Науковий вісник України | Наукові статті та публікації

У статті робиться спроба структурно-функціонального та змістовного аналізу культурної спадщини України як одного з чинників формування художньо-освітнього простору. Автор підкреслює, що пам'яткам матеріальної та духовної культури належить особлива роль у відновленні історичної пам'яті та відродженні національної культури, що сприяє формуванню сучасного художньо-освітнього простору.

Ключові слова: культурна спадщина, матеріальна культура, духовна культура, народна творчість, фольклор.

In the article is given it a shot analysis of cultural legacy of Ukraine structural-functional and rich in content as one of factors of forming of modern artistic-educational space. An author underlines that the special role in renewal of history memory and revival of national culture belongs to sights of culture material and spiritual, that in a large measure is instrumental in forming of modern artistic-educational space.

Keywords: Cultural legacy, material culture, spiritual culture, folk creation, folk-lore.

Актуальним у межах культурологічного осягнення художньо-освітнього простору України уявляється розгляд культурної спадщини як своєрідної сукупності засобів залучення людини до проблем художньо-освітнього виховання на національному культурному ґрунті.

У науковій літературі під поняттям культурної спадщини розуміють об’єкти, що мають видатну універсальну цінність з погляду історії, мистецтва, науки. Зокрема, М. Мамардашвілі зазначає, що культурна спадщина - це "речі живої свідомості, речі розуму. Культура в різних сферах діяльності людини виростає з певної матеріалізації своєї форми (мова, знаряддя, образи творів мистецтва) органами відновлення людського життя" [7]. Ці предмети чи культурогенні явища структурують, породжують навколо себе відповідне силове поле, в якому може відбуватися те, що не відбувається саме по собі в причинно-наслідковому зв’язку та послідовній дії природних механізмів. Щодо підтримки унікальності людського феномена у всесвіті проблема полягає в наявності культурних знарядь. Людство в мистецтві винайшло своєрідні пристрої чи культурні об’єкти, результати дій яких допомагають уникнути неминучого хаосу в просторі перетворень, що відкривається перед ними. Називаючи їх екстатичними, М. Мамардашвілі наголошує на тому, що людина в них переведена в більш інтенсивний реєстр життя і, перебуваючи "поза собою", чимось в собі, звідти оволодіває і вперше розвиває свої здібності [7].

Саме самобутність культури української нації дала підстави для виборення суверенітету, входження у світове цивілізоване співтовариство [2]. В умовах багатовікової бездержавності, поневолення, агресивних спроб знищення національної самосвідомості вітчизняна народна культура стала підвалиною існування нації. Майже в усі періоди історії нашої держави боротьба за політичну незалежність поєднувалася з боротьбою за збереження та розвиток української культури, традицій, мови. Нині, згідно зі ст. 11 Конституції України 1996 р., держава взяла на себе обов'язок сприяти консолідації та розвитку української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України [6].

Принагідно зазначимо, що у світовій практиці питанням культурної спадщини приділяється особлива увага. Так, 16 листопада 1972 р. чергова сесія Генеральної конференції ЮНЕСКО ухвалила Конвенцію про охорону культурної та природної спадщини. Термін "культурна спадщина" стосується об’єктів, що мають історичну, естетичну, художню, наукову, онтологічну чи антропологічну цінність. Країни, які підписали Конвенцію, визнають, що пам’ятки, розташовані на їхніх національних територіях, включені до Списку світової спадщини, - це частка світової спадщини, і "співпраця задля її охорони є обов’язком міжнародної спільноти". Цю конвенцію підписали 151 країна. На сьогодні Список світової спадщини налічує 506 пам’яток "видатної універсальної цінності". Серед них - 380 об’єктів культурного багатства, 107 об’єктів природного багатства, 19 - належать водночас до обох категорій. У жовтні 1988 р. Україна ратифікувала Конвенцію про охорону світової спадщини.

