Науковий вісник України | Наукові статті та публікації

У методологічній розробці визначено особливості розвитку геополітичних досліджень в українознавстві та окреслено основні напрями української геополітичної думки у ХХ - на початку ХХІ століть. Розкрито зміст і сутність основних понять геополітичної проблематики.

Зміст

1.Геополітика як проблемний напрям українознавчих досліджень.

Основні поняття:

Ідеологія - сукупність поглядів нації, класу, суспільної групи на їх місце в світі, на розвиток історії людства та політичних процесів.

Держава - правова форма організації та діяльності політичної влади, її внутрішніх і зовнішніх взаємовідносин.

Проблема - форма знання, змістом якої є те, що не пізнане людиною, але потребує свого пізнання.

Національна ідея - духовно-політичне явище, що визначає ідентифікацію людей з своєю нацією - її історією, мовою, державою, культурою, долею.

Географічна політика - наука, що вивчає вплив географічних факторів на політику держави та її міжнародні відносини, пояснює й аналізує зовнішню та внутрішню політику держави залежно від її просторового розташування, особливостей клімату, ландшафту місцевості, забезпечення природними та іншими ресурсами.

Географічна стратегія - система напрямів діяльності держави в міжнародних відносинах та внутрішній політиці. У політичній сфері: вирішення проблем, пов’язаних з кордонами, територіальною цілісністю та державним суверенітетом. В економічній сфері: використання природних, фінансових, людських ресурсів. У воєнній сфері: забезпечення реалізації стратегічних інтересів держави на основі кількісних і якісних показників функціонування збройних сил. У сфері екології: використання засобів та методів протидії техногенним і екологічним катастрофам. У сфері психології: аналіз аспектів впливу природного довкілля на формування психічних рис людини та суспільства й становлення географічно-психологічної структури суспільства з властивими людям адаптативними та психоетнічними особливостями.

Геополітична реальність - існування національної, державної, міждержавної чи наддержавної структури, певних явищ чи процесів у природному просторі.

Геополітичні чинники: а) географічне розташування території (ландшафтні умови місцевості, гідрографічна сітка внутрішніх водойм, наявність виходу до морських чи океанічних просторів); б) економічний потенціал (корисні копалини, транспортні комунікації, умови розвитку промисловості та сільського господарства); в) військово-промисловий потенціал (наявність боєздатних сухопутних, повітряних і військово- морських військ, підприємств із виробництва зброї та військового спорядження); г) демографічний потенціал (загальна чисельність населення, наявність професійних і інтелектуальних трудових ресурсів).

1.1.   Методологічна основа вивчення геополітичних проблем.

Теоретично геополітика визначається в двох якісних вимірах:

як наука пізнання закономірних зв’язків між географічними умовами та політикою держав, властивих для всіх регіонів світу;

як ідеологія, що аргументує досягнення, здійснення та зміцнення влади в конкретній країні.

У сферу практичних досліджень геополітики входять аспекти, пов’ язані з територіальними проблемами держави, кордонами, раціональним використанням та розподілом ресурсів (природних, фінансових, людських).

Термін «географічна політика» був введений у наукову термінологію в 1916 р. для позначення зв’язку між географічним простором, певною природною територією та політикою держав.

Автором цього терміна був шведський вчений-державознавець Рудольф Челлен, який у книзі «Держава як форма життя» стверджував, що у розвитку держав внутрішня і зовнішня політика є галузями єдиної територіальної політики.

Геополітика визначалась ним як напрям знань про обумовленість політики держав географічними факторами, такими як: географічне становище, клімат, корисні копалини.

Основою розвитку геополітичної думки в європейських країнах є погляди античних мислителів.

Видатний лікар Гіппократ дослідив у своїй книзі «Про повітря, води та місцевості» вплив географічних факторів насамперед клімату, на формування тіла людини й відмінностей у тілесній будові людських спільнот.

Римський дослідник Стратон у праці «Географія» пояснював рівень розвитку культури народів як закономірний результат впливу географічних особливостей їх країн, зокрема, причиною величі та могутності Риму вважав розташування території, що перебуває під певним впливом повітря та клімату.

Античні погляди стосовно зв’язку між природою та суспільством були продовжені у ХѴІ ст. французьким державознавцем Жаном

Боденом, який розглядав клімат як визначальну причину суспільного розвитку.

У своєму головному творі «Шість книг про державу» він рекомендував правителям для зміцнення влади враховувати географічне становище місцевої території і фізичні та духовні особливості людей.

Послідовником Бодена був французький просвітитель Шарль Монтеск’є, книга якого «Про дух законів» видана у 1748 р. Філософ висловив думку про відповідність суспільних законів особливостям клімату та землі, що визначають унікальність географічного становища країни.

Вплив природи на розвиток народів досліджував і його сучасник - німецький географ Карл Ріхтер. Він вважав, що вплив конкретних ландшафтних територій на формування зовнішнього вигляду і темпераменту людей є вирішальним чинником їхнього духовного й культурно-мовного розвитку.

