Науковий вісник України | Наукові статті та публікації

Стаття є дискусійним українознавчо-мистецькознавчим матеріалом, що прагне через нетрадиційні погляди звернути увагу читачів на українськомистецьку оригінальність, якій притаманні унікальні риси як “орієнту ", так і “окциденту ".

Людство завжди було свідомим того, що безупинно нищити довкілля не потрібно, бо ж було відомо, що воно відповідно віддячить. Проте людство сумлінно знищувало довкілля. А врешті-решт т.з. відтворююче господарство протягом минулих років призводило до «плям» на обличчі Природи. Цими плямами є нинішні напівпустелі, пустелі тощо: Євроазійський степ, такий милий публіцистичному оку етнологів - одна з таких плям. Бо прогресуюче людство (на відміну від традиційних суспільств) не пристосовується й не пристосовувалось до довкілля, а активно прагне на свій розсуд змінити його, пристосувавши до певного рівня своєї комфортності. Ще до «неолітичного перевороту» довкілля було все теоістично-символічно ж и в и м, а тому людина мала догоджати, лишаючи собі певну другорядність. Згодом у часи розквіту філософії, як осмислення світоустрою, дехто висловлював своє захоплення «вільністю», а відповідно, і пересічною щасливістю свого буття. Проте постійна «боротьба» і була виживанням. Гірко, що в цій боротьбі людство призвичаїлось «все перемагати». Під «усе» слід розуміти зростаюче брутальне ставлення до природного довкілля з поступовим применшенням обожнення Природи.

Ще колись, на початку нашої доби, Л. А. Сенека, перший з теоретичних ідеологів європейського християнства висловився приблизно так: одвічна зима, похмуре небо гнітить їх, від дощу ховаються вони в хижах з соломи та листя, й ніяких інших помешкань, ніякого притулку, окрім того, що їм вдається спорудити для себе на час гострого нестатку, немає в них. Задля прохарчування ловлять вони диких тварин, проте і ця злиденна їжа дістається їм лишень з великими труднощами. - Вважаєш чи ти їх вартими співчуття? Запитує він сам себе й дає «вичерпну відповідь» - Не потрібно сумувати ні про що, що зробила звичним сама Природа, бо те, що тобою вважається нещастя, для інших народів є звичним життям. Остаточно закреслив обожнення неолітичний «переворот», який змінив ідеологію, утвердивши первинністю людність, а все інше - служіння їй. Приміром, рослини, далебі зернові, виявилися поза культу пошановування богів, а перетворилися на споживацький культ безупинного годування самих себе, зокрема людей, щоб, кількісно збільшуючись, захоплювати терен, або ж жорстоко й брутально грабувати й принижувати насельників тих теренів: волю сильного має відчувати й коритися їй слабший.

Залежно від ступеня розгортання генези людства деякі народи, особливо землеробські, окультуривши багато зернових і городніх рослин та плодових дерев не знали, як їх лікувати від хвороб та шкідників. Природний імунітет ці рослини втратили, бо людина спрямовувала свою увагу не на біологічну стійкість, а на масову родючість, що досягалася втратою природного імунітету. Тож перебравши на себе піклування й опікування долею рослини, збільшуючи її врожайність, щоб нагодувати своїх пращурів, які масово тиражувались (на відміну від малозмінної кількості богів), проте не знаючи як їй (рослині) допомогти, землеробська людина ранішніх часів утвердження відтворюючого господарства знищувала її. Через це левантська філософія «обдарувала» перших землеробів трагічною долею Каїна, хоча те саме було і в скотарів. Тому гуманістичною в узагальненому сенсі стає сучасна людина і буде ще гуманістичнішою, бо людство розумнішає і розумнішає. Сучасне людство вже спроможне виправити помилки минулого. Проте якщо людство цього не зробить - Природа його просто викреслить із загальної планетарної генези, наприклад, як динозаврів. Засоби Природи ніколи не можуть бути вичерпаними, разом із мистецтвом - «божественною» здібністю людини - вони завжди будуть безмежними вихователями.

Якщо навіть якісь твори мистецтва і можуть бути призабутими, проте певного часу вони обов’ язково відродяться. Приміром, камерність («малі голландці») робіт Й.Янсона, Я.Й. Ван Гойєна, Р. Ван Вріса, А. Ван Кейленборха та ін. Нині робить можливим на противагу сучасним оголено-могутнім від страждаючих ожирінням, дійсно Рубенсових тілесів із палаючою Фройдовою надміною сексуальністю суспільства ХХІ ст. побачити, замріяно відчути соковито-живий світ справжньої Природи, осяяної сонцем, а ще приємніше - оповите воложистою імлою довкілля, хмари, що мандрують небом, піщані дюни, лісові стежинки, химерні тини й вкриті мохом тисячоліть каміння, якісь руїни замку, дуби... треба ж то кудись утекти від брутальності «оскаженілого» в своїх «...ізмах» сьогодення. Це все відчутне у призабутих голландців, проте це ж саме й відчутне у ніколи не згадуваних українців - Васильківського С., Левченка П., Костанді К., Орловського В., Пимоненка М., Ткаченка М. - малярів, проте, у них ще обов’язковою є українськість і в природних пейзажах, провінційно-міському, київському та південному колориті...