Делегація України 22-30 червня 2009 року взяла участь у роботі 33-ї сесії Комітету всесвітньої спадщини ЮНЕСКО - міжурядового органу, що контролює виконання Конвенції ЮНЕСКО "Про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини". В ході роботи сесії українська делегація провела низку зустрічей та переговорів з представниками офіційних делегацій Канади, Ізраїлю, Литви, Естонії, Латвії, Польщі, Молдови, Румунії, Німеччини, Іспанії, Киргизії, Узбекистану, Азербайджану, Казахстану, В’єтнаму.

Увага до збереження національної культурної спадщини посилилася в останнє десятиліття. Зокрема, створено низку нових державних заповідників, музеїв, експозиції яких присвячені подіям національної історії та життю і творчості видатних людей України. Укріплено правову базу охорони національної культурної спадщини: Верховною Радою України прийнято закони "Про музеї і музейну справу", "Про охорону культурної спадщини", "Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей", "Про архітектуру і архітектурну діяльність", прийнято постанови Кабінету Міністрів України "Про затвердження порядку визначення категорій пам'яток для занесення об'єктів культурної спадщини до державного реєстру нерухомих пам'яток України" та "Про занесення пам'яток історії, монументального мистецтва та археології національного значення до Держаного реєстру нерухомих пам'яток України".

Триває робота з підготовки нових нормативних актів. У Верховній Раді України очікує другого читання законопроект "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо охорони культурної спадщини", яким пропонується внести зміни, що передбачають посилення відповідальності за порушення пам’яткоохоронного законодавства, створення сприятливих правових умов для роботи заповідників тощо.

Згідно із Законом України "Про охорону культурної спадщини" з метою захисту традиційного характеру середовища окремих пам'яток, комплексів (ансамблів), навколо них повинні встановлюватися зони охорони пам'яток. Межі та режими використання зон охорони пам’яток визначаються відповідною науково-проектною документацією і затверджуються відповідним органом охорони культурної спадщини. Ця робота протягом останніх двох років значно активізувалася у Криму, в Києві, на Сумщині, Одещині, Львівщині, зокрема - завдяки зусиллям Науково-дослідного інституту пам’яткоохоронних досліджень.

Нині опрацьовується питання створення системи моніторингу реагування місцевих органів охорони культурної спадщини на порушення законодавства; контролю за погодженням програм та проектів містобудівних, архітектурних та ландшафтних перетворень, будівельних, меліоративних, шляхових, земляних робіт на пам'ятках місцевого значення, їх територіях, у зонах охорони, в історичних ареалах населених місць; погодження проектів відведення земельних ділянок.

Цінні об'єкти культурної спадщини мають майже півтори тисячі міст і селищ та понад 8 тисяч сіл України. На державному обліку перебуває понад 130 тис. пам’яток, з них майже 44 % - пам’ятки археології, більше 39 % - історії, більше 4 % - монументального мистецтва; майже 13 % - архітектури та містобудування. Потребують дослідження та можливого взяття на облік іще понад 70 тис. пам’яток. До Списку історичних населених місць України включено 401 населений пункт.

На базі комплексів пам’яток, що мають особливу культурну цінність в Україні створено 63 істо- рико-культурних заповідники.

До Списку світової культурної спадщини ЮНЕСКО включено Софійський собор з ансамблем монастирських споруд та Києво-Печерську лавру в Києві, а також історичний центр Львова. Наприкінці 2003 р. до попереднього Списку світової культурної спадщини ЮНЕСКО внесено комплекс споруд Бахчисарайського ханського палацу XVI-XVIII ст.

У 2009 році від України до попереднього списку Всесвітньої культурної і природної спадщини ЮНЕСКО включено 2 об'єкти: історичний центр портового міста Одеси, а також Кирилівську та Андріївську церкви у Києві.

У рамках прикордонної співпраці з польськими колегами, проведено підготовку транскордонної номінації "Дерев’яні церкви Карпатського регіону України і Польщі" для внесення до згаданого Списку. Від України до цієї номінації відібрали 8 пам’яток у Львівській, Закарпатській, Івано-Франківській областях. Підготовлено також іще одну номінацію до попереднього списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО

комплекс колишнього Митрополичого палацу в Чернівцях (нині - головний корпус Чернівецького університету).