У середині ХІХ ст. англійський історик Генрі Бокль у фундаментальній праці «Історія цивілізації в Англії» сформував вчення про відповідність історії будь-якого народу географічним умовам певної країни.

На початку ХХ ст. геополітичні ідеї стали ідеологічною формою виявлення тактичних та стратегічних інтересів імперіалістичних країн.

Адмірал військово-морського флоту Сполучених Штатів Америки Альфред Мехен у дослідній роботі «Вплив морської сили на історію» визначав основними причинами могутності своєї країни узбережне становище і протяжність території, кількість та характер населення.

Англійський географ Хелфорд Маккіндер у дослідженні «Географічна основа історії» розробив теорію про географічне роздвоєння світу на дві антагоністичні природні системи.

Він поділяв земний простір на чотири зони:

1.«Світовий острів» із континентальними частинами - Європа, Азія, Африка.

2.Ядро «світового острова», «серце землі» - Євразія, територія якої приблизно співпадає з територією Росії.

3.Ядро оточує пояс країн, розташованих поблизу морів та океанів, до якого віднесені Європа, Передня Азія, східноазійські території (Маньчжурія, Корея, Китай) і азійський архіпелаг (Японія, Тайвань, Філіппіни, Індонезія).

4. «Зовнішній пояс», до якого віднесені Америка, Південна Африка та Австралія.

Стратегічний зміст наукових думок цього вченого базувався на ідеологемі неминучого панування у світі Великої Британії.

Х.Маккіндер вважав, що контроль над територією Східної Європи є умовою для панування на світовому острові, а згодом володіння світовим островом буде тим чинником, що забезпечить панування над світом.

Методологічною основою становлення географічної політики як окремої наукової галузі стали праці німецького географа Фрідріха Ратцеля «Антропогеографія» і «Політична географія».

Ф. Ратцель досліджував аспекти географічної обумовленості політичних процесів, зв’ язків між державою і земною територією, впливу географічного простору на формування зовнішньої політики держави.

Погляди та ідеї Ф. Ратцеля, Р. Челлена, Х. Маккіндера, А. Мехена були систематизовані в дослідженнях Карла Хаусхофера та інших німецьких геополітиків.

Карл Хаусхофер та його послідовники в 1928 р. у збірнику «Елементи геополітики» запропонували теоретичну модель геополітики як науки. Геополітика була визначена як наука, що базується на географічних знаннях про політичні просторові структури. Інший німецький вчений, Адольф Грабовський, у статті «Простір як доля. Проблема геополітики», яка була опублікована 1933 р., визначав геополітику як метод дослідження, а не як окрему науку. Він підкреслював фундаментальне значення таких факторів як простір і клімат у становленні етнічних спільнот, історичному розвитку народів та держав.

У 1951 р. у Німеччині вийшла друком книга Альбрехта Хаусхофера «Загальна політична географія та геополітика». У ній геополітика визначається як галузь географічних знань про взаємовідносини між оточуючим людство простором та формами його політичного життя.

Геополітика як наука і навчальна дисципліна продовжувала розвиватися і в другій половині ХХ ст.

Провідними науковими течіями геополітики у країнах Західної Європи та Сполучених Штатів Америки були атлантизм та мондіалізм.

Атлантизм - це американістська геополітична концепція, що обґрунтовувала гегемонію Сполучених Штатів Америки в Європі та інших частинах світу.

Американські політологи С. Коен і Д. Мейніг обумовлювали перевагу Сполучених Штатів Америки над іншими країнами, особливо над Радянським Союзом, їх контрольним становищем у океанічних та морських просторах.

Після краху соціалістичної системи та розпаду Радянського Союзу відбувається трансформація атлантизму в «неоатлантизм».

В основу цієї течії була покладена стаття американського вченого

С. Хантингтона «Зіткнення цивілізації». Він визначав основною особливістю геополітичної ситуації в світі протистояння євроатлантичної цивілізації з іншими цивілізаціями, насамперед з китайською, ісламською, слов’ янсько-православною, японською, індуїстською, латиноамериканською й африканською.

Мондіалізм - геополітична концепція, що обґрунтовує створення однієї загальносвітової системи цінностей.

У першій половині ХХ ст. на теренах Європи, Азії й Африки відбувалася боротьба між чотирма мондіалістськими центрами: комуністичним СРСР, фашистською Німеччиною, демократичними США й імператорською Японією.

Усі ці мондіалістські течії відрізнялися одна від одної, лише шляхом і технологією досягнення однієї мети, тобто об’ єднанням територій та населення під керівництвом всесвітнього уряду.

Після розпаду СРСР і зникнення соціалістичного «табору», що формувався під безпосереднім впливом комуністичної течії мондіалізму, виник «неомондіалізм» у формі концепції «кінця історії» політолога Ф. Фукуями.

