Науковий вісник України | Наукові статті та публікації

У центрі уваги світоглядних і наукових інтересів Петра Петровича Кононенка завжди були Україна, українство і українознавство. Його душа завжди радіє успіхам українців і переживає їхні невдачі та біди. Не в останню чергу це пов’язано з тим, що доля розкидала нас по світах, а сама Україна була і нерідко є привабливим місцем проживання для прийшлих людей. Саме цим проблемам - динаміці сучасного населення України у світі та міграційним впливам на українське суспільство і присвячена пропонована стаття.

Правові та методологічні питання вивчення міграції населення в Україні

В етнополітичній стратегії Українська держава керується, передусім, Декларацією прав національностей України, Законом України «Про національні меншини в Україні», Законом України «Про біженців», Законом України «Про ратифікацію Рамкової конвенції Ради Європи про захист національних меншин», Законом України «Про правовий статус іноземців», нещодавно ратифікованою Європейською хартією регіональних мов і мов меншин.

Особливістю національного складу населення України є його багатонаціональність. За даними Всеукраїнського перепису населення, на території країни проживають представники понад 130 національностей і народностей. Дані щодо найбільш численних національностей, які мешкають в Україні, наведено у табл. 1.

Таблиця 1 Національний склад населення України (зя даними перепису 2001 р )

У національному складі населення України переважна більшість українців, чисельність яких становила 37541,7 тис. осіб, або 77,8 % від загальної кількості населення. За роки, що минули від перепису населення 1989 року, кількість українців зросла на 0,3 %, а їх питома вага серед жителів України - на 5,1 відсоткових пункти.

Друге місце за чисельністю посідають росіяни. Їх кількість порівняно з переписом 1989 року зменшилася на 26,6 % і нараховувала на дату перепису 8334,1 тис. осіб. Питома вага росіян у загальній кількості населення зменшилась на 4,8 відсоткових пункти і склала 17,3 %.

Мовний склад населення України за даними Всеукраїнського перепису населення характеризувався такими даними (табл. 2).

Таблиця 2. Мовний склад населення України (зя даними перепису 9ПП1 р )

Українську мову вважали рідною 67,5 % населення України, що на 2,8 відсоткових пункти більше, ніж за даними перепису 1989 року. Російську мову визначили як рідну 29,6 % населення, порівняно з минулим переписом населення цей показник знизився на 3,2 відсоткових пункти. Частка інших мов, вказаних як рідна, за міжпереписний період збільшилася на 0,4 відсоткових пункти і становила 2,9 %.

Аналіз процесів міграції за участю України у всіх її формах (легальна, напівлегальна та нелегальна міграція) та напрямках (еміграція та імміграція), їх впливу на етнополітичну та демографічну ситуацію, національну безпеку України в цілому пов'язаний насамперед із низкою проблем: відтоком соціально-активної частини населення шляхом еміграції, переміщенням частини працездатного населення шляхом напівлегальної міграції в ближнє і далеке зарубіжжя, відтоком за кордон жінок оптимального репродуктивного віку, напливом в Україну численних груп біженців, напівлегальних та нелегальних мігрантів з конфліктогенних зон Азії та Африки, негативним впливом на етнічну, соціальну та економічну ситуацію в Україні, підвищенням криміногенної ситуації в державі та ін.

Аналіз вихідних понять. Ефективність дослідження міграційних проблем істотно залежить від чіткого визначення понятійно- категоріального базису, базових понять та смислів, котрі визначають інтерпретаційне поле осмислення феномену міграції.

«Словник української мови»^[1] термін «міграція» означає «пересування, переселення, переміщення» і є запозиченням з німецької або французької мови; у свою чергу, нім. Migration та фр. migration походять від лат. «migration» - «перехід, переселення», пов'язаного з «migro» - переходжу, переселяюся, змінююся». Дещо повніше смисли терміна «міграція» визначає «Етимологічний словник», а саме як: «1. Переселення народів у межах країни або з однієї країни в іншу...,

2.   Пересування тваринних організмів з однієї місцевості в іншу у зв'язку із змінами умов життя або з проходженням циклу розвитку...

3.   Переміщення, перерозподіл яких-небудь елементів...»^[2]. Очевидно, що лише перший варіант стосується людських спільнот, хоча й дещо звужено, оскільки мова йде лише про народи (етноси), а не населення в цілому. Зрештою, будь-яке населення складається з представників різних етносів, тому наведене визначення міграції може вважатися досить коректним.

Отже, феномен міграції є процесом, пов'язаний з переміщенням людей (етносів) у просторі (території) планети в цілому та її окремих регіонах. Відповідно, можна вести мову про об'єкт та суб'єкт міграційного процесу: першим завжди виступає людська одиниця (одиниці), другим - зовнішні або внутрішні людські спонуки до зміни території проживання. Саме останнє істотно визначає: є міграція добровільною чи примусовою, цілеспрямованою чи стихійною. Інакше кажучи, чи людина робить вибір сама, керуючись власними особистісними цінностями та інтересами, чи вона є іграшкою у грі соціальних та природних сил і стихій.

Основними учасниками і місцем міграційного дійства є світова спільнота держав у цілому та кожна з держав зокрема, тобто світовий геополітичний та соціокультурний простір. Елементарною одиницею (мірилом) процесу міграції є окрема країна. При цьому можливі три варіанти протікання міграційного процесу: 1) переміщення людності всередині країни, 2) притік її ззовні, з-поза меж держави, 3) витікання, виїзд населення за межі власної країни. Тобто мова йде про внутрішню міграцію населення, еміграцію та імміграцію. У контексті аналізованої проблеми для нас особливого значення набувають два останні явища - виїзд та в'їзд людності відповідно «в» чи «з» України.

Термін «міграція», згідно зі згаданими «Етимологічним словником», також запозичено з французької чи німецької мови (відповідно, «immigration» та «Immigration»), котрі спираються на лат. «immigratio», яке, у свою чергу, пов'язане з «immigro» - «вселюся, в'їжджаю, проникаю», утвореного з префікса in-(im-) «в-, на-» і дієслова «migro» - «переходжу, переїжджаю, переселяюся»^[3]. Відповідно, «Словник української мови» визначає «імміграцію» як в'їзд чужоземців до якої- небудь країни на постійне проживання^[4]. У цьому контексті іммігрантами є чужоземці, які переїхали до будь-якої країни на постійне проживання, тобто переселенці, а процес іммігрування є переїзд, переселення до якої- небудь країни (у нашому випадку - до України) на постійне проживання.

Антиномічним «імміграції» є поняття і явище «емігрування»; відповідний термін також походить від французького «emigration» чи німецького «Emmigration», що походять від лат «emigration» - «виселятися, переселятися», утвореного, у свою чергу, з префікса e-(ex-) «з-, від-»; дієслова «migrate» - «блукати, вештатися, мінятися»^[5]. Виходячи з цього, термін «емігрант» тлумачиться як «особа, що залишила батьківщину і виїхала в іншу країну для постійного чи тимчасового проживання», а «еміграція» - як «переселення із своєї батьківщини в іншу країну, зумовлене соціально-економічними, політичними або релігійними причинами»^[6]. Стосовно України, зрозуміло, мова йде про відцентрові тенденції, переселення громадян за її межі в інші країни.

