|
Михайло Іванович Мошкола
історик, Заслужений працівник освіти України
У статті аналізується роль національної еліти у збереженні культуро-творчого потенціалу українського суспільства, зокрема з урахуванням усіх негативних чинників та подекуди суперечливих тенденцій, пов’язаних зі становленням незалежної держави. Українській культурній еліті вдалося не лише зберегти надбання попередніх етапів розвитку країни, а й вивести українську культуру на світові обрії.
Ключові слова: культурна сфера, еліта, мистецьке середовище, театр, фестиваль, скульптура, виставка, кіномистецтво.
The article examines the role of national elites in the preservation of culture and creative potential of Ukrainian society, particularly with all the negative factors and sometimes contradictory tendencies associated with becoming an independent state. Ukrainian cultural elite could not only save the heritage of earlier stages of development, but also bring Ukrainian culture to the world horizon.
Keywords: cultural field, elite, artistic environment, theater, festival, sculpture, exhibition, film.
У сучасному світі культура стає ключовим елементом суспільного, гуманітарного розвитку. Завдяки їй члени суспільства мають змогу реалізувати свій творчий потенціал, долучитись до духовного і художнього багатства світової цивілізації, зберігати і збагачувати у всьому різноманітті власну історико- культурну спадщину.
Переосмислення ролі і місця культурної сфери в житті сучасних суспільств, зумовлене масштабними змінами у світових соціально-економічних і науково-технологічних процесах, породило оновлену концепцію гуманітарного розвитку, що розглядається як процес, який збільшує реальну свободу людей у досягненні будь-чого, що вони вважають цінним. Оскільки ж уявлення про суспільні, нематеріальні цінності формує передусім культура, то вона й посідає ключове місце в цій концепції, забезпечуючи збереження культурно-історичної спадщини, доступ до всього культурного надбання, розвиток творчого потенціалу суспільства, сприяючи культурному розмаїттю сучасних суспільств. Відтак, актуальність теми дослідження не викладає заперечень.
Мета дослідження - проаналізувати роль і місце української громадсько-культурної еліти у комплексному розв'язанні проблем розбудови національної культури, у збереженні культурно- творчого потенціалу українського суспільства та його адаптації до кращих світових зразків.
Нині також відбувається переосмислення взаємин між культурою і державою, оскільки сучасна держава повинна не просто гарантувати свободу творчості, не втручаючись у мистецькі процеси, не обмежувати свою підтримку лише національною культурою у вузькому, мовно-етнічному сенсі, а й дбати про все різноманіття творчих проявів у суспільстві, про збереження і збагачення культурного, духовного потенціалу. Тому серед сучасних проблем розвитку культури актуальною насамперед є проблема конструктивної ролі еліти у подоланні негативних явищ, які виникають у цій сфері, а також у запобіганні їх подальшому виникненню.
Українська культурно-освітня еліта у 1985-2005 рр. провела значну роботу з перебудови системи культури в Україні, зокрема щодо широкої популяризації мистецтва шляхом улаштування всеукраїнських, обласних, групових та персональних виставок. Так, лише у 1997 р. міністерство культури та мистецтв провело близько 20 стаціонарних та 30 пересувних виставок. Широкий резонанс у суспільстві викликали Всеукраїнські виставки, зокрема до 400-річчя народження Б. Хмельницького, до річниць Незалежності України.
Було проведено виставки українського народного та декоративного мистецтва в Китаї, Казахстані. Українські митці брали активну участь у виставках із живопису, графіки, гобелену в Білорусії, Польщі, Угорщині. В Україні, у свою чергу, здобули популярність виставки відомих українських художників О. Фіщенка, М. Романишина, Г. Синиці, Н. Бабенко, С. Неледви, Ю. Луцькевича, О. Дубовика, Г. Марчука, М. Александрова та ін. [5].
На повну силу розгорнули свою творчу діяльність українські скульптори. Лише протягом 19922005 pp. за підтримки держави українськими митцями споруджено десятки нових пам'ятників, зокрема: Т.Г. Шевченку - в Луцьку, Львові, Чернігові, Червонограді, Золотоноші; Б. Хмельницькому - в Черкасах, Суботові, Кіровограді; художникам і композиторам - Д. Бортнянському, М. Березовському, І. Падалці, С. Прокоф'єву; поету А. Малишку; княгині Ользі - в Києві та Луцьку; князю Ярославу Мудрому - в Києві.
