Науковий вісник України | Наукові статті та публікації

Губський С.І. (Київ)

У статті розглядаються історіографічні праці та групи документальних джерел, де описуються та аналізуються впливи політичних, соціально-економічних, морально-етичних, і найбільше військових факторів на хід збройної боротьби української армії за незалежність України в 1917-1920 рр. Автор доходить до думки про безальтернативність антигетьманського повстання в листопаді 1918 р. для збереження української державності.

Проголошення 24 серпня 1991 р. державної незалежності України створило сприятливу атмосферу для розвитку об’ єктивних історичних досліджень. Впродовж періоду власної державності наше суспільство має змогу познайомитись як з раніше невідомими широкому читацькому загалу працями вчених української діаспори, так і цілою низкою робіт вітчизняних істориків, які поглянули з нових, глибоко професійних позицій на минуле українського народу. Навіть побіжний погляд на масив цієї літератури показує, що в процесі формування в Україні сучасної політичної системи, вирішення складних проблем державотворення доводиться вирішувати багато в чому подібні завдання, які мали місце в подіях національно-визвольних змагань 1917

1920    рр. Адже в той період як суспільство, так і керівники партійних та державних структур стикалися з питаннями, один лише неповний перелік яких не може не наштовхнути на глибоко аналітичні роздуми: вирішення проблеми соборності України, подолання політико- економічних та психологічних розходжень між регіонами Сходу, Заходу та Півдня України і створення національної за формою та багатоетнічної за складом армії й флоту; налагодження стосунків з державами близького й далекого зарубіжжя, що пов’ язані зі складнощами найрізноманітнішого характеру; становлення демократичного суспільства з багатопартійною системою, що не обезкровлювала б його політичними баталіями, взаємною нетерпимістю; співвідношення унітарності України як держави з засадами самоврядування регіонів; важливість встановлення організованої законності, яка повинна розповсюдити правові чинники знизу до верху суспільства і т. п.

Саме з цих порівняльно-методологічних причин історична наука України зобов’ язана з надзвичайно високим рівнем відповідальності проаналізувати причини невдач у боротьбі за українську державність у трагічні і водночас величні роки 1917-1920 рр., щоб дати обґрунтовані рекомендації сучасним політичним інституціям та лідерам. Таке завдання реалізувати неможливо навіть теоретично без прискіпливого, масштабного вивчення наукового доробку істориків не лише України та діаспори, а й іноземних вчених далекого зарубіжжя. Адже останні в силу своєї політичної позиції могли поглянути на державницько-політичну ситуацію в Україні епохи 1917-1920 рр. очима переважно стороннього спостерігача, який не мав політичної та емоційної заангажованості.

На жаль, саме цими останніми вадами і страждала радянська історіографія та значна частина літописно-мемуарних праць, безпосередніх учасників подій революції і громадянської війни, які склали найчисленніший загін перших дослідників історії української революції в еміграції.

У дослідженні української історії 1917-1920 рр. - періоду національно-демократичної революції і боротьби за збереження національної незалежності, надзвичайно важливо висвітлити значення збройних сил молодої держави, ту роль, яку вони відіграли для захисту її свободи від зовнішніх і внутрішніх ворогів.

Початок повстання проти гетьмана П. Скоропадського в листопаді 1918 р., створення Директорії, відновлення УНР і збройна боротьба проти другої військової агресії більшовицької Росії, новоствореної Польської держави та інших зовнішніх загроз, втрата Лівобережжя і значної частини Правобережжя українською армією внаслідок натиску більшовиків, її контрнаступ і знову відступ, похід об'єднаних армій УНР і УГА на Київ і його звільнення, війна з денікінцями і «чотирикутник смерті» - ось далеко неповний перелік подій в Україні з листопада 1918 р. до грудня 1919 р. - одного з переломних моментів української історії XX ст., коли вирішувалися питання величезної життєвої ваги для всього українського народу.

Оскільки до сьогоднішнього часу ще не з'явилося цілісних, фундаментальних праць, присвячених збройній боротьбі Армії УНР цього періоду, де було б проаналізовано вплив політичних, соціально- економічних, морально-етичних і військових факторів на хід збройної боротьби і дано їм оцінку з урахуванням можливостей введення до наукового обігу нових архівних матеріалів, хочеться детальніше зупинитися на тій джерельній базі, що знайомить нас із подіями зазначеного періоду і висвітлює багато важливих аспектів діяльності Армії УНР.

У роботах зарубіжних авторів окремо треба виділити праці, присвячені розгляду загальної ситуації в Україні у досліджуваний період. До таких робіт належить зокрема “Велика історія України”^[1].

Важливе місце займають роботи сучасників та політичних діячів УНР тих часів. Серед досліджень, що стосуються загального огляду подій 1920 рр., особливо треба виділити роботу М.Стахіва¹. Окреме місце в закордонній історіографії займають роботи П.Мірчука².

Окрему підгрупу творять праці, присвячені розгляду передумов і наслідків подій доби визвольних змагань українського народу в аналітичному аспекті³.

Серед них існує два протилежні погляди на причини неуспіхів українського визвольного руху у 1917-1920 рр. Це стосується консервативно-монархічної концепції Б.Коваля, котрий захищає діяльність гетьманської адміністрації П. Скоропадського і звинувачує у занепаді української державності діячів УНР та прихильників республікансько-соціалістичної орієнтації Л.Лукашевича, М.Лівицького та О.Брика, котрі стоять на протилежних позиціях.

Певне місце в зарубіжній історіографії становлять праці прихильників та учасників білогвардійського та анархістського руху в Україні⁴.

Найважливішу групу становлять праці, що безпосередньо стосуються збройної боротьби Армії УНР. Це насамперед дослідження загального характеру⁵.

