Науковий вісник України | Наукові статті та публікації

Борисенко В.К. (Київ)

У статті висвітлюються проблеми багатонаціональності України. Аналізуються окремі питання співіснування автохтонного етносу й національних меншин. Автор переконаний, що за нинішніх обставин проблема розвитку й збереження культури українців в Україні потребує урядової програми.

Наступне коло політизації етнокультурного розвитку України пов’язане з виборчими амбіціями політиків, котрі задля вирішення своїх особистих проблем ладні замахнутися на святиню кожної держави - мову й культуру. При цьому притягуються за вуха різні чинники, аж до апелювання до Хартії регіональних мов, яку інші європейські держави не поспішають дотримуватися. І серед них саме Україна забезпечила державну підтримку середньої і вищої освіти таким малочисельним етнічним меншинам, які становлять менше одного відсотка від загальної кількості населення. Це поляки, євреї, греки, гагаузи, угорці, румуни та інші. Вони мають години на телебаченні і радіо, періодичні видання, школи, факультети в університетах України. Під міфом поліетнічності і полікультурності триває активне зросійщення населення України.

Міф про поліетнічність населення України набув найінтенсивнішої пропаганди. На його підставі зазнали найжорстокішого утиснення національні права автохтонного етносу українців. На святкування незалежності України колишні керівники держави у перших рядках своїх урочистих промов стверджували, що у нас проживає 140 народів.

Кожного року ця цифра на десяток народів збільшувалася. Вже у 2000 р. звучало аж 150. Ця міфічна цифра 150 народів України увійшла до шкільних підручників, починаючи з книжечок для дитячого садочка. Хто ж ці 150 народів? Чи зможуть їх перечислити керівники держави? Мабуть, же треба знати своїх підданих.

На тему багатонаціональності українського суспільства написано за останні десять років сотні статей, захищено десятки дисертацій, створено наукові інституції, які займаються науковими дослідженнями національних меншин України. І, власне, це можна було б вважати позитивним фактором (бо кожна людина має право на задоволення своїх національних почуттів, культурних запитів), коли б міфологізація проблеми не спрямовувалася так, що кожна меншина має право на національно-культурну автономію, але окрім українців. Будь-які спроби до відродження культури українського етносу викликають одразу галас серед “старшого брата”.

Для розуміння і вивчення проблем національних меншин в Україні було видано у 1996 р. спеціальний довідник¹. Його розрахунки і детальна характеристика етнічних меншин ґрунтувалися переважно на матеріалах останнього перепису населення ще в Радянському Союзі, який був здійснений у 1989 р.

Згідно з ним в Україні було зафіксовано понад 120 представників (підкреслення - авт.) різних етносів, що в той час перебували на території України. Власне, ці окремі представники мігрантів з легкої руки політиків виросли в міфічну цифру 150 народів України. Переважна більшість мігрантів складає дуже незначне число і розпорошено мешкає переважно в містах України. Згідно з етнічним довідником до таких малочисельних представників окремих етносів можна віднести: енці (1 особа), нганасани (1 особа), ороки (2 особи), іжорці (9 осіб), негідальці (10 осіб), нівхи (10 осіб), орочі (19 осіб), ітельмени (2 особи), кети (8 осіб), ліви (6 осіб), алеути (15 осіб), мансі (37 осіб), коряки (52 особи), нанайці (39 осіб), саамі (19 осіб), евени (25 осіб), евенки (111 осіб), американці (11 осіб), белуджі (45 осіб), вепси (169 осіб), дунгани (140 осіб), агули (78 осіб). Список етнікосів, які мешкали в Україні на час перепису і складали чисельність до 200 - 300 осіб, можна було б значно продовжити. Це абазини, австрійці, алтайці, голландці і ряд інших представників різних етносів.

При сучасних умовах більшої відкритості кордонів, з причини військових дій на Північному Кавказі та Центральній Азії таких малочисельних мігрантів очевидно й побільшало, хоча це не дає жодних підстав стверджувати про надмірну поліетнічність України та проживання на її території 150 народів.

І слушно зауважує Іван Дзюба, що “Офіційна пропаганда активно експлуатує визначення типу: ”народи України”, “Україна - багатонаціональна республіка”. Сенс таких формул зрозумілий - поставити під сумнів право українського народу вирішувати долю своєї вітчизни”^[1].