Цей вчений вважає, що після розпаду Радянського Союзу людство почало переходити до раціонального ладу, тобто ринково- капіталістичного з повсюдним пануванням ліберально-демократичних цінностей.

Найбільш небезпечною для національних інтересів України й української нації є російська геополітична течія євразійства.

У Росії фундаторами євразійського руху вважають Н. Трубецького, П. Савицького, В. Флоровського і П. Сувчинського, які у 1921 р. почали видавати різні збірники, у яких поступово формувалися основні принципи євразійства.

Євразійці не відносили Росію ні до Європи, ні до Азії, ні до слов’янського світу, вони розглядали її як особливе євразійське утворення, вороже Європі й Азії, але об’єднує їх між собою і в собі.

Після розпаду СРСР і соціалістичного табору послідовником євразійців став новітній російський імперіалізм. Геополітичну проблематику в Російській Федерації розробляють такі відомі й досить впливові наукові центри, як Російський інститут стратегічних досліджень, Інститут Європи, Інститут світової економіки та міжнародних відносин РАН, Рада з питань зовнішньої і оборонної політики, Інститут національної безпеки і стратегічних досліджень, Інститут стратегічних оцінок при Московському громадському науковому фонді, Інститут діаспори та інтеграції (Інститут країн СНД), Центр глобальних програм Горбачов-Фонд, Центр політичних технологій.

Концептуальні питання російської геополітики викладено у двох своєрідних книгах: О. Дугін «Основи геополітики. Геополітичне майбутнє Росії» та К. Гаджієв «Геополітика».

О.    Дугін розглядає геополітичну інтеграцію пострадянського простору як єдину умову збереження етнічної ідентичності росіян. Він стверджує, що нова російська експансія матиме не етнічний, а геополітичний характер у зв’язку з тим, що росіяни виступатимуть як єдина національна спільнота у процесі створення нової імперії.

К. Гаджієв вважає увесь простір колишнього Радянського Союзу зоною російських інтересів, але відхиляє як несприйнятну для сучасного російського суспільства євразійську месіанську ідеологію.

У цих концепціях Україні відводиться другорядна роль. У здійсненні зовнішньої та внутрішньої політики вона має бути підпорядкована Російській Федерації або контролюватися нею у наддержавних об’єднаннях (Співдружність Незалежних Держав, Єдиний Економічний Простір).

У системі українознавства геополітика є одним із вирішальних ідейних чинників державотворення.

Українознавство є методологічною основою масштабного дослідження геополітичних процесів та етапів державотворення в Україні, економічних та соціальних проблем, особливостей сучасного становища України у світі.

Геополітичні дослідження в українознавстві здійснюються на основі наукового опрацювання та структурування українознавчих та дотичних до українознавства текстів українських та зарубіжних авторів.

Важливим напрямом дослідної роботи є вивчення та систематизація ідейних і наукових поглядів українських вчених та громадських діячів, які зробили вагомий внесок в етнонаціональне становлення Української держави, збереження та розвиток українського буття.

Найбільш ґрунтовно висвітлив аспекти взаємовпливу природних явищ і політичних процесів в українознавстві Павло Чубинський - видатний географ і етнограф, поет, громадський і освітній діяч, автор національного гімну.

Вірш Павла Чубинського «Ще не вмерла Україна» став символом єдності українства. Автор зазначив у цьому унікальному поетичному творі сакральні природні об’єкти українського терену: Чорне море; Карпати; Степ; ріки - Дніпро, Дон, Сян.

П.Чубинський доклав багато зусиль до створення в Києві Південно- Західного відділення Російського географічного товариства.

Дослідження П.Чубинського та інших вчених цього відділення були надруковані в 1872-1878 рр. у семи томах «Трудов этнографическо- статистической экспедиции в Западно-Русский край», що вийшли у дев’яти книгах (перший та сьомий томи мали по два випуски).

У сьомому томі дається найбільш ґрунтовна етнографічна й статистична характеристика національних меншин України (поляки, євреї, німці, греки, чехи, цигани та інші), досліджується антропологія українців, матеріальна культура й мова українського народу. Ця фундаментальна праця була відзначена золотою медаллю Російського географічного товариства (1873), золотою медаллю Міжнародної виставки в Парижі (1875), Уваровською нагородою Російської академії наук. П.Чубинський розробив програму збору матеріалів про народні правові норми та звичаї і досліджував цю тему. Програму не було виконано повністю, проте частково її результати опубліковані 1869 р. у Санкт-Петербурзі під назвою «Очерк народных юридических обычаев и понятий в Малороссии».

П. Чубинський задекларував у своїй роботі зі звичаєвого права, що на основі природних моральних критеріїв та раціонального громадського співжиття етнос здатен виробити такі правові норми, що регулюють людські стосунки як у родині, так і в межах суспільства і здатні виходити на міжетнічні взаємини.

