Науковий вісник України | Наукові статті та публікації

УДК 81-11

Олексій Іванович Путро
доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв;
Алла Олексіївна Путро доцент Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв

У статті досліджується діяльність першого вищого навчально-духовного закладу на терені України - Київської духовної академії з підготовки кадрів для церков Вселенського православ’я. Особлива увага приділяється питанню навчання в Академії іноземних студентів з країн Балканського півострова, що в період ХІХ - початок ХХ ст. ставали на шлях національно-духовного відродження.
Ключові слова: іноземні студенти, Київська духовна академія, Православна Церква, духовна освіта, Святіший Синод, митрополит, професорсько-викладацький склад.
The article studies the activity of the first higher educational theological institution on the territory of Ukraine - Kyiv Theological Academy training the staff for churches of Universal Orthodoxy. The main problem is the studying at the Academy of foreign students from the countries of Balkan Peninsula. These countries during the period of XIX-th early XX-th century took the road of national spiritual revival.
Keywords: foreign students, Kyiv Theological Academy, Orthodox Church, theological education, Holy Synod, metropolitan, professorship, teaching staff.
В історичній науці на сучасному етапі значно поглибився інтерес до розробки питань, пов’язаних з освітянською діяльностю церкви і православного духовенства. Важливою складовою даної наукової проблеми є діяльність православної вищої духовної школи України в ХІХ - поч. ХХ ст. Останню в зазначений період гідно репрезентувала Київська духовна академія, відкрита 1819 року в приміщеннях Києво-Могилянської академії як принципово новий тип духовного навчального закладу. Поряд з іншими духовними академіями (Московською, Санкт-Петербурзькою і Казанською), відкритими в Російській імперії на початку ХІХ ст. в руслі загальних державно-політичних реформ, зокрема системи освіти, Київська духовна академія готувала викладачів для семінарій, а також кадри для духовної ієрархії. Нормативно-правовими документами, що регулювали всі аспекти діяльності духовних академій стали спеціально розроблені Статути. (За весь період існування Київської духовної академії (1819-1923) було видано чотири статути - 1814, 1869, 1884, 1910 років - авт.). Важливою ділянкою діяльності Київської духовної академії була підготовка кадрів для церков вселенського православ’я, особливо православних країн Балканського півострова, що перебували в цей період під ярмом мусульманської Туреччини.
Саме цей напрям роботи першого вищого навчально-духовного закладу на терені України практично не вивчений як у вітчизняній, так і зарубіжній історіографії. За винятком окремих публікацій сучасної української дослідниці Н.А.Шип [9] і деяких загальних праць з історії Київської духовної академії, української церкви й освіти [2], спеціальні праці з даної проблеми в історичній літературі відсутні.
Для більш глибшого й аргументованого її розкриття наведемо короткий аналіз стану православних церков країн Балканського півострова зазначеного періоду, звідки прибувала переважна більшість молодих людей для вступу до Київської духовної академії.
ХІХ століття - історичний період, коли настає відчуття послаблення, а зрештою й остаточне звільнення південних слов’ян від турецького ярма. Відтоді розпочався процес їхнього національного відродження. Сербські повстання 1804 і 1815 років, виступ греків навесні 1821 року, повстання 1861 року в Боснії і Герцеговині, в Сербії, Валахії, Молдавії і Болгарії, 1866 року на острові Кріт, 1875 року - знову в Боснії і Герцеговині і нарешті російсько-турецькі війни 1828-29, 1877-78 років призводять до остаточного відродження й становлення самостійних слов’янських православних держав. Водночас в них розпочався рух за відновлення незалежності церкви.
Після виборення політичної автономії у Сербії (1830 р.) сербська церква отримала автономію від Константинопольського патріарха (1832 р.). Першим сербським митрополитом був обраний Мелетій Павлович. Після закінчення російсько-турецької війни 1877-1878 рр. і становлення Сербії як незалежної держави (князівства), Синод Константинопольського патріархату, на прохання сербського уряду, надав сербській Церкві грамоту про повну автокефалію (жовтень, 1879 р.). 1881 р. було усунуто від керівництва Церквою проросійські налаштованого митрополита Михаїла (вихованця Київської Духовної
© Путро О. І., 2010 © Путро А. О., 2010
Академії - авт.), який незабаром через матеріальну скруту покинув свою країну і тривалий час мешкав у Києво-Печерській Лаврі [1, 505].
Після утворення у грудні 1918 р. Королівства сербів, хорватів і словенців і об’єднання в ньому всіх місцевих православних церков сербська православна Церква отримала статус патріархату (вересень 1919 р.).
