Науковий вісник України | Наукові статті та публікації

У статті на конкретному фактичному матеріалі досліджується мовно-освітня політика Верховної Ради України.

Окремі аспекти мовної політики уже знайшли висвітлення у працях вітчизняних істориків і мовознавців: І. Ющук^[1], Л. Масенко^[2], І. Дзюби^[3], О.Пономаріва^[4], М. Томенка^[5], В. Стрілько^[6] тощо. Однак, ця проблема ще не достатньо досліджена.

Закон „Про мови в Українській РСР”, який було ухвалено ще за радянських часів (1989 р.), на сьогодні виявився застарілим і неефективним. З огляду на це та з метою виконання вимог Конституції і Конституційного Суду України щодо мовної політики в державі виникла необхідність у розробленні та прийнятті нового Закону про мови в Україні, який би міг забезпечити реальне застосування державної мови як основного засобу спілкування в усіх сферах суспільного життя, а також утвердження її в освітніх державних закладах.

Слід зазначити, що друга половина 90-х рр. XX ст. значно активізувала питання мовно-освітньої політики після ухвалення Конституції України. У лютому 1997 р. було створено Раду з питань мовної політики при Президентові України (ліквідовано восени 2001 року). Влітку ж 1997 р. було створено Департамент з мовної політики в структурі Державного комітету України у справах національностей та міграції (розформовано весною 2000 р.).

Нові законопроекти про мови почали з’ являтися у Комітетах Верховної Ради уже наприкінці 90-х рр. ХХ і на початку ХХІ століть. Всього на розгляд парламенту подано близько двадцяти законопроектів, присвячених мовній тематиці. За змістом і політичною спрямованістю їх можна поділити на дві групи. До першої, на нашу думку, слід віднести проекти, які послідовно відстоюють статус української мови як єдиної в державі з урахуванням нових соціокультурних обставин. До другої - законопроекти, головним змістом яких є необхідність надання російській  мові статусу другої державної або офіційної. Авторами законопроектів першої групи є, як правило, представники національно-демократичного спрямування, другої - політики лівої або лівоцентристської орієнтації, які є виразниками великоросійської імперської ідеології.

До першої групи ми відносимо законопроект за редакцією В. Ющенка “Про розвиток і застосування мов в Україні” № 2235-4 від 30.06.2000; проект Закону “Про мови” (нова редакція) П. Мовчана і К. Ситника, № 3410 від 15.04.2003; проекти Законів «Про українську мову як державну мову України» від 06.04.2005, № 7300 та “Про розвиток і застосування мов в Україні” № 3410-3 від 11. 07. 2003 р. І. Юхновського.

До другої групи, яка є більш чисельною - проект Законів за редакцією О. Мороза «Про внесення змін до Закону України «Про мови в Українській РСР» за № 3410-8 від 12.01.2005; П. Порошенка та В. Короля - «Про забезпечення вільного розвитку, використання і захисту російської, інших мов національних меншин України» від 13.10.2004, № 6254; Є. Краснякова - “Проект Закону про внесення змін до Закону Української РСР” від 14. 09. 2000, № 2235-5; В. Коновалюка - законопроект «Про мови в Україні» від 08.09.99, № 2235 - 3; О. Царьова

проект Закону «Про внесення змін до Закону Української РСР «Про мови в Українській РСР» від 13.09.2004, № 3410-5; Н. Шуфрича, М. Шульги, І. Гайдоша - проект Закону «Про внесення змін до Закону України «Про мови в Українській рСр» від 07.07.2003, № 3410-1; Є. Фікса, В. Воюша, Н. Шуфрича - законопроект «Про гарантування вільного розвитку, використання і захисту російської мови, а також регіональних мов або мов меншин в Україні» від 28.02.05, № 6254-1; Я. Сухого, Г. Дашутіна, Ю. Іоффе - проект Закону «Про мови в Україні» від 05.10.2004, № 3410-6; М. Баграєва, Л. Миримського, Л. Хмельницького - проект Закону «Про розвиток та застосування мов в Україні» від 30.03.2005, № 3410-9; Л. Черновецького - проект Закону “Про мови в Україні” від 01.10.03, № 3410-7; В. Горбачова - законопроект “Про мови в Україні” від 11.07.2003, № 3410-2; С. Кіяшка проект Закону «Про мови в Україні» від 13.11.98, № 2235; О.Кучеренка - законопроект «Про розвиток і застосування мов в Україні» від 25.01.99, № 2235 тощо.