Він зокрема зазначав, що «право не неизменно, оно развивается: историческая жизнь, географические и экономические условия дают характер обычаям и понятиям данного народа».

1.2.    Українознавчі засади вивчення геополітичних явищ та процесів.

Процес осмислення та обґрунтування геополітичної проблематики в Україні у ХХ ст. має свої етапи, часові періоди, напрями, позначені впливом певних історичних подій.

Зміна суспільно-політичної ситуації у світі була й є визначальною в науковій і дослідній роботі українських вчених та громадських діячів.

У першій половині ХХ ст. змістовність геополітичних досліджень полягала у визначенні спроможності українців відновити національну державу та утверджувати її геополітичні інтереси у протистоянні з колоніальними імперіями - Росією, Польщею, СРСР, Німеччиною.

Наприкінці ХХ ст. головним завданням українознавчих геополітичних досліджень було осмислення державотворчих і культурних традицій українського етносу.

У ХХІ ст. постало завдання обґрунтувати українознавчу геополітичну концепцію національної Української держави та реалізації її геостратегічних інтересів у міжнародних відносинах.

Об’єктом наукових досліджень в українознавстві є Україна й українство як явища природно-космічні й загальнопланетарні.

Поняття Україна охоплює: територію, яку заселяв український етнос у минулому та заселяє нині українська нація; природу етнічного терену з його земними і водними ресурсами, особливостями екології; мову як універсальний феномен буття і свідомості етнічної нації; суспільство й державу в їх генезисі; матеріальну й духовну культуру (релігію, філософію, мистецтво, освіту, науку, валеологію, право, військо, міжнародні відносини), що розвиваються упродовж багатовікової історії української етнічної нації та держави.

Поняття українство охоплює: українців як світовий феномен (в Україні та зарубіжних країнах); етнонаціональні групи, що: а) займають українські землі поза державними кордонами України з найдавнішого по теперішній час; б) проживають у понад 60 країнах світу, але визнають свою етнонаціональну ідентичність, зумовлену єдністю етнонаціонального генотипу, долі, ментатальності, усвідомлення історичної місії України й українців.

Українознавство є системою наукових інтегративних знань про Україну й світове українство як цілісність, як геополітичну реальність.

Геополітичні дослідження в українознавстві є проблемним напрямом дослідження внутрішніх і зовнішніх факторів становлення і розвитку державних традицій українського етносу.

У контексті концентру «Україна - держава» в дослідній роботі ставиться за мету виявляти й досліджувати особливості географічної стратегії українського етносу, що формувалась як оборонна, набуваючи в кожному історичному етапі нових трансформаційних ознак.

Символічні ціннісні орієнтири української географічної стратегії систематизуються у чотири основні рівні:

природні символи (Дніпро, Дунай, Чорне море, Карпати, степ);

магічні уявлення (культ Бика і Корови, коня та інших істот, пошана до землі, сприйняття природного довкілля, шанування предків);

пам’ятки історично-культурної спадщини (Кам’яна Могила, скіфська Пектораль, Пересопницьке євангеліє, булава Богдана Хмельницького, «Кобзар» Тараса Шевченка);

базові ідейні цінності українського суспільства (українська мова, національна українська культура, історично-політична традиція державності та національно-визвольної боротьби, державні символи України: прапор синьо-жовтий, герб-тризуб, національний і державний гімн «Ще не вмерла Україна» на слова Павла Чубинського і музику Михайла Вербицького).

Вивчення та систематизування цих символічних цінностей є можливим контексті аналізу геополітичних чинників розвитку українського етносу, а саме: розташування території, географічних та демографічних особливостей окремих регіонів, природних ресурсів, ментальності та поглядів населення.

Основною географічно-стратегічною особливістю терену українського етносу є просторова несумісність постання автохтонних, а згодом національних державних формацій, з геополітичними інтересами інших етнічних чи державних утворень щодо їх прагнень контролю над територією та використання її природного і людського потенціалу.

Специфіка формування української географічної стратегії як системи стратегічних напрямів внутрішньої та міжнародної діяльності держави простежена у працях провідних українських вчених ХХ ст.

2.  Основні напрями української геополітичної думки у першій половині ХХ століття.

Основні поняття:

Природне середовище - зовнішня природа, що оточує суспільство і відносно якої встановлено певний правовий режим: порядок обов’язкової поведінки людей щодо природи як об’ єкта права виключної власності однієї держави, кількох держав або людства планети.

Простір - одна з основних ознак матеріальності речей, що фіксує їх протяжність і порядок розташування.

Природні ресурси - елементи природи, що використовуються як джерело засобів існування людського суспільства.

Територія - природна місцевість становлення етнічних і національних спільнот, їхнього духовного й державного розвитку.

Геополітичне становище території - просторове відношення країни до тих природних об’ єктів, процесів, факторів, які впливали чи можуть впливати на її зародження і розвиток як держави, на її політику, державно-політичний устрій.