Досить складною в цей період була історія Румунської православної церкви. Після зайняття території Румунії російськими військами в 1806 р. (внаслідок чергової російсько-турецької війни - авт.) до московського патріархату увійшли місцеві православні церкви, що утворили Молдово-Валахський екзархат, на чолі якого було поставлено колишнього Київського митрополита Гаврила (Банулеско- Бодоні). Цей екзархат проіснував до 1812 р. (офіційно був ліквідований за рішенням російського Св. Синоду 1821 року - авт.) коли, за Бухарестським договором, росіяни покинули Молдовське і Валахське князівства. Разом з тим у Бессарабії, що залишилася під владою Росії, була утворена Кишинівська єпархія, яку очолив з титулом митрополита Кишинівського і Хотинського все той же Гавриїл (Банулеско-Бодоні).
Після утворення в 1859-1861 рр. єдиної держави - Румунського князівства (з 1881 р. - королівства) посилюється рух за становлення самостійної Румунської православної Церкви, в якому видатну роль відігравали брати єпископи Філарет і Неофіт Скрібани. Перший з них був, як відомо, вихованцем Київської духовної академії.
Після міжнародного визнання незалежності Румунії 1878 року (після закінчення російсько- турецької війни 1877-78 рр. - авт.) Румунська православна Церква отримала автокефалію. Щоправда остання спочатку мала дещо обмежений характер і лише в 1885 р. Константинопольський патріарх Йоаким IV погодився на повну незалежність румунської православної церкви. Після розпаду Австро- Угорської імперії (1918 р.) і входження до складу Румунського королівства Трансільванії, Буковини і Бессарабії, де мешкало багато православних румун, 4 лютого 1925 року румунська православна Церква набула статусу патріархату. Першим румунським патріархом став блаженніший Мирон.
На початку XIX ст. розпочався процес відродження Болгарської православної Церкви. Вже після російсько-турецької війни 1828-29 років молоді болгари отримали можливість навчатися в духовних академіях і семінаріях Російської імперії. Водночас активізувалася діяльність православної церкви за незалежність її від Константинопольського патріарха. Різко негативна реакція останнього спричинила тривалий гострий церковний конфлікт між болгарами і греками. Турецький султан, підігріваючи цю боротьбу, 28 лютого 1870 р. видав фірман (указ) про запровадження незалежного Болгарського екзархату. У відповідь на це Собор Константинопольської Церкви 16 вересня 1872 р. проголосив Болгарську православну Церкву схизматичною (відщепенською) [1, 544-545]. Російська Православна Церква офіційно не втручалася в даний конфлікт, проте всілякими дипломатичними заходами намагалася сприяти його подоланню. Водночас окремі її ієрархи, зокрема, митрополит Філарет (Дроздов) та деякі інші відкрито захищали позицію Болгарської православної Церкви. Після звільнення від турецького ярма (внаслідок російсько-турецької війни 1877-78 рр. - авт.) на частині території Болгарії було утворено незалежне Князівство, в якому церковна влада належала Святішому Синоду Болгарського екзархату на чолі з намісником. Після остаточного об’єднання болгарських земель в єдину державу (1885 р. - авт.) резиденція екзарха ще тривалий час перебувала в Константинополі. І лише після переможних Балканських війн 1912-13 рр. болгарський екзарх остаточно переїхав до столиці Болгарії м. Софії, залишивши в Константинополі свого представника [1, 546-547].
Македонська православна Церква впродовж досліджуваного періоду перебувала в складі Константинопольської патріархії (з 1767 р. - авт.). Після Балканських війн початку ХХ ст. територія Македонії була поділена між молодими християнськими православними державами - Болгарією, Грецією і Сербією. Відповідно, до складу їхніх церков увійшли й македонські єпархії.
Після утворення наприкінці XVIII ст. держави Чорногорії (внаслідок переможної битви з турками - авт.), місцева митрополія вийшла з підпорядкування Константинопольської патріархії й перетворилася на незалежну православну Церкву на чолі з митрополитом. Останньому належала й політична влада в країні (до 1852 р., коли відбулося розділення церковної і світської влади - авт.). Найбільш відомими державними й церковними діячами Чорногорії цього періоду були митрополити Пьотр І Негош (1782-1830) і Пьотр ІІ Негош (1830-1851), які на противагу все ще триваючому політичному й економічному тиску турків дотримувалися відверто проросійської орієнтації. Особливо активно діяв у цьому напрямку Пьотр ІІ Негош, який, як відомо, був висвячений на єпископський сан у Санкт-Петербурзі (як фактично й всі чорногорські єпископи і митрополити - авт.). Зі свого боку, російський уряд постійно надавав Чорногорії значну матеріальну допомогу у вигляді щорічних грошових субсидій. Та особливо важливим для кадрового зміцнення Чорногорської православної Церкви було надання можливості молодим чорногорцям безкоштовно навчатися у духовних академіях Росії. Також відомо, що наприкінці
ХІХ    ст. в Чорногорії, на кошти російського уряду, була заснована трирічна духовна семінарія [1, 751-753].