У столиці відкрито пам'ятники жертвам репресій 1930-1940 pp., жертвам голодомору 19321933 pp. Знаменною подією в житті України стало відкриття 1 грудня 1998 р. в Києві на вул. Володи- мирській, поблизу столичного Будинку вчителя, пам'ятника голові української Центральної Ради М.С. Грушевському.
Значною мистецькою подією було відкриття у Києві 2003 р. монументу незалежності, якому судилося стати центром "помаранчевих подій" 2004-2005 рр., символом боротьби українського народу за демократичні перетворення в державі. Без перебільшення можемо назвати провідними скульпторів Ю. Синькевича, В. Прокопіва, Т. Брижа та ін.
Знаменним було розгортання київськими міськими очільниками та українськими архітекторами- реставраторами робіт з відбудови видатних пам'яток історії та культури українського народу. Зокрема, відбудовано Михайлівський Золотоверхий Собор, Успенський Собор Києво-Печерської Лаври, почалися роботи з відновлення Густинського монастиря, Софронівської пустині біля Путивля, Петропав- лівського монастиря в давній українській столиці Глухів тощо [5]. Протягом 90-х років в Україні з'явилося 26 нових історико-культурних заповідників, 6 одержали статус "національний".
Не можна не відзначити зусилля еліти щодо організації функціонування галерей, які не лише репрезентують здобутки художників України, а й створюють умови для формування естетичних смаків їх відвідувачів. Серед провідних галерей Центр мистецтва "Славутич", Центр сучасних мистецтв "Брама", "Пектораль", "Мистецький льох", галерея мистецтв Києво-Могилянської академії, Одеська галерея "Човен", Південноукраїнський центр сучасного мистецтва в Запоріжжі. Ці та інші галереї дали відвідувачам можливість ознайомитись з творчістю таких талановитих художників, як О. Сухоліт, В. Цаго- лов, А. Совадов, О Харченко, М. Кривенко, О. Петров, П. Тараненко, О. Андрєєв, М. Жуков, О. Балакін, А Кущ, І. Жук та ін. [1; 4].
Традиційні весняні та осінні вернісажі в Київській міській галереї мистецтв "Лавра" стали центральними вогнищами мистецького життя в Україні протягом останніх років. Художня еліта, яка турбується про розвиток галерейної діяльності, вносить свій вклад у збереження неповторних реліквій українського мистецтва.
У діяльності еліти щодо розвитку професіонального мистецтва на першому місці турбота про розвиток різних форм і методів соціального захисту художників. Так, на пропозицію впливових діячів культури України 1996 р. Указом Президента засновано стипендію для видатних діячів культури, мистецтва, науки та освіти. Серед президентських стипендіатів такі митці, як Михайло Дерегус, Данило Лідер, Анатолій Базилевич, Тетяна Яблонська, Сергій Шишко, Данило Нарбут, Марія Тимченко, Марія Примаченко, Євген Волобуєв та ін. Тільки в 1995-1996 pp. державну стипендію отримали близько 30 найвідоміших митців [5, 472-475].
Вивчення діяльності образотворчої еліти України дає підстави дійти висновку, що позитивних явищ у середовищі художників було б значно більше, якби держава змогла потужніше підтримати їх у фінансовому відношенні. Скажімо, у 1992-1996 рр. офіційні установи закупили у живописців 2,4 тис. творів, що значно менше, ніж у попередні роки.
Скорочення кількості придбаних творів - це не лише ослаблення соціального захисту митців, а й зменшення надходжень до музейних колекцій художніх творів як видатних митців, так і плеяди молодих талановитих художників. Такий істотний недолік українській художній еліті потрібно компенсувати сприянням розвитку художніх ярмарок, створенням умов для функціонування реального саморегульованого внутрішнього мистецького ринку [3].
Розгалужену сітку 120 театрів-студій з професійним і напівпрофесійним творчим складом на початку самостійності України підкосили ринкові відносини. Багато з них не виробили нових власних художніх критеріїв та не витримали конкуренції, зникли або змінили свій статус. На сьогодні в Україні вціліли 99 державних театрів, у яких працює понад три тисячів акторів [5, 475]. Так, 1994 p. зусиллями творчих колективів Національного драматичного театру ім. І. Франка була блискуче зіграна прем'єра "Талан" драматурга М. Старицького; Львівського академічного театру ім. М. Заньковецької - "Ісус, син Бога живого" В. Босовача; Львівського Першого українського театру для дітей та юнацтва - "Дванадцята ніч" В. Шекспіра; Івано-Франківського музично-драматичного театру - "Сад Гетсиманський"
І.Багряного; Житомирського театру ім. Г Кочерги - "Марія Тюдор" В.Гюго та ін. 1996 р. здійснили вдалі постановки Харківський театр ім. Т. Г. Шевченка - "Три сестри" А. Чехова; Донецький ім. Артема - "Учитель танців" Лопа де Веги; Одеський театр юного глядача - "Острів скарбів" Р. Стівенсона та багато ін.
