УКРАЇНОЗНАВЧЕ ПРОСВІТНИЦТВО ЯК ІДЕОЛОГІЯ І ПРАКТИКА

Вісник - Наукові праці

У статті подається визначення просвітництва як ідеологічної діяльності, всебічно розкривається українознавче просвітництво як виразник національної ідеї, оберіг самобутнього народного буття, основні історичні етапи його розвитку від найдавніших часів, а також місце і роль у формуванні українського етносу, творенні української нації та побудові національної держави - соборної України.

Наголошується на необхідності ідеологічного та психологічного забезпечення розбудови української України як гаранта суверенітету нашої держави.

Розкриваються набутки і наявні можливості Товариства «Знання» України та Науково-дослідного інституту українознавства МОН України у розробці системи лекційної науково-просвітницької роботи з українознавства, ідеологічні засоби, форми і методи трансформації національної ідеї у всеукраїнську національну самосвідомість-силу. Особливе місце в цій роботі відводиться народним університетам українознавства і розгортанню їх мережі в Україні та діаспорі.

Просвітництво - це ідеологічна діяльність, предметом якої є інтуїтивне осягнення сутності Вселенського Життя, сенсу людського життя та буття національної ідеї й творче розкриття її змісту в усіх аспектах, площинах, вимірах, що адекватно відповідає на доленосні історичні виклики в житті народу, її наукове обґрунтування і практичне апробування й конкретизація із урахуванням запитів, потреб, інтересів особистості, народу, нації, держави та подальше трансформування в масову національну самосвідомість із застосуванням різноманітних засобів, форм і методів впливу.

Просвітницька ідея є живою, життєздатною, життєстверджуючою, істинною, правдивою, справедливою, тобто національною ідеєю, якщо вона визнає етнічне розмаїття світу, право народів на національно- державне самовизначення, завдяки якому кожен громадянин і нація в цілому отримує реальну можливість до саморозвитку і творчої самореалізації у власній державі, що дає змогу народу зайняти чільне місце серед народів і націй світу. Таким чином, жива, природна національна ідея творить життя особистості, народу, нації, держави, забезпечує їх виживання за будь-яких історичних умов, розвиток і процвітання, долаючи на цьому тернистому шляху інерцію та стереотипи мислення, збанкрутілі ідеологічні штампи та установки, психічні комплекси. Просвітницька ідея є національною, якщо вона лине з глибин народної мудрості і є виразником ментальності народу, його національних цінностей і ідеалів та є гарантом дотримання прав і свобод особистості, отже зміцнює віру народу в його повновартісність, самодостатність, невмирущість і готовність будь-що виконати покладену на нього історичну місію.

Українознавче просвітництво (просвітительство) - це ідеологічна діяльність, спрямована на забезпечення духовного, морального і фізичного здоров’ я народу, яка дає можливість йому вижити за будь- яких несприятливих умов і обставин, усвідомити свою духовну спорідненість та об’ єднатися в істині і любові до спільних культурних надбань в монолітну націю, здатну акумулювати в собі всемогутню силу супротиву силам темряви і руйнації як внутрішнім, так і зовнішнім, що посягнули на її існування, самовизначення, суверенітет.

Змістом просвітницької діяльності є національне самопізнання, усвідомлення особистістю, народом, нацією сенсу життя й історичної місії в світі, розкриття національної ідеї в усіх її аспектах, ракурсах, площинах, вимірах, творення на її основі національних ідеалів, що адекватно відповідають на історичні виклики часу й втілення їх у життя. Просвітництво - це оберіг народу, нації, держави, головний засіб прищеплення особі, громаді безмежної любові до Батьківщини, рідного краю, держави й виховання в них національної самосвідомості, почуття патріотизму, національної гідності та громадянських чеснот, формування державницького мислення. Просвітницька діяльність є дієвим засобом перетворення буденної, пересічної особи з її вузько егоїстичними інтересами та споживацькою психологією в творчу особистість, що усвідомила свою належність до етнонаціонального організму як цілого й спромоглася піднятися до розуміння загальнонаціональних завдань, необхідність вирішення яких стало сенсом її життя, яка готова пожертвувати своїм життям задля добра і блага народу.

Невичерпним джерелом просвітницької діяльності є пізнання Бога, Істини, Правди і трансформація її у свідомість громадськості, народу, нації, громадянського суспільства із застосуванням різноманітних засобів, форм і методів впливу. Пророки всіх народів у всі історичні часи, заспокоївши свій розум, почуття і тіло й увійшовши у стан глибокого осяяння, безпосередньо осягали Вищу Реальність - Бога, що знаходиться поза часом і простором, за межами всіх форм і символів. Досвід і духовні заповіти цих бого-людей перетворилися з часом у священні писання світу. Спасителями людства, носіями і великими проповідниками Божого Слова (Істини) є Будда, Христос, Мухаммед. Духовним фундаментом західноєвропейської цивілізації, що нині домінує в світі, є праці великих учителів людства - давньогрецьких філософів Сократа, Платона, Арістотеля. Велетами українського духу є Г. Сковорода. Т.Шевченко, М. Драгоманов, І.Франко, Леся Українка, М.Грушевський та мільйони їхніх сподвижників - борців за вільну Україну, що засвідчує його невмирущість.

У структурі духовності можна виокремити дві площини: вертикальна

це відношення людини до Бога і горизонтальна - стосунки людини з людиною. В розвинутій монотеїстичній культурі мала супроти Бога людина є великою у своїх зв’язках з Ним. Відкриття Бога в природі і в собі й постійне спілкування з ним завдячуючи вірі, молитві, сповіді послужило невичерпним джерелом небаченого злету культури у всіх її сферах. Визначні вчені світу, як правило, визнавали наявність плану, за яким Бог створив світ. „Бог є творцем усього - від математики до порядку елементів” (Б. Паскаль). „Неглибоке знання відводить від Бога, глибоке знання - приводить до Бога” (Ф. Бекон). „Прогрес астрономії помножує в наших душах хвалу Богові” (Г. Галілей). „Творення - єдине наукове пояснення. ... Всевишній знає про все, що було і що буде. ... Знаходячись завжди у будь-якому місці, Він створює час та його проміжки” (І. Ньютон). „Релігійній людині Бог даний безпосередньо і первинно з Нього” (М. Планк). „Кожен, хто серйозно займається наукою, переконується в тім, що в законах природи присутній якийсь дух, і цей дух вище людини. З цієї причини заняття наукою приводять людину до релігії” (А. Ейнштейн).

В європейській науці впродовж тривалої історії її розвитку панувала думка, що субстанцією світу є множина елементів, атомів, елементарних часток, яка й обумовлює його розкладну і множинну природу. Ціле обов’ язково складається з елементів чи множини елементів й розкладається на них. Зміна поєднання, конфігурації, кількості елементів цілого обумовлює його перетворення в якісно нове ціле. Ситуація в сучасній науці докорінно змінилася. Квантова фізика, зокрема, на думку

І. Цехмістро, „змушує нас звернутися до прямо протилежного за своїм змістом поняття цілісності як вираження властивості остаточної нерозкладності станів природи на будь-які множини, як вираження властивої їм цілісності й неподільності. Це означає, що в остаточному підсумку світ існує не як множина, а як неподільна й нерозкладна на множини цілісність. ... На сьогодні стало цілком ясно, що винятково множинна аналітична парадигма наукового бачення світу повністю себе вичерпала”¹. В теорії фізичного вакууму про субстанцію світу як неподільне ціле йдеться не про безпосередньо чуттєвий бік реальності, а про властивість, що тільки побічно виявляється в ній. Безпосередньою основою ідеї неподільності є не неподільність яких-небудь елементів емпірично верифікованих просторів: геометричного простору, часу, простору мас, енергій, імпульсів тощо, - а остаточна неподільність елементарного осердя істотно більш загального й абстрактного фазового простору часу з розмірністю енергії дії, який має конфігураційну і нескінченно вимірну природу. Отже, ціле як не множинне - це такий граничний ступінь єдності, який унеможливлює остаточне розкладання системи на елементи й множини. Це і справжнє реальне ідеальне ціле - Вселенська ідея - інформація, що спочатку трансформується в енергію, а потім у матерію, що є виразником Вселенської Свідомості-Сили, що як духовне неподільне ціле творить множинний матеріальний світ.

На думку О. Філатовича, „Людина за задумом Господа Бога - це потужна, самодостатня інформаційно-енергетична істота, яка створена за образом і подобою. ... Людина виступає на землі у ролі Сотворця. Людина подібна Богу як посередник, представник Господа Бога на Землі”^{^[1]}. Виходячи з цього, основним завданням людини є: 1) підтримка нею постійного зв’язку і безперервна співпраця з вищою духовною Сутністю - Богом (через вібраційне єднання); 2) її безперервний духовний саморозвиток; 3) її творча самореалізація в суспільстві у гармонійній взаємодії з ноосферою планети Земля. Харизматичним і невмирущим є народ, що має постійний взаємозв’ язок з ноосферою Землі. Наслідком втрати такого взаємозв’ язку є самознищення народом самого себе.

Народ, який хоче жити і зберегти своє місце під сонцем, повинен мати власних просвітителів, що є співтворцями й провідниками божої Волі на Землі у складі духовної, інтелектуальної та управлінської державно-політичної еліти. Це особливі люди, що мають сильний, високого рівня вібраційний дух, цілісну і гармонійну душу й відповідно розвинуте фізичне тіло. Вони приходять на Планету для виконання надзвичайно важливих завдань. Якщо рівень елітарного духу народу надзвичайно високий, то він живе повнокровним духовним життям, незалежно від зовнішніх матеріальних обставин. Матричне елітарне число, що гарантує виживання народу, може складати тисячі, сотні, десятки і навіть одна людина, що у своєму духовному розвитку піднялась на рівень бого-людини. Український народ, зокрема, вижив насамперед завдяки своєму пророку Т. Шевченку, який мав надзвичайно вібраційне єднання з Творцем, зберіг інформаційний код українців в ноосфері Планети і продовжує підтримувати його своїм вічним Словом. Отже, наявність богонатхненного просвітительства зі статусом Сотворця неперевершений засіб повнокровного буття, духовного і матеріального процвітання народу, нації, держави на віки вічні.

Будь-яка надумана, штучна, імперсько-місіанська, популістська ідея, що явно суперечить народному менталітету, його національним цінностям і ідеалам, нав’язана народам зверху насильницьким шляхом, як правило, підриває його спосіб життя, подавляє імунітет і спротив руйнівному напливу чужих цінностей. Маніпуляція масовою свідомістю з застосуванням брудних передвиборчих технологій, як показала практика, створює реальну загрозу перетворення окремих частин народу в сліпе знаряддя чужої волі. Особливу небезпеку для людства, як переконливо засвідчує історія, становлять ідеології, які кладуть в свою основу елемент істини й видають його за абсолютну Істину, Правду, Справедливість й під маскою добра повсюди сіють зло. Масове застосування таких ідеологій завжди породжує масовий психоз, манію величі, месіанство, штучний пафос і принесло незліченні страждання народам і не раз ставило людство на грань виживання.

Ми живемо у світі, обтяженому половинчастими істинами, які ще гірші за брехню. Так, певний елемент чинної істини, огортаючи наше психічне індивідуальне „я”, як правило, утверджує в ньому впевненість у її правоті, виключній глибині та універсальності. Ця наша віра і впевненість у кінцевому рахунку трансформується у жорстку ідеологічну установку, де її носій вже не в змозі відрізнити підробку від самої Істини. Особливо складно звільнитися від того „добра”, що навічно узурпувало лише елемент Істини, яке є ні чим іншим, як зворотна сторона зла.

Так, слід визнати величезний вклад європейського Просвітництва періоду становлення капіталізму і назрівання буржуазних революцій в особі англійського емпіризму (Ф. Бекон, Т. Гоббс, Д. Локк), французького націоналізму (Р. Декарт, Ш. Монтеск’є, Ф. Вольтер, Ж.-Ж. Руссо, П. Гольбах, К. Гельвецій, Д. Дідро) та німецького романтизму (Й.Гердер) у розвиток науки, культури і суспільства. Адже просвітителі виступили проти феодальних порядків, зокрема, за ліквідацію станових привілеїв, кріпосництва, засилля релігійної догматики і схоластичного способу мислення, проголосили віру в людину, її розум і високе покликання. Продовживши гуманістичні традиції епохи Відродження і Реформації, вони рішуче виступили на захист гідності й природних прав людини на освіту і культуру, її свободу та всебічний розвиток. Французька революція (1789 р.) остаточно зруйнувала феодальні порядки під гаслом: Свобода, Рівність, Братерство, визнання етнічного розмаїття світу і права народів на національне самовизначення. Те, що у середньовіччі було привілеєм сотень сімей, поширилося на тисячі й мільйони, поки врешті-решт не стало правом кожного громадянина. Не монарх, а весь французький народ став нацією й успадкував привілеї дворянства.