1918 р. Чорногорія добровільно ввійшла до складу новоствореної держави - "Королівства сербів, хорватів і словенців", що, своєю чергою, призвело до злиття чорногорських православних єпархій з Сербською православною Церквою.
Вищезазначені події стали водночас потужним підґрунтям для нового періоду в історії православної Церкви й духовної освіти.
Вже восени 1820 р. в Київській духовній академії з’явився перший студент-іноземець. Ним був випускник молдавського духовного училища ієродиякон Ієрофей. За нього клопотався перед київським митрополитом Серапіоном митрополит Кишинівський і Хотинський Гавриїл у листі від 1 червня 1820 р. Передбачалося, що ієродиякон Ієрофей пройде протягом року в Академії курси словесності й богослов’я і повернеться до Молдавії, щоб викладати там в Сокольській семінарії.
Ієродиякон Ієрофей отримав від цивільної влади Києва дозвіл на тимчасове перебування в місті (протягом року) в якості студента Київської духовної академії. В зв’язку з відсутністю в Академії відповідного для нього помешкання, ієродиякон був поселений у приміщенні Київської духовної семінарії [3].
Як засвідчував секретний лист новоросійського генерал-губернатора графа Воронцова від 20 січня 1843 р. до Київського митрополита Філарета, за клопотанням Константинопольського патріарха і за згодою Св. Синоду на навчання до Київської духовної академії було направлено болгарина ієромонаха Іларіона Стояновича. При цьому зазначалося, що, за даними російського посольства в Туреччині, ієромонах І. Стоянович перед тим навчався, разом з іншими молодими болгарами, в Афінах у місцевій гімназії й університеті. Останні, за офіційною думкою російських урядових кіл, належали до тих навчальних закладів, де викладалися науки в дусі атеїзму і демагогії. В зв’язку з цим, російський віце-канцлер граф Несельроде доручив послу Росії в Константинополі таємно зібрати необхідні дані щодо поведінки й напряму його (ієромонаха - авт.) думок, аби вирішити, чи може він бути відпущений до Росії. Очевидно, що болгарин виявився цілком благонадійною людиною в очах російських урядовців, оскільки вже у лютому 1843 року ректор Київської духовної академії архімандрит Димитрій надіслав митрополиту Філарету відповідне подання про зарахування до Академії І. Стояновича [4].
За рішенням Внутрішнього правління Київської духовної академії від 2 вересня 1849 р. двоє випускників Київської духовної семінарії серби Мілоє Іоанович і Василій Ніколаєвич після успішної здачі вступних іспитів, за клопотанням сербського митрополита й відповідною ухвалою Святішого Синоду, були зараховані до Академії на державний (казенний) рахунок [5].
У грудні 1849 р. генеральний консул Росії в Сербії генерал-майор Левшин повідомив своє Міністерство закордонних справ про те, що сербський уряд припинив посилати молодих людей на навчання до паризького і німецьких університетів, аби сербське .юнацтво "не заражалося" панівними в тих навчальних закладах ідеями. Очевидно, мова йшла про побоювання Сербії щодо можливості негативного впливу на її православну молодь з боку католицької і протестантської церков, а також поширених тоді в Західній Європі ліберальних революційних ідей. Натомість князь Карагеоргієвич наказав надалі посилати молодих сербів для отримання вищої освіти лише до Росії. Своєю чергою, імператор Микола І дав дозвіл на вільний пропуск у межі Росії тих молодих сербів, які за призначенням сербського уряду вступали до гімназій, університетів, а також духовних закладів Російської імперії. Слідом за тим, вже в січні 1850 року Святіший Синод ухвалив постанову, згідно з якою рекомендованих до навчання в духовних семінаріях і академіях сербів мали приймати туди як найшвидше. Разом з тим Синод вимагав від єпархій надавати всі необхідні дані про кожного такого студента, а також про його побутові умови під час навчання [6, спр. 3271, арк. 1].
Наприкінці серпня 1851 року до Києва приїхав молодий грецький архідиякон Григорій, якого, за клопотанням Константинопольського патріарха Аноіма і підтримки обер-прокурора Святішого Синоду графа Протасова, а також з дозволу київського митрополита Філарета, було прийнято на навчання до Київської духовної академії.
Враховуючи вже певну богословську підготовку архідиякона Григорія, яку він отримав в училищі богослов’я на острові Халка (Греція), його було зараховано одразу на вище відділення Академії. Мешкав він в академічному корпусі разом з іншими студентами-ченцями. Оскільки Григорій зовсім не знав російської мови, до нього на допомогу офіційно прикріпили одного зі студентів [6, спр. 3474, арк. 1, 2, 3].
