Науковий вісник України | Наукові статті та публікації

Оксана Антонівна Михайлова
аспірантка Гуманітарного інституту Національного авіаційного університету

У статті обґрунтовується потреба розвитку екологічного туризму в Україні з огляду на її багатий природно-рекреаційний потенціал, а також необхідність охорони природних та історико- культурних ресурсів.

Ключові слова: культурна спадщина, туристичні ресурси, екотуризм, рекреаційні ресурси, природоохоронні території.

This article dedicated to the importance of the development of green tourism in Ukraine taking into consideration its rich natural and recreational potential and the necessity to protect its natural and historical and cultural recourses.

Keywords: cultural heritage, tourist resources, ecotourism, recreational resources, natural reserve areas.

Для будь-якої держави туризм, як виїзний, так і в’їзний, має колосальне значення з огляду на те, що це серйозна стаття фінансових прибутків. Є немало країн, для яких це одне з основних джерел доходів. Звісно, важливе значення для розвитку як міжнародного, так і внутрішнього туризму країни мають її туристичні ресурси, що є основною метою подорожей. Туристичні ресурси країни можна розділити на три групи: рекреаційні (природні), об'єкти, які представляють історичне та культурне минуле країни, та об'єкти, які демонструють сучасні господарські здобутки країни. Дослідження кожного з них є справою туризмологів. Але міра вивчення туристичних ресурсів України є незадовільною, бо навіть на сьогодні туризмологія - наука дуже молода, і серйозних праць, які висвітлювали б актуальні її питання, практично не існує, бо наука як така лише в останні роки викристалізовується та лише починає набувати самостійності. Звісно, існує навчально-методична, довідникова, енциклопедична література, яка хоч якось висвітлює питання використання туристських ресурсів України усіх трьох видів, але наукових праць вкрай мало. Лише впродовж останніх років почали з’являтися дисертаційні дослідження, присвячені актуальним проблемам туризмології: Я. Адаменко ("Оцінка впливів техногенно небезпечних об’єктів на навколишнє середовище: науково-теоретичні основи, практична реалізація", Івано- Франківськ, 2006), Ю. Алексєєва ("Державне регулювання розвитку туристичної галузі України в контексті досвіду Франції", Одеса, 2005), Л. Гонтаржевська ("Зовнішньоекономічна діяльність туристичних підприємств України", Київ, 2006), Н. Гук ("Розвиток регіональної системи міжнародного туризму в Україні", Київ, 2008), Ю. Гуменюк ("Організаційно-економічні механізми стимулювання розвитку рекреаційно- туристичного комплексу (на прикладі Тернопільської області)", Львів, 2005), Г. Казачковська ("Підвищення ефективності функціонування міського рекреаційно-курортного та туристичного господарства", Донецьк, 2003) тощо.

А до цього існувала (і теж в обмеженій кількості) література скоріше країнознавчого спрямування. Серед основних авторів, що створили праці, присвячені турресурсам і взагалі питанням туризму в Україні, В. Пазенок, В. Федорченко, Н. Фоменко, М. Скрипник, Г. Цехмістрова, В. Кифяк, Ю. Миронов, О.Дмитрук, М. Одрехівський, Є. Панкова, О. Слепокуров, ін.

Розвиток туризму передбачає максимальне використання природних та історико-культурних можливостей територій, а також інфраструктури виробничої та невиробничої сфери економіки, адміністративно-територіального поділу з урахуванням вимог природокористування та охорони навколишнього середовища.

Екологічний туризм (екотуризм) набуває дедалі більшого поширення у сучасному світі, в тому числі в Україні. Причому, темпи зростання популярності екологічного туризму прямо пропорційні темпам зменшення кількості незмінених природних та традиційних культурних ландшафтів.