Разом з тим, безмежна віра просвітителів у невичерпні можливості людського розуму в пізнанні природи та розвитку суспільства, його гіпертрофація й абсолютизація породжених ним істин врешті-решт призвела до надмірного протиставлення наукового знання і релігійної віри, матеріалізму та ідеалізму. В результаті віра в Бога була підмінена визнанням дії об’єктивної необхідності в природі (вертикаль), а спілкування людини з людиною підмінено дією соціальної закономірності (горизонталь). Раціоналістичний стиль мислення, покладений просвітителями в основу пізнання природи, неправомірно було перенесено на пізнання людини і суспільства. А комуністи, керуючись сумнозвісною марксовою тезою про дію так званої природної історичної закономірності розвитку суспільства, яка нібито має привести до побудови комунізму в усьому світі та визнання визначальної ролі соціуму стосовно особи, заходилися революційним, насильницьким шляхом змінювати суспільні відносини з тим, щоб змінити і саму людину (марксистська програма виробництва людини). За таких умов людина перетворилась у вельми буденну маргінальну істоту - гвинтик, епіфеномен бездуховних сил природи і соціуму.

І дійсно, більшість марксистів, безумовно, були чесними і щирими людьми й уособлювали у певному сенсі інтелігенцію початку XX ст. Проте їхня біда - це безмежна віра в автоматичну дію природно- історичної закономірності суспільного розвитку, яка нібито зумовлює перехід всього людства до його кінцевої світлої мети - комунізму. Однобічна спрямованість гігантської більшовицької пропагандистської машини на перетворення марксистського вчення в ідеологічні переконання широких мас, як засвідчує історія, трансформувались у моральну силу будівників комунізму, необхідну для подолання нечуваних труднощів на цьому шляху, зміцнювали їх готовність піти на небачені жертви включно із самопожертвою заради торжества комуністичної ідеї. Проте гіпертрофія концепції історичного матеріалізму, класової боротьби та її застосування на практиці призвело до затемнення, а то й зникнення майже всього спектра загальнолюдських і національних цінностей у більшовицькій свідомості.

Заперечення Бога оберталось обожненням більшовицьких лідерів, які оголошували себе творцями історії, „вождями світового пролетаріату та світової революції”. Нині ми, приголомшені фактами недавньої радянської історії, запитуємо себе, як можна було зважитися на те, щоб втопити в морі крові і сліз десятки мільйонів людей лише заради того, щоб увібгати людність у якусь надуману неприродну схему суспільного ладу.

Головною проблемою людства у 30-ті роки XX ст., зокрема, було завдання, як зупинити наступ тоталітаризму, що, спритно маскуючись демагогічними гаслами, будував плани світового панування. Тоталітарна ідеологія стала трагедією XX ст., розколола єдиний світ на протилежні табори. Демократія була використана крайніми лівим і правим тоталітаризмом (колишній Радянський Союз, Італія, Німеччина, Японія) проти неї самої, а саме, для насильницької її ж ліквідації. Якщо демократична течія утверджувала економічну і політичну свободу (Англія, Франція, США), то комуністична течія обіцяла безкласове „світле майбутнє” для всього світу, а фашистська течія - расовий рай на землі.

Тим самим комуністична і фашистська ідеології фактично йшли шляхом заперечення й знищення не тільки багатовікових надбань людства, а й самих людей, що наочно підтвердили криваві події Другої світової війни. Причиною ж світового військового воєнного конфлікту стала по суті узурпація комунізмом і фашизмом певних елементів Істини, їх абсолютизація та сліпе силове нав’язування агресивних ідеологем суспільству, пропагуючи при цьому свої дикунські дії як „добро” для людства. Це ще раз переконливо засвідчує, що просвітницька діяльність - це наймогутніша духовна, світоглядно- ідеологічна зброя, яка має знаходитися не в руках політиків, терористів, авантюристів, популістів, а лише богонатхненних пророків, які розглядають Істину як єдність різних підходів, точок зору та свідомий вибір конкретних шляхів і напрямів їх втілення в життя з урахуванням наявних історичних реалій і набутого досвіду. Викликає тривогу нинішній духовний стан людства, а саме, сприйняття людиною абсолютного: Бога, Істини (Правди), Природи. Справа в тому, що втілення ідеалів доби Просвітництва й Розуму поволі призвело до заперечення впливу абсолютного - Бога, Істини на саму можливість існування людини, отже, явної бездуховності сучасного суспільства, підміни релігійної духовності світською, людською. Адже раціоналістична філософія і матеріалістична наука розглядають природу як множину певних фізичних елементів, а саме, як дискретних на мікро-, макро- та мегарівнях, так і безмежно подільних польових структур, що є суто матеріальними і геть позбавленими будь-яких прикмет духовності. З цієї точки зору вживання поняття „духовність” доцільно лише у сфері культури, а поза неї воно не має ані сенсу, ані будь-яких джерел.

З погляду пануючої сучасної раціоналістичної філософії і матеріалістичної науки в рамках нинішньої сцієнтистської культури людина у Всесвіті є геть самотньою, абсолютно ізольованою у хаотичному випадковому світі часток і полів. Отже, чим більше людина вдивляється у Космос, в якому немає місця для духу, тим менше вона знаходить підстав для осягнення сенсу свого життя в ньому, визначення власного місця у світі, що надало б їй можливість свідомо виконувати покладену на неї історичну місію. І дійсно, в раціоналістичному розумінні Універсум є велетенська машина, що діє як годинниковий механізм, де людина існує як несуттєвий, випадковий, сторонній епіфеномен сліпих і бездуховних сил природи й соціуму.

Як бачимо, у сучасній атеїстичній культурі бездуховність повсякденного життя пересічної людини вражаюче збігається з бездуховністю „великої науки”, „великих істин”, соціальних доктрин на кшталт більшовизму і нацизму, що потрясли людство у XX ст. Незнання природи людини, людини як такої, породило дефіцит гуманності сучасної культури. Отже, людина, її поведінка та спосіб діяльності в глобальному масштабі створює загрозу самому її існуванню.

III

Духовна криза, що охопила світ, який прискорено глобалізується, де кожна держава в умовах жорсткої конкуренції виборює своє місце під сонцем, не оминула й Україну. Криза духовності, у свою чергу, створює напружену суспільно-політичну ситуацію в державі, спричиняє кризові явища в економіці та соціокультурній сфері. До того ж вкрай негативно позначається на суспільній свідомості важкий спадок бездуховності, набутий Україною за колоніальної, особливо радянської доби: історичне безпам’ ятство, матеріальне і духовне зубожіння, спричинені відходом від природного народного буття, нівелювання, затоптування, знищення живлячих фольклорних джерел. Це ж треба було колишній метрополії так лукаво вести русифікаторську політику, щоб одурманювати наш народ, заохочувати його до добровільної відмови від свого родоводу, національних цінностей та культурних надбань.

Наслідок такого виховання багатьох поколінь української молоді - масове породження нігілістів, маргіналів та „Іванів без роду і племені”, свідомістю яких найлегше маніпулювати. Дехто забуває, що народне - це завжди істинне, правдиве, вічне і завжди сучасне, а русифікація - явище тимчасове і скороминуще.

Зважимо також на те, що адекватне осмислення буття нашого народу й усвідомлення ним свого етнонаціонального „Я” було фактично неможливе в тій духовній атмосфері несвободи, свавілля, нагляду за наукою і суспільством, маніакального вишукування і викорінення так званого „українського буржуазного націоналізму”, яка панувала в колишньому СРСР. Радянський режим не був зацікавлений у національній самоідентифікації і самовизначенні українського народу. „Адже це суперечило, - зазначає М. Юрій, - панівній історичній доктрині про „нову історичну спільність - радянський народ” і „злиття націй” у процесі будівництва світлого майбутнього - комунізму”¹.

Як бачимо, класова ідеологія, що панувала в колишньому Радянському Союзі, заперечувала саме право народів, що входили до його складу, на національне самовизначення, хоч формально воно фігурувало в Конституції СРСР. Тому все, що сприяло збереженню етнонаціональних особливостей народів і народностей у колишньому Союзі, проголошувалось ворожим, засуджувалось і безжалісно нищилось або нівелювалось. Так виникла реальна загроза втрати українським народом свого самоусвідомленого „Я”. На цей доленосний історичний виклик український народ відповів радянським русифікаторам-ідеократам адекватно, мирним шляхом вийшовши зі складу колишнього Союзу і проголосивши в серпні 1991 року державну незалежність України, що є закономірним наслідком тривалої боротьби українців за національне самовизначення.

Легітимність Української держави, яка має всі атрибути суверенності, визнав світ. Україна, зокрема, має державний кордон з митною службою, державну символіку, власний Парламент, власний Уряд, власного Президента, власні Посольства у понад 150 країнах світу, з якими встановлені дипломатичні відносини. Розбудовано державні інституції в центрі і на місцях. Це, безперечно, наша визначна юридична і політична перемога, яка гідно увінчує складну і криваву півторатисячолітню історію національної державності.

Велич епохи очевидна. Натомість звідусіль чуємо скрегіт зубовний українофобів, „плачі” загалу на побутовому рівні, відчуваємо масову деструктивну реакцію на штучно створені економічні труднощі. Все це підживлюється і посилюється відсутністю сприйняття частиною людності української незалежності. Впродовж багатьох років кланово- олігархічні сили, що незаконно збагатилися за рахунок пограбування народу і не зацікавлені у зміцненні національної державності, вперто створюють у суспільстві атмосферу невгамовної всеохоплюючої конфронтації та негативістської психології, користуючись тим, що різкою і для багатьох несподіваною виявилася зміна ідеології та суспільного ладу. У такій негативістській атмосфері, безперечно, слабне творча енергія народу і деморалізується влада. Це породжує хаос і анархію. „Низи” втягуються у вир вельми суперечливих політичних пристрастей і емоцій новоявлених амбіційних лідерів, популістів, демагогів, а чиновники в цей час намагаються збагатитися незаконним шляхом, бо не знають, що буде з ними завтра.

Світоглядно-ідеологічно та психологічно українське суспільство після проголошення державної незалежності України, як виявилось, було ще не готове йти в ногу з революційним поступом епохи, а в країні в цей буремний час не знайшлося впливових політичних сил, які б підтримали народ морально і роз’яснили людям, що труднощі об’ єктивні і їх не оминути, а слід братись за державотворчу справу як господарям країни. „Ми й досі, - зазначає Ю. Бадзьо, - не з’ єдналися в Вітчизні - не втілилися в ній, у своєму сукупному національному „я”, видимому світові і нам самим”^{^[2]}. Отже, нам ще слід стати колективним „я”: я - етносом, я - народом, я - нацією, тобто нацією як індивідуальністю, як цілісним органічним макросвітом кількох десятків мільйонів мікросвітів.

Саме таким макросвітом - державно-політичним, етнокультурним і соціально-економічним Україна ще має стати. Чинні урядовці і політики Україну ще не аналізують належним чином як неподільне ціле, цілісний феномен при розробці внутрішньої і зовнішньої політики держави. Внаслідок цього країна ще й досі борсається в тумані ідеологічного й морального хаосу, зокрема, у вирішенні доленосного питання, яку державу будувати, й на очах усього світу продовжують товкти воду в ступі.

Парадоксально, але факт, - Україна ще й досі не виробила державної ідеології, в основу якої мала бути покладена українська національна ідея. А без неї українська нація відкидається на узбіччя суспільно- політичного життя і не має реальної змоги взяти на себе відповідальність за забезпечення долі і повнокровного життя усіх громадян України. Без цього нашим провідникам завжди бракуватиме цілеспрямованості й наполегливості у забезпеченні суспільного прогресу та належному відстоюванні національних інтересів держави на міжнародній арені. „На жаль, - зазначає В. Карпенко, - невизначеність в ідеологічному сенсі вищого керівництва держави, відсутність у його повсякденній діяльності національного стержня, не сприяє консолідації суспільства, вносить розбрід в суспільну свідомість, сіє еклектику в законотворення”^{^[3]}.

За таких умов наростає економічна, культурна, інформаційна експансія колишньої метрополії в Україну, яка вперто готує грунт для зламу у політичній ситуації в країні в своїх інтересах з тим, щоб знову повернути Україну в лоно нині широко рекламованої так званої „ліберальної” євразійської імперії, де буде домінувати Росія. Не треба бути далекоглядним політиком, щоб зрозуміти: насправді новоявлена євразійська імперія має стати спадкоємцем російської і радянської імперій, які й досі викликають жах у цивілізованому світі і, як правило, асоціюються в його уяві не інакше. як „тюрма народів” чи „імперія зла”. В даному випадку важко зрозуміти деяких українських політиків, вхожих до вищих урядових установ, які замість того, щоб гідно відстоювати історичні права українського народу на власну державність, що є автохтоном на своїх споконвічних землях і як корінна титульна нація дав назву державі, спекулюють і бездумно жонглюють такими складними для розуміння поняттями, як” національна ідея”, „нація”, „націоналізм” тощо, підігруючи у такий спосіб північному сусідові й відвертають суспільство від вирішення нагальних проблем національно- державного розвитку.

Найбільша біда України, наша найнебезпечніша слабкість - це відсутність належного ідеологічного та психологічного забезпечення будівництва Української держави. А без філософського осмислення пострадянського періоду як революційної епохи, що розпочалася на початку 90-х років XX ст. проголошенням державності незалежності України і завершилась Помаранчевою революцією наприкінці 2004 р., політична та інтелектуальна українська еліта, громадяни втрачають історичну орієнтацію, гору беруть емоції, другорядне і похідне. Все це, вийшовши на передній план, послаблює те, що є визначальним у внутрішній і зовнішній політиці держави. В результаті створюється сприятлива атмосфера для різного роду політиканів, демагогів, авантюристів, отаманів.