Негативізм Ніцше, як вважають фахівці, «мав відкрити нові шляхи» - істина є процесом, людина є самою дією, філософ - творець і пророк, а загалом вирок - «Бог помер», то в хаотичному Світі лише людина несе значення, логіку, красу, мудрість. Дійсно лише людство «створило» і Красу, і Мудрість (та й ще багато іншого). Проте «хаос» - це системність іншого виміру, ніж той, у якому перебуває людина, а тому хаос чужий для неї, і починаючи з нього людство прагне будувати лише ті системи, що задовольняють її. Тож дійсно, а до чого тут Бог? Той, який є

осмисленням як своєї «ідеї», так і свого «хаосу». Чужа ідея, якою б вона не була привабливою, або «корисною», є чужа ідея.

Зокрема, причіплюванням до авангардного європеїзму, у якому присмерк жаху від особистого бісексуального споглядання в шпаринку із «життєвим простором», у якому вітчим ґвалтує пасинка, а мати живе з онуком рідної сестри після відвідування ним недільної школи по вивченню Святого письма, примушує художника бути захисником моралі. От через те “типові для європейської культури цього часу компоненти, такі як естетизм, думки й відчуття на грані дозволеного мораллю, невротична сексуальність героїнь і самого тексту, написаного в дусі шопенівського етюду, ставлять цей світ у відповідний культурний контекст те, що І.Франко називав «западенством». За характером героїв, стилем, ідеями «Valse melancolique» став маніфестом українського мислення, несумісного з традиційно-народницьким”¹. Оце нарешті хоч щось: «Є рід любові в жінок, на якій мужчина ніколи не розуміється. Вона для нього заширока, щоби зрозумівся на ній» (О. Кобилянська. Valse melancolique) - унікальне в контексті української літератури оповідання, яке ладне ну хоч якимось чином виправдати нас перед естетизованим Заходом, бо ж страшно й уявити, як-то ми виглядаємо... примітивно ., може, то й годі з отими «Знайди у траві джерельце,

Торкнися його вустами.

Відчуй, як розквітне в серці,

Мов папороть - цвіт, кохання?!»

або ж і

«Манила, мов вода з джерельного струмка Я воду пив...

Була вона вином,

Повітрям, сонцем, мрією й жагою.

То струменіла срібною габою,

То колисала піснею-журбою,

А то кропила згірклим полином...

Та я запраг ввійти у тую воду!»

Париж. Лише в ньому є краса, історичність, універсалізм, планетарний трагізм, правдиве сексуальне, а не штучно-стерильне «місто», де замість «ганусь» і «катрусь», і навіть «дзюні» є омріяний онаністичний дискурс «Беатріче й Лаури»! бо ж Париж, як колись Великий Рим увібрав у себе мільйони чужинців із їхніми психологізмами і хворобливою відчуженістю від своїх терен, своєї етноестетики, етногедеонізму, від своєї моральності. замість того чужа «клітка», де загострена сексуальність, бо ж тхне пахощами гонів, де відсутні «брами», а є лише дзеркала, калічені-перекалічені й забруднені комахами та кішками - у павутинні, а ти, мандруючи чужими вулицями, наступаєш на щурів, проте прагнеш великого великим коштом і хочеться говорити про бридке й смердюче, називаючи його естетизмом, «письмова поезія має цінність упродовж одного єдиного моменту, а після того підлягає знищенню», у сподіванні дійти до хворобливої крапки теперішнього визначального. Проте Ніцше попереджає, що ті, хто, «судячи й знищуючи минуле, завжди становлять небезпеку і самі перебувають під загрозою».

Як згадував один із визначних українських політичних діячів початку ХХ ст., останній український гетьман Павло Скоропадський, в їхньому будинку (у с. Тростянець Ічнянського району на Чернігівщині) всюди висіли портрети гетьманів, політичних і культурних діячів України, а серед них було декілька старовинних зображень «Мамая», а в Тарновських у Качанівці та у Галаганів у Сокиринцях було зображень козака не менше, якщо й не більше. Проте слід зауважити, що зображення, аналогічні згадуваних гетьманом, існували не лише на малярських полотнах, а й на всіх можливих і неможливих (приміром вуликах) місцинах у селянських українських садибах, а ще обов’язково на олив’ яних чи срібних козацьких чарках, гаманцях тощо. Були вони обов’язковими на Гетьманщині, Запоріжжі, Київщині, Черкащині, Кубані й Дону, а також на поселеннях Сибіру, Зеленого Клину, навіть у Маньчжурії в м. Харбін.