Спробуємо розкрити мовно-освітню політику цих законопроектів через їх багатоаспектність - це: питання зміцнення статусу української мови як державної; спроби запровадження у сферу освіти і науки другої державної або офіційної мови; мови національних меншин і освіта (Європейська хартія).

Як один із основних аспектів можна виділити державність української мови, яка, за проектами Законів, є основним засобом спілкування в усіх сферах суспільного життя на території України. Державність української мови визнають майже всі законопроекти, крім законопроектів за редакцією П. Порошенка, В. Мироненка, Є. Фікса та інших, які гарантують вільний розвиток, застосування, використання і захист російської мови, а також регіональних мов або мов меншин в Україні.

Державність української мови з позитивного боку розглядається націонал - демократичними політичними силами. Їх законопроекти розроблені на правовій основі, без емоційних вкраплень на зразок ”мовних уподобань”. До таких законопроектів від “правих” належить проект Закону “Про мови”, поданий народними депутатами П. Мовчаном і К. Ситником. Вони вважають, що державною мовою, а також мовою освіти в Україні має бути українська.

Щодо мови освіти, то, на їх думку, студенти по закінченні вищого навчального закладу мають скласти, крім комплексного державного іспиту з української мови, ще іспити з новітньої української літератури, історії України та української культури.

Що стосується мови національних меншин, то сферою їх використання має бути культурно-освітня діяльність та приватне спілкування.

Схожу позицію щодо державності української мови, а також вирішення питання щодо освіти і науки українців і національних меншин ми знаходимо у законопроектах І. Юхновського^[7]. Хоча названий першим документ надійшов пізніше другого, розглядати питання варто було б, на нашу думку, у такому порядку: насамперед ухвалити закон про державну мову, а потім - про мови національних меншин.

Лідер “правого” політичного спрямування В. Ющенко у своєму законопроекті про мови пропонує забезпечити право громадян України здобувати освіту українською мовою, яка є мовою науки, навчання і виховання у середніх і вищих навчальних закладах. В. Ющенко доводить, що громадяни України, які закінчують середні навчальні заклади або вступають до вищих навчальних закладів, повинні складати іспит з української мови, а для одержання документа державного зразка про вищу освіту мають скласти державний іспит за програмою, складеною спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в галузі освіти і науки відповідно до вимог державного стандарту освіти.

Щодо освіти національних меншин, то згідно законопроекту В. Ющенка, вони мають право навчатися рідною мовою (двомовне навчання) або вивчати її через національні культурні товариства^[8]. Схожу позицію щодо цього питання мають члени його фракції П. Мовчан, К. Ситник та І. Юхновський.

Стосовно ж сфери науки, законопроекти В. Ющенка, П. Мовчана, К. Ситника та І. Юхновського пропонують публікувати і видавати в Україні результати науково-дослідних робіт і наукові видання державною мовою, але виклад основних положень наукових результатів може бути поданий іншими мовами і навпаки. Оформлятися і захищатися наукові праці мають українською мовою.

Отже, законопроекти від “правих” політичних сил обіцяють знизити рівень соціальної напруженості в суспільстві, забезпечити злагоду, єдність народу України, сприяють укріпленню та розвитку державності України, формують правову державу.

Питання використання і захисту другої державної мови поряд або нарівні з українською ставиться у законопроектах від “лівих”, центристських і деяких “правих” політичних сил. У них навіть немає статті про державність мови. Термін “державна мова” згадується у положеннях статей рідко.