Проте не все так погано у нашому домі. Великої творчої наснаги і віри у велике майбутнє України надає нам українознавство, яке змушує нас ще більше напружити свою волю, щоб жити і перемагати. Саме українознавство дає науково обгрунтовану відповідь на доленосні питання: хто такі українці, звідки, для чого прийшли в цей світ і чому така їхня доля, в чому полягає їх історична місія на Планеті.

Відродження українознавства в незалежній Україні, забороненого за радянської доби, відбулося на базі Інституту українознавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка (нині Науково- дослідний інститут українознавства Міністерства освіти і науки України), довкола якого згуртувалися провідні вітчизняні вчені з різних галузей знань, а згодом зав’язалися тісні наукові і культурні взаємозв’ язки із західною українською діаспорою, насамперед, США і Канади, і врешті-решт започаткована українознавча школа в країні на чолі з директором названого Інституту професором П.Кононенком. Провідні вчені-українознавці поставили собі за мету вивести українознавство на чільне місце в розбудові національно-державного і громадянського життя. З цією метою ними розгорнуті комплексні українознавчі дослідження з фундаментальних проблем українотворення на сучасному етапі з урахуванням набутків, уроків історії, вітчизняного і зарубіжного досвіду. Українознавчою школою, зокрема, передбачено систему комплексних наукових досліджень України як геокультурного феномену з власною долею, суверенністю та ментальністю, а головне - розкриття України й українства як єдиного, неподільного цілого в часі і просторі від найдавніших часів до сьогодення.

Українознавчі дослідження спрямовані насамперед на подолання імперських ідеологем, насаджуваних в Україні за радянської доби, згідно з якими вона розглядалась як певний набір суттєвих якостей, що відображали окремі сторони її життя, або як провінція (окраїна) радянської імперії. При цьому ігнорувалось, що Україна - це геополітична, етнонаціональна, мовно-культурна цілісність з тисячолітніми національно-державницькими і громадянськими традиціями.

Це був період, зауважує П.Кононенко, коли одні дослідники, керуючись науковими принципами, видали корисні українознавчі праці енциклопедичного типу, а інші - розглядали його лише з позицій російсько-більшовицької ідеології та політики. А тому звели його до опису (пропаганди) географічно-етнографічно-фольклорних частковостей або й відкинули зовсім. Зникли дослідження навіть про предмет українознавства. Тому втратилося розуміння родової сутності його поняття. Об’єктом розгляду стали хіба що окремі елементи феноменів: крає-, країно-, народо-, суспільствознавство. Отже, маємо, що маємо: для одних ще й досі Україна - це, передусім, лише територія або природно-географічне середовище, для інших - це, передусім, лише етнокультурна нація з її самобутньою мовою, традиціями, звичаями тощо або національна держава. А нерідко все зводиться до розуміння України як територіально-економічного регіону з невичерпними природними ресурсами, величезним інтелектуальним потенціалом та екологічними проблемами, тобто як рядової провінції імперії. „... Прагнення окупаційно-імперських режимів (від турецько-татарських до шляхетсько-польських, російських, німецько-фашистських та більшовицького), - зазначає П. Кононенко, - асимілювати, а далі й знищити українську націю, культуру, мову, державу, найефективнішим шляхом до чого вважалося знищення національно-духовної та державної самосвідомості, ₁ джерелом і опорою якої було передусім українознавство”¹. І це в той час, коли феномен „Україна” може бути і пізнаний і усвідомлений лише як цілісність, а отже - при комплексному (системному) підході, тобто в усіх вимірах, де, відповідно: крає-, країно, народо-, суспільствознавство постають як окремі ланки пізнання феномену „Україна і українство” як єдиного, неподільного цілого.

Наші сусіди і колонізатори робили все, щоб ми не одержували відповіді на найсакраментальніші питання буття і вічності, зокрема, в площині: що таке Україна, національна ідея, нація, націоналізм. На всі ці питання ми отримаємо відповідь в українознавстві. І дійсно, об’єктом українознавства є феномен Україна як геокультурний феномен, цілісність якого може бути осягнута в усій його величі, могутності і невичерпній повноті лише національно свідомим українцем, який відчуває любов до Бога й України, її народу і родоводу і готовий самовіддано й жертовно служити Батьківщині задля її добра і блага. Це трансцендентне знання, яке осягається душею, є її надбанням і не може бути адекватно виражене в логічних термінах і поняттях. Українознавство також - це система інтегрованих наукових знань про Україну, яка розкривається як неподільне ціле через концентри: Україна стародавня історія, етнос, природа і екологія, нація, держава, мова, культура, ментальність, доля, історична місія.

Предметом українознавства є вчення про українську національну ідею, її сутність, форми буття і розвитку в усіх аспектах, ракурсах, площинах, вимірах. Свідоме життя потребує великої енергії і волі, здатності до самоусвідомлення та самореалізації, формування своєї самосвідомості в ідею - філософію незнищенної єдності всіх членів суспільства задля великої життєвої мети. „Історія засвідчує: такого роду ідея-філософія в життєздатних народів та харизматичних етносів, - зазначає П. Кононенко, - формується віками й кристалізується в національну ідею. Ідея структурує націю. Нація свою життєву волю й мету теоретично і практично виражає в націоналізмі. Без великої ідеї „народ” - як храм без аналоя: часом і привабливий архітектурою, але холодний як склеп, або як людина з відмерлим серцем: може і колись приваблива, але - без майбутнього”^{^[4]}.

Таким чином, ядро нації, а отже, й ідея не виникає раптово, а лише внаслідок еволюції внутрішньої сутності, тобто Сутності, зумовленою самою природою. Особливо це стосується, на думку П. Кононенка, „сутності нації - феномена найбільш цілісного і незнищенного, - бо упродовж віків руйнувалися міста, держави, тисячі союзів₂, об’ єднань, конгломератів. Єдиною спільнотою на віки лишається нація”^{^[5]}.

Методом українознавства є самопізнання народом свого етнонаціонального „Я”. Результатом його застосування є відновлення історичної пам’яті, оживлення ментальності, глибинне розуміння історичних традицій, звичаїв і обрядів народного буття, моральних приписів, звичаєвого права, загалом відродження національної самосвідомості, почуття патріотизму, національної гідності і честі, формування державницького мислення. В такому випадку індивід перетворюється в національно свідому особистість, яка піднімається до розуміння загальнонаціональних завдань і потреб нації й активно включається в суспільно-політичне життя. Це дає можливість особистості осягнути сенс життя, своє місце в світі та покладену на неї історичну місію. Українознавство пропонує також різноманітні засоби, форми і методи трансформації українознавчих знань у національну самосвідомість мас.

Кожний українець почерпне відповіді на ці доленосні питання в українознавстві, що дасть змогу йому активно, а головне, свідомо і плідно включитися в українське суспільно-політичне життя. С. Єфремов, зокрема, у своїй праці „Українознавство” у 20-ті роки XX ст. наголошував: становище України в самому процесі нескінченної ще боротьби невиразне й мінливе. Це накладає на громадян й чимало нових обов’язків, а з них найбільший - знати свій край, щоб найбільш доцільно та інтенсивно служити йому. Ми нині також живемо в часи доленосних історичних змін, коли на кожний історичний виклик маємо давати адекватні відповіді, затримка яких чи кожний необачний крок несе в собі загрозу національній безпеці України.

Закономірно, що розбудова України як суверенної держави висунула на чільне місце відродження українознавства як наукової системи, що розкриває Україну як геополітичну реальність, а її народ як самодостатній, із самобутньою національною культурою, власною долею та історичною місією від найдавніших часів до сьогодення. Отже, говорити всерйоз про побудову власної держави без відродження духовності українського народу, формування його національної самосвідомості, почуття патріотизму, гідності і честі, української мови і культури є нонсенс, лукавою підміною національного державотворення, його імітацією, видимістю.

Вчені-українознавці розробили концептуальні підходи до вирішення нагальних проблем українотворення й докладають неабияких зусиль для широкого впровадження їх у життя насамперед у сферу науки, освіти і виховання, культури та державного управління. Проте зважаючи на пострадянський синдром, у якому перебувала українська нація в перехідний період, цього не вдалося досягти повною мірою. І, як наслідок, українознавство ще не зайняло належного йому чільного місця в національному державотворенні і тим самим ігнорується величезний попит народу на українознавчі знання. І дійсно, після проголошення незалежності України українознавство бурхливо розвивалося силами вітчизняних вчених та педагогів-практиків за участю західної української діаспори насамперед українських громад США і Канади (1991 - 1993 рр.). У наступні роки сфера впливу українознавчого знання на відродження нації була свідомо чи несвідомо звужена до критичної межі і водночас заповнена так званими плюралістичними цінностями, які, навпаки, призвели до розчленування народу, маніпуляцій його свідомістю із застосуванням брудних технологій та пограбування.

Втрачати наданий історичний шанс нашому народу аж ніяк не можна. Надто дорогою ціною і великою кров’ю борців за національне визволення він нам дістався. Адже українцям незалежна держава потрібна такою мірою, як і французам, німцям, росіянам та навіть багатьом малим народам на нашій планеті. В останні десятиліття чимало народів домоглося незалежності. Якщо на початку XX ст. було 52 самостійні держави всередині століття 82, то зараз їх - близько 200. Чим раніше той чи інший народ став на шлях побудови незалежної держави, тим більші успіхи мав він в економіці та культурі. До речі, на нашій планеті нараховується 2,5 тис. етносів, відомих етнографічній науці, та лише 195 із них облаштували своє життя у національних державах під егідою ООН. Не забуваймо також, що Україна є однією із засновників цієї славетної міжнародної організації. Нині ще декілька сотень народів і націй ведуть боротьбу за своє самовизначення і побудову власних держав. У найближчі 30 - 40 років прогнозується утворення на планеті ще близько 100 - 110 нових національних держав, переважно за рахунок розпаду федеративних утворень імперського типу.

Справжній демократизм у міжнародних відносинах, думається, восторжествує тоді, коли всі без винятку етнонаціональні спільноти, які проживають на Землі, реалізують свій соціокультурний потенціал. Існування також величезної маси людей, національні права яких щодня брутально зневажаються, свідчать лише про те, що до гармонізації етнонаціональних відносин у світі ще надто далеко. З одного боку, право етнічних спільнот на реалізацію національного самовизначення визнають усі суб’єкти міжнародного права, з іншого - на заваді його здійснення стоять прагматичні геополітичні чинники, у тому числі інтереси найбільш потужних держав світу.

Проголошення незалежності України на початку 90-х років XX ст. і вихід її з колишнього СРСР та широке міжнародне визнання відкрили українській нації шлях до світового співтовариства. Народи світу з величезним зацікавленням і надією звернули свої погляди на Україну, що як наднова зоря спалахнула в центрі Європи. Зважаючи на територіальні обшири й унікальне геополітичне розташування, великий талановитий народ, що правомірно входить до когорти найдавніших націй Європи і світу, невичерпні природні ресурси, багатоманітну природу і благодатний клімат, Україна просто приречена стати новочасною Елладою й взяти на себе роль регіонального лідера на перехресті Євроатлантичної, Євразійської та Мусульманської цивілізацій, гармонізуючи їх взаємовідносини й зберігаючи при цьому своє самобутнє етнонаціональне “Я”.

Відновлення наприкінці XX ст. незалежності України слід розглядати як перший етап новітньої мирної української революції, наслідком якої є відновлення й утвердження Української держави на міжнародній арені. Нині вже в Європі і світі ні в кого не виникає сумніву в тому, що Україна

це велика і перспективна європейська держава.

Нині ми, українці, з невимовною радістю і гордістю переживаємо другий, якісно новий етап новітньої Української революції, яка в народі отримала назву мирної Помаранчевої революції. Її пік прийшовся на 22 листопада - 8 грудня 2004 р. (17 діб). Неочікуваний спалах політичної активності українців безпосередньо пов’язується з відкритим невизнанням народом результатів тотально сфальсифікованих виборів нового президента України. Однак причина виникнення революційної ситуації в країні є, на наш погляд, значно глибшою. Так, комплексна політична, економічна та духовна криза в країні, породжена зрощенням влади і бізнесу та намаганням будувати державу не для народу, а для задоволення олігархічно-кланових інтересів, як відомо, з року в рік загострювалась. Проте влада робила вигляд, буцімто нічого надзвичайного в державі не відбувається. Така політика породила недовіру народу до влади, що зрештою призвело до масового вияву громадської непокори пострадянському режиму, який гальмував перехід України від комуністичного тоталітаризму до національної демократії.

Головним гаслом першого етапу революції було відновлення незалежної Української держави, яке, на жаль, через декілька років було зняте і по суті зведене до розбудови держави для держави космополітичного гатунку на основі вихолощених загальнолюдських цінностей без національного обличчя. На помаранчевому ж її етапі було висунуто нове гасло: розбудова держави для народу, тобто України української як великої європейської держави, спираючись на українську націю, її менталітет, історичні традиції, мову і культуру.

