Науковий вісник України | Наукові статті та публікації

Юрій Володимирович Булгаков
аспірант Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Проаналізовано внесок сучасних вітчизняних істориків у вивчення проблеми рівноправ’я та взаємовпливу у відносинах між Українською Державою гетьмана Павла Скоропадського та державами Четверного союзу.
Ключові слова: історіографія, Україна, Четверний союз, Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина, політика, переговори, дипломатичні представники.
The article analyzes the include of the modern Ukrainian historians in the investigation of the problem of the degree of equality and interference as between The Ukrainian State of hetman Pavlo Skoropadsk and states of The Quadruple alliance.
Key words: historiography, Ukraine, The Quadruple alliance, Germany, Austria-Hungary, Bulgaria, Turkey, politics, negotiations, diplomatic representatives.
З-поміж досліджень українських істориків значний масив становлять праці, присвячені різноманітним проблемам міжнародних відносин та зовнішньої політики урядів, під чиїм управлінням знаходились українські землі. Не стала винятком і проблематика доби Української революції початку ХХ ст. Найбільше суперечок в українській новітній історіографії викликала проблема ступеню рівноправності та взаємовпливу у відносинах між Українською Державою гетьмана П.Скоропадського та блоком Центральних держав, діяльність яких мала значний вплив на перебіг подій у Східній Європі 1918 р. Метою даного дослідження є аналіз новітніх підходів та інтерпретацій українсько-німецько-австро- угорського вузла міжнародних відносин в українській історіографії 1990-200о-х років.
Дослідження у галузі зовнішньополітичної діяльності Гетьманату були розпочаті Т.Зарудою у статті "Становлення та основні напрямки зовнішньої політики Української Держави", де науковець зосередив свою увагу на розкритті взаємин Української Держави із країнами - учасниками Антанти та Четверного союзу, відзначивши складність ситуації, у якій опинилася молода українська державність. Щодо Великобританії та Франції дослідник відзначив зайняту ними обережну позицію щодо визнання незалежності України: "Тільки бажання за будь-яку ціну зберегти Східний фронт для німецької та авс- тро-угорської армій спонукало їх на такий крок" [4, 67]. На думку дослідника, Україна не була зацікавлена в перевазі якоїсь із коаліцій, бо це могло дати можливість переможцю диктувати їй свою волю. Проте реальні історичні обставини (зокрема підписання Центральною радою в Бресті-Литовському мирного договору з Німеччиною у січні 1918 р. та початок німецько-австрійського наступу на українські землі) склалися так, що спонукали українське керівництво зробити твердий вибір на користь країн Четверного союзу, головним чином Німеччини. Т.Заруда також детально розглянув розвиток взаємин Української Держави з Австро-Угорщиною, відзначивши, що остання була зовсім не зацікавлена в зміцненні Гетьманату через те, що мала у своєму складі дві українські області - Східну Галичину та Буковину. Крім того, на позиції уряду Австро-Угорщини сильний тиск здійснювали польські політичні кола, які виношували плани приєднання значної частини українських земель до автономної Польщі під Габсбургською зверхністю. Вчений проаналізував міждержавні економічні угоди, за якими Україна зобов'язувалась поставляти до Німеччини та Австро-Угорщини продовольчі та сировинні товари у відповідь на поставки промислових виробів і палива. Торкнувся дослідник й історії переговорів і таємних нарад між представниками країн Четверного союзу та України, їхніх наслідків [4, 67-68].
Т.Заруда розширив та поглибив дослідження зовнішньополітичної діяльності Гетьманату П.Скоропадського у кандидатській дисертації, що була захищена 1995 р. [3].
Українсько-болгарські взаємини були проаналізовані в кандидатській дисертації В.Павленка 1996 р. Зокрема, на його думку, Українська дипломатична місія, очолювана істориком Олександром Шульгиним, з липня 1918 р. досить успішно діяла в Болгарії. Його спроби зав’язати торгівельні контакти між українськими та болгарськими підприємцями не були результативними через протидію з боку Німеччини й Австро-Угорщини.