Еміграція з України

Причини еміграції. Еміграції з теренів України відомі у різні часи. Відомі еміграції автохтонного населення України VIII-VII ст. до н. е., коли праслов'яни-сколоти розширювали свій ареал на захід - за Віслу й у Закарпаття та на Південь - у степові райони і Нижнє Подунав'я. Але найбільша міграція була пов'язана з розпадом праслов'янської спільноти у середині I тис. н. е., коли вихідці з України у 2-й пол. VI - на поч. VII ст. заселили північні та центральні Балкани, територію нинішньої Чехії, Польщі і навіть Східної Німеччини. У ѴШ-ХІІ ст. руси заселяють значну частину Східноєвропейської рівнини, створюючи окремі поселення і за її межами, включно з Волгою та Каспієм.

Серед значних еміграційних хвиль нового і новітнього часу необхідно виділити наступні: 1) соціально-економічна еміграція українців з території Речі Посполитої на терени Московського царства (нинішні Воронежчина, Курщина, Орловщина та інші землі середньої смуги, пізніше - Нижнє Поволжя) з кінця ХѴІ ст. до початку ХѴШ ст., зумовлена релігійним та економічним гнобленням, а також політичною нестабільністю; 2) політична еміграція з України до Кримського ханства, Туреччини та на Захід частини антимосковськи настроєного населення після поразки Мазепи (ХѴШ ст.), а також еміграція частини козацтва на Кубань (кінець ХѴШ ст.); 3) трудова еміграція кінця XIX - початку XX ст., яка здійснювалася у двох головних напрямах - західному і східному: на першому з них українське населення з'явилося у Північній Америці (США і Канада), на другому - на євразійському континенті в Росії (Поволжя, Сибір, Далекий Схід), а також у Казахстані; 4) політична еміграція 20-х рр. XX ст., котра була індукована поразкою визвольних змагань українського народу, і яка була спрямована в країни Центральної та Західної Європи, а також Північної Америки і, незначною мірою, в Китай та на Балкани, 5) трудова еміграція 30-х рр.

XX    ст., котра здійснювалася з різних частин розчленованої України під впливом місцевих факторів: з теренів, що перебували в складі Польщі, Чехословаччини, Угорщини та Румунії, під тиском соціальних обставин, еміграція здійснювалася в західному напрямку, головно в США та Канаду, а також в Аргентину та Бразилію; з УРСР, яка знаходилася в складі СРСР, масове переселення українців здійснювалося примусовими (репресивними) та напівпримусовими (виїзд з метою уникнення репресій) методами у Сході та Північний Схід Росії та в Казахстан;

6)   Політична еміграція кінця 30-40-х рр. XX ст., викликана подіями Другої світової війни, масовим переміщенням людей та формуванням нової політичної мапи Європи: приєднання до СРСР Західної України у 1939-1940 рр. супроводжувалося масовою депортацією українського населення Галичини, Волині та Буковини у глибини Росії та Казахстану; сотні тисяч українців як «остарбайтери» потрапили на територію Німеччини: мільйони безпосередніх учасників військових дій з обох воюючих сторін були відірвані від рідного дому, а по війні, облаштовуючи свою долю чи зазнаючи репресій від сталінського режиму, багато з них опинилося знову-таки або в західних країнах або в глибинах Росії; 7) трудова еміграція 50-70-х рр. XX ст. мала характер переміщення громадян УРСР у межах СРСР у зв'язку з інтенсифікацією промислового та аграрного розвитку низки регіонів СРСР: гірничої справи у Донбасі та на Дону, сільського господарства у Казахстані, будівництва промислових гігантів у Поволжі, на Уралі та в Кузбасі, освоєння Крайньої Півночі та Далекого Сходу, будівництва залізничних шляхів сполучення, насамперед Байкало-Амурської магістралі тощо. Ця еміграція мала своєрідний добровільно-примусовий характер, оскільки ґрунтувалася на параметрах визнання суспільної та матеріальної пріоритетності в суспільстві емігрантів-переселенців, з одного боку, і збереженням напівкріпацького становища у колгоспах для громадян УРСР, котрі не бажали покидати власні домівки, але робили це, щоб вийти з такого становища шляхом «вербування на будови соціалізму».

Усі сім означених основних потоків міграції людності України у переважній своїй більшості були досить масштабними (від декількох сотень тисяч до мільйонів громадян) і торкалися головно найактивнішої частини населення: працездатних жінок (причому в оптимальному репродуктивному віці) та чоловіків. Внаслідок цього змінювались (у негативну сторону) демографічні показники, насамперед загальна кількість, вікова структура та репродуктивний потенціал населення, а також пасіонарність українського етносу внаслідок вилучення з його структури соціально найбільш активної частини населення та інтелектуальної еліти.

З кінця 80-х років XX ст. і до нинішнього часу розпочався і триває черговий, восьмий етап еміграційних процесів в Україні. Його визначальною особливістю є те, що початок його припадає на останні роки існування СРСР та часи незалежної Української держави і пов'язаною з цим відносною демократизацією радянського суспільства і особливо стратегічним орієнтиром нової України на побудову громадянського суспільства, пошанування основних прав своїх громадян. Інакше кажучи, поряд із зовнішніми, насамперед соціально- політичними та економічними чинниками еміграції дедалі істотнішу роль відіграє особистісний вибір громадян України, реалізація їх прав на свободу пересування і вільний вибір місця проживання. Згадане право є конституційною нормою, тобто зафіксоване в Конституції України, конкретизовано в низці Законів України, Указів Президента України, Розпорядженнях Кабінету Міністрів України, інших нормативних актах держави. Важливою обставиною, що визначає характер і форми еміграції, є сам стан суспільства, яке характеризується як суспільство перехідного типу, причому в різних вимірах - політичному, економічному, правовому тощо. Це накладає безумовний відбиток на темпи та розмаїття еміграційних процесів, починаючи від цілком законних і закінчуючи всілякими різновидами нелегальної міграції. Звернемося до характеристичних ознак цього процесу.

Показовою вже є динаміка офіційної міграції в останні роки перебування в СРСР та перші роки незалежної України. Ось показники кількості громадян, котрі отримали дозвіл на виїзд за кордон на постійне проживання (в дужках позначена доля ізраїльського напрямку як домінуючого) (тис. чол.) (рис. 3). Зазначимо, що мова йде лише про дорослих членів сімей, тому, з урахуванням дітей, загальний показник законних емігрантів є ще більшим: так, наприклад, число емігрантів у 1990   р. перевищило 90 тис. чол., а в 1992 р. - 44,4 тис. чол.

Таким чином, офіційна еміграція цього часу мала переважно етнічний характер. Скорочення загальних її темпів, зокрема і в Ізраїль, пояснюється як відносним вичерпанням еміграційного потенціалу єврейської громади колишнього СРСР, так і зменшенням та повною ліквідацією етнополітичного тиску на них з боку офіційної влади, пов'язаного із постанням незалежної України. З цим, до речі, пов'язана і зміна еміграційних орієнтирів громадян України: у 1991 р. переважна частина емігрантів виїжджала до Ізраїлю (70 %), однак уже четверта частина обрала своєю метою США (15364 чол.) та ФРН (2144 чол.). А вже у наступному 1992 р. структура еміграційного потоку принципово змінилася: до Ізраїлю виїхало 13,7 тис. чоловік (1/3 емігрантів), тоді як більшість подалася у США (20 тис.) та ФРН (6,5 тис.).

