Науковий вісник України | Наукові статті та публікації

Никифоренко Н.О. (Донецьк)

У статті аналізується та піддається критичному осмисленню досвід вивчення й використання дослідниками як джерела з історії України другої половини XVIII ст. мандрівних записок німецького природознавця А.Й. Ґільденштедта.

Епістемологічна суперечка щодо статусу історичного знання (міри його об’єктивності й науковості), що спалахнула в XIX ст. між позитивістами, які керувалися формулою - «без джерела немає історії», й неокантіанцями, які стверджували, що «немає історії без історика», досі не втратила актуальності. Xоча позитивізм у студіях з історії продовжує виступати «остаточним мірилом інтелектуальної строгості», а науковий метод розглядається як єдиний спосіб досягнення безпосереднього знання про реальність як у минулому, так і в теперішньому^[1], позиції опонентів позитивізму впродовж XX ст. так само істотно зміцнилися, завдячуючи діяльності школи «Анналів», а також унаслідок потужного інтелектуального зсуву в царині гуманітарних дисциплін, спричиненого постмодернізмом. У зв’язку з цим можна спостерігати формування деяких компромісних тенденцій у розв’язанні зазначеної суперечки. Навіть палкі захисники історичної науки визнають нині, що жоден з дослідників не в змозі повністю абстрагуватися від власних вірувань, переконань, забобонів; що, оскільки історик відчуває вплив уявлень і цінностей спільноти, до якої належить, то вслід за зміною настанов, стереотипів, світоглядних орієнтирів, а також дослідницьких прийомів, змінюються й інтерпретації історії (тобто «кожне покоління» переписує її «на свій лад»), що ті ж самі факти, ті ж самі джерела можна витлумачувати на підтримку діаметрально протилежних гіпотез, що почуття історичного контексту є пов’язаним з даром уяви конкретного історика тощо. Зазначені «вади історичного пізнання» починають розглядатися як його сильні сторони, а поступ історичного знання все частіше пов’язується з протиборством конкуруючих інтерпретацій.

Цю статтю присвячено аналізу накопиченого дослідниками досвіду вивчення й залучення до студій з історії України ІІ пол. ХѴШ ст. мандрівних записок німецького природознавця А.Й. Ґільденштедта («Reisen durch Russland und im Caukasischen Gebirge»^[2]) - специфічного джерела, що поєднує в собі ознаки джерел особистого походження та економіко-статистичних. Цікаво простежити, як з плином часу, відповідно до змін політичної кон’юнктури та наукових пріоритетів змінювалися вподобання, погляди, технології істориків при роботі над тим самим джерелом. Перспективи отримання з цього джерела якісно нової інформації та застосування її при вивченні вітчизняної історії, на нашу думку, безпосередньо пов’язані з критичним осмисленням багатогранного дослідницького доробку в плані джерелознавчого аналізу «Reisen...» Ґільденштедта, популяризації цього твору серед широкого загалу читачів, використання при написанні конкретно- історичних праць.

Антон Йоганн Ґільденштедт (1745-1781) народився в Ризі в родині балтодойчів. Після закінчення Берлінської медико-хірургічної колегії, захисту дисертації (1768 р.) та отримання ступеня доктора медицини, його запросили до Санкт-Петербурзької Академії наук для участі в експедиціях з економіко-географічного вивчення «окраїн Російської імперії». Очоливши одну з «Астраханських експедицій», Ґільденштедт упродовж 1768-75 рр. обстежував землі Нижнього Поволжя, Кавказу, Донщини, Північного Приазов’я, Слобожанщини й Наддніпрянщини. Основні результати його експедиційної діяльності були відображені у «Reisen durch Russland und im Caukasischen Gebuge», виданих вже по смерті вченого його колегою П.-С. Палласом.

У контексті студій з історії України мандрівні записки Ґільденштедта як джерело вперше були залучені у 1790-х роках Яковом Марковичем^[3]. Після смерті Марковича серед його паперів були знайдені виписки з «Reisen...» Ґільденштедта. Судячи з назви, під якою фігурували ці виписки, Маркович збирався використати їх у третій частині своїх «Записок.» - «Физическое описание Малороссии». Аналіз змісту цієї частини показав наявність запозичень (щодо стану лісового господарства Стародубщини, шовківництва в Києві, специфіки землеробства й скотарства в Малоросії тощо) з «Reisen...». У той же час, обраний Марковичем для фізико-географічної характеристики

Лівобережжя принцип поділу його на три зони (північну, середню та південну) не простежується у Ґільденштедта. Отже ніяк не можемо погодитися з Дмитром Наливайком, який стверджує, що у своїх «Записках о Малороссии...» Я. Маркович «навів уривок з «Reisen...» Ґільденштедта під назвою «Физическое описание Малороссии»^[4]. Очевидно, що «Reisen... » були не єдиним джерелом, використаним Я. Марковичем для написання третьої частини його твору. В.Г. Сарбей, установивши смисловий зв’язок у географічних оглядах Лівобережної України, зроблених Я. Марковичем та О. Шафонським, висловив припущення, що Яків Маркович користувався рукописним примірником праці Шафонського^[5].

Про більш-менш систематичне студіювання «Reisen...» Ґільденштедта можна говорити, починаючи з 1870-90-х рр., коли були здійснені російськомовні переклади деяких частин цього твору. Українська історична наука в Російській імперії тоді розвивалася в несприятливих умовах цензури, дискримінації та репресій. Як пише Д. Дорошенко, на Наддніпрянщині «наступив свого роду антракт, в тиші котрого велася лиш пильна кабінетна праця на полі дослідів української етнографії, історії, археології, мови й письменства, праця, яка не гналася за якимись узагальнюваннями, за синтезом, яка ставила собі завдання ... розробити й нагромадити якнайбільше матеріалу - в тій надії, що він колись на щось придасться»^[6]. За таких обставин інтерес науковців до записок Ґільденштедта як джерела з історії України є цілком зрозумілим. По-перше, цей твір містив безліч цікавих відомостей з етнографії, економіки, географії та інших галузей знань. По-друге, висвітлення певних явищ та подій у творі, відповідало дуже поширеній у XIX ст. тенденції подавати українську історію в тісному зв’язку з історією Росії. По-третє, лояльність автора записок до уряду унеможливлювала непорозуміння при використанні його наукового доробку.

Перший російськомовний переклад фрагмента «Reisen..» - «Дневник путешествия в Южную Россию...»^[7], здійснений М. Шугуровим, був виданий у 1879 р. Одеським товариством історії та старожитностей. Цей уривок відбивав подорож Ґільденштедта Донщиною, Азовським узбережжям, Новою Дніпровською лінією.

Упродовж 1889 р. «Елисаветградский вестник» друкував «Путешествие А.И. Гильденштедта по Елисаветградской провинции...»^[8]

Публікація являла собою скорочений російськомовний переклад підрозділів «Reisen...», присвячених порожі Ґільденштедта по Єлизаветградській провінції та зимівлі експедиції у Кременчуку. Автором перекладу був Володимир Ястребов. Перекладач підписався як «В. Я.», а саме під такими ініціалами, іноді - під повним прізвищем, у 1880-90 рр. у «Киевской старине» та інших виданнях публікував розвідки археологічного й етнографічного спрямування вчитель історії з Єлизаветградського земського реального училища, дійсний член Імператорського товариства історії та давнини, член Московського археологічного товариства - Володимир Миколайович Ястребов (1855- 1898)^[9].

Зазначені вище переклади не містили коментарів, а наступний - «Дневник путешествия по Слободско-Украинской губернии...»^[10], виданий у Харкові в 1891 р., супроводжувався передмовою, написаною перекладачкою цього уривка - М. Салтиковою^[11], й примітками Д. Багалія. У примітках роз’яснювалися й уточнювалися терміни, географічні назви, дати, застарілі слова, фіксувалися фактичні помилки. У передмові ж М. Салтиковою було вперше здійснено спробу джерелознавчого аналізу «Reisen...» за позитивістською методикою. Нагадаємо, що вважаючи критику джерела підготовчою фазою дослідження, історики-позитивісти розглядали саме історичне джерело не як цілісний феномен, а лише як засіб отримання «фактів». Вони зосереджувалися, передусім, на препаруванні відомостей, наявних у джерелі, виявленні вартих довіри даних, прагнучи при цьому доказовості й відтворюваності результатів своїх студій, демонструючи велику повагу до науки, відмовляючись від уявних тлумачень, умоглядних суджень, апріорних схем^[12].

Назва, обрана М. Салтиковою та Д. Багалієм для перекладеної на російську мову частини твору Ґільденштедта - «Дневник путешествия.», вказує на те, що при ідентифікації ними «Reisen...» як джерела істотне значення відіграла щоденникова форма викладу матеріалу. Усвідомлюючи, що зміст такого виду джерел, як мандрівні записки, багато в чому залежить від особистості автора (його освіти, здібностей), від поставлених перед ним завдань, М. Салтикова помістила в передмові біографічну довідку про А.Й. Ґільденштедта, у якій підкреслила його високий фаховий рівень, відданість справі, критичне ставлення до свого наукового доробку. Однак поза увагою дослідниці лишилися такі чинники, як особливості світосприймання мандрівника-чужинця, його належність до певної соціокультурної спільноти, виконання експедицією конкретного соціально-політичного замовлення.

При з’ясуванні достовірності інформації, наявної в записках, М. Салтикова зауважила, що в основу твору Ґільденштедта були покладені не тільки його власні спостереження, а й доробок інших членів експедиції, довідкові матеріали, офіційні документи; що при публікації «Reisen.» текст зазнав істотної корекції з боку упорядника П.-С. Палласа: «інде Ґільденштедт залишив фрагментарні свідчення, тому видавець мав доповнити їх з докладних повідомлень Ґільденштедта до Академії, в інших місцях він, навпаки, робив скорочення». Розкриваючи зміст джерела, дослідниця окреслила маршрут ґільденштедтової експедиції (бо саме ним визначалася структура оповіді в записках) і проаналізувала інформативні потенції того фрагмента твору, який її цікавив безпосередньо - присвяченого Слобожанщині. Аналіз цей полягав у виявленні різнобічності та повноти свідчень автора записок і в цілому обмежувався констатацією ступеня докладності тієї чи іншої інформації, висновками про її наукову вартісність. Так, досить високо М. Салтикова оцінила зроблений Ґільденштедтом опис солеваріння на Торі: опис цей, з притаманними йому «докладністю, точністю та доступністю, складає одну з найцікавіших частин щоденника, і є важливим внеском в історію соляної справи в Росії». У той же час, дослідниця вважає, що Ґільденштедт не дав «повної характеристики місцевого населення», оскільки його подорож Слобідською Україною тривала лише 17 днів. Підсумком джерелознавчої критики, яку М. Салтикова дала фраґменту записок, присвяченому Слобідсько-Українській губернії, стало визнання його «історичним матеріалом першорядного значення, який містить безліч відомостей для характеристики внутрішнього побуту Слобідської України кінця XVIII ст.».

У 1893 р. у «Киевской старине» вийшла друком робота Л. Синицького «Путешествия в Малороссию академика Гильденштедта и кн. И.М. Долгорукаго»^[13]. Ймовірно, що на мандрівних записках

А.Й. Ґільденштедта цей дослідник зупинився не випадково, бо нотатки подорожніх ІІ пол. XVIII - початку XIX ст. про Малоросію входили до кола його наукових зацікавлень. Підтвердженням тому - розвідка Л. Синицького^[14], опублікована роком раніше. Додамо також, що обрана Л. Синицьким проблематика відповідала пріоритетним напрямам дослідження, яких дотримувався історичний місячник «Киевская старина». Д. Дорошенко спостеріг, що більшість опублікованих у «Киевской старине» джерел були джерелами особистого походження - творами епістолярного жанру, мемуарами, щоденниками^[15].

Чому ж Л. Синицький серед творів мандрівників зазначеного періоду надав перевагу саме запискам Ґільденштедта, присвятивши їм окрему статтю? Адже в його розпорядженні були записки й інших іноземців, а саме - Мєллєра та Коля. Відповідь полягає в тому, що інформативні потенції записок цих авторів щодо Малоросії виявилися надто обмеженими, тоді як відповідні свідчення Ґільденштедта містили багато цікавих даних. До того ж, за визнанням Л. Синицького, вже в його часи «Reisen.» А. Й. Ґільденштедта вважалися бібліографічною рідкістю, а перекладу на російську тієї їх частини, де йшлося про Малоросію, не існувало. Такі міркування змусили дослідника зробити якнайповніший переказ цього уривка з цитуванням російською найцінніших епізодів. Вважаючи недоцільним подавати текст у формі щоденника, Синицький, на підставі систематизії наявних свідчень, виокремив кілька смислових блоків («Город Киев», «Город Глухов», «Полтава, Кременчуг, Лубны...» «Город Нежин и украинская торговля» та ін.). Особливістю згадуваних вище праць дослідника є подання інформації (близької за тематикою) відразу з кількох джерел, таким чином, щоб читач сам міг вдатися до порівнянь. Так, повідомлення Ґільденштедта він «доповнює» свідченнями, почерпнутими з матеріалів подорожі кн. І. Долгорукого. Вибір для порівняння саме писань І. Долгорукого з боку Л. Синицького, здається, був випадковим. На користь такої думки свідчить той факт, що за часом написання записки

І.    Долгорукого (1810 р.) були ближчими до творів, розглянутих Синицьким у попередній статті, отже, за логікою, мали потрапити саме до неї. До того ж, паралелі (описи тих самих населених пунктів, господарських об’єктів, пам’яток культури) в записках Ґільденштедта й Долгорукого трапляються не частіше, ніж у записках А. Ґільденштедта і

В.  Зуєва, чи А. Ґільденштедта та О. Ґуна.

Критичні зауваження відносно повідомлень мандрівників Л. Синицький висловлює рідко. Це має місце лише в разі виявлення дослідником відверто хибних даних або ж за наявності в історіографії оцінок певних історичних фактів, явищ чи персоналій, які істотно розходилися з відповідними характеристиками мандрівників.

Поряд з джерелознавчими студіями, присвяченими запискам Ґільденштедта, маємо також розвідки кінця ХІХ - початку ХХ ст., де використано матеріали записок у контексті вивчення історії України. Серед останніх - нарис Є.Г. Трифільєва^[16]. Цей історик, досліджуючи розвиток селітроварної справи на Слобожанщині ХѴП-XIX ст., переклав з німецької мови та помістив до своєї розвідки зроблений А.Й. Ґільденштедтом опис процесу селітроваріння в сотенному містечку

Голтва Миргородського полку, впровадивши цей опис до наукового обігу. В якості джерела мандрівні записки Ґільденштедта використовували Д. Яворницький^[17] та Д. Багалій^[18].

Радянські історики досить активно залучали мандрівні записки А.Й. Ґільденштедта до своїх студій, хоча інтенсивність використання зазначеного джерела впродовж 1920-1980-х рр. не була однаковою. Примітно, що періоди піднесення дослідницького інтересу до твору А.Й. Ґільденштедта здебільшого корелювали з основними етапами розвитку радянської історичної науки.

У 1920-х рр. тривала активна робота з пошуку, перекладу, опублікування джерел іноземного походження з історії України, започаткована ще в XIX ст., підтвердженням чого може слугувати видання в 1926 р. джерелознавчого огляду В. Кордта². Однак «Reisen.» А.Й. Ґільденштедта в цьому плані виявилися незадіяними, либонь тому, що увагу наукової громадськості до зазначеного твору вже було привернуто (наприкінці XIX ст.), в умовах же формування національної концепції української історії це джерело не могло викликати нового імпульсу до опрацювання, бо за змістом та спрямуванням не відповідало новій кон’юнктурі.

У 1930-х рр., внаслідок стрімкої зміни політичної ситуації в СРСР, розробка багатьох тем з історії України потрапила під суворе табу. Повною мірою це стосувалося й теми - «Записки чужинців як джерело з історії України». Як зауважує Д. Наливайко, вивчення українсько- західноєвропейських історичних, культурних і літературних зв’язків, відтепер стало «подвійно небезпечним, бо того, хто над цим працював, легко було звинуватити і в українському буржуазному націоналізмі, і в «низькопоклонстві» перед буржуазним Заходом»^[19]. Проте слід зазначити, що актуалізації наукового доробку А.Й. Ґільденштедта в подальшому значно посприяли проваджена в СРСР в 1930-1940-х рр. евристична робота щодо джерел з історії експедиційної діяльності Санкт-Петербурзької Академії наук та видання на цій основі праць інвентаризаційно-інформаційного характеру^[20]. Твір А.Й. Ґільденштедта зацікавив радянських істориків - прихильників економічно детермінованої схеми історичного процесу, передусім, соціально- економічною спрямованістю свого змісту. На думку Ю. Гессена, який одним із перших серед радянських дослідників почав вивчати науковий доробок керівників академічних експедицій 1768-1774 рр., ці джерела мали б привернути увагу радянських учених «завдяки одному тому, що мандрівники ретельно знайомились з продуктивними силами^[21].

Радянські історики, керуючись марксистською методологією, зробили свого роду відкриття у баченні цілей і завдань експедиційної кампанії 1768-1774 рр. Не піддаючи сумніву науковий характер експедицій, вони довели, що останні виконували відповідне соціально- політичне замовлення з боку російського дворянства та уряду^[22]. Для радянської історичної науки 1930-х рр. повнота, точність і достовірність відбиття історичної реальності у джерелі визначалася насамперед класовими та політичними позиціями його автора. «Класова позиція» Ґільденштедта в цьому відношенні витримала «перевірку». Так, А. Шебунін (чи не єдиний з радянських дослідників 1930-х рр., хто безпосередньо звернувся до творів А.Й. Ґільденштедта) наголошував, що пропозиції Ґільденштедта стосовно перспектив розвитку чорноморської торгівлі₃, висловлені в одній з його статей, написаній за матеріалами подорожі, цілком відповідали настроям «радикального крила тих представників торговельно-промислових кіл, які в розвитку чорноморської торгівлі вбачали шлях до визволення від чужоземного засилля та до створення національної промисловості», що вчений, не притлумлюючи «власних симпатій до середнього стану», відверто виступав проти «землевласницької реакції»^[23].

У 1940-х рр. залучення науковцями творів керівників експедицій 1768-74 рр. як джерела активізувалось. Що стосується записок Ґільденштедта, то посилання на них знаходимо в статтях Н. Полонської- Василенко, написаних на базі її докторської дисертації «Очерки по истории заселения Южной Украины в середине ХѴШ в.» . При класифікації використаних у дослідженні джерел дослідниця зробила чітке розмежування поміж пам’ятками мемуарної літератури (твори

С.            С. Пишчевича, записки барона де-Тотта) та записками мандрівників (А.Й. Ґільденштедта, К.Г. Манштайна та ін.). Використовуючи в своїх роботах як власне «Reisen...», так і існуючі російськомовні переклади фрагментів цього твору, Н. Полонська-Василенко віддавала перевагу оригіналу, бо та частина, яка найбільше її цікавила (присвячена Єлизаветградщині) у російськомовному варіанті була значно скороченою. Оцінка інформативних потенцій «Reisen...», що її дала дослідниця, є досить високою: в них «міститься матеріал виключної цінності, який висвітлює історію, народознавство, економіку Новоросійської губернії 1774-1775 рр.». Вона висловила жаль з приводу утрудненого доступу до джерела з боку науковців через відсутність його повного перекладу на російську мову. Пізніше, вже перебуваючи в еміграції, Н. Полонська-Василенко писала про доречність україномовного перекладу «Reisen...». Цей факт яскраво ілюструє еволюцію зовнішніх виявів національної ідентичності дослідниці та свідчить про значення, яке вона надавала «Reisen...» як джерелу з історії України.

Н. Полонська-Василенко першою з радянських істориків використала записки А.Й. Ґільденштедта безпосередньо в контексті вивчення історії України. Але значно важливішим є те, що залучення зазначених записок до цього контексту відбулося через ту їх частину, що була присвячена Новоросійській губернії. Адже в російській історіографії кінця XIX - початку XX ст., а потім і в радянській, існувала традиція висвітлювати історію Новоросії як самодостатню, але з істотним тяжінням до історії Росії. Ідентифікуючи ж Новоросію з Україною, дослідниця ламала цю традицію.

Тим самим фрагментом «Reisen...», що і Полонська-Василенко, користувався, досліджуючи в 1940-х рр. питання волоської колонізації південних окраїн Російської імперії, В.Ф. Шишмарьов¹. Однак свідчення А.Й. Ґільденштедта про населення та територію Молдавського гусарського полку Єлизаветградської провінції його цікавили лише в контексті російської історії. Дослідник, порівнявши інформацію А.Й. Ґільденштедта з даними, почерпнутими з роботи А.О. Шмідта «Xерсонская губерния», дійшов висновку про достовірність відомостей автора «Reisen...».

У 1950-1980-х рр. вивчення радянськими дослідниками історії експедиційної кампанії 1768-1774 рр. відбувалося в межах розробки проблем історії Академії наук СРСР та історії російської географічної науки. У висвітленні цих питань мали місце нові тенденції, поява яких стала наслідком змін у концептуальному баченні історії СРСР. На противагу дослідникам 1930-х рр., які вбачали в кампанії 1768-1774 рр. інструмент колоніальної експансії, з 1950-х рр. її цілі та завдання історики почали тлумачити як суто наукові, відроджуючи в такий спосіб стереотипи російської «дореволюційної» історіографії. Зазначена зміна в оцінках певною мірою відбивала куди більш загальну тенденцію - фактичну відмову Кремля від ленінської схеми з національного питання, згідно з якою царі своїми зовнішніми завойовницькими війнами перетворили Росію на «тюрму народів». Вилучивши з активного обігу теорію «тюрми народів», радянські ідеологи стали зображувати експансіонізм Росії як «прогресивне явище», продиктоване  «справедливими державними інтересами», що нібито збігалися з національними інтересами підкорюваних народів^[24]. Крім того, у 1950-х рр. у СРСР зусиллями провідних істориків було розроблено новий варіант партійної версії української історії у вигляді «Тез про возз’єднання України з Росією». Наскрізною темою української історії відтепер оголошувалося нестримне бажання українців «возз’єднатися» з Росією, а життєвою конкретизацією й психологічним закоріненням зазначеної версії стало змалювання співжиття українців та росіян у Російській імперії як «узаємин дружби й братерства»^[25]. За таких обставин актуальності набули студії з історії «російсько-українських зв’язків» в усіх ділянках життя від часів Русі. У такому ракурсі почала вивчатись і історія експедиції А.Й. Ґільденштедта - єдиної з експедицій 1768-74 рр., яка охопила терени України.

1954 року вийшла друком стаття О. Андрєєва «Труды русских географов и путешественников ХѴП-ХХ в. по изучению Украины.»^[26]. Тематика роботи та час її видання недвозначно свідчать про те, що її було приурочено до «300-річчя возз’єднання України з Росією», яке з величезною помпою відзначалося в СРСР. Розмістивши Ґільденштедтові записки серед «праць російських географів та мандрівників, О. Андрєєв опосередковано «зарахував» самого Ґільденштедта до числа російських учених. Зазначимо, що подібний «прийом» - вважати науковців-іноземців, які перебували на службі в Російській імперії, «російськими вченими», з часом усталився в радянській історіографії. Так, І.В. Голобуцький прямо вказує на Г.Ф. Юнкера, 1.1 Ґеорґі та Ґільденштедта як на «російських вчених» (поряд з С.П. Плєщєєвим, М.Д. Чулковим тощо)^[27]. А з «Географічної енциклопедії України» довідуємось про те, що: «Гюльденштедт А.Й. - вітчизняний природодослідник»^[28].

Упродовж 1950-1980-х рр. студіювання історії експедицій 1768

1774    рр. відбувалося також через призму історії російсько-німецьких наукових контактів. У дослідженнях такого роду (на відміну від вищезгаданих праць, в яких учені-німці «потрапляли» до числа російських учених) навпаки робився наголос на етнічній належності керівників експедицій, факті отримання ними освіти у провідних навчальних закладах Німеччини, роботі в Російській імперії за контрактом тощо.

У статті О.І. Дружиніної «Значение русско-немецких научных связей для хозяйственного развития Южной Украины..»^[29], розгляду подорожі Ґільденштедта по степовій Україні відведено чільне місце. Дослідниця називає мандрівника «піонером в обстеженні» зазначеного регіону, додаючи, що він «виявив значну спостережливість у царині соціально- економічних відносин - новому для нього предметі студій». Дружиніна вважає Ґільденштедта типовим ученим-гуманістом доби Просвітництва, який у своїй діяльності керувався «патріотизмом і любов’ ю до людей». На підтвердження культуртрегерського іміджу А.Й. Ґільденштедта вона наводить факти його спілкування з місцевим населенням під час мандрівки, надання вченим практичної допомоги мешканцям (щодо пошуку доброякісної води та^ глини, лікування скорбуту і т. ін). Дослідниця підкреслює, що А.Й. Ґільденштедт був виконувачем дуже важливої та прогресивної місії - наукового вивчення окраїн Росії з метою інтенсифікації їх господарчого розвитку й підвищення добробуту.

У статті, про яку йдеться, значну увагу приділено аналізу причин, через які вчені-німці у II пол. XVIII ст. наважувались їхати працювати до Росії, адже плідність результатів їхньої діяльності на користь останньої, за О.І. Дружиніною, залежала від мотивації. При дослідженні цього питання вона спиралася на праці істориків з НДР, які зі свого боку вивчали історію німецько-російських наукових зв’язків XVIII ст.^[30] Торкаючись питання про роль П.-С. Палласа в редагуванні та публікації «Reisen...» Ґільденштедта, дослідниця відзначила хист цього вченого: «Паллас легко відтворював хід думки і навіть літературний стиль свого колеги».

До класифікації Ґільденштедтових записок як джерела О.І. Дружиніна вдалася, характеризуючи джерельну базу своєї роботи - «Северное Причерноморье...» . Матеріали наукових експедицій останньої чверті XVIII ст. (ідеться про експедиції Ґільденштедта (176874 рр.), Зуєва (1781-82 рр.), Ґабліца (1783 р.) та Палласа (1793-94 рр.) вона віднесла до окремого виду джерел. Головну ж відмінність між цією групою джерел і нотатками тогочасників, такими як «Путешествие по всему Крыму и Бессарабии...» Сумарокова, «Записки графа Сегюра...», «Записки Дмитрия Борисовича Мертваго...», О.І. Дружиніна вбачає в тому, що матеріали наукових експедицій створювались фахівцями, здатними залишити «ґрунтовні описи обстежуваних місць», тоді як у записках тогочасників спостереження поєднуються з суб’єктивними враженнями. Оцінюючи інформативні можливості Ґільденштедових «Reisen...», дослідниця зауважила, що мандрівник, перебуваючи в 1773

1775       рр. на території Північного Причорномор’я, зібрав докладні відомості про природні умови, склад і правове становище населення, господарські прийоми та знаряддя праці.

Як бачимо, О. І. Дружиніна, виходячи з того, що в досліджуваний нею період (ІІ пол. ХѴШ ст.) степова Україна була частиною Російської імперії, історію цього регіону розглядає у відповідному контексті. І записки Ґільденштедта для неї є цілковито джерелом з російської історії. Завершуючи розгляд праць О.І. Дружиніної, варто наголосити, що вона певною мірою ідеалізувала науковий доробок Ґільденштедта. Порівняно з її оцінками, оцінки дослідників у 1930 рр. були значно критичнішими. Так, В. Гнучева свого часу відзначила, що хоча експедиція А.Й. Ґільденштедта і дала дуже вартісний науковий матеріал у вигляді надрукованих Академією описів подорожі та деяких неопублікованих документів, особовий склад цієї експедиції (порівняно з іншими експедиціями 1768-74 рр.) у науковому відношенні був найслабшим, а сам Ґільденштедт, як наймолодший за стажем учений, отримував спочатку найменшу платню, що відбивало низький ступінь його наукової підготовки^[31]. Що ж до ролі П.-С. Палласа у справі видання записок Ґільденштедта, то В. Гнучева розділила думку Ю. Клапрота (висловлену у передмові до виданих у Берліні уривків з опису подорожі

А.Й. Ґільденштедта по Кавказу^[32]), що Паллас поставився до цієї роботи неуважно і припустився помилок.

Вагоме місце мандрівні записки Ґільденштедта посіли також у конкретно- джерелознавчій праці М. Литвиненко, виданій у 1970 р. - «Джерела історії України ХѴШ ст.»^[33]. Дослідниця помістила це джерело поряд із записками гр. Сеґюра, «щоденниками» Я. Марковича, М. Ханенка та ін., тобто серед мемуарних джерел. При розгляді інформативних можливостей Ґільденштедтових записок, М. Литвиненко зосередилась на тій їх частині, що була присвячена Слобожанщині.

У статті М. Литвиненко «Записки мандрівників кінця ХѴШ - початку ХІХ ст. як джерело...»^[34] про твір Ґільденштедта, звісно, не згадується, оскільки за часом написання він виходив за хронологічні межі дослідження. Разом з тим, зроблений у цій статті аналіз такого виду джерел, як мандрівні записки, становить неабиякий інтерес. Авторка розвідки прямо вказує, що «записки мандрівників відносяться до особливого виду джерел - мемуарів» і при роботі з ними слід обов’язково зважати на залежність змісту «від особи автора, його світогляду, ролі в описуваних подіях», освіти, здібностей тощо. Оскільки записки мандрівників цього періоду (В. Зуєва, П. Сумарокова,

А.  Лєвшина, О. Ґуна та ін.) належали представникам панівного класу, яким була властива класова обмеженість у сприйманні реальності, використання таких джерел, на думку М. Литвиненко, потребує «гострого класового аналізу».

Упродовж 1950-1980-х рр. при дослідженні тих чи інших аспектів соціально-економічної історії II пол. XVIII ст. як України в цілому, так і її регіонів, записки А.Й. Ґільденштедта як джерело використовувалися радянськими істориками вельми активно. У контексті студіювання історії Слобожанщини зазначене джерело залучав А. Слюсарський, Лівобережжя - І. Голобуцький, В. Кулаковський, О. Путро, Південної України - О. Дружиніна, В. Тимофієнко, В. Пірко та ін., Донщини - О. Пронштейн, А. Агафонов, України в цілому - В. Голобуцький та О. Пономарьов^[35]. Деякі фрагменти записок Ґільденштедта були задіяні також у науково-популярних розвідках^[36]. Позаяк мандрівні записки

А.Й. Ґільденштедта вважалися бібліографічною рідкістю, радянські вчені користувалися переважно доступнішими російськомовними перекладами їх окремих частин, не охоплюючи всього масиву матеріалів подорожі А. Й. Ґільденштедта Україною; до того ж, наявність певної концептуальної заданості у вивченні соціально-економічних питань звужувала коло фактів, потенційно «придатних» до залучення. Через це інформативні потенції «Reisen...» А.Й. Ґільденштедта використовувалися в дуже обмежено.

Підсумовуючи аналіз літератури 1950-1980-х рр., зазначимо, що ентропія марксистсько-ленінської методології та пов’ язані з нею загальна політизація і міфологізація історичної науки в СРСР у цілому негативно позначилися на сприйнятті радянськими дослідниками цілей і результатів експедиції Ґільденштедта, на тлумаченні наданих мандрівником свідчень. Як така, наявна активність у справі вивчення «Reisen... » Ґільденштедта в контексті історії України, через концептуальну неспроможність «переяславської» версії української історії, в якісному відношенні не дала істотних результатів. У той же час, невизначеність радянських дослідників щодо класифікації мандрівних записок Ґільденштедта як джерела, а також у питанні «Ґільденштедт - російський вчений чи вчений-німець?», сприяла розширенню кола проблем, для розв’язання яких могли надатися Ґільденштедтові записки.

Із здобуттям у 1991 р. Україною державної незалежності виникли передумови для формування такої концепції її історії, за якою Україна та українці виступали б повноцінним суб’єктом історичного процесу. Історична наука почала звільнятися від нав’язуваних офіційною ідеологією схем, підходів, трактувань у висвітленні цілого кола проблем історії України, в тому числі - історії соціально-економічної. Все це створило нові перспективи у використанні інформативних потенцій джерела, яке нас цікавить. Про наявність таких перспектив щодо інформаційних можливостей записок Ґільденштедта у контексті вивчення аграрної історії Півдня України ІІ пол. ХѴШ ст. заявив

А. Бойко. На його думку, нотатки Ґільденштедта є одним з тих небагатьох джерел, що дають змогу дослідникові «пройти через усі перипетії життя селянина та поміщика», заглибитись у подробиці їх щоденного життя, звичок, навичок у роботі, «техніки та агротехніки, сімейних та побутових традицій»^[37].

У 1998 р. побачила світ монографія Дмитра Наливайка «Очима Заходу...». В ній, серед західноєвропейських історико-літературних джерел доби Просвітництва, які відтворюють важливі процеси й події історичного життя українців, дослідник помістив і мандрівні записки Ґільденштедта, у жанровому плані опосередковано визначивши їх як «літературу факту». Виходячи з того, що писемні пам’ятки західноєвропейської україніки поєднують у собі науково-інформативні, літературно-описові та наративні елементи й функції, Д. Наливайко піддає їх як науково-історичному, так і літературознавчому аналізу. Таке синтезування уможливлює розкриття не лише предметно- історичного змісту джерел (тобто відбиття в них конкретних фактів та реалій життя), а й змісту суб’єктивно-історичного (рецепції й осмислення зазначених фактів автором, що виступає «репрезентантом свідомості певної країни й епохи, певних ідейно-культурних течій і концепцій»)^[38].

Відносно мандрівних записок А.Й. Ґільденштедта зазначений вище синтетичний метод Д. Наливайком, на жаль, не був застосований. Проте висвітлення суб’єктивно-історичного, інтерпретаційного змісту цього джерела, на нашу думку, є дуже перспективним, особливо зважаючи на те, що досі зазначене джерело цікавило дослідників здебільшого у предметно-історичному вимірі.

Кардинальні суспільні перетворення, які відбулися на початку 1990-х рр. в Україні, зруйнували залізну завісу між нею та Заходом. Відкрився доступ до творчого доробку українських нерадянських істориків, що певною мірою посприяло теоретичному, методологічному та тематичному збагаченню історичної науки в Україні, координації зусиль дослідників при розробці проблем вітчизняної історії.

Тема «Записки подорожників як джерело з історії України» активно вивчалась українськими дослідниками в Галичині та в еміграції, починаючи з 1930-х рр. Так, у 1938 р. у Львові побачила світ науково- популярна праця В. Січинського «Чужинці про Україну»¹. Ця праця є різновидом джерелознавчих досліджень. З величезного масиву джерел особистого походження періоду IX-XIX ст., авторами яких були чужинці, В. Січинський відібрав ті, у яких йшлося про Україну (її землі, природу, народ) і систематизував наявний матеріал, керуючись географічним, проблемно-хронологічним і тематичним принципами. Базовими критеріями відбору інформації для нього були «цікавість» та наукова, пізнавальна й виховна «цінність». Січинський добре розумівся на специфіці обраних для розгляду джерел. На його думку, «мемуари, записки, ітінерари та інші писання сучасників» «живо і рельєфно відтворюють саме життя», «а не лише його сухі факти, наслідки, відгуки, що попадали, часами зовсім випадково, на пергамени та інші писані пам’ятки». Вбачаючи у «суб’єктивному» сховище потенційно вартісної інформації, Січинський демонструє схильність до розуміння історичного минулого як певної реконструкції, базованої на своєрідному контакті свідомості сучасника зі свідомістю авторів пам’яток минувшини. Цей підхід не сягає у нього раціонально обгрунтованої методологічної платформи, залишаючись у межах інтуїтивних творчих осягнень.

Позитивна енергетика творів чужинців про Україну мала за задумом дослідника, збуджувати і зміцнювати національну свідомість читацького загалу. Заради виконання цього «надзавдання» Січинський жертвує у своєму історичному досліді багатьма елементами науковості: грішить безконтекстним вибірковим цитуванням, не обтяжуючи читача історичними екскурсами, супроводженням тексту примітками й бібліографічними нотатками, припускається свідомого маніпулювання фактами, нерідко подає хибну інформацію щодо походження використаних джерел. Останнє безпосередньо стосується і мандрівних записок А.Й. Ґільденштедта. Так, дослідник вважав, що існують два описи подорожі Ґільденштедта Україною (опис подорожі 1771-1773 рр. «по Приазовському краю» та опис подорожі 1774 р. «по Центральній Україні»); на його думку, цим другим описом і були власне «Reisen.». Січинський навів неповні вихідні дані цього твору, не вказавши, що «Reisen.» складаються з 2-х томів, що 1791 рік видання стосується лише другого тому. Скоріш за все, у своїй праці він користувався не оригіналом записок. А.Й Ґільденштедта, а російськомовним перекладом одного з їх фрагментів - «Дневником путешествия в Южную Россию.» та статтею Л. Синицького «Путешествие ак. Гильденштедта.». Xоча у  списку використаної літератури дослідник помістив «Путешествие по Слободско-Украинской губернии.» Ґільденштедта, нібито видане у Харкові в 1872 р. (насправді йдеться про «Дневник путешествия по Слободско-Украинской губернии... » того ж автора, опублікований у 1891 р.), з цього джерела у «Чужинцях.» чомусь не використано жодного повідомлення. Тематичний спектр залучених Січинським даних Ґільденштедта про українські землі є широким. Це описи природи, господарства, пам’яток археології, побуту, міст. Однак висновки, що їх дослідник робить на підставі цієї інформації, не завжди є обґрунтованими.

Досить плідно над вивченням записок чужинців про Україну дослідники з української еміграції працювали у 1950-х рр. Особливо відзначилися в цьому плані представники мюнхенської школи, зокрема О. Вінтоняк, який захистив дисертацію на тему «Німецькі подорожники про Україну у другій половині ХѴШ ст.». Серед творів мандрівників у дисертації розглядалися і «Reisen...» А.Й. Ґільденштедта.

На базі дисертаційного дослідження О. Вінтоняк підготував низку статей^[39] та книгу^[40]. Матеріал останньої структуровано за п’ятьма розділами («Природа», «Населення», «Матеріальна культура» та ін.) і подано так, аби мандрівники своїми свідченнями доповнювали, підтверджували чи заперечували один одного. Відомості подорожників Олекса Вінтоняк супроводив власними коментарями (про ступінь їх обізнаності з реаліями українського життя, достовірність цифрової й фактичної інформації), підбиттям підсумків. Домінантним у його інтерпретації цих відомостей є обстоювання українських національних інтересів у тому їх розумінні, яке було властиве українцям західної діаспори повоєнної доби. Загалом праця О. Вінтоняка просякнута духом національного романтизму. Йдеться про свідому ідеалізацію української дійсності, деяку упередженість у порівняннях, спроби модернізувати думки, міркування, уявлення мандрівників, видати їхні випадкові висловлювання за певну усталену точку зору. Все це відчутно підважує наукову вартісність книги.

Попри наявність недоліків у праці О. Вінтоняка, невідповідність її сучасним стандартам історичного дослідження (відсутність історіографічного аналізу, брак критичного підходу до джерел), «Україна в описах.» є чи не єдиною з робіт, де комплексно (щодо питань, висвітлюваних у записках, та відвіданих Ґільденштедтом земель України), у значному обсязі розглянуто зміст частин «Reisen...», присвячених Україні. Найґрунтовніше (у соціально-економічному ракурсі) дослідник розглянув матеріали подорожі Ґільденштедта Лівобережжям. Відомості Ґільденштедта О. Вінтоняк як правило не піддає критиці. Деякі з фактів, наведених мандрівником, він сприймає як самоцінні чи рідкісні, хоча вони цілком могли мати офіційне походження. Інколи, не заглибившись належним^ чином у контекст подій, процесів чи фактів, зафіксованих А. Й. Ґільденштедтом, О. Вінтоняк їх неадекватно тлумачить. У тексті «України в описах.» мають місце епізодичні повтори - ті самі дані Ґільденштедта вміщено одразу в кількох розділах.

Зауважимо, що головною особливістю праць українських істориків у питанні, що нас цікавить, є розгляд «Reisen...» Ґільденштедта саме в контексті української (самодостатньої і повноцінної) історії. Так само їм властиві ухил у бік розв’язання пізнавально-виховних завдань та надмірна емоційність цілого ряду позицій.

У 1990-х рр., попри наявні перспективи, масштабного прориву в практичному використанні мандрівних записок А.Й. Ґільденштеда в контексті студій з історії України ІІ пол. XVIII ст. не відбулося. Разом з тим, зазначене джерело не випадало з поля зору дослідників. Мінімальні обсяги зафіксованої Ґільденштедтом інформації про українські землі (вміщеної переважно в опублікованих російськомовних перекладах фрагментів «Reisen...») були задіяні у краєзнавчих розвідках П. Лавріва, В. Дєдова, Л. Шепко та ін., присвячених історії Донеччини. Доволі інтенсивне використання частин записок Ґільденштедта, у яких відбито матеріали його подорожі Слобожанщиною й Новоросією, у межах дослідження проблем заселення та господарчого освоєння степової України, історії соляної промисловості Донецького краю, історії міст, мало місце у працях Василя Пірка^[41].

Автором цієї статті наприкінці 1990-х рр. здійснювалися спроби популяризації «Reisen...» Ґільденштедта через публікацію україномовного перекладу їх фрагмента, присвяченого Єлизаветградщині, та статей, де розкривалися інформативні потенції «Reisen...» як джерела з історії Донеччини, Північного Приазов’я, України в цілому періоду II пол. XVIII ст.^[42] У 2000 р. було захищено дисертацію², присвячену розкриттю інформативних можливостей записок Ґільденштедта щодо вивчення проблем соціально-економічної історії України ІІ пол. ХѴІІІ ст. У цьому дослідженні вперше було зроблено ґрунтовний джерелознавчий аналіз комплексу вміщених у джерелі відомостей про соціально-економічний розвиток України; з’ ясовано наукову цінність низки ще не задіяних даних Ґільденштедта (вміщених переважно у раніше не перекладених частинах «Reisen...»), здійснено оригінальне тлумачення свідчень мандрівника; завдяки залученню наративних та документальних джерел - виявлено ступінь репрезантативності мандрівних записок А.Й. Ґільденштедта та достовірності наданої мадрівником інформації.

Упродовж 2000-2005 рр. систематичного характеру набуло застосування твору Ґільденштедта В. Пірком у контексті розробки вищезазначеної проблематики його досліджень^[43]. Супроводжуючи свої історичні нариси публікацією джерел, В. Пірко розмістив серед них також уривки з «Дневника путешествия по Слободско-Украинской губернии.» Ґільденштедта, популяризуючи таким чином це джерело серед широкого загалу науковців і читачів. Ми, зі свого боку, далі працюємо над розкриттям інформативних можливостей Ґільденштедтових «Reisen... » у контекті студій з історії України, намагаючись при цьому вийти за межі соціально-економічної тематики й приділити значну увагу інформації вміщеній у джерелі^[44]. Не полишаємо також наміру видати україномовний переклад усієї частини «Reisen...» Ґільденштедта, присвячений Україні.

Таким чином, проаналізувавши на основі хронологічного принципу праці археографічного спрямування, джерелознавчого характеру та конкретно-історичні, у яких в тій чи іншій мірі мандрівні записки Ґільденштедта розглядаються або ж використовуються як джерело з історії України ІІ пол. ХѴШ ст., можна констатувати наступне. Від початку ХІХ - до початку ХХІ ст. вивчення «Reisen...» Ґільденштедта відбувалося на базі кількох методологічних підходів (позитивізму, марксизму-ленінізму, суб’єктивного ідеалізму). Кожен з підходів відкривав перед дослідниками широкі можливості щодо оцінки репрезентативності «Reisen...», використання їх інформативних потенцій, інтерпретації вміщених у джерелі фактичних даних. На сьогодні ці можливості не є вповні реалізованими.

Як джерело, записки Ґільденштедта ідентифікувалися дослідниками по-різному: «щоденник подорожі», «опис подорожі», «мандрівні записки», «записки чужинця» тощо. Немає остаточної визначеності також у питанні про класифікацію цього джерела: його відносять до матеріалів наукових експедицій, до творів мемуарної літератури, записок мандрівників або ж вважають, що Ґільденштедтові «Reisen... » поєднують у собі ознаки джерел особистого походження та економіко- статистичних. Віднесення зазначеного твору до певного виду джерел обумовлює й відповідну оцінку його інформативних можливостей, автентичності, достовірності наявних у ньому фактів. При розгляді «Reisen... » як матеріалів наукових експедицій дослідники здебільшого зосереджуються на їх предметно-історичному змісті, відзначаючи достовірність наданої Ґільденштедтом інформації. У разі ж зарахування твору Ґільденштедта до мемуаристики на перший план виходить суб’ єктивно-історичний зміст і значною мірою враховується так званий «авторський чинник».

У площині практичного використання «Reisen» як джерела з історії України маємо явну диспропорцію у використанні даних з перекладених фрагментів «Reisen» щодо оригіналу та задіяність інформації, передусім, соціально-економічного плану (особливо у працях радянських істориків) і здебільшого в контексті регіональної історії. Інформативні ж потенції джерела при цьому залишаються невичерпаними.

Ефективному застосуванню записок Ґільденштедта в контексті студій з історії України перешкоджали вузька спрямованість, а подекуди і заідеологізованість методологічних підходів, у межах яких діяли дослідники; безплідність концепції історії України, пануючої в СРСР у 1950-80-х рр.; «звуженість» схем української історії, розповсюджених серед істориків з української еміграції; брак комплексності (тематичної, проблемної, хронологічної, територіальної) у використанні «Reisen.»; утрудненість доступу дослідників до джерела, яке досі є бібліографічною рідкістю.

Попри наявне нині зростання інтересу до джерела, що про нього йдеться, з боку краєзнавців, появу спеціального джерелознавчого дослідження, присвяченого мандрівним запискам Ґільденштедта, значення «Reisen.» як джерела саме з історії України вітчизняними дослідниками поки що достатньою мірою не усвідомлене. Так, у більшості підручників з джерелознавства історії України, які побачили світ упродовж 2000-2005 рр., про записки Ґільденштедта ані серед джерел особистого походження, ані серед економіко-статистичних джерел навіть не згадується.

Перспективи подальшого студіювання мандрівних записок

А.Й. Ґільденштедта як джерела з історії України XVIII ст. убачаємо: в опрацюванні цього джерела в природознавчому, етнографічному й культурологічному напрямах; модернізації використовуваних методологічних підходів, їх синтезуванні; застосуванні щодо записок Ґільденштедта психо- й контент-аналізу, картографічного й компаративного методів, антропологічного методу максимальної деталізації опису; у зростанні ролі герменевтичного та інтерпретаційного компонентів джерелознавчого аналізу при роботі над «Reisen.»; у зверненні до раніше не задіяної дослідниками інформації

Ґільденштедта фактографічного плану, вміщеної, перш з все, в оригіналі його твору.

^[1] Тош Д. Стремление к истине. Как овладеть мастерством историка / Пер. с англ. - М., 2000. - С. 169.

^[2] Guldenstadt А.І. Reisen durch Russland und im Caukasischen Gebirge: in 2 Bd. / Herausgegeben von P.S. Pallas. - St.-P., 1787. - Bd. 1. - 511 s.; 1791. - Bd. 2. - 552 s.

^[3] Маркович Я. Записки о Малороссии, ея жителях и произведениях. - СПб., 1798. - Ч. І. - С. 41-54.

^[4] Наливайко Д. Очима Заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст. - К.,

1998.  - С. 430.

^[5] Сарбей В.Г. Праця Я. Марковича «Записки о Малороссии, ее жителях и произведениях» // Український сторичний журнал. - 1999. - № 2. - С. 24.

^[6] Дорошенко Д. Огляд української історіографії. - К., 1996. - С. 175, 178.

^[7] Дневник путешествия в Южную Россию ак. С.-Петербургской Академии наук Гильденштедта в 1773-1774 гг. // Записки Одесского общества истории и древностей. - 1879₅. - Т. XI. - С. 180-228.

^[8] Путешествие А. И. Гильденштедта по Елисаветградской провинции (1774 г.) // Елисаветградский вестник. - 1889. - № 38, 41, 44, 49, 51, 53, 60, 64, 65, 69.

^[9] Владимир Николаевич Ястребов (Некролог) // Киевская старина. - 1899. - Т. ЬХѴІІ.

-   № 10. - С. 121-126.

^[10] Дневник путешествия по Слободско-Украинской губернии ак. С.-Петербургской Академии наук Гильденштедта в 1774 г. // Оттиск из Харьковского сборника. - Х., 1891. - ^{89 с.}₃

^[11] Салтыкова М. Путешествие академика Гильденштедта. Предисловие // Дневник путешествия по Слободско-Украинской губернии . - С. 1-14.

^[12] Источниковедение: Теория. История. Метод. Источники российской истории: Уч. пособие / Данилевский И.Н., Кабанов В.В. и др. - М., 1998. - С. 45-48, 67-68.

^[13] Синицкий Л. Путешествие в Малороссию ак. Гильденштедта и кн. И.М. Долгорукаго // Киевская старина. - 1893. - № 2. - С. 275-285; № 3. - С. 412-441; № 4. - С. 29-49.

^[14] Синицкий Л. Малороссия по рассказам путешественников конца прошлого и начала нынешнего столетия // Киевская старина. - 1892. - № 2. - С. 226-259.

^[15] Дорошенко Д. Огляд української історіографії... - С. 143.

^[16] Трифильев Е. Очерки из истории промышленности Слободской Украины. Селитроварение ХѴП-ХГХ вв. // Оттиск из Сборника Харьковского историкофилологического общества. - Х., 1894. - Т. ѴГ - 37 с.

^[17] Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків: У 3-х т. - К, 1990. - Т. 1. - С. 79

^[18] Багалій Д.І. Історія Слобідської України. - X., 1990. - С. 110, 130, 131.

^[19] Наливайко Д. Очима Заходу... - С. 9-10.

^[20] Гнучева В., Чериков А. О работах архива по изучению экспедиционной деятельности Академии наук // Вестник АН СССР. - 1935. - № 10. - С. 46-51; Гнучева В.Ф. Материалы для истории экспедиций Академии наук в XVIII-XIX вв. Xронологические обзоры и описание архивных материалов. - М.; Л., 1940. - 309 с.

^[21] Гессен Ю. Экспедиционная кампания 1768-1774 гг. Из прошлого Академии наук // Вестник АН СССР. - 1931. - № 7. - С. 19-27.

^[22] Полиевктов М.А. Из истории русского академического кавказоведения ХѴШ в. // Известия Академии Наук СССР. - 1935. - Сер. 7. - № 8. - С. 759-774.

^[23] Шебунин А.Н. Русское Черноморье 70-80-х гг. ХѴШ в. и Академия наук (труды А.И. Гильденштедта и В.Ф. Зуева) // Труды Института науки и техники. - 1936. - Вып. 8. - С. 84.

^[24] Авторханов А. Империя Кремля. Советский тип колониализма. - Вильнюс, 1990. - С. 82.

^[25] Бадзьо Ю. Право жити: Україна в складі СРСР, людина в системі тоталітарного соціалізму. - К., 1996. - С. 127-128.

^[26] Андреев А.И. Труды русских географов и путешественников ХѴП-ХѴШ вв. по изучению Украины и украинского народа // Известия Всесоюзного географического общества. - 1954. - Т. 86.- Вып. 2. - С. 124-135.

^[27] Голобуцький І.В. Російські вчені ХѴШ ст. про стан ремесел, промислів та промисловості на Україні // Український історичний журнал. - 1977. - № 6. - С. 110.

^[28] Географічна енциклопедія України: У 3-х т. - К., 1989. - Т. 1. - С. 306.

^[29] Дружинина Е.И. Значение русско-немецких научных связей для хозяйственного развития Южной Украины в конце XVIII в. // Международные связи России в XVII-

XVIII   вв. - М., 1966. - С. 220-259.

^[30] Amburger E. Beitrage zur Geschichte der deutsche-russischen kulturellen Beziehungen. - Giessen, 1961. - 277 s.; Mohrmann H. Studien uber russisch-deutsche Begegnungen in der Wirtschaftswissenschaft (1750-1825). - Berlin, 1959. - 146 s.

^[31] ГнучеваВ.Ф. Материалы для истории экспедиций... - С. 104-106.

^[32] Guldenstadts А.І. Beschreibung der Kaukasischen Lander / Herausgegeben von Julius Klaproth. - Berlin, 1834. - 248 s.; Guldenstadts. А.І. Reisen nach Georgien und Imerethie / Herausgegeben von Julius Klaproth. - Berlin, 1815. - 306 s.

^[33] Литвиненко М.А. Джерела історії України ХѴШ ст. - Х., 1970. - 204 с.

^[34] Литвиненко М.А. Записки мандрівників кінця ХѴШ - початку ХІХ ст. як джерело до історії України // Питання історії СРСР. - 1974. - Вип. 18. - С. 100-108.

^[35] Див. праці: Агафонов А.И. Область Войска Донского и Приазовья в дореформенный период. - Ростов/н/Д., 1986. - 191 с.; Голобуцький І.В. Російські вчені XVIII ст. про стан ремесел, промислів та промисловості на Україні // Український історичний журнал. - 1977. - № 6. - С. 110-116; Голобуцький В.А. Економічна історія Української РСР. Дожовтневий період. - К., 1970. - 297 с.; Дружинина Е.И. Северное Причерноморье в 1775-1800 гг. - М., 1959. - 277 с; Кулаковський В.Н. Торговельні зв’язки міст Лівобережної України з містами Росії у XVIII ст. // Український історичний журнал. - 1975. - № 7. - С. 66-76; Пирко В. Северное Приазовье в XVI-XVIII вв.: Уч. пособие. - К., 1988. - 134 с.; Пронштейн А. Земля Донская в XVIII в. - Ростов/н/Д., 1961. - 374 с.; Пономарьов О.М. Розвиток капіталістичних відносин у промисловості України XVIII ст. - Львів, 1971. - 182 с.; Путро А.И. Левобережная Украина в составе Российского государства во второй половине XVIII века (некоторые вопросы социальноэкономического и общественно-политического развития). - К., 1988. - 154 с.; Слюсарский А.Г. Социально-экономическое развитие Слобожанщины XVII-XVIII вв. - X., 1964. - 460 с.; Тимофиенко В. И. Города Северного Причерноморья во второй половине XVI₂II века. - К., 1984. - 220 с.

^[36] Див. праці: Пляшко Л.А. Подорож до міста XVIII ст. - К., 1980. - 148 с.; Лисянский А.С. Конец Дикого поля. - Донецк, 1973. - 126 с.

^[37] Бойко А. Історіографічна традиція й дослідження аграрної історії Південної України // Осягнення історії: Зб. праць на пошану професора М.П. Ковальського. - Острог; Нью- Йорк, 1999. - С. 155, 159.

^[38] Наливайко Д. Очима Заходу... - С. 430.

^[39] Вінтоняк О. Київ 1770-х рр. в описі^А.Й. Гюльденштедта // Наук. зб. на пошану проф. д-ра Олександра Оглобліна. - Нью-Йорк, 1977. - С. 153-161; Його ж. Церкви та монастирі в Україні в 18 ст. в описі А.Й. Гюльденштедта // Наук. зб. на пошану проф. д-ра Володимира Янева. - Мюнхен, 1983. - С. 204-216.

^[40] Вінтоняк О. Україна в описах західноєвропейських подорожників другої половини ХѴШ ст. - Львів; Мюнхен, 1995. - 139 с.

^[41] Пірко В. Освоєння Півдня України в XVI-XVIII ст.: Автореферат дис. . докт. іст. наук. - К., 1996. - 35 с.; Його ж. Заселення Степової України в XVI-XVIII ст. - Донецьк, 1998. - 124 с. та ін.

^[42] Никифоренко Н.О. Щоденник подорожі А.Й. Ґільденштедта Єлизаветградською провінцією (травень-липень 1774 р.) // Записки науково-дослідної лабораторії Південної України Запорізького держуніверситету: Південна Україна XVIII-XIX століття. - Запоріжжя: РА “Тандем-У”, 1999. - Вип. 4(5). - С. 15-40; Її ж. Соціально-економічний стан Донеччини в останню чверть XVIII ст. (За «Щоденником» І. А. Ґільденштедта) // Нові сторінки історії Донбасу: Ст. - Донецьк, 1998. - Кн. 6. - С. 20-29; Никифоренко Н.О., Пірко В. О. Мандрівні записки А. І. Ґільденштедта як джерело з історії України другої половини XIII ст. // Осягнення історії: Зб. праць на пошану професора М.П. Ковальського

^[43] Пірко В. Мадрівні записки. А.Й Ґільденштедта як джерело до вивчення стану залюднення Донечини в середині 70-х рр. ХѴІІІ ст. // Політологічні та історичні дослідженння. - Донецьк, 2002. - Вип. 10. - С. 15-23; Його ж. Заселення Донеччини у ХѴГХѴШ ст. (короткий історичний нарис і уривки з джерел). - Донецьк, 2003. - 180 с.; Пірко В., Литвиновська М. Соляні промисли Донеччини в ХѴИ-ХѴШ ст. (історико- економічний нарис і уривки з джерел). - Донецьк, 2005. - 136 с. та ін.

^[44] Никифоренко Н.О. Етнічні процеси в Україні другої половини ХѴШ ст. очима А.Й. Ґільденштедта // Донецький вісник наукового товариства ім. Т.Г. Шевченка. - Донецьк, 2005. - Т. 8. - С. 48-71.