Науковий вісник України | Наукові статті та публікації

Бевз Т.А. (Київ)

Категорія “менталітет" стає поступово об’єктом досліджень різних суспільних наук і починається активно освоюватися українознавством. У статті акцентується увага на тому, що досліджувати менталітет чи українську національну вдачу розпочали українці діаспори ще на початку 40-х років ХХ ст. Найбільш вдалою була концепція представлена колишнім міністром освіти УНР Н. Григорієвим. Аналізу цієї концепції і присвячена стаття.

Процес оновлення сучасної науки відкриває шляхи до вивчення нової проблематики, яка раніше не вважалася актуальною, або заперечувалася через невідповідність офіційній ідеології і методології. До цієї проблеми належить і категорія “менталітет”. Вивчення менталітету дасть змогу глибше зрозуміти витоки української державності, духовності, патріотизму, що має важливе значення для процесів відродження України.

Оскільки вітчизняні вчені не досліджували у радянські часи цю категорію, відповідно, наукові дослідження присвячені цій проблематиці відсутні. Тому варто звернутися до зарубіжних досліджень для окреслення самого поняття. Першими у другій половині ХХ ст. до “менталітету” звернулися західноєвропейські історики. Їхні роботи показують відмінність ментальності від історичної і політичної антропології, окреслюють підходи до визначення ментальності, пояснюють причини актуалізації цієї проблеми у перспективі розвитку сучасних суспільних наук. На думку Арьєса, сучасний інтерес до ментальності вказує на бажання суспільства вивести на поверхню свідомість почуттів і уявлень, які сховані у глибинах колективної пам’яті^[1].

Інший дослідник Раульф, стверджує, що історики ментальності мають справу з трьома різними формами людської свідомості і поведінки - категоріями мислення, нормами поведінки і сферами почуттів. Ментальність знаходиться нижче цих форм - це деяка схильність, внутрішня готовність людини діяти певним чином, галузь можливого для неї”^[2].

На думку англійського вченого Берка, ментальності властивий інтерес до невисловленого й неусвідомленого, до практичного розуму й повсякденного мислення^[3]. Такі підходи сформувалися у західній думці.

Що ж стосується самого поняття “ментальність”, то воно походить від латинського слова mens (розум, мислення, думка, душевний склад) та прикметника mentalis, запровадженого в ХІѴ ст. у середньовічній схоластиці. Іменник mentali виникає через триста років в Англії як філософський термін. У Франції категорія “ментальність” вживалася у побутовій мові. До початку ХХ ст. цей термін все ж таки вважався неологізмом. Словник Ожегова трактує його як “книжне” поняття і визначає як “світосприйняття, умонастрій”^[4]. Сучасні вчені відзначають, що справа не тільки у початковому розумінні слова, а в суті явищ, що відтворюються у ньому сьогодні. Менталітет, не маючи чітко вираженої логічної форми, володіє певною системністю, відрізняється як від правосвідомості, так і від вірувань. Це сукупність образів і уявлень, якими керується людина чи група людей. Швидше за все, менталітет лежить між двома формами пізнання: раціональною і релігійною, взаємодіючи як з однією, так і з іншою^[5]. Менталітет за своїм об'ємом значно ширше, ніж національна своєрідність, тому що включає в себе й інші компоненти: класові, релігійні, державно-політичні тощо.

Отже, ментальність (або менталітет) - це відносно цілісна сукупність думок, вірувань, навичок духу, що створює картину світу і зміцнює єдність культурної традиції або будь-якого співтовариства^[6]. Це філософсько-культурологічне визначення російського вченого П. Гуревича для створення більш цілісного і системного уявлення про менталітет, варто доповнити визначенням політологічним.

З точки зору політологів, менталітет - це спільна для соціально- політичної чи етнічної спільноти, організації своєрідна політико- психологічна сукупність понять, настанов, особливостей мислення та поведінки, яка дає змогу однаково сприймати соціально-політичні реалії,

оцінювати їх і адекватно діяти, добре розуміючи один одного^[7].

Менталітет є одночасно організуючим, консолідуючим чинником на основі такої єдності. Менталітет сприяє підтриманню спадкоємності соціально-політичної групи, сталості поведінки її членів, особливо у кризових ситуаціях. Менталітет - це світосприймання і світовідчуття, психічний склад і світогляд, оцінки і самооцінки, погляди й уявлення окремих людей, соціальних, фахових, територіальних, державних, етнографічних та етнічних спільнот.

Менталітет у сучасному розумінні - це соціально-політична категорія, що представляє собою відтворення соціально-психологічного стану суб’єкта (народу, нації, народності, соціальної групи, людини), яке складається внаслідок історично тривалого і достатньо стійкого впливу природно-географічних, етнічних, соціально-економічних і культурних умов проживання суб’ єкта менталітету і проявляється у різних видах діяльності. Складаючись, формуючись, створюючись історично і генетично менталітет представляє собою недостатньо схильну до змін стійку сукупність соціально-психологічних і духовно-моральних якостей і рис, взятих у їх органічній цілісності, що визначають усі сторони життєдіяльності даної спільноти і всіх її індивідів.