Легальна міграція з України в країни далекого зарубіжжя у всі роки незалежності перебувала приблизно на рівні 45-55 тис. осіб на рік, переважаючи на порядок відповідні показники імміграції. Внаслідок цього, в абсолютних показниках міграційні втрати народонаселення за останні десять років наближаються до 0,5 млн, а набутки не перевищують 50 тис. осіб.

Прикметною є зміна етнічної структури міграції з переважанням осіб єврейської національності у 70-80-х рр. у загальному потоці міграції; з 90-х р. істотну частку почали займати емігранти у США, ФРН, Великобританію, країни Центральної Європи тощо - росіяни, українці, німці, поляки, чехи, словаки та ін. Тобто значно розширилось як коло країн еміграції, так і етнічний склад мігрантів. Натомість імміграція осіб з далекого зарубіжжя торкалася головно осіб українського та російського походження. Особливо це стосується тих країн колишньої соціалістичної співдружності, де з різних причин осідали громадяни СРСР. Так, наприклад, з іммігрантів за 1999 р. (всього 4,1 тис. осіб), з Азії прибуло - 2,5 тис., а з Європи - лише 0,8 тис. осіб.

Прикметно, що із здобуттям Україною незалежності, кардинальних змін зазнала загальна структура виїзного потоку з України, особливо серед категорій осіб, які діставали дозвіл на тимчасовий виїзд з України.

Так, за офіційними даними ВВІР МВС України, тимчасовий виїзд громадян України за кордон протягом 1986-1991 рр. характеризувався такими показниками (у тис. чол.) (рис. 4).

Основний потік виїжджаючих ґрунтувався на матеріально- фінансових (торгівельних) інтересах і адресно коливався залежно від особливостей ринку та стабільності в країнах Центральної Європи (колишньої Югославії, Румунії, Чехословаччини і особливо Польщі). Переважна більшість серед таких виїжджаючих складали дрібні торгівці та трудові мігранти.

У цей час також постійно наростали масштаби виїжджаючих за межі України за такими каналами, як службові відрядження співробітників установ, організацій і підприємств України, а також з туристичною метою. Чисельність відряджених стрімко зростала: у 1988 р. близько 70 тис. чол., у 1989 р. - 229 тис. чол., 1990 р. - бл. 365 тис. чол., 1991 р. - 608 тис. чол., 1992 р. - 913 тис. чол. Ще більш вражаючими темпами розвивалася туристична індустрія: якщо у 1987 р. за кордон з туристичною метою виїздило близько 130 тис. громадян України, то в вона досягла 3 млн чол., а в 1992 р. становила 2 млн 316 тис. чол.

Таким чином, не лише Україна відкрила себе світові як незалежна країна, а й її громадяни відкривали світ для себе. Слід мати, однак, на увазі, що саме категорія відряджених та туристів склала основну соціальну базу для тимчасової трудової еміграції громадян України, а також, що пов'язано з прямим порушенням міжнародного законодавства

-       нелегальних мігрантів. Однак саме з такими видами зовнішньої міграції пов'язані основні втрати людських ресурсів України, і є набагато значнішими, аніж у випадку з легальною еміграцією. Дотично вони пов'язані також з формуванням негативного іміджу України у світі, оскільки саме серед тимчасової трудової та нелегальної української еміграції нерідко знаходять можливий ґрунт для свого розвитку кримінальні структури.

Для порівняння: за даними Держкомстату України, сальдо міграції в Україні, починаючи з 1994 р., залишається від’ємним, хоча й має тенденцію до зниження - у 1999 р. цей показник був найнижчий і становив —44,8 тис. чол., причому левова пайка у цьому показникові складає переважно відтік населення у країни далекого зарубіжжя (-44,3 тис. осіб). В абсолютних показниках у 1999 р. у країни далекого зарубіжжя вибуло 48,4 тис. осіб, з них у країни Азії - 23,1 тис., Америки

-      11,5 тис., Європи - 13,2 тис. осіб, причому серед причин еміграції основними були родинні обставини (67,9 %). Серед вибулих у країни СНД та Балтії переважають мігранти у Російську Федерацію (84,9 %), Білорусь (6,8 %), Молдову (3,6 %). Загалом в Україні в 1994 р. на 1 тис. населення прибуло 15,4, а вибуло 16,3 особи^[1]. Професор І. Прибиткова наводить наступні дані по легальній еміграції населення України за кордон: у 1994 р. з України емігрувало 143,2 тис. чол., у 1995 р. - 94,5 тис., 1996 - 131,1 тис., 1997 - 115 тис. чоловік^[2].

Зрозуміло, що порівняння втрат населення України внаслідок легальної еміграції, з одного боку, і реальних втрат від усіх інших каналів виїзду за кордон - з другого, є неспівмірним: другі набагато перевищують перші і відбуваються з порушенням міжнародного і національного міграційного законодавства.

Так, за даними Держкомстату США, Україна є основним постачальником «живого товару» до країн Заходу і Близького Сходу. Цю інформацію фактично підтвердив (на запит кореспондента газети «День» В'ячеслава Дарпинянца) перший заступник глави Держкомстату з питань охорони державного кордону генерал-полковник Павло Шишолін: «За останні десять років з території України було вивезено близько 400 тисяч жінок»^[3]. Особливої ваги цим втратам надає та обставина, що віднесена категорія нелегальних мігрантів з України належить до жінок оптимального репродуктивного віку, що, крім прямих втрат населення, має великий опосередкований негативний вплив на демографічну ситуацію в Україні в цілому. Водночас за всі роки незалежності через українські консульства вдалося повернути в Україну ледве десяту частину таких емігрантів.

За даними експертів Центру Разумкова^[4], у 2000 році в Польщі неофіційно працювало 60-100 тис. українських громадян, у Чехії - близько 100 тис., у Словаччині - близько 50 тис. А газета «День» від

21.01.2001     р. наводить заяву на прес-конференції у чеському посольстві в Києві посла Чехії в Україні Йозефа Врабеца: «У 1999 році 21 тисяча іноземців отримала заборону на перебування в Чехії, з них половина - громадяни України»; всього ж у Чехії наших нелегальних мігрантів, пише Яна Риженко в газеті «День», десь 150 тис. чоловік^[5]. На боротьбу з цим чехи прийняли новий закон про імміграцію, який набрав чинності з 1 січня 2000 р. і спрямований на скорочення потоку нелегальної, зокрема трудової імміграції зі Сходу.

Ще декілька показових прикладів. У 2001 р. німецьке посольство в Києві видало 276 тис. туристичних віз, з яких, на думку фахівців, 70 % «володарів» насправді їдуть на заробітки. А своєрідне обстеження Держкомстату України з участю експертів з Ради з вивчення продуктивних сил України НАН України, зроблене у восьми регіонах України (шість західноукраїнських областей, Донецька та Луганська області), виявило, що 204 тис. чол. перебувають за кордоном більше трьох місяців за станом на березень 2001 р. Зрозуміло, що одержані дані не відображають реальний стан ситуації, оскільки, на думку багатьох дослідників, лише в московському регіоні (Москва і область) нелегальна трудова українська міграція налічує понад 400 тис. осіб.