Окремо в закордонній історіографії можемо виділити ювілейні видання та роботи, присвячені висвітленню та діяльності окремих військових формувань⁶.

Підводячи риску під зарубіжною історіографією, потрібно підкреслити, що вона не спромоглася виробити комплексну систему досліджень процесу створення та розвитку збройних формувань УНР 1919 рр., висвітливши тільки окремі аспекти.

Питання становлення, розвитку та боротьби Армії УНР не обійшли своєю увагою і сучасні українські дослідники, бо у зв'язку із розпадом СРСР і утворенням незалежної Української держави активізувалась потреба досліджень української національно-державницької тематики. На початку серед них ще траплялися роботи, що мали вплив ідеологічних стереотипів минулого¹.

Але все частіше з'являються праці, у яких автори до висвітлення цих сторінок історії ставляться неупереджено, об'єктивно, враховуючи специфіку тогочасних подій.

Питання створення та розвитку Армії УНР як перші, так і другі торкаються стосовно бойових дій лише в загальних рисах. Але і ці праці вже становлять значний інтерес. Так у праці М.Р.Литвина і К.Є.Науменка робиться спроба дослідити розвиток і боротьбу галицького січового стрілецтва, історія якого певною мірою перетиналася з розвитком Наддніпрянської армії¹.

Схожі питання розглядаються і у статтях Б.Якимовича та М.Косіва².

Після здобуття Україною незалежності інтерес українських дослідників до висвітлення подій збройної боротьби української армії

1920 рр. значно зріс. Великий інтерес становлять цікаві праці Б. Савчука³ та змістовна праця Б.Якимовича, у якій подіям створення і боротьби Армії УНР приділено значне місце⁴. Серед сучасних українських науковців, які вивчають дану проблематику варто назвати В.Сергійчука, Д.Веденєєва, Я.Тинченка, І.Срібняка, В.Задунайського, В. Лозового та інших. Так, Д.Веденєєв опублікував змістовний матеріал про військово-повітряні сили УНР періоду 1918-1920 рр. Тут подано кількість літаків, бойова діяльність військових частин авіації, розповідається про українських повітряних асів, військові однострої. Великий інтерес становить праця Я.Тинченка «Українське офіцерство: шляхи скорботи та забуття. 1917-1921 рр.»⁵. У книзі подано біографічні дані про багатьох українських військових діячів, список генералів старої армії, які перебували в українському війську, подано чисельність різних родів військ Армії УНР 1917-1920 рр.

Роль С. Петлюри як Голови Директорії і Головного отамана Армії УНР розглядається у праці І.Срібняка^[2]. Становище української держави у період Директорії, взаємовідносини ₂українського уряду з повстанцями досліджував науковець В. Лозовий^[3], який захистив дисертацію, присвячену Кам'янецькому періоду Директорії УНР.

Надзвичайно важливе значення для висвітлення цієї теми мають також інші різноманітні джерела, які відповідно до їх походження можна розподілити на 6 груп. Зокрема, сюди належать:

1.  Законодавчі акти УНР. Це закони та інші нормативні акти, що закладали юридично-правові підвалини для творення та розвитку Збройних сил. Серед них закони про українське військо, про Вище військове управління, про пенсійне забезпечення військовослужбовців.

2. Документи Вищого військового управління Збройних сил УНР. До цієї групи належать матеріали Військового міністерства, Генерального штабу та інших вищих військових установ у вигляді звітів начальників штабів і управлінь, повідомлень з театру бойових дій, розробок військових законопроектів та наказів про ті чи інші заходи по удосконаленню військового організму.

3.   Матеріали державних установ радянського і білогвардійського урядів та їх військових структур. Тут можна використати радіозвіти вищих військових штабів про стан військ УНР і повідомлень про хід бойових дій з ними, а також доповіді керуючих військових структур стосовно перспектив збройної боротьби та умовного співвідношення сил між воюючими сторонами.

4.  Періодичні видання. Це газети, тижневики і вісники державних установ, громадських об'єднань та органів української військової еміграції, у яких подаються різноманітні матеріали тих часів у вигляді статей, листів, повідомлень. Найбільш цінними серед них є «Нова Рада», «Вісник Українського Війська» та емігрантські «Тризуб» і «Табор».

5.  Мемуари. До цієї групи належать спогади учасників та свідків Визвольних змагань 1917-1920 р. як з боку прихильників УНР, так і протилежного боку.

6. “Енциклопедія українознавства”. Це довідкове видання хоча і має загальну інформацію, але все ж таки сприяє більш детальному ознайомленню з подіями 1917-1920 рр.

Усі ці документи публікувались окремо чи в археографічних збірниках. Переважну більшість джерельного матеріалу можна почерпнути з архівних фондів України і Росії. В Україні - це фонди

Центрального Державного Архіву Вищих Органів Влади і Управління України (ЦДАВОВУ); Центрального Державного кіно-фото-фоно архіву України; Державного архіву Київської області; Центрального Державного архіву Громадських Об'єднань (ЦДАГОУ); Центрального Державного Історичного архіву України у Львові (ЦДІАУ); Державного архіву Львівської області (ДАЛО). В Росії це - матеріали Державного архіву Російської Федерації (ГАРФ); Державного архіву Російської армії (ГАРА). В Білорусі це - Національний архів Республіки Білорусь (НАРБ) у Мінську. У цих фондах знаходяться матеріали Генерального Секретаріату Центральної Ради, Військового міністерства УНР, Головного Управління Генерального штабу Наддніпрянської армії, штабів окремих частин Армії УНР, Всеукраїнського революційного Комітету, Київського губернського і ряду волосних революційних комітетів, Інформаційного відділу наркома у справах національностей, Управління арміями Українського Фронту, Політичної Канцелярії Особливої Наради при Головнокомандуючому Збройними силами Півдня Росії. У фондах Державного архіву Російської Федерації та Державного архіву Російської армії зберігаються матеріали установ радянської влади, керівних структур Червоної армії та білогвардійських військ, а тому інформація про збройні сили УНР носить опосередкований, документальний характер у вигляді розвідзвітів і повідомлень про хід бойових дій з ними. Що стосується збірників документів, то їх потрібно розділити на ті, що виходили в СРСР і ті, що друкувалися за кордоном. Радянські збірники подають насамперед матеріали радянських органів влади та керівних військових установ Червоної армії, а стосовно УНР і її військових сил обмежуються загальними відомостями^[4].