Геополітичний простір: а) територія становлення й розвитку етнічної спільноти, її трансформації в націю; б) територія використання природних, людських, фінансових ресурсів.

Геополітичні інтереси держави - просторове відношення країни до інших держав, військових блоків, політичних та економічних міждержавних структур, потенційних союзників чи супротивників.

2.1.      Впровадження методики геополітичних досліджень на українознавчій основі.

Українські геополітичні дослідження мають власну історичну основу і самодостатні позиції в світовій науковій думці.

У першій половині ХХ ст. дослідну роботу українських науковців обумовлювали чотири специфічні критерії: розуміння природних та історичних передумов становлення географічної політики держав; визначеність у сприйнятті неперервності етнокультурної традиції українства; здійснення наукових досліджень залежно від фаху, професійного становища чи політичних поглядів; сприйняття географічної політики як системи знань із структурою функціональних зв’язків із іншими науками й політичною культурою суспільства та держави.

За змістом поглядів та професійною належністю авторів усі дослідження систематизовані в чотирьох напрямах: а) географічний - наукові статті вчених-географів Степана Рудницького і Володимира Кубійовича; б) ідейно-політичний - публікації громадських і політичних діячів Миколи Міхновського, Дмитра Донцова, В’ ячеслава Липинського;

в)  історично-геополітичний - геополітичні праці науковців Юрія Липи та Лева Биковського; г) політологічний - дослідницькі статті політологів і філософів Івана Лисяка-Рудницького і Ольгерда Бочковського.

Здійснювані вченими та громадськими діячами геополітичні дослідження концентрувалися на двох методичних аспектах - проблемному та дослідно-оціночному.

Застосовувались такі методологічні підходи: розкриття ролі та впливу географічних факторів на внутрішню і зовнішню політику державних утворень; визначення загальних закономірностей розвитку держави та суспільства, необхідних для аналізу геополітичних явищ і подій.

Першим в Україні науковцем, який здійснив системний розгляд предмета географічної політики був Степан Рудницький.

Цей вчений-географ обґрунтував Україну як геополітичну реальність, зокрема Україну як географічний простір, територія, народ і держава в її етнічних землях.

Фундаментальні політичні, правові, соціально-культурні та економічні завдання геополітичних досліджень визначені у його програмових статтях.

Ці статті є першими в Україні систематизованими працями, у яких викладено теоретичні та практичні основи географічної політики як науки і прикладної галузі знань.

У статті «Українська справа зі становища політичної географії» обґрунтовуються фундаментальні принципи побудови держав як природних й політичних структур людської цивілізації, аналізуються актуальні для початку ХХ ст. проблеми відновлення та утвердження української державності.

Система організації та здійснення геополітичних досліджень проектується у статті «Завдання Українського Географічного інституту й його видавництв».

Основні ідеї, викладені у цій статті, такі: розвиток географії, що охоплює комплекс математико-географічних, природничих і антропологічно-географічних дисциплін; географічне вивчення всіх українських земель; розвиток географічного краєзнавства; всебічне поширення географічних знань серед населення; організація підготовки і видання монографій із загальної та описової географії; випуск науково- популярних географічних видань: описів подорожей визначних мандрівників минулого, краєзнавчих книг, монографій про природно- географічні явища, процеси та предмети.

С.  Рудницький, подаючи у статтях і монографіях комплексну характеристику буття української нації, розкриває сутність таких аспектів її унікальної території: географічне й геополітичне розташування; природні межі; склад і традиції населення; вплив природного середовища на формування нації, її ментальності, економічного потенціалу та господарських відносин.

Він обґрунтував геополітичне бачення зародження і становлення самостійної суверенної Української держави на основі наукового аналізу трьох важливих географічних факторів - території України, її просторового розташування та природно-ресурсного потенціалу.

Для С. Рудницького в геополітичному положенні України особливо важливим є аспект розташування її території на південному сході Європи. Цією рисою географічного положення й обумовлювались постійні впливи на українську територію Сходу і Заходу.

С.    Рудницький ототожнював впливи Сходу з Росією, а із Заходу - з Польщею. Вчений підкреслював фатальність географічно-політичного впливу Росії на українську націю та її територію. Він бачив два аспекти невигідності геополітичного положення України відносно Росії: постійне прагнення Російської держави отримати вихід до Чорного моря, Близького Сходу, Балканського півострова; природні ресурсні і транзитні можливості української території.

Тому головною в його дослідженнях є проблема соборності України, яку він розглядає як проблему єдності її етнографічних територій (Галичина, Волинь, Слобожанщина тощо), і в загальному географічному вимірі (Полісся, Лісостеп, Степ).

2.2.Використання українознавчого принципу у дослідній роботі.

Ґрунтовним геополітичним дослідником, який у контексті цивілізаційного розвитку розкрив етапи українського державотворення, був історик та культуролог Юрій Липа.