На прохання грецького уряду і за розпорядженням обер-прокурора Святішого Синоду графа Протасава, вже у грудні 1852 року (тобто після початку навчального року - авт.) до Київської духовної академії було зараховано двох молодих греків - Попадопуло і Вімбо [6, спр. 3619, арк. 1, 2].
У листі до Київського митрополита від 15 травня 1853 року Сербський митрополит Пьотр просив, аби випускники Київської духовної семінарії серби Пантелеймон Сретькович, Аліпій Василієвич, Димитрій Зисич і Ніколай Златкович, після відповідних вступних іспитів, були прийняті до Київської духовної академії. А вже 19 липня 1853 року до правління Академії надійшов лист від Київського митрополита з резолюцією “имеет учинить надлежаще по сему” [7].
За даними Духовно-навчального управління при Святішому Синоді, на початок 1857 року в Київській духовній академії навчалося троє студентів - сербів. Це були Протасингел Венедикт, священик Ніколай Попович і Сретен Крестич. Перші двоє прибули до Києва у листопаді 1856 року за рекомендаційним листом сербського митрополита Пьотра до київського митрополита Філарета, а останній, тоді
ж,    за власним бажанням [6, спр. 4008, арк. 1, 3, 5].
У листі від 26 серпня 1861 року до Київського митрополита Філарета сербський митрополит Михаїл просив прийняти до Київської духовної академії двох випускників Київської духовної семінарії Ілію Ставрича з Боснії і Іоанна Перовича з Герцеговини, які звернулися до нього з відповідним проханням. При цьому митрополит Михаїл, знаючи про недостатній рівень підготовки своїх земляків для вступу до Академії, звертав особливу увагу свого адресата на те, що їм необхідна вища духовна освіта для майбутньої діяльності у себе на батьківщині. Дійсно, побоювання митрополита Михаїла щодо рівня підготовки його підопічних виявилися небезпідставними. Як видно вже з листа Київського митрополита до обер-прокурора Святішого Синоду графа О.П. Толстого, Ставрич, Перович, а також ще один випускник Київської духовної семінарії серб Андрій Маріянович (подав заяву про вступ до Академії самостійно - авт.) не змогли скласти успішно вступних іспитів. Однак, враховуючи клопотання сербського митрополита Михаїла і гостру потребу в кадрах священиків в братніх православних балканських країнах, київський митрополит вважав за можливе й потрібне прийняти вищезазначених молодих сербів до Академії, в надії на те, що вони впродовж навчання і по закінченні, виявлять задовільні успіхи.
Вважаючи дане питання практично вирішеним, Київський митрополит водночас просив обер- прокурора Святішого Синоду графа Толстого виділити необхідні кошти на цих студентів-сербів по 34 крб. 28 коп. на одяг для кожного, а також на їхнє річне утримання, починаючи з 24 листопада 1861 року [6, спр. 4627, арк. 11, 17].
Наприкінці 1861 року в Київській духовній академії виникнув великий скандал. До Правління Академії надійшли скарги (“прошення”) від групи студентів-іноземців на погане харчування, внаслідок якого у них з’явилися різного роду шлункові захворювання. Під скаргами стояли підписи вісьмох іноземних студентів, головним чином, сербів і румун (молдован): ієромонахів Моісея і Аверкія, священика Ніколая Поповича ієродияконів Філарета, Євфимія і Геннадія, Якова Павловича і Федора Петрова (з Болгарії) [6, спр. 4693, арк. 1, 2, 8]. Вкрай негативна реакція на ці скарги з боку Правління Академії і, зокрема, ректора Філарета Філаретова (1860-1877), призвела до того, що студенти-іноземці заявили про неможливість їхнього подальшого перебування в Академії і про бажання виїхати на батьківщину.
Останню спробу владнати конфлікт на свою користь студенти-іноземці здійснили 12 січня 1862 року, звернувшись з відповідним поясненням і коментарями до митрополита Київського і Галицького, члена Святішого Синоду Арсенія (Москвіна) (1860-1876), якому звичайно ж була вже відома ця вкрай неприємна справа [6, спр. 4790, арк. 2, 3, 17, 18].