Останніми роками трудова нелегальна міграція з України розширює свою географію. Традиційно стабільними залишаються східний напрямок (Росія), а також країни Центральної Європи (Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина та ФРН). Однак багато з тимчасових мігрантів є транзитними: візи в названі країни вони використовують для проїзду в Італію, Іспанію, Португалію, Францію, країни Бенілюксу. Стійкий інтерес як потенційні ринки праці зберігають Греція, Туреччина, деякі з країн Близького Сходу (Ізраїль, Ліван, Сирія), а також Казахстан.

Імміграція в Україну

Імміграційні потоки в Україну вливаються чотирма основними каналами: 1) легальні мігранти; 2) біженці; 3) напівлегальні мігранти; 4) нелегальні або незаконні мігранти. Якщо статус перших двох категорій іммігрантів відносно чітко забезпечений міжнародним і національним правовим полем, то стосовно двох останніх цього сказати аж ніяк не можна, оскільки має місце відверте порушення існуючого законодавства. Водночас кожна з категорій іммігрантів відіграє свою специфічну роль у житті українського суспільства, динаміці соціальних процесів, формуванні етнодемографічної структури української політичної нації. На жаль, уся процесуальність цього явища, як і сьогоднішній стан імміграційних проблем засвідчує відчутне, якщо не сказати, повне переважання негативних наслідків для України над позитивними.

Легальна імміграція. Сальдо міграції. Щодо темпів та масштабів легальної міграції в Україну іноземних громадян можна стверджувати, що мова йде про відносно невеликі показники, звичайно, порівняно з усією Україною.

Розглянемо декілька показових років, котрі характеризують легальні напрямки міграції в Україні за роки незалежності.

Так, у 1993 р.^[6] всього з України вибуло 356,6 тис. осіб, натомість прибуло 307,0 тис. осіб; сальдо міграції, таким чином, виявилося позитивним (49,6 тис. осіб). Це сталося за рахунок міграційного обміну з країнами близького зарубіжжя; стосовно ж далекого зарубіжжя тенденції виявилися прямо протилежними: прибуло в Україну 23,7 тис. осіб, вибуло 62,6 тис., сальдо від'ємне —38,9 тис. осіб.

У 1994 р.^[7] спостерігаємо дещо іншу картину: в Україну прибуло 202737 осіб, а вибуло - 345924 особи; сальдо міграції виявилося негативним і досить значним —143187 особи. Однак міграційні процеси з далеким зарубіжжям виявилося схожими з попереднім роком: прибуло в Україну 24694 особи, вибуло - 76275 осіб; сальдо міграції знову виявилося негативним —51581 особи. Стосовно переважання вибулих над приїжджими у країни СНД, то в цьому випадку свою вирішальну роль зіграло припинення військового конфлікту у Придністров'ї і повернення назад до своїх домівок його громадян, які доти перебували в Україні як біженці.

Цікаво з цими показниками порівняти міграційні масштаби останніх років.

Так, у 1999 р. на всіх напрямках міждержавної міграції населення зафіксовано 65794 прибулих осіб, натомість вибулих - 110589. З них у країни далекого зарубіжжя емігрувало 48411 осіб, а прибуло звідти - 4155 осіб. Сальдо міграції знову негативне - -44256 осіб. Втім, як і в попередні роки, позитивним воно залишалося із країнами Балтії - 252 особи: 522 - прибуло, 270 - вибуло^[8].

У 2000 р. міждержавна міграція також перебувала на рівні попереднього року. Число прибулих склало 53712 осіб, вибулих - 100325 осіб. З них із країн далекого зарубіжжя прибуло 3965 осіб, а вибуло - 44911 осіб. Сальдо міграції - негативне: -40946 осіб. З країнами Балтії - практично без змін: прибуло - 445, вибуло - 221, сальдо міграції - 224 особи; знову в Україну прибуло більше громадян з Балтії, ніж вибуло до неї^[9].

Прикметною ознакою еміграції в далеке зарубіжжя є її високий інтелектуальний потенціал. Ось лише кількість докторів наук, які назовсім виїхали з України: 1991 - 39, 1992 - 57, 1995 - 59, 1996 - 83, 1997- 51, 1998 - 19; відповідно, кандидатів наук - у 2-3 рази більше^[10]. Натомість, в Україну повертаються люди, як правило, не облаштовані за кордоном або похилого віку, або з патріотичних міркувань. Окремі винятки (Ярослава Стецько, Омелян Пріцак, Роман Зварич, Мирослав Гузар та ін.) не змінюють загальну картину.

Біженці. На початку ХХІ ст., за офіційними даними, оприлюдненими у тижневику «Дзеркало тижня»^[11], статус біженця в Україні за станом на 1 липня 2001 р. одержали 2950 осіб, що, як зауважує автор огляду Тетяна Силіна, більше, ніж у Російській Федерації, Білорусії та Польщі разом узятих. На початок 2000 р., за даними Держкомстату, загальна кількість біженців становила 2,7 тис. осіб: 1,9 тис. осіб - з Афганістану, 0,4 тис. осіб - з інших країн Азії тощо. Таким чином, за півтора року кількість біженців зросла щоледве на 250 чоловік, що для України є мізерною величиною.

Водночас Україна знала набагато потужніші потоки біженців у попередні роки, причому з країн близького зарубіжжя. Мова насамперед іде про Молдову, зокрема конфлікт у Придністров'ї. Вже протягом червня-липня 1992 р., у часи максимального протистояння сторін, в Україну прибуло понад 60 тис. чол. У 1993 р. Україна приймає понад 17,3 тис. біженців^[12]. Зауважимо, однак, що в даному випадку означеним людям надано статус «біженця» на соціально-звичаєвому рівні, тобто як таким, які вимушено і тимчасово покинули власні оселі і переселилися в інше місце. Але вони не були оформлені як біженці згідно з вимогами і нормами міжнародного права. Інакше кажучи, у даному випадку під категорію біженців фактично потрапила така категорія осіб, як тимчасові вимушені переселенці.

Стосовно таких мігрантів нерідко вживають таке поняття як «воєнні біженці», маючи на увазі осіб, які вимушені полишити власні домівки через військові конфлікти. Прикладів таких чимало - Боснія і Герцеговина, Російська Федерація, Афганістан та інші країни. Права і статус такої категорії мігрантів не викладені ні в міжнародному, ні в національному законодавстві.