Революція переконливо засвідчила корінний злам у свідомості українського народу, який твердо заявив: ні - узурпації влади, поширенню тотальної брехні в засобах масової інформації із застосуванням брудних технологій для маніпуляції суспільною свідомістю, поклав край цинічному нехтуванню його виборчого права із застосуванням адміністративного ресурсу і довів, що буде відстоювати своє право на вільне волевиявлення до повної перемоги свободи і демократії в Україні. Мільйони українців на Майдані Незалежності в Києві та інших містах скандували: „Ющенко - так!”, „Нас багато і нас не подолати!”, „Свободу не спинити!”, поклавши правицю на серце зі сльозами на очах співали віками освячений український гімн „Ще не вмерла... ” й були впевнені - тепер вже точно Україна не вмре й не загине. Щасливий народ, в історії якого бувають такі миті, бо він повірив у свою власну нездоланну єдність і могутню силу й, нарешті, усвідомив конституційне положення про те, що пробуджена українська нація, до якої належать усі громадяни незалежно від етнічної належності, віросповідання, політичних поглядів тощо є єдиним, самодостатнім і повноправним носієм влади в державі.

Рік 2005 відкриває, на наш погляд, нову еру в історії України, започатковану Помаранчевою революцією, яка не випадково, а цілком закономірно спалахнула в стародавній столиці України-Руси м. Києві на вже всесвітньовідомому Майдані Незалежності. Український народ серцем відчув нестримний потяг до волі, успадкований від славних предків й нарешті збагнув своє принизливе рабське становище і рішуче проголосив, що він є повноправним господарем на своїх споконвічних, етнічних землях, що він сам обирає собі владу і свою долю, не оглядаючись на схід чи захід, що він є справжнім гарантом свободи і демократії в Україні й воліє жити і творити у власній європейській державі. Світова спільнота, у свою чергу, іншими очима почала сприймати Україну і заново відкрила український народ, який, до речі, входить до когорти найдавніших націй Європи і світу. Збулось пророцтво Нострадамуса понад чотиристап’ятдесятирічної давності, який пророкував, що воскресне древній народ на берегах сивого Дніпра і постане перед світом у всій своїй величі, могутності і духовній красі, величні діяння якого будуть мати визначний вплив на долю людства у III тисячолітті.

Помаранчева революція підсумувала і надала новий імпульс для вирішального повороту української суспільної свідомості в бік прискореного здійснення національно-демократичних перетворень, спрямованих на реформування всіх сфер життя в державі на українознавчих засадах. Про наявність і розвиток цих тенденцій, зокрема, переконливо свідчить опитування населення України Всеукраїнською соціологічною службою у серпні 2004 р. (репрезентативна вибірка - 2400 чол.).

Зафіксовано, зокрема, кардинальні зміни у політичних поглядах населення країни. Як виявилось, більшість українців надає перевагу демократії (55,82%) над авторитарним режимом із сильним лідером (18,48%), соціально орієнтованій конкурентоздатній ринковій економіці, заснованій на приватній власності (37,15%) над централізованою адміністративно-плановою економікою (30,99%). Розвиток України як незалежної держави з опертям на власні сили та проведення політики налагодження рівноправних відносин зі Сходом і Заходом підтримала більшість опитаних (52,91%). Ідею створення єдиної Української помісної православної церкви на базі православної церкви Київського патріархату також підтримала більшість опитаних (50,44%).

Отже, нав’язування свого часу українському народу думки про те, що, мовляв, національна ідея буцімто не спрацювала, є нонсенс і не витримує ніякої критики. То ж не випадково сама національна ідея як духовний консолідуючий чинник вивела на Майдан Незалежності в м. Києві під час Помаранчевої революції водночас студентсько-учнівську молодь, представників середнього і дрібного бізнесу (середнього класу власників, що нині зароджується в країні) та силових структур, державних службовців, діячів культури, освіти і науки і церкви, які об’ єдналися заради досягнення спільної мети - побудови Соборної України як національної демократичної європейської держави, що має зайняти належне місце у сузір’ї цивілізованих країн світу.

Таким чином, підсумовуючи вищесказане, є всі підстави стверджувати, що Помаранчева революція - це революція насамперед у духовній, морально-етичній сфері, яка дала змогу без кровопролиття мирним шляхом усунути збанкрутілу владу й повсюдно розпочати процес її оновлення та вдосконалення зверху донизу, спираючись на міжнародне право, європейські стандарти, норми і правила, що забезпечують нормальне функціонування державного механізму і громадянського суспільства з урахуванням менталітету та півторатисячолітньої історичної традиції національного державотворення. Оновленій владі, думаємо, слід негайно зупинити надв’язувану народу навалу чужорідних так званих плюралістичних цінностей, кожна з яких претендує на абсолютність, самодостатність та ізольованість, що спричинили штучне його роз’єднання, зокрема, за ідеологічною, соціальною та конфесійною ознаками і загрожують перетворити народ у безлику атомарну дешеву робочу силу, стимулюють відтік інтелекту з країни, а саму державу перетворюють у сировинний придаток інших країн.

Найвищим пріоритетом нової влади має стати розробка довготривалої стратегії ідеологічного, психологічного та інноваційного забезпечення національного державотворення і розбудови громадянського суспільства на українознавчих засадах і формування на цій основі національної еліти з високим рівнем національної самосвідомості, моралі, державницького мислення та політичної культури, здатної забезпечити відхід усього народу від пострадянського мислення, очолити реформування всіх сфер життя українського суспільства й у стислі строки вивести країну з духовно-культурної, соціально-економічної та політичної кризи, уможливити її швидке просування на шляху до цивілізованого світу. Однак остаточна перемога ще попереду, коли весь український народ свідомо й активно включиться в розбудову єдиної і неподільної України української і доведе всьому світу, що Україна не лише займає надзвичайно важливе геополітичне становище на європейському континенті, а й стане серцем Європи.

Помаранчева революція відкриває нові, небачені досі можливості для долучення українського народу до українознавчого знання, що гарантує формування сучасної української нації та виконання покладеної на неї історичної місії - плекання Вільної України. Підстави для такого оптимізму є. По-перше, це наявність всесвітньовідомої кононенківської українознавчої школи; по-друге, досвід наукової розробки і впровадження українознавства, накопичений за роки незалежності України; по-третє, готовність нової влади до українізації України. До того ж Верховною Радою України невпинно нарощується законодавча база і створюються легалізовані правові умови для проведення цієї роботи.

Візьмемо, наприклад, Закон України про державні цільові програми, що визначає засади їх розробки, затвердження та виконання. Загальнодержавна цільова програма національно-культурного розвитку, зокрема, спрямована на розв’язання соціокультурних проблем, збереження національної спадщини, задоволення інтелектуальних та духовних потреб українців. Це, на нашу думку, пріоритетна, серцевинна загальнодержавна програма, реалізація якої гарантує успішне виконання інших загальнодержавних програм, а саме, економічного, науково-технічного, соціального розвитку та охорони довкілля, бо саме вона має виховати національно-патріотичну еліту на українознавчих засадах, здатну втілити їх у життя і забезпечити відродження української нації.

Українська нація очікує від всенародно обраного президента України Віктора Ющенка та його соратників, яких на владний Олімп підняла Помаранчева революція, рішучих дій по втіленню високих очікувань і заповітних мрій громадян в українське життя.

Українознавче просвітництво як ідеологія є виразником буття українського народу, а саме: його релігійної віри, менталітету, національного характеру, мовно-культурного і мистецького життя та історико-державницької традиції, тобто як єдиного, неподільного цілого. Іншими словами, українське просвітництво є виразником національного духу нашого народу, його любові до рідного краю, нестримного бажання жити власним вільним життям у національній державі. Тому українознавче просвітництво є постійно діючою всенародною самосвідомістю-силою, яка в усі історичні часи невпинно творить, розвиває і поширює національну ідею серед народу у формах, що відповідають вимогам часу і дають змогу адекватно відповісти на його доленосні виклики, забезпечуючи у такий спосіб безперервне буття народу як цілісного, духовно-культурного організму, окремішнього відносно інших народів з яскраво вираженим національним обличчям, у якому виразно проступають етнічні риси. Просвітителями народу, як правило, виступають українознавці з числа релігійної, науково- педагогічної та державної еліти. Є всі підстави стверджувати, що українознавче просвітництво зажди було й є богонатхненним, народо-, націє-, державотворчим та українознавчим за своєю спрямованістю змістом, засобами, формами і методами.

Українознавче просвітництво завжди було органічно пов’ язане з рідною землею, буквально вкорінене в неї. Просвітителі інтуїтивно розуміли її Душу, настановлювали і вчили народ жити в любові і гармонії з Нею. А багатоманітна природа рідного краю з прадавніх часів своїми чорноземами, хліборобським статком та пасіонарним (інформаційним) випромінюванням плекає народ, формує його якісні ознаки й особливості та спрямовує бурхливий етногенетичний процес на його споконвічних етнографічних теренах у напрямку, що дає можливість йому зберегти своє етнонаціональне ядро й вижити за будь- яких несприятливих умов і обставин.

На визначальний етноформуючий вплив природного „Довкілля українського терену”, на становлення української нації звертає увагу В. Сніжко. Провідною ідеологією планети Земля, вважає він, є започаткування, збереження і продовження життя, яке сформувалося до появи людини, а ґенеза людини увібрала в себе всі планетарні особливості і нині вона має продовжити ґенезу Планети шляхом трансформації біосферної ідеології в ідеологію сфери розуму (ноосферу). „Національні, психологічні особливості кожного суспільства, зокрема, - зазначає В. Сніжко, - формувалися під впливом комплексу певних природно-кліматичних умов (структура рельєфу, абіотичні та біологічні характеристики) та впливу дії допоки що містичних факторів”¹.

Історія українознавчого просвітництва - це історія ідеологічного забезпечення національною елітою споконвічного буття українського народу як могутнього етнонаціонального організму, розвитку всеукраїнської національної самосвідомості-сили, здатної давати адекватні відповіді на доленосні історичні виклики часу і забезпечувати виживання народу у скрутних обставинах, а також саморозвиток і творчу самореалізацію нації як Самості, співтворця божого Задуму. Основні історичні періоди розвитку українознавчого просвітництва - це ідеологічне забезпечення: а) становлення українського етносу і творення ним самобутньої духовно-культурної традиції; б) переростання українського етносу в державно-політичну націю; в) національно- визвольного руху за вільну Україну й поновлення державності; г) відновлення Української держави та її утвердження як повноправного суб’єкта на міжнародній арені.

Народна просвіта в Україні має тисячолітні традиції. З прадавніх часів вона виступала як наймогутніший засіб збереження етнічної самобутності та джерелом національної самосвідомості українців. Виразниками дум, пошуків і сподівань українського народу в дохристиянську епоху виступали представники його духовної верстви - жерці, волхви, співці, які мали повагу в князів і пошану у всього народу. Стародавнє духовенство - жерці, волхви пошановувались як служителі Всевишнього, посередники між Небом і Землею, наближені до божественного Істини, чарівники, чаклуни, провісники, яких у народі називали віщими. Існувала своєрідна ієрархія жерців. Кожне поселення мало свого волхва, а всіх їх очолював головний волхв чи жрець, наближений до князя.

В українській міфології зустрічаємо гігантську світоглядно- ідеологічну язичницьку концепцію релігії: всі боги існують у Сварозі і через Сварога. Сварог обіймає собою світ богів, світ Прави, як основи порядку у Всесвіті у формі Універсуму, світ Яви, як він нам являється (фізичний світ або світ природи) та Нави чи Раю, що символізує невидимий потойбічний світ, у який відходять душі померлих людей. Те ж саме маємо і в індійській язичницькій релігії: все є Брахма. Все - це дух, цей світ - теж дух, як і наша земля, наше життя, люди, тобто не існує нічого поза ним. Все - це безсмертний Брахма і не існує нічого іншого поза ним. Все, весь цей прекрасний Всесвіт - це тільки Брахма. Язичницький пантеон, відповідно, має таку трищаблеву структуру. Вищий, наднебесний світ очолює Сварог. Він асоціюється із жрецьким прошарком та священними царями-жерцями, що відповідають за юридично-магічні аспекти космічного буття (Прави). На рівні середнього світу, що охоплює простір між небом і землею (Ява), діють його сини, які конкретизують і реалізують окремі батьківські функції. Насамперед це Даждьбог, Цар-Сонце, син ясного неба Сварога та Перун

бог блискавки і грому в нижньому підземному світі (Нава) існував Змій, суперник Перуна, дуже подібний до Дракона-Змія енеолітичних землеробів і, мабуть, ототожнений з ним і ймовірно до цієї категорії богів належала і Мати - Земля та Мокоша.

Боги поділялися також на два протилежні табори, між якими точилась постійна боротьба. На одному боці знаходились боги дня, світла, добра, життя, родючості, на другому - боги темряви, ночі, мороку, смерті, злиднів, зла. До богів, яких вшановували всі слов’янські племена, належали Перун і Велес, відомості про яких є у всіх частинах слов’янського світу. Так, Перун - це володар блискавок і грому, бог війни і воїнів, що у X ст. посідав провідне місце в язичницькому пантеоні українських богів. В цей час поклоніння Перуну набуває значення дружинно-князівського культу, безпосередньо пов’ язаного з народженням Київської держави. Саме йому воїни „покладали зброю свою, і щити, і золото”. Він ідентичний також грецькому Зевсу, римському Юпітеру, скандинавському Одіну, кельтському Нуаду, якого ще називали Аргетмлах, скіфському Аресу та Гераклу (Геродот не називає їхніх скіфських імен), індійському Індрі. Зв’язок з аграрними циклами, сільськогосподарським побутом населення, а також український язичницький календар уособлює „скотий” бог - Велес, він же покровитель добробуту. Поряд з обожненням Неба та могутніх загадкових сил і стихій природи сакрального культового значення надавалося також знаряддям праці, зокрема, плугу, возу, звеличувався хліб, хата, як колиска українського народу, берегиня родинного вогнища піч тощо.