З найкращої сторони проявила себе низка молодіжних театральних колективів. Зокрема, молодь Національного академічного театру російської драми ім. Лесі Українки блискуче поставила п'єсу "Игры на заднем дворе"; Чернігівського обласного музикально-драматичного театру - "Сон літньої ночі"; Миколаївського музикально-драматичного театру - "Марні зусилля кохання" та багато ін. [5, 476-477].
На театральних підмостках появилася плеяда талановитих акторів - Антон Мухарський, Оксана Батько, Анжела Горб (Київ), Андрій Романій, Михайло Кришталь (Донецьк), Нателла Абелєва (Чернігів), Володимир Пшеничний та ін. Заявили про себе і молоді режисери та драматурги, кращими серед яких є: Дмитро Богомазов, Дмитро Лазарко та Євген Курман (Київ), Олег Александров (Сєверодонецьк) та ін.
Турботою театральної еліти, менеджерів стало влаштування в Україні театральних фестивалів. Найбільш значними серед них є: "Березіль - 93" у Харкові, "Дні Чехова" - Ялті, "Херсонські ігри" - Севастополі, "Різдвяна містерія" - Луцьку, "Прем'єри сезону" - Києві. Всеукраїнські фестивалі для дітей та юнацтва: "Створимо казку" - у Дніпропетровську та пам'яті B.C. Василька - у Одесі [2].
У фестивалі "Херсонські ігри - 94" у Севастополі взяли участь, крім українських, мистецькі колективи Білорусії, Болгарії, Грузії, Молдови, Росії, Румунії. На міжнародному фестивалі "Мистецьке березілля" 1996 р. було показано 35 вистав.
У червні 1994 р. у Києві на сцені Національної опери України пройшов перший Міжнародний конкурс артистів і хореографів ім. С. Лифаря. Крім цього, щороку в день народження С. Лифаря, 2 квітня, на сцені Національної Опери України відбувається фестиваль "Серж Лифар ля данс" [1].
Зусиллями театральних еліт, драматичних колективів такі міста, як Київ, Харків, Львів, Дніпропетровськ, Чернівці, Запоріжжя, Одеса, Чернігів, Донецьк стали театральними драгоманами. Лише у м. Києві 1996 р. відбулася 41 прем'єра, 1997 - 44, 1998 - 55. Щороку київські театри обслуговують близько півмільйона глядачів [4, 172-174].
Варто відзначити широкомасштабну роботу Львівського оперного театру, який 2000 р. відзначив свій сотий ювілей. В репертуарі згаданої театральної трупи - 30 оперних та балетних спектаклів, серед яких особливо полюбилися глядачам "Богема", "Сільська честь", "Украдене щастя", "Богдан Хмельницький", "Тарас Бульба", низка балетних постановок.
Попри великі економічні труднощі, театральні вистави в Україні мають великий попит серед широких кіл українського населення. На щорічних 40-тисячних виставах буває близько 20 млн глядачів.
В поступальному русі українських театрів значну роль відіграють режисери. Сьогодні не тільки в Україні, а й далеко за її межами знають і поважають талант таких режисерів, як І. Борис, Р. Віктюк, С. Донченко, А. Бабенко, Є. Митницький, М. Резнікович, І. Молостова. М. Равицький, С. Мойсеєв,
Петров та ін. Без перебільшення можна сказати, що визнання і світову славу здобув своєю творчістю Роман Віктюк, який спочатку працював у Львові, а потім - у Москві. За визнанням найавторитетніших діячів театру та його дослідників, Р. Віктюк як режисер-новатор, по суті, визначав театральну естетику ст. [4, 74].