Щодо “правих“, то прикладом може бути законопроект П. Порошенка, в якому, на відміну від проектів П. Мовчана, К. Ситника, І. Юхновського та В. Ющенка, це питання трактується так: “громадяни України, незалежно від їх національності, мають право самостійно, на власний розсуд користуватися державною мовою, російською або мовою національних меншин в усіх сферах суспільного життя, що на практиці означає введення другої державної мови - російської, оскільки нею, на думку автора проекту, послуговується значна частина населення України. П. Порошенко гарантує громадянам України „право вільно, на власний розсуд обирати мову навчання для себе та своїх дітей”. Він доводить, що адміністрація вищого навчального закладу, розташованого у регіоні компактного проживання регіональних мовних груп, при прийнятті на навчання має проводити опитування серед студентів про мову навчання, формуючи відповідно до результатів цього опитування навчальні групи з певною мовою навчання, якщо відповідне бажання висловило не менш третини від загальної кількості опитаних або якщо їх кількість дозволяє сформувати окрему навчальну групу. Редактор законопроекту зобов’язує державу сприяти громадянам у реалізації їх права навчатися рідною мовою шляхом забезпечення навчальних закладів необхідними педагогічними кадрами, рідномовними навчальними посібниками, науковою та іншою літературою^[9].

Законопроекти від “лівих” політичних партій не відкидають того, що державною мовою в Україні є українська. Проте розповсюдження і функціонування її не може бути підставою для дискримінації та обмежень щодо одночасного вільного використання російської та інших мов як офіційних, робочих. Рішення щодо такого використання приймаються, на думку “лівих”, представницькими органами адміністративно-територіальних одиниць та мають бути обов’язковими для місцевих органів державної виконавчої влади. О. Мороз також виступає за вільний вибір мови навчання, вважаючи, що це є правом громадян України, яким гарантоване одержання освіти національною мовою, забезпечуване створенням відповідних шкіл. Навчальна робота у вищих навчальних закладах має проводитися українською мовою, але у місцях компактного проживання громадян інших національностей поряд з українською навчання має проводитися російською або національною мовою більшості населення. Для підготовки національних кадрів у цих закладах повинні створюватись групи з навчанням національною і російською мовами. В групах з російською мовою навчання та в неукраїномовних навчальних закладах повинно забезпечуватися вивчення української мови^[10].

Аналогічну думку щодо цієї проблеми висловлює член КПУ Є. Красняков, проект Закону якого зазначає, що абітурієнти мають складати вступні іспити на свій вибір українською, російською або мовою, якою отримали базову освіту. Недопустимим є обмеження у прийомі до навчального закладу через недостатнє володіння будь- якоюсь мовою^[11]. Винятком, за його словами, може бути вступ на спеціальності, для яких та чи інша мова є профільною і за якою визначається вступний іспит. На думку Є. Краснякова та С. Кіяшка, кожна людина має право одержувати освіту будь-якою мовою, поширеною в Україні, чи кількома мовами на власний розсуд. У зв’ язку з цим та з метою підтримки малочисельних мовних груп слід, як вважають редактори законопроектів Є. Красняков, В. Горбачов,

Н. Шуфрич, М. Шульга, Я. Сухий, Г. Дашутін, Ю. Іоффе, Є. Фікс, В. Воюш, І. Гайдош, встановити нормативи формування малокомплектних навчальних закладів, груп з відповідними нормами навчання. За даними законопроектами, недержавні навчальні заклади проводять навчання мовою, обраною засновниками цих закладів відповідно до мовних уподобань студентів та викладачів, але з обов’ язковим оволодінням державною мовою. В результаті цього, за проектом Я. Сухого, Г. Дашутіна та Ю. Іоффе, кожна людина в Україні може одержати освіту українською, російською, а також будь-якою іншою чи кількома мовами, визначеними навчальними закладами на підставі заяв студентів у кількості, достатній для створення кількох або однієї групи з певною мовою навчання^[12].