Серед здобутків Українського посольства в Софії автор відзначив налагодження ним контактів з представниками дипломатичних корпусів зарубіжних країн, акредитованих у Болгарії, започаткуван- ня видання "Украинско слово" і "Украинско-български преглед", надання своїм співвітчизникам матеріальної допомоги тощо, репатріацію у взаємодії зі спеціальною українською військовою делегацією і відповідною спільною болгарсько-українською комісією з Болгарії до листопада 1918 р. військовопо- лонених-українців [7, 24]. Відомий дослідник економічної політики гетьманату С.Мякота в своїй кандидатській дисертації, яку він захистив 1997 р., вказав, що зовнішньо-торгівельна політика Української Держави значною мірою залежала від політики Центральних держав. Автор проаналізував зміст торгово-економічних договорів із ними, визначив структуру державних установ, які займалися зовнішньо-торгівельною діяльністю. Хоча в торгівлі з Центральними державами Україна мала пасивний торговий баланс, проте в цілому її зовнішньо-торгівельне сальдо було активним. Звернув увагу дослідник і на розвиток митної політики гетьмана П.Скоропадського, яка сприяла поступовому обмеженню імпорту [5, 17].
Проблемам зовнішньоекономічних зв'язків України доби Гетьманату присвячено розвідку П.Гай-Нижника. Автор зазначив, що головними торгівельними партнерами України залишалися країни Четверного блоку, передусім Німеччина та Австро-Угорщина. Після приходу до влади П.Скоропадського і підписання остаточної торгівельної угоди економічний обмін Української Держави з Німеччиною, із змінами по Брест-Литовській угоді, здійснювались на основі Російсько-Німецького договору про торгівлю і мореплавство 1894-1904 рр., а з Австро-Угорщиною - за договором цієї країни з Російською імперією від 12 лютого 1906 р. [2, 363-364].
Гай-Нижник проаналізував склад, структуру та основні напрями діяльності Департаменту Закордонної Торгівлі Міністерства Торгу і Промисловості, який очолював директор Корольов. Для покращення ефективності міждержавних економічних зв'язків було також створено комітет для зовнішньої торгівлі, до складу якого ввійшли представники уряду, торгівлі, кооперативів та представники від Центральних держав. Практичним же здійсненням товарообміну з українського боку займалися новоутворені державні органи - централі. Що стосується контролю міждержавних перевезень, то в зв'язку з тимчасовою не розгалуженістю митних пунктів, на перших порах Гетьманату, продовжували свою діяльність Комісаріати-Агентури, утворені ще за часів УНР, основним завданням яких було контролювання експортних та імпортних вантажів і товарів, реєстрація їхньої кількості [2, 364-365].
Дослідник зробив спробу проаналізувати дипломатичні заходи українського уряду для налагодження успішного товарообміну з державами Четверного союзу. Зокрема, у його розвідці згадується відправлена з Києва до Німеччини у травні 1918 р. спеціальна Торгівельна делегація з питань промисловості, торгівлі та сільського господарства на чолі з В.П.Кочубеєм, яка до осені відвідала майже всі промислові центри цієї країни. Автор зазначив, що і з німецького боку при дипломатичній делегації до Києва з подібною метою було створено "імперське господарське бюро", а в самій Німеччині утворилась спілка "Ausfuhr Gesellshaft", що об'єднала навколо себе фінансово-промислові кола, зацікавлені в розвитку торгівлі з Україною. На думку Гай-Нижника, саме на цю спілку німецька сторона покладала великі надії в плані економічної експансії в Україну та заволодіння її ринком.