Мистецтвознавець Станіслав Бушак розповідає, що козак Мамай дійсно існував, і як правдивий запорожець 1750 р. зруйнував містечко Майни та інші маєтності польського князя Любомирського, ще й здійснивши зухвалий напад на Смілянський замок. Російські війська під орудою генерала Леонтьєва врешті-решт впіймали козака, мордували, а відтяту голову повісили на мосту в Торгівці. Андрій Марченко шапку загиблого одягнув та й оголосив себе нововтіленням (неоінкарнацією) Мамая; і він загинув. Проте образ стає узагальненим образом-символом, зокрема, сакральним зображенням. Прозаїчніше - національною іконою. І хоча, як висловився Платон Білецький (дослідник цих творів): «Мамаям не вклонялися, і не молилися як до ікон, але їх шанували як своєрідні пам’ ятки героїчних часів козацтва». Це справді всенародне пошанування і хоча колінного поклоніння та паління лампадок за християнською традицією не було. Проте було значно більше, аніж пам’ять про героїчні часи козацтва.

Різноваріантні зображення Тараса Шевченка - це далеко не лише висловлювання вдячності поету, що здійснив з українською мовою таке, що писаними нею, його творами змогли зачитуватися й говорити і посполиті, і ясновельможні. Не за це шанували як Батька Тараса, як і не за те шанували Козака Мамая (хоч фахівці вважають його образ дуже розмитим). Приміром, ніколи не було подолано сакральності чарівної «Купальської ночі» (якщо б її дослідженнями зайнявся дідусь Фройд, о- ва... він би багато чого помітив та пояснив), а чи природного комплексу «Великодніх свят». Так, ніколи не можна витіснити з європейської свідомості українця духовної орієнтальності «Мамаїв», як і іншої сакральної постаті - Великої Матері-Премудрості, втіленої в образі святої Оранти-Софії. Найвидатніша історично-героїчна постать у народній психотворчості - постать київського князя Святослава, сина київської княгині Ольги. Усі публіцистично-“історичні” намагання було спрямовано, щоб представити його таким собі вікінгом, спадкоємцем норманського клану Рюрика. Бо ж “історичний” канон стверджував, що сакральність останнього до такого ступеня беззаперечна, що його посланці із чистою совістю вбивають «не божих помазаників» Аскольда й Діра, а довкільне суспільство ставиться із цілковитим «розумінням» і спокоєм до цієї події. Проте в діях князя Святослава непомітно анітрохи поривань «з греків та й до варяг»! Використовує він варягів, норманських найманців, як високопрофесійних і найдосвідченіших військовиків та ще й таких, що годі й казати відчайдухів й шибайголів, особливо в морських походах. Ступінь шибайголівства тогочасних морських військовиків може уявити лише людина, яка була в морі під час шторму в якомусь човні. Святослав їх використав, бо вони мали неабиякий досвід здійснення рішучих наскоків на інші народи по річках, беручи в облогу й великі міста. Приміром, Париж та Лісабон, а із Візантією вступаючи в сутички в Середземному морі та й за Сицилію з іншими островами.

Проте сам портрет, єдиний мовний опис князя Святослава, не свідчить про його західну чи північну прихильність, значно відчутнішою є т. з. східність. Зокрема, є канон, що схід - у Палестині, Персії та в «Дикунії». Проте для тих, хто щось пам’ятає з історичної географії: східною частиною Східної Європи є Поазов’ я і Надчорномор’ я, а південносхідною - нинішня Туреччина, що зветься Малою Азією в Європі. Азію ж відмежовано Уральськими горами та Нижньою Волгою. Зображення ж Козака Мамая, зроблені із ухилом західноєвропейським, мають у собі штучність. Шовковиця ж за спиною у козака є родичем смокви, стосовно якої жорстко висловився ще Ісус Христос з Галілеї, проте вона ж є ще й ботанічним родичем фікуса. А один із його видів є «деревом Будди», попід яким він і набув просвітління. Тож і атрибутика й щось ще внутрішнє говорить про східність образу справді не ісламського сходу, а такого, який для християн може бути язичницьким, а для нас східноєвропейців - рідним.