Вчений у своїх працях, зокрема у відомій трилогії: «Призначення України», «Чорноморська доктрина», «Розподіл Росії» визначає зміст специфічних геополітичних понять та підходів, що використовувалися у світовій науці.

Головне завдання його наукової роботи полягало у розробці концепції розвитку Української держави на чорноморському і середземноморському геополітичних просторах.

У виданнях очолюваного ним у 1940-1942 рр. Українського Чорноморського інституту, визначені основи досліджень проблем розвитку української державності та її політики після здобуття самостійності.

Розкриті вченим принципи та структурні особливості взаємозв’язку природного середовища, культури та політики стали концептуальною основою для утворення після Другої світової війни українських геополітичних науково-дослідних інститутів.

Послідовниками Юрія Липи було утворено такі дослідні установи: Український морський інститут (програма роботи висвітлена у науковому збірнику І. Шовгенова та В. Садовського «Український Чорноморський Інститут», 1941); Український суходоловий інститут (програма роботи визначена у праці Т. Олесіюка «Мапа Української метрополії з поясненнями» 1944); Український океанічний інститут (програма роботи розкрита у статті Лева Биковського «Україна над океаном» 1946).

Загальною метою досліджень вчених цих інститутів було осмислення України як універсального феномена в історично-культурному розвитку людства, вивчення процесів ментально-психологічного та державницького становлення українства.

Погляди Юрія Липи є актуальними і в сучасних умовах для розробки варіантів функціонування української державної влади та її політики в усіх галузях, зокрема - геополітики.

У дослідженнях вченого не тільки висвітлюється історія становлення і розвитку Української держави, а й складні та суперечливі питання відносин України і Росії як політичних і соціально-культурних систем.

Підтвердженням аналітичної змістовності, політичної актуальності і прогностичної націленості ідей Юрія Липи є постійний інформаційний і економічний тиск Російської Федерації на Українську державу від 1991 р.

Події українського політичного життя у 2002-2004 р. виявили реалістичність концептуального висновку науковця про несумісність співіснування двох природно-просторових центрів: Півдня (України) та Півночі (Росії).

Ю. Липа заперечував позицію в середовищі українства стосовно постійного вибору орієнтації розвитку. Не векторна орієнтація Схід- Захід, а Південь-Північ оцінюється як головна українська географічно- політична традиція встановлення контролю над узбережжям Чорного моря з подальшим територіальним розширенням на північні простори.

Становлення української спільності трактується як реалізація морально-психологічної здатності українців до опанування внутрішніми земельними теренами, зовнішньополітичної експансії, інтелектуальної та культурної творчості.

Вивчення та аналіз поглядів Юрія Липи, Степана Рудницького та інших українських вчених і громадських діячів визначається необхідністю формування в нинішній час державницької та інтелектуальної еліти української нації.

Ідейна спадщина дослідників першої половини ХХ ст. є вагомою основою для здійснення сучасних геополітичних досліджень в українознавчій науці.

3.       Геополітичні дослідження в українознавстві.

Основні поняття:

Нація - спільність людей, що склалась історично на певній території і характеризується самоусвідомленням власної належності до певного етносу, спільністю мови, культури, побуту й звичаїв, історичних переживань, психічного складу, антропологічних особливостей, економічних інтересів у творенні матеріальних цінностей, території.

Культура - різноманітність видів, засобів і результатів активної творчої діяльності людини, спрямованої на освоєння, пізнання й зміну навколишньої реальності та самої себе.

Політика - діяльність органів державної влади й державного управління, яка відображає суспільний лад і економічну структуру країни.

Геополітика в українознавстві - напрям дослідження у концентрі «Україна-держава» передумов становлення і розвитку Української нації та особливостей впливу географічних факторів на політику держави.

3.1.Українознавство як ідеологічна основа державотворення.

Після проголошення незалежності України для українців визначилися три основні проблеми: відтворення власної ідентичності, знищеної комуністичною владою; визначення базових аспектів взаємовідносин української держави з іншими націями та державами; відродження культурних, соціальних та політичних традицій українства.

Українознавство - ідеологічна основа державотворення в Україні. Воно є науковою системою знань, що поєднує історичні, культурні та геостратегічні дослідження унікальних явищ українського світу.

Українознавство є синтезуючою системою наукових досліджень з історії етносу, природи, мови, нації, держави, культури, міжнародних відносин українців у цілісності як історично-космічний феномен із власною долею і ментальністю.

Розвиток геополітичної думки наприкінці ХХ - на початку ХХІ ст. є логічним продовженням українознавчих досліджень причинно- наслідкових зв’язків взаємозалежності природного середовища, етносу та політичної структури влади.

Провідними вченими, які досліджують і аналізують геополітичні проблеми є П. Кононенко, Т. Кононенко, В. Сніжко.

Осмислення подій та фактів поєднується науковцями з синтезуючою оцінкою явищ та процесів, що обумовлює визначення геополітичних проблем, аналітичних підходів до вивчення ідейних та культурних цінностей української нації, окреслення орієнтаційних напрямів державотворення.

