про повалення самодержавства, завоювання політичної свободи, в тому числі й віросповідання без жодного натяку на свободу національну¹. Подібний характер мали й інші пропагандистські матеріали РСДРП, що поширювалися на Лівобережній Україні. Вони не могли залучити на бік РСДРП патріотичну українську інтелігенцію й змушували її шукати нішу серед українських політичних партій.

Таким чином, на початку ХХ ст. на Лівобережній Україні зароджується політичний напрям у культурно-освітньому русі. Він започаткований Революційною українською партією. Найактивнішими провідниками революційних ідей РУП на Лівобережній Україні у завоюванні українському народові національних культурно-освітніх прав стали представники інтелігенції та семінаристи Полтавської духовної семінарії. Вони поширювали революційно-освітні ідеї „Самостійної України”, листівки і прокламації РУП, піднімали національну свідомість людей, надавали їй визвольного характеру, консолідували патріотичні сили краю навколо культурно-освітньої проблеми України.

З еволюцією РУП до соціал-демократизму національне культурно- освітнє питання поступалося місцем питанню соціальному. Проте започаткована РУП ідея нерозривності вирішення культурно-освітньої і політичної проблем знайшла подальше втілення і реалізацію в програмі та діяльності Української народної партії. У програмах же інших партій культурно-освітня проблема України вже не ставилася з усією політичною гостротою.

^[1] Борисенко В.Й., Непорожня Г.А. Суспільно-політична діяльність учителів і учнівської молоді України в 1900 - першій половині 1907 рр. - К., 2002. - С. 47-48.

^[2] Дорошенко В. Революційна Українська Партія (РУП). 1900 - 1905 рр. Нарис з історії української соціал-демократичної партії. - Львів; К., 1921. - С. 13-14.

^[3] Полтавський обласний державний архів (далі - ПОДА), ф. 83, оп. 1, спр. 134, арк. 2.

^[4] Там само.

^[5] Визвольні змагання очима контррозвідника (Документальна спадщина Миколи Чеботаріва). - К., 2003. - С. 72.

_[6]¹ ПОДА, ф. 138, оп. 1, спр. 78, арк. 5-6.

² Цит. за: Потульницький В.А. Український консерватизм як ідеологічна і соціально- політична передумова становлення 2-го українського гетьманату: основні напрямки і концепції (1789 - 1914) // Вісник Київського державного лінгвістичного університету. Серія: Історія. Економіка. Філософія. - К., 2000. - Вип. 4. - С. 161.

^[7] Павко А.І. Повчальний досвід історії. - К., 2002. - С. 218.

^[8] Національні процеси в Україні. - Ч. 1. - С. 359-361.

^[9]₂ Там само. - С. 329-342.

^[10] Національні процеси в Україні. - Ч. 1. - С. 331-332.

^[11] ПОДА, ф. 138, оп. 1, спр. 67, арк. 2.