Я вважаю, що на мистецьких зображеннях «Козака Мамая» є священна постать героя-провідника, зокрема сакралізований образ князя Святослава, як у буддизмі (бо він в такій само позі сидить) Сіддхарта Гаутама, народною психологією спрощений і возвеличений. Бо ж насправді він, тобто князь Святослав, і є засновником Чорноморської Русі (Січі), аж коли-то з’ явилися Байда Вишневецький та інші запорізькі відчайдухи, а легіни Святослава на своїх чайках вже Х ст. “літали” морями й річками від Азова по Каспію та українським Межиріччям до Руського моря та Істру. На останнє ж ХХ ст. мав вплив мальований сакралізований образ національного героя-провідника в очевидному виявленні постаті Батька Тараса (Тараса Шевченка).

Нині ж етноестетичне світовідчуття із духовною пам’яттю - феномен як культура: « В широкому розумінні цього слова культурою вважаємо все, що має людина чи громада людей не від природи, а вже від власного розуму і власної творчості як в царині матеріальній. Так і в духовній, в царині громадського життя, звичаїв та побуту» (Дмитро Антонович). Культура ж і середовище живлять і виховують особистість. Проте середовище може сприяти, щоб особина конала і не лише духовно. Культура як і фізика (її багато хто вважає основою природознавства) - галузь загальнолюдської діяльності. Проте це духовний аспект, тому, приміром, рамці російської духовності мають своє світоглядне спертя, а іранської - своє. Психоетнічна самобутність культури нині відновлюється в різноманітних українознавчих студіях, які досліджують не лише етнолого-лінгвістичні процеси, а й етноестетичні, що відбували свого становлення відповідно до особливостей регіональної природної естетики. Комплексний підхід психоетнічної екології, що є одним з провідних у загальній українознавчій методології, безпосередньо вивчає первні, що сприяють виникненню певних людських психотипів із домінуванням оригінальних архетипів, що є основою у формуванні етносів і їхніх унікальних особливостей та засад психічної діяльності у безпосередній та найщільнішій сув’язі з самою Природою. Проте цей феномен тому і є феноменом, що він надихає не кожен етнос і не кожен мистецький напрямок, а чи певну малярську школу. Він є не абстрагованою структурою, а національно виявною структурою - націєфеноментальною.

В українців, як і в інших етносів із подібною психоетнічною ідеологією суспільства, усе духовне є виявленням якогось явища, а все загалом є часткою цілісного всеосяжного постійного духовного організму, Простору і Часу недискретно з ним пов’ язаним. Через це сакральністю наділене все, бо містить у собі неосяжність всесвітнього Духа. Святість різна, приміром: «гармонізація виявів зі Світом уподібнення його круглій формі сприяють підвищенню його духовності- святості, втіленню її у ці форми, а деструкції природного гармонійного стану - знижують святість. За цими уявленнями оцінюються всі природні вияви, за ними ж творяться і явища культури [...], то підвищеним рівнем святості володіють світлоподібні, тобто круглі, форми землі - долини, гори, їх абсолютні розміри і рівень виявлення округлості визначають рівень святості [... ] Священою є й усяка вода (і земна, і небесна), але особливо високий рівень святості у води, яка щойно витікає з надр священої землі - у джерел, що витікають з-під священих гір, з-під священих дерев - вони стають суспільними святинями [. ] Україна має величезну кількість таких природних, освячених поколіннями святинь, свідчень одвічного священоподійства етносу на цій землі своєрідних атлантів, що тримають над цим краєм ідеологію святості - гармонії буття і спрямовують дії людини у це річище»^[1]. Не випадково, що нині високою пошаною користуються трипільські агроміста, що мали колове планування, як і в легендарній Атлантиді.

Мистецтвознавча методологія - проаналізувати і дослідити формально-змістові особливості українського стилю, який лишається чи не єдиним засобом збереження нашої ідентичності у протистоянні чужинецькому світогляду як у минулому, так і в сьогоденні диктату соцреалізму та космополітичному болоту.

Далеко не заради цікавості допитується відомий мистецтвознавець Г.Міщенко «чому так важливо саме мистцями осмислювати такі поняття, як національна форма українського самовиразу, що такі первені (архетипи), стилізація і стилізаторство, стильовий прийом та індивідуальний стиль? [...] Взагалі, навіщо потрібний аналіз формотворчості, коли йдеться про пошуки «свого стилю» або розуміння образотворчого процесу в цілому?»¹ А тому, що сучасна Україна прагне віднайти «свій стиль» у всьому: і в політиці, і в науці, і в історії, і в мистецтві. Мистецтво - очі нації, ними вони бачать, завдячуючи цим «очам» і її бачить світ.

