Науковий вісник України | Наукові статті та публікації

УДК 7.072

Людмила Олексіївна Троєльнікова
доктор мистецтвознавства, доцент, завідувач відділу світової культури і міжнародних культурних зв’яків Інституту культурології Академії мистецтв України

У статті репрезентується полімодальність структури світового художньо-освітнього простору в контексті аналізу основних засад художнього виховання в Японії та Китаї. Дослідження сучасного художньо-освітнього простору Японії та Китаю є актуальним у науковому, культурологічно- мистецтвознавчому, політичному та економічному аспектах і передбачає вивчення та узагальнення основних концептуальних положень, змісту й форм художньої освіти в сім'ї та школі.

Ключові слова: художня освіта, художнє виховання, країни Сходу, художньо-освітній простір.

In the article appears polimodalnist structures of outer artistic-educational space, analysis of basic bases of artistic education in Japan and China. An author marks that research of modern artistic-educational space of Japan and China is actual in scientific, культурологічно-study of art, political and economic aspects and foresees the study and generalization of substantive conceptual provisions of artistic education in family and school, maintenance and forms of its realization.

Keywords: Artistic education and artistic education, orients, artistic-educational space.

Полімодальність структури світового художньо-освітнього простору в поєднанні з аналізом основних моделей культуротворчості актуалізували вибір теми нашого дослідження. Керуючись сучасними засади Копенгагенської школи культурології, зокрема щодо культурного розмаїття та культурної безпеки суспільства, спробуємо проаналізувати художньо-освітні практики Японії та Китаю, які характеризуються усталеністю, успішністю, своєрідністю та презентують свої держави у світі.

Дослідження сучасного художньо-освітнього простору Японії та Китаю є актуальним у науковому, культурологічно-мистецтвознавчому, політичному і економічному аспектах та передбачає вивчення та узагальнення основних концептуальних положень, змісту й форм художньої освіти в сім'ї і школі.

Японія, як країна споглядального світогляду, естетичного ставлення до дійсності, самобутньої давньої культури та всеосяжного науково-технічного прогресу, для більшості європейців і представників інших континентів є країною загадковою і водночас привабливою. Так, дослідження суспільної думки, проведені Інститутом Геллапа в США, Англії, Франції та Німеччині виявили, що переважна більшість опитаних важко сприймає традиційний спосіб мислення японців, які презентують одну з найдинамічніших націй. Як стверджує американський філософ Г. Мур, японська культурна традиція, найбільш загадкова та парадоксальна з усіх великих традицій, є інтелектуальним і культурним викликом, зумовлює унікальні і цікаві передбачення та провокує більше реакції, ніж будь-яка інша велика традиція Азії, сприяє виникненню оригінальних ідей [12, 74].

Питання освітньої політики в сучасній Японії досліджують українські вчені, зокрема В. Пронніков, В. Ладанов, О. Михайличенко, Ю. Михайлова, Н. Репетюк, В. Кравець. Художньому вихованню як органічному компоненту шкільної освіти в Японії присвячені праці російських та українських вчених М. Хормейстера ("Про естетичне виховання в Японії"), І. Жукової ("Художнє виховання в Японії"), Б. Неменського ("Мудрість краси"), О. Сердюка ("Японська класична гравюра"), Ю. Тавровського ("Загадки японського духу"), А.Тюленіної ("Японська традиційна іграшка"), В. Цвєтова ("П’ятнадцятий камінь саду Реандзи") та ін. [11].

Значний вплив на менталітет нації, її ціннісні орієнтації, художній і моральний розвиток особистості, як вважають японці, має сім’я. У сім’ї, яка забезпечує збереження національної самобутності, діти засвоюють різноманітні традиції, загальні норми поведінки, особливості національної культури і мистецтва, специфіку японського сприйняття природи.