Однак ще за день до цього звернення, митрополит Арсеній написав листа на ім’я Сербського митрополита Михаїла (Іоановича) (1849-1853), колишнього вихованця Київської духовної академії. До листа було додано копію журналу Правління Академії з коротким описом вищезазначених подій та участі в них студентів-сербів. Про зміст довідуємося лише з відповіді на нього митрополита Михаїла від 24 січня 1862 року. Перш за все, останній щиро дякував дописувача за те, що той не дав ходу проханню студентів-іноземців щодо звільнення з Академії. Поряд з цим, сербський митрополит зі свого боку, визнавав за необхідне надати можливість його підопічним отримати вищу духовну освіту, цілком щиро сподіваючись, що надалі вони підкоряться академічному начальству і будуть жити в Академії за встановленим там порядком.
Аналогічні матеріали були надіслані Київським митрополитом і до м. Ясси на ім’я ставропольського єпископа Філарета. Очевидно це був колишній вихованець Київської духовної академії Василій Попеску-Скрибан (чернече ім’я Філарет), румун (молдованин), магістр Х курсу (1841 р.), про якого згадує й відомий дослідник історії Київської духовної академії Федір Тітов [2, 405]. Принаймні його відповіді Київському митрополиту від 20 і 27 лютого 1862 р. дають певні підстави для подібного припущення. Висловлюючи щире занепокоєння долею своїх вихованців-земляків ієродияконів Філарета і Геннадія, яким загрожувало виключення з Академії, єпископ Філарет водночас не може утриматися від захоплюючих спогадів про своє перебування в Києві, зокрема в Печерській Лаврі, де біля мощів св. Антонія він прийняв чернечий постриг від рук тодішнього Київського митрополита Філарета (Амфі- театрова) (1837-1857). Свою “альма-матер”, Київську духовну академію, він називає “духовним вертоградом” його співвітчизника Петра Могили. Улюбленими його викладачами були відомі професори- богослови Інокентій Борисов (ректор і професор Академії 1830-1839 рр.) і Димитрій Муретов (ректор і професор 1841-1850 рр.). Останніх єпископ Філарет ставить за зразок гуманного й справедливого відношення до студентів і студентів-іноземців: “Сподіваюсь, що й освіта отця Ректора вище за дитячі пориви студентів-іноземців”, - писав він - “і що він буде наслідувати природі бувших там ректорам Інокентію і Димитрію, які обезсмертили свої імена в наших країнах доброю про них пам’яттю”.
Нагадуючи Київському митрополиту, що й він сам, і його учні Мелхіседек (Петрович- Стефанеску, румун, магістр XV курсу (1851 р.) - авт.) і Христофор (дані про студента-румуна не виявлені - авт.), які вчилися в Київській духовній академії пізніше, були сумлінними й зразковими студентами, єпископ Філарет у черговий раз просив вибачити "дитячу помилку" своїх вихованців ієродияконів Філарета й Геннадія і дати їм можливість закінчити повний курс наук в Академії. Головною підставою для нього, перш за все було те, що “наша церква (у тодішній Молдавії - авт.) як і уся східна, дуже потребує освічених духовних осіб, і звідки можна узяти цю рятівну освіту, як не з Києва?” [8, спр. 4693, арк. 1, 5, 6, 16].
Останнім виявленим нами документом, що стосується вищезазначеного конфлікту між іноземними студентами і керівництвом Київської духовної академії, є лист без підпису (вірніше чернетка листа - авт.), написаний у квітні (день не вказано - авт.) 1862 року у Києві. Зміст зазначеного документу дає підстави стверджувати, що мова йде про відповідь Київського митрополита Арсенія (Москвіна) на лист єпископа Ставропольського Філарета від 20 лютого 1862 року. Віддаючи належне почуттю глибокої шани і любові свого адресата до Академії, а також справжній його турботі про долю своїх вихованців - студентів-румунів, митрополит Арсеній повідомляє про позитивне вирішення питання й остаточне його закриття. “Нехай Ваші вихованці, - завершував свого листа митрополит Арсеній, - разом з іншими іноземними студентами, за допомогою благодаті Божої, з любов’ю і старанністю продовжують освіту свого розуму й серця для того великого служіння церкві й вітчизні, до якого вони призначаються своїм турботливим начальством” [8, спр. 4693, арк. 9].
Про щасливий кінець цієї історії, зрештою, засвідчує й той факт, що найбільш активні учасники конфлікту з керівництвом Академії, серби ієромонах Моісей, священик Ніколай Попович і Яків Павлович, уже в якості майбутніх випускників ХХІ курсу, зверталися до Правління Академії 20 квітня 1863 року з проханням заздалегідь фінансово забезпечити їхній від’їзд на батьківщину [8, спр. 4935, арк. 6].
На вересень 1864 року в Київській духовній академії навчалося 13 студентів-іноземців, серед яких були й інші учасники вищезазначеного конфлікту. Це були студенти вищого відділення, румуни (молдавани) ієродиякони Геннадій і Євфимій, а також болгарин Федір Петров. У вищому відділенні Академії на той час навчалося ще четверо студентів-іноземців: серби Ілія Ставрич, Андрій Мар’янович та Іван Перович, а також болгарин Георгій Каліспері [8, спр. 5090, арк. 3].