Стосовно співвідношення менталітету і ментальності, то на відміну від ментальності, під менталітетом варто розуміти часткове, аспектне проявлення менталітету не тільки в умонастроях суб’ єкта, скільки у нього діяльності, пов’язаної або такої, що випливає з менталітету. Тому в звичайному житті найчастіше справу маємо з ментальністю, ніж з менталітетом, однак для теоретичного аналізу важливішим є менталітет.

Загалом, менталітет допомагає системному аналізу української дійсності, оскільки відноситься до одного з вагомих системоутворюючих факторів. Його вивчення зобов'язує вчених більше враховувати у своїй діяльності такі фактори, як внутрішній світ людини і групових об'єднань, вплив на поведінку людей навколишнього середовища, умов, клімату, традицій, релігій та інших обставин.

Не випадково ми детально зупинилися на аналізі терміну “менталітет”, адже озброївшись сучасними напрацюваннями про цю категорію і послуговуючись тлумаченням її в сучасному розумінні, спробуємо дослідити теоретичні напрацювання “менталітету” українського дослідника першої половини ХХ ст. - Никифора Яковича Григоріїва. Він упродовж усього життя досліджував Україну і працював на відродження української державності. Педагог за покликанням, науковець від бога, міністр освіти УНР за велінням серця. У день його п’ ятдесятиріччя про нього писали: “Тернистий був той шлях, котрий Ви пройшли за своє життя, а особливо, останні 30 років вашої діяльності. Але ваша віра в краще, воля до чину, характерність, стійкість та витривалість у боротьбі за краще Українського трудового народу дало Вам перемогу на тій ідеї з котрою ви йшли до праці - боротьби. Ваша праця була боротьбою за кращу долю поневолених мас Українських земель від гніту нетрудових паразитів людства, а зокрема ворогів волі й свободи України. Кожний успіх Ви здобували тільки після завзятої та чесної боротьби, Вам, в цілому тяжкому і трудному ділі було мало помочі, особливо від Української інституції, котра в більшості служила і, на жаль, служить і тепер всім і кому завгодно, але не тільки не в обороні свого трудового люду”^[8].

Український “характер” мали усі наукові праці Н. Григоріїва. Серед них: “Як навчити дітей рідній історії” (1917), “Історія України в народних думах і піснях” (1918), “Історія українського народу. Підручник для вищих початкових шкіл” (1918), “Народна влада на Україні” (К., 1922.), “Підстави української національно-державної політики” (Прага-Берлін, 1923), “Українська боротьба за державу в роках 1917-20. 11. Чому українці не вдержали своєї держави” (Скрентон, 1934), “Підстави Української незалежної політики” (Детройт-Мішіген, 1939), “Українська національна вдача” (1940) та інші, а також рукописи: “Націографія”, “Українська націографія”, “Держава”, “Українська національно-державна традиція”, “Політичне відродження України” та багато інших і досі неопублікованих.

У науковій праці “Українська національна вдача” Н. Григоріїв, акумулюючи досвід своїх попередників, намагався створити цілісний тип української ментальності. Український менталітет - це найбільш загальний фундамент соціокультурного розвитку протягом тривалого періоду історії. Він має міжнаціональний характер, його формування споконвічно йшло зі слов'янського коріння, а в подальшому на нього мали вплив інші народи.

Для позначення менталітету Н. Григоріїв оперував поняттями: “вдача народу”, “вдача окремої людини”. Під вдачею окремої людини він вбачав “всі властивості, які тільки в неї є. Характерними ж рисами індивідуальної вдачі є ті, а) які є лише в неї, та б) які вона проявляє інакше, сильніше чи слабше, ніж інші індивідууми”^[9]. Конкретизував, що “вдача людини - вся сума не лише душевних, а й біологічних, не лише індивідуальних, а й спільних властивостей, якими людина проявляє своє життя”, а “вдача народу - це властивості, які є коли не у всіх окремих його членів, то принаймні у більшості. Це те, що спільне у всіх осіб одного народу. Вдачу народу складають всі його властивості - душевні і фізичні”^[10]. Для підтвердження правильності свого визначення Н. Григоріїв звертається до М. Костомарова, який у праці “Дві руські народності” писав: “Явища надверхнього життя становлять суму відмін, якими одна народність відріжняється від другої; ті явища - це тільки надверхні ознаки, якими виявляється те, що ховається на самому споді народної душі. Духовний склад, ступень почуття, характер розуму, напрям волі, погляд на громадське й духовне життя; це все, що виробляє вдачу й характер народу, все це і є заховані внутрішні причини народної відрубності”^[11].

Н. Григоріїв задається питанням чи є національна вдача. І приходить до висновку, що немає єдиної відповіді на дане питання, оскільки одні вчені заперечують її існування (Радль), інші навпаки, запевняють, що є. Пояснюючи це тим, що в одних природно-географічних умовах однакові антропологічні типи з одним рівнем культури, при однаковому занятті виробляють однакові властивості.

Апелюючи до Геродота, Фукідіда і Гіппократа, які відзначали вплив кліматичних умов на вдачу народів, Н. Григоріїв вказував, що спека й холод, вологість і сухість повітря впливають на дихання й кровообіг, а тим самим, на рухливість, темперамент народів, що, в свою чергу, впливає на витривалість, чутливість, повільність чи швидкість, обережність чи сміливість. Крім того, він довів, що від природних умов, клімату залежить також спосіб праці й рід поживи, які також впливають на людську вдачу^[12].