Вивчення проблеми діяльності театральної еліти засвідчує, що вона не змогла уникнути недоліків. По-перше, театри і досі недостатньо фінансуються. У зв'язку з цим вони мали і мають примітивне обладнання, проблеми із заробітною платою тощо. Не відпрацьована система та критерії добору кадрів, що призводило часом до певних недоречностей та конфліктних ситуацій, соціальної незахищеності тощо. Подекуди спостерігалося падіння престижу професії актора, небажання молоді йти працювати до театру, постаріння багатьох колективів.
По-друге, гострою була і залишається проблема укомплектування театрів режисерськими кадрами, особливо молодими фахівцями в цій галузі.
Дослідниками встановлено, що середній вік режисури в Україні на 2005р. становив 55 років, в той час як на міжнародному рівні він складав 36-38 років. У зв'язку з цим менеджери в галузі керівництва театрами цілеспрямовано здійснюють заходи щодо залучення позабюджетних форм фінансування театрів, підвищення професійної майстерності акторів. З 2000 р. оголошено Всеукраїнський огляд роботи театрів із творчою молоддю, а також створення молодої української драматургії тощо [5].
Одночасно слід підкреслити, що поряд з становленням та розвитком драматичних та оперних театрів у незалежній Україні проведена значна робота щодо збереження надбань, традицій та досягнень музичної культури. Музикальна еліта, активно включившись у боротьбу за переборення труднощів, які склалися у сфері її діяльності у перші роки державної самостійності, поступово оновлювала та наповнювала змістом музичне життя. Вживалися всі можливі заходи, щоб оновити всі жанри вітчизняної музики, особливо української пісні.
У результаті цих зусиль значними здобутками збагатилася діяльність композиторів О. Білаша, І.Каробиця, О. Морозова, А. Горчинського. Нові пісні глядачам і слухачам подарували О. Білозір, Т. Петриненко, О. Пономарьов, І. Білик, П. Дворський, І. Попович, В. Шпортько, І. Бобул, Л. Сандулеса, Ротару, Т. Повалій, Н. Могилевська, В. Зінкевич, А. Кудлай, В. Білоножко, М. Гнатюк, П. Зібров, вокальне тріо Мареничів, ансамбль "Явір" та інші майстри естрадного мистецтва. Публічна репрезентація творчих пісенних набутків здійснювалася на таких фестивалях, як "Червона рута", "Пісенний вернісаж", "Таврійські ігри" та ін. [5, 481-484].
Завдяки зусиллям владної еліти, активістів пісенного руху, вітчизняних композиторів та виконавців найбільш примітним явищем музичної культури останнього десятиліття став фестиваль "Червона рута", який вніс у виконавську пісенну поп-музикальну культуру національний стиль.
Не менш популярним став фестиваль "Шлягер", в якому брала участь справжня українська пісенна еліта Д. Гнатюк, М. Мозговий, І. Попович, Р. Кириченко, В. Зінкевич, П. Дворський, В. Шпортько, Н.Матвієнко, Т. Петриненко, В. Павлік, Т. Повалій, І. Сказіна.
Аналіз досягнень фестивалів свідчить про те, що Україна має чимало яскравих зразків національного стилю в різних жанрах масової музики: козацько-кантова авторська пісня, думний рок, поліський магічно-закликальний поп, коломийковий реп.
Важливим здобутком пісенної творчості є розвиток тенденцій вивчення та пізнання обрядових та звичаєвих традицій. За свідченням офіційних джерел, наприкінці 90-х років в Україні функціонувало понад 18 тис. фольклорних ансамблів. Немає потреби доводити, що їх створювали люди, які кохаються в народній культурі, ведуть скрупульозне вивчення усної народної творчості. Зібрані матеріали фольклорних народних шедеврів були продемонстровані на міжнародному фестивалі українського фольклору "Берегиня", під час проведення свята "Сорочинська ярмарку", фестивалю "Поліського літа з фольклором" та "Коляди" тощо [4, 178-179].
Музикальна громадськість у 1999 р. влаштувала Всеукраїнський огляд народної творчості, який став важливим імпульсом для участі широких народних мас у розвитку самодіяльного мистецтва. Огляд проходив у три тури, які включали виступи у сільських закладах культури, школах естетичного виховання, народних домах, будинках "Просвіта" тощо. Цікавим є те, що в заходах огляду брали участь колективи незалежно від відомчої належності, без вікових, національних та будь-яких інших обмежень. Результатом влаштованого музикального громадського огляду є те, що він не тільки розбудив самодіяльні колективи до більш активного творчого життя, а й був серйозним чинником поліпшення їхнього матеріально-технічного стану, створення нових мистецьких груп, розробки нових модерних сценаріїв та мелодій, появи нових виконавських жанрів тощо [5, 483].