Існує два основні напрямки екологічного туризму. Відповідно до першого з них, головним об'єктом екотуризму є малозмінені природні території. Цей напрям виник у США у середині 80-х років ХХ ст. у рамках організації туристських мандрівок у найвіддаленіші, неосвоєні регіони світу. Паралельно об'єктами екотуризму у сШа стали місцеві національні природні парки. Другий напрям розвитку екотуризму, який набув поширення насамперед в Європі і в Україні, спрямований на відвідування, поряд із ма- лозміненими людською діяльністю природними територіями, і об'єктів традиційної місцевої культури. У зв'язку із зосередженням уваги на організації відпочинку насамперед у сільській місцевості, цей напрямок екологічного туризму у нас часто називають сільським або агротуризмом. Саме другий напрямок розвитку екотуризму є, на нашу думку, найперспективнішим, з огляду на стрімке скорочення кількості малозмінених природних ландшафтів, у тому числі і в Україні [5].

В Україні екологічний туризм перебуває на початковій стадії розвитку. Екотуристичні мандрівки організовуються переважно на самодіяльному рівні, комерційна діяльність у цьому напрямку лише зароджується. Проте уже помітне виділення двох шляхів розвитку екологічного туризму - "американського" та "європейського". Перший формується у вигляді організації спортивно-туристських подорожей в екстремальних природних умовах, другий - у формі організованого відпочинку у сільській місцевості із залученням до традиційної місцевої культури [5].

Україна має надзвичайно багаті й різноманітні природні туристичні ресурси. Але не завжди і не всюди задовільним є характер їх використання. Історично взаємовідносини суспільства і природи розвивались у міру накопичення знань і досвіду від пасивної охорони природних об'єктів до раціонального природокористування, яке включає охорону й відновлення природних ресурсів та інші заходи. Природні рекреаційні ресурси є незамінною умовою і матеріальною базою розвитку рекреаційного природокористування, а їхня охорона від забруднення і руйнування - найважливіше завдання суспільства. Охорона природи важлива не тільки в економічному відношенні, але і як засіб захисту здоров'я людини. До її основних екологічних цілей належить збереження нормативного функціонування екосистем рекреаційного комплексу, оскільки підтримання нормативного гідрологічного режиму, оптимальної лісистості, сприятливого співіснування курортних і заповідних територій із зонами господарського освоєння та регуляції антропогенних навантажень можуть гарантувати нормальне відновлення природних ресурсів. Важливим завданням є і збереження максимальної різноманітності екосистем.

Передумови виникнення екотуризму. Його причини. Серед основних передумов виникнення екотуризму та екологізації традиційних видів туризму провідну роль відіграє наростання протиріч між задоволенням туристського попиту і раціональним використанням туристських ресурсів. В основі цих протиріч знаходиться антропогенне навантаження, що здійснюють туристи на природні й культурно- історичні туристські ресурси. Це навантаження зростає прямо пропорційно темпам розвитку індустрії туризму, завдяки масовості туризму.

Перші негативні аспекти впливу масового туризму на навколишнє середовище і туристські ресурси були відзначенні ще в 70-х роках XX сторіччя. Сьогодні антропогенне навантаження і його деструктивні наслідки спостерігаються практично у всіх секторах світової туристичної індустрії. У міру росту глобалізації світового господарства зростають і негативні зміни в географічній оболонці Землі, зокрема: потепління клімату, деградація ґрунтів і земель, руйнація екосистем і зменшення біорізноманіття, зростання забруднення води, ґрунтів і повітря, природні лиха та катастрофи, що викликані діяльністю людини, неконтрольований приріст населення і посилення нерівності в соціально-економічному розвитку, продовольча безпека і наростання загрози здоров'ю населення, обмеженість запасів енергії та інших видів природних ресурсів та ін.

З огляду на глобальний характер цих проблем, вирішити їх на регіональному або національному рівні неможливо. Саме тому на Конференції ООН з навколишнього середовища і розвитку в Ріо-де- Жанейро 182 країни ухвалили програму дій зі сталого розвитку людства "Порядок денний на 21 сторіччя". Сталий розвиток у контексті розвитку людства розуміється таким чином: "... Людство здатне надати розвиткові сталого та тривалого характеру з тим, щоб він задовольняв потреби сучасності, не ставлячи під загрозу здатність майбутніх поколінь задовольняти свої потреби" [6].

