Науковий вісник України | Наукові статті та публікації

Єрмашов Т.В. (Київ)

У статті висвітлюються окремі аспекти формування українського народного характеру. Аналізуються часові етапи становлення етнічного психологічного типу, піднімаються питання історіографії проблеми.

Те, що ми називаємо національною психологією, формувалося упродовж віків під активним впливом різноманітних чинників - історичних, культурних, антропологічних, соціальних, політичних тощо. Ці елементи виступили каталізаторами національної генези, і, будучи спочатку індивідуальними властивостями людини, розвинулися з часом у типові для усієї етнічної групи ознаки.

Спроби пізнати та схарактеризувати український характер мають вельми давню історію. Документально етногенез українського народу сучасні дослідники простежують, починаючи з V ст. до Р.Х. (найдавніший відомий опис України-Скіфії грецьким істориком Геродотом)^[1]. Пізніше свої свідчення про українців залишило багато іноземців - арабських, візантійських, перських, італійських, французьких, німецьких, англійських та інших купців, мандрівників, державних діячів, дипломатів, вчених, донісши до нас своє бачення нашого народу. Першою спробою синтезу таких джерел стала праця

М. Грушевського “Виїмки”, надрукована на початку ХХ ст. коштом НТШ у Львові. Прикметним у цьому плані є випущений у 30-х рр. збірник В. Січинського “Чужинці про Україну”, перевиданий на початку 90-х^[2]. Тривалий час ці документи були недоступні як дослідникам, так і широкому загалові, і лише віднедавна маємо змогу оцінити їх.

З царини вітчизняної науки першими серйозними аналітичними спробами є роботи М. Костомарова (“Дві руські народності”, 1861),

І. Нечуя-Левицького (“Світогляд українського народу”, 1878), В.Антоновича (“Три національні типи народні”, 1888). Й досі не втратили наукової цінності синтетичні розвідки Хв. Вовка про українську антропологію й етнографію^[3]. Подальша розробка теми велася О.Кульчицьким, І. Мірчуком, Д. Чижевським, О. Пріцаком.

Початок формування менталітету українців нинішній науці достовірно невідомий. Проте ще літописець Нестор, автор “Повісті временних літ”, зафіксував відмінності у способі життя полян, до яких належав і сам, та інших східнослов’ янських племен. Поляни, згідно з Нестором, “...бяху мужі мудрі і змисленні”, будують міста і дотримуються добрих звичаїв, мають “стиденіе” до жінок тощо. “А радимичі, і вятичі, сіверяни один обичай мали: жили вони в лісі, як ото всякий звір, їли все нечисте і срамослів’ я було в них перед батьками і перед невістками.. І весіль не бувало в них, а ігрища межи селами... Мали ж вони по дві і по три жони... Сей же обичай держали і кривичі, й інші погани...” (“Літопис Руський”, с. 8-9).

Саме поляни на чолі союзу інших племен становили ту людність (русь), у середовищі якої на кінець І тисячоліття н.е. інтенсивно йшов процес формування українського народу. Разом формувалось і основне підґрунтя українського етнонаціонального характеру (“української душі”). Ця “душа” формувалася протягом тривалого часу існування на українському терені автохтонної, з прадавньої трипільської доби, землеробської агрокультури, котра створювала в етнічній самосвідомості пращурів архетип “magna mater”, ласкавої, лагідної Матері-Землі, її поетичне бачення, що ініціювало засади народної обрядовості^[4]. Природа стає символом життя, на відміну від поганського пантеїстично- дуалістичного трактування (як життя і як смерть - “мать - сыра земля”, резонатором людської душі. Таке емоційно-шанобливе ставлення до рідної землі, природи в цілому знайшло свій практичний вияв у підвищеній працелюбності українців. На світоглядно-ментальному рівні це виявилось у так званому принципі антеїзму (від давньогрецького міфічного героя Антея). Згодом материнський культ, успадкований з епохи матріархату, отримав своє продовження в часи козацтва, коли на жінках залишалось не лише господарство, а й охорона дому.

Праця на родючих землях українського лісостепу і степу сприяла формуванню малих соціальних груп, перешкоджаючи водночас утворенню характерних для мешканців північних і північно-східних земель великих патріархальних родин-племен, у яких особистість нівелювалася, розчинившись у комунітарному, общинному, “хоровому” (Д. Лихачов) началі. Звідси можна зробити висновок, що українська національна психіка, якщо зробити її умовну проекцію на особистісну площину, має структурний тип етико-інтуїтивного інтроверта, обережного типового миротворця, компромісного і довірливого, але при цьому передбачливого індивідуаліста. Така модель має свої серйозні проблеми і не зовсім відповідає створеному романтиками міфічному типу, т. зв. "la fatales”, тим більш, що в їх героях, попри бажання авторів, все ж проявляються риси “жертви долі”, такої собі іграшки обставин. Будь-які прояви екстравертності, героїчності одразу ж нещадно забиваються “комплексом жертви”. На підтвердження можна навести приклади хвилеподібних виявів “переродженої свідомості” народу: піднесення духу у кінці 80-х - на початку 90-х та у 2004 і, при ознаках найменших невдач - моральний занепад. І вкотре розлягаються жалісливі треноси невдах над своєю “щербатою” долею, як точно підмітив у вірші “Козак Мамай” Д. Павличко:

...Все в нього є: і кінь, і зброя,

І кобза, і капшук з грішми,

Але в очах - печаль ізгоя (Цим, власне, і подібні ми).