Найбільш послідовними захисниками російської мови є В. Коновалюк і Л. Черновецький, доводячи, що українська і російська мови вважаються рівними державними, а також офіційними мовами в Україні, розвиток і застосування яких в однаковій мірі забезпечується державою. Разом з тим, держава створює необхідні умови для використання і розвитку мов інших національностей, що проживають в Україні, які можуть використовуватися поряд з державними мовами. В цьому випадку певна мова, поряд з державними визнається офіційною для даної місцевості за рішенням органів місцевого самоврядування та за підсумками локального референдуму або опитування населення. Посадові особи повинні обов’язково володіти державними і офіційними мовами в обсязі, необхідному для виконання службових обов’язків.

Мовами міжнародного спілкування В. Коновалюк вважає російську і англійську, а міжнаціонального спілкування - українську і російську мови^[13].

Як бачимо, не всі законопроекти лівоцентристської орієнтації визнають українську мову державною, в основному визнаючи статус російської мови, яка має застосовуватися поряд з українською на умовах рівності та обов’ язковості^[14]. Вони гарантують їй вільний розвиток, використання і захист як мові найбільшої мовної групи в Україні. Одночасно з цим, вони гарантують використання й інших регіональних мов або мов меншин. Кожен громадянин України має право самостійно визначитися якою мовою йому послуговуватися у повсякденному житті, освіті та науці.

У проектах Законів даної групи пропонуються визначення статусу поширеної, мало і широко поширеної регіональної мови, який повинен надаватися за результатами місцевого референдуму або за рішенням представницьких органів адміністративно-територіальних одиниць на підставі даних Державного комітету статистики України про розподіл населення. Наприклад, законопроектом за редакцією Н. Шуфрича (СДПУ (о)) і М. Шульги (КПУ) забезпечується всебічний розвиток і функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя на всій території України, а також вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України як регіональних мов або мов меншин, які за результатами референдуму можуть отримати статус поширених, мало поширених та широко поширених^[15]. Цей законопроект спрямований на забезпечення права людини вільно користуватися російською та мовами нацменшин як регіональними мовами.

За проектами Законів даного спрямування, російська мова є рідною майже для третини всіх громадян української держави, тому її статус має бути закріплений юридично. Цей статус повинен надаватися також регіональним мовам або мовам меншин і прийматися сільськими, селищними радами, а затверджуватися такі рішення повинні міськими та районними радами^[16]. Рішення про визнання та використання російської мови, регіональних мов і мов меншин має бути обов’ язковим для всіх органів державної влади та місцевого самоврядування.

За надання юридичного статусу регіональній мові виступають редактори законопроекту Я. Сухий, Г. Дашутін та Ю. Іоффе. Вони зазначають, що рішення про юридичне закріплення статусу регіональної мови, носії якої складають значний відсоток населення на відповідній території, приймаються обласними, районними, міськими, сільськими, селищними радами з затвердженням цих рішень районними або міськими радами^[17]. Такі регіональні мови визнаються поряд з державною робочими при веденні документації, діловодства, проведенні офіційних засідань.

Проект Закону депутатських груп “Народний вибір” та “Народовладдя”, як і законопроекти “лівих” політичних сил, визнають українську мову як державну, але поряд з нею, на їх думку, за рішенням обласної, районної та міської рад народних депутатів, а також за результатами місцевих референдумів, російська та інші мови, які, використовувані більшістю населення, повинні мати статус офіційних. Вони вважають, що громадянам України належить вільно користуватися, вивчати та підтримувати будь-яку мову^[18]. Мовою міжнародного спілкування є російська, а мовою міжнаціонального спілкування - українська, російська та інші мови.

Схожі погляди мають депутати С. Кіяшко, О. Кучеренко, О.Костусєв, вважаючи, що рішення про визнання та використання офіційних мов повинне бути обов’язковим для місцевих та судових органів державної виконавчої влади.