Розвинута природна язичницька ідеологія, що сповідувала любов до рідної природи, виховувала повагу давніх українців до хліборобської праці, буквально вкорінювала споріднені літописні племена в рідну землю, і тим самим адекватно виражала живу душу Українського терену. Тому стародавня Україна жила повнокровним духовним і матеріальним життям і ніколи не була пусткою. Культурне життя на її території вирувало як в доісторичні, так і в історичні часи. Так, нині загальновизнано, що Україна є одним із світових центрів антропогенезу на Планеті. На українських теренах виплекане землеробство (трипільська культура, V-III тис. до н.е.), яке згодом поширилось у всій Східній Європі. Середнє Подніпров’я і Український Степ - це прабатьківщина формування індоєвропейських народів, звідки арії у ІІІ- ІІ тис. до н. е. розселились у всі кінці світу. Україна є також прабатьківщиною давніх слов’ ян, які у V-VI ст. розселились у Центральній, Південній і Східній Європі.

Вінцем стародавньої історії України є, безперечно, формування на базі літописних племен язичницької ідеології українського етносу. Та саме головне полягає в тому, що культурна тяглість на українських теренах ніде і ніколи не переривалась. Десятки племен і народностей, які в різні історичні часи проживали чи проходили територією України, лише збагатили генотип українців, надали йому психоетнічної універсальності.

Так, давнє населення України затримувало в собі сліди попередніх етнічних впливів. На цій основі наші прапращури вбирали в своє єство домішки ядранської, арменоїдної, нордичної рас, але й за таких умов вони не стали домінуючими в якомусь одному просторі (місці), та, подруге, не змінили ядра місцевого етносу - його праслов’ янської основи. Етнічні домішки тільки збагатили генотип української етнокультурної нації, надавши їй фізичної й культурно-психічної універсальності, а саме: фізичних якостей, почуттів та думок світоглядного виміру, інтересів, занять, а також емоційної, інтелектуальної та психічної унікальності. Отже, українці еволюціонували з кореневого давньослов’ янського етносу, а тому є етносом кореневим, окремим стовбуром на світовому Дереві та історичним суб’ єктом з притаманними йому етнокультурними і національними рисами. Універсальний характер українського менталітету, спричинений гетерогенністю української природи, її багатоманітністю здолав синдром страху давніх українців перед гомогенним, одноманітним, одновимірним простором, що зумовило творення ними багатовимірного мікрокосму у себе в дворі, який підкреслював і підкреслює нині окремішність нашого народу серед інших народів світу.

Творення української нації на етнічній основі у власній державі започатковане ще в ранньому середньовіччі. Давні українці-русичі, як і всі народи середньовічної Європи, християнізуються. Місце язичницької космології займає космогонічна концепція творення світу Богом. Так, Бог (Творець, Всевишній) посідає місце космологічної Прави (космічного порядку), Ява як проявлений матеріальний і людський світ тлумачиться як прояв Святого Духа, а потойбічний світ предків Нава ототожнюються з Царством Божим, яке уособлюється Спасителем Ісусом Христом. Отже, „потамований християнством давній український світогляд виявився настільки значущим та живучим, що, по суті, повністю переінакшив всю нав’язану народові християнську обрядовість та персоніфіковані свята, вклавши у них свій глибинний світ. І сталося це саме тому, що вироблені віками духовні цінності народу дійсно йшли від найістотнішого для людини - світу природи і світу діянь”¹.

Молитовне звернення до Небесного Отця замінює поклоніння природі, тобто відбувається перехід від об’ єктивістської, споглядальної парадигми пізнання світу, що вимагала дослухатися до вселенського Логосу і поклонялась йому до діяльнісної парадигми, яка спонукає не лише пізнавати, а й змінювати світ, „підкорювати” природу з метою задоволення потреб людства. Виникнення діяльнісної парадигми буття людини в світі, здійснюваного за схемою: „мета - засіб - результат”, зумовило поділ світу на суб’єктно-об’єктні відносини, повернення світу до людини лише своїми утилітарно-значимими сторонами як абстрактної об’ єктивності, підпорядкованої її цілям і бажанням, що врешті-решт призвело до порушення екологічної рівноваги між природою і людиною. Разом з тим, вилучено велику кількість давнього населення України для занять політикою, наукою, культурно-освітньою та просвітницькою діяльністю і влаштуванням власного побуту.

Християнська церква відчула свою сакральну силу та божественну могутність дії морального закону в космологічному вимірі і взяла під свою духовну опіку душу людини, а її тіло віддала під опіку світської, мирської влади. На місці язичницьких святилищ (капищ) постають величні християнські собори, монастирі, церкви, а споконвічна язичницька звичаєвість і обрядовість наповнюються християнським змістом. Найвищим авторитетом стає Святе Письмо (Євангелія), до якого додається авторитет отців церкви. Слово ототожнюється з духовністю, набуває сакрального змісту, а діло - з мирськими справами, позбавленими таємничості, тобто секуляризується. Тому в середньовічній свідомості Слово тлумачиться як ключ до розкриття коду діла: хто володіє Словом, той оволодіває ділом і панує над світом. Абсолютно справедливе небесне, божественне право переводиться в систему канонічного церковного права, отже, духовність немовби опускається з неба на землю й гуманізується, набуває соціального значення. Сама ж людина опинилася під владою двох пануючих ідеологій, які не завжди мирно співіснували й нерідко поборювали одна одну, щоб одній із них довести свою вищість.

Споконвічні традиції громадського життя і побуту, обрядова культура та звичаєве право, глибока релігійність були засобом збереження народом своєї історичної пам’яті, вічними оберегами його самодостатнього існування, закарбувались у його ментальності і є невичерпним джерелом подальшого саморозвитку нації як Самості. Небувалого розквіту набули літописання і народний фольклор: билини, історичні перекази, пісні, думи, оповідки тощо за княжої доби. Славнозвісними творцями київської державницької традиції в цей історичний час виступили: київський князь Аскольд, Володимир Великий, Ярослав Мудрий, Володимир Мономах, Мстислав Мономахович Великий, а також київські ідеологи - митрополити Іларіон Київський і Климент Смолятич, її продовжувачами у формі галицько-волинської державницької традиції - Роман Мстиславович Великий, Ярослав Осмомисл та Данило Галицький. Саме безперервна усна передача з покоління в покоління заповітів пращурів допомогла українському народу вистояти і пережити монголо-татарську навалу у XIII ст., витримати важкі випробування, що випали на його долю в XIV - XV ст., коли Україна опинилась під Литвою і Польщею.

Особлива роль українських просвітителів: С.Оріховського, В.Загоровського, В.Тяпинського, С.Кленовича, Г. Смотрицького, К. Острозького, Й.Верещинського та українського козацтва, що вийшло на політичну арену у XVI ст., насамперед його керманичів в часи розквіту Запорізької Січі у творенні ідеї народного єднання як національно-визвольної ідеї. Широке поширення її серед народу врешті призвело до відновлення української державності і створення Козацько- Гетьманської держави у XVII - XVIII ст.

Виразником духовного обличчя України у XVIII ст. є визначний вітчизняний філософ Г. Сковорода. Він усвідомлює відмінне від усіх людей, єдине і виключне своє завдання - духовне просвітлення народу. Сковорода здійснює його впродовж свого життя. Вся його творчість натхненна полум’яним прагненням пробудження українського народу через самоусвідомлення ним свого власного, етнонаціонального „Я”. Він усвідомлює, що таке завдання може бути під силу тільки Духу народу і жертовно уособлює себе з ним. Суть цього пробудження - перевтілення земної людини в людину небесну, тобто боголюдину. Цілковито підпорядкувавши своє життя самопізнанню свого божественного „Я” (божественного в собі) та духовному самовдосконаленню філософ своїм особистим прикладом довів, що саме через „чисте”, „нове” й „світле” серце, під яким він розуміє єдність підсвідомого і надсвідомого, тобто осередок усього доброго, пророчого і прозорого, проявляється дійсна людина, відбувається її обожнення. Соціальним ідеалом для нього є горня (духовна) республіка - „особлива країна”, „новий світ”, „царство любові”, що має надати життя народному духу, благородство серцю, світлість думок і помислів розуму, де не може бути „ні старості”, „ні статі”, оскільки в ній немає місця для всього плотського. Саме так бачиться Сковороді - автору „філософії серця” жертовний шлях від пересічної людини до боголюдини, бо врешті всі ми є дітьми (а не рабами) Бога. Про це йде мова у всій творчості Сковороди.

Після втрати державності наприкінці XVIII ст., коли суспільне українське життя, як здавалося, вимерло, на авансцену політичного життя в якості провідника національної ідеї у XIX ст. виступила різночинна інтелігенція, натхненна ідеями європейського просвітництва насамперед концепцією націоналізму, розроблену німецьким філософом Й. Гердером. Він доводив, що людська цивілізація існує не в загальнолюдських, а в конкретних національних формах. Культурний прояв національної спільноти має бути самобутнім, неповторним, унікальним і виявляти себе в природній мові, вродженій ментальності, особливому способі життя народу. Кожний народ має право на національне самовизначення, а ідеалом буття народу є національна держава. Визначальною ознакою будь-якого народу, що гарантує його окремішнє існування, є наявність національної самосвідомості у громадян як членів національної спільноти. Людство, за Й. Гердером, - це яскраве суцвіття вільних націй і народів.

Основним політичним гаслом української інтелігенції в цей історичний період було згуртування українського народу довкола ідеї відновлення та побудови національної держави, спираючись на природне право кожного народу на національне самовизначення, отже, вона закликала до створення національно-державницької ідеології відродження України. Для українських ідеологів того часу насамперед в особі її провідників - носіїв ідеї національної державності, характерні висока ідейність і патріотизм, поєднані з жертовністю, що добровільно вели просвітницьку роботу серед народу задля його добра і блага на громадських засадах, яка, як правило, виходила за межі їх професійної діяльності.

„Коли з’ явилась „Енеїда” І. Котляревського, - зазначає Р. Іванченко, - стало зрозуміло, що Україна невмируща, що вона підвелася з колін. Коли з’явилась постать Т.Шевченка на тлі тогочасної суспільної немічності - стало очевидним, що український народ випростався і піднявся на весь величавий зріст, на всю могуть нескореного духу, піднісся над ганьбою і нищенням у минулому. Ось чому Т.Шевченко становить цілу епоху в історії відродження не лише української літератури, а й українського духу й самосвідомості”¹.

Будучи виразником українського національного духу та невмирущої української душі, її нестримного потягу до волі в цей час вічний як народ, геніальний поет Т.Шевченко поставив на сторожі закованого у кріпацьку неволю українського люду рідне слово. Шевченко - явище велике й вічне, він невичерпний і нескінченний. Волею історії Кобзар ототожнений з Україною і разом з її буттям продовжується нею, повсякчас відзиваючись на її нові болі і думи, росте й розвивається разом з нами в часі і просторі. Вже кілька століть поспіль наш геніальний пророк як Атлант тримає на своїх могутніх духовних плечах українську націю, свято оберігає її й освітлює їй шлях у майбутнє.

Визначним ідеологом національного відродження у XIX ст. виступив видатний вчений М. Драгоманов, який конкретизував національну ідею з урахуванням історичних викликів та вимог часу, визначив у перспективі долю й місце України в європейській цивілізації, а також вказав шлях розвитку визвольної боротьби - це відновлення самостійної України у тісній співдружності з децентралізованою демократичною Росією у формі демократичної федерації народів Росії, де всі народи, великі і малі, знайдуть місце для політичного буття, та демократичною Європою. Цим самим М. Драгоманов спрямував думку цілого покоління української інтелігенції на велику жертовну працю - відродження України як соборної країни через возз’єднання українців, що перебували під владою Австро-Угорської та Російської імперій.

Саме тому творча спадщина М.Драгоманова, у якій містився заклик до самодержавної Росії відмовитися від централістичної ідеології та анексіоністської політики, яку впродовж багатьох століть проводять російські імперські кола, була заборонена як у царській Російській імперії, так і в більшовицькій „соціалістичній” Російській Федерації. Зате для України ідейно-теоретична і політична діяльність М.Драгоманова мала в той час, коли визвольна боротьба українства була у зародковому стані, надзвичайне значення - це вивільнення української свідомості від міфів російської імперської свідомості, на якій виховувалося кілька поколінь українців, які почали позбуватися комплексу меншовартості, малоросійства, хохляцтва, холуйства і перед українством відкрилася світла перспектива власного національного поступу.

М.Драгоманов і драгоманівці, як представники європейського соціалізму, що визнавали право народів на побудову соціалізму у власних національних державах, вели безкомпромісну полеміку з російськими народниками - соціалістами-утопістами, представниками так званого соціалізму утопічно-общинного. П.Лавров, М.Бакунін, П.Ткачов, зокрема, на перший план висували вирішення соціально- економічних проблем, ігноруючи при цьому право народів, які входили до складу Росії на національне самовизначення після повалення самодержавства і насправді поєднались із сумнозвісною централістичною ідеологією Російської імперії, яка від середньовічних часів не зазнала жодних змін.