У період Відродження над цією проблемою працював Жан Боден, який доводив, що вдача народів залежить від клімату, ґрунту, особливостей трудової діяльності. Шарль Луї де Монтеск'є у праці “Дух законів” стверджував, що дух законів залежить від вдачі народів, а вдача народів - від природного оточення. Про залежність людської вдачі від природних і суспільних умов та виховання писав Жан Жак Руссо.

У наш час (30-40 рр. ХХ ст.), - зазначав Н.Григоріїв, - вплив на національну вдачу не підлягає вже жодному сумніву і наводить цілий ряд положень, сформованих відомими вченими (В .Хвостовим, В.Ключевським, Бодлем, Ю.Петрі, Кузеном, В.Кепненом, Ф.Ратцелем, З.Черняковим, М.Костомаровим, К.Марксом, Ф.Енгельсом, М.Мюллером, К.Біохером, Л.Нуарем, Є.Феррі, А.Благом).

Водночас багато вчених, у тому числі і Н. Григоріїв, відзначали, що на характер людини впливає ще й живе оточення, люди: батьки, родичі, сусіди, знайомі. Людина наслідує їх. Часто діти отримують ту ж саму професію, що й батьки. Навчаються від батьків поводитися так, чи інакше. У розбещеній родині, у темному суспільстві виростають розбещені темні особи. Вихована родина, освічене суспільство виховують висококультурних індивідуумів. Держава своїми вимогами (законами) і засобами виховання також впливає на формування певного типу людей. Люди однієї держави відрізняються від людей іншої своїм світоглядом і певними звичками та поведінкою.

На виховання людини впливають усі суспільні обєднання, - підсумовував Н. Григоріїв, - з якими вона стикається: родина, школа, віра, спортивні товариства, громадські організації і держава, а склад і характер тих обєднань великою мірою залежать від географічно- природних обставин¹.

Оскільки нація є сумою окремих одиниць, пов'язаних між собою походженням, територією та умовами існування, то й вдачу необхідно шукати в її походженні: властивостях території її розселення та природних і суспільних умовах існування.

Нація, народ - це не лише те, що існує тепер, а й те, що існувало раніш. Тому дослідження національної вдачі Н. Григоріїв вбачав у вивченні не лише сучасних властивостей території й умов її існування, а й минулих, тому що змінюються не лише культурно-суспільні умови існування народів, а й природні (переходять з краю у край, вирубують ліси, висушують болота і т. п.), а зміна умов існування змінює народну вдачу, тому й вивчення народної вдачі не може бути емпіричним. Необхідно пізнати її протягом усього історичного процесу існування народу (бо в різні часи, у різних умовах вона мала різні властивості). Отже, національна вдача не фікція, а реальність².

Вчений робить спроби визначити методи дослідження національної вдачі. Для пізнання вдачі людини необхідно спершу виділити лише те, що є у неї індивідуальне, відмінне від інших; навпаки, помітити все те, що є спільне у всіх одиниць, типове. З таких спільностей складається певна сума властивостей, які належать усім членам одного народу. Це є народна, національна вдача. Це те, що відрізняє його від спільних властивостей членів іншого народу. Тому можна стверджувати про існування окремих вдач у кожного народу. Отже, народна вдача у відношенні до окремого народу є тим спільним, що є у всіх, що їх об'єднує в один людський тип, а у ставленні до інших народів, до всього людства - є тим, чим народи відрізняються один від одного³. Н.Григоріїв визначив, що не вдача народу впливає на зміст вдачі індивідуумів, а навпаки - вдача індивідуумів складає вдачу народу, а природою витворені особливості індивідуумів, об'єднаних у суспільство, визначають характер суспільства.

Тому щоб зрозуміти вдачу народу, необхідно виявити спільні властивості його індивідуумів. Визначити їх простим способом індивідуального досліду, порівняння, - вважав Н. Григоріїв, - неможливо. Перешкодою тому є не лише широкі простори розселення народів, а й довгий час існування. Коли ще можливо об'їхати всі простори, розселення певного народу, то ніяк не можна переслухати й оглянути вимерлих його членів. Тому вивчення народної вдачі повинно здійснюватися не лише вивченням вдачі окремих осіб та їх порівнянням, а й дослідженням факторів, які впливають на формування людської вдачі.

Вдача окремої людини залежить від 1) конституції і властивостей її організму як спадкових, так і особистих; 2) можливостей чинності організму, залежно від умов природного й суспільного оточення;

3) природного й суспільного (родинного, товариського, шкільного, громадського та іншого) виховання, тобто: сформованої поведінки у певних умовах існування. Можна стверджувати, що вдача людини визначається властивостями організму та умовами природного й суспільного оточення¹.

Оскільки вдача народу є сумою спільних властивостей його індивідуумів, яка виникає зі спільності конструкцій і суспільних умов існування, - то й вивчення народної (національної) вдачі необхідно здійснювати методом вивчення біологічної конструкції людських організмів та природного й суспільного оточення всіх його індивідуумів.