Незважаючи на певні труднощі у налагодженні торгівлі з Німеччиною, серед яких Гай-Нижник вказує на значне завищення цін на промислові товари з німецького боку, товарообмін між Україною та Центральними державами не припинявся. Так, він наводить приклад, що на кінець травня 1918 р. з Німеччини до України було поставлено три ешелони із сільськогосподарською технікою. І хоча німецькі партнери запрошували за них ціну в 10 млн крб., Україна зуміла звести її до 5 млн карбованців. До червня 1918 р. Центральними державами було експортовано в Україну 5 600 вагонів вугілля, сільськогосподарських машин, запчастин та різної галантереї. В Австро-Угорщині лише рулонного паперу було закуплено на 2 млн 160 тис. крб. В свою чергу, Україна на цей час експортувала до вказаних країн 2 тис. вагонів збіжжя, продуктів та сировини. Ці факти, на думку автора, спростовують думку про те, що гетьманська Україна була лише сировинним придатком до німецько-австрійського блоку. Хоча гетьман та його урядовці й вимушені були певною мірою зважати на позицію окупаційних властей та попередні економічні домовленості [2, 366].
Серед документів, які були досліджені Гай-Нижником, слід згадати нові економічні угоди, укладені 10 вересня 1918 р. між Україною, Німеччиною та Австро-Угорщиною на 1918/1919 господарчий рік під час візиту П.Скоропадського до Німеччини, який тривав з 3 до 17 вересня 1918 р. Зокрема, гетьман особисто домігся задовільного для України рішення питання поставки мастильних речовин, яких, на думку автора, на той час зовсім не було в країні, що загрожувало катастрофою для транспортної, особливо залізничної мережі держави. Митні тарифи для полегшення товарообміну між країнами було зменшено. Проаналізувавши документи, Гай-Нижник прийшов до висновку, що митна угода торкалася виключно товарів, які перетинали кордон тільки після 10 вересня. В цілому вона сприяла збільшенню та пожвавленню товарообміну між сторонами угоди [2, 368-370].
Відтак, дослідник дійшов висновку, що за час існування Української Держави 1918 р. основними зовнішньоекономічними партнерами Гетьманату були країни Четверного союзу, а саме Німеччина та Австро-Угорщина. Зокрема, він підкреслив, що зобов'язання обох сторін мали фінансово-правове підґрунтя і не відповідають міфові про однобічну користь від економічних зносин за ними лише для Центральних держав. Активна зовнішня політика Гетьманату, на думку автора, давала надії на широку кооперацію України у світовий ринок, а її промислово-господарчий потенціал забезпечив би їй належне місце серед китів світової економіки в майбутньому.
1998-го ювілейного року посилився інтерес дослідників до історії Гетьманської держави. Серед інших праць, побачила світ невеличка розвідка Н.Папенко, присвячена історії взаємин гетьманського уряду із Німеччиною та Австро-Угорщиною. Спираючись переважно на документальні матеріали фонду
Міністерства Закордонних справ, який зберігається у ЦДАВО України, дослідниця простежила еволюцію відносин між німецьким, австрійським та українським урядами. Спершу дослідниця проаналізувала діяльність окупаційної влади та її взаємини з українськими урядовцями, визнання австро-німецькою владою гетьмана П.Скоропадського. Згодом, на думку Папенко, українською стороною було зроблено спробу перенести центр ваги українсько-німецьких відносин із Києва до Берліна. З цією метою було відправлено до Німеччини посольство, а за тим відбувся візит голови Кабінету міністрів Ф.Лизогуба та самого гетьмана у вересні 1918 р. [8, 58-59].
У статті приділено увагу аналізу розбіжностей, які існували між Німеччиною та Австрією у ставленні до проблем, пов'язаних із західними кордонами України та формуванням української армії. Загалом, авторка прийшла до висновку, що відносини України з Німеччиною та Австро-Угорщиною мали різну інтенсивність та спрямованість, які визначалися різними інтересами цих держав щодо України та констатувала, "що Берлін досить коректно ставився до внутрішньо українських проблем, Відень чекав від України продовольства, сировини, до того ж побоювався за долю українських земель, що входили до складу імперії" [8, 65].