Певним винятком є збірник документів «Громадянська війна на Україні» за ред. С.М.Королівського. Тут ми можемо віднайти більш детальну інформацію із розвідувальних даних Червоної армії про стан деяких частин Наддніпрянської армії. Але і до цих відомостей потрібно підходити з певної критичної позиції, враховуючи ідеологічний тиск часів їх видання. Взагалі, матеріали, що подаються в радянських збірниках, мають незначну цінність для даних досліджень, тому що позбавлені інформації про організаційну структуру, рівень вишколу та форми ведення бою збройних формувань УНР.

Стосовно зарубіжних видань збірників документів потрібно зауважити на їх незначну поінформованість про діяльність ворожих УНР військ^[5]. Натомість вони подають більше документів державних і військових установ УНР як про державотворення, так і про участь Армії

УНР у бойових діях, але матеріалів про розвиток і устрій збройних сил УНР недостатньо.

Дуже цікаві матеріали з історії побудови Армії УНР містять друковані військові статути^[6]. В них подається важлива інформація про правові засади творення та розвитку військового організму і особливо про систему взаємовідносин між військовослужбовцями. Все це дає можливість проаналізувати важливу галузь військовобудування. Самостійною групою джерел щодо поточного вивчення питань військових дій Армії УНР є матеріали періодичних видань тих часів: «Подільська воля», «Українська Ставка», «Вісник Українського війська», «Нова Рада», «Народна Воля» та «Робітнича Газета».

Проте інформація тут подається досить фрагментарно. Іншу підгрупу періодичних видань становлять газети і часописи української військової еміграції: «Тризуб», «Табор», «Військова справа», «Гуртуймося» та «Український інвалід».

Матеріали, друковані у цих виданнях, подають окремі аспекти збройної боротьби, а також роздуми авторів про хід Визвольних змагань 1919 рр.

Серед п'ятої групи джерел можна виділити дві підгрупи: спогади ветеранів та свідків збройної боротьби на боці УНР та спогади представників з протилежного боку.

До мемуарної літератури прихильників УНР належать спогади як загального характеру, так і присвячені окремим періодам чи регіонам^[7]. Найбільш змістовними є роботи М.Ковалевського, В.Андрієвського, Р. Л.Суслика та Л. Майстренка. Автори намагаються в описовому вигляді передати складні перипетії визвольних змагань, не звертаючи уваги на деталі розвитку подій і, зокрема, стан військ. Певним винятком є праця В.Петріва - генерал-хорунжого Армії УНР. Він подає досить детально діяльність військової частини, котру він очолював під час збройної боротьби. Описовість зменшує наукову вагу цієї роботи, але залучені документи роблять її досить цікавим джерелом.

У цілому мемуарна література, виділена в цю підгрупу, несе цікаву інформацію, але через певні упередження у змалюванні окремих постатей і сил, ці роботи потребують досить критичного підходу.

Другу підгрупу мемуарної літератури складають праці радянських керівників та учасників збройної боротьби, які перебували на ворожому УНР боці^[8].

Через це автори головну увагу приділяють діяльності керівних більшовицьких структур і загонів Червоної армії, висвітлюють події згідно з панувавшою комуністичною ідеологією. Тому до них потрібно підходити з найкритичнішого боку. До того ж з інформативного боку для даних досліджень, їх цінність надзвичайно низька з окреслених причин. Більш-менш цікавою є робота І.Е.Якіра, з якої можна отримати цікаву загальну інформацію, не позбавлену ідеологічних стереотипів.

Праці мемуарного характеру через особливі упередження їх авторів і не завжди детальну увагу, приділену питанням збройної боротьби, зокрема, військового мистецтва, для наукових досліджень з даного періоду мають не першочергове значення.

Останню підгрупу джерел становлять довідкові видання, де подається досить загальна інформація про вищезазначені події, хоча і вона є корисною^[9].

Однією з найголовніших груп джерел даного дослідження є архівні матеріали - безпосередні свідки того героїчного і водночас трагічного періоду української історії.

На полицях архівосховищу Центрального Державного Архіву Вищих Органів Влади і Управління України (ЦДАВОВУ України) знаходиться, за приблизними підрахунками, близько 400 фондів періоду УНР. Їх можна поділити на кілька груп. Насамперед це персональний фонд № 3809 Симона Петлюри, невеликий за обсягом (всього 17 справ), та все ж він заслуговує особливо пильних досліджень. Далі група фондів вищих органів влади і управління УНР; ф. 1429 - Канцелярія Директорії УНР; ф. 3205 - Особиста канцелярія Голови Ради Народних міністрів УНР; ф. 3656 - Рада УНР; ф. 3733 - Вища Військова Рада УНР.

Досить певно представлені міністерства, урядові комісії, комітети і управління УНР: ф. 9 - Міністерство народного господарства; ф. 1072 - Міністерство сповідань; ф. 1075 - Військове міністерство; ф. 1092 - Міністерство внутрішніх справ; ф. 1509 - Міністерство фінансів; ф. 2208

-    Міністерство юстиції; ф. 2582 - Міністерство народної освіти; ф. 3362

-      Державний контроль; ф. 1113 - Управління преси та інформації; ф. 3689 - Головне управління мистецтв та національної культури тощо.