Оскільки вдача людей і нації залежить від організму та природного й суспільного оточення, то для вивчення вдачі народу (нації), на думку Н.Григоріїва, необхідно дослідити й пізнати властивості та їх вплив на створення в історичній перспективі людської (індивідуальної й колективної) вдачі; природно-географічних та культурно-історичних умов існування й оточення народу, тобто властивості і впливи географічного положення, клімату, простору, топографії, ґрунту, рослинності тощо; вплив антропології; вплив господарських, культурних і політичних суспільних функцій у їх історичній перспективі; отже, вплив побуту, звичаїв, господарської техніки, мистецтва, віри, моралі, науки, політичного устрою, вплив способів, змісту й фаху та всякого роду фізичної й духовної діяльності.

Українська національна вдача сформувалася повільно із загальнолюдської; під впливом умов, у яких перебували предки українського народу та перебуває він сам. Українська нація є наслідок: 1) біологічного й культурного росту первісного людства, що у певних умовах природно-географічного оточення сформувалося у породу арійців, яка згодом під впливом переселень, мандрівок, зміни природно- географічного оточення й умов життя оформилася у кілька племен слов'ян; 2) біологічного (кровного перемішання) й культурного впливу різноманітних сусідів; 3) пристосування певного слов'янського племені до природо-географічного і суспільного оточення Дніпро-Дністрового басейну; та 4) прояву власної творчості, діяльності, культури того племені, для задоволення своїх потреб у рамках свого розселення.

Тому українська національна вдача є сумою історичних нашарувань властивостей кількох різноманітних суспільних колективів, а саме: первісного людства, арійців, слов'ян, українського народу та його історичних сусідів.

Для української національної вдачі характерні властивості: 1) загальнолюдські, що виникли під впливом природно-біологічних законів людського існування, тобто: властивості, які є в усіх народів (любов, ненависть тощо) і розрізняються лише темпераментом, силою, способом, частотою, кількістю проявів тощо), 2) арійські, що склалися у тих умовах, у яких перебували українські предки - арійці (дещо в мові, звичаях, темпераменті), 3) слов'янські, сформовані й досягнуті під час загальнослов'янського побуту українських предків, коли слов'яни мандрували ще по різних країнах (дещо в мові, звичаях, світогляді, суспільному устрої, господарстві, мистецтві тощо); 4) різних сусідніх народів, які впливали на українців через своє сусідство, війни, торгівлю тощо; і 5) українські, створені й здобуті українським народом на нинішніх просторах розселення, після виділення з середньовічного слов'янського olcumen-у (V-VI в.), у мові, звичаях, світогляді, суспільному устрої, господарстві, мистецтві, одязі, житті, харчуванні.

На вдачу українців впливало сусідство, культурні, торгові й військові відносини та біологічне (кровне) й територіальне перемішання з готами, аварами, хазарами, греками, скандинавами, Руссю, поляками, мадярами, печенігами, чорними клобуками, половцями, татарами, литовцями, росіянами, німцями, євреями тощо.

Тому в сучасній українській національній вдачі є багато елементів, запозичених від предків (арійців та слов'ян) і сусідів. Отже, це не є вдача чиста, цілком оригінальна. Це сума різних властивостей українських предків, українських сусідів і самого українського народу.

Незаперечним є твердження Д. Мордовця, що українська національна вдача на всіх просторах українського розселення біологічно неоднорідна, а тому й не одноманітна^[13].

Українська нація расово (біологічно) не чиста: має багато чужої крові. Протягом віків різні народи кочували через простори її розселення, захоплювали ті чи інші українські землі, осідали там і біологічно перемішувалися зі слов'янами-українцями. Це перехрещування залишало по собі певні сліди на українській вдачі.

Вчений відзначав, що український народ ще не закінчив процесу свого об'єднання та внутрішнього скристалізування принаймні на єдиній психічній базі. Тому про українську вдачу можна говорити тільки дуже обережно й дуже відносно. Є, очевидно, лише основна сума властивостей української вдачі на всіх просторах українського розселення, а, крім того, є і локальні її варіації, особливо в Наддніпрянщині і в Галичині^[14].

Визначивши, що українська національна вдача не зовсім однорідна, Н. Григоріїв повертається до питання про визначення і сутність національної вдачі. З притаманною йому точністю він звертається до праць, у яких мова йде про національну вдачу. Його увага, перш за все, концентрується навколо праці В. Павловича “Материалы для географии й статистики России”, М. Костомарова “Дві руські народності”, В. Антоновича “Три національні типи”, Д. Мордовцева “Малороссійськое племя”, В. Семенова “Малоросія” (Том 7 - праця “Россия”), записки Г. Вінського “Мое время”, а також статті автора “Основ” під псевдонімом В.И.Л. (Далі для зручності будемо використовувати лише ініціали, зазначених авторів: В. Павлович - В.П.;