За креаційною теорією, Творець створив Природу в завершеному вигляді, й після процесу творення настав процес збереження та підтримання його в ладу, не допускаючи погіршення через природні процеси завмирання. Загальновідомо, що в Природі закладено біологічний механізм самовідродження, саморозвитку. Згідно з еволюційною теорією, світ досягнув організованості й ладу в процесі природної генези. Ця суперечність властива європейському мисленню, яке в своїй статичній поляризованості впадає з однієї крайності в іншу, що в соціальному плані простежується на перепадах суспільної свідомості від монархізму до демократії, від демократії до партократії або олігархії. Ці антагоністичні виявлення політичної думки виникають внаслідок антиеволюційних збурень у суспільствах, які відійшли від природного ладу збереження життя й саморозвитку. Суперечність європейської думки виформувалась у два непримиренних догмати - теїстичний і атеїстичний (його ще визначають науковим). Цю суперечність не здолала й діалектика Гегеля, який через свій європоцентризм не зміг органічно засвоїти бінарну діалектику ведизму давньоіндійської філософії, духовними надбаннями якої він скористався, проте неосягнув в європейському розумінні.

Одвічні первні не руйнуються в протиборстві, а переходять один в один, породжуючи у взаємодії гармонію процесу світотворення - аграрна культура народів світу, щорічні космічно-земні акти зародження клімату та нового життя в рослин, тварин і мікросвіту людей. Світотворення й еволюція - два природні взаємодіючі вияви Всеєдиного Буття - основа міфо-філософії українців. А.Свідзинський наголошує, що «ПРОЦЕС САМООРГАНІЗАЦІЇ НООСФЕРИ Є КУЛЬТУРА». Значення цієї ідеологеми «полягає передусім у тому, що вона стверджує важливий і глибокий зв’язок між культурою як соціяльним феноменом і явищем самоорганізації, яке ставить найзагальнішу і найхарактернішу рису нашого світу. [...] Втім, у будь-які часи абсолютна більшість людей ігнорувала теоретичні парадокси, якщо взагалі усвідомлювала їх, коли проблема вибору поставала як нагальна життєва необхідність. У такій ситуації для соціальної істоти, якою є людина, потрібне якесь надійніше і тривкіше підґрунтя для думки і дії, аніж хаос її бажань, прагнень, які до того ж повсякчасно вступали і вступають у суперечність із бажаннями інших. Без такого підґрунтя існування людей перетворилося б на хаотичну війну всіх проти всіх, оскільки система табу руйнується тим ефективніше, чим вище розвивається здатність до абстрактного мислення»^[2].

Як особистість творить свій неповторний і неперебутний за духовною суттю внутрішній світ - мікрокосм - животворчу клітину Всеєдиного Світу (макрокосму), так кожен народ на своїй питомій землі творить з покоління в покоління, в динаміці геоетнічних процесів світ неповторної етнічної культури, безвічний у всесвітній духовній вартості.

Проте вже очевидну легендарність (можливо і харизматичність постатей батька Оря, а чи огнищанина Оседеня, волхвів укра Ухоріза і брата його Ословеня, боярина Скотеня, венеда Святояра, воєводу Бобреця та князя Боревлана або синів орієвих (Кия, Пащека та Горовато) та інших відомо нам вже й достеменно із чарівних дерев’яних дощечок, поіменованих «Велесовими». Не маю можливим для себе порівнювати їх із чарівними «Мойсеєвими» скрижалями, проте зауважу, що і тих і других доля сумна і все ж таки вони або тексти їх є сакральними для кожного свого народу, бо священною є пам’ять того, що зафіксоване було на них і передавалося з роду в рід носіями тієї сокровенної пам’яті духовно-патріотичного світовідчуття.

Серед українського люду побутує думка: доля митця з народження позначена перстом Божим. А якщо згадати ще й вислів «доля мистця - це доля його народу», то з’ ява на світ справжнього таланту таки має «своє призначення». Отже, все, що відбувається з митцем, вважалося не випадковим збігом обставин - вони спрямовували його до мети^[3]. Дякую п. Г.Міщенку за ту влучність, якою він схарактеризував нашого митця- сучасника, я ж на разі скористав для представлення Постаті з Постатей, якою ми українці щасливо і радісно можемо визначати еру нашого життя Тараса, сина Оксани та Григорія Шевченків. Чи можемо ми порівнювати його приміром із Абу-Алі аль Хусейн Ібн-Абдуллах Ібн- Сіною (Авіценна), Иоганном Вольфгангом Гете, Леонардо да Вінчі або Михайло Васильовичем Ломоносовим? Можемо! Проте навіщо? Кожен відповідає своєму часові і є втіленням свого терену, своєї нації - «образом» національного світобачення.