За етнічною картою України, на її території, окрім основного корінного (автохтонного) етносу українців проживають ще представники 17 етнічних меншин. Це, передусім: росіяни, білоруси, поляки, чехи, словаки, болгари, молдавани, румуни, греки, цигани, німці, євреї, угорці, гагаузи, татари, караїми, кримчаки .

Україна меншою мірою поліетнічна, ніж будь-яка країна Центральної і Південної Європи. Хто ж насправді і відколи проживає в Україні? Відповідь на це питання найкраще дана у працях етнолога, демографа В. Наулка^[2].

Праці цього вченого ґрунтуються на широкій документальній основі і багаторічних його дослідженнях у царині міжетнічних зв’ язків українців з іншими народами.

Згідно з дослідженнями і переписом населення (1989 р.) в Україні проживало 37,4 млн. українців, що становить 72,6% від усього населення держави, тобто переважаючу більшість (підкреслення - авт.)

Українці є одним з найбільших народів Європи, другий за чисельністю серед слов’ янських народів.

Серед них найчисельніша етнічна меншина - росіяни, які на 1989 р. становили 11 мільйонів 356 тисяч (21,9%) від усього населення України. Самоназва “русскіє”.

Російські дослідники, вивчаючи традиційну культуру компактних етнічних груп в Україні і посилаючись ще на перепис населення 1970 р. зазначали, що “У сільській місцевості України проживають групи неукраїнського населення, що займають компактні території. Більше всього росіян - 6,05%, інші національності (білоруси, угорці, болгари, греки, молдавани, албанці, гагаузи, поляки та ін.) представлені долями одного відсотку” .

Звісно, що в сільській місцевості найбільш компактні групи росіян проживають у порубіжній смузі та на Півдні України. За даними російських етнографів, які робили підрахунки за Переписом 1970 р., серед сільського населення Запорізької області було 76,02% українців і 18,17% росіян, у Херсонській області - відповідно 86,83 і 10,93%, Миколаївський області - 89,74 і 7,60%, в Одеській області - 64,48 і 9,82% росіян^[3].

За даними цього перепису росіяни в жодній з областей України (окрім Криму - 67%) не мали більшості серед населення. Тільки у двох областях їх кількість наближалася до половини населення. Це у Луганській області (44,8%) та Донецькій (43,6%). Тобто і в цих областях проживає понад 50% українців, які не мають змоги задовольнити свої культурні запити, бо 95 - 97% навчання у цих областях проводиться виключно російською мовою. То хто ж утиснений у своїх правах?

За переписом 2001 р. росіян у Криму - 58,31%, українців - 24,31%, у Донецькій області українців - 56,86%, росіян - 38,22%, у Луганській - українців - 57,96%, росіян - 39,04%, у Харківській - українців - 70,75%, росіян - 25,62%. Не можна полишати поза увагою і той факт, що відсоток росіян в Україні є значно перебільшеним. Відомо, що у 80-ті роки зросійщення набуло великої сили. Це і доплата вчителям російської мови, ведення документації, навчання у ВНЗ російською мовою. Часто трапляються у міському середовищі такі реалії, як в одній сім’ ї старші діти записані українцями, молодші - росіянами. В останні десятиліття, особливо у 1991 - 1993 рр. питома вага росіян в Україні почала спадати. Це був початок переважання чисельності росіян-емігрантів над чисельністю росіян-іммігрантів .

Варто зазначити ще одну характерну обставину, що майже половина росіян в Україні є мігрантами у першому поколінні^[4]. Тобто близько 4 мільйонів не народилися в Україні, а прибули сюди замість виселених до Сибіру і знищених фізично українців у повоєнний час. Отже, ці мігранти мають мати особливу пошану до українців, оскільки ті поплатилися своїм життям за місце прибульців під сонцем України.

Що стосується інших національних меншин, то всі вони становили менше одного відсотка населення. Це за переписом 1989 р. - 0,9 євреїв, 0.8% білорусів, 0,6% молдаван, по 0,4% поляків та болгар, 2,8% представників (підкреслення - авт) інших національностей^[5].

Варто й тут зауважити, що ці відсотки окремих меншин не відповідають сьогоденню, оскільки відомо, що протягом останніх десяти років чимало виїхало євреїв, німців з України. Свої національні Товариства утворили лише представники 17 національностей і ця цифра цілком реальна щодо кількості меншин.