М. Костомаров - М.К.; В. Антонович - В.А.; Д. Мордовцев Д.М.; В. Семенов - В.С.; Г. Вінський - Г.В. та В.И.Л.) Усі названі автори у своїх працях торкалися властивостей українського характеру. На підставі аналізу праць зазначених авторів Н.Григоріїв стверджував, що у них відтворені різні сторони української ментальності і створює її своєрідну класифікацію: ні в якому разі не енергійна, апатична, повільнодумаюча й не ініціативна людина (Д.М,); по волі - м'яка (Д.М., В.С., І.М); смирна (В.П., В.А.), навіть покірна (В.П.), але вперта (В.П., Д.М., В.С.). Розуму неспритного, хоч і пронизливого В.П., В.И.Л., В.С.), повільнодумна (Д.М.); після свідчення одних - глибокодумна (Д.М.); а після свідчення других - неглибокодумна (І.М), але скептична (Д.М.), глузлива, гумористична (Д.М., В.С.), хоч і не люта (В.А.), у всякому разі дотепна (Д.М., В.А.). Надзвичайно чуттєва, а тому чутлива чи чула (Д.М., В.А., В.С, І.М.), а тому уявлива та фантазуюча; з нахилом до чудесного, нездібна до конструктивної творчості (Д.М.); мрійна (Д.М., В.А., В.С.), поетичнотворча (Д. М, В.С), лірична (Д.М., В.А.), - меланхолійна (В.С.), сумовита, а навіть плаксива (Д.М.). По смаку - поетична (М.К., Г.В., Д.М., В.А., В.С.), естетична (М.К., Д.М, В.А., В.С, І.М.), особливо музична (Д.М.), охайна (Г.В., Д.М.), по відношенню до інших сварлива (М.К., Г.В., Д.М., В.А.). сутяжна (В.П, Д.М.), але не люта (В.А.).

По світогляду - ідеалістична (І.М.), непрактична (В.С); релігійна (М.К., Г.В., Д.М., В.А., І.М.), забобонна (Г.В.).

У поведінці - моральна (Г.В., В.С.), не злочинна (В.С.), милосердна (Г.В.) гостинна (Г.В.), хоч і скупувата (Г.В.).

У праці - різноманітноздібна (Д.М,), працьовита (М.К., Д.М), хоч з нахилом до сибаритства (Д.М.) й пияцтва (В.П., Г.В.).

У проявах душі, для одних - щира (Г.В.), а для інших - спритна (Д.М., В.А., В.С), не інтимна (В.А.), дипломатична (В.С), а тому у чоловіків - маломовна, а у жінок навпаки (В .П., Г.В.).

У суспільному житті - індивідуалістична (М.К., Д.М., І.М.), малогромадська (М.К., І.М.), без смаку до політичного панування (М.К., Д.М.), ненасильницька (М.К.), нерозбійна (Г.В.), не мстива (М.К.), не користолюбна (В.П.), не лихварська (Г.В.), без національної пихи (М.К.), терпелива до чужинців (М.К., В.А., І.М.), безпечна (В.П.), слухняна (Г.В.) і навіть покірна (В.П.), а тому недержавницька. У політичних ідеалах свободолюбна, рівноправна, демократична (М.К., В. А.)¹. Згрупувавши таким чином характерні риси українців Н. Григоріїв спробував через природно-географічні і культурні чинники прослідкувати наскільки наведена характеристика правдива й повна.

Переходячи до окремих властивостей української вдачі, Н.Григоріїв констатував, що темперамент її не скрізь однаковий і погоджувався з точкою зору інших вчених. В основі темпераменту дійсно лежать повільність (В. Й. Л, Д.М., В.С), спокійність (В.И.Л.), млявість аж брехня (В.П.); неенергійність, апатичність, повільнодумність і неініціативність (Д.М.). Виробленню властивостей сприяла біологія (антропологія), простори оселення, підсоння, багатство природи, родючий ґрунт, хліборобство та гнобляче суспільне оточення й історична доля. Але теж вороже суспільне оточення, напади сусідів і боротьба з ними розбуджували й плекали активність, рухливість, енергійність та ініціативність. Тому в цей час українська вдача хоч у біологічно-природній основі повільна, обережна, розміркована, розвивається в напрямі до активізації й ініціативності; особливо у промислових районах степової України та в Галичині. Основою української вдачі, безперечно, є чуття. Вона чутлива чи чула (Д. М., В. А., В. С., І. М.). Такою її зробили багата природа й хліборобський побут на селі.

Великі простори, багатство й краса природи, розкішне підсоння, родючий ґрунт, хліборобський побут витворили, а господарська техніка, мова, словесність, пісні, музика, ігри, обряди, танці, страва, одяг, житло, будівництво і т. п. не тільки відбивають, а й надалі плекають її мрійливість (Д.М.; В.А; В.С.), ліризм (Д.М., В.А.), поетичність (М.К.. Д.М., В.А, Г.В., В.С.), естетичність (М.К., Д.М., В.А., В.С., І.М.), поетичну творчість (Д.М., В.С.), особливу музичність (Д.М.) тощо.

Краса природи й суспільно-історична доля, безперечно, сприяли витворенню меланхолійності (В.С.), сумовитості та навіть плаксивості (Д.М.), що найяскравіше відбилося в піснях, але поряд з тим бачимо й широкі радісні пориви в “козачках", веселих барвах вишивок, веселих піснях; змаганнях крою одягу та будівничих форм до стрункості (дзвіниці) і т.п. Воля українського народу не слабка. М'якість (Д.М., В.С., І.М.) та смирність, виплекана впливами підсоння та багатством природи, зникають під впливом суспільного оточення, історичної долі, хліборобства. Українська вдача все більше загартовується, стає твердою; хоч і не черствою.