Кольороподіл має свої психоетнічні особливості і це не є якоюсь примхою, а цілком ґрунтовною ознакою щонайдавнішого світосприйняття певного етносу, однією із духовно-творчих засад етнічного світогляду. Зокрема Гюйо у книзі «Мистецтво з соціального погляду» зауважує, що шлях вивчення суто естетичних проблем мистецтва починається з соціологічних фактів. «.Мистецька спадщина Тараса Шевченка залишається сьогодні елітарною у художньому просторі суспільного споживання»¹, проте прикро, що тепер це відбувається через ганебну інертність із під духовного намулу минулого, ієзуїтсько-більшовицького приховування чудового, проникновенно українського митця від України, від великого вселюдного простору сучасних молодих громадян. Багатьох наших сучасників закохують мистецькі твори імпресіоністів, проте ми часто не маємо можливості побачити шевченкові твори, які ніжно і міцно тримають у собі чарівно- замріяну імпресіоністичність українського традиційного світовідчуття. Т. Шевченка було обрано першим академіком з графіки в Російській імператорській академії мистецтв - його роботи можна порівнювати з Дюнером, велетом західноєвропейського Відродження. Проте як порівнювати твори велета українського Ренесансу, не порівнявши умов життя? Т. Шевченко був чудовим психологом, це відчутно в портретах, які є в експозиціях музеїв і які йому замовляла велика кількість інтелігенції. Поезію, створену А.Пушкіном, читають росіяни усіх прошарків, а поезію Шевченкову знали і розуміли від шляхетних осіб до безграмотних., хто береться в Світі вишукувати в житті митця, особистому житті «брудке» і через сотні років засуджувати його? Хто засуджує Анрі де Тулуз-Лотрека за те, що він жив у будинку розпусти і там створив свої шедеври? Хто засуджує за психологічні особливості і життєві примхи Вінсента Ван Гога, Поля Гогена чи П’ єра-Огюста Ренуара, або Веніаміна Хлєбнікова та лорда Джорджа Новела Гордона Байрона або Володимира Володимировича Маяковського?!

Відомий російський письменник-психоаналітик Федор Достоєвський у своїй творчості не обминув увагою «байстрюцький синдром», як тяжке психічне захворювання. Найбільш ґрунтовно він його відтворив в образі Смердюкова, його хворобливо-заздрісне ставлення до всього довколишнього є патологічним через байстрюцький статус нерівності із братами, «дійсними Карамазовими». Тож таке хворобливе ставлення до співгромадян властиве різноманітним манкуртам. Приміром щурячу діяльність яких по знеціненню сакральних символів (Велесова книга) або харизматичних постатей (Тарас Шевченко, Леся Українка) в очах Світу і в свідомості сучасних молодих українців ми «толерантно» по-українськи нині спостерігаємо. Зокрема, аналогічне духовно-патріотичне байстрюцтво (малоросійство, шельменківщина) відбувалося й на початку минулого століття і видатні українські неокласики давали йому через літературу відсіч, бо були українською інтелігенцією з правдивим духовно-патріотичним світосприйняттям. Треба на разі не приховувати «Днєвнік» (Щоденник), написаний Тарасом Шевченком на засланні і після заслання російською мовою, бо жив він у Російській імперії, а жив би у Великобританській імперії - можливо англійською. Бажано його літературно перекладати і дати гарні примітки-пояснення, а не «сором’ язливо» приховувати на догоду байстрюкам. Мова йде про «байстрюцтво» психологічне. Зокрема, таким слід визнати психологічну позазаконність. Приміром, хазяїн Тараса Григоровича Шевченка у кріпацтві був граф Енгельгард, так от саме ця людина була позашлюбним сином графа Енгельгарда і хоча йому випала така можливість користуватися і титулом, і маєтком, проте відчуття ущербності (синдром «байстрюцтва») істотно дошкуляв йому, особливо впадало в око, що котрийсь кріпак і чогось-то й вартий. Психоаналітики завжди приміряють, особливо до творчих постатей, «едипів комплекс», а тут «байстрюцький», притаманний багатьом особам з античного пантеону богів. Тож і для них є характерні психози чи неврози саме через цей комплекс. Він гнітить і багатьох емігрантів. Саме «проблеми», викликані ними, призвели й призводитимуть до подій, аналогічних «французьким» осені 2005. Та ж «проблема» і у т.зв. «невизнаних геніїв».

Канон, зокрема, переконаність, що існує лише праве-ліве, день-ніч, захід-схід, народництво-модернізм, романтизм-реалізм, неореалізм- соцреалізм тощо лише заважає і не дає можливості зрозуміти існування окремо від, приміром, французької (парижування) літературної моди та східних «арабесок» іншого, третього чи четвертого іншого світовідчуття, довкілля усвідомлення та іншої ідентифікації - не виключно хлопсько- української.