І.Франко, будучи послідовником М.Драгоманова в 90-ті роки XIX ст. за умов, коли політичного руху українського населення фактично не було і не існувало жодної української політичної партії, протиставив боротьбі за всеросійську соціалістичну революцію боротьбу за утвердження української національної ідеї й оживив державницьку ідею в нових історичних обставинах. На відміну від „патентованих патріотів”, він різко критикував „національну еліту”, яка, „полюблюючи Україну”, фактично мирилася з політикою гноблення народу „цісарсько- конституційним” урядом Австро-Угорщини й виражав при цьому любов до трудового народу. Він вважав, що зло криється не в людях самих по собі, а в тих кайданах, якими вони заковані сильними світу цього.

Особливо різко І. Франко виступав проти марксистського уявлення про суспільний прогрес людства, який нібито цілковито зумовлюється іманентним розвитком продуктивних сил поза волею і бажанням людини і з якого випливала фатальна неминучість пролетаризації селян та перетворення їх у наймитів, фабричних робітників, тобто в пролетаріат. Соціалістичне суспільство він трактував як асоціацію вільних, самокерованих громад, де поважаються права людини і вільний саморозвиток, що не допускає зверхності однієї громади над іншою. Реальний шлях переходу селян до соціалізму він вбачав у розвитку кооперативно-спілкового селянського руху. І.Франко наголошував, що ми мусимо серцем почувати національний ідеал, розумом прояснювати його і раціонально обґрунтовувати, вживати всіх сил і засобів, щоб наблизитися до нього, інакше він не буде існувати, і ніякий містичний економічний фаталізм не сотворить його нам, а розвій матеріальних відносин потопче і роздавить нас як сліпа машина. Як визначний просвітитель І.Франко все своє життя присвятив народу, щоб пробудити в ньому жадобу знань, світла, добра і справедливості й допомогти йому віднайти шлях до них. Виходячи з цього, він повсюдно відстоював самобутність української мови і культури і вбачав майбутнє України в колі вільних націй і народів світу.

Українське просвітництво може пишатися своїми результатами, досягнутими в період національно-визвольних змагань, які промовляють самі за себе: відродження українства в XIX ст., формування на рубежі - XX ст. української партійно-політичної еліти, відновлення нею національної державності - Української Народної Республіки в 1917— 1920 рр. Це переконливо засвідчує вічність української нації, її невмирущість, яка, незважаючи на тривале перебування різних частин України у складі держав-сусідів та імперій, зберегла спільну мову, ментальність, національну культурну самобутність громадського життя і побуту. Провідними теоретиками національного державотворення й борцями за Вільну Україну виступили в цей час: М. Міхновський, М. Грушевський, В. Винниченко, С. Петлюра, В. Липинський, Д. Донцов, С. Шелухін, І. Огієнко, Ю. Липа. Тим самим, українське просвітництво було поставлене наприкінці XIX - початку XX ст. на наукову основу й стало розглядатись як науково-просвітницька діяльність.

Діяльність українських інтелектуалів-просвітителів у періоди бездержавності, як відомо, була пов’язана з ризиком, особливо коли вона виходила за межі етнокультурної діяльності і набувала політичного відтінку. Тоді окупаційна влада вдавалася до репресій, ув’язнень, заслань і навіть позбавлення їх життя, вбачаючи в них загрозу існуючому політичному режиму, нехтуючи при цьому думкою прогресивної громадськості. Особливо жорстоких і масових політичних репресій зазнала патріотично налаштована українська інтелігенція, причетна до українізації 20-х років, з боку радянської влади в 30-ті роки під приводом боротьби з так званим “українським буржуазним націоналізмом”, ОУН і УПА в роки Другої світової війни та повоєнні роки, дисиденти-шестидесятники та Гельсинкська спілка в 60-ті роки. Проте застій і наступ русифікаторів у 70-ті роки не зміг зупинити розгортання руху за незалежність України у 80-ті роки, а також зародження і широке розгортання просвітницької діяльності Народного Руху України в 90-ті роки XX ст., що врешті призвело до проголошення незалежності України.

Кожний народ упродовж своєї історії, безперечно, переживав трагічні події, які наклали відбиток на його подальшу долю і навіть загрожували його існуванню взагалі. Досвід переконливо засвідчує: виживають тільки харизматичні народи, які своєчасно дають адекватні відповіді на доленосні історичні виклики. Як бачимо, не оминула лиха доля й український народ, історія якого написана кров’ю незліченної кількості борців за волю і національне самовизначення, що дало змогу українській нації відстояти своє право на існування у найважчі історичні часи, навіть знекровленій штучними голодоморами у першій половині XX ст. та лукавими ідеократичними експериментами над собою у другій його половині.

Як бачимо, навіть стислий аналіз основних етапів історичного розвитку українського просвітництва, на наш погляд, досить переконливо засвідчує його особливу роль у формуванні і розвитку українського етносу, творенні ідеї національної державності та перетворенні на її основі українського етносу в націю як суб’єкт державотворення, здатну до облаштування свого життя у власній державі. Жертовна, повна незгод та жорстоких випробувань діяльність українських просвітян ніколи не згасала протягом всієї національної історії України й у різні історичні часи завжди сприяла розквіту нації і держави, закликала до національно-визвольної боротьби за волю в часи їх занепаду.

VII

Українським політикумом все більше нині усвідомлюється необхідність розробки національно-державної ідеології на українознавчих засадах, що має стати наріжним каменем державотворення та розбудови громадянського суспільства в Україні. Вона, на наш погляд, поки що формується надто повільно, імпульсивно, так би мовити методом “спроб і помилок”. Це, відповідно, спричиняє відсутність чітко спланованої ідейно-політичної роботи серед громадян, спрямованої на виховання у них національної свідомості і громадянських чеснот та формування державницького мислення у фахівців різних галузей знань. На заваді тут є засилля в Україні популізму та глобалізму у формі крайнього прагматизму, заснованому на бездумному просуванні у всі сфери українського суспільного життя принципу економічної доцільності, який не тільки заперечує важливість розробки національної ідеї, а й звичаєве право, споконвічні духовно- культурні цінності та морально-етичні засади укладу громадського життя і побуту українців.

Ускладнює вирішення цих доленосних питань те, що навіть ті українські вчені, журналісти і політики, які розуміють необхідність єднання громадян України в сучасну націю, у кращому разі тільки повторюють у різних контекстах вислів “національна ідея”, водночас скаржачись на неясність того, що має означати цей вислів. Звідси великий діапазон різних тлумачень цього поняття. Так, деякі вітчизняні фахівці вважають, якщо зміст вислову “національна ідея” є незрозумілим і, мовляв, не піддається науковій аргументації, то годі сподіватись, що вона “працюватиме”. Тому основна увага, на їх погляд, має бути зосереджена на з’ ясуванні того, що таке нація, які існують різновиди націй, як нації виникли й виникають і яка роль політичних ідей та ідеологій, зокрема, ідеології націоналізму в їх виникненні.

Тому дослідникам націй та націоналізму пропонується лише зрідка вживати вислів “національна ідея" як допоміжний - частіше всього як синонім вислову “національна свідомість”. Звідси ці дослідники роблять висновок, що “вислів національна ідея” належить скоріше до так званих термінів-парасольок - тобто термінів, які у різний спосіб (залежно від розуміння того, хто їх застосовує) можуть об’ єднувати в собі цілий набір понять.

Як бачимо, національна ідея неправомірно позбавляється цілісності, інтегративності, об’ ємності, категоріальної самодостатності і вичерпності, змістовної глибини і фундаментальності, інформаційної насиченості та життєвості. Її роль, по суті, зводиться до звичайного технічного прийому - об’ єднання того чи іншого набору понять під одним дахом залежно від уподобань дослідника. Тому й не дивно, що українському народу нині нав’язуються невластиві йому сумнівні способи і форми господарювання та організації духовно-культурного життя, плюралістичний набір різнорідних, нерідко суперечливих ідеологічних схем, політичних догм, соціальних моделей тощо, які гальмують розбудову держави, бо явно суперечать українській ментальності. Сковує українську політичну думку у науковій розробці національно-державної проблематики, на наш погляд, комплекс меншовартості, породжений безкомпромісною багатолітньою боротьбою з так званим “українським буржуазним націоналізмом” радянської доби.

Від подібних підходів до вирішення проблеми національного визначення вигідно відрізняються праці І.Головінського, який дає в них аргументовану психологічну інтерпретацію згаданих понять з позицій сучасної науки.^{^[6]} Довгі десятиліття неволі, на думку Головінського, сформували глибоке душевне спустошення у багатьох людей, тому не всі українці розуміють вагомість національної ідеї, її суть і роль у розбудові держави. Заперечення окремими політиками життєздатності національної ідеї, заявляючи, що вона “не спрацювала”, лише засвідчує їх нерозуміння суті й динаміки національної ідеї. “Аби національна ідея могла бути втілена у життя і реалізована на практиці, наголошує і Головінський, необхідно докладати максимум зусиль для того, аби плекати і розвивати національну свідомість у широких масах населення. Доказом живучості української національної ідеї є проголошення незалежності після десятиліть неволі, морального і фізичного спустошення”^{^[7]}. Майбутнє незалежної України, вважає вчений, залежить від молоді, яка прийде на зміну старшим поколінням у справі утвердження та розбудови держави. Це не станеться внаслідок випадку, а тільки внаслідок доцільного і свідомого виховання.

Визначення національної ідеї було в центрі уваги Першого українського конгресу націоналістів (Берлін, 1929 р.), що фактично поклав початок формуванню Української повстанської армії (УПА). В декларації Конгресу, зокрема, наголошується, що національна ідея - це внутрішня (згорнута) форма нації. Вона розгортається в національну культуру як свою зовнішню форму. Необхідною і найкращою формою існування нації є держава, що забезпечує її входження в родину цивілізованих націй і народів^{^[8]}. На думку В.Кушерця, важливо „прикласти” цю „внутрішню” форму нації до України, тобто визначити специфіку української ідеї. В умовах сучасної трансформації та відродження української нації особливого значення, вважає вчений, набуває посилення етнонаціональної домінанти в усіх соціальних програмах, а потенціал знань має бути орієнтований на реалізацію всіх заходів суспільної перебудови, що належить до царини національної ідеї, яка могла б виконувати роль „стрижня” та „двигуна” у цьому складному, багатоаспектному процесі. „Національна ідея, - зазначає В.Кушерець, - це виражені інтелектуально, тобто осмислені і чітко сформульовані духовні (священні) основи буття етносу - його неповторності, цілісності, історичної спрямованості, сенсу життя і місця серед інших народів”^{^[9]}. Національна ідея, з точки зору В.Кушерця, поєднує архетип і свідомість нації, живе в глибинах підсвідомості народу як нездоланна мрія, суб’єктивне устремління, живе навіть тоді, коли народ позбавлений своєї мови, держави, території. За певних умов національна ідея виступає основою відродження усього втраченого.

Багатьом українським політикам та інтелектуалам, які ще не повною мірою позбавились комплексу малоросійства, провінційного мислення та вкрай негативного ідеологічного впливу імперського міфу, згідно з яким Росія є спадкоємницею ранньосередньовічної держави „Київська Русь” слід взяти за приклад вітчизняних вчених-ідеологів XVIII ст., які правомірно вважали Українську Козацько-Гетьманську державу правонаступницею Київської та Галицько-Волинської українських держав. До того ж, І. Борецький у 1662 р. на противагу московським ідеологам - творцям великоросійського імперського міфу - „Москва - третій Рим, а четвертому не бувати” висунув ідеологему „Київ - другий Єрусалим”, тобто Київ є центром духовної культури народів, яку підтримали Київський митрополит П.Могила і вітчизняний вчений Ф.Прокопович.

За часів Хмельниччини вона набула широкого розголосу у проповідях духовенства, у літературі та приватному листуванні, а за гетьманування І.Мазепи надавала сили й наснаги національно- державницькій свідомості. „Українська ідея „Київ - другий Єрусалим, - зазначає Р.Іванченко, - була символом значущості духовного розвитку народу і його культурної досконалості як головного постулату історичного буття, на відміну від ідеї поклоніння силі, ідеї насильницького підпорядкування чужих земель і народів, утвердження егоїстично-централістичних забаганок володарів. У такий спосіб утверджувалася в українському суспільстві ідея національної самобутності та самосвідомості, що живила пам’ять про державницьке існування народу і переконувала в прийдешності такого існування”¹.

Таке усвідомлення українством спадкоємності вікопомної київської державницької традиції, гордість за Україну, її історичні та політичні надбання в минулому, за Гетьманщину, як акумулятора національної державної ідеї, витворили нову генерацію борців за волю України і започаткували новий історичний період національного відродження у XIX ст., надавали національно свідомій еліті непохитну впевненість у перемозі визвольних змагань і допомогли їй вистояти у найтяжчі лихоліття, які згодом випали на долю України.