Українська національна вдача в основі своїй малоінтелектуальна, що є наслідком багатства території та історичної долі. Хоч історичне положення на шляху перехрещування різних культур давало змогу до порівнювання; різноманітне оточення та історична доля будили й загострювали український розум.

Український розум, хоч і повільний, але гострий і глибокосяглий. Бракує лише часто конкретного знання, науки, освіти. Тому світогляд в основі своїй ідеалістичний (І.М.), хоч і з великим нахилом до практичності, економічності, про що свідчить як господарський побут, так і мова (скорочення слів)¹.

Побожність - одна з характерних рис українців; виплекана великими просторами, багатством природи, хліборобським побутом, історичною долею, суспільною структурою тощо. (М.К., Т.В., Д.М, В.А., І.М.). Побожність утримує етичність, людяність, але сприяє й упокоренню, пасивності, консервативності, через що українці залишаються на становищі другорядного народу.

Українці у масі своїй побожні, певною мірою містичні та навіть забобонні (Г.В.), а через те й консервативні. Однак історична доля, суспільна структура та природний розум, виробивши критицизм та скептицизм, значною мірою сприяли поширенню серед них раціоналістичного світогляду, - вважав Н.Григоріїв.

Позитивна сторона української побожності - моральність, побудована на засадах християнства. Однак культурна відсталість не компенсується моральністю. Тому завданням удосконалення української вдачі в цей час є поширення освіти, позбавлення впливів містицизму; використання релігійної туги на мистецьку творчість і поглиблення науки.           _u

Етичність українського народу безперечно висока. Його моральність (П.В., В.С.), не злочинність (В.С), милосердність (Г.В.), гостинність (Г.В.), привітність не підлягає сумніву. Про це на кожному кроці свідчать звичаї, словесність, звичаєве право, способи суспільних відносин, література, мистецтво тощо.

Поряд з моральністю українці визначаються працьовитістю. Основою є господарський добробут і право власності, поважають працю. До цього їх привчила історична доля.

Про щирість і відвертість української вдачі можна говорити тільки відносно. Відвертість - властивість примітивізму. Щирість - примітивізму або високої моральної культури.

Пісні свідчать про щирість української вдачі, але щоденна поведінка виявляє обережність, скритність, замкнутість, хитрування, дипломатичність (Д.М., В.А., В.С.). Все це наслідки впливу тяжкої історичної долі, перебування в чужому й ворожому суспільному оточенні^[15]. Маломовність чоловіків, безперечно, є свідченням небажання проговоритися.

Н. Григоріїв відзначав, що біологічні (антропологічні) різниці між окремими народами-націями не дуже великі. Особливо там, де народи історично перемішалися й довгий час живуть в однакових природно- географічних умовах. Наприклад, між німцями, чехами й поляками у Середній Європі або між поляками, українцями й росіянами у Східній. Потрібно досить пильно придивитися, щоб їх помітити. Тому й їх вплив на формування національної вдачі недостатньо великий. Проте він існує.

На думку вченого, довгоногість та широкогрудість в українців, очевидно, були тими факторами, які разом з іншими сприяли створенню повільнішої та витривалішої вдачі (більші кроки, більша кількість захопленого диханням повітря), ніж у коротконогих та вузькогрудих поляків і росіян. Високий зріст, довгі ноги, широкий крок при рівнинності поверхні, очевидно, сприяли пристосуванню до повільності: “встигнемо й помаленьку”^[16].

До інших антропологічних властивостей українців Н. Григоріїв відносить і окружність голови, яка свідчить про меншу їх інтелігентність порівняно з росіянами. «Неприємно, а факт, - зазначав він, - що український народ, як поневолений протягом віків, мало жив розумовим життям, а заняття впливає й на вдачу»^[17]. На основі аналізу приходить до висновку про те, що “всі суспільні групи українців, опріч селян, мають менший обхват голови, тобто: менш інтелігентні, ніж такі самі групи московські. Тільки українські селяни інтелігентніші за селян московських. Серед українців взагалі менше церебральних (розумових) типів, а більше м'язових, ніж у росіян. Нація чорноробів. Та й різниця між українською інтелігенцією й селянством значно менша, ніж у росіян. У росіян різниця в обхваті голови інтелігенції й селянства - 11,59 мм., а в українців - тільки 8,52 мм. Українська інтелігенція селянська; недостатньо піднялась над селянством; з іншого ж боку, українське селянство інтелігентніше за московське, тобто: рівнем розуму ближче стоїть до своєї інтелігенції, ніж московське до своєї. Робітники ж та інтелігенція українців розумове нижче робітників та інтелігенції московських” . З таким жорстоким вироком важко погодитися. Адже навіть сучасна реальність доводить, що серед українців є багато високоосвічених людей.