Ще одна група фондів - документи органів влади та управління на місцях. Вони охоплюють більшість губерній України, а також добре представлені повіти і волості Київщини, Волині, Поділля, Полтавщини: ф. 538 - Кам'янець-Подільський губернський комісар УНР; ф. 541 - Губернський комендант УНР на Поділлі; ф. 1131 - Головно- уповноважений уряду УНР на Поділлі; ф. 2142 - Катеринославський губернський комендант УНР; ф. 1447 - Волинська губернська комісія постачання Міністерства продовольства УНР; ф. 816 - Рівненська повітова Комісія для боротьби зі спекуляцією при повітовому комісарі УНР; ф. 626 - Ярмолинецьке волосне правління Проскурівського повіту Подільської губернії та ще десятки інших фондів місцевих установ.

Можливо, найбільша частка документів УНР належить органам управління армією і фронтами, штабам військових з'єднань і частин - корпусів, дивізій, бригад, полків, куренів, кошів, сотень: ф. 3172 - Штаб діючої армії УНР; ф. 1078 - Головне управління Генерального штабу УНР; ф. 2249 - штаб Східного фронту; ф. 2252 - Головне військово- ветеринарне управління УНР; ф. 2428 - Штаб тилу діючої армії УНР; ф. 2432 - Головна військова судова управа УНР; ф. 3274 - Кіш Українських січових стрільців УНР тощо.

Крім документів Міністерства закордонних справ (ф. 3696), у ЦДАВОВУ України зберігаються фонди посольств і дипломатичних місій УНР у США, Польщі, Скандинавії, Угорщині, Чехословаччині, Латвії, Франції, Німеччині.

Окрема група документів - фонди особового походження. Це документи соратників С.Петлюри, членів уряду УНР, генералів, видатних діячів українського відродження: В. К. Винниченка, І.І.Огієнка, В.Ю.Змієнка, Я.А.Огородника, В.К.Приходька, І.П.Мазепи, О.М.Пилькевича, П.І.Холодного, М.В.Омеляновича-Павленка, М.Ю.Шаповала, Б.М.Мартоса та інших. У документів періоду УНР, як і в їхніх творців і власників, склалася нелегка біографія. Багато їх загинуло у вогнищі війни, немало опинилося в еміграції. Після Другої світової війни документи потрапили до рук НКВС і надовго осіли в таємних сховищах цього відомства.

З 1988 р., відколи вони були відкриті, з ними мають змогу працювати українські та закордонні дослідники, які переконуються, що дуже скромні на вигляд, часто рукописні тексти містять у собі унікальну і поки що неоцінену інформацію. Реальні плоди наукових пошуків розвіюють хмари інсинуацій комуністичних міфотворців навколо національно-визвольної боротьби українського народу 1917-1920 рр. і несуть народу правду про ту добу.

Отже, не всі джерела є рівнозначними, але їх сукупність надасть можливість забезпечити достатню повноту охоплення фактичного матеріалу і наукову достовірність досліджень.

Тепер детальніше зупинимося на періоді нашої історії, що охоплюють вищезазначені історіографічні праці. Українську національно-демократичну революцію 1917-1920 рр. можна розділити на декілька етапів. Перший - період Центральної ради і проголошення Української Народної Республіки (4 березня 1917-29 квітня 1918 рр.), другий - період Гетьманату або Української держави гетьмана Павла Скоропадського (29 квітня 1918 - 14 грудня 1918 р.), третій - період Директорії і відновлення Української Народної Республіки на рідних землях (14 листопада 1918 - 21 листопада 1920 рр.). Проте саме з УНР пов’язані головні державно-правові акти української революції - ІІІ (7 листопада 1917 р.) та ІУ (22 січня 1918 р.). Універсали, а також Акт

Соборності (Злуки) УНР та ЗУНР, які, власне, і констатували появу незалежної України.

По суті, без УНР не було б ні гетьманської Української держави, ні підпорядкованій більшовицькій Росії, а пізніше СРСР Української Соціалістичної Радянської Республіки.

Як відомо, велике значення для будівництва державності має створення міцних власних збройних сил і величезне морально-політичне значення у процесі національного відродження відіграє збройна боротьба, навіть якщо вона закінчується тимчасовою поразкою. Відбувалася боротьба за незалежність саме під прапорами УНР, і зовсім не випадково за нею закріпилася назва “петлюрівщина”. Крім того, УНР була центровою формацією між правими (гетьманщина) і крайніми лівими (більшовики). Про те, щоб могли порозумітися гетьманці та комуністи, не доводиться й говорити. Зате на центровій платформі УНР можливим було широке об’єднання українських сил, чого так потребували національна революція і державність. Нарешті, останній і, мабуть, найважливіший аргумент полягає в тому, що УНР певний час утримувала владу власними силами, тоді як гетьманство та радянська форма державності робили це, спираючись на чужі багнети. В першому випадку - на німецькі, у другому - російсько-більшовицькі.

Практично вся доба існування УНР була часом безперервної й нерівної збройної боротьби проти декількох потужних зовнішніх противників. За словами І.Мазепи, “... Україна опинилася між молотом і ковадлом. З одного боку наступала більшовицька Москва, а з другого проти України мобілізувалися сили “білої Росії” за допомогою Антанти”¹. До цього часу серед українських політиків та науковців немає єдиної думки чи треба було піднімати збройне повстання проти гетьмана. На нашу думку, зваживши всі “за” та “проти” цього кроку, ознайомившись із працями як прихильників УНР, так і прихильників гетьмана, ознайомившись як уже опублікованими документами, так і з незнайомими широкому загалу архівними документами, можна прийти до висновку, що альтернативи збройному повстанню для врятування незалежності України не було.