Погляньмо на природну ідею певної території (для більшості мистецтво-літературознавців це нонсенс, далекий навіть від психоаналізу), яку продукує геопсихологія, теорія ландшафту, етногенеза через ідею мікролептонного поля тощо, вона є втіленням в ідеологію етносу та виявленням в світоглядному баченні нації. Цінність та значущість людської особистості завжди досліджувалася в різноманітних узагальненнях, проте примусово, через суб’ єктивізм подій українці опинилися останнього сторіччя в такому ідеологічному полоні ідейного поля більшовизму (варіанту імперської російської ідеологеми), який одним із постулатів використав міф про соціалізм, навіть нагородивши його різноманітними епітетами на кшталт «розвиненого» та з «людським обличчям». Один єврейський філософ казав, що соціалізм є арійською витівкою, а комунізм - іудейською. Гарна думка. Націоналізм же в тому форматі, яким лякають західних європейців, є витвором європейським і епітетами його нагороджують дивовижно брехливими.

«Декоративність становить одну з найприкметніших ознак українського художнього мислення. І якщо в Бароко не було б жодних інших заслуг перед українським мистецтвом, воно все одно посіло б почесне місце в його історії лише тому, що саме йому судилося найповніше відтворити притаманний українському національному характерові потяг до святковості, поетичності, смак до яскравих барв, рясного рослинного орнаменту і, що не одразу впадає в око, відтінок легкої задуми, ледь відчутного суму, який виникає припустимо в травні, коли видима краса світу буйно розквітає і водночас швидко зникає, упадає, розвіюється [...] У відчутті прекрасного є ще й легке філософське забарвлення, яке надає йому розчуленості й сентиментальності [...], нав’язливе бажання отримати цю примхливу красу, наситити нею життєвий простір [...]. Але має Бароко й справжніх ворогів - вже третє століття ведуть вони з ним непримиренну війну [...], вони багато чого досягли в справі як компрометації барокової культурної традиції, так і нищення пам’яток барокового мистецтва» (Анатолій Макаров. Світло українського Бароко).

«Безкорисливість - генетична в українській культурі. Художник Києво-Печерської Лаври Алімпій ХІ ст. уславився байдужістю до грошей. З «голяками» волів жити інший знаменитий киянин, філософ і художник Сковорода - вік ХУЛІ. Висока духовна напруга О. Богомазова також пов’язана з невибагливістю і неувагою до матеріальних благ. У листі 1915 р. із закавказького селища він прохає дружину «узяти з собою: 1) голок для машинки; 2) мила; 3) парфумів собі; 4) «Так говорить Заратустра», Ніцше [. ] Уже за юних літ збагнув він ненадійність інтелекту для поетичної діяльності: переповнений земним інтересом вигоди, інтелект - бар’єр на шляху «в таємницю душі» [...] Знайти сю втрачену єдність, цю гармонію - завдання сучасного мистецтва. Якщо раніше це удавалося стародавнім художникам, то лише тому, що їхня психіка була примітивнішою, менш вимогливою, як наша» (Дмитро Горбачов. Не для грошей народжений, або логіка краси). У цьому уривку я не прагну робити наголос на грошах, як виразникові користолюбства, а відсутності їх, як виразникові щирості та користофобії. Бо розтлумачити це не має на меті ця стаття: образотворчий, зокрема, малярський витвір немов би ніколи не закінчується і твориться вічно, бо активно і пріоритетно діє права півкуля мозку; дизайнерський твір є утилітарним витвором творчості в чіткому початкові і повністю прагматичному його закінченні - домінантною є лівопівкульна мозкова діяльність. Полотно чи скульптура тощо в кінцевому своєму стані може бути немов би й незакінченою ідеєю. Чайник чи верстат, шафа чи космічний корабель має визначені доцільністю та регламентовані умовами параметри, а це і є психічний прагматизм, якого і не вистачає нашому народу.

Гроші дійсно не можуть виступати як виразник ідей, проте і заперечувати її теж, бо допоки ще не винайшли іншого показника оцінки нашої праці. І годі вже виховувати, що не в грошах щастя., а з милим і рай в курені, носіїв більшовицько-колгоспної ідеї. Не лише в грошах щастя! Бо ж піти до театру або на вернісаж, до концерту чи поїхати до далекого-далекого села можливо лише, придбавши квитка за певні кошти. Які ти не вкрав, не пограбував, видурив, поцупив тощо, а заробив!

Заробив чесною працею, творчою працею. Творчість - це корисна людству, планеті, собі й природі діяльність. Не лише мистецтво є творчістю, хоча воно є найяскравішим її виявленням, як і дизайн чи вирощування рослин.