Княжа доба, що тривала майже сім століть, з її київським (VII ст. - ІІ пол. 1240 р. ) та Галицько-Волинським (до 1349 р.) етапами, - важливий період в історії України. Згідно з українською історіографією княжа доба належить українському народу. На противагу цьому російські історики розглядають росіян як головних, а іноді навіть як єдиних спадкоємців давньоруської спадщини. Видатний український історик М. Грушевський категорично заперечує зазіхання Московської Русі на всю давньоруську спадщину, правонаступником якої, за його визначенням, стала „українсько-руська” народність. Адже саме вона створила у свій час Київську державу. Він вважав очевидним той факт, що Київська держава була творінням, передусім, українського народу. У своїй „Звичайній схемі „русскої” історії й справі раціонального укладу історії Східного Слов’янства, - зазначають А.Жуковський та О.Субтельний, - М.Грушевський сформулював і теоретично обґрунтував цю тезу: „Київська держава, право, культура були утвором одної народності, українсько-руської; володимиро-московська - другої, великоруської... Київський період перейшов не у володимиро-московський, а в галицько- волинський - XIII ст., потім литовсько-польський - XIV - XVI ст. Володимиро-Московська держава не була ані спадкоємниц₁ ею, ані наступницею Київської, вона виросла на своїм корені...”^{^[10]} Звідси М.Грушевський робить висновок, що не було „общеруської народності”, отже, немає „общеруської історії”.

Нині в Україні є політичні сили, які намагаються розчинити українську національну ідею у псевдопоняттях - „етнічна нація” та „політична нація” і подати їх як альтернативні перспективні напрями розвитку України, що виключають один одного. Така постановка питання є антинауковою. Адже вітчизняними вченими доведено, що формування української нації розпочалося не після проголошення незалежності України чи буцімто започатковано Українською Помаранчевою революцією, а понад тисячу років тому, коли київський князь Аскольд у 860 р. уклав міжнародний договір з Візантією, завдяки якому Київська Подніпровська держава була офіційно визнана тодішнім середньовічним світом як повноправний суб’єкт міжнародного права. З того часу розпочалося переростання українського етносу в державну націю, тобто націю політичну, яке часом жевріло, але ніколи не переривалось до нашого часу.

Гідну відповідь на такі, відверто кажучи, провокативні дії дають, на наш погляд І.Пасько і Я.Пасько „На нашу думку, - зазначають вчені, - нація - це не етнос і не держава. Нація - це культура. І поки не маємо єдиної, інтегруючої все населення України, високої й універсальної культури - культури власного способу життя на своїй землі і власного способу спілкування, власного художньо-мистецького, релігійного і світоглядного ставлення до світу, - ми не маємо майбутнього. Це чудово розуміють наші сусіди. Але тільки не ми. Духовна колонізація наша триває”^{^[11]}. Виходячи з цього, І.Пасько і Я.Пасько, пропонують покладати в основу подальшого розвитку України не економіку, а культуру, бо тільки духовно і морально оновлений народ, просвітлений національною ідеєю, має цивілізаційну демократичну перспективу самостійного політичного розвитку.

Сучасні дослідники Я.Крейчі (Англія) та В.Велімськи (Бельгія), - зазначає Г.Касьянов, - „пропонують поділ націй на повномасштабні, які можна ідентифікувати як за мовною, так і за державницькою ознакою, тобто вони є одночасно і „політичними”, й „етнічними”, етнічні в термінології Майнеке - „культурні” (англійці, французи, італійці, голландці та ін. Цікаво, що українці потрапили до складу повномасштабних націй у 1981 р., коли була сформульована ця типологія)”^{^[12]}. До меншовартісних націй Я.Крейчі та В.Велімськи відносять, по-перше, політичні нації, які мають власну державу, але не мають окремої власної мови, як чинника самоідентифікації (бельгійці, австрійці, швейцарці, населення „мікродержав” - Монако, Андорри, Ліхтенштейну); по-друге, це етнічні нації, тобто ті, що мають власну літературну (стандартизовану) мову, але не мають держави чи федерального статусу в рамках іншої держави (валлійці, бретонці, каталонці, баски, галісійці, лапландці, сардинці та ін.); по-третє, виділяється ще один етнотип з ознаками перехідного - окрема етнічна група, яка не має ані власної літературної мови, ані держави чи федерального статусу, проте характеризується досить чітко визначеною етнічною самосвідомістю.

Будемо відвертими: українська освіта нині спрямована, головним чином, на інтелектуалізацію свідомості майбутніх фахівців, на якомога більшу інформаційну насиченість та набуття ними технічних навичок оператора-робота. В той же час вкрай мало приділяється уваги вихованню у підростаючого покоління високої чуттєвості і любові до Бога й України, морально-естетичних якостей, національної гідності і честі, почуття патріотизму та громадянської відповідальності за долю народу і держави, їх неухильне утвердження у цьому буремному жорсткому конкурентному світі, що неухильно глобалізується. Відновлення духовної самоцінності кожного індивіда, вважають П. Кононенко і Т. Кононенко, - це шлях до щастя, гармонійного поєднання особистості й народу. Філософія гуманістичної родинності, на думку вчених, має бути покладена в основу освіти XXI ст. як філософія розквіту кожної особистості, нації, держави, цивілізації, людства, отже, збереження життя на землі^{^[13]}.

Український історик Я.Дашкевич у статті „Україна у вогні ідеологій”^{^[14]} наголошує, що нагальною потребою для України нині є розробка національно-державної ідеології на українознавчих засадах. Він, зокрема, пропонує такі концептуальні засади її творення: а) ідеологію слід будувати з використанням українських суспільно- політичних традицій, враховуючи при цьому сучасну стадію розвитку української нації та нинішній стан Української держави з метою накреслення перспективи подальшого націєтворення

і державного будівництва; б) ідеологічна концепція має базуватися на світовому рівні ідеєтворчих процесів, що мають за собою довготривалі й різнобічні та різнорейкові шляхи історичного розвитку. Відповідати цьому світовому рівні має джерельна база сучасної української ідеології;

в) новочасна українська ідеологія мусить мати активно наступальний характер, а не захисний чи оборонний, стосовно до ідеологій, ворожих українству, або таких, що взагалі ігнорують його існування в ім’я власних шовіністично-імперських та глобалістичних інтересів.

VIII

Історичні традиції українознавчого просвітництва в незалежній Україні продовжують і творчо розвивають у нових історичних умовах численні громадсько-політичні організації за участю української діаспори. Оновлене Товариство “Знання” України (президент - академік НАН України В. Кремень, голова правління - доктор філософських наук, професор В. Кушерець) - наймасовіша громадська науково- просвітницька організація нашої держави, зокрема, після проголошення незалежності України зайняла державницьку позицію й відновила лекційну науково-просвітницьку діяльність насамперед з українознавства серед фахівців різних галузей знань, молоді та в масовій аудиторії. Адже Україна стала на шлях переходу від індустріального до інформаційного суспільства, яке базується не на матеріальній, а на інтелектуальній власності, тобто базується на науково-інформаційних технологіях, знаннях як субстанція виробництва. За таких умов розвиток людини, особистості є основним показником розвитку інтелектуального потенціалу української нації. Тому вкрай необхідною у лекційно- просвітницькій роботі є орієнтація на особистість, її всебічний духовний розвиток упродовж усього життя. „Лише самодостатня високоосвічена особистість, - зазначає В. Кремень, - що вміє використовувати знання у своїй діяльності, здатна брати на себе відповідальність і бути ефективною в ринковій економіці”^{^[15]}.

Маючи понад піввіковий досвід лекційно-просвітницької роботи Товариство нині виступає як громадський інститут, метою якого є ідеологічне забезпечення реалізації інтелектуального потенціалу української нації, а також задоволення всезростаючих потреб громадян нашої держави в цілісних українознавчих знаннях. Товариство займається розробкою та впровадженням нових інформаційно-освітніх та українознавчих технологій, працює над створенням потужної інформаційної бази знань. На черзі створення корпоративної обчислювальної мережі на території України, яка забезпечить інтеграцію інтелектуального потенціалу членів Товариства з національним та світовим інформаційними ресурсами.

Науково-просвітницький центр “Українознавство” (директор - А. Мартинюк) - структурний підрозділ названого Товариства - поставив собі за мету: домогтись засобами лекційно-просвітницької роботи, щоб кожен українець мав віру в Бога в душі, любов до України в серці та ідейно-патріотичну налаштованість в інтелекті. Бо тільки тоді він досягне морально-етичної чистоти, творчої самореалізації у власній державі та духовної досконалості і щастя в житті. В протилежному випадку українця, що свідомо чи несвідомо позбавив себе унікальної можливості етнічного та національного самопізнання слід вважати людиною обездоленою, яка не може знайти свого справжнього місця в житті й непридатною для служіння вірою і правдою своєму народу. Шляхом до цієї мети є: донесення до свідомості кожного українця засобами лекційно-просвітницької роботи знання про величезні матеріальні та духовні надбання, накопичені українським народом протягом століть і тисячоліть, його безпосередню причетність до них як спадкоємця і трансформування цього знання в етнічну і національну самосвідомість та державницьке мислення індивіда, спрямоване на їх збереження і примноження.

Центром „Українознавство” Товариства спільно з освітянськими та військовими державними інституціями в центрі і на місцях за науково- методичної допомоги Науково-дослідного інституту українознавства Міністерства освіти і науки України (директор - доктор філологічних наук, професор П. Кононенко) і Центру українознавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка (директор - доктор історичних наук, професор В. Сергійчук) за спонсорської підтримки Координаційного комітету допомоги Україні у США (голова - В. Воловодюк) проведені різноманітні лекційні науково-просвітницькі заходи в областях та містах, Києві і Севастополі.

На двотижневих курсах з українознавства, зокрема, спільними зусиллями протягом останніх років підготовлено близько двох тисяч учителів історії, української мови і літератури загальноосвітніх середніх шкіл та офіцерів-вихователів Збройних сил України й інших військових відомств України, Випускникам курсів з українознавства та до армійських і шкільних бібліотек передано близько 30 тис. книг з історико-українознавчої тематики безкоштовно. Забезпечується робота Всеукраїнського постійно діючого лекторію з українознавства насамперед у м. Києві, який відвідало близько 100 тисяч військовиків.

Розгорнута робота Всеукраїнського постійно діючого відеолекторію “Невідома Україна”, що включає в себе 80 короткометражних відеофільмів виробництва Національної кінематеки України “Київнаукфільм”, розрахованих на 21 годину відеопоказу, які демонструються в освітянських установах, школах, будинках офіцерів, військових частинах м. Києва, Севастополя, Харкова, Донецька, Одеси та м. Суми. Налагоджено систематичний випуск науково-популярних брошур і методичних розробок на допомогу лектору - викладачу з українознавчої тематики.

Систематичне проведення зазначених науково-просвітницьких заходів з українознавства в різноманітних формах, як показала практика, дає змогу підвищити національну самосвідомість широкого кола фахівців та різних верств населення і зарекомендувало себе як дієвий засіб надання допомоги державі у вирішенні складних завдань національно-державного будівництва в новітній Україні.

Товариство ”Знання” України об’єднує могутній інтелектуальний потенціал в усіх сферах суспільного життя і нині є найбільшою громадською науково-просвітницькою організацією в Україні. Взявши на себе частину суспільних і державних функцій щодо подальшої розбудови післядипломної та безперервної фахової освіти Товариство приступило до розгортання розгалуженої мережі народних університетів українознавства за місцем роботи, навчання і проживання громадян в Україні та українській діаспорі, робота яких має бути спрямована на підвищення кваліфікації, загальноосвітньої підготовки та політичної культури широких верств населення і які покликані прислужитися благородній справі духовного та інтелектуального збагачення українського народу на етапі формування інформаційного суспільства в нашій країні.

Народні університети українознавства створюються за обставин, коли Україна вступила на якісно новий етап свого розвитку, а саме: прискореного переходу від індустріальних до науково-інформаційних технологій, що ґрунтуються, як правило, на знаннях як субстанції виробництва і визначаються рівнем людського розвитку в країні, станом інтелектуального потенціалу нації, загалом переходу від діяльнісної парадигми, що функціонувала за схемою: мета - засіб - результат до антропологічної, яка ставить у центр буття людини задоволення її духовних потреб та створення належних матеріальних умов для їх реалізації.

У зв’ язку зі сказаним вище виникла нагальна необхідність у підготовці національних кадрів усіх рангів з українознавства, виховання в них національної самосвідомості, почуття патріотизму, національної гідності і честі, громадянських чеснот і державницького мислення, високої політичної культури й активізація їх участі в розробці державної політики та її практичній реалізації в центрі і на місцях. Це особливо актуально внаслідок того, що знання у світі через кожні декілька років оновлюються майже повністю, тобто оновлення знання відбувається значно швидше за зміну поколінь і тому треба вчити чи перенавчати вже навчених, забезпечивши при цьому громадянам повноцінне існування в сучасному глобалізованому світі без втрати національно-духовних цінностей і почуття патріотизму, а також загальносуспільне розуміння людини як найвищої цінності, права кожного громадянина бути самим собою, розвивати свої природні здібності.

Тому кожний фахівець має пройти підготовку в народних університетах українознавства раз на рік обсягом 30 годин за місцем роботи, навчання, проживання й поновити свої знання як на загальному науково-теоретичному, так і українознавчому рівнях. Отже, працівники, зайняті в сфері державного управління, виробництва та духовно- культурній сфері зможуть йти в ногу з часом і гідно відповідати на його виклики. Надати у такий спосіб дієву допомогу владі в ідеологічному та психологічному забезпеченні націєтворення і державного будівництва на українознавчих засадах з урахуванням менталітету нашого народу і подолати негативні наслідки деукраїнізації України.