Цю думку продовжують у своєму проекті Є. Фікс, В. Воюш, Н.Шуфрич, гарантуючи громадянам України право вільно, на власний розсуд обирати мову навчання для себе та своїх дітей, а також отримувати освіту українською, російською мовами або мовами мовних груп. Адміністрація вищого навчального закладу при прийнятті на навчання, зазначають вони, повинна проводити опитування серед студентів про мову навчання і, відповідно до цього, формувати групи.

Таку ж позицію обстоюють М. Баграєв, Л. Миримський і Л. Хмельницький. У своєму законопроекті вони доводять, що кожна людина має право одержувати освіту державною і будь-якими регіональними мовами або мовами меншин на власний розсуд, але вивчати державну мову в усіх навчальних закладах слід обов’ язково. Мовою навчання у вищих навчальних закладах має бути державна, регіональна мова або мова меншин^[19].

За проектами Законів М. Баграєва, Л. Миримського, В. Хмельницького, а також О. Костусєва мовою навчання у вищих навчальних закладах має бути українська або українська і російська мови одночасно. У разі необхідності у цих закладах освіти можуть створюватися групи, в яких навчання має здійснюватися іншою мовою. Рішення про створення груп приймається адміністрацією вищого навчального закладу на підставі поданих заяв студентів. Вступні та випускні іспити у вищих навчальних закладах проводяться мовою, якою здійснюється навчання. В усіх вищих навчальних закладах забезпечується вивчення української та мов національних меншин. Документи про отримання вищої освіти, закінчення аспірантури та докторантури слід виписувати українською, російською та іншими мовами.

У законопроектах В. Горбачова і М. Баграєва відзначається, що кожна людина в Україні незалежно від національного походження має право одержувати освіту будь-якою мовою, поширеною в Україні, чи кількома мовами на власний розсуд. Держава гарантує громадянам України отримання освіти українською або російською мовами, а в місцях компактного проживання представників інших мовних груп - мовами цих мовних груп, з метою підтримки яких встановлюються нормативи формування малокомплектних навчальних закладів^[20].

Цієї ж думки щодо мови освіти дотримуються С. Кіяшко і

Костусєв. Вони, як і всі “ліві” політики вважають, що громадяни України повинні мати право отримувати освіту українською, російською або мовою мовних груп. Мова навчання у вищих закладах освіти має визначатися цими закладами, а підставою для цього є заяви студентів.

Дещо відрізняється думка депутата О. Кучеренка: «Мовою освіти і навчання у вищих навчальних закладах має бути державна, російська або регіональна мови. Громадяни України при вступі до вищих навчальних закладів, а також для одержання документа державного зразка про вищу освіту повинні скласти іспит з української мови».

За проектом В. Коновалюка, навчання і вступні іспити проводяться однією з державних мов згідно побажань студентів та абітурієнтів незалежно від їх етнічного походження та належності до певної мовної групи.

Неоднозначною є позиція у вирішенні цієї проблеми О. Царьова, який вважає, що у сфері освіти спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади повинен встановити нормативи формування державних та комунальних навчальних закладів, груп, в яких здійснювалося б навчання регіональними мовами або мовами меншин чи обов’язкове їх вивчення. Випускні та вступні іспити, за даним проектом Закону, а також за законопроектом Н. Шуфрича, М. Шульги та

Гайдоша, у вищих навчальних закладах мають складатися українською, російською або мовою, якою здійснюється навчання. Національним меншинам гарантується право на навчання рідною мовою у державних і комунальних закладах освіти. Разом з тим, у цих навчальних закладах навчання має проводитися також і українською мовою^[21].

За законопроектом Н. Шуфрича і М. Шульги, мовою освіти є українська та будь-яка регіональна мова або мова меншини. Держава повинна гарантувати отримання освіти українською і регіональною мовами або мовою меншини. Вивчення державної мови в усіх навчальних закладах має бути обов’ язковим. Рішення про мову навчання у вищих навчальних закладах приймається цими закладами за погодженням із уповноваженим органом державної виконавчої влади^[22].