Екологічний туризм - взагалі порівняно нове поняття в туристичній діяльності. Основна причина виникнення екотуризму полягає в недостатній відрегульованості відносин у системі "суспільство-природа", або в туристичній інтерпретації - "туризм-екологія". Саме орієнтацією на екологічну складову можна пояснити підвищену увагу в останні роки до відвідування місць з незміненим або мало зміненим природнім середовищем.

Екотуризм обов'язково має містити в собі елементи усвідомленого позитивного ставлення до навколишнього природного середовища, а не тільки його використання, нехай навіть в активних формах. Природа є основним ресурсом екотуризму. Ріст туристичного потоку, перевищення ним відновлювальних здібностей рекреаційних природних територій вимагають від туристичної практики особливої форми організації, мета якої - використання екосистем у режимі збереження. Національні парки, заповідники, біосферні заповідники ЮНЕСКО, охоронні природні ландшафти, природні парки та інші об'єднуються загальною назвою - охоронні природні території (ОПТ), які відіграють велику роль у розробці технологій та розвитку екотуризму.

Тенденції розвитку екологічного туризму визначені Всесвітньою Туристською Організацією (ВТО). За даними ВТО, екотуризм входить у п'ятірку основних стратегічних направлень розвитку туризму на період до 2020 р. Розвиток екологічного туризму тісно пов'язаний із історією виділення територій, особливо привабливих з естетичної і рекреаційної точки зору, з розробкою нормативів їх використання і охорони. Як зазначає В. Кифяк [5], за підрахунками ВТО, у 2001 р. за кількістю прибутне іноземних туристів Україна посіла 22 місце у світі (5,8 млн. осіб, що становить близько 1 % від світових туристичних прибуттів). За прогнозними розрахунками щодо розвитку в'їзного туризму в Україні до 2005 р., його чисельність значно зростатиме. Сусідні країни забезпечуватимуть і потужні потоки одноденних відвідувачів, зокрема транзитних, чисельність яких щорічно збільшуватиметься.

Аналізуючи перспективи розвитку туристичної індустрії в Україні на наступні десять років, перш за все, необхідно підкреслити, що сучасний туризм - це та сфера економіки і життєдіяльності суспільства в  цілому, яка в тій чи іншій мірі інтегрує практично всі галузі. Саме це і визначає одне з перших місць, яке займає туризм у світовій економіці. Саме цей фактор повинен стати головним у формуванні нового державного підходу до туризму як тієї галузі, пріоритетний розвиток якої може позитивно вплинути на економічний і соціальний стан країни в цілому, стимулювати ряд важливих галузей економіки, сприяти зміцненню нового позитивного іміджу України на світовій арені.

Сучасний стан і рівень розвитку екологічного туризму на природоохоронних територіях у різних публікаціях суттєво розрізняються. З одного боку, екотуризм об'єднує усі форми відпочинку, базуючись на використанні природних ресурсів. Відповідно до класифікації П. Деф ера, один і той елемент туристичних ресурсів може одночасно належати до декількох груп. Наприклад, палац може викликати у туристів інтерес як до його архітектурних сосбливостей, так і до проведених у ньому заходів [7].

Напрямки екотуризму. Мета й завдання. Особливістю природних туристичних ресурсів є те, що вони не відновлюються. Найперспективнішими на сьогоднішній день напрямками екологічного туризму є природо-пізнавальний та реабілітаційний туризм. Природо-пізнавальний туризм - один з наймасштабніших напрямків екологічного туризму - базується на потребі людей під час спілкування з природою отримувати біоінформацію про неї.