Так, у Луцькому районі Волинської області вперше проведено свято духовного співу та музики "Боже великий, єдиний, нам Україну храни", обласний огляд-конкурс колективів національних меншин у Запоріжжі, створено 24 нових колективів у Закарпатті, 35 - на Хмельниччині, 93 - на Херсонщині.
Вже у ті часи системними стали свята кобзарського мистецтва у Каневі, конкурси молодих виконавців української естрадної пісні ім. В. Івасюка - в Чернівцях, фестивалі "Зірка світового балету" - в Донецьку, "Чумацький шлях" - в Автономній Республіці Крим, "Лесині джерела" - в Новоград- Волинському.
Одним з найбільших досягнень музикального життя в Україні є його репрезентація за кордоном, активна участь музикальних колективів нашої держави в міжнародних фестивалях та конкурсах. Так, ансамбль українського фольклору "Берегиня" 1998 р. брав участь у Міжнародному фольклорному фестивалі в Голландії, Державна чоловіча хорова капела України ім. Л. Ревуцького - у міжнародних хорових фестивалях в Італії та Англії, ансамбль солістів "Благовість" Галереї мистецтв "Лавра" - у міжнародному хоровому конкурсі в Ірландії, де здобув Гран-Прі. Український фольклорно- етнографічний ансамбль "Калина" здійснював гастрольні поїздки до Голландії та Словенії, а камерний хор "Київ" - до Німеччини, Великобританії та Данії. Успішні виступи заслужених артисток Каті Бужин- ської та Тіни Кароль на фестивалі Слов'янський базар у Вітебську свідчать про високий творчий потенціал і авторитет музичної культури України [5].
Огляд внесків музичної української еліти у пропаганду вітчизняної культури варто завершити розповіддю про стан духовної музики православної Церкви. Далеко за межами України громадськість знає про творчий потенціал камерного хору "Воскресіння", Архієрейського хору Кафедрального Свято- Воскресенського собору м. Рівне, який у своєму репертуарі опрацював твори Д. Бортнянського, М. Бе- резовського, А. Веделя, К. Стеценка, М. Леонтовича, О. Кошиці, С. Рахманінова, П. Чайковського, П. Чеснокова та ін. Не можна не висловити захоплення творчою вивершеністю таких флагманів української культури, як Національний Заслужений академічний симфонічний оркестр України, Національний Заслужений академічний український народний хор ім. Г. Вірьовки, хор ім. П. Майбороди Національної радіомовної Компанії України, Національна Заслужена академічна капела України "Думка", які відіграють нині провідну роль у хоровому мистецтві, визначають його критерії не тільки в українському, а й у світовому масштабі [5, 481-484].
Багатогранною та неоднозначною була і є діяльність еліти у царині українського кіномистецтва. Українській державі у спадок від Радянського Союзу дісталося п'ять державних кіностудій - Національна кіностудія художніх фільмів ім. О. Довженка, Одеська кіностудія художніх фільмів, Українська студія хронікально-документальних фільмів, Національна кінематика України та Українська кіностудія анімаційних фільмів.
Творчий доробок кіностудії художніх фільмів визначали такі режисери, як К. Муратова, В. Кришто- фович, М. Беліков, В. Гресь, актори Б. Ступка, А. Роговцева, Н. та О. Сумські, С. Олексенко, Н. Недашків- ська, Б. Брондуков; неігрового кіно - Ф. Соболєва, І. Грачов, Є. Григорович, П. Зінов’єв; мультиплікаційного мистецтва - В. Дахно, Н. Василенко, В. Гончаров, І. Лазорчук, Д. Черкаський та ін. [5, 484-488].
За роки самостійності України кіностудії створили близько 50 фільмів різних жанрів, які були помітні не тільки в Україні, а й за її межами. Варто назвати художній фільм "Фучжоу" М. Іллєнка, який в Белграді на Міжнародному фестивалі 1998 р. одержав диплом "За видатний фільм"; "Дві Юлії" О. Де- м'яненка, який вважається кращим фільмом 1998 p.; "Приятель небіжчика" В. Криштофовича, з яким був ознайомлений Канський кінофестиваль; трилогія "Ольжич" А. Мікульського, яка 2000 р. розповіла про життя та боротьбу подвижника українського духу, славного патріота Олега Ольжича; документальний фільм "Три любові Степана Бандери" Ю. Луканова (1998), хронікально-документальний фільм "Кольори часу" І. Шкляревського та багато ін.