Очевидно, саме до останніх необхідно віднести близько тих 20 тис. афганських біженців, які вже перебували в Україні ще до початку антитерористичної операції США в Афганістані. Остання ж, за самими скромними оцінками, зірвала з насидженого місця понад 1 млн афганців. І попри те, що переважна більшість з них притулилася в сусідніх Іраці та Пакистані, немає сумніву в тому, що хвиля цих мігрантів заторкнула й Україну. На жаль, заторкнула як потік нелегальних мігрантів. Як прогнозували експерти з Департаменту у справах національностей і міграції після відомих подій 11 вересня 2001 р., після початку військових дій в Афганістані слід було очікувати біля кордонів України до півмільйона мігрантів-біженців з цієї країни, з яких приблизно п'ята частина могла опинитися на території України . І дуже важко достовірно стверджувати, справдився чи не справдився зроблений прогноз, оскільки число зареєстрованих біженців в Україні збільшується на сотні чоловік за рік, але незареєстрованих, на жаль, - на порядки більше.

Зрозуміло, проблема біженців стоїть не лише перед Україною - то загальносвітове явище. Від них особливо відчутно потерпають західні країни, де, з одного боку, високий рівень життя, який є привабливим практично для будь-яких мігрантів, а не лише біженців, а з іншого - досить ліберальне законодавство, яке легітимізує суспільний статус справжніх біженців, бере їх під охорону і на утримання держави. Вже у 1980 р. чисельність біженців у Західній Європі становила майже 10 млн осіб, а через двадцять років, у 2000 р. вона становила понад 17 млн чол. Якщо врахувати також істотне полегшення в набутті громадянства Великобританії, Франції, Португалії та деяких інших західних країн для мігрантів - вихідців з колишніх колоній цих країн, то зовсім не дивує та обставина, що в них чисельність населення іноземного походження складає 5-10 % і навіть більше загальної кількості населення. Нині, наприклад, у Німеччині проживає 3 млн мусульман, у Франції - 2 млн, в Італії - майже мільйон, половина мешканців Лондону - небілі люди, у Франкфурті-на-Майні - третина, у Відні - кожен п'ятий тощо¹. Не випадково стурбовані цією обставиною західні країни, наприклад, ФРН, ужорсточують міграційне законодавство, і псевдобіженцям (а їх чисельність нерідко сягає 90 % всієї хвилі «біженців») не надають статусу біженців і намагаються повернути їх на батьківщину або ж принаймні в транзитні країни, через які мігранти потрапили на Захід. У цьому для України, зокрема, криється небезпека не лише утримувати тих біженців, які вже є на її території, але й отримати «назад», від Європи, транзитних біженців, які різними шляхами подолали кордони України. Це є можливим з огляду на положення т. зв. Дублінської конвенції, тобто прийнятої Євросоюзом у 1990 р. «Конвенції, що визначає державу, відповідальну за розгляд заяв про надання притулку, поданих в одній із держав - членів Європейського співтовариства». Ця Конвенція в принципі дозволяє повернути в Україну будь-якого біженця (нелегального мігранта), якщо доведено, що він прибув у Євросоюз саме з території нашої держави. Справа за «дрібницею» - ратифікація Україною цієї Конвенції. І тоді міграційний потік до нас шугатиме не лише зі Сходу, а й із Заходу.

Нелегальні мігранти. Нелегальні мігранти - категорія іноземців, які проникли на територію України або перебувають на її території всупереч існуючому законодавству.

Закон України «Про державний кордон України», введений у дію 4 листопада 1991 р., серед порушників державного кордону України визначає, зокрема, осіб, «1) які перетнули або намагаються перетнути державний кордон України будь-яким способом поза пунктами пропуску через державний кордон України або в пунктах пропуску через державний кордон України, але з порушенням правил його перетинання;

2)    які проникли або намагаються проникнути на українські або іноземні транспортні засоби закордонного прямування з метою незаконного виїзду з території України» (розд. II, ст. 20).

Відповідно Постанова Кабінету Міністрів України від 29 грудня 1995 р. «Про Правила в'їзду іноземців в Україну, їх виїзду з України і транзитного проїзду через її територію» унормовує відповідальність української сторони щодо нелегальних мігрантів: «35. Юридичні і фізичні особи в Україні не мають права приймати іноземців, які незаконно в'їхали в Україну, втратили підстави для подальшого перебування в Україні або пред'явили документи, оформлені з порушенням цих Правил, та надавати їм послуги.

Надання стороною, що приймає, іноземцям житла, роботи, транспортних засобів чи інших послуг не допускається, якщо це тягне за собою порушення даних Правил.

36. Порушення цих Правил юридичними та фізичними особами, зобов’ язаними дотримувати їх вимог, тягне за собою відповідальність згідно із законодавством України».

У цих Правилах також регламентовано підстави та порядок видворення нелегальних мігрантів за межі України або ж їх відповідальність - при небажанні це зробити.

Отже, законодавча база регуляції нелегальних імміграційних процесів існує. Але чи є вона достатньою для недопущення такої загрози національній безпеці України, якою є масовий притік і незаконне перебування в Україні нелегальних мігрантів?

Висновки щодо кількості нелегальних мігрантів неоднозначні і часто суперечливі, що й зрозуміло, оскільки відповідними питаннями займається низка відомств та установ (Держкордон, МВС, МЗС, СБУ, Міністерство праці, Митна служба, Держкомнац України та ін.), а також тому, що значна (не буде перебільшенням сказати - переважна) частина нелегальних мігрантів взагалі не зареєстрована, тобто перебуває у стані «неіснуючих» мігрантів. А тим часом вони є, і Україна про них дізнається опосередковано, часто через кримінальні та інші незаконні дії таких осіб. Але спочатку звернемось до офіційної інформації.

Так, дані Держкомкордону України розкривають картину затриманих Прикордонними військами України нелегальних мігрантів (рис. 5).

Зауважимо, що з 2000 р. Прикордонні війська до «нелегальних мігрантів» відносять вихідців лише з деяких країн Азії та Африки; тому справжня кількість означеної категорії осіб значно більша: затримано понад 16 тис. порушників держкордону і не пропущено в Україну понад 7 тис. нелегальних мігрантів^[13].

Але наприклад, за ініціативи Укрзалізниці при взаємодії із силовими структурами у 1999 р. у прикордонних районах затримано ще 11688 нелегальних мігрантів. У тому ж 1999 р. під час проведення цільової операції «мігрант» органами МВС виявлено 8,1 тис. іноземців- порушників Закону України «Про іноземців» та 2,2 тис. нелегальних мігрантів. Тобто на державному кордоні затримують далеко не всіх його порушників.

Основний потік виїжджаючих ґрунтувався на матеріально- фінансових (торгівельних) інтересах і адресно коливався залежно від особливостей ринку та стабільності в країнах Центральної Європи (колишньої Югославії, Румунії, Чехословаччини і особливо Польщі). Переважна більшість серед таких виїжджаючих складали дрібні торгівці та трудові мігранти.

У цей час також постійно наростали масштаби виїжджаючих за межі України за такими каналами, як службові відрядження співробітників установ, організацій і підприємств України, а також з туристичною метою. Чисельність відряджених стрімко зростала: у 1988 р. близько 70 тис. чол., у 1989 р. - 229 тис. чол., 1990 р. - бл. 365 тис. чол., 1991 р. - 608 тис. чол., 1992 р. - 913 тис. чол. Ще більш вражаючими темпами розвивалася туристична індустрія: якщо у 1987 р. за кордон з туристичною метою виїздило близько 130 тис. громадян України, то в вона досягла 3 млн чол., а в 1992 р. становила 2 млн 316 тис. чол.