Щодо мови науки, то результати науково-дослідних робіт, за проектами Законів О. Мороза, О. Костусєва, М. Баграєва та інших слід оформляти однією з офіційних мов: українською, російською або іншою мовою. Виконавці цих робіт можуть вибирати мову публікацій наукових результатів. У наукових виданнях, які публікуються українською мовою, виклад основних положень наукових результатів має подаватися російською та іншими мовами або навпаки.

За проектом Закону Є. Краснякова, дисертаційні роботи повинні оформлятися мовою автора і за необхідності перекладатися для представлення до захисту українською чи російською мовами. Публікації наукових результатів, за даним проектом, а також за законопроектом В. Горбачова, у періодичних україномовних виданнях України мають супроводжуватися коротким викладом змісту російською і англійською мовами, а публікації, викладені російською - викладом змісту українською і англійською мовами^[23].

В.  Горбачов уточнює, що науково-дослідні результати у вищих навчальних закладах України розробляються і подаються мовами, прийнятими для виконавців і замовників, а також мовою автора і, за необхідності, перекладаються для представлення до захисту українською чи російською мовами.

Отже, на відміну від проектів Законів депутатів правого політичного спрямування, крім проекту П. Порошенка, законопроекти від лівих і центристських політичних сил гарантують громадянам України рівноправність національних мов. Разом з тим, не всі з них забезпечують українській мові статус державної і вільний розвиток, декларуючи використання і захист російської та інших національних мов, які поряд з державною є офіційними і робочими мовами органів влади у веденні документації і діловодства на всій території України. За проектами, частіше, але не завжди українська та російська мови є мовами міжнаціонального спілкування та міжнародних документів, які підписуються від імені України.

Ці політичні сили вважають, що має переважати принцип вільного вибору мови освіти і гарантують кожному громадянинові України право на одержання освіти національною мовою чи кількома мовами на власний розсуд, яке забезпечується створенням малокомплектних вищих навчальних закладів і груп з навчанням українською, російською та мовами меншин.

Недержавним навчальним закладам слід, на думку цих політиків, здійснювати навчання мовою на розсуд засновників цих закладів, виходячи з мовних уподобань студентів та викладачів, але з обов’язковим оволодінням державною мовою.

Вступні іспити до вищих навчальних закладів, за словами “лівих” і центристських політичних сил, абітурієнтам належить складати на свій вибір: українською, російською або мовами, якими отримали базову освіту.

У сфері науки пропонується щоб результати науково-дослідних робіт оформлялися українською, російською, а також однією з офіційних, регіональних мов. Виконавці цих робіт можуть вибирати мову публікацій наукових результатів. У наукових виданнях, публікованих українською мовою, виклад основних положень наукових результатів повинен подаватися російською, англійською та іншими мовами, а в тих, які публікуються російською та іншою мовою, цей виклад подається українською та англійською мовами.

Щодо застосування і розвитку державної мови в Україні, то, на відміну від лівих і правих політичних сил, у законопроектах центристського політичного спрямування зазначається, що українська і російська вважаються рівними державними мовами (проекти за редакцією В. Коновалюка, Я. Сухого та інших). Ці мови однаковою мірою застосовуються в усіх сферах суспільного життя. Разом з тим, держава створює необхідні умови для використання і розвитку регіональних, офіційних та мов меншин, а також мов всіх національностей, що проживають на території України і які можуть використовуватися поряд з державними як робочі місцеві мови за рішенням органів самоврядування та за підсумками місцевого референдуму або опитування населення.

Мовами міжнародного спілкування в Україні, за більшістю проектів Законів, є російська або англійська. Мовами міжнаціонального спілкування частіше за все є українська та російська мови.