Проблемам становлення взаємин України із Центральними державами у 1917-1918 рр. присвячено монографію М.Несука, яка побачила світ у 1999 році. Значна увага у ній присвячена розгляду становлення зовнішньополітичних напрямів діяльності уряду П.Скоропадського, переважно взаємин із Центральними державами. Вивчаючи означену проблему, автор звернувся до значного кола різноманітних джерел вітчизняного та іноземного походження. Серед них передусім слід згадати такі, як таємні телеграми, що надсилалися австрійському послові у Києві графу Форгачу, українсько-німецькі угоди тощо [6, 174-176]. М.Несук звернув увагу на те, що між німецькою та австрійською сторонами на той час вже існували певні розбіжності у підході до українського питання. Так, вище німецьке командування кардинально змінило свою точку зору щодо створення українського війська, порівняно із попереднім часом, дозволивши його формування [6, 176].
Значну увагу автор зосередив на вивченні взаємин України із Центральними державами, а також Польщею (у зв'язку з австро-польськими взаєминами), відзначивши, що так зване австро- польське врегулювання викликало серед українських політиків осторогу щодо великопольських і великоросійських планів - подібних у своїй антиукраїнській спрямованості, які у кінцевому рахунку мали на меті поділ України між Росією та Польщею [6, 178].
Зупинився М.Несук й на аналізі дипломатичної боротьби, що розгорнулася навколо намагання Австро-Угорщини скасувати таємний договір, що передбачав повернення Україні її етнічних територій, зокрема Східної Галичини. Незважаючи на протести гетьманського уряду, який не мав реальної сили для того, щоб впливати на позицію Австрії, договір було скасовано, а його текст знищено. Недійсність договору була зрештою констатована обома сторонами, відповідальність за що, на думку Несука, по- вною мірою лягає на гетьмана П.Скоропадського [6, 185, 196].
Дослідник, виявивши австро-польський слід у ліквідації таємного договору від 8 лютого 1918 р., розглянув й Холмське питання у контексті трикутника Україна - Польща - Австро-Угорщина. Зокрема, ним були проаналізовані розходження в позиціях Берліна та Відня щодо виконання умов Берестейського мирного договору, конфлікт між Україною та Австро-Угорщиною з питання про їх виконання, маневри віденської дипломатії навколо Холмського питання, нову позицію Австро-Угорщини щодо північно-західного кордону України, ратифікацію Берестейських угод Німеччиною, Болгарією та Туреччиною всупереч бажанню офіційного Відня, позицію галицьких депутатів віденського парламенту, позицію польських лідерів, еволюцію української позиції щодо ратифікації Австро-Угорщиною Берестейських угод напередодні краху Австро- Угорської імперії. В кінцевому підсумку, М.Несук прийшов до висновку, що вирішення Холмського питання упродовж травня-листопада 1918 р. не знайшло свого розв'язання внаслідок існування складного вузла протиріч між сторонами, що брали участь у підписанні Берестейського договору та Польщею, а також розгортання гострої політичної кризи у Центральних державах, передусім Австро-Угорщині [6, 197-249].
Німецький фактор впливу на політику Гетьманату дослідила П.Барвінська у кандидатській дисертації. На її думку, умови угоди, підписаної гетьманом П. Скоропадським з німецьким окупаційним командуванням значно обмежили можливості побудови незалежної демократичної Української держави. Політика німецького окупаційного командування в Україні була сповнена протиріч і помилок. Налаштувавши проти себе майже всі верстви українського населення, насамперед селян, загальмувавши процес створення боєздатної української армії, німецьке військове командування вимушене було тримати на Східному фронті величезну армію, щоб підтримувати відносний спокій в Україні та організовувати з її території експорт товарів. В той же час на Західному фронті велися активні бойові дії, в ході яких Німеччина зазнавала поразки. Ця політика вела до ослаблення Німеччини та деморалізації армії, гальмувала державотворчий процес в Україні. Дії військових засуджувались значною частиною німецької громадськості та негативно оцінювались окремими партіями німецького рейхстагу [1, 15-16].