Реабілітаційний туризм має сприяти не тільки збереженню, але й покращенню природних територій. При взаємодії туризму й навколишнього середовища не можна обмежуватися розглядом тільки природних туристичних ресурсів. Важливе значення має вплив туризму на навколишнє культурне середовище. Це закономірно, адже, як і праця, відпочинок людини у його щоденності чи приурочений до якогось терміну, має, перш за все, культурний зміст, а в наш час пізнавальний тип рекреаційної діяльності стає масовим явищем, і створення кращих умов рекреації стає суттєвою проблемою. Більше того, проблеми рекреаційного використання природного і культурного середовища (особливо історико-архітектурного) людини безпосередньо пов'язані з проблемами охорони унікальних природних комплексів, пам'яток історії і культури. Масові потоки туристів можуть завдати їм невиправних збитків.

З метою реалізації державної політики і забезпечення управління в сфері охорони культурної спадщини з вересня 2002 р. вже прийнято 24 нормативно-правових акти, розроблено ще 10 проектів таких документів. Зокрема, Кабінетом Міністрів України підготовлено та подано в установленому порядку до Верховної Ради України проекти законів "Про внесення змін до Закону України "Про охорону культурної спадщини", "Про Загальнодержавну програму збереження та використання об'єктів нерухомої культурної спадщини", "Про реформацію Європейської Концепції про охорону археологічної спадщини"".

Нині в Україні під охороною держави перебуває понад 130 000 пам'яток. На базі пам'яток створено та функціонує 61 історико-культурний заповідник, указами Президента України 13-ти з них надано статус "національного" [2]. Збереження української культурної спадщини, яка є невід'ємною частиною світового культурного надбання, вимагає реалізації зазначених документів. Це забезпечить створення багато в чому нових умов з орієнтацією на використання пам'яток як органічної складової сучасного життєвого середовища із забезпеченням певної економічної віддачі.

Охорона культурної спадщини. Поряд із проблемами розвитку екотуризму в тій самі площині лежить і питання охорони історико-культурної спадщини України, що на сьогодні є одним з найболючіших. Проблема збереження історико-культурної спадщини завжди стояла серед актуальних проблем у культурній політиці будь-якої держави пострадянського простору, а на сьогодні взагалі перейшла до рангу найгостріших питань. Проблему збереження історико-культурної спадщини країни ставлять перед собою історики, археологи, музеєзнавці, мистецтвознавці, фахівці в галузі туризму, екскурсоводи України. Виховання належного ставлення до культури, історії держави, вираженої в пам'ятниках археології, історії, архітектури і містобудування, садово-паркового мистецтва, монументального мистецтва забезпечує формування покоління, здатного зробити необхідний внесок у процес становлення національної свідомості особи. У будь-якій з держав пострадянського простору, і Україна не є виключенням, проблема охорони історико-культурної спадщини особливо гостра як у зв'язку з пониженням рівня самосвідомості, культурній грамотності суспільства, так і у зв'язку з недостатнім фінансуванням роботи організацій, які цей процес забезпечують. Зрозуміло, історико-культурне багатство країни охороняється цілою низкою законів і підзаконних актів, з цією метою було створено і немало організацій, діяльність яких направлена як на вивчення, так і на охорону основних історико-культурних пам'ятників країни: Науково-дослідний інститут пам’яткоохоронних досліджень, Український центр культурних досліджень, Ліга екскурсоводів Києва, культурологічний центр і тому подібне. На території України налічується 404 історичних населених пункти, в яких збереглися містобудівні ансамблі, комплекси пам'ятників архітектури, археології, історії і садово-паркового мистецтва. У країні 61 державний історико-культурний заповідник, до яких належать комплекси (ансамблі) пам'ятників, що представляють особливу архітектурну, археологічну, історичну, художню, наукову і художню цінність. Заповідникам, основним у сфері охорони культурної спадщини, привласнений статус національних. Лише у Львівської області налічується вісім історико-культурних заповідників, в АР Крим і Черкаській області - по шість, у столиці - п'ять, у Чернігівській - чотири, в Запорізькій, Полтавській, Ровненській, Тернопільській, Хмельницькій і Київській областях - по три. На державному обліку сьогодні знаходиться близько 130 тисяч пам'ятників (лише у Києві 3, 5 тисяч пам'ятників різних типів), найзначніші знаходиться під охороною Юнеско. Список суто культурних пам’яток України, що перебувають під охороною ЮНЕСКО, зовсім невеликий, всього п’ять об’єктів, бо простежується тенденція до того, що організація віддає перевагу міждержавним історичним об’єктам. Але стан збереження деяких з них залишає бажати кращого, а в окремих випадках є незадовільним настільки, що їх погрожують виключити зі списку. Так склалася на сьогодні ситуація з двома київськими об’єктами - собором Софії Київської та Києво-Печерською лаврою, хоча їх місце можуть у списку посісти два інших об’єкти - Андріївська та Кирилівська церкви.