Студентами нижчого відділення перебувало 6 іноземців: серби Іосиф Ковачевич (“уроженец болгарский из г. Штипа в Македонии”, випускник Белградської духовної православної семінарії, вступив до Київської духовної академії у вересні 1863 р. за рекомендацією сербського митрополита Михаїла - авт.), Пьотр Ніколич і Ніколай Білич, болгари Феофіл Добранович та Іван Пічета, а також араб Ніфонтій Мусей. Відомо, що останній впродовж трьох з половиною років навчався в Київській духовній семінарії, після закінчення якої виявив бажання вступити до Київської духовної академії [8, спр. 4928, арк. 1, 2, 4].
Як засвідчує заява (“прошення”) Феофіла Добрановича на ім’я Київського митрополита Арсенія, він прибув до Києва у червні 1863 р. після 4-річного навчання і закінчення Карловецької православної семінарії в Австрії. Вступити до Київської духовної академії його спонукало бажання мати більш ґрунтовні знання з богословських наук, а також та обставина, що південні слов’яни мали тоді можливість отримати вищу духовну освіту тільки в Росії [8, спр. 4928, арк. 6].
Згідно з указом російського імператора Олександра ІІ від 28 січня 1857 року, духовно- навчальним закладам було дозволено ставитися поблажливо до іноземних студентів під час вступних і випускних іспитів, а також у період їхнього навчання. Очевидно, в зв’язку з недостатнім дотриманням положень цього указу Святіший Синод ухвалив постанову від 5 квітня 1869 року про вищезазначені пільги для іноземних студентів.
Російський уряд у такий спосіб намагався відвернути молодих православних слов’ян, зокрема болгар, сербів, чорногорців та ін., від вступу до європейських світських навчальних закладів. Перш за все це були університети Парижа і Вільно, де вони, за визначенням російського міністра закордонних справ, ще у листопаді 1856 року, “отримували напрямок, супротивний слов’янському духу і нерідко православному вченню”.
Беручи це до уваги, Святіший Синод виявив готовність приймати на пільгових умовах до духовно- навчальних закладів, зокрема до академій, окрім вихідців з південнослов’янських країн, також православних греків, арабів, молдован і волохів. Поряд з тим, іноземним студентам духовних академій надавалася можливість за вибором вивчати лише одну з давніх мов (грецьку або латинську - авт.) [8, спр. 6024, арк. 1-3].
На навчання й утримання студентів-іноземців Святіший Синод виділяв окремі грошові суми. Так, Духовно-навчальне управління при Святішому Синоді, 17 липня 1864 року повідомляло Київського митрополита про те, що на виховання молодих іноземців, які навчатимуться у духовних навчальних закладах, встановлювалося 40 постійних стипендій. Шість з них, у 250 крб. кожна, мали виплачувати вступникам духовних академій, 18 стипендій у 235 крб. кожна, - для іноземних вихованців Херсонської семінарії, 16 стипендій у 200 крб. кожна, - для студентів Київської та ін. семінарій. Десять стипендій призначалося за спеціальним розпорядженням Святішого Синоду від 26 січня 1863 року на навчання 40 вихованців Белградської духовної семінарії (вихідців зі Старої Сербії, Боснії, Албанії, Герцеговини і Чорногорії - авт.), що діяла під безпосередньою опікою Сербського митрополита Михаїла [8, спр. 5090, арк. 1, 4]. До того ж, в разі вибуття студента-серба з духовної академії або семінарії, його стипендія перераховувалася до Белграда в розпорядження сербського митрополита. Особливо такі випадки почастішали з січня 1863 року, коли згідно з постановою Святішого Синоду, припинився прийом до семінарій молодих сербів. По мірі вибуття випускників з числа сербів, стипендії, які призначалися для їхніх наступників, почали активно перераховуватися до Белградської духовної семінарії.
Головним чинником, що спричинив появу вищезазначеної постанови Святішого Синоду, як виявилося, була інформація, що її надав російському урядові (через генеральне консульство Росії в Белграді - авт.) митрополит Сербії Михаїл. Останній повідомляв про свою стурбованість, у зв’язку з чутками, що дійшли до нього, про існуючі незгоди між молодими іноземцями, які навчалися в Київських духовно-навчальних закладах [8, спр. 4929, арк. 1]. Своєю чергою, згідно з відповідною вказівкою з боку Святішого Синоду, Правління Київської духовної академії, а також Київської духовної семінарії, вжили невідкладних заходів щодо з’ясування ситуації.