У листопаді 1918 р., коли стало остаточно ясно, що Німеччина та її союзники програли війну, гетьман терміново починає шукати контактів з державами Антанти - Англією і Францією. Знаючи про прихильність її урядів до ідеї “єдиної і неподільної Росії”, П. Скоропадський змінює своє ставлення до питання незалежності України. 14 листопада 1918 р. гетьман П.Скоропадський під впливом проросійських елементів та політики Антанти, видав “Грамоту”, у якій оголосив про федерацію України з майбутньою небільшовицькою Росією. Ще на початку правління гетьмана П.Скоропадського частина українських партій об’єдналася в Український національно-державний союз, який восени 1918 р. реорганізувався в Український національний союз (УНС) на чолі з В.Винниченком. Налагоджувалися контакти з українськими військовими з’ єднаннями, передусім, із січовими стрільцями у Білій Церкві, Запорозькою та Сірою дивізією, селянськими повстанськими комітетами. 30 жовтня 1918 р. створено повстанський Оперативний штаб, куди увійшли генерал Олександр Осецький, полковник Василь Тютюнник та Володимир Кедровський, підполковник Андрій Мельник та сотник Федь Черник. А.Мельник і Ф.Черник представляли січових стрільців.

Під впливом революції в Німеччині та Австро-Угорщині захиталася міць німецької та австро-угорської армій, що сприяло планам УНС.

13    листопада 1918 р. таємно утворено Директорію Української Народної Республіки. У виборах персонального складу Директорії взяли участь представники партій українських соціал-демократів (УСДРП), українських соціалістів-революціонерів (УПСР), українських соціалістів-самостійників (УПСС), українських соціалістів-федералістів (УПСФ), Селянської спілки, низки профспілкових організацій та січових стрільців. Згадані політичні партії належали до найвпливовіших політичних об’ єднань України - під час виборів до Українських Установчих зборів у 1917 р. вони разом здобули до 80 відсотків виборців.

Директорією цей орган був названий на пропозицію В.Винниченка й М.Шаповала за аналогією з Французькою революцією кінця ХУІІІ ст. Передбачалося, що Директорія виступить на чолі антигетьманського повстання, а після його перемоги керуватиме Україною до скликання національних Установчих зборів. До персонального складу Директорії увійшли В.Винниченко як її голова (УСДРП), С.Петлюра (УСДРП), обраний одночасно й Головним Отаманом республіканських військ, професор Ф.Швець (УПСР), П. Андріївський (УПСС) та А.Макаренко від Союзу залізничників. За винятком В.Винниченка та С.Петлюри члени Директорії не мали попереднього досвіду робот в сфері державного управління, а правничу освіту мав лише П. Андрієвський.

Залишивши в Києві Військовий революційний комітет (М.Авдієнко,

З.Висоцький, М.Галачан, Н.Завгородній, М.Марченко, А.Пісоцький, В.Чехівський), Директорія 15 листопада виїхала до Білої Церкви, де дислокувався Окремий загін січових стрільців під командуванням Є.Коновальця. В ніч на 15 листопада в Києві та інших містах з’явилася відозва Директорії до українського народу із закликом до повстання проти генерала П. Скоропадського. Ось уривки з цього документа: “Громадяни України! Генерал російської служби П.Скоропадський, порозумівшись з німецькими генералами, штиками німецьких тоді ще не вільних, підлеглих їм солдатів, назвавшись гетьманом, захопив владу в Україні й скасував Українську Народню Республіку. З того менту зачалось нищення всіх народніх прав та нечувані знущання над демократією України збоку жандармів і поліцаїв старого царського ладу. Клясова помста поміщиків та буржуазії дійшли міри, якої не знав і царський режим.

І що більше панування гетьмана посувало Україну до єдиної неділимої Росії, то лютіше, одвертіше й цинічніше ставало топтання прав народу й глузування пануючих кляс над усіма здобутками революції, як політично-соціяльними, так і національними.

Останнім зрадницьким актом генерала-гетьмана П.Скоропадського про скасування самостійності Української Держави Український нарід віддається остаточно на поталу поміщицько-бюрократичної реакції та на цілковите поневолення.

Сформований новий Уряд із представників реакційних кляс, які мають творити єдину неділиму Росію, виразно говорить про те, що чекає Український нарід, коли він не встане рішуче й до останнього чоловіка в оборону свого життя.

Український Національний Союз, як найвище представництво організованої української демократії, вживав до останнього дня всіх заходів, щоб мирно, без пролиття крови й дезорганізації громадського життя захистити й відстояти права народу. Але всі мирні заходи української демократії ввесь час зустрічали лютий опір збоку поміщиків, буржуазії та бюрократії. Отже, настав час залишити мирні заходи.

...Всі останні чесні громадяни, як українці так і не українці, повинні разом з нами стати збройною дружньою силою проти ворогів і злочинців народу, й тоді всі соціяльні й політичні здобутки революційної демократії будуть повернені.

Українські Установчі Збори твердо й непохитно закріпляють їх на вільній Українській Землі. Разом з тим Директорія Української Народньої Республіки закликає всіх борців стежити за порядком і рішуче та безпощадно припинити грабежі...”^[10]

Проте спочатку надій на перемогу над гетьманом було дуже мало. По приїзді в Білу Церкву С.Петлюра сказав січовим стрільцям: “Звичайно! Хіба ж можна думати, що чотирма гарматами й кількома сотнями людей ми розіб’ємо гетьмансько-німецькі полки? Я знаю, що всі йдемо на смерть. Але ми мусимо пожертвувати собою. Це має бути крик розпуки народу, котрого насильно женуть в обійми ненависної Москви”^[11].

Повстання розпочалося виступом 16 листопада січових стрільців у Білій Церкві. 1-ша сотня СС розігнала гетьманську залогу міста. Того ж дня 2-га сотня, з доданими сотнею скорострілів і однією гарматою під командуванням Р.Сушка від’їхала залізницею до Фастова і вночі взяла місто. 17 листопада до Фастова прибули Головний Отаман С.Петлюра, штаб січових стрільців, Директорія у повному складі. Німецька залога Фастова в цей час тримала нейтралітет.