Значний вплив на формування національної вдачі має територія. Невелика територія розселення й близька присутність ворога вимагають постійної настороженості, напруженості, готовості до бою. Великі простори України привчали українців до байдужності, пасивності, охлялості, недбалості: “до нас ще далеко”; “ще встигнемо”; “якось то буде”^[18]. Відзначається також, що рівнинність просторів сприяє формуванню безпечності, а з іншого боку, рівнинність не перешкоджає вільній навалі противників, не даючи захисту для оборонців, привчає їх до сміливості, завзятості, войовничості.

Н.   Григоріїв вважав, що українці ніколи остаточно не були поневолені чесною перемогою, а тільки підступом та обманом. Для підтвердження своєї думки наводить цілий ряд прикладів: вчинок Олега з Аскольдом і Діром; опанування Галичини Польщею, Волині й Київщини - Литвою; Люблінську унію; Переяславську угоду і т. п. Як Литва з Польщею, так і Московщина значною мірою “прибирали до рук” Україну “підхліблюванням”, обіцянками, обдурюванням. Навіть в 19181920 рр. Москва взяла українців на гачок “самостійної Української Соціалістичної Радянської Республіки”, а Польща - підтримкою УНР”^[19].

Розглянувши детально вплив території на формування національної вдачі Н. Григоріїв прийшов до висновку про те, що “рівнинна поверхня, не перешкоджаючи ні розпорошенню, ні скупченню людства, але сприяючи розвиткові зв'язку між ним виробляє серед народу єдність; гориста ж ділить його на окремі частини, перешкоджає спільному веденню більших акцій, прищеплює партикуляризм, місцевий патріотизм; розпорошує народ на окремі територіальні скупчення, народи, що конкурують між собою”^[20].

Розбрат, який вважається властивістю української та словя'нської вдачі, у дійсності є властивістю загальнолюдською. Він був у французів, німців, італійців і інших народів у часи їх примітивізму. Є він і в українців. Однак виражений менше, ніж у інших народів^[21]. Досить вказати, що у найважчі часи руїни й розпачу українці ніколи не різали один другого, як це ми бачимо у практиці німецького народу XX ст.

Різня удільної доби - це те саме, що було більшою мірою в усіх народів за примітивного феодального стану: не лише в українців, не лише у слов'ян, а й у французів, німців, турків і т. п. До того ж в удільній різні керівництво здійснювали не стільки місцеві українці, як зайшлі руські князі.

Найбільший розбрат виявили українці в часи “руїни” після Хмельницького та у часи “нової руїни”, після 1920 р., але в обох випадках причиною була не стільки українська вдача, а провокація сусідів-ворогів, що штучно й завзято розбивали українців, налаштовуючи їх один проти другого.

Великі, переважно рівнинні, простори України та різноманітність суспільного оточення (багато ворогів) розпорошували українські сили, відтягували їх у різні боки, давали простір теоретизуванню, не кристалізували думки, робили можливим мандрування й уникнення від бою; дозволяли галасливість (повноголосність), суперечки, тривалу підготовку бою і т. п. Зменшуючи страх небезпеки (бо вона далі), ослаблювали напруженість думки й організації, тобто: головні бойові здібності.

Великі простори, багатство природних скарбів, захоплення хліборобством, що прив'язує до “свого клаптя землі”, “до хутора” й убиває бажання проникати в чужину, призвели до занепаду серед українців будь-якої агресивності, напасництва. Українці ніколи ні на кого не нападали з метою завоювання. Тільки захищалися. Більше того, прищепили покору: “на всіх вистачить”.

Хлібороби втратили навіть первісну войовничість, бажання воювати, боротися. При першій поразці піддавалися. Знали, що могли б захиститься від неволі втечею, однак залишалися. Хоч не панами її (землі), то... оброблювачами^[22].

На основі цього Н. Григоріїв констатував, що великі простори, добрий клімат, родючий ґрунт, багатий рослинний і тваринний світ створили: а) економічну безтурботність (“для нас ще вистачить”);

б)  повільність у праці (“обійдеться, почекає, не помремо з голоду”);

в)  гостинність (“стачить для всіх”); та неагресивність, миролюбність з сусідами (“цього досить”).

Великі й рівнинні простори виховали серед більшості українського народу “широкорису” вдачу. Поселенці рівнини - наддніпрянці не захоплюються дрібною працею, малими цілями. Протягом історії рвалися й рвуться до великого. Мріють про весь світ. Історія Наддніпрянщини - неперервний перебіг великих подій: боротьби за високі ідеали: “захист віри”, скасування кріпацтва, здобуття “землі і волі” і т. п. Лише поселенці гірської країни - Галичини - конкретні й здатні до менших, але виразних і практичних цілей.

“Галицьке життя”, відзначав проф. М. Грушевський, “вражає чоловіка з Великої України так би мовити філістерським характером: дрібноміщанським прив’язанням до всякої хоч би маленької матеріальної вигоди, страхом перед ризиком, відразою просто фізичною до всякого жертвування інтересами моменту для якоїсь дальшої мети, навіть своєї власної, і так само для цілей чи справ публічних чи національних”¹.

Однак, підкреслював Н.Григоріїв, вдача українців не відверта. Вплив рівнинної поверхні на формування відвертості вдачі паралізовано небезпеками рівнинності та особливо постійним ворожим сусіднім оточенням. Перебуваючи протягом віків під загрозою нападів сусідів, а інколи й під їх владою, український народ привчився приховувати перед чужими свої дійсні наміри, не розкриваючи своїх планів.