Таким чином, не лише Україна відкрила себе світові як незалежна країна, а й її громадяни відкривали світ для себе. Слід мати, однак, на увазі, що саме категорія відряджених та туристів склала основну соціальну базу для тимчасової трудової еміграції громадян України, а також, що пов'язано з прямим порушенням міжнародного законодавства

-       нелегальних мігрантів. Однак саме з такими видами зовнішньої міграції пов'язані основні втрати людських ресурсів України, і є набагато значнішими, аніж у випадку з легальною еміграцією. Дотично вони пов'язані також з формуванням негативного іміджу України у світі, оскільки саме серед тимчасової трудової та нелегальної української еміграції нерідко знаходять можливий ґрунт для свого розвитку кримінальні структури.

Для порівняння: за даними Держкомстату України, сальдо міграції в Україні, починаючи з 1994 р., залишається від’ємним, хоча й має тенденцію до зниження - у 1999 р. цей показник був найнижчий і становив —44,8 тис. чол., причому левова пайка у цьому показникові складає переважно відтік населення у країни далекого зарубіжжя (-44,3 тис. осіб). В абсолютних показниках у 1999 р. у країни далекого зарубіжжя вибуло 48,4 тис. осіб, з них у країни Азії - 23,1 тис., Америки

-      11,5 тис., Європи - 13,2 тис. осіб, причому серед причин еміграції основними були родинні обставини (67,9 %). Серед вибулих у країни СНД та Балтії переважають мігранти у Російську Федерацію (84,9 %), Білорусь (6,8 %), Молдову (3,6 %). Загалом в Україні в 1994 р. на 1 тис. населення прибуло 15,4, а вибуло 16,3 особи^[1]. Професор І. Прибиткова наводить наступні дані по легальній еміграції населення України за кордон: у 1994 р. з України емігрувало 143,2 тис. чол., у 1995 р. - 94,5 тис., 1996 - 131,1 тис., 1997 - 115 тис. чоловік^[2].

Зрозуміло, що порівняння втрат населення України внаслідок легальної еміграції, з одного боку, і реальних втрат від усіх інших каналів виїзду за кордон - з другого, є неспівмірним: другі набагато перевищують перші і відбуваються з порушенням міжнародного і національного міграційного законодавства.

Так, за даними Держкомстату США, Україна є основним постачальником «живого товару» до країн Заходу і Близького Сходу. Цю інформацію фактично підтвердив (на запит кореспондента газети «День» В'ячеслава Дарпинянца) перший заступник глави Держкомстату з питань охорони державного кордону генерал-полковник Павло Шишолін: «За останні десять років з території України було вивезено близько 400 тисяч жінок»^[3]. Особливої ваги цим втратам надає та обставина, що віднесена категорія нелегальних мігрантів з України належить до жінок оптимального репродуктивного віку, що, крім прямих втрат населення, має великий опосередкований негативний вплив на демографічну ситуацію в Україні в цілому. Водночас за всі роки незалежності через українські консульства вдалося повернути в Україну ледве десяту частину таких емігрантів.

За даними експертів Центру Разумкова^[4], у 2000 році в Польщі неофіційно працювало 60-100 тис. українських громадян, у Чехії - близько 100 тис., у Словаччині - близько 50 тис. А газета «День» від

21.01.2001     р. наводить заяву на прес-конференції у чеському посольстві в Києві посла Чехії в Україні Йозефа Врабеца: «У 1999 році 21 тисяча іноземців отримала заборону на перебування в Чехії, з них половина - громадяни України»; всього ж у Чехії наших нелегальних мігрантів, пише Яна Риженко в газеті «День», десь 150 тис. чоловік^[5]. На боротьбу з цим чехи прийняли новий закон про імміграцію, який набрав чинності з 1 січня 2000 р. і спрямований на скорочення потоку нелегальної, зокрема трудової імміграції зі Сходу.

Ще декілька показових прикладів. У 2001 р. німецьке посольство в Києві видало 276 тис. туристичних віз, з яких, на думку фахівців, 70 % «володарів» насправді їдуть на заробітки. А своєрідне обстеження Держкомстату України з участю експертів з Ради з вивчення продуктивних сил України НАН України, зроблене у восьми регіонах України (шість західноукраїнських областей, Донецька та Луганська області), виявило, що 204 тис. чол. перебувають за кордоном більше трьох місяців за станом на березень 2001 р. Зрозуміло, що одержані дані не відображають реальний стан ситуації, оскільки, на думку багатьох дослідників, лише в московському регіоні (Москва і область) нелегальна трудова українська міграція налічує понад 400 тис. осіб.

Останніми роками трудова нелегальна міграція з України розширює свою географію. Традиційно стабільними залишаються східний напрямок (Росія), а також країни Центральної Європи (Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина та ФРН). Однак багато з тимчасових мігрантів є транзитними: візи в названі країни вони використовують для проїзду в Італію, Іспанію, Португалію, Францію, країни Бенілюксу. Стійкий інтерес як потенційні ринки праці зберігають Греція, Туреччина, деякі з країн Близького Сходу (Ізраїль, Ліван, Сирія), а також Казахстан.

Імміграція в Україну

Імміграційні потоки в Україну вливаються чотирма основними каналами: 1) легальні мігранти; 2) біженці; 3) напівлегальні мігранти; 4) нелегальні або незаконні мігранти. Якщо статус перших двох категорій іммігрантів відносно чітко забезпечений міжнародним і національним правовим полем, то стосовно двох останніх цього сказати аж ніяк не можна, оскільки має місце відверте порушення існуючого законодавства. Водночас кожна з категорій іммігрантів відіграє свою специфічну роль у житті українського суспільства, динаміці соціальних процесів, формуванні етнодемографічної структури української політичної нації. На жаль, уся процесуальність цього явища, як і сьогоднішній стан імміграційних проблем засвідчує відчутне, якщо не сказати, повне переважання негативних наслідків для України над позитивними.

Легальна імміграція. Сальдо міграції. Щодо темпів та масштабів легальної міграції в Україну іноземних громадян можна стверджувати, що мова йде про відносно невеликі показники, звичайно, порівняно з усією Україною.

Розглянемо декілька показових років, котрі характеризують легальні напрямки міграції в Україні за роки незалежності.

Так, у 1993 р.^[6] всього з України вибуло 356,6 тис. осіб, натомість прибуло 307,0 тис. осіб; сальдо міграції, таким чином, виявилося позитивним (49,6 тис. осіб). Це сталося за рахунок міграційного обміну з країнами близького зарубіжжя; стосовно ж далекого зарубіжжя тенденції виявилися прямо протилежними: прибуло в Україну 23,7 тис. осіб, вибуло 62,6 тис., сальдо від'ємне —38,9 тис. осіб.

У 1994 р.^[7] спостерігаємо дещо іншу картину: в Україну прибуло 202737 осіб, а вибуло - 345924 особи; сальдо міграції виявилося негативним і досить значним —143187 особи. Однак міграційні процеси з далеким зарубіжжям виявилося схожими з попереднім роком: прибуло в Україну 24694 особи, вибуло - 76275 осіб; сальдо міграції знову виявилося негативним —51581 особи. Стосовно переважання вибулих над приїжджими у країни СНД, то в цьому випадку свою вирішальну роль зіграло припинення військового конфлікту у Придністров'ї і повернення назад до своїх домівок його громадян, які доти перебували в Україні як біженці.