«Тепер чітко виявився з’ єднуючий фактор між естетичним хвилюванням художника та його результатом-картиною. Ми бачили, що підґрунтям цього зв’язку слугує знак, живописний елемент. У сумі своїй, з одного боку, вони прилягають до естетичного хвилювання художника, з іншого - до такого ж хвилювання глядача за умови, що той сприймає картину. - Художник, імітуючи своє хвилювання, елементами мистецтва створює картину. Глядач же йде зворотним шляхом: відчуванням окремих елементів картини імітує хвилювання художника. Тобто творчо проникає в суму співвідношень елементів. Таким чином, шлях розвитку імітації хвилювання глядача полягає в еволюції його розуміння як самих елементів мистецтва, так і їхнього взаємозв’язку [...] Творення картини глядачем спирається вже не лише на співпадіння з оригіналом, але й на певну самостійність поєднуваних елементів [...], творчість глядача значною мірою переросла рамки об’єкта і в ній починається еволюція визволення елементів картини від гіпнотизуючого оригіналу [...] Творчість глядача починає спиратися на самостійну цінність імітуючого елемента мистецтва» (Олександр Богомазов. Картина - глядач).

Давні мислителі Діодор Сицілійський та Фукідід, Трогус, Юстин, Ефор вважали скіфів щонайбільшим і найстарішим народом в Ойкумені; а дехто возводив скіфів до рівня велетів і навіть богів. Це не абстраговане повідомлення про т. з. скіфомовну людність, мова велась стосовно скіфомовної геополітичної структури в часи функціонування її на давньоукраїнському терені, зокрема, території нинішньої України. Відповідно скіфи (наближеніше до самоназви - скити) не є нинішніми українцями, проте осмислено відповісти ким було різноплемінне (різноетнічне) угруповання людей, які користувалися офіційною т.з. скіфською мовою, перебуваючи на наших теренах, певно є складно на науковому рівні. Далебі Білл Клінтон, президент США, подарував нам «право» на найдавніший народ і наймолодшу націю, вірогідно науковці в США щось йому підказали. Високим рівнем «матері мов світу» визначав українську Платон Лукашевич - видатний етнограф ХІХст., у ХХ ст. совєтський академік Марр ціною свого життя засвідчив, що «ознакою полісемантизму українська мова перевершує всі індоєвропейські мови світу». Науковці Гонзеліус та Кірхмеєр вважали запозиченими латиною всі корені слів із мови скіфів, майже тієї ж думки був і математик-філософ Лейбніц. Платон же словами Сократа казав, що «усі імена предметів греки запозичили у скіфів-варварів». Варвари є означенням «чужі», «не наші». А щоб «перегукнутися» із сьогоденням, наведемо закон природи ім. братів Капранових, який засвідчує, що “в усіх регіонах, де люди мають менше 5 бібліотек на 10 тис. виборців, підтримка Януковича практично тотальна” (з газети ВВ №193 за 2005 р.).

Проте приміром, є така слушна думка, що «кожне покоління - це новий, зовсім окремий світ. Від вступлення його починається неначе нове життя» (М. Євшан. Боротьба генерацій і українська література). Для нас же це ще й обов’язкове (ще з «книги Волоса») згадування про часи минулі (що важливо

-      героїчні й моральні) й обов’язково - ренесанс. Тому нині, як ніколи влучними є слова Миколи Міхновського: «Вперед! Бо нам ні накого надіятись і нічого озиратись назад!» “Проте Степан Бандера гостро попереджав, що «більшовицька школа формування партійних кадрів підготовляє такий елемент, який завжди і всяким засобами буде намагатися захопити і втримати в своїх руках владу, а народ і все його життя - в неволі” (С. Бандера. Перспективи української революції). Лише, на мій погляд, мистецтво наше сучасне, молоде, спроможне завадити цій підступності і, навпаки, посприяти утвердженню правдивого українського духовно- патріотичного світобачення з урахуванням як окциденту, так і орієнту, проти свого оригінального світосприйняття, яке у нас одвічне.

Закінчу словами свого покійного друга М. Маричевського, головного редактора часопису «Образотворче мистецтво»: «Шевченко усвідомлював, що нації, котра не має своєї державності, без свого націоналізму не вижити [...]. Шевченко не мислив свого буття поза болями, боріннями й змаганнями нації; його творчість заклала нам оновлену ідеологію українськості, суттю якої стало завоювати свій культурологічний етнопростір. Це питання є найактуальнішим для нас і нині. Маємо утвердити цей простір, наповнивши його національним духом»^[4].

^[1] Удріс І. Роль української періодики початку ХХ ст. У формуванні концепції вітчизняного мистецтва // Образотворче мистецтво. - 2002. - Ч. 1. - С. 23-25.

^[2] Свідзинський А. Самоорганізація і культура. - К.: Вид-во ім. О. Теліги, 1999.

^[3] Міщенко Г. Виборювати самих себе, жити і творити // Образотворче мистецтво. - 2002. - Ч. 2. - С. 74-75.

^[4] Маричевський М. Шевченко і ми // Простір. - 2004. - № 1.