Ці та інші фільми демонструвалися на кінофестивалях, реалізувалися на внутрішніх та зовнішніх кіноринках. Восени 2000 р. на XXX Міжнародному кінофестивалі "Молодість" дебютували молоді режисери В. Абдрашитов, К. Геворкян, О. Балабан, О. Говоркш та багато ін. А двома роками раніше на цьому традиційному кворумі "Дві Юлії" О. Дем'яненка було визнано не тільки, як уже було сказано, найкращим фільмом 1998 р., а й нагороджено премією "Арсенал" [4, 182].
Організатори фестивалю знайомлять глядачів не тільки з плановими фільмами, а й з картинами східноєвропейського кіно. Можна з певністю сказати, що кіноменеджери використовують можливо- сті фестивалю як широко розгалуженої академії естетичного виховання українського народу. Кожен із фестивалів "Молодість" є значною подією в кіномистецькому житті не тільки столиці, а й всієї України.
Водночас, як свідчать документи і матеріали, кіномистецтво в Україні переживає не найкращі роки. В одному із своїх виступів директор ХХХ міжнародного кінофестивалю "Молодість" А. Халпахчі зазначив, що нині кіномистецтво України перебуває "у кінематографічному вакуумі", а сама вона є державою, в якій "паралізоване кіновиробництво, зруйновані системи кінодистрибюторства та прокату" [4, 184].
Факти свідчать, що держава самоусунулася від продюсерських функцій, не забезпечила протекціоністських умов для діячів кіно. Український кінематограф не зумів самостійно ввійти в ринкові умови існування, а держава не забезпечила кіномитців новим законодавством.
По-друге, з перебудовою та господарською нерозберихою була зруйнована усталена система кінопрокату. 22 тис. кіноустановок та 950 кінотеатрів у містах, близько 20 промислових кінопідприємств було передано у підпорядкування місцевим органам влади та комунального господарства, які через відсутність вертикального управління втратили своє пряме призначення.
По-третє, стався відплив кіноглядачів. Високі комунальні платежі призвели до скорочення та повного згортання кінопоказу, особливо в сільській місцевості. Державні прокатні організації стали не в змозі закуповувати нові фільми. За мовчазної згоди місцевих органів виконавчої влади відбулося фактичне перепрофілювання кінотеатрів. В результаті налічується лише близько 15 тис. кіноустановок [5, 486-487].
По-четверте, кіномистецтво перебудованого періоду програвало у конкурентній боротьбі з телебаченням. Телебачення переманювало в кіно не лише глядачів, а й режисерів, артистів. У боротьбі за глядача кінотеатри дедалі частіше вдавалися до показу голлівудських фільмів з дорогими зйомками, ефектними, але не завжди досконалими сюжетами. 2005 р. на екранах України, за свідченням спеціалістів, було 90 % фільмів зарубіжного, передусім американського взірця, і тільки 0,3 % - українських [5, 488].
Отже, упродовж досліджуваного періоду, незважаючи на відчутні негаразди, українське образотворче, театральне, музикальне та кіномистецтво зазнало відчутного розвитку. Кращі менеджери культури дбали не тільки про виведення їх на світовий рівень, а й мужньо переборювали труднощі фінансового та кадрового характеру, давали бій явищам антикультури, які проявили живучість та агресивність, особливо в епоху так званого розвитку плюралізму думок.
Така перетворююча діяльність еліти, зокрема у сфері культури, є свідченням її конструктивної ролі в суспільстві. Спрямовуючи рух української культури до кращих світових цінностей, вітчизняна еліта проявляла і проявляє себе як дійовий чинник розбудови української держави.
Використані джерела
100 Найвідоміших українців. - К., 2002.
Корнієнко Н. Лесь Курбас і духовні основи українського авангарду / Н. Корнієнко // Зеркало недели. -
- №4. - 3 лютого; №5. - 10 лютого.
Курас І.Ф. Етнополітика. Історія і сучасність / І.Ф. Курас. - К., 2000. - 420 с;
Путро О.І. Історія України. Документи і матеріали / О.І. Путро. - К., 2005.
Україна: утвердження незалежної держави (1991 - 2001): Колективна монографія. - К., 2001.
Пошук по ключовим словам схожих робіт:
Цікаві статті по Вашій темі: |