Заходи з охорони культурної спадщини здійснюються в рамках низки державних цільових програм, за рахунок загального фонду бюджету, а також - цільових субвенцій та позабюджетних коштів.

Починаючи з 2004 року, виконувалася Загальнодержавна програма збереження та використання об’єктів культурної спадщини на 2004-2010 роки, затверджена Законом України від 20.04.2004 р. Мета програми - створення сприятливих умов для охорони культурної спадщини, забезпечення належного рівня збереження і використання пам’яток.

Комплексну програму паспортизації об’єктів культурної спадщини на 2003 - 2010 роки затверджено Постановою Кабінету Міністрів України від 09.09.2002 р. № 1330. Програма створена з метою вдосконалення системи обліку пам’яток, збільшення обсягу та актуалізації інформації про об’єкти культурної спадщини.

Крім зазначених програм, МКТ України бере активну участь у виконанні комплексних програм збереження культурної спадщини історичних міст - Львова, Одеси, Кам’янця-Подільського, Глухова, Батурина, Чигирина, Збаража та інших; а також програм розвитку національних заповідників "Хортиця", "Херсонес Таврійський", Шевченківського національного заповідника.

Датою початку нормативної діяльності ЮНЕСКО, пов'язаною з охороною нематеріальної культурної спадщини, вважають 1973 рік, коли уряд Болівії запропонував для охорони фольклору прийняти Протокол до Всесвітньої конвенції про авторське право. Здійснення загальної діяльності щодо охорони фольклору було покладено на ЮНЕСКО, яка в листопаді 1989 р. ухвалила Рекомендацію про збереження традиційної культури та фольклору. Цей міжнародний документ створив важливий прецедент у справі визнання аспектів "фольклору" як частини світової спадщини. Рекомендація сприяла розвиткові міжнародного співробітництва у сфері виявлення, охорони, збереження, поширення, захисту й розвитку традиційної культури та фольклору. У Рекомендації зазначалося, що багато зразків усної творчості, яким загрожує зникнення, часто являють собою джерела самобутності культури, особливо корінного населення й меншин. Документ наголошував на потребі розуміння цінності цієї спадщини у кожній країні та збереження її відповідними національними державними й недержавними органами, компетентними у цих питаннях. Значна увага в Рекомендації приділялася завданням популяризації фольклору серед населення, а фольклор визнавався елементом культурної спадщини. Прикінцева стаття розділу - Про розвиток міжнародного співробітництва - передбачала низку заходів щодо охорони та збереження фольклору. Відтоді держави - члени організації виявляють дедалі більший інтерес до всіх форм нематеріальної культурної спадщини, які часто сприймаються як символи духовних цінностей народів і спільнот, що їм вони належать. У вересні 2002 р. у Стамбулі проведено Третій круглий стіл міністрів культури країн - членів ЮНЕСКО з питань охорони та збереження нематеріальної культурної спадщини на тему "Нематеріальна культурна спадщина - дзеркало культурної різноманітності". У ньому взяли участь делегації зі 109 країн світу (у тому числі України), представники 9 міжнародних організацій Україна запропонувала підтримувати через відповідний Міжнародний фонд проекти створення спеціального сайта "Перлина народного генія", а також проводити один раз на чотири роки Всесвітню олімпіаду народного традиційного мистецтва. Вирізняється й пропозиція щодо організації регіональних (континентальних) бюро документації зразків народної творчості. Європейське бюро Україна запропонувала створити на Закарпатті - "місці, де сходяться кордони п’яти європейських держав, де мешкають уже багато століть представники більше 60 національностей, етнічних груп".