Варто зазначити, що в Японії художнє виховання дітей починається з раннього віку. Ставлення до них з боку дорослих, зумовлене турботою та опікою, наголосом на позитивних прикладах, можна назвати надто терплячим. Таку надзвичайну любов японців до дітей дослідники пов’язують з давнім синтоїським культом шанування предків: у дітях втілюється "продовження" батьків, пам’ять про них [8]. У перші роки життя дитина живе поза штучними регламентаціями - соціальними обмеженнями, які втримують дорослих в рамках закону, та побутовими нормами поведінки. Вже на першому етапі соціалізації в глибинах буденної свідомості закріплюються численні символи й догмати віри, які не тільки допомагають формуванню психофізичних якостей характеру, а й сприяють проникненню в латентний  (прихований) зміст творів художньої культури, допомагаючи вловлювати ланцюг асоціацій, втілених письменником або художником у своїх працях.

Засвоюючи художню мову народу з дитинства, японці легко оволодівають нею, бережливо передають національні традиції від покоління до покоління. Відтак, більшість японців добре обізнані у власній культурі тисячолітньої давнини, приділяють увагу предметам, які зазвичай цікавлять професіоналів (наприклад, поезії Х ст.), іншими словами, є моносірі - "знаючими, тобто володіючими знаннями речей" [9].

Однією з найстійкіших форм японської духовної культури є свята, які не просто ототожнюються з урочистістю, яскравим карнавальним дійством, театралізованою виставою, музикою, танцями, піснями, а й сприймаються у взаємозв’язку з історією і культурою народу. Цей аспект на сьогодні є одним із дійових інструментів виховання підростаючого покоління Японії в дусі національних традицій [13].

В японців безліч різноманітних свят: збереглись і традиційно проводяться храмові, державні, префектурні, районні та інші свята (державних і національних - 15), в яких діти беруть активну участь, наприклад, відвідування синтоїського храму відбувається разом із немовлям 32-33 днів від народження. Святкове дійство та підготовка до нього з часом формує в дитини груповий світогляд, уявлення про красу. Діти спостерігають, а дорослішаючи, допомагають в оформленні відомих "мікосі" - палантини, оформленої у вигляді храмів, виготовленої членами общини для колективного святкового проходження на різноманітних святах, - що є справжнім витвором конструкторського, столярного, ткацького, живописного мистецтва [10].

Найвідомішими, найулюбленішими, яскравими і веселими дитячими святами, що відмічаються в усій Японії, є День дівчаток, або Свято ляльок (хан мацурі), та День хлопчиків (танго-но секку), або Свято "сім-п’ять-три" (сіті-го-сан).

Яскравим проявом бережливого ставлення японців до традицій є збереження у повсякденному житті національного костюму - кімоно - як важливого елементу своєрідності нації, навички носіння якого прищеплюються з дитинства.

Емоційно-образне мислення нації, здатність насолоджуватись естетичними якостями матеріальних та нематеріальних об’єктів розвивають звичку колективного милування поетичними явищами природи. Взимку прийнято насолоджуватися снігом, весною - цвітінням сливи, азалії, вишні, восени - багряним листям гірських кленів і повним місяцем. Наприклад, у березні-квітні в засобах масової інформації публікуються відомості про місця, де можна помилуватися сакурою та прогнози її цвітіння (ґрунтуються на вазі бруньок): телебачення періодично транслює карту пересування цвітіння сакури по всій країні [5]. Восени відомі храми влаштовують виставки хризантем (які вважаються імператорськими квітами), даючи можливість наблизитися до таємниць природи. Сім’ями, компаніями співпрацівників відправляються японці на милування сакурою. На честь цієї події прем’єр-міністр країни щороку влаштовує дипломатичний прийом у відомому токійському парку "Синдзюку чйен".

В японській школі увага приділяється набуттю учнями "пізнавальних" та "емоційних" навичок - у результаті рівень знань випускника японської школи дорівнює рівню випускника американського коледжу [7]. За даними міжнародних тестів, японські учні за рівнем свого розвитку випереджають однолітків з інших країн приблизно на три роки. Юний японець закінчує школу вже підготовленим до національних особливостей життєдіяльності: в нього розвинені звичка та позитивне ставлення до напруженої праці, дисципліни, чистоти і порядку, увага до дрібниць, здатність до індивідуальної та спільної праці, наполегливість, психологічна гнучкість, комунікабельність, відповідальність, повага до авторитету.