У 2001 р., відбувся перший загальноукраїнський Перепис населення. Етнічна карта України дещо змінилася в сторону збільшення українців із 72,7% у 1989 р. до 77,8% у 2001 р. Близько 80% автохтонів в Україні на початку ХХ сторіччя є дуже високим показником для країн світу, зважаючи на активні міграційні процеси минулого і нинішнього століть. Звісно ж, представники різних етнічних груп проживали і тепер проживають в Україні, де вони знаходять доброзичливе ставлення до себе. Геополітичне становище України упродовж віків сприяло виробленню толерантного ставлення до мігрантів, у ментальності українців немає неприязні до інших народів. Це відображено, зокрема, у традиції звертання старших за віком людей, до чужих, молодших - “синку”, “доню”, як до рідних. Риси гостинності й доброти українців не заперечують представники новоприбульців. Побільшало у нас азербайджанців у містах (0,1% за переписом 2001 р). Декотрі з них проживають в Україні 10 - 15 років і основне пояснення їхньої осілості зводиться до “українці - народ добрий”.

За переписом 2001 р. у нас проживають 17,3% росіян, білорусів – 0,6%, молдаван - 0,5% , кримських татар - 0,5%, болгар - 0,4%, угорців

-     0,3%, румунів - 0,3%, поляків - 0,3%, євреїв - 0,2%, вірменів - 0,2%, греків - 0,2%, татарів - 0,2%. По 0,1% становлять: азербайджанці, цигани, грузини, німці, гагаузиШ^[6]. Решта 116 представників інших народів складають лише біля 2% від усього населення, тобто соті й тисячні долі. Серед них чимало таких, які становлять кількісно від однієї особи (нганасани, енці) до ста осіб. Це, зокрема, ороки - 2 особи, іжорці

-     9, нівхи - 10, ліви - 6, орочі - 19, ескімоси - 3, саамі - 19, талиші - 11, селькупи - 11, негідальці - 10, тофалари - 3, ітельмени - 2, юкагири - 12, алеути - 6. Чи такі офіційні дані перепису дають підстави політикам спекулювати на багатонаціональності України?

Отже, цілком очевидно, що міф про 150 народів в Україні - це явна політизація етнічних процесів в Україні. Ще в 20-ті роки М.Скрипник аргументовано заперечував формулу України як багатонаціональної держави, справедливо вбачаючи в ній завуальовану спробу поставити під сумнів право нашого народу на власну державу^[7]. Можна говорити, що у нас проживає близько 17 національних меншин, яким всебічно забезпечено державою культурний розвиток.

Навіть ті меншини, які становлять соті долі від одного відсотка населення України мають свої середні й вищі навчальні заклади. В Україні для єврейського населення відкрито гімназію та Соломонів університет у Києві, єврейські школи є в багатьох областях Правобережжя. Функціонують польські школи і полоністика вивчається у Київському, Львівському національних університетах, у Тернопільському педагогічному та в приватному Слов’ янському університетах. Для греків створено факультет у Маріупольському гуманітарному університеті, у місті Берегово Закарпатської області функціонує Угорський університет. Румуни та молдавани задовольняють свої культурні запити у молдавських і румунських школах, а вищу освіту

-    на спеціальних відділеннях Чернівецького університету. На території Буковини, де мешкає 100 тисяч румунів, працює 187 шкіл з румунською мовою навчання; румуни мають 35 годин на місяць ефірного часу на телебаченні і радіо, друкується за державною підтримкою більше десяти періодичних видань румунською мовою. Проте в Румунії, де проживає чимало українців, немає жодної української школи^[8].

Про те, що в Україні найкраще збережені права національних меншин свідчать не тільки активна діяльність культурних національних товариств, національних середніх і вищих закладів, видання книг і газет, а й прийняті правові документи. Верховна Рада України 25 червня 1992 р. прийняла закон “Про національні меншини України”, що регламентує статус національних меншин, їхні права, гарантії задоволення національних прав людини й етнічних груп. Як зазначають дослідники, закон дістав високу оцінку експертів міжнародних організацій з прав людини та національних меншин^[9].

Україна підтримує Рішення Женевської конференції (1990 р.) по пошанування державами прав національних меншин. Але нехтується в Україні рішення, прийняте на тій же конференції про те, що й меншина має бути готова до співпраці з державою, на території якої вона проживає. Тобто поважати культуру, звичаї, мову українців.

Україна не є багатонаціональною державою, як Індонезія, Індія. Це держава з переважно корінним населенням і національними меншинами, яким надано рівні права у соціальному і культурному розвиткові.