Значною складовою нематеріальної культурної спадщини є усна народна творчість, яка базується на мові народу. Мова є своєрідним кодом нації, духовною сутністю народу, колективною пам'яттю. Вона виконує не лише комунікативну функцію, а є національним символом формування культурної спадщини. У мові концентрується сама сутність буття людини, історичного буття народу. Звідси фундаментальна цінність мови як основи самоідентифікації людини й народу. Втрачаючи рідну мову, народ втрачає духовну самобутність, стає просто населенням.

Одним із дійових факторів збереження мови українського народу, запорукою її подальшого повноцінного розвитку є збирання, вивчення, популяризація фольклорних творів: казок, переказів, епічних оповідань, дум, пісень, прислів'їв тощо. Розуміючи це, фундатори української літератури, культури, науки І. Котляревський, Т. Шевченко, І. Франко, М. Грушевський та ін., їхні учні та послідовники здійснювали фольклорні експедиції, збирали, записували від живих носіїв фольклорних традицій надбання усної творчості, проводили наукові дослідження фольклористики українського народу та національних меншин, що здавна проживають на території сучасної України, за місцями їхнього розселення.

До актуальних завдань сьогодення належить і фундаментальне дослідження історії самої фольклористики як науки в Україні, багатьох її теоретичних проблем, розробка понятійного апарату, наукового зводу термінів, створення фольклористичного енциклопедичного словника з висвітленням питань методології, теорії, історії цієї наукової галузі, сучасних навчальних посібників для вищої школи, довідково-бібліографічних видань (путівників по архівних фондах, тематичних покажчиків) тощо.

Незворотні зміни в економічному, соціальному, духовному житті суспільства, кризові явища та соціальні злами, притаманні нашому часу, згубно позначаються на розвиткові усної народної творчості. Відхід у небуття старших поколінь, порушення традиційного укладу життя, патріархальних звичаїв та обрядів унаслідок індустріалізації та глобалізації, пов'язаний з цим відплив молоді до великих міст і зарубіжжя переривають зв'язок поколінь, змушують якнайшвидше вжити заходів щодо збереження для нащадків цілого пласту фольклору, якому загрожує зникнення.

Особливо очевидна ця загроза для української пісні - найвищого злету національної культури, найвагомішого внеску України у духовну скарбницю людства. Збереження і впровадження народної пісні як складової сучасної української культури в духовне життя суспільства е невідкладним завданням державної ваги. Адже півстоліття тому українці співали з ранку до перших півнів наступного дня. На жаль, народна пісня переважно живе в душах лише старшого покоління, яке зусиллями ентузіастів іще подекуди відтворює предківський неповторний український розспів. Як позитивний приклад можна навести творчість берегинь української пісні Н. Матвієнко, Р. Кириченко, діяльність високопрофесійних колективів: Національного заслуженого академічного українського народного хору України ім. Г. Ве- рьовки, Національної заслуженої капели бандуристів України ім. Г. Майбороди, Національної заслуженої капели України "Думка", а також таких самодіяльних колективів, як "Древо", "Кралиця" при вищих навчальних музичних закладах, які є зразком справді високого звучання української пісні. Такі хорові ансамблі автентичної народної пісні повинні бути при кожній музичній школі, де вивчатимуть і засвоюватимуть особливий самобутній старовинний український розспів, а в кожному фольклорному ансамблі має бути набагато більше молодих дівчат і хлопців [9].

Пісенний жанр тісно пов'язаний із музичним і хореографічним. Епічні твори - думи, історичні пісні тощо - традиційно супроводжувалися грою на бандурі, кобзі та інших музичних інструментах, а виконавці дістали назву бандуристів, кобзарів, лірників. Прадавні мелодії, ритми, стиль і манера виконання передавалися споконвіку в процесі живого спілкування досвідчених майстрів із початківцями, безпосереднього навчання, наслідування зразків. На сьогодні проявляються тенденції до відновлення цих традиційних жанрів як на аматорському, так і на професійному рівні, збагачення їх новими формами.