Законопроекти від лівоцентристських політичних сил зазначають, що в галузі науки держава гарантує вільне використання російської та регіональних мов, результати і публікації наукових робіт і наукові видання оформляються українською, російською або іншими мовами, ті, що видані українською мовою, повинні супроводжуватися короткою російськомовною анотацією, російською мовою - україномовною анотацією.

Мовою освіти лідери центристського спрямування вважають українську, регіональну мову або мову меншин. Автори законопроектів як від лівих, так і від центристських політичних спрямувань констатують, що громадяни України мають право вільно обирати мову навчання. Недержавні навчальні заклади здійснюють навчання мовою, яка визначається їх засновниками, виходячи з уподобань студентів та викладачів, - при обов’язковому оволодінні державною мовою. Рішення про мову навчання у вищих навчальних закладах приймається цими закладами на підставі заяв студентів за погодженням із уповноваженим органом державної виконавчої влади.

Всі законопроекти гарантують національним меншинам право навчатися рідною мовою з обов’язковим вивченням української мови. Для цього спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади формує заклади освіти, в яких здійснюється навчання регіональними мовами або мовами меншин.

Вступні та випускні іспити у вищих навчальних закладах мають складатися українською, російською або мовою, якою здійснюється навчання у цих закладах.

Всі законопроекти, які було подано на розгляд до Верховної Ради було відхилено проектами Постанов за редакцією П. Мовчана, Ю. Сахно, В. Тарана, М. Гуцола від 12.12.2001 р., №2235/П3; С. Хмари від 06.04.2005 р., №2457/П1; О. Тягнибока від 05.04.2005 р., №2457/П, від 04.04.2005 р., №3410 - 9П; Л. Танюка від 06.04.2005 р., №3410 - 9П1, від 06.04.2005 р., №3410, від 19.01.2001 р., №2235/П2, від 06.04.2005 р., №2457/П2; А. Шкіля від 21.04.2005 р., №3410 - 9П2 тощо як такі, що не відповідають статті 10 Конституції України, Рішенню Конституційного Суду України, міжнародним документам, ратифікованим Україною.

Отже, мовне питання для України виявилося надто складним. Упродовж віків точиться дискусія про виникнення і розвиток української мови. Актуальним залишається це питання і сьогодні, в часи уже незалежної, самостійної держави. На мовному грунті відбуваються свого роду політичні спекуляції. “Ліві” намагаються використати мовне питання у своїх корисливих цілях. Окремі політичні лідери роз’ єднують народ за мовною картою напередодні виборів, «прив’ язавши» його до своєї платформи. Ці проекти Законів не вирішують жодної проблеми, лише ускладнюють ситуацію яка складається не на користь української мови. В жодній країні, за винятком нашої, законодавча політика розвитку мов не здійснюється за рахунок звуження сфер застосування мови державної - рідної для більшості населення. Центральні органи виконавчої влади, народні депутати, громадяни стурбовані тим, що держава й досі не має нового закону про державну мову, що дає привід для ідеологічних спекуляцій. Тому сьогодні нам потрібен такий Закон про мови, який би об’єднав усі національності навколо своєї держави, але одночасно утвердив позиції української мови, дав можливість їй повноцінно розвиватися і функціонувати, який би гарантував і забезпечив їй як державній певний статус на теренах України. Навколо цієї ідеї, на нашу думку, мають згуртуватися націонал-демократичні сили, розробивши належний законопроект та прийняти його у стінах Верховної Ради заради утвердження української державності.

^[1] Ющук І. П. Мова наша українська: статті, виступи, роздуми. - К.: Просвіта, 2003. - 168 с₂ .

^[2] Масенко Л. Українська мова у XX сторіччі: історія лінгвоциду. - К: Києво- Могилянська акад., 2005. - 399 с.

^[3] Дзюба І. Сучасна мовна ституація в Україні // Чи має українська нація перспективу? Збірник матеріалів та документів. - К.: Слово Просвіти, 2000. - С. 13-24.

^[4] Пономарів О. Міжмовні стосунки в сучасній Україні // Там само. - С. 32-37.