Мета народних університетів українознавства - формування самодостатньої, високоосвіченої та патріотично налаштованої особистості, здатної до творчої самореалізації, використання набутих українознавчих знань у своїй діяльності, адаптуватися до життя у динамічно змінюваному світі багатоманітних зв’язків, а також спроможної визначити своє місце в житті за умов глобалізму, зростання інформаційної насиченості сфер життєдіяльності та ускладнення комунікативності життя.

Головне завдання цих освітньо-виховних закладів Товариства: а) трансформація української національної ідеї в усіх її аспектах, ракурсах, площинах, вимірах у національну самосвідомість українського суспільства; б) вивільнення суспільної свідомості від наслідків зросійщення і тоталітарного мислення, проявів маргіналізму і комплексу меншовартості та споживацької психології - важкого спадку радянської доби, що зумовлює серйозне її відставання від нагальних завдань національного державотворення і розбудови громадянського суспільства; в) сприяння мінімізації асиметрії між матеріальним і духовним буттям, гармонійному поєднанню національного і вселюдського, й виходячи з цього - формування конструктивізму і патріотизму як основи життєвої позиції особистості, сенсу її життя;

г) вироблення у слухачів розуміння, що важливим є не тільки сума й якість засвоєних українознавчих знань, а й набуття ними здатності дбати про самоосвіту, постійне оновлення знань, формування в них неухильної потреби у безперервній освіті, підвищенні рівня українознавчих знань упродовж усього життя, діючи за принципом: “хто знає, усвідомлює і вміє, той все має і доброчинствує”; проведення занять шляхом поєднання інформаційно-ілюстративного, споглядального підходу з активно-пізнавальними, дієвотворчими формами побудови навчального процесу; д) у кінцевому рахунку підготовка громадян до інноваційного типу життя - життя людини у XXI ст., визначальною рисою якого є динамічна діяльність, що не боїться змін, а навпаки, дбає про них як про природну норму всупереч застою, тобто, коли творчий суб’єкт перебуває в процесі інтенсивного, духовно-інтелектуального розвитку.

Отже, народні університети українознавства є дієвим засобом задоволення освітніх потреб кожного громадянина України впродовж його життя, здійснення “українознавчого прориву” в суспільну свідомість, що дає змогу активізувати формування сучасної української нації, здатної адекватно відповідати на доленосні історичні виклики, виживати в жорсткій конкурентній боротьбі між націями, що загострилася в сучасному глобалізованому світі й облаштовувати повнокровне життя у власній, національній державі. Отже, розгортання розгалуженої мережі народних університетів українознавства в Україні й українській діаспорі є велінням часу.

Виходячи з цього, програма народного університету українознавства зорієнтована на тісне поєднання викладу теоретико-методологічних засад українознавства та їх застосування до розв’язання суперечностей українського суспільства насамперед пов’язаних з необхідністю подолання колоніальної тоталітарної спадщини під час перебування України у складі інших держав та імперій, особливо в колишньому СРСР. Центральне місце в ній відведено, зокрема, всебічному розкриттю української національної ідеї та можливості її застосування до розробки концепції включення України в “рух на випередження” - прискорення її входження до кола цивілізованих країн світу.

В основу програми народного університету українознавства покладена концепція українознавства та результати її втілення у науково-педагогічну і державотворчу практику, розроблена українознавчою науковою школою на чолі з професором П. Кононенком, яка широко відома в Україні і світі. Вона цілком відповідає сучасним науковим вимогам щодо застосування цілісного підходу до пізнання об’єктів з найвищим ступенем складності. В її центр поставлена Україна як суб’єкт європейської і світової історії. Для цього застосовується метод структурно-функціонального розчленування. В якості структурних складових або підсистем, кожна з яких має обслуговувати властиву їй функцію, виступили концентри - домінанти, довкола яких концентруються інтегровані українознавчі знання, а саме: Україна - стародавня історія, етнос, природа, екологія, нація, держава, мова, культура, ментальність, доля, історична місія.

Отже, концепція українознавства є могутнім евристичним засобом самопізнання українським народом свого самобутнього етнонаціонального „Я”, виховання у громадян, незалежно від їх етнічної належності, відчуття українськості та любові до всього українського, а також активізації їх участі у творенні України української. Це повністю відповідає головній стратегічній меті, що нині стоїть перед Україною - перетворення її в самодостатній і повноправний суб’єкт європейської і світової історії.

До професійних якостей керівників-управлінців, фахівців з різних галузей знань, які пройшли підготовку в народних університетах українознавства, слід віднести знання національної історії України насамперед історії національної державності та української культури від найдавніших часів до сьогодення, вміння застосувати його до аналізу проблем і складнощів сучасного українського суспільно-політичного життя та шляхів їх подолання, а також набуття українознавчих знань і навичок їх застосування в повсякденній практиці.

Типова програма народного університету українознавства є базовою для всіх спеціальностей. Вона адаптується до місцевих умов з урахуванням специфіки регіону, області, району, міста і села, а також трансформується за змістом, формою і методикою викладу матеріалу викладачами-лекторами залежно від виду та профілю діяльності, підприємства, установи, організації, вікових особливостей, професійного складу та інтересів і запитів слухачів. Викладачі-лектори цих освітньо- виховних закладів Товариства готуються і систематично проходять перепідготовку за розгорнутою програмою обсягом 60 годин. Народні університети українознавства в найближчий час мають зайняти чільне місце в сучасній системі післядипломної та безперервної фахової освіти, що нині функціонує в Україні.

Підсумовуючи сказане вище, ще раз нагадаємо: в основу лекційно- просвітницької роботи з українознавства мають бути покладені фундаментальні поняття, а саме, що таке - Україна, українство, національна ідея, нація, націософія, націоналізм - словосполучення, які часто вживаються, але без ясного розуміння, що вони насправді означають. По суті це концепти або категорії українознавства, тобто невід’ ємні фундаментальні складові української національної ідеї, на основі яких будується уявлення суб’єкта про Україну і світ. Головне полягає в тому, щоб українська національна ідея у всіх цих названих її складниках, що акумулюють у собі усе те цінне, що накопичила українська нація, стало постійно діючою основою нашого життя, моральним кодексом і почесним обов’язком кожного свідомого українця.

Упродовж багатьох століть український народ був позбавлений права жити повнокровним національним життям. Його цілеспрямовано і безжалісно знекорінювали, тобто позбавляли значну частину української людності живого зв’язку із рідною землею, на якій вона жила і зростала. Замовчувалася національна історія України, руйнувався традиційний спосіб національного життя, знищувалися духовні культурні надбання.

За Сімоною Бейль „позбавлений коріння - позбавляє коріння й інших. Укорінений - не викорінює... Позбавлення коріння, безперечно, - найнебезпечніша хвороба людських спільнот, бо вона поширюється сама по собі. Істоти, які справді позбавлені коріння, поводяться майже завжди одним з двох можливих способів: вони або впадають у стан інерції душі, що майже рівнозначно смерті, як більшість рабів Римської імперії, або кидаються у діяльність, що завжди спрямована на позбавлення коренів тих, хто ще їх не втратив, чи з ким це відбулося лише частково, і вдаються при цьому до найжорстокіших методів”¹. І дійсно, укорінення

це, мабуть, найважливіша і водночас найменш визнана міжнародним правом потреба людської душі. Для подолання наслідків знекорінення єдиний шлях - це усвідомлене і послідовне укорінення, тобто відродження і розвиток нації в усіх складових української національної ідеї, а це велика і тривала програмна робота.

Україна нині переживає „інформаційний вибух”, „тиранію альтернатив” та навалу різнорідних плюралістичних цінностей. Відповідно широко використовується інформаційний, ілюстративно- пояснювальний спосіб передачі знання в готовому вигляді, яким не передбачається залучення читача (слухача) до пізнавальної діяльності, його активне включення в осмислення поставлених проблем. Зауважимо, такий спосіб передачі знань не виховує допитливості розуму, аналітичного мислення, потягу до поглиблення знань і самовдосконалення. Таке багатознання без всебічного і глибокого його осмислення, усвідомлення та систематизації, на нашу думку, приносить більше шкоди ніж користі, бо можна багато знати і нічого не розуміти й не вміти використати набуті знання на практиці.

Ми обрали проблемний виклад змісту запропонованої читачеві (слухачеві) теми „Українське просвітництво як ідеологія і практика”, який змушує його активно включитися в пошук вирішення піднятих у ній пізнавальних і наукових проблем та знаходження додаткових аргументів для відповідей на поставлені проблемні питання, а також викличе в нього бажання самому проникнути і осягнути сутність речей. Від цього виграє зміст викладу названої теми, що при цьому конкретизується, поглиблюється, збагачується. Це також сприяє пошуку і постановці суміжних проблем, які ще чекають свого розв’язання. Загалом це сприяє більш глибокому вивченню навчального матеріалу.

Залучення читачів (слухачів) до проблемного мислення, як показала практика, активізує також усі сторони їх психічної діяльності. Поліпшується, зокрема, сприйняття інтегрованого українознавчого знання як системного, цілісного, масштабного, забезпечується при цьому селективний відбір найбільш суттєвих невирішених питань, підвищується інтерес до піднятої теми, формується певне емоційне відношення до предмета, намагання справитися з інтелектуальними труднощами, активізується уява і пам’ять, у тому числі, що особливо важливо, мимовільне запам’ятовування.

Інакше кажучи, формується проблемне мислення читача (слухача), вкрай необхідне для життєвого успіху в сучасному інформаційному суспільстві, до якого нині крокує Україна, намагаючись якнайшвидше вирватись із суспільства індустріального, у якому вона ще перебуває. До його якісних ознак слід віднести: самостійність, активність, глибина, критичність, здатність до аналізу і синтезу українознавчого знання та узагальнень при виникненні й усуванні проблемних ситуацій. Разом з тим, не все українознавче знання, з нашої точки зору, потрібно подавати проблемно, а найбільш складне і важливе для усвідомлення, тісно пов’язане з розкриттям нових підходів, принципів та методів його творення.

Виходячи з цього, виклад зазначеної теми „Українське просвітництво як ідеологія і практика” сконцентровано довкола найбільш гострих невирішених питань, які нині хвилюють українське суспільство і на які воно потребує адекватної відповіді.

^{^[1]} Філатович О.В. Живе слово творить життя. - К.: Українська академія наук, Фенікс, 2005. - С. 11.

^{^[2]} Бадзьо Ю. Національна ідея і національне питання. - К.: Смолоскип, 2000. - С. 7.

^{^[3]} Карпенко В. Антиукраїнські тенденції в Українській державі. - К., 2001. - С. 19.

^{^[4]} Кононенко П.П. Національна ідея. Нація. Націоналізм: Монографія. - К.: Міленіум, 2005. - С. 27.

^{^[5]} Кононенко П.П. Свою Україну любіть... - К.: Твім інтер, 1996. - С. 14.

^{^[6]} Головінський І. Педагогічна психологія: Навч. посіб. для вищої школи. - К.: Аконіт, 2003. - 288 с.

^{^[7]} Головінський І. Національна самосвідомість як рушійна сила державотворення. Психологічна інтерпретація. - К.: Аконіт, 2004. - С. 5.

^{^[8]} Українська національна ідея: історичний нарис. - К., 1995.

^{^[9]} Кушерець В.І. Знання як стратегічний ресурс суспільних трансформацій. - К.: Знання України, 2004. - С. 154.

^{^[10]} Жуковський А., Субтельний О. Нарис Історії України. - Львів: Наукове товариство ім..Т.Шевченка у Львові, 1992. - С. 30.

^{^[11]} Пасько І.Т., Пасько Я.І. Громадянське суспільство і національна ідея (Україна на тлі європейських процесів. Компаративні нариси). - Донецьк: ЦГО НАН України, УКЦентр, 1999. - С. 172-173.

^{^[12]} Касьянов Г.В. Теорії нації та націоналізму: Монографія. - К.: Либідь, 1999. - С. 76-77.

^{^[13]} Кононенко П., Кононенко Т. Освіта XXI століття: філософія родинності. - К., 2001. - ⁴⁴^с.₃

^{^[14]} Дашкевич Я. Передмова до книги: Кісь Р. Фінал третього Риму. Російська ідея на зламі тисячоліть. - Львів: Інститут народознавства НАН України, 1998. - 745 с.

^{^[15]} Кремень В. Переднє слово до кн.: „Знання”: традиції і сучасність (1948-2004). - К.: Український Центр духовної культури, 2004. - С. 5.

Цікаві статті по Вашій темі:

ДІАЛЕКТИКА ФОРМУВАННЯ ТА ПРАКТИКА СПРИЙНЯТТЯ КУЛЬТОВИХ ЗОБРАЖЕНЬ У ЛЮТЕРАНСТВІ

КВАРТЕТ САКСОФОНІСТІВ: МЕТОДИКА ТА ПРАКТИКА КАМЕРНО-ІНСТРУМЕНТАЛЬНОГО ВИКОНАВСТВА

Науковий вісник України | Наукові статті та публікації

Офіційні видання

topmenu

вход