Грандіозні за масштабами Всеукраїнський фестиваль-конкурс народної хореографії ім. Павла Вірського, фестиваль хореографічного мистецтва "Салби Буковини" у Чернівцях, міжнародні фольклорні фестивалі "Бойківська ватра" на Івано-Франківщині, "Калинове літо на Дніпрі" у Полтавській області, пісенний фестиваль "Калиновий спів" на Кіровоградщині, Всеукраїнський фестиваль козацької пісні "Байда" у Тернополі, Всеукраїнське свято кобзарського мистецтва "Вересаєве свято" на Чернігівщині та багато інших сприяють збереженню неповторних, оригінальних мелодій, своєрідної пластики й динаміки, притаманних українській народній музиці, пісні, танцю [10; 11; 8; 12].

Дедалі більшу популярність здобувають комплексні заходи, у рамках яких органічно поєднуються жанри музичного, хореографічного, образотворчого народного мистецтва. Останнє зазвичай представлене не лише виставками творів народних умільців, художньо виконаними предметами побутового вжитку, розквітчаних народною фантазією, а й показом майстрами процесів виготовлення виробів: різьбярства, плетіння з лози, вишивання, гончарства тощо. Це привертає увагу відвідувачів, пробуджує в них, особливо в дітях, молоді, бажання творчості, опанування призабутих ремесел. Передачі традицій молодому поколінню сприяють введення у програми шкіл естетичного виховання відповідних навчальних курсів, програм, організація гуртків у загальноосвітніх школах, клубах, будинках культури, бібліотеках.

Важливу роль у відтворенні народних звичаїв та обрядів, передачі їх майбутнім поколінням, започаткуванні нових яскравих традицій відіграють відроджувані свята фольклору, народних ремесел тощо, які зі схваленням зустрічає громадськість. У кращих із них органічно поєднуються, як і в минулому, християнські релігійні обряди та звичаї, ігри, розваги, фольклор, коріння яких сягає язичницьких часів. Під час проведення релігійних свят - Різдва, Масляної, Великодня, Трійці, Покрови тощо; родинних - сватання, весілля, хрестин, поминальних днів; тих, які пов'язані із сільськогосподарським циклом; професійних та інших не лише відновлюються призабуті традиції, а й виникають нові форми, відбувається живий процес творення народом духовної культури, її збагачення і подальшого розвитку. Наприклад, звичай колядувати і щедрувати на Різдвяні й Новорічні свята з кожним роком набуває дедалі більшого поширення серед дітей, молоді, які долучаються до витоків споконвічної культури свого народу, проймаються красою мелодій, таємничим змістом колядок і щедрівок, що навічно западають у душі, сприяють формуванню національної свідомості.

Відзначення нещодавно відродженого літнього свята Івана Купала поширене зараз у багатьох регіонах. Це Всеукраїнський фестиваль "Купальські зорі" (м. Гола Пристань Херсонської обл.), Всеукраїнський фольклорно-етнографічний археологічний фестиваль "Ржищівський вінок" (м. Ржищів Київської обл.), свята Івана Купала у Києві, Дніпропетровську, Донецьку, Хмельницькому. Наповнені стародавніми обрядами, іграми, розвагами, ворожіннями, вони відтворюють міфологію, вірування наших предків, містичний живий зв'язок людини і природи [4].

Проблеми розвитку духовної культури перебувають у центрі уваги творчих спілок, національно-культурних товариств, які активно співпрацюють із державними закладами культури, опікуються збереженням нематеріальних культурних надбань народу України. Зокрема, творчі колективи національних меншин, які проживають на території України, - постійні учасники обласних, регіональних, всеукраїнських фестивалів та оглядів народної творчості [9].