^[5] Томенко М. Самоозначення України: від історії до політики. - К.: Заповіт, 1998. - 272 с₆ .

^[6] Стрілько В. Мовою Закону // Голос України. - 2005. - 20 грудня. - С. 10.

^[7] Юхновський І. Проект Закону «Про українську мову як державну мову України» від 06.04.2005 р., № 7300 // http://www.rada.gov.ua:8080/pls/zakon/webproc4- 1?id=&pf3511=24171.

^[8] Ющенко В. Законопроект “Про розвиток і застосування мов в Україні”, № 2235-4 від

1.        р. // http://www.rada.kiev.ua/zakon/PR1/TXT1/2200/p2235-4.htm.

^[9] Порошенко П., Король В. «Про забезпечення вільного розвитку, використання і захисту російської, інших мов національних меншин України» від 13.10.2004 р., № 6254, ст. 6. // http://www.rada.gov.ua.

^[10] Мороз О. О. Проект Закону «Про внесення змін до Закону України «Про мови в Українській РСР»». № 3410-8 від 12.01.2005 р. // http://www.rada.gov.ua/.

^[11] Красняков Є. В. «Проект Закону про внесення змін до Закону Української РСР» від 14. 09.2000 р., № 2235-5. // http //www.rada.gov.ua:8080/pls/ zweb/webproc4_1?іd=&pf3511=8970.

^[12] Сухий Я.М., Дашутін Г.П., Іоффе Ю.Я. Проект Закону «Про мови в Україні» від

A.       р., № 3410-6. // http // www.rada.gov.ua.

^[13] Коновалюк В.І. Законопроект «Про мови в Україні» від 08.09.99, № 2235-3. http://www.rada.gov.ua:8080/pls/zweb/webproc 4_1?id=&pf 3511=6713.

^[14] Царьов О.А. Проект Закону «Про внесення змін до Закону Української РСР «Про мови в Українській РСР» від 13.09.2004 р., №3410-5. // http://www.rada.gov.ua.

^[15] Шуфрич Н.І., Шульга М.О., Гайдош І.Ф. Проект Закону «Про внесення змін до Закону України «Про мови в Українській РСР» від 07.07.2003 р., №3410-1. // http://www.legality.kiev.ua/ilp/docs/draft_laws/3410 - 1.html.

^[16] Фікс Є.З., Воюш В.Д., Шуфрич Н.І. Законопроект «Про гарантування вільного розвитку, використання і захисту російської мови, а також регіональних мов або мов меншин в Україні» від 28.02.05 р., № 6254—1. // http://www.rada.gov.ua.

^[17] Сухий Я.М., Дашутін Г.П., Іоффе Ю.Я. Проект Закону «Про мови в Україні» від

1991  р., №3410-6. http:// www.rada.gov.ua.

^[18] Баграєв М.Г., Миримський Л.Ю., Хмельницький В.І. Проект Закону «Про розвиток та застосування мов в Україні»від 30.03.2005 р., №3410-9. // http://www.rada.gov.ua.

^[19] Там само.

^[20] Горбачов В.С. Законопроект “Про мови в Україні” від 11.07.2003 р., №3410-2 // http://www.rada.gov.ua.

^[21] Царьов О.А. Проект Закону «Про внесення змін до Закону Української РСР «Про мови в Українській РСР» від 13.09.2004 р., №3410-5. // http://www.rada.gov.ua.

^[22] Шуфрич Н.І., ШульгаМ.О., Гайдош І.Ф. Проект Закону «Про внесення змін до Закону України «Про мови в Українській РСР» від 07.07.2003 р., №3410-1. // http://www.legality.kiev.ua/ilp/docs/draft_laws/3410 - 1.html.

^[23] Красняков Є.В. «Проект Закону про внесення змін до Закону Української РСР» від 14.

-            р., №2235-5. // http://www.rada.gov.ua:8080/pls/zweb/webproc4_1?іd=&pf3511=8970.