Гетьман П. Скоропадський вирішив силою зброї придушити повстання. Він призначив головнокомандувачем своїх збройних сил російського шовініста графа Ф.Келлера і скерував на Фастів ударну групу в складі офіцерського батальйону, сердюцького полку, панцерного потягу, батареї артилерії та кінної сотні, загальною чисельністю понад 3 тис. вояків. Очолював цю групу генерал князь О.Святополк-Мірський.

Групою авангарду, яку вислали повстанці 17 листопада 1918 р. проти гетьманського війська, командував сотник січових стрільців Ф.Черник. До її складу увійшли всього 300 вояків, якими командували сотник січових стрільців М.Загаєвич, хорунжий Р.Харамбура, хорунжий Ф.Борис та саморобний панцерний потяг під командою сотника Р.Дашкевича^[12]. Повстанці зайняли залізничну станцію Мотовилівка, гетьманці підійшли до Василькова.

Д.Дорошенко, колишній міністр закордонних справ в уряді П. Скоропадського так характеризує настрої російських офіцерів, що були у складі «гетьманських військ: “Серед офіцерів, що входили в склад гетьманських дружин” було дуже багато російського або зросійщеного елементу. Не за гетьмана і не за Україну думали вони боротися, а за Росію, проти якої тепер виступили українці”^[13].

18 листопада під Мотовилівкою розгорівся вирішальний бій. Виявивши справжній героїзм і вдало використавши нечисленний резерв у складі двох чот (А.Мельника і Є.Зиблікевича), яким командував сотник О.Думін, повстанці розгромили гетьманські підрозділи і примусили їх, залишаючи сотні трупів, відступити на Васильків і евакуюватися аж до Києва. Як згадував учасник цього бою, мотовилівські поля були вкриті ворожими трупами. Це були російські офіцери з золотими погонами у шкіряних чорних куртках, і загинуло їх там понад 600 чоловік. Січових стрільців загинуло 17 чоловік, серед яких сотники Ф. Черник і М.Загаєвич, а 22 стрільці були важко поранені^[14]. Після перемоги під Мотовилівкою антигетьманське повстання набирало сили, на допомогу повсталим прибували озброєні селянські маси, а на Трипіллі отаман Зелений сформував десятитисячну Дніпровську дивізію. До республіканського війська вступали селяни, робітники й інтелігенція, навіть ті, хто у свій час підтримував гетьмана. На бік Директорії переходили частини гетьманської сердюцької дивізії, зокрема, кінний Лубенський полк під командуванням старшини Генерального штабу Юрія Отмарштайна, пізніше визначного старшини січових стрільців, який загинув у травні 1922 р. за нез’ясованих обставин у таборі інтернованих вояків Армії УНР у Шипіорно (Польща)^[15].

Як згадує О.Назарук, який пробував занотувати чисельність повстанців для історії, їх кількість була такою великою, що ніхто, в тому числі й працівники штабу, не могли дати точних цифр складу прибулих загонів.

Найважче завдання випало на долю січових стрільців. На них лягла вся робота з організації, вишколу, озброєння селянських загонів, перетворення неорганізованих мас на боєздатні частини регулярної армії. Це вимагало величезної праці, хисту, енергії, безоглядної впертості. І подарунком для них була та величезна пошана, яку вони відчували не тільки від друзів, а й від ворогів та “нейтральних німців”. “Святі якісь люди йдуть на Київ, - іноді говорили селяни. - Вони нічого для себе не бажають. Усе дають за волю народу”^[16].

З 20 листопада 1918 р. почалося формування Осадного корпусу, куди включено дивізію січових стрільців, Чорноморську та Дніпровську дивізії під загальною командою полковника Є. Коновальця. 3 грудня

1918        р. Осадний корпус було створено. Формувалося Верховне Командування, Головна Ставка Військ Директорії УНР, на чолі якої став генерал О.Осецький. Начальником штабу армії призначено сотника  Мельника, помічником начальника штабу - підполковника

Тютюнника. Генерал О.Осецький став Наказним отаманом, тобто командуючим армією.

На Лівобережжі до повстання приєдналися Запорозька і Сіра дивізії, кадри Полтавського полку. Командуючим цієї групи Директорія призначила полковника П. Болбочана.

На початку грудня 1918 р. 300-400 тисячна німецька та австро- угорська армії (21-ша піша дивізія, 2 кавалерійські дивізії - німецьких та 8 піших дивізій і 2 кавалерійські дивізії - австро-угорські) розпочали евакуацію з території України^[17].

Деякі частини евакуювались у мирних умовах, деякі пробивалися з боями похідним порядком, деякі частини були обеззброєні повстанцями й їхали на захід потягами, виділеними Директорією.

Цікаву інформацію з цього приводу наводить відомий дослідник протибільшовицького повстанського руху 20-х років в Україні Р.Коваль. Він стверджує, що не всі німецькі вояки прагнули повернутися до Німеччини, яка теж потопала в революційному хаосі. І наводить спогади члена Директорії О.Андрієвського із статті “Наука минулого”, опублікованої у торонтському часописі “Батьківщина”, ч.4 за 1980 р. Опанас Андрієвський писав: “Коли настала німецька катастрофа, представники німецьких дивізій звернулися до Голови Директорії УНР (В.К.Винниченка - С.Г.) із пропозицією, що вони хочуть зостатись на Україні; будуть боронити її від ворогів, а Директорія прийме їх на службу й дасть їм земельні наділи. Цієї пропозиції Директорія навіть не розглядала, вважала за фантастичну і непотрібну. Натомість запобігала ласки та визнання у переможної Антанти^[18]. Навіть, якщо такі пропозиції з боку німецьких військ і були, то представники українських соціалістичних партій їх не прийняли. На нашу думку, тут були і позитивні, і негативні моменти. З одного боку, німецькі військові частини могли б відіграти величезну роль у боротьбі проти більшовицької агресії та білогвардійців, яких підтримувала Антанта, а з іншого боку - участь німецьких військ у бойових діях на боці Директорії дала б додаткові аргументи більшовицькій пропаганді про “буржуазність” і “антинародність” Директорії, а прихильникам “єдиної і неділимої Росії” про “германофільство” українських діячів, а про Україну як “німецько-австрійську вигадку”.