Освіта в японській школі високо оцінюється багатьма західними педагогами. Успіхи японських школярів у математиці вражаючі, надзвичайними є музичні здібності, фантастична художня майстерність. Навчальний рік в японській школі найтриваліший - 240 днів (для порівняння, у США - 178 днів) [6]. В Японії діє 9-річна обов’язкова освіта. Після 9-го класу майже 98% школярів вступають до середньої школи вищого рівня, де навчання триває упродовж трьох років. Відтак, повна середня освіта передбачає 12 років навчання, а вимоги до початкової та середньої школи в Японії вважаються найвищими у світі [2]. 99,7% японців вміють читати і писати.

Японці дотримуються демократичної системи художнього виховання, відповідно до якої педагоги, турбуючись про гармонійний розвиток кожної дитини, "підтягують" тих, у кого слабше розвинені здібності, до загального рівня, визначеного програмою. До 9 класу включно вчителі намагаються всебічно розвивати всіх дітей, не вирізняючи обдарованих, і наголошують на формуванні гнучких асоціативних форм мислення. Вся система побудована на фронтальному розвиткові учнів, і тільки у 10-12 класах (тобто за рамками обов’язкової освіти) передбачений перехід до підсиленого розвитку індивідуальних схильностей і здібностей.

У початковій і середній школі (1-10 класи) дисципліні "образотворче мистецтво і праця" (включає знайомство з образотворчим та всіма видами ужиткового мистецтва) відводиться по дві години на тиждень, у середній школі вищого рівня дисциплінам художнього циклу відводиться вже шість годин, причому учень повинен обрати не менше двох з чотирьох запропонованих дисциплін: музика, ієрогліфіка, образотворче мистецтво, дизайн.

Загальноосвітня школа приділяє також велику увагу музичному навчанню за допомогою ритміки, вокальних, інструментальних вправ і слухання музики. Головною метою музичного виховання є набуття знань і навичок, що допоможуть учням орієнтуватися в музичній творчості, на певному рівні виконувати твори національних та зарубіжних композиторів. У першому класі учні займаються музикою тричі на тиждень, з другого по восьмий - двічі, у дев’ятому - один раз на тиждень. Заняття проводять, як правило, кваліфіковані педагоги-музиканти, які мають середню, а найчастіше - вищу освіту.

Отже, здійснений аналіз художнього виховання в Японії дає змогу констатувати своєрідність та унікальність даного процесу.

Необхідно підкреслити, що життєва та творча сила японської культури засобами художнього виховання передається підростаючому поколінню, що естетизує свідомість, сприяє формуванню основних якостей національного характеру, впливає на позитивне і відповідальне ставлення до справи та оточуючих людей, визначає комплекс цінностей і психологічні пріоритети.

Якщо нині Схід із наполегливістю неофіта відкриває для себе Захід, не буде перебільшенням сказати, що Захід теж з не меншим ентузіазмом намагається ліквідувати "білі плями" у своїх знаннях Сходу.

З 70-х років ХХ ст., коли Китай "знову відкрив свої двері іноземцям", багато дослідників побували в цій давній країні для безпосереднього знайомства та предметного вивчення слабких і сильних сторін специфічного "китайського шляху" розвитку нації, вияву для себе та осмислення раціонального джерела, закладеного у традиційній китайській культурі.

За результатами ознайомлення з досягненнями китайських дітей у галузі мистецтв (живопис, каліграфія, інструментальна та вокальна музика, танець) спеціалісти з художньої освіти та виховання виявили інтерес до низки проблем, зокрема щодо питань раннього художнього розвитку дитини, мети, методів освіти та навчання мистецтвом, а також інфраструктури естетичного виховання.

Перші візуальні враження, так важливі для входження в проблематику дослідження, були охарактеризовані як "потрясіння екзотикою". Цей стан поступово змінився відчуттям перенасичення помпезним офіційним мистецтвом та інтересом до народної творчості і народних ремесел.

У рамках шкільної реформи Китаю середини 80-х років ХХ ст. мистецтво було визнане складовою навчальної програми. Отже, до "трьох категорій доброчинності" (моральна, інтелектуальна та фізична), відповідно до якої китайські педагоги здійснювали навчання, додалася четверта - "культурна". Розгляд культурних практик сучасного Китаю вимагає звернення до специфічних особливостей національного менталітету китайців. Формування стереотипів поведінки населення Китаю відбувається на підставі давньої традиції, пов’язаною з символікою чисел.

Традиційна система освіти Китаю сформувалася на основі епістолярного спадку мудреців та "П’ятикнижжя Конфуція", який вимагав від кожного жителя країни дотримуватися Трьох доброчиннос- тей - відвертість, чуйність, синівна повага; підкорятися Трьом практикам - синівна любов, дружба, почуття поваги до майстра. До представників освічених верств суспільства вимоги висувалися більш високі. Складаючи іспити на приналежність до класу чиновників (мандаринів), здобувач повинен був довести, що він досконало володіє Шістьма науками: п’ятьма видами ритуалів, шістьма видами музики, п’ятьма способами стрільби з лука, п’ятьма способами управління пересувними засобами, шістьма типами письма, дев’ятьма способами рахування. Тільки після цього людина розраховувала на помітну роль у суспільному житті [1].

Особливу роль у формуванні специфічного китайського менталітету відіграє китайська писемність - своєрідний різновид мистецтва, який забезпечує культурну єдність "крізь простір та час", оскільки ієрогліфи доступні вченій людині незалежно від діалекту та від того, чи жив він у ІІІ ст. до нашої ери, чи живе в сучасний час.

Аналогічний за методами підхід спостерігається в галузі музичного виховання. Головний акцент китайські викладачі роблять на засвоєнні учнями технічних навичок та регламентованого репертуару [4]. Поряд з активним вивченням китайцями західної музики в країні постійно розвивається національна музична традиція, яка передається через сім’ю, школу, вищу школу. Жорсткою та незмінною залишається технологія виготовлення музичних інструментів, які створюються на підставі восьми вихідних матеріалів. Необхідно зазначити, що система традиційної китайської нотації надзвичайно важка та складна, її засвоєння вимагає багаторічної підготовки.

Рівень якості професійної підготовки китайських музикантів яскраво виявляється на міжнародних конкурсах, де вони дедалі частіше стають лауреатами. "Середні" студенти консерваторії КНР вражають фахівців технічною підготовкою , "цікавою інтерпретацією класики" [3]. При цьому улюбленими західними інструментами китайців є фортепіано та скрипка.

Отже, у результаті вивчення теорії та практики художньої освіти та виховання у Китаї можна зробити висновок, що для передання традицій від одного покоління до іншого, з чим пов'язані цілі естетичного виховання у КНР, існує ієрархічна система соціалізації особистості. У Китаї панує переконання щодо взаємозв'язку мистецтва з усіма категоріями добра. Визнається, що освіта розвиває людину як одне ціле: тіло, інтелект, почуття краси, висока моральність. Причому випадання з цього ланцюжка одного компоненту зводить нанівець усі результати педагогічних зусиль. Населення Китаю впродовж століть навчено орієнтувати себе у двох направленнях - уверх, тобто на владоможців, та назад, тобто на традиції минулого. Направлення "ззовні" для них майже не існує, тому що Піднебесна імперія традиційно вважалася центром Всесвіту. Структура школи повністю відображає ці уявлення. Вчитель у класі - зосередження світу школяра. Все, що роблять і говорять учні, орієнтовано тільки на нього, а основна функція вчителя в тому, щоб передати свої знання підлеглим самим доброчинним та ефективним методом. У художньому навчанні, наприклад, проектуванні та ліпці, використовується принцип "батога та пряника", але "пряник" домінує, щоб позитивна реакція дитини стимулювала звернення за допомогою до дорослого.

Принцип "технічна майстерність раніше за творчість" - один з основних у педагогічній практиці Китаю. Творчість по-китайськи означає скромні модифікації дій суб'єкта після фундаментального засвоєння ним базових знань. Тому, якщо американці називають свій підхід до процесу творчості "революційним" (радикальне переосмислення досвіду, другорядна увага до технічної майстерності та ін.), то китайцям ближче "еволюційний".

Термін "естетичне виховання" перекладається з китайської як "виховання красою". Для китайця краса - суть мистецтва. Тому, на їхню думку, продукт "художньої творчості" повинен бути красивим. Існує перелік правил, які допомагають досягненню необхідного результату за допомогою обраного сюжету, композиції, кольору, манери художнього втілення.

Як важливий спосіб естетичного виховання китайцями розглядається мистецтво. Ця традиція має глибоке історичне коріння. Е. Вінер зазначає, що в Китаї відсутнє відношення до мистецтва як засобу самовираження, яке панує у західному світі, місцева художня традиція досить формалізована.

Ознайомившись із практикою естетичного виховання в Китаї, що базується на світоглядних настановах нації, можна виявити п’ять основних його характеристик:

L життя повинно будуватись як спектакль, із послідовним осмисленням та розподілом ролей;

L мистецтво повинно бути красивим і сприяти моральному вдосконаленню людини;

L контроль по-вертикалі є необхідним та важливим;

L освіта та навчання повинні здійснюватися шляхом неперервного формування дитини відповідно до національного еталону особистості;

L майстерність має першочергове значення, відповідно - технічним навичкам повинен передувати розвиток творчих здібностей.

Китайська школа впроваджує специфічні технології художнього виховання, направленні на досягнення високого рівня технічної майстерності, виховання навичок концентрації зусиль дитини на поставленому завданні до повного його вирішення.

Відтак, в основі життєустрою країн Сходу лежить художнє світосприйняття. Зокрема, вся життєдіяльність особистості в Японії та Китаї підпорядковується збереженню, засвоєнню та впровадженню у повсякденне життя власних багатовікових традицій. Життєва та творча сила японської та китайської культури засобами художнього виховання передається підростаючому поколінню, естетизує їхню свідомість, сприяє формуванню основних якостей національного характеру, впливає на позитивне і відповідальне ставлення до справи та оточуючих людей, визначає комплекс цінностей і психологічні пріоритети.

Використані джерела

Высшая и средняя школа за рубежом. - М., 1991. - 16 с.

Грейсон Д. К. Американский менеджмент на пороге ХХІ века / Д. К. Грейсон, К. О’Делл. - М. : Экономика, 1991. - 319 с.

Дьюи Дж. Психология и педагогика мышления / Джон Дьюи. - М. : Лабиринт, 1999. - 190 с.

Елманова В. К. Высшее образование за рубежом / Валентина Константиновна Елманова. - Л. : ЛГУ, 1989. - 48 с.

Завьялова О. И. Токио и токийцы : будни, выходные, праздники / Ольга Исааковна Завьялова. - М. : Наука, 1990. -154 с.

Рапопорт К. Японская школа на пороге перемен / К. Рапопорт // За рубежом. - 1990. - № 12. - С. 14-15.

Судзуки Д. Дзен и культ чая / Д. Судзуки // Азия и Африка сегодня. - 1991. - № 2. - С. 48-52.

Михайлова Ю. Д. Традиционная система социализации детей в Японии / Ю. Д. Михайлова // Этнография детства : традиционные формы воспитания детей и подростков у народов Восточной и Юго-Восточной Азии. - М., 1983. - С. 89-110.

Тавровский Ю. В. Загадки “японского духа" / Ю. В. Тавровский. - М. : Сов. Россия, 1989. - 126 с. - (По ту сторону).

Троєльнікова Л.О. Художнє виховання в початковій і середній школі Японії як інтегральна складова загальнонаціональної системи неперервної художньої освіти / Людмила Троєльнікова // Київське музикознавство: Культурологія та мистецтвознавство. - 2004. - Вип. 16. - С.254-266.

Троєльнікова Л. О. Роль сім’ї в художній освіті підростаючого покоління Японії / Людмила Троєльнікова // Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності. - 2004. - Вип. 13. - С. 211-216.

Цветов В. Я. Пятнадцатый камень сада Реандзи / Владимир Яковлевич Цветов. - 3-е изд., дораб. и доп. - М. : Политиздат, 1991. - 413 с.

De Mente B. Made in Japan: the methods, motivation and culture of Japanese, and their influence US business and all Americans / B. De Mente. - Chicago, 1987. - 127 p.