Цікаво з цими показниками порівняти міграційні масштаби останніх років.

Так, у 1999 р. на всіх напрямках міждержавної міграції населення зафіксовано 65794 прибулих осіб, натомість вибулих - 110589. З них у країни далекого зарубіжжя емігрувало 48411 осіб, а прибуло звідти - 4155 осіб. Сальдо міграції знову негативне - -44256 осіб. Втім, як і в попередні роки, позитивним воно залишалося із країнами Балтії - 252 особи: 522 - прибуло, 270 - вибуло^[8].

У 2000 р. міждержавна міграція також перебувала на рівні попереднього року. Число прибулих склало 53712 осіб, вибулих - 100325 осіб. З них із країн далекого зарубіжжя прибуло 3965 осіб, а вибуло - 44911 осіб. Сальдо міграції - негативне: -40946 осіб. З країнами Балтії - практично без змін: прибуло - 445, вибуло - 221, сальдо міграції - 224 особи; знову в Україну прибуло більше громадян з Балтії, ніж вибуло до неї^[9].

Прикметною ознакою еміграції в далеке зарубіжжя є її високий інтелектуальний потенціал. Ось лише кількість докторів наук, які назовсім виїхали з України: 1991 - 39, 1992 - 57, 1995 - 59, 1996 - 83, 1997- 51, 1998 - 19; відповідно, кандидатів наук - у 2-3 рази більше^[10]. Натомість, в Україну повертаються люди, як правило, не облаштовані за кордоном або похилого віку, або з патріотичних міркувань. Окремі винятки (Ярослава Стецько, Омелян Пріцак, Роман Зварич, Мирослав Гузар та ін.) не змінюють загальну картину.

Біженці. На початку ХХІ ст., за офіційними даними, оприлюдненими у тижневику «Дзеркало тижня»^[11], статус біженця в Україні за станом на 1 липня 2001 р. одержали 2950 осіб, що, як зауважує автор огляду Тетяна Силіна, більше, ніж у Російській Федерації, Білорусії та Польщі разом узятих. На початок 2000 р., за даними Держкомстату, загальна кількість біженців становила 2,7 тис. осіб: 1,9 тис. осіб - з Афганістану, 0,4 тис. осіб - з інших країн Азії тощо. Таким чином, за півтора року кількість біженців зросла щоледве на 250 чоловік, що для України є мізерною величиною.

Водночас Україна знала набагато потужніші потоки біженців у попередні роки, причому з країн близького зарубіжжя. Мова насамперед іде про Молдову, зокрема конфлікт у Придністров'ї. Вже протягом червня-липня 1992 р., у часи максимального протистояння сторін, в Україну прибуло понад 60 тис. чол. У 1993 р. Україна приймає понад 17,3 тис. біженців^[12]. Зауважимо, однак, що в даному випадку означеним людям надано статус «біженця» на соціально-звичаєвому рівні, тобто як таким, які вимушено і тимчасово покинули власні оселі і переселилися в інше місце. Але вони не були оформлені як біженці згідно з вимогами і нормами міжнародного права. Інакше кажучи, у даному випадку під категорію біженців фактично потрапила така категорія осіб, як тимчасові вимушені переселенці.

Стосовно таких мігрантів нерідко вживають таке поняття як «воєнні біженці», маючи на увазі осіб, які вимушені полишити власні домівки через військові конфлікти. Прикладів таких чимало - Боснія і Герцеговина, Російська Федерація, Афганістан та інші країни. Права і статус такої категорії мігрантів не викладені ні в міжнародному, ні в національному законодавстві.

Очевидно, саме до останніх необхідно віднести близько тих 20 тис. афганських біженців, які вже перебували в Україні ще до початку антитерористичної операції США в Афганістані. Остання ж, за самими скромними оцінками, зірвала з насидженого місця понад 1 млн афганців. І попри те, що переважна більшість з них притулилася в сусідніх Іраці та Пакистані, немає сумніву в тому, що хвиля цих мігрантів заторкнула й Україну. На жаль, заторкнула як потік нелегальних мігрантів. Як прогнозували експерти з Департаменту у справах національностей і міграції після відомих подій 11 вересня 2001 р., після початку військових дій в Афганістані слід було очікувати біля кордонів України до півмільйона мігрантів-біженців з цієї країни, з яких приблизно п'ята частина могла опинитися на території України . І дуже важко достовірно стверджувати, справдився чи не справдився зроблений прогноз, оскільки число зареєстрованих біженців в Україні збільшується на сотні чоловік за рік, але незареєстрованих, на жаль, - на порядки більше.

Зрозуміло, проблема біженців стоїть не лише перед Україною - то загальносвітове явище. Від них особливо відчутно потерпають західні країни, де, з одного боку, високий рівень життя, який є привабливим практично для будь-яких мігрантів, а не лише біженців, а з іншого - досить ліберальне законодавство, яке легітимізує суспільний статус справжніх біженців, бере їх під охорону і на утримання держави. Вже у 1980 р. чисельність біженців у Західній Європі становила майже 10 млн осіб, а через двадцять років, у 2000 р. вона становила понад 17 млн чол. Якщо врахувати також істотне полегшення в набутті громадянства Великобританії, Франції, Португалії та деяких інших західних країн для мігрантів - вихідців з колишніх колоній цих країн, то зовсім не дивує та обставина, що в них чисельність населення іноземного походження складає 5-10 % і навіть більше загальної кількості населення. Нині, наприклад, у Німеччині проживає 3 млн мусульман, у Франції - 2 млн, в Італії - майже мільйон, половина мешканців Лондону - небілі люди, у Франкфурті-на-Майні - третина, у Відні - кожен п'ятий тощо¹. Не випадково стурбовані цією обставиною західні країни, наприклад, ФРН, ужорсточують міграційне законодавство, і псевдобіженцям (а їх чисельність нерідко сягає 90 % всієї хвилі «біженців») не надають статусу біженців і намагаються повернути їх на батьківщину або ж принаймні в транзитні країни, через які мігранти потрапили на Захід. У цьому для України, зокрема, криється небезпека не лише утримувати тих біженців, які вже є на її території, але й отримати «назад», від Європи, транзитних біженців, які різними шляхами подолали кордони України. Це є можливим з огляду на положення т. зв. Дублінської конвенції, тобто прийнятої Євросоюзом у 1990 р. «Конвенції, що визначає державу, відповідальну за розгляд заяв про надання притулку, поданих в одній із держав - членів Європейського співтовариства». Ця Конвенція в принципі дозволяє повернути в Україну будь-якого біженця (нелегального мігранта), якщо доведено, що він прибув у Євросоюз саме з території нашої держави. Справа за «дрібницею» - ратифікація Україною цієї Конвенції. І тоді міграційний потік до нас шугатиме не лише зі Сходу, а й із Заходу.

Нелегальні мігранти. Нелегальні мігранти - категорія іноземців, які проникли на територію України або перебувають на її території всупереч існуючому законодавству.