Після поразки під Мотовилівкою і зростанням селянського повстанського руху проти влади П. Скоропадського гетьманське військо великою мірою було деморалізоване, чинило опір лише на Волині, Чернігівщині, у районі Катеринослава і найбільше на підступах до Києва. 12-13 грудня військо Директорії повело рішучий наступ на Київ. На цей час Осадний корпус мав до 50 тис. багнетів і 48 гармат. Також сюди включено 2-гу Дніпровську дивізію отамана Данченка, 8-му Уманську пішу дивізію, три курені фастівської залоги, Білоцерківську й Уманську резервну бригади, Білоцерківську окрему бригаду, окремий запасний курінь у Попільні, Ходорківський курінь і всі резервні й охоронні частини, що були на Київщині. Ці всі військові частини нараховували більше 25 тис. вояків, з урахуванням різних окремих отаманських партизанських загонів, багато з яких були неорганізованими збройними ватагами. Дивізія січових стрільців Осадного корпусу нараховувала 5 тис. піхотинців і 6 легких гарматних батарей^[19]. Ця дивізія була сформована під безпосереднім впливом січових стрільців із колишнього білоцерківського Окремого загону і була найбоєздатнішою в боях під Києвом.

У наступі на Київ 12-13 грудня 1918 р. брало участь 4 дивізії Осадного корпусу загальною чисельністю близько 20 тис. багнетів^[20]. Гетьманські війська нараховували 2396 багнетів, 109 скорострілів, 36 легких гармат, 6 гаубичних, 1 важку гармату та 83 шаблі^[21]. Бачачи безнадійність дальшого опору, гетьманське командування наказало військам залишити позиції та розійтись по домівках.

14    грудня підрозділи січових стрільців та Дніпровської дивізії увійшли до Києва. Того ж дня гетьман П. Скоропадський зрікся влади і таємно виїхав до Німеччини. 19 грудня 1918 р. Директорія урочисто в’їхала до Києва. 21-24 грудня у Києві відбувався губернський селянський з’ їзд, 700 делегатів якого представляли найбільш масову верству населення України й вітали прихід Директорії до влади та обіцяли їй підтримку “в боротьбі за Українську Трудову республіку”^[22].

26 грудня 1918 р. оголошується програмний документ Директорії - написана В.Винниченком “Декларація”. В ній проголошувалося відновлення Української Народної Республіки (УНР), скасовувалися всі закони Гетьманату в галузі державного управління, землеволодіння, робітничої політики. Заявлялося, що “до повного вирішення земельної реформи” всі дрібні селянські господарства залишаються у користуванні їх власників, а “верховне порядкування землею належить Директорії УНР”. Декларація встановлювала статус самої Директорії як “тимчасової верховної влади революційного часу”. Оскільки Директорія мала намір передати владу “самому народові”, то містився заклик до населення України обрати делегатів на Конгрес трудового народу, який дістане “всі верховні права і повновластність рішати всі питання соціального, економічного і політичного життя Республіки”^[23]. 26 грудня 1918 р. був сформований перший уряд з часу приходу Директорії до влади - Рада Народних міністрів УНР. Його очолив соціал-демократ В.Чехівський.

До першого уряду республіки увійшли переважно представники соціалістичних партій - УСДРП, УПСР, УПСС та УПСФ. Протягом в УНР змінилося декілька урядових кабінетів.

Відроджена Українська Народна Республіка з самого початку свого існування перебувала у надзвичайно складному внутрішньо- та зовнішньополітичному становищі. На півночі стояли війська Червоної армії, які були готові розпочати збройне вторгнення на територію України. На Лівобережжі німецькі війська покидали свої позиції і поверталися на батьківщину. На Дон відступали з боями перед Запорозьким корпусом полковника П. Болбочана російські добровольчі війська, що сформувалися під час Гетьманщини в Україні. Румунія в цей час зайняла Бессарабію та Буковину. В Галичині й на Холмщині йшли важкі бої з поляками. На півдні України в Одесі висадилися війська Антанти і там почалося формування російських білогвардійських частин.

Внутрішнє становище України було не менш складним. Хоча офіційно протигетьманське повстання за заявами Директорії відбувалося для порятунку української державності, та лише невелика частина повсталих селянських мас розуміла і визнавала ці заяви. Національна свідомість значної частини селянства була дуже мала, а політика гетьманських урядів у галузі земельних відносин часто-густо сприяла посиленню антиурядових настроїв, які ототожнювались не лише з Гетьманщиною, а й самою українською державністю. Агітація агентів російських більшовиків знаходила серед значної частини селянства в той час сприятливий грунт. Не було єдності і серед членів Директорії та провідників українських політичних партій. Частина з них хотіла знайти порозуміння з більшовицькою Москвою, частина - з державами Антанти, а деякі визнавали неможливість союзу ні з більшовиками, ні з Антантою і готові були відстоювати суверенність України проти тих сил, які посягали на неї.