У праці П. Кононенка і Т. Кононенка «Український етнос: генеза і перспективи» розкривається процес розвитку автохтонного етносу від початкових людських спільнот часів палеоліту та неоліту як природно- біологічного і духовного феномену у системі поєднання впливів кліматичних, геологічних, соціокультурних явищ.

Українознавчими дослідниками пропонується комплексно-системний підхід до вивчення проблеми розвитку й універсальності українського етносу.

Методологія комплексного сприйняття явищ, їх аналіз і синтез базується на застосуванні методів історизму, системності, наукової доказовості.

Цілісний та системний підхід до проблеми генези і розвитку етносу обґрунтовується в усіх його часопросторових координатах і міжнародних сполуках.

Вчені визначають дві геополітичні епохи у становленні українського етносу: «доісторична» - від V тисячоліття до н.е. до Х ст. н.е.; «історична» - від Х століття н.е. до початку ХХІ ст.

Перша епоха характеризується перетворенням місцевих спільнот людей в автохтонний етнос.

Важливими геополітичними подіями другої епохи, які мали фундаментальний вплив на еволюцію українського етносу в націю, вважаються: прийняття християнства князем Володимиром у 988 р.; козацьке повстання на чолі з гетьманом Богданом Хмельницьким 1648 р.; битва українських козацьких військ на чолі з гетьманом Іваном Виговським проти армії Московського царства під містом Конотопом 1659 р.; військово-політична коаліція гетьмана Івана Мазепи з Швецією у 1708 р.; прийняття національними зборами у Львові 30 червня 1941 року Акта відновлення Української держави; прийняття Верховною Радою УРСР 24 серпня 1991 р. Акта Проголошення Незалежності України; референдум 1 грудня 1991 року про підтвердження Акта Проголошення Незалежності України.

Здійснюючи в цій та інших працях науковий синтез українознавчих знань, вчені акцентують увагу на споконвічному прагненні українців до освоєння та оборони власного геополітичного простору на противагу агресивно-експансивним наступальним діям іноземних держав - Речі Посполитої, Московського царства, Російської імперії, Радянського Союзу.

Ці державні структури, які мали різні політичні модифікації, отримували тимчасову перемогу над автохтонним українським населенням.

Незважаючи на суб’ єктивні силові фактори, активний опір українства приводив їх в середині ХѴІІ ст., у 1917 і 1991 роках до геополітичної катастрофи.

Тому науковці аналізують проблеми взаємозв’ язку, взаємозумовленості і взаємодії на українському просторі таких суспільних феноменів: людина, етнос, нація, держава.

В. Сніжко в наукових дослідженнях обґрунтовує психологічно- політичну концепцію походження і розвитку українства.

Важливим етапом у формуванні українського етносу він вважає трипільську археологічну культуру, що існувала в V-III тисячоліттях до н.е.

Цей період вчений вважає визначальним у пріоритетності українців як найдавнішої етнічної спільноти Європи.

В. Сніжко аналізує особливості становлення господарської та соціальної діяльності українського етносу, зокрема здійснює порівняння історично-соціальних моделей трипільської культури, північноамериканської культури Пуебло, харапської культури в Індії, культури Яншао в Китаї.

Осмислення українцями соціально-культурного довкілля та власних етнічних особливостей, відтворених у природних і культурних символах, визначається головною умовою утвердження сучасної Української держави.

Результати дослідної роботи узагальнені вченим у монографічній праці «Брама». Головним змістовним завданням цієї книги є дослідження проблеми співіснування українського етносу з власним природним простором.

Український етнос звеличується як автохтонний і титульний на своїй території, як визначальний у становленні політично-духовної структури

-   української нації. Саме цей аспект і вважається провідним у системі українознавства для вивчення особливостей природного довкілля, становлення українців як етносу, формування політичної нації та її державності.

Матеріали книги - це узагальнені знання з ботанічних, географічних, зоологічних, екологічних та інших аспектів сучасного масштабного вивчення українського природного довкілля.

Автор використовує методику порівняльного аналізу для того, щоб, простеживши подібності в інших галузях науки, зробити висновки, що повинні бути основою для вивчення психологічних особливостей українського етносу та його минулих і майбутніх стратегічних геополітичних структур.

Дослідження В.Сніжка - це один з найактуальніших напрямів у вивченні чинників, що впливають на формування державотворчого мислення молодого покоління людей, їхньої активної громадської позиції стосовно природи, культурних цінностей та побутових традицій етнічної спільноти.

Фундаментальна праця «Брама» є одним з базових українознавчих матеріалів для формування в українців патріотичних поглядів та поваги до своєї Української Батьківщини.

В. Сніжко насамперед зазначає, що загальне вивчення й ознайомлення одного народу з іншим у минулому і в нинішній час є достатньо істотним, проте воно потребує і певної психоетнічної конкретики, зокрема, кожен народ, вивчаючи себе, творить і науку про себе.