Сентиментальний малорос!

Він лук і шаблю відкладає,

І грає тужно, тужно грає,

І віршики сумні складає,

І в небо скрушно поглядає,

І в свідки Господа волає,

І сповідається до сльоз!...

Це класична картина психічного стану негативної саморефлексії, змальована художніми засобами, і ескалація такого стану може вилитися у небезпечні для довкілля форми. Особливо, якщо суспільна група стане керованою нонконформістськи налаштованими лідерами. В такому разі реалізуються найгірші сценарії, як-от “пошук ворога народу” (як правило, на цю роль призначають іншу націю або народ). Такий вияв реактивної агресії - характерний наслідок загнаного у підсвідомість комплексу меншовартості типових маргіналів. Поєднання цього комплексу “національного самоїдства” (В. Лупейко) з найвищими національними ідеалами яскраво ілюструє суперечливий характер національної психіки. Загалом, емоційність української нації як стала риса психологічної культури виступає серйозним деструктивним чинником у житті народу і країни - кидання у крайнощі поховало вже не одну корисну справу.

Соціопсихолог О. Кульчицький відзначає в історичній свідомості нашого народу два типи: “vita heroica (maxima)” i “vita mimma”, тобто, типи героя та обивателя^[5]. І вони не лише мирно співіснують в українцеві, а й взаємодіють! За Е. Берном, це “справжній” та “пластичний” типи людей. Академік О. Киричук^[6] у менталітеті українців виділяє такі особливості: а) інтроверсивність вищих психічних функцій і сприйняття навколишньої дійсності, що виявляється в зосередженості особистості на фактах і проблемах внутрішнього, особистісно- індивідуального світу; б) кордоцентричність, виявлену в сентименталізмі, чутливості, любові до природи, обрядовості, фольклорі тощо; в) як наслідок цього - перевага почуттів над раціональним розумом і анархічний емоційний індивідуалізм ірраціонального характеру. Адже, згідно з ученням філософа П. Юркевича, людське сердце набагато швидше, аніж розум, рухається і доходить висновків. Архетип “філософії серця” у П. Юркевича розкривається як прнцип індивідуальності та джерело людяності, у Г. Сковороди - як мікросвіт, вираження втіленого у “внутрішній людині” Бога, у Т. Шевченка - як шлях до ідеалу та гармонії з природою, у П. Куліша - як орган надії, передчуття, провидіння, у М. Гоголя - як ключ до “господарства душі”, її потягу у сферу добра і краси. Кордоцентризм українців - це чиста екзистенція, що виступає основою самого буття.

В історичному аспекті формування української психіки відбувалося під впливом геополітичного розташування України - поміж Сходом і Заходом. Засвоєння окциндентальних та орієнтальних цінностей, конфлікт авантюрно-лицарського, активного та причаєного, хуторянського стилів життя, світоглядів врешті витворили чудернацький, проте органічний симбіоз - українську національну свідомість. Поступово відбулася трансформація етнічної свідомості: обжиті цілинні території перестали сприйматися як кочовища, а стали перманентним надійним прихистком. Культурне начало - поселення-місто перестало дисгармоніювати з загрозливим зовнішнім хаосом степу: всепримирююче материнське родове начало природи звично розв’ язало конфлікт цінностей.

На сьогоднішньому переломному етапі ми знов постаємо перед необхідністю акліматизації в інваріантному мультикультурному просторі. Це не потреба однозначного вибору між культурною законсервованістю і згубною асиміляцією світом - адже існує неодноразово апробований шлях пристосування себе до обставин і навпаки. “Те, що було довгими роками нашою тугою і болем - вимушене розсіяння українців по світах, нині за незбагненним промислом історії може і мусить обернутися нашою силою. Життя і праця українців у середовищі інших народів, інших культур, відкриває безліч каналів швидкого збагачення себе досвідом сучасної цивілізації, виходи до якої були наглухо заблоковані упродовж століть” (І. Драч). Проте для цього слід замінити власні негативні вияви суспільної етнонаціональної свідомості прогресивними елементами, сформувати нове національне мислення, переставши шукати міфічних стежин в обхід прямого шляху - тим паче, що всі вони ведуть повздовж нього.

^[1] Геродот із Галікарнасу. Скіфія. Найдавніший опис України з V ст. перед Христом. - К.: Довіра, 1992. - 72 с.

^[2] Січинський В. Чужинці про Україну. - К.: Довіра, 1992. - 255 с.

^[3] Вовк Хв. Студії з української етнографії та антропології. - К.: Мистецтво, 1995. - 336 с.

^[4] Кононенко П., Сніжко В., Кононенко М. Україна: природа, людина, екологія: Методичний посібник. - К.: Міленіум, 2005. - 98 с.

^[5] Кульчицький О. Риси характерології українського народу // Енциклопедія українознавства: Загальна частина. - К., 1995. - Т. 2. - С. 708-718.

^[6] Мала енциклопедія етнодержавознавства. - К.: Генеза, 1996. - С. 753.