Отже, політизація міфу про надмірну “поліетнічність”, без урахування реальної ситуації в Україні, може спричиняти подальшу руйнівну силу етнокультури українців.

Ще один міф про дискримінацію російськомовного населення в Україні. Як відомо, 19 липня 2000 р. Держдума Росії виступила із необґрунтованими звинуваченнями в порушенні прав російської мови в Україні. Такі заяви про захист “русскоязычных” висловлювалися неодноразово. Міф цей межує з політичною безтактністю.

Оскільки вочевидь не тільки повне задоволення культурних запитів росіян в Україні, а й денаціоналізація українського етносу на власній землі.

Важко знайти у світі аналогічну ситуацію. Русифікатори вкладають чималі кошти для асиміляції українців. Це явище прикривається квазідемократичною тезою щодо розвитку мов в Україні.

При 17,3% російського населення в Україні працює 2399 російськомовних шкіл, у яких навчається 2 мільйони 106 тисяч дітей. Ще майже така ж кількість змішаних українсько-російських класів, що становить 51,3 відсотка від загальної кількості. У місті Запоріжжі, де проживає 70,79% українців, а росіян 24,74 - російських середніх шкіл 131, а українських лише 17, у Донецьку - 1 українська школа.

Станом на 1 січня 1997 р., за даними Державного комітету України у справах національностей та міграції, в Україні видавалося 1356 російськомовних газет і жур₁налів, причому значна частина їх отримувала державну підтримку . На початку 1996 р. російською мовою все ще навчалися 56,2% студентів вузів, а в Луганській, Донецькій, Дніпропетровській і досі відсоток викладання російською мовою становить 95 - 97% і не тільки не зменшується, а збільшується. Зокрема, у Дніпропетровському університеті вже не ставляться вимоги викладати історію державною мовою. Значно зменшилася кількість годин на викладання історії України в усіх вузах, окремі взагалі обмежуються лише політичною історією, а історію України не викладають. По суті витіснили також такі предмети, як українознавство, етнологію, народознавство.

В Україні російськомовними залишаються 35 театрів, а 36 існують як змішані російсько-українські^[10].

Російські національно-культурні товариства, політичні партії “Союз”, “Партія слов’янської єдності України” та інші не стільки опікуються проблемами культури, скільки прагнуть скористатися етнічним фактором для сприяння вирішенні тих політичних питань, у яких виявляє зацікавленість Російська держава^[11].

В Україні 69 російських книг припадає на одну українську, і як слушно зауважують дослідники, що відбувається деукраїнізація масштабів, яким би позаздрили компартійні ідеологи Жданов і Суслов^[12].

Отже, проблема розвитку й збереження культури українців потребує урядової програми, без суб’єктивного політиканства про поліетнічність і полікультурність.

^[1] Дзюба І. Між культурою і політикою. - К., 1998. - С. 12.

^[2] Наулко В.І. Етнічний склад населення Української РСР. - К., 1965; Його ж. Развитие межэтнических связей на Украине. - К., 1975; Динаміка етнічного складу населення України в ХХ ст. // Здоров’я та відтворення народу України. - К., 1991; Хто і відколи живе в Україні. - К., 1998 та ряд інших.

Див.: Будина О.Р., Рабинович Н.Г., Чижикова П.Н. Введение // Материальная культура компактных этнических групп на Украине. Жилище. - М., 1979. - С. 3.

^[3] Чижикова Л.Н. Русско-украинские этнокультурные связи в южных районах Украины // Культурно-бытовые процессы на юге Украины. - М., 1979. - С. 3.

^[4] Русские в современном мире. - М., 1998. - С. 143.

^[5] НаулкоВ. Хто і відколи живе в Україні. - С. 33.

^[6] Національні меншини в Україні. Інформаційно-бібліографічний покажчик. - К., 2003. -   С. 12-17.

^[7] Дзюба І. Вказ. праця. - С. 12.

^[8] Баглей Б. За моє жито... Національні меншини у Північній та Південній Буковині, або як живуть українці в Румунії та румуни в Україні // Українське слово. - 2001. - 15-21 лютого.

^[9] Калакура О. Правовий статус етнічних меншин України // Етнічна історія народів Європи. - 2000. - № 4. - С. 109.

^[10] Там само. - С. 15.

^[11]₄ Там само. - С. 23.

^[12] Грабовський С. Гетто української культури. Українська книжка у рідній державі - сирота чи господиня? // Українське слово. - 2000. - 14-20 вересня.