Закон України «Про державний кордон України», введений у дію 4 листопада 1991 р., серед порушників державного кордону України визначає, зокрема, осіб, «1) які перетнули або намагаються перетнути державний кордон України будь-яким способом поза пунктами пропуску через державний кордон України або в пунктах пропуску через державний кордон України, але з порушенням правил його перетинання;

2)    які проникли або намагаються проникнути на українські або іноземні транспортні засоби закордонного прямування з метою незаконного виїзду з території України» (розд. II, ст. 20).

Відповідно Постанова Кабінету Міністрів України від 29 грудня 1995 р. «Про Правила в'їзду іноземців в Україну, їх виїзду з України і транзитного проїзду через її територію» унормовує відповідальність української сторони щодо нелегальних мігрантів: «35. Юридичні і фізичні особи в Україні не мають права приймати іноземців, які незаконно в'їхали в Україну, втратили підстави для подальшого перебування в Україні або пред'явили документи, оформлені з порушенням цих Правил, та надавати їм послуги.

Надання стороною, що приймає, іноземцям житла, роботи, транспортних засобів чи інших послуг не допускається, якщо це тягне за собою порушення даних Правил.

36. Порушення цих Правил юридичними та фізичними особами, зобов’ язаними дотримувати їх вимог, тягне за собою відповідальність згідно із законодавством України».

У цих Правилах також регламентовано підстави та порядок видворення нелегальних мігрантів за межі України або ж їх відповідальність - при небажанні це зробити.

Отже, законодавча база регуляції нелегальних імміграційних процесів існує. Але чи є вона достатньою для недопущення такої загрози національній безпеці України, якою є масовий притік і незаконне перебування в Україні нелегальних мігрантів?

Висновки щодо кількості нелегальних мігрантів неоднозначні і часто суперечливі, що й зрозуміло, оскільки відповідними питаннями займається низка відомств та установ (Держкордон, МВС, МЗС, СБУ, Міністерство праці, Митна служба, Держкомнац України та ін.), а також тому, що значна (не буде перебільшенням сказати - переважна) частина нелегальних мігрантів взагалі не зареєстрована, тобто перебуває у стані «неіснуючих» мігрантів. А тим часом вони є, і Україна про них дізнається опосередковано, часто через кримінальні та інші незаконні дії таких осіб. Але спочатку звернемось до офіційної інформації.

Так, дані Держкомкордону України розкривають картину затриманих Прикордонними військами України нелегальних мігрантів (рис. 5).

Зауважимо, що з 2000 р. Прикордонні війська до «нелегальних мігрантів» відносять вихідців лише з деяких країн Азії та Африки; тому справжня кількість означеної категорії осіб значно більша: затримано понад 16 тис. порушників держкордону і не пропущено в Україну понад 7 тис. нелегальних мігрантів^[13].

Але наприклад, за ініціативи Укрзалізниці при взаємодії із силовими структурами у 1999 р. у прикордонних районах затримано ще 11688 нелегальних мігрантів. У тому ж 1999 р. під час проведення цільової операції «мігрант» органами МВС виявлено 8,1 тис. іноземців- порушників Закону України «Про іноземців» та 2,2 тис. нелегальних мігрантів. Тобто на державному кордоні затримують далеко не всіх його порушників.

^[1] Осауленко О.Г. Міграційні процеси у 1999 році // Експрес-доповідь Держкомстату України. 25 квітня 2000 р. - № 135. - 416 с.

^[2] Прибиткова I. Сучасні міграційні процеси: теоретико-методологічні аспекти дослідження // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. - 1999. - № 1. - С. 161-172.

^[3] Дарпинянц В. Гіркий пошук // День. - 2001. - № 156. - 6 вересня.

^[4] Національна безпека і оборона. - 2001. - № 11.

^[5] Риженко Я. Еміграційний бар’єр поставила Чехія перед Україною // День. - 2001. - № 2. - 12 січня.

^[6] Народне господарство України у 1993 р. Статистичний щорічник. - К.: Техніка, 1994. -   С. 263.

^[7] Статистичний щорічник України за 1994 р. - К.: Техніка, 1995. - С. 34.

^[8] Статистичний щорічник України за 2000 р. - К.: Техніка, 2001. - С. 358.

^[9] Україна у цифрах у 2000 році. - К.: Техніка, 2001. - С. 183-186.

^[10] Статистичний щорічник України за 1998 р. - К.: Техніка, 1999. - С. 440.

^[11] Силіна Т. Афганські хвилі // Дзеркало тижня. - 2001. - 13-19 жовтня.

^[12] Міграційні процеси в сучасному світі: Світовий, регіональний та національний виміри. Енциклопедія / За ред. Ю. Римаренка. - К.: Довіра, 1998. - С. 819.

Силіна Т. Афганські хвилі // Дзеркало тижня. - 2001. - 13-19 жовтня.

^[13] Березовський І.Б. Організована нелегальна міграція як різновид організаційної злочинності в Україні // Політика і влада. - 2001. - № 6.

^[1] Осауленко О.Г. Міграційні процеси у 1999 році // Експрес-доповідь Держкомстату України. 25 квітня 2000 р. - № 135. - 416 с.

^[2] Прибиткова I. Сучасні міграційні процеси: теоретико-методологічні аспекти дослідження // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. - 1999. - № 1. - С. 161-172.

^[3] Дарпинянц В. Гіркий пошук // День. - 2001. - № 156. - 6 вересня.

^[4] Національна безпека і оборона. - 2001. - № 11.

^[5] Риженко Я. Еміграційний бар’єр поставила Чехія перед Україною // День. - 2001. - № 2. - 12 січня.

^[6] Народне господарство України у 1993 р. Статистичний щорічник. - К.: Техніка, 1994.

-   С. 263.

^[7] Статистичний щорічник України за 1994 р. - К.: Техніка, 1995. - С. 34.

^[8] Статистичний щорічник України за 2000 р. - К.: Техніка, 2001. - С. 358.

^[9] Україна у цифрах у 2000 році. - К.: Техніка, 2001. - С. 183-186.

^[10] Статистичний щорічник України за 1998 р. - К.: Техніка, 1999. - С. 440.

^[11] Силіна Т. Афганські хвилі // Дзеркало тижня. - 2001. - 13-19 жовтня.

^[12] Міграційні процеси в сучасному світі: Світовий, регіональний та національний виміри. Енциклопедія / За ред. Ю. Римаренка. - К.: Довіра, 1998. - С. 819.

Силіна Т. Афганські хвилі // Дзеркало тижня. - 2001. - 13-19 жовтня.

^[13] Березовський І.Б. Організована нелегальна міграція як різновид організаційної злочинності в Україні // Політика і влада. - 2001. - № 6.

^[1] Словник української мови. - К.: Наук. думка, 1973. - Т. IV. - 724 с.

^[2] Етимологічний словник української мови: В 7 т. - К.: Наук. думка, 1989. - Т. 3. - 471 с.

^[3] Етимологічний словник. - 1989. - С. 471.

^[4] Словник української мови. - 1973. - С. 20.

^[5] Етимологічний словник. - 1989. - С. 165.

^[6] Словник української мови. - 1972. - С. 477.