Сучасний етап дослідження відносин Гетьманату П.Скоропадського з Центральними державами був ознаменований виходом у 2008 році ґрунтовної праці Р.Пирога "Гетьманат Павла Скоропадського: між Німеччиною і Росією", у якій дослідник приділив значну увагу саме фактору німецької присутності на політику гетьмана. Аналізуючи його спогади дослідник зауважив, що вони вигідно відрізняються від праць такого жанру інших авторів [9, 43.]. І все ж, на думку дослідника, найбільш поширеним відступом від історичної правди з його боку є свідоме уникнення висвітлення багатьох неприємних аспектів взаємин з німецькими Оберкомандо та посольством, коли Українська Держава, її уряд, особисто гетьман опинялися в підрядному, а то й принизливому становищі. Як військова людина і прагматичний політик він усвідомлював, що це плата за союзницьку допомогу, результат військово-політичної гегемонії більш потужних держав.
Наочним прикладом такої напівправди, на думку Р.Пирога, може служити трактування П.Скоропадським проведення державного перевороту лише його прихильниками. Він досить неохоче визнає справжню роль німецьких військових у підготовці і забезпеченні умов повалення Центральної Ради. П.Скоропадський цілком свідомо обходить таке делікатне питання, як ступінь його залежності від німців у виборі та зміні міністрів. Очевидно, главі держави, яку визнали і Четверний союз, і низка нейтральних країн, не гоже було описувати тотальний контроль німців над особистою прерогативою гетьмана у визначенні складу кабінету міністрів. Дослідник не знайшов у спогадах й відомостей про справжню роль німецьких та австрійських військ у збройному упокоренні повсталого українського селянства та інших дражливих сюжетів українсько-німецьких відносин тієї доби. Науковець це пояснив, посилаючись на те, що, по-перше, відверта правда завдавала б шкоди власному іміджу гетьмана, подруге, тоді б П.Скоропадському довелося визнати правоту численних опонентів про "маріонетковий", "сателітний", "підпатронатний" характер Української Держави, а по-третє, гола правда була б проявом невдячності щодо союзників, які дали притулок сім'ї Скоропадських [9, 44-45].
Підсумовуючи діяльність гетьмана П.Скоропадського у німецько-австрійському векторі зовнішньої політики, Р.Пиріг констатував, що результатом альянсу з союзниками був не тільки його прихід до влади, але й взяття низки досить жорстких і обтяжливих зобов'язань. Вони суттєво обмежували можливість реалізації суверенних прав Української Держави. Розглядаючи гетьманський уряд як інструмент виконання Україною договірних зобов'язань, німецькі військові та дипломати контролювали формування, партійний склад, зміни в уряді, втручались у сферу прийняття рішень. Представники Німеччини і гетьман знаходили консенсус в недопущенні до уряду соціалістичних партій.
Українсько-німецькі договірні відносини в умовах фактичної окупації набули, на думку дослідника, нерівноправного характеру. Каральні експедиції німецьких і австрійських військ завершувалися накладенням на місцеве населення непомірних продовольчих і грошових контрибуцій. Цілковита залежність від підтримки мілітарної сили окупантів у боротьбі з повстансько-партизанським рухом робили гетьманський уряд заручниками ситуації, не дозволяли чинити дієвий опір грабіжницькій політиці центральних держав.
Перенесення німцями терміну виборів українського представницького органу, поєднання в уряді законодавчих і виконавчих функцій, домінування в ньому однієї партії, адміністративний тиск на органи місцевого самоврядування деформували політичну систему Української Держави, посилювали її недемократичний і тимчасовий характер [9, 204].
Заборона німцями створення Україною власних збройних сил зробила гетьманат беззахисним, примусило П. Скоропадського шукати військового захисту у сил зовсім не прихильних до національного суверенітету України, що в кінцевому підсумку й привело до втрати нею державності.
Земельна реформа, на переконання науковця, планувалася як одна з фундаментальних підвалин нової держави. Проте жорсткий прагматизм німців негайного отримання з України продовольчих ресурсів на практиці обернувся суттєвим гальмівним фактором. Німці і австрійці підтримали землевласників у їхній боротьбі з селянством. Широке застосування збройної сили окупантів для придушення партизансько-повстанського руху, породжувало у місцевого населення почуття ненависті до "германця" і "австріяка", переносячи її на гетьманський режим.