Так і українці, вивчаючи себе, творять українознавство, яке і розпочинається саме з природного довкілля, де вони одвічно живуть і в якому вони психічно сформовані.

Розкриваючи через природне довкілля історію, долю, характер нашого народу, вчений розглядає Природу як середовище фізичного буття людей, і як енергетичну систему, яка впливає на формування світосприйняття і світорозуміння людини.

3.2.     Використання результатів українознавчих досліджень у суспільних відносинах.

Україна й українство є органічними частками людства (планети Земля, всесвітньої цивілізації і культури), тому й українознавство постає важливим складником знань про всесвітнє людське суспільство.

Основні проблеми геополітичних досліджень: а) генеза та перспективи розвитку українського етносу; б) формування українського геополітичного простору; в) використання природного потенціалу території України.

Вивчення цих проблем здійснюється в таких методичних аспектах: а) аналіз проблем в їх просторовому, територіальному, соціальному вираженні; б) вивчення проблем на регіональному, державному, світовому рівнях; в) врахування впливу різноманітних природних і суспільних чинників на розвиток, структуру і функціонування об’ єктів дослідження.

Найголовнішим науковим завданням українознавчих геополітичних дослідників на початку ХХІ ст. є розробка національної доктрини розвитку суспільства.

Головними принципами цієї інтегруючої національної доктрини можуть бути:

націоналізм - обґрунтування віковічної психоетнічної єдності українців, історичного права на державність та розвиток матеріальної й духовної культури;

державність - розвиток держави на основі традицій української державності та національно-визвольної боротьби;

антиглобалізм - заперечення й розкриття змісту іноземних концепцій громадянського суспільства, громадянської освіти, політичного й економічного глобалізму;

антикомунізм - розкриття містичності теоретичних розробок комуністичної ідеології та її практичних «досягнень» у вигляді політичних режимів.

Підставою для обґрунтування зазначених принципів є базові ідейні пріоритети українського суспільства: історично-політична традиція державності та національно-визвольної боротьби; мистецькі та соціальні явища культури; державні та національні символи; Конституція України

-    основа політичної, соціальної і духовної єдності громадян держави.

Рекомендована література:

1.  Рудницький С.Л. Чому ми хочемо самостійної України / Упоряд., передм. О.І. Шаблія. - Львів: Світ, 1994. - 416 с.

2. Липа Ю.І. Призначення України. - К.: Фундація імені О. Ольжича, 1997. - 267 с.

3.  Липа Ю.І. Розподіл Росії. - Львів: Ін-т народознавства НАН України, 1995. - 147 с.

4.    Геополітичні орієнтири нової України / Бібліотечка молодого націоналіста, ч. 10. - К., 1999. - 18 с.

5.  Биковський Л. Україна над океаном. - Франкфурт: Український океанічний інститут, 1946. - 23 с.

6.Биковський Л. Апостол новітнього українства. - Женева: Український морський інститут, 1946. - 8 с.

7.    Кононенко П.П., Кононенко Т.П. Український етнос: Ґенеза і перспективи. Історичний нарис. - Обухів: ГНИП, 2003. - 519 с.

8. Кононенко П.П. Українознавство - наука самопізнання українського народу // Українознавство. - 2002. - Число 1-2. - С. 22-29.

9.  Сніжко В.В. Проблеми єдності етногенезу та розвитку природи в Україні // Українознавство. - 2002. - Число 1-2. - С. 46-53.

10.Сніжко В. Брама. - К.: Міленіум, 2005. - 386 с.

11.   Сніжко В.В. Українознавча ідея або самовивчення «шляху» // Українознавство. - 2004. - Число 1-2. - С. 178-185.

12.    Сніжко В.В. Душу, тіло ми положим за свою свободу // Українознавство. - 2001. - Число 1. - С. 140-148.

13.   Федоренко О.А. Геополітика та геостратегія - складова частина українознавства // Збірник наукових праць Науково-дослідного інституту українознавства. - К., 2003. - Т. І. - С. 413-433.

14.   Федоренко О.А. Проблеми і перспективи геополітики України на початку ХХІ століття // Збірник наукових праць Науково-дослідного інституту українознавства. - К., 2004. - Т. II. - С. 459-466.

15.     Федоренко О. А. Геополітичні концепції та доктрини вчених- українознавців // Збірник наукових праць Науково-дослідного інституту українознавства. - К., 2004. - Т. III. - С. 450-455.

16. Федоренко О.А. Ідейні та культурні цінності як об’єкт геополітичних досліджень // Українознавство. - 2004. - Число 1-2. - С. 197-200.

17.     Сніжко В.В., Федоренко О.А. Природно-просторові вектори української геополітики // Українознавство. - 2004. - Число 1-2. - С. 185193.

18.   Гейден Гюнтер. Критика немецкой геополитики. - М.: Изд-во иностранной литературы, 1960. - 307 с.