Вже на початку травня 1863 року професор семінарії П. Рязанов, який відповідав за роботу з іноземними студентами, доповідав секретарю Правління Київської духовної академії про те, що серби і болгари, при відвіданні своїх земляків на приватних квартирах, хоча й не вчиняють очевидних порушень ("безпорядків"), але своїми висловлюваннями діють на них несприятливо. Як виявилося, всі вони були твердо переконані, що російський уряд "викликає сюди молодих людей з південних слов’ян не для того, головним чином, аби готувати їх до служіння церкві, а для того щоби набути в них прихильних до себе людей і потім через них мати вплив на їхніх співвітчизників". Тому вони, за спостереженнями Розанова, зі зверхністю дивилися на керівництво Академії і семінарії, як на таке, що було примушене урядом в усьому догоджати іноземцям і залякане тим, що, в разі скарги іноземних студентів, воно (керівництво) мало б великі неприємності. Як випливало з цього донесення, сербські і болгарські студенти нечемно ("дурно") відзивалися про саму Академію, зокрема, скаржилися на незручні приміщення, на погане утримання і навіть на слабке викладання наук. Називалося й ім’я автора подібних висловлювань - серба ієромонаха Аверкія. (До речі, одного з ініціаторів вищеописаного конфлікту студентів-іноземців з керівництвом Академії наприкінці 1861 - поч. 1862 рр. у зв’язку з поганим харчуванням - авт.) "Як наслідок, - зауважував професор Розанов, - іноземці, які навчалися в семінарії, слухаючи подібні відзиви, набували сильної відрази до Академії і в більшості своїй, ще до закінчення семінарії, намагалися вступати до світських навчальних закладів".
Справжню тривогу в автора цього листа викликала практична відсутність у студентів-іноземців релігійних переконань. Особливо це стало помітним під час важкої хвороби одного з них, який мешкав на приватній квартирі. Коли повстало питання про передсмертну сповідь і причащання, один з присутніх студентів-іноземців (не духовного сану - авт.) зі сміхом заявив, що це цілком марна справа. "Бачачи таку холодність в людях, які отримують вищу духовну освіту, - зауважує в зв’язку з цим професор П. Рязанов, - серби і болгари, що виховуються в семінарії, стають час від часу, байдужими до церковних статутів". У своєму донесенні професор П. Рязанов підтверджував вже загальновідомий на той час факт досить недружніх, а то й відверто ворожих стосунків між болгарськими й сербськими студентами, в чому намагався переконатися й Сербський митрополит Михаїл. Як виявилося, ще в 1858 р., при розселенні іноземних вихованців Київської духовної семінарії на приватні квартири, серби й болгари просили, аби їх розміщали в окремих приміщеннях. Не бажали вони навіть харчуватися за одним столом. Все це пояснювалося з їхнього боку "давньою племінною ворожнечею" між сербами й болгарами, взаємною ненавистю, яку вони привозили з собою з батьківщини. Професор Розанов наводив конкретний епізод, коли двоє молодих сербів, незабаром по приїзду до Києва, розповідали йому, що їхній земляк, колишній студент Київської духовної академії Зисич, проводжаючи їх до Росії, настійно радив остерігатися там болгар, "як великих негідників". Факти сварок і сутичок між сербами й болгарами особливо почастішали, на думку професора, з січня 1862 року, коли болгарам вдалося схилити на свій бік серба Вучковича, переконавши його, що він за походженням був болгарин. Останній, підпавши під вплив болгарських студентів Київської духовної академії, а також університету, й не зважаючи на те, що він прибув на навчання до Київської духовної семінарії за рекомендацією Сербського митрополита Михаїла, почав негативно висловлюватися щодо окремих представників уряду Сербії. Особливе обурення його земляків і, відповідно, зловтіху болгарських студентів, викликав той факт, що Вучкович переказав багато чого, що було повідомлено йому сербами по секрету.
Ще більшої уваги складним стосункам між болгарськими і сербськими студентами приділяється у конфіденційній записці до Внутрішнього Правління Київської духовної академії від 25 квітня 1863 року ректором Київської духовної семінарії архімандритом Феоктистом. Характерно, що основна причина цієї вкрай неприємної обставини, на його думку, була у невдалому підборі кандидатів для навчання в російських і українських навчально-духовних закладах, і зокрема, в Київській духовній семінарії.
Ректор особливо нарікав при цьому на дії російських дипломатичних представників за кордоном, яким вибір не завжди вдається, тим паче, що вони вибирають учнів з місцевостей, де діють і мають вплив антислов’янські і неправославні товариства. Як приклад подібної ситуації, наводилися дії колишнього вже на той час віце-консула в м. Варні (Болгарія) Рачинського. За рекомендацією останнього, до Київської духовної семінарії прибуло на навчання семеро молодих болгар з м. Тирнова, де за інформацією того ж Рачинського, активно діяло й мало великий вплив серед місцевого населення сектантське об’єднання так зв. "американських методистів". Цей же російський дипломат направив до Київської духовної семінарії болгарина Філова, незважаючи на його тісні стосунки протягом року з єзуїтами.