Німецько-австрійська окупація була стримуючим фактором в реалізації гетьманатом соборни- цького потенціалу національно-державного будівництва. За згодою партнерів по коаліції були знищені оригінали таємних домовленостей у Брест-Литовську про перехід до України частини західноукраїнських земель. П. Скоропадський фактично змирився з цією акцією. Згода Німеччини на приєднання до гетьманату Криму також виявилася безперспективною [9, 205].
Офіційні візити прем'єр-міністра і гетьмана до Німеччини відбулися в час, коли у світовому протиборстві фортуна вже одверталася від неї. Поїздки дали тимчасовий тактичний зиск, але в стратегічному плані сприяли закріпленню за Україною іміджу беззастережного сателіта держав Четверного союзу.
Зрештою Р.Пиріг дійшов висновку, що іноземна військова підтримка стала вирішальною умовою появи новітнього гетьманату. Водночас вона служила джерелом його різнопланової залежності від країн Четверного союзу, зводячи Українську Державу до статусу васала. Поразка центральноєвропейських імперій у світовій війні виявила недалекоглядність творців гетьманату, їх однобічна зовнішня орієнтація була вимушеною, а відтак обернулася програшем [9, 206].
Отже, можна стверджувати, що проблеми взаємин Гетьманату П.Скоропадського з країнами Четверного союзу досліджені досить неоднорідно, що можна пояснити недостатнім залученням іноземних архівних матеріалів. В результаті, взаємини Української Держави з Болгарією та Туреччиною досліджені поверхово, лише в контексті взаємин з Центральними державами. Взаємини ж з Австро-Угорщиною та особливо Німеччиною в значній мірі зведені дослідниками до діяльності військової окупаційної адміністрації на українських землях. Одночасно відбувається переосмислення місця власне Гетьманату у системі відносин з країнами Четверного союзу. Щодо діяльності гетьманського уряду в цьому векторі дослідники не одностайні в своїх оцінках. Барвінська П. Українсько-німецькі відносини в 1917-1922 рр.: Автореф. дис... канд. іст. наук / П.Барвінська. - Одеса, 2001. - 23 с.
Гай-Нижник П. Торговельно-промислова політика уряду Української Держави Гетьмана Павла Скоропадського в 1918 р. / П.Гай-Нижник // Інститут української археографії та джерелознавства імені Михайла Грушевського. Наукові записки. Збірник праць молодих вчених та аспірантів. - Т. 2. - К., 1997. - С. 353 - 396.
Заруда Т. Зовнішньополітична діяльність уряду Української Держави. 1918 рік: Дис...канд. іст. наук / Т.Заруда. - К., 1995. - 189 с.
Заруда Т. Становлення та основні напрямки зовнішньої політики Української Держави / Т.Заруда // Останній гетьман. Ювілейний збірник пам'яті Павла Скоропадського (1873 - 1945). - К., 1993. - С. 66-82.
Мякота С. Економічна політика уряду Української Держави (квітень-грудень 1918 р.): Автореф. дис. канд..іст.наук / С.Мякота. - К., 1997. - 23 с.
Несук М. Драма вибору: Відносини України з Центральними державами у 1917-1918 рр. / М.Несук. - К., 1999. - 274 с.
Павленко В. Українсько-болгарські взаємини. 1918 - 1939 рр.: Автореф. дис. докт. іст. наук /В.Павленко. - К., 1996. - 46 с.
Папенко Н. До питання про характер міждержавних відносин України з Німеччиною та Австро- Угорщиною за гетьманської доби / Н. Папенко // Питання нової та новітньої історії: міжвідомчий наук. Збірник. - Вип. 44. - К.,1998. - С. 57-60.
Пиріг Р. Гетьманат Павла Скоропадського: між Німеччиною і Росією / Р.Пиріг / Інститут історії України НАН України. - К., 2008. - 209 с.