У процесі залучення уваги до пам'ятників історії і культури України, як і в справі їх збереження, чимале значення має туризм. Існує ціла низка туристичних агенцій, які спеціалізуються виключно на внутрішньому туризмі, постійно розробляють нові екскурсійні маршрути країною. Проте їх діяльність ускладнена багатьма аспектами. Значна частина історико-культурних пам'ятників України знаходиться у вельми поганому стані збереження, а залучити туристів, особливо зарубіжних, досить складно, якщо йдеться лише про руїни, показ яких супроводжується довгим спічем гіда про те, яка була славна історія того або іншого пам'ятника. Мало яким музейним комплексам та історико-культурним заповідникам пощастило бути під охороною ентузіастів, що працюють над їх відновленням і відродженням все життя практично "на громадських засадах", як це сталося з низкою музеїв і заповідників Львова і Львівської області, що перебувають під опікою Б. Г. Візницького, що все життя витратив на відновлення, збереження пам’яток, заснування нових музеїв, тобто сприяв і продовжує сприяти збереженню культурної пам’яті нації. А вищих учбових закладів України, які дають можливість здобути туристську освіту, не так багато, відповідно, професійних екскурсоводів готує украй мала кількість ВНЗ, отже, і проблема популяризації історико-культурної спадщини стає ще актуальнішою, бо вона неабиякою мірою залежить від професійного рівня гіда.

Останніми роками з'явилася ще одна проблема, з якою доводиться стикатися все частіше, - спроба приватизації ряду історико-культурних об'єктів, яким належить бути у власності виключно держави. І часто такі спроби увінчуються успіхом. Тому виникла необхідність у законі, згідно з яким визначається реєстр пам'ятників культурної спадщини, що не підлягають приватизації. Лише це (хоча, на жаль, не завжди), допомагає запобігати перетворенню замку або палацу на ресторан або готель, що цілком знищує ці об'єкти як пам'ятники історії й архітектури і робить неможливим їх туристське використання.

Саме завдяки вказаним і цілій низці інших проблем сьогодні міра використання ресурсів культурної спадщини України залишає бажати кращого. Немало заходів, зрозуміло, відбувається: силами переважно меценатів реставруються пам'ятники архітектури, які зможуть завдяки цьому приймати туристів, виходять у світ друковані видання і проходять наукові конференції, присвячені історико- культурній спадщині України, що сприяє її популяризації і як наслідок - збільшенню туристського потоку.

Охорона культурної спадщини - це взаємопов'язана система як правових, так і організаційних, фінансових, матеріально-технічних, інформаційних та інших заходів, здійснюваних органами державної влади в межах їхньої компетенції, з обліку (виявлення, наукове вивчення, класифікація, державна реєстрація), запобігання руйнуванню або заподіянню шкоди, забезпечення захисту, контролю за збереженням, утриманням, використанням, консервацією, реставрацією, реабілітацією та музеєфікацією об'єктів культурної спадщини. Згідно з Бюджетним кодексом, система формування місцевих бюджетів ще не враховує специфіки окремих регіонів щодо реальних потреб та завдань зі збереження об'єