Науковий вісник України | Наукові статті та публікації

Федоренко О. А. (Київ)

У статті розкрито предметні і змістові аспекти українознавчої геополітичної проблематики. Зазначено, що у системі українознавчих досліджень геополітика та геостратегія - наукова галузь знань про вплив географічних факторів на зовнішні і внутрішні політичні інтереси Української держави.

Геополітика - це наука, яка вивчає залежність політики держави, її міжнародних відносин від географічних факторів, пояснює та аналізує зовнішню та внутрішню політику держав за їх географічною визначеністю, забезпеченням природними ресурсами, особливостями клімату, місцевості, острівного чи континентального розташування.

У сферу практичної геополітики входить усе, що пов’язане з територіальними проблемами держави, кордонами, раціональним використанням та розподілом ресурсів (природних, фінансових, людських).

Теоретично геополітика визначається в двох якостях: як наука, що пізнає закономірні зв’язки між географічними умовами та політикою держав; як ідеологія, що аргументує досягнення, здійснення та зміцнення державної влади.

Геополітичне обгрунтування доцільності певних стратегічних напрямів діяльності держави в міжнародних відносинах визначається терміном

геостратегія. Геостратегію держав у зв’язку з географічними особливостями класифікують як сухопутню чи морську.

Реалізація державою геополітичних інтересів залежить від застосування нових технологій в економічній, інформаційній та військовій сферах, кількості населення, його політичної та ідеологічної згуртованості, особливостей територіального розташування держави (рельєф місцевості, гідрографічна сітка, віддаленість від кордонів важливих економічних та політичних центрів), клімату, наявності природних ресурсів, виходу до морів і океанів. На відміну від інших держав світу становлення наукової геополітичної думки в Україні відбувалося в умовах перебування етнічних територій України в складі інших держав (Росії, Австро-Угорщини, Польщі, Німеччини, Радянського Союзу), національно-визвольної боротьби українців за єдність української нації в Українській Самостійній Соборній державі.

Україна - геополітична реальність, яка визначена унікальними природними, етнічними, мовно-культурними особливостями. Референдум, який відбувся 1 грудня 1991 року, підтвердив Акт проголошення державної незалежності України, ухвалений Верховною Радою Української радянської соціалістичної республіки. Це означало припинення існування радянської форми державності, що визначала Україну об’єктом політичних та економічних інтересів керівництва СРСР.

Україна отримала можливість утвердитись у міжнародному співтоваристві, у світовій політиці як рівноправний партнер. Важливою державотворчою дією було прийняття Верховною Радою України 28 червня 1996 року Конституції України. Вона визначала Україну суверенною, незалежною, соціальною і правовою державою. Прийняття Конституції законодавчо обгрунтувало становлення України в світі як держави, що має зовнішньо-політичні інтереси та будує своє внутрішнє життя на підставі власних конституційних норм та законів.

За час перебування України в складі Радянського Союзу в громадян України склалися певні психологічні та політичні стереотипи в сприйнятті явищ суспільного життя. У суспільному середовищі є сприйняття українцями існуючих в інформаційному просторі України іноземних соціальних та культурних ціннісних орієнтацій, споживацтво в повсякденному житті, обмеженість в осмисленні загальнодержавних проблем. Це - об’єктивні перешкоди в утвердженні України як могутньої та авторитетної в світі держави.

Природно-історичний процес становлення Української держави визначається її географічним розташуванням, історичними, державницькими традиціями, економічними ресурсами, військово- промисловим потенціалом. Геостратегічний вибір України в європейському геополітичному просторі залежить від політичної, ідейної та соціальної згуртованості українців, від здатності громадян України створити українську владу, що могла б мобілізувати значні людські, фінансові та природні ресурси. Україна потенційно є геополітичним центром регіонального впливу в Європі та Чорноморському регіоні.

Це передбачає наявність у державі науково обгрунтованої геополітичної доктрини, розробку навчальних програм, посібників з геополітики та

геостратегії України. Науково-дослідна робота з визначення концептуальних засад сучасної української географічної політики неможлива без вивчення унікальних українських духовних та господарських традицій, соціальних та культурних здобутків української нації.

Геополітичний статус України як суб’єкта світової політики, його сталість у просторі і часі можливі при усвідомленні українською нацією свого історичного призначення. Державна місія нації визначається національною ідеєю. У ХХ столітті зміст української національної ідеї був сконцентрований на здобутті Української самостійної держави. У ІІІ тисячолітті українська ідея - це ідея Української держави, яка об’ єднувала б усі частини української нації, що проживають на етнічних українських теренах і поза ними. Національна ідея - це не механізм, не спосіб політичної боротьби, це єдність українців, об’ єднаних національною волею та організованим життям для того, щоб сприяти розвитку українства. Українська національна ідея є органічним, духовно-політичним явищем, яке творить сенс і мету розвитку українського суспільства.

Фундаментальною галуззю знань, що на основі наукової джерельної бази розкриває історичний процес творення, перспективи розвитку в сучасний час української нації є українознавство. Українознавчі дослідження створюють можливість осмислення сутності України як геополітичної реальності, визначення основоположних напрямів державницького розвитку. Тому дослідження української та світової наукової геополітичної спадщини, розробка теоретичних та методологічних засад української геополітики взаємопов’ язані з українознавством, що є інтегруючою науковою системою знань про Україну як універсальний феномен буття і свідомості української нації.

Україна - це унікальна геополітична просторова основа за своїми матеріальними та духовними можливостями для стратегічного впливу у світі.

Держави, які прагнули світової гегемонії: Річ Посполита, Московське царство, Російська імперія, СРСР сприймали територію України як головний об’єкт колоніальної експансії. Референдум 1 грудня 1991 р. визначив історичну волю української нації позбавитись бід багатовікового іноземного політичного та економічного поневолення.

Відновлення української держави є найважливішою політичною подією

ХХ  століття.

Україна з об’ єкта геополітичних інтересів Радянського Союзу стала суб’єктом міжнародних відносин.

Понад 150 держав світу визнали право українців на утвердження державності, мови та культури.

Від 1991 р. до початку ІІІ тисячоліття Україна пройшла шлях від імперської провінції, об’ єкта політики і права СРСР до рівноправного учасника світових геополітичних процесів.

Процес державотворення визначив об’ єктивну необхідність державної ідеології розвитку як наукової теорії, що синтезувала б досвід минулого, аналіз проблем сучасності та прогнозування й проектування майбутнього України. Це обумовило становлення українознавства як ідеологічної

програми розвитку українського суспільства, яка відображала національну ідею українців. Українознавчі наукові дослідження історичного розвитку української нації, здійснювані в Науково-дослідному інституті українознавства Міністерства освіти і науки України, формують в українців універсальне синтезуюче сприйняття української національної ідеї.

Провідними вченими-українознавцями, які досліджують і аналізують геополітичні проблеми та тенденції розвитку України та світового українства, є директор НДІУ МОН України професор Петро Кононенко, завідувач відділу геополітики та геостратегії, доктор географічних наук, професор Петро Масляк, завідувач відділу природи та екології етносу, кандидат біологічних наук Валерій Сніжко.

У наукових працях П.Кононенка «Свою Україну любіть», «Українознавство», «Освіта ХХІ ст. Філософія родинності», «ХХІ ст.: Ідея і воля єдності», «Українознавство Третього Тисячоліття», «Акт 30 червня 1941 року в історії і сучасності», проаналізовано генезу, розвиток мови і культури, міжнародні зв’язки упродовж тисячоліть, ментальність, історичну місію, етапи випробувань та державної величі українців. Основоположними завданнями українознавчої науки означені: синтез тисячолітнього процесу українського етно-, націє-, і державотворення; консолідація українознавчої діяльності фахівців різних галузей наук, розкриття цілісного образу України в її геополітичному просторі¹.

Українознавство з його точки зору у часопросторовій генезі відбиває не лише синтез українознавчих наук у їх універсальній цілісності та системності, а й українознавчі сфери буття та життєдіяльності².

Аналізуючи сучасний час, як час здійснення багатовікових мрій та надій українців щодо торжества гуманістичних ідеалів української державності, свободи людини, соціальної справедливості, видатний вчений українознавець розкриває негативні наслідки поневолення України різнорідними, зокрема - російськими та радянсько-комуністичними окупантами, а саме: втрату українцями волі до самодостатнього життя у власній державі, пригасання здатності до здійснення визначеної природою історичної місії, денаціоналізація та деморалізація українців через втрату національних та етнічних традицій.

Розглядаючи українську націю як одвічний та незнищенний феномен, П.Кононенко відзначає, що її глибинна сутність започатковується природною територією проживання українців.

Географічні чинники і багатоманітна природа - як гармонійне поєднання степів, лісів, річок, озер, гір, моря; різноманітний клімат - помірний, холодний, спекотливий, сировинні ресурси - вугілля, нафта, газ, чорні, кольорові, дорогоцінні метали приваблювали на природний терен України протягом кількох тисячоліть різні етнічні, культурні, соціальні групи людей. Природа - як цілісно-універсальна система єдності земельної території та проживаючого етносу, формувала відповідний характер людей.

Багатство та унікальність природи різних частин території України породжували в свідомості українців різноманітність вражень і емоцій. Сукупність наявних природних багатств спонукали українців до різнорідної господарської, військової та інтелектуальної життєдіяльності¹.

Визначальною особливістю природного розташування України вважається її геоцентричний простір на перехресті економічних та духовних магістралей «Сходу і Заходу, Півночі і Півдня»².

Сформований на основі геопсихічних чинників національний характер українців відображений як в індивідуальному, так і в колективно- національному ідентифікаційному усвідомленні.

Український етнос сформувався, на думку вченого-українознавця, на ґрунті різних расових типів, однак вони не диференціювалися на автономні етноси в просторі і часі, а інтегрувались в єдиний український етнос.

Основними етнотворчими факторами єдності були спільність території, мови, культури, релігії, економіки, світогляду³.

Різноманітність расових типів, умов клімату та природи зумовили відмінності в поведінці, одязі, формах господарювання, обрядах українців, що проживають в різних територіальних частинах України, та які продовжують українські традиції у компактних поселеннях в інших країнах. У геополітично-історичних дослідженнях П.Кононенко відображає глибинний взаємозв’язок природного терену проживання українців з українською мовою, народними піснями, мелодіями, творами поетів та письменників. Універсальні особливості природи та мови розглядаються у взаємозалежності . Мова відображає унікальність природи української території, є консолідуючою основою духовної єдності для попередніх, сучасних та наступних поколінь українців. Але мова виступає і як фактор потужного впливу на ментальність українського етносу, формування його ідеалів, ощадливого ставлення до багатств природи⁴.

Одним з головних напрямів українознавчих досліджень НДІ українознавства Міністерства освіти і науки України є аналіз проблем і тенденцій сучасного розвитку України та українства, що має сприяти формуванню в українців державних, суспільних та духовно - культурних ідеалів.

Цією потребою об’єктивно визначено необхідність створення в Інституті українознавства відділу геополітики та геостратегії.

Відділ геополітики та геостратегії поєднав фахівців Інституту українознавства з історії, політичної та економічної географії, політології.

Очолює відділ професор, доктор географічних наук Масляк Петро Олексійович, який здійснює активну наукову, викладацьку та просвітницьку роботу, є автором наукових статей, навчальних посібників і підручників, монографії з економічної та соціальної географії й геополітики України.

Відділ здійснює роботу відповідно до плану роботи НДІУ, концепції відділу, положення про відділ геополітики та геостратегії України.

Основні напрями науково-дослідної роботи відділу: визначення теоретично-методологічних засад сучасної геополітики; опрацювання української і світової наукової геополітичної спадщини; дослідження ролі та впливу геополітичних факторів в історичному розвитку української нації; вивчення географічного становища України як важливої передумови геополітичного потенціалу України.

Співробітниками відділу розроблено концептуальні засади геополітики та геостратегії України як науки і навчальної дисципліни, здійснено змістовно-текстове опрацювання важливих аспектів української та світової геополітичної спадщини в підготовленому відділом навчальному посібнику «Геополітика та Геостратегія України».

Розроблений навчальний посібник має стати методологічною та теоретично-текстовою основою для наукових геополітичних досліджень, навчальних програм для учнів старших класів загальноосвітніх шкіл, студентів, курсантів військових інститутів, аспірантів, докторантів, активістів політичних партій, громадських та молодіжних організацій, працівників законодавчої та виконавчої влади. Основою становлення і розвитку геополітики та геостратегії України як перспективного українознавчого напряму є праці Петра Масляка «Геополітика України як органічна складова частина українознавства», «Геополітика та геостратегія України: адекватна реакція на виклик часу», «Менталітетна база Росії й України: теорія і практика в ХХ столітті».

Здобуття незалежності в 1991 р., на думку П.Масляка, визначило Україну потенційним геополітичним центром впливу у Євразійському просторі.

Державним керівникам України незалежно від політичних переконань необхідно було, орієнтуючись на географічний масштаб країни, історично- культурну спадщину, інтелектуальні та людські ресурси, формувати засади географічної політики та географічної стратегії України.

Обґрунтування геостратегічної тенденції розвитку України було можливим з огляду на існуючу стабільну територіальну організацію держави та політичну єдність українців після референдуму 1 грудня 1991 р. на внутрішньому геополітичному просторі. Військово-технічний потенціал, економічна інфраструктура, історичні і культурні традиції могли бути ціннісною інструментальною базою для виконання Україною геополітичної ролі світового геостратегічного силового центру. Президентська державна влада у 1991-1994 рр., як вважає український геополітик, самоусунулась від активної зовнішньої геополітичної діяльності внаслідок входження України до контрольованої Російською Федерацією Співдружності Незалежних Держав. Нова владна президентська адміністрація в середині 90-х років під геополітичним тиском Росії, комерційні та державні структури якої панували в економічному й інформаційному просторах України, втратила внутрішній геополітичний контроль над територіями України в аспектах просторової єдності і структуралізованості українського суспільства.

П.Масляк зазначає, що Україна як держава «з унікальним географічним положенням просто не може не мати власних геополітичних доктрин, об’єднаних у геостратегію»¹.

Геостратегія України в ХХІ ст. - це, безперечно, реалізація перспектив освоєння сировинних та товарних ринків країн Європи, Середньої Азії, Закавказзя, організація з цими державами політичної й економічної взаємодії. За цих умов Україна зможе відігравати провідну роль у Східній, Центральній і Південно-Східній Європі, створити альянс країн під власним політичним і економічним впливом, прообразом якого є ГУУАМ.

Україна, розвиваючись і утверджуючись як незалежна держава у Європі і світі, неодмінно має поширювати свій геополітичний вплив за власні політичні кордони, опираючись на потужні середовища української діаспори, українців, які проживають на українських етнічних територіях, що є в складі інших держав. Державні керівники України мають активніше втручатися в світовий геополітичний процес, коригуючи його на користь України, прискорюючи одні його напрями, блокуючи або сповільнюючи інші.

Українознавство як наукова система знань, яка відображає українську національну ідею, створює передумови для теоретичних та практичних розробок важливих аспектів просторово-територіального середовища України.

Унікальність української території визначає необхідність у сучасній науковій думці українських геополітичних та геостратегічних ідей, які б були основою для розробки українських геополітичних концепцій і доктрин у ХХІ столітті.

П.Масляк вбачає в українознавстві теоретичну і практичну основу для вивчення геополітичних особливостей потенціалу інших країн, можливостей їх природної взаємодії з Україною.

Опираючись на українознавство як синтезуючу наукову систему знань з історії України, географії, філософії, етнології та інших наукових галузей, геополітика та геостратегія України як складова частина українознавства має бути визначена в змісті навчальних програм і посібників для загальноосвітніх шкіл та вищих навчальних закладів.

Концептуально важливим є введення в навчальні програми українських геополітичних понять: «життєвий простір України», «сфера впливу України», «геополітична тенденція суспільства» та інших. Важливим напрямом наукових геополітичних досліджень П. Масляк вважає вивчення геополітичних процесів багатовікового історичного розвитку українства в умовах найнестабільної у світі «коридорної» території².

Незважаючи на те, що по цій території за декілька тисячоліть пройшли майже всі відомі у світовій історії народи Євразії, українці психологічно витримали і зберегли свої давні генетичні антропологічні особливості

перебування української території під постійним тиском кочових народів (печенігів, тюрків, берендеїв, чорних клобуків, половців, монголів, татар). Але це зумовлювало послаблення геополітичної експансії українців у східному життєвому просторі (території сучасних держав - Російської Федерації, Білорусії, Литви, Латвії, Естонії) та постійний їх відступ до Карпат. Карпатські гори внаслідок своїх природних багатств та річок постійно були тиловою територією «ландшафтно-етнічного притулку нації»¹.

Територіальною природно-духовною та історично-географічною основою геополітичної та ідейної єдності українців від Трипільської цивілізації до відновлення української держави наприкінці ІІ на початку ІІІ тисячоліття був Дніпро.

На Дніпрі знаходились трипільські поселення, виникла віковічна українська столиця місто Київ, проходив торговий шлях «із варяг у греки» в часи Київської держави, виникли козацтво і його військово-політична структура - Запорізька Січ, знаходиться могила національного генія українства - Тараса Шевченка.

Феноменальність земельних грунтів, природних умов Карпатських та Кримських гір, лісів Полісся, степів, лісостепів, Чорного моря витворили особливості інтелекту, духовності, типи поведінки та господарського життя українців. Це обумовлювало те, що українці витримали постійний геополітичний тиск від Туреччини, Польщі, Росії, зробили вагомий внесок у розвиток світової цивілізації в різних галузях науки, культури, сільського господарства, промисловості, законодавства, політичної думки².

У сучасний час маятник геополітичного тиску об’єктивно є в України, тільки необхідно українцям позбутися створених і викривлених уявлень про Україну й історичний процес розвитку українства, тоді «в третьому тисячолітті неминуче випростається «пружина» української експансії» на схід, що була міцно стиснута життєвими обставинами протягом віків³.

Внутрішні природні геополітичні центри України - Дніпро і Карпати були опорними точками життєвого простору, на якому від Трипільської цивілізації до сучасного часу відбувалось під впливом природи, клімату, способу життя, формування української нації з її культурою і мовою як універсальними феноменами вираження інтелектуальності українців.

Після розпаду СРСР і соціалістичної системи в Європі, колишні республіки Радянського Союзу І КРАЇНИ СХІДНОЇ Європи за геополітичною орієнтацією поділились на дві групи. Одні з них обрали геополітичними векторами європейські структури чи НАТО, інші інтеграцію з Росією.

Країни, які концептуально порвали з Росією, здійснюють успішний розвиток економічних відносин, формування нової системи соціального забезпечення, демократичних правових і політичних інституцій.

Країни, які обрали російський вектор політичної, військової та соціально-економічної інтеграції, перебувають у глибокій економічній і владній кризі.

П.Масляк у своїх працях аналізує об’єктивний процес геополітичного вибору України наприкінці ХХ століття, вважаючи, що геостратегічне положення України у ХХІ столітті з невигідного у військово-стратегічному аспекті, поступово може змінитися в економічному та політичному на дуже вигідне.

Головна причина цієї зміни - це історична і геостратегічна приреченість Росії та Індії на розпад як єдиних держав, у зв’язку з цим «геополітична роль України в Євразії неминуче трансформується у третю після ЄС і Китаю»¹.

Розпад Росії спричинить утворення величезного геостратегічного вакууму у територіальному просторі, який об’єктивно можуть заповнити Китай і Україна, маючи необмежені просторово-територіальні можливості для експансії. Неминучість геостратегічного банкрутства Росії в ХХІ столітті визначається, на думку П. Масляка, менталітетом росіян, які сприймаючи геополітичні та правові традиції СРСР та Російської імперії, відмовились від творення нової Російської держави. Внаслідок цього Росія опинилась поза загальними напрямами соціального та науково-технічного розвитку людства. Менталітетність нації, як вважає П.Масляк, стає визначальним чинником розвитку чи деградації держави в ХХІ ст. Росіяни, які мають генетичні традиції захоплення нових територій і використання їх ресурсів, виявились нездатними до створення нових соціальних цінностей, інтенсивного запровадження новітніх технологій у промисловому виробництві і сільському господарстві².

Сучасні українці успадкували від предків унікальні знання та навички у хліборобстві, культурі, виробництві. Реалізувати цей потенціал, використати потужні можливості для творення могутньої української держави - це головне завдання сучасного покоління українців. Менталітетні особливості національного характеру визначають здатність українців відтворити цінності духовної культури та розвинути накопичені матеріальні ресурси.

Україна постане у ХХІ ст. могутнім центром розвитку економіки та науки. Під тиском арабських країн, Китаю, України, як зазначає П. Масляк «геополітично не залишиться місця простору, який презентує Росія та її сателіти»³.

Таким чином, Петро Масляк є фундатором власного інтегрального напряму геополітичної науки не лише в Україні, а й за її межами. Цей

напрям можна назвати суспільно-географічним. Географічні чинники, на думку вченого, і нині знаходяться в основі геополітичних процесів, явищ і тенденцій. Але при їх дії все вагомішими стають соціально-економічні і менталітетні чинники. Простір і час, а точніше, їх мінливі поєднання і взаємодія на певній території створюють геостратегічну тенденцію, яка пробиває собі шлях через безліч випадкових явищ і процесів, особистих, не усвідомлених уподобань, прагнень, бажань і подій як окремих людей, так і всього суспільства.

Важливим аспектом сучасних українознавчих історично-геополітичних досліджень є звільнення українського суспільства від комуністичних та проросійських догматів і міфів. У дослідницьких працях українського біолога і психолога Валерія Сніжка «Психоекологічне довкілля України», «Нариси з психоетнічної екології України» спростовуються абсурдні стереотипи, що були встановлені радянською комуністичною владою як наукові аксіоми, висвітлюється природний процес генези української нації, держави, мови, культури України, у безпосередній залежності від довкілля. Все це постає взаємопов’язаним, через сприйняття образу України як соборної правової держави, яка є авторитетним суб’єктом світового процесу. В.Сніжко обґрунтовує концепцію походження і розвитку українства. В основі його поглядів переконання у безперервності психоетнічного та культурно-історичного процесу становлення етносу на українських теренах, від трипільського періоду розвитку всесвітніх цивілізацій. Важливим етапом у формуванні українського етносу він вважає трипільську археологічну культуру за V тисяч років до н. е. Цей період вважається вченим визначальним у пріоритетності українців якнайдавнішої етнічної спільноти Європи¹.

В. Сніжко в своїх працях висловлює твердження, що творення певної соціально-природної спільності людей відбувається виключно в межах конкретного біогеографічного територіального регіону, який включає оригінальний ландшафт та усі інші складові природного довкілля, під впливом чотирьох важливих природних факторів: міграція, мутаційний процес, кількісна величина автохтонного населення, природний відбір².

Перебуваючи у контактній взаємодії між собою та природними явищами людські спільноти формувались головним чином у двох архетипних напрямах з дуже багатьма різноманітними варіаціями.

Одні спільноти переходили від збиральництва до землеробства, освоювали території навколо свого соціального центру, творили свій світогляд і устрій виключно на тих теренах, які відповідали їхньому психоадаптаційному усвідомленню.

Вимушена міграція, якщо і відбувалась, то у регіони з подібними природними умовами. Отже, їхня психічна настанова - «пам’ять про ландшафт» до якого вони психоадаптовані, який є основою генетичного коду, що з’єднує покоління. Інші спільноти переходили від мисливства до

скотарства і мали психічну настанову до агресії, відвойовування життєвого простору. Протистояння двох архетипів - землеробського «людина- рослина» і скотарського «людина-тварина» розглядається як основний аспект формування українського етносу . Основою формування етнодержавних геополітичних традицій України як аграрної держави є трипільська землеробська культура, сформована в помірній кліматичній зоні. Попередницею Трипілля була культура Кукрек (за назвою селища в Криму), яка існувала на теренах Поазов’я, Криму, Причорномор’я. Це була культура початкового відтворюючого господарства, приблизний час її формування - це перша половина ѴІІІ тисячоліття до н. е.

У гірській місцевості східного узбережжя Криму та західної частини Азовського моря археологи знаходили залишки найдавніших поселень культури Кукрек. Культура Кукрек мала високотехнічне для того часу землеробське знаряддя - жниварський ніж, мотики, камені для розтирання зерна, також керамічний посуд, обладнані приміщення для зберігання зерна тощо. Водний природний катаклізм завдав катастрофічної шкоди цій культурі - її поселення були затоплені. Основна частина людності відійшла на територію сучасної України.

У Придніпров’ї прототрипільці підкорили та асимілювали місцеві племена, що спричинило формування нового, психо-енергетичного активного етносу. В поселеннях над Дніпром було продовжено традиції вирощування пшениці (однозернянки), проса, розведення великої рогатої худоби, овець, свиней, виготовлення знарядь праці, керамічного посуду.

Від мотичного землеробства (обробітку землі мотиками з кісток та рогу) відбувався перехід до орного землеробства (використання рала). Водночас інтенсивне землеробство створювало передумови для майбутньої екологічної катастрофи, пов’язаної з періодичними природними посухами, а також освоєнням трипільцями величезних земельних просторів.

Трипільська цивілізація об’єднала в масштабних протомістах людей психогенетичного протоархетипу “людина-рослина”, хоча за своїм расовим складом вона була дуже різноманітна².

Сформована в давньоукраїнському природно-кліматичному довкіллі, психологічно розвинена творча землеробська свідомість стала генетичною основою психоетнічного субстрату майбутнього українського етносу. Культурна традиція етносу, який проживав на українських теренах, завжди була на вищому рівні ніж у завойовників, його екологічно-генетична адаптованість примушувала пануючу спільноту до неминучої поглинаючої асиміляції. Завойовники руйнували існуючі традиції та суспільні структури, але водночас прискорювали внутрішні та соціальні процеси розвитку. Давні традиції, які під силовим тиском на деякий час припиняли свою дію, відроджувались у нових умовах, на більш вищому модерному рівні.

На терені України відбувалось формування унікального антропологічного типу з пріоритетністю протоєвропейського компонента. Завдяки специфічній системі харчування українці є генетичними спадкоємцями трипільських землеробів та інших давніх народів, які населяли територію України. Територія проживання та природний ландшафт формували господарські традиції землеробства, скотарства, виготовлення знарядь праці, будівництва жител, світоглядного розуміння світу, морально-етичних взаємовідносин між людьми.

Повага до предків, до пам’яток та традицій стародавньої української культури, відтворення автентичності національного природного ландшафту, усунення наслідків деградуючої діяльності комуністичної радянської влади є головними гарантуючими умовами відродження природної національної свідомості українців.

Еколого-психічна адаптованість українців до земельного терена, полегшила українську землеробську експансію у світі - освоєння великих земельних просторів у США, Австралії, Канаді (Манітоба), Бразилії (Парана), Аргентині, Росії (Малиновий та Зелений Клин), Казахстані (Старий Клин).

Українці здатні були освоїти землеробські терени у світі і здатні утвердити власну національну українську державу. Українці пережили багатовіковий імперський геноцид російської держави (Московське царство 1654-1700 рр., Російська імперія 1700-1917 рр., СРСР 1922-1991 рр.), але витримали завдяки глибинним українським духовним традиціям і цінностям.

Праці вчених-українознавців Петра Кононенка, Петра Масляка, Валерія Сніжка є ідейно-теоретичною основою для становлення геополітики та геостратегії як українознавчої наукової галузі знань. Висловлені ними погляди та гіпотези відображають історично-культурний, суспільно- географічний, психологічно-політичний напрями геополітичних досліджень.

Спільний українознавчий аспект цих напрямів це проблема обґрунтування історичного розвитку української нації, традицій національної державності та природної історичної місії світового українства. Спростовуючи російсько-комуністичну антиісторичну методологію висвітлення розвитку історичних та культурних традицій українців, ідеолог українознавчої методології Петро Кононенко розглядає у взаємопоєднанні процеси становлення етносу та національної державності.

У дослідницьких працях Петра Кононенка визначені основоположні засади українознавства як філософії і політики держави, наукової й освітньо-виховної системи, у межах якої мають здійснюватися та інтегруватися геополітичні дослідження державної традиції української нації.

Ідеї і думки, висловлені П.Кононенком, є орієнтирами для українців у осмисленні віковічності українства на своїй рідній землі, його феноменальної величності та неповторності у світі.

Аналітичні українознавчі дослідження Петро Кононенко продовжує у працях «Правда історії - проблема методології», «Український етнос: генеза і перспективи», написаних у співавторстві з філософом Тарасом

Кононенком. Дослідники розглядають проблему генези і перспектив українського етносу як проблему політичну. Вирішення цієї проблеми - це наукове розкриття генезису і сутності етнічного та державницького розвитку українців.

Український етнос є автохтонним на своїй території, і це визначає його вагому історичну суб’єктивність.

В українському етносі сконцентровані глибинні і неповторні синтезуючі цінності. Тому українознавчими дослідниками пропонується комплексно- системний підхід до вивчення проблеми розвитку й універсальності українського етносу.

Методологія комплексного сприйняття явищ, їх аналіз і синтез передбачає застосування методів історизму, системності, наукової доказовості в суспільно-історичній та науково-пізнавальній діяльності. Цілісний та системний підхід до проблем генези і розвитку етносу має бути обґрунтований в усіх його часо-просторових координатах і міжнародних сполуках .

Геополітика та геостратегія як органічна частина українознавства, з точки зору українознавчих дослідників, має постати як наукова галузь з дослідження історично-культурного розвитку українського етносу, аналізу сучасних геополітичних проблем та визначення перспектив розвитку українства у внутрішньому та світовому геополітичному просторі.

Проблема осмислення національного геополітичного простору українців є домінантною в науково-дослідній роботі завідувача відділу геополітики та геостратегії НДІ українознавства Петра Масляка. У статті «Від інстинкту території до національного простору» та численних публікаціях у засобах масової інформації П.Масляк розкриває причини просторової проблеми.

Ці причини полягають в тому, що створений штучно в СРСР територіальний простір УРСР не охоплює всі етнічні території української нації.

Як стверджує вчений-геополітик, в основі всіх геополітичних процесів протягом існування людства є розширення або звуження територіального простору. Якщо внутрішній геополітичний простір не є достатнім для окремої нації, а є штучно звуженим, тоді «накопичується велика руйнівна геополітична сила».

Це спричиняє до того, що внаслідок агресії чи міграційних процесів відбувається формування імперських держав або геостратегічних силових центрів, які загрожують сусіднім країнам. Для інших націй і держав головним засобом захисту є ліквідація політичної та культурно-мовної розпорошеності територіального простору держави та актуальна зовнішня геостратегічна позиція.

Петро Масляк співвідносить процеси, які відбуваються в природному середовищі, пов’язані з міграціями природних видів внаслідок їх територіального перенаселення чи тісного просторового сусідства, з наявністю в людських істот власного індивідуального і групового просторів.

Притаманний кожній живій істоті інстинкт території вважається «одним з найцікавіших, але водночас найменш досліджених явищ географії,

геополітики та геопсихології». Простір, територія, їх насиченість людськими істотами розглядаються як важливі фактори діяльності людей та політичного життя організованих ними держав.

Держави, де є ототожнення державних діячів із своєю країною і нацією, є рівноцінними геостратегічними партнерами у світі.

Якщо цього ототожнення немає, тоді держава перетворюється в територіальний простір для реалізації геополітичних інтересів іншої держави¹.

Втілення психоетнічних ментальних особливостей у геопсихічних конструкціях суспільства, їх прояви в економічних, правових та державотворчих процесах розглядаються також В.Сніжком у статті «Геопсихологія - психоетнічна екологія людини».

Концептуальна ідея взаємовпливу природного довкілля на формування психічних рис людини та суспільства, становлення соціально-природного довкілля визначає зміст будь-якої геопсихічної структури суспільства з властивими людям адаптативними та психоетнічними особливостями.

Психологічний чинник вважається основою умовою природного розвитку людини та соціальних процесів у суспільстві. На етапі первісних часів генези людства домінуючими були індивідуалістичні біологічні поведінкові процеси.

Розвиток господарської культури закономірно обумовив постійні еволюційні зміни у формуванні і відображенні поведінкових реакцій та стереотипів у людей.

Сформовані адаптаційні оригінальні поведінкові психоетнічні ознаки в межах певної території є формуючою основою «психології терену» для конкретних людських спільнот.

Головна особливість еволюційного розвитку людини, як вважає В.Сніжко - це «мозкова еволюція». Тобто, як стверджує автор, в первісні часи обидві півкулі мозку мали майже однакове психічне навантаження з деякою пріоритетністю правої. Поява, поширення та розвиток писемності зумовили постійну еволюцію психічного розвитку людей та зростання навантаження на ліву півкулю мозку - як наслідок читання писемних джерел (від папірусів до комп’ ютерних текстів).

Кожен з етапів культурного розвитку людства, як вважає В.Сніжко, залежить від «правосторонньої або лівосторонньої стратегії мозку»².

Перевага однієї чи іншої півкулі є механізмом регуляції особистісного та соціального зв’язку культури людських спільнот та природи. Природне довкілля та система харчування шляхом біохімічних реакцій впливали на домінування лівої чи правої півкулі в більшої частини мешканців конкретного регіону. Сформована таким чином первинна природна психоетнічна стратегія ставала на довгі роки визначальною в становленні і

розвитку землеробських, скотарських, мисливських і збиральницьких суспільств.

Адаптацію до умов природного довкілля в поєднанні з розвитком біологічних і соціальних процесів, що впливало на формування психоетнічної свідомості певної людності, В.Сніжко оцінює як «головну засаду геополітичної конструкції суспільства». В зв’язку з цим і відбувалось формування конкретного етносу як виразника певного психоемоційного способу поведінки. В процесі спільної психоетнічної та особистісної генези етносу життєважливою формотворчою функцією була система традиційного харчування, завдяки якій здійснювалася стимуляція відповідних систем та центрів мозку¹.

Тому традиційне національне харчування або зміна його впливають на психічний стан людей і закладають підґрунтя психоетнічних настанов людської спільноти. Ці психоетнічні риси В. Сніжко трактує як «фундамент геопсихології», вважаючи, що споживання національної традиційної їжі є одним з визначальних чинників належності людини до певної етнічної спільності. В.Сніжко логічно пояснює, що не існує в ізоляції в Україні росіян, євреїв, поляків. греків, а в Росії - українців.

У першому поколінні мігранти є свідомими носіями ідеології свого етнічного терену. З другого і третього покоління психологія терену змінюється. Одні сприймають навколишнє природне довкілля та систему харчування і стають складовою автохтонної спільноти, інші, не сприймаючи в повному обсязі геопсихологічний вплив, можуть мати антагоністичні стосунки з існуючим етносом або компактно проживати, лишаючи традиційні психоетнічні засади на рівні глибинної пам’яті про ландшафт та культурологічну самобутність своїх пращурів.

Складність психоемоційної ситуації, пов’язаної із сприйняттям групами мігрантних етносів геопсихологічних пріоритетів корінного етносу, розглядається як загальна проблема для будь-якого суспільства чи країни у світі. Етнічний природний ландшафт визначає соціальну та господарську діяльність етносу та відповідний комплекс традиційних психоетнічних чинників².

Тобто «психологія території» передбачає пріоритетність загальних поведінкових рис для більшості представників етносу.

Вивчення та узагальнення поведінкових рис є визначальним аспектом становлення геопсихології як структурного напряму геополітики та геостратегії.

Геопсихологічна ідеологія українського етносу базувалась на спільних особистісних життєтворчих та колективних пріоритетах, закріплених на підсвідомому рівні.

Ці глибинні пріоритети були незнищенні ні за яких умов, створюючи постійний психічний захист українства від ворожої окупації. Тому завжди виникала геопсихічна нетотожність, коли ідеологи Речі Посполитої, Російської імперії, Радянського Союзу нав’язували українцям відповідні

міфи, міфічні особи, події, які були притаманні для польського чи російського психоетнічного ландшафту.

Унікальним явищем в розвитку українського етносу В. Сніжко вважає національно-визвольну боротьбу українського народу проти «чужоетнічного поневолення» радянсько-комуністичними загарбниками в середині ХХ століття.

Політичним центром боротьби за державну незалежність України було Бюро Проводу Організації Українських Націоналістів, обране крайовою конференцією ОУН в 1945 році. До складу Бюро Проводу ОУН входили голова Проводу ОУН Степан Бандера, Головний Командир Української Повстанської Армії Роман Шухевич, Голова Українського Державного Правління Ярослав Стецько. Наприкінці ХХ століття боротьбу цього політичного центру за державну самостійність України продовжила Голова Проводу ОУН, Голова Антибольшевицького Блоку Народів, Голова Конгресу Українських Націоналістів Ярослава Йосипівна Стецько. Як найстарший за віком депутат Верховної Ради Ярослава Йосипівна у 1998 і 2002 рр. виголошувала тексти присяги народних депутатів на вірність Україні. Це є символічною перемогою нескорених мільйонів борців- українців у віковічному протистоянні з ворогами нації, ворогами терену, тими, хто хотів стерти Україну з геополітичної мапи Світу.

Головна умова утвердження сучасної української держави, як вважає В. Сніжко, - це осмислення українцями соціально-культурного довкілля та психоетнічних особливостей, відтворених в природних та культурних символах.

Тому осмислювальний процес становлення українців як етносу та формування його психології є необхідним для розуміння державотворчих пріоритетів України і створення вигідних їй у світі геополітичних стратегічних структур.

Геополітична методика аналізу творення українського етносу в межах унікального біогеграфічного регіону є поєднувальним чинником історично- культурного, суспільно-географічного, психологічно-політичного напрямів в геополітиці та геостратегії як складової частини українознавства.

Природні межі українського біогеографічного регіону, окреслені дослідниками, охоплюються територією від Дунаю та Карпатських гір на заході, на сході - Доном, на півдні - узбережжям Азовського та Чорного морів, на півночі - лісовою смугою та болотами Полісся. Сформовані межі території історично стали для українства етнічними і політичними кордонами.

Порівняльний аналіз поглядів П.Кононенка, П.Масляка, В.Сніжка, розкриває закономірність становлення в мешканців цього регіону територіальної геополітичної свідомості.

Вченими-українознавцями розкриті природні та історично-культурні реальності, які обумовили становлення геополітичних феноменів України і українського світу. В цьому контексті актуальними проблемами наукових досліджень визначено: а) генеза та перспективи розвитку українського етносу; б) формування українського геополітичного простору; в) використання природного потенціалу території України.

Вивчення геополітичних проблем є можливим в наступних методичних аспектах: а) розгляд проблем в їх просторовому, територіальному, соціальному вираженні; б) вивчення проблем на регіональному, державному, світовому рівнях; в) врахування впливу різноманітних природних і суспільних чинників на розвиток, структуру і функціонування об’єктів дослідження.

Відповідно до проблематики, основними змістовими аспектами геополітичних досліджень потрібно визначити: географічне розташування України, потенціал природних та людських ресурсів, природні особливості території, кліматичні умови, історичні, культурні та психологічні традиції етносу. Поєднання методологічних та проблемних аспектів створює передумову для обґрунтування в системі геополітики та геостратегії процесів виникнення, утворення і розвитку українського етносу та його державної традиції.

Становлення в ІІІ тисячолітті українознавства як ідеології державного розвитку України та її геополітичного утвердження, визначає необхідність синтезу та інтеграції різноманітних знань та їх розкриття в поняттях «український світ», «українська національна самосвідомість», «українська національна ідея», «Україна і світ». В праці П.Кононенка «Українознавство: проблеми методології» стверджується абсурдність дій державної влади в Україні щодо невизначеності державної ідеології, а отже «науково виваженої концепції минулого (його уроків), сучасного (його проблем) і майбутнього (його реальних програм перспективного розвитку; визначення головних пріоритетів, сил і ресурсів векторів внутрішньої і зовнішньої політики, стратегії і тактики)»¹. Безперечно, наявність українознавчої ідеології та впровадження українознавства в сферах освіти, науки і культури, є непотрібним для представників влади, які сприяють іноземними державним чи фінансовим центрам. Тому ці прихильники «ринку та глобалізації», як відзначає П.Кононенко, «люто воюють з національною ідеєю, системою національної освіти, а відповідно до цього - із українознавством: і як методологією, і як навчально-виховним предметом, і як філософією і політикою держави»².