Особливо обурювала архімандрита Феоктиста та обставина, що консули, посилаючи молодих іноземців до семінарії, говорили їм, що вони там перебуватимуть тимчасово, а потім їм буде надана можливість вступити до світських навчальних закладів. Це призводило до того, що дезорієнтовані подібними обіцянками болгари, щойно ставши семінаристами, навіть без відома своїх наставників починали подавати заяви до Міністерства народної освіти, а то й на ім’я російського імператора, про бажання вступити до того або іншого світського навчального закладу, звичайно ж, з отриманням стипендії. Подібна невизначеність й розбалансованість їхнього становища досить відчутно впливала на взаємовідносини між болгарськими і сербськими студентами. До постійно існуючої "племінної незгоди" між ними добавився ще й майже штучно створений фактор нестабільності, за якого болгари жили в семінарії, не підкоряючись її порядкам. Відповідно, і до співвихованців своїх сербів вони ставилися з пе- вною зверхністю, що, звичайно ж, ображало останніх. Окрім того, подібний "перехідний стан" болгарських студентів, на думку ректора семінарії, не тільки не давав можливості встановлення бажаної згоди між сербами й болгарами, а й ускладнював перебування й навчання останніх у самій семінарії. Дійсно, нерідко створювалася така ситуація, коли, сподіваючись незабаром залишити духовний заклад, студенти-іноземці зухвало поводилися щодо керівництва, вимагали паспорти для повернення на батьківщину, а іноді, в разі невиконання їхніх вимог, погрожували залишити заклад навіть без паспортів тощо.
Наприкінці цієї конфіденційної записки її автор цілком схвалює вищезазначену постанову Святішого Синоду, згідно з якою тимчасово припинявся прийом до Київської духовної семінарії сербів, убачаючи в цьому чи не єдиний шлях позбутися проблем, пов’язаних із взаємовідносинами сербів і болгар, принаймні в межах Київських навчально-духовних закладів. Водночас, від імені правління Київської духовної семінарії, ректор Феоктист висловлював побажання, аби й молоді болгари, які хотіли присвятити себе служінню православній Церкві, навчалися б не в Києві, а в Белградській семінарії (Сербія), на тих засадах, на яких навчалися там на той час вихідці зі Старої Сербії, Албанії, Чорногорії та інших православних балканських країн. Якщо й припускалося навчання болгар у духовних семінаріях на теренах Російської імперії, то хіба що в тих, що знаходилися далеко від університетів і ліцеїв, наприклад, в Орловській або Воронезькій семінаріях [8, спр. 4929, арк. 10, 11, 13, 15].
Використані джерела
Саган О. Вселенське православ’я: суть, історія, сучасний стан / Олександр Саган. - К., 2004.
Титов Ф. Императорская Киевская духовная академия 1615-1915 / Федор Титов ; 2-е доп. изд. - К., 2003.
Центральний державний історичний архів України, м. Київ (ЦДІАК України). - Ф. 127 Київська духовна консисторія. - Оп. 214. - Спр. 100, арк. 1, 8, 10.
ЦДІАК України. - Ф. 711 Київська духовна академія. - Оп. 1. - Спр. 2230, арк. 1, 3, 6.
ЦДІАК України. - Ф. 711 Київська духовна академія. - Оп. 1. - Спр. 3075, арк. 1, 2 ; Оп.2. - Спр. 4407, арк. 1.
ЦДІАК України. - Ф. 711 Київська духовна академія. - Оп.1.
ЦДІАК України. - Ф. 711 Київська духовна академія. - Оп.2. - Спр.4932., арк. 1.
ЦДІАК України. - Ф. 711. - Оп. 1.
Шип Н.А. З історії Київської духовної академії / Н.А. Шип // Український історичний журнал. - 1996. - № 3; Шип Н.А. Київська духовна академія : Центр вищої духовної освіти Наддніпрянської України / Н.А. Шип // Український історичний журнал. - 1999. - № 2; Шип Н.А. Вихідці з південно і східно-слов’янських країн у Київській духовній академії (ХІХ поч.. ХХ ст.) : Історіографічні дослідження в Україні / Н.А. Шип. - К., 1999. - Вип. 9; Шип Н.А. Зв’язки Київської духовної академії з православним світом : Проблеми історії України ХІХ - поч. ХХ ст. / Н.А. Шип. - К., 2001.