Як уже зазначалося, збройні сили Директорії, сформовані в ході антигетьманського повстання, з урахуванням повстанських загонів, за різними оцінками становили від 150 до 300 тис. чоловік^[24]. Проте, на жаль, здебільшого це були розрізнені організаційно та ідейно селянські загони, які ставили собі за мету лише одне - повалення гетьманського режиму. Багато військових частин було погано вишколені й організовані, недостатньо обізнані з цілями і завданнями нової влади, не було належної військової дисципліни.

Основу армії становили два корпуси - Запорізький та січових стрільців і 6 дивізій. Решта військових формувань була нестійкою і надто мінливою, з тенденцією до втрати боєздатності. За 5 місяців війни з ворогами у складі української армії залишилось 30 тис. вояків^[25]. Але це вже була справді українська, регулярна армія, козаки і старшини якої знали за що і за які цілі вони ведуть боротьбу з ворогом. Ця боротьба з переважаючими і чисельно, і озброєнням більшовицькими і білогвардійськими військами, а до початку 1920 р. і польською армією, тривала до кінця листопада 1920 р., коли уряд і армія УНР були змушені перейти за Збруч на територію тогочасної Польщі, відступивши перед численною і дуже озброєною Червоною армією. Проте партизанська війна з більшовиками українського народу і партизанські рейди вояків Армії УНР на територію окупованої України тривали ще не один рік.

Таким чином, об’єктивні наукові дослідження різнобічного історіографічного матеріалу, різних груп джерел з історії боротьби Армії УНР за незалежність України в кінці 1918-1919 рр., дають змогу всебічно проаналізувати вплив різноманітних чинників на хід збройної боротьби та дати їм оцінку. Одна з них полягає в тому, що сила армії найбільш ефективна тоді, коли вона знає цілі і завдання своєї боротьби, розуміє політику уряду та інших владних структур, які визначають шляхи майбутнього розвитку своєї держави.

^[1] Велика історія України. - Вінніпег, 1948.

^[2] Срібняк І. Симон Петлюра на чолі держави та війська: До питання про польсько- українські взаємини 1919-1920 рр. // Симон Петлюра та українська національна революція: Зб. праць Другого конкурсу петлюрознавців України. - К, 1995. - С. 137-164.

^[3] Лозовий В.С. Директорія УНР та повстанський рух в Україні (1919 р.) // Творчі вершини вченого: Зб. наук. праць до 60-річчя від дня народження М.Г.Кукурудзяка. - Кам'янець-Подільський, 1998. - С. 232-241.

^[4] Громадянська війна на Україні. - К., 1967; Киевщина в годы гражданской войны и иностранной военной интервенции (1918-1920 гг.). - К., 1962; Моряки в борьбе за власть Советов на Украине (ноябрь 1917-1920 гг.). - К., 1963.

^[5] Доценко О. Літопис української революції 1918-1922 років: Матеріали і документи. - Нью-Йорк, 1979; Українська революція: Документи 1917-1921. - Нью-Йорк, 1984.

^[6] Дисциплінарний статут. - Перемишль, 1919; Муштровий статут для піхоти. - Б.м., 1919; Статут внутрішньої служби. - Кам'янець-Подільський, 1919; Обов'язки та поведення козаків взагалі і особисті приписи для всіх посад. - Б.м., 1919; Статут залогової служби. - Львів, 1920; Статут польової служби. - Перемишль, 1920.

^[7] Ковалевський В. При джерелах боротьби. - Інсбрук, 1960; Майстренко І. Історія мого покоління. - Едмонтон. 1985; Петрів В. Спомини. - Львів, 1930; Волицький Н. На Львів і Київ₃. - Торонто, 1963.

^[8] Незабутні роки: Спогади учасників Великої жовтневої соціалістичної революції та громадянської війни на Україні. - К., 1967; Сказание о Гражданской. - М., 1987; Ходченко П.С. Випробування зрілості: Мемуари 1917-1920 рр. - К., 1958; Якир И.З. Воспоминания о гражданской войне. - М., 1957.

^[9] Бочковський О. Боротьба народів за національне визволення. - Подєбради, 1932; Тойнби А. Постижение истории // Сочинения. - М., 1992; Сорокин П. Человек, цивилизация, общество. - М., 1992; Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. - Нью-Йорк, 1991; Шлемкевич М. Українська синтеза чи українська громадянська війна. - Б.м., 1949.

^[10] Корпус січових стрільців: Воєнно-історичний нарис. Ювілейне видання: 1917-1967. - Чикаго, 1969. - С. 590.

^[11] Там само. - С. 150.

^[12] Якимович Б. Збройні сили України: нарис історії - Львів, 1996. - С. 102.

^[13]₃ Дорошенко Д. Історія України. 1917-1923 рр. - Ужгород, 1930. - Т. 2. - С. 420.

^[14] Корпус січових стрільців. Воєнно-історичний нарис: Ювілейне видання: 1917-1967. - Чикаго, 1969. - С. 169.

^[15] Там само. - С.178.

^[16]₂ Там само. - С. 186.

^[17] Удовиченко О. Україна у війні за державність: Історія організації і бойових дій Українських Збройних сил: 1917-1921. - Вінніпег, 1954. - С. 46.

^[18] Там само.

^[19] Корпус січових стрільців. Воєнно-історичний нарис: Ювілейне видання: 1917-1967. - Чикаго, 1969. - С. 194.

^[20]₃ Там само. - С. 195.

^[21] Історія України: нове бачення. У двох томах. - К., 1996. - Т. II. - С. 77.

^[22] Там само.

^[23] Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. - Скрентон, 1962. - Т. 1. - С. 130-131, 133134.

^[24] Удовиченко О. Україна у війні за державність: Історія організації і бойових дій Українських Збройних сил: 1917-1921. - Вінніпег, 1954. - С. 48; Якимович Б. Збройні сили України: Нарис історії. - Львів, 1996. - С.104.

^[25] Якимович Б. Збройні Сили України: нарис історії. - Львів, 1996. - С. 106.