Тобто економічна та інформаційна експансія Російської Федерації, комуністично-номенклатурний прошарок в державних органах влади, глобалістичні космополітичні концепції є чинниками, які створили загрозу для національної безпеки України у ХХІ столітті. Утвердження в процесі масштабного розвитку українознавства національних ідейних цінностей та традицій визначається необхідною передумовою радикальних змін у внутрішній і зовнішній політиці України.

П.Кононенко закономірно вважає, що відтворені в українознавчих дослідженнях надбання матеріальної і духовної культури українців є основою геостратегічного партнерства України в регіональному та світовому геополітичних просторах.

Розробка геостратегії розвитку України в ІІІ тисячолітті має бути результатом вивчення глибинних традицій державності, політичної та правової думки, соціальних та господарських відносин, територіального поділу, зовнішньополітичної діяльності.

Ґрунтуючись на теоретичних та концептуальних засадах українознавства, розроблених колективом НДІ українознавства під керівництвом професора Петра Кононенка, можливо визначити предметні і змістовні аспекти геополітичної проблематики.

У системі українознавчих досліджень геополітика та геостратегія - наукова галузь знань про вплив географічних факторів (географічне розташування, кліматичні умови, природні ресурси, розміщення продуктивних сил, соціально-економічна територіальна організація) на зовнішні і внутрішні політичні інтереси Української держави.

Важливим напрямом геополітичних досліджень є аналізування геополітичних традицій української території від Трипільської цивілізації до нинішнього часу.

Методологічна модель вивчення цих традицій, полягає у визначенні особливостей консолідації населення в біогеографічному регіоні формування українського етносу.

Розвиток геополітичних тенденцій та особливостей української території необхідно розглядати за часовими історичними етапами: Трипільська цивілізація (Ѵ-ІІІ тис. до н.е.); Стародавні державні формації (ІІІ тис до н.е. - Х ст. н.е.); Київська держава (Х-ХІІІ ст.); Галицько- Волинська (ХІІ-ХІѴ ст.) козацько-гетьманська державність (друга половина ХѴІІ ст. - початок ХѴІІІ ст.); українські державні форми правління у ХХ ст.; Українська держава наприкінці ХХ - на початку ХХІ століть.

Основна проблема геополітично-історичних досліджень - визначення політичної, правової, територіальної наступності державницьких етапів розвитку українства та формування геополітичних інтересів української нації та держави.

Важливими проблемними аспектами цього науково-дослідного напряму необхідно визначити: вплив колоніальних імперій та окупаційних державних форм правління - Литовського князівства (ХІѴ-ХѴІ ст.), Речі Посполитої (ХІѴ-ХѴІІ ст.), Московського царства (ХѴІІ ст.), Російської імперії (ХѴІІІ ст.-1917 р.) СРСР (1922-1991 рр.) на психологічно-політичне формування української нації; Україна як географічний простір; природні етнічні межі українського територіального простору; ресурсний потенціал української території.

Проблематика геополітично-історичних досліджень масштабного висвітлена у працях провідних українських вчених, громадських та політичних діячів ХХ століття.

У розробленому відділом геополітики та геостратегії НДІ українознавства навчальному посібнику «Геополітика та геостратегія», геополітичні погляди українських вчених і громадських діячів аналізуються в розділі «Українська геополітична думка у ХХ - на початку

ХХІ  століть».

За часом здійснення наукової та дослідницької роботи геополітично- історичні дослідження доцільно розділити на два етапи - праці науковців і політичних діячів у першій половині ХХ століття і наукові статті вчених- українознавців наприкінці ХХ - на початку ХХІ століть.

Наукові дослідники першої половини ХХ століття орієнтувалися на події національно-визвольної боротьби українців проти російських, польських, німецьких, радянсько-комуністичних окупаційних військово- політичних структур.

Головні проблеми, які розглядалися в дослідженнях: віковічне прагнення українців до контролю над простором між Чорним морем та ріками Дніпро і Дунай, що органічно формувало геополітичну вісь «північ-південь»; географічне розташування України на перехресті торгівельних і політичних зв’язків між Західною і Центральною Європою та Індією, Середньою Азією, Китаєм, що завжди обумовлювало вибір українців між Сходом і Заходом; постійне протистояння між Україною і Росією як двох геополітичних центрів впливу у контактах з країнами Європи, Середземномор’ я, Азії.

Зміст поглядів та професійної належності авторів, дослідження можна розглядати в чотирьох напрямах:

а)  географічний - наукові статті вчених-географів С.Рудницького і В.Кубійовича, у яких обґрунтовано роль географічного фактора у становленні і розвитку української державності, визначено Україну як природний, цілісний, територіальний простір, розроблено предметні аспекти української географічної політики;

б)  ідейно-політичний - публікації громадських і політичних діячів М.Міхновського, Д.Донцова, В.Липинського, які визначали Україну - як геополітичну реальність, проаналізували матеріальні і духовні передумови становлення та утвердження Української держави;

в)   історично-геополітичний - геополітичні праці Ю.Липи та його послідовників, у яких визначено геополітичні перспективи та історичну місію України стосовно домінування в Чорноморському геополітичному просторі;

г) політологічний - дослідницькі статті політологів і філософів І.Лисяка- Рудницького і О.Бочковського, які здійснили обґрунтування впливу геополітичних, психологічних та зовнішньополітичних чинників на формування геополітичних традицій Українства.

Здійснювані вченими та громадськими діячами геополітичні дослідження концентрувалися на двох методичних аспектах - дослідно-оціночному та проблемному.

Вивчення подій та фактів поєднувалося з науковою оцінкою закономірностей та процесів, що обумовлювало визначення дослідниками геополітичних проблем, ідейних та культурних цінностей, духовних орієнтирів української нації.

Розвиток геополітичної думки наприкінці ХХ - початку ХХІ ст. у системі українознавчих досліджень є логічним продовженням вивчення причинно- наслідкових зв’ язків взаємозалежності природного середовища, етносу та політичної структури влади.

Розкриття геополітичної проблематики здійснено вченими-українознавцями в зазначених концептуальних напрямах - історично-культурному, суспільно- географічному, психологічно-політичному.