Н.Григоріїв твердив, що немає жодних підстав вважати українців мало громадськими індивідуалістами (М.К., І.М.). Українська історія свідчить, що, коли український народ сам впорядковував свої суспільні відносини, то робив це переважно у спосіб громадський, колективний: “віча” слов'ян; боротьба київського й галицького міщанства та шляхти в ХІ-ХІІ ст. за громадську самоуправу, проти “єдиновладдя” князів, принесеного в Україну Руссю; запорізький козацький громадський побут; громади й товариства (“братства”) в Українській Республіці ХѴІІ- ХѴШ ст.; громадське самоуправління у законодавстві Української Народної Республіки у 1917-20 рр.²

Це, однак, не означає, - переконував Н. Григоріїв, - що українці не шанують особистості. Навпаки, вони особистість ставлять вище всього, як самомету. Лише пов'язують її з громадою так, щоб вона не шкодила ніякій іншій особистості. В українців громада не самоціль, а засіб для задоволення потреб особистості, яка є самоціллю. Особа й громада в українців не протилежності, а дві сторони єдиного людства й людяності. Гармонія окремішності й спільності для добра особи і всієї людності.

Малу рухливість та недостатню інтелектуальність необхідно поборювати не лише поширенням знання, - був переконаний

Н.Григоріїв, а урізноманітненням занять: поменше хліборобства, а більше виробництва й торгу: індустріалізація України.

У зв'язку з цим Н.Григоріїв пропонував: виховану природою м'якість вдачі замінювати гартом суспільної боротьби. Недостатню інтелектуальність розвивати освітою, наукою, урізноманітненням праці. Слабку ініціативність і малу політичну активність слід розвивати. Таким чином, передбачав вчений, можна подолати негативні властивості української національної вдачі.

Н.Григоріїв досить об'єктивно підійшов до дослідження українського менталітету. На підставі аналізу праць багатьох науковців, які торкалися питання національної вдачі, він зумів викристалізувати те зерно, яке характеризує українську національну вдачу. Позитивним у його концепції є, перш за все, її цілісність. Він неупереджено відзначав позитивні і негативні риси української національної вдачі та її специфічні особливості. Однозначно констатував, що українська національна вдача неоднорідна на всіх просторах українського розселення. Українська нація расово (біологічно) не чиста. Говорити чітко про єдину виразну вдачу всього українського народу неможливо. Водночас відзначалося, що існує основна сума властивостей української вдачі на всіх просторах українського розселення, а також локальні її особливості.

Підсумовуючи, ми можемо стверджувати, що українська національна вдача або менталітет є певним соціально-психологічним станом суб'єкта нації, народності, народу, громадян, які зберігають у собі результати довготривалого та стійкого впливу етнічних, природно- географічних, професійно-економічних факторів та умов проживання суб'єкта. У свою структуру менталітет включає певні елементи національного характеру, які діють, не проходячи через свідомість.

Українська національна вдача (ментальність) формується під впливом соціокультурних факторів, традицій, культури, соціальних та державних інститутів суспільства. Але й, власне, ментальність здатна здійснювати суттєвий вплив на подальший самобутній хід розвитку того чи іншого суспільства.

Відновлення української державності відкриває шлях до вивчення нової проблематики, яка не вважалася актуальною, або заперечувалася офіційною ідеологією і методологією. До такої проблеми відноситься і категорія “українська національна вдача” або “менталітет”. У сучасних умовах вивчення менталітету дає можливість глибше зрозуміти витоки державності, духовності, патріотизму, що мають важливе значення для процесу відродження України і для розвитку українознавства.

^[1] Див.: История ментальностей. Историческая антропология. Зарубежные исследования в обзорах и рефератах. - М., 1996. - С. 29.

^[2]₃ Там само. - С. 39.

^[3] Там само. - С. 56.

^[4] Див.: Ожегов С.И., Шведова Н.Ю. Толковий словарь русского языка. - М., 1992. - С. 358.

^[5] Див.: Политология. Курс лекций. / Под ред. М.Н. Марченко. - М.: Зерцало, 2000. - С. 44₆8.

^[6] Гуревич П.С. Культурология. Учебное пособие. - М.: Изд-во “Знание”, 1996. - С. 241.

^[7] Політологічний словник // Політологія / За заг. ред. І.С.Дзюбка, К.М.Левківського. - К.: Вища школа, 1998. - С. 395.

^[8] Центральний державний архів вищих органів управління України, ф. 3562, оп. 1, спр. ₂102, арк. 19.

^[9] Григоріїв Н. Українська національна вдача. - Вінніпег, 1940. - С. 3.

^[10] Там само.

^[11] Там само. - С. 3.

^[12] Там само. - С. 4.

^[13] Там само.

^[14] Там само. - С. 52.

^[15] Там само. - С. 54.

^[16] Там само. - С. 27.

^[17] Там само.

^[18] Там само. - С. 29.

^[19] Там само. - С. 30.

^[20] Там само.

^[21] Там само.

^[22] Там само. - С. 32.