Державні клубні заклади, передусім сільські, є тими осередками, які підтримують, зберігають, розвивають, популяризують нематеріальну культурну спадщину. На сьогодні в Україні діють більше ніж 18 тис. клубів, із них 16,5 тис. на селі, в яких працюють переважно досвідчені фахівці, справжні ентузіасти своєї справи. Завдяки їхнім зусиллям тисячі хорових, танцювальних, фольклорних колективів відтворюють живе звучання українського народного пісенно-музичного мистецтва; знайомлять із його здобутками мільйони людей в Україні та за її межами. Однак прикро, що молоді фахівці, випускники відповідних вищих навчальних закладів, коледжів, культосвітніх училищ не поспішають застосувати набуті знання в районних і сільських закладах культури, поповнити лави культ працівників, перейнявши від них естафету збереження і примноження національного культурного надбання. Лише чверть випускників училищ культури закріплюються на селі. Цьому не сприяють умови праці: майже 62% клубних закладів розташовуються у пристосованих приміщеннях, більшість із них потребують капітальних ремонтів, сучасного матеріально-технічного оснащення, взимку не опалюються; заробітна плата залишається найнижчою в народному господарстві; ще має місце неповна зайнятість на 0,5 - 75 ставки; немає пільг; побутові умови далекі від зразкових [9].

А відсутність у більшості районних будинків культури, сільських клубів коштів, відповідних технічних засобів, у працівників - необхідних знань, досвіду для запису фольклору, народної обрядовості, звичаїв призводить до того, що ці установи не можуть забезпечити на належному рівні збереження надбань духовної культури свого регіону.

Важливим чинником покращення ситуації є організаційно-методична робота, допомога закладам культури з боку обласних центрів народної творчості. В низці регіонів їхня діяльність дає певні позитивні результати. Наприклад, Кіровоградський обласний центр народної творчості сприяє розвиткові самодіяльного мистецтва в регіоні, пропагує його досягнення, узагальнює та поширює кращий досвід роботи клубних закладів, аматорських колективів, здійснює інформаційно-методичне забезпечення діяльності, координує та спрямовує роботу 21 районного та 10 міських будинків культури. У зоні його методичного впливу також 572 клубні заклади, 3 061 колектив художньої самодіяльності, 523 любительські об'єднання. Закарпатський обласний центр народної творчості організував декілька фольклорних експедицій районами краю для запису народних пісень, видав збірку "Пісні одного села", а також розпочав у 2003 р. видання щоквартального вісника "Культурологічні джерела"; Дніпропетровський - практикує систематичні семінари для фахівців із питань збереження й розвитку народної культури; Донецький - проводить міжнародні семінари з українського фольклору; Хмельницький - здійснив наукове дослідження осередків народних ремесел XVIII-XX ст. у регіоні, створив банки даних щодо їх збереження й розвитку [9].

До справи збереження нематеріальної культурної спадщини активно долучаються громадські організації, благодійні фонди, ентузіасти-аматори. Вагомий внесок у цю справу роблять активісти краєзнавчого руху. Матеріали, зібрані ними за часів потужного піднесення краєзнавства у 20-30-і, 60- 90-і роки XX століття й нині оприлюднені в науковій періодиці, на численних науково-практичних конференціях, семінарах всеукраїнського та регіонального рівнів, мають велику наукову цінність, є основою для ретельного опрацювання дослідниками та введення у зводи й зібрання народної творчості.

Започаткований громадською організацією "Арт Екзистенція", Українською експериментальною організацією фольклору, мистецьким агентством "Арт Велес" та Українсько-Британським спільним підприємством "Комора" проект "Моя Україна. Барви" має на меті зберегти й донести до прийдешніх поколінь записи тисяч народних пісень, награвань, творів усної народної творчості, які зараз зберігаються в архівах відповідних державних інституцій, бо велика частина унікальних фоноархівів само- знищується внаслідок осипання магнітних плівок під дією часу, а живих носіїв фольклору стає дедалі менше. На сьогодні в рамках проекту видано 6 компакт-дисків, кожний із яких містить неповторний музичний матеріал традиційної культури регіонів України, відкрито віртуальний Клуб етнічної музики, що об'єднує всіх поціновувачів української автентики, популяризує живий традиційний спів [3].

Оприлюднено випуски компакт-дисків "Перлини української культури", "Унікальні явища народної культури Карпатського регіону", здійснені за підтримки благодійних фондів [8]. Водночас численні публікації свідчать, що науковці, фахівці вважають, що на сьогодні нематеріальній культурній спадщині України загрожує якщо не повне зникнення, то втрата самобутності, розмивання її цінностей під тиском чужорідних елементів інших культур або існування на периферії культурного буття нації, у своєрідній культурній резервації [1; 3; 5; 8].

Підстав для таких песимістичних прогнозів достатньо. Митці й дослідники української духовної культури констатують наявність глибокої прірви між культурою поколінь у сучасній Україні, спричиненої як об’єктивними факторами глобального масштабу, так і ставленням до культури як до чогось другорядного, що виконує розважальну функцію або має певне ідеологічні навантаження, як це було за радянських часів, і фінансується за "залишковим принципом". Культура, культурні права людини, громадянина й народу не можуть існувати на "залишковому принципі". Це гальмує соціально-економічний поступ України, суперечить її національним інтересам, бо створює непривабливий імідж нашої держави у світі.

До першочергових завдання щодо збереження культурної спадщини можна віднести наступні:

удосконалення правової бази охорони культурної спадщини;

посилення фінансової підтримки пам’яткоохоронної справи;

завершення формування Державного реєстру нерухомих пам'яток;

активізація міжнародного співробітництва у сфері охорони культурної спадщини, зокрема - в рамках ЮНЕСКО.

Отже, ми можемо констатувати, що українська культура в усіх її проявах упродовж століть була носієм самобутніх ідей та ідеалів України. Пам'яткам матеріальної та духовної культури належить особлива роль у відновленні історичної пам'яті та відродженні національної культури, що великою мірою сприяє формуванню сучасного художньо-освітнього простору.

Використані джерела

Анненков В. П. Особливості формування ціннісних орієнтацій учнівської молоді / Віктор Петрович Анненков. - К., 1999. - 138 с.

Войтович С. О. Світ соціальних відносин в українській культурі: історико-соціологічне дослідження / Сергій Овдійович Войтович. - К., 1994. - 145 с.

Діксон Д. Збереження народної автентичної культури України / Д. Діксон // Народна творчість та етнографія. - 2003. - № 3. - С. 122-123.

Кириллов А. Переоценка ценностей, или Нужна Венера Китаю / А. Кириллов, В. Томилин // Эхо планеты. - 1989. - № 13. - С. 42-46.

Кононенко П. Етнічна специфіка духовності українського народу : Становлення, основні риси, перспективи / П. Кононенко, Т. Кононенко // Народна творчість та етнографія. - 2001. - № 3. - С. 20-28.

Конституція України : [прийнята на п’ятій сес. Верхов. Ради України 28 червня 1996 р.]. - К. : Преса України, 1997. - 80 с.

Мамардашвили М. К. Культура и мысль / М. К. Мамардашвили // Философская и социологическая мысль. - 1990. - № 6. - С. 24-38.

Про оголошення 2003 року Роком культури в Україні : Указ Президента України від 19 лютого 2002 p. № 153/2002 // Офіційний вісник України. - 2002. - № 8. - С. 91-93.

Про підсумки діяльності Міністерства культури і мистецтв України в 2003 р. : оглядово-аналітична довідка. - К., 2004. - 96 с.

Про затвердження Державної програми розвитку культури на період до 2007 р. : Постанова Кабінету Міністрів України від 6 серпня 2003 р. № 1235 // Офіційний вісник України. - 2003. - № 32. - С. 127-136.

Про національні заклади культури : Указ Президента України (із змінами, внесеними згідно з Указами Президента № 58/96 від 15.01.96, № 308/97). - К., 1997ю

Усатенко Т. П. Українська національна школа: минуле і майбутнє : українознав. вимір / Тамара Пилипівна Усатенко ; НДІ українознавства. - К. : Наук. думка, 2003. - 284, [1] с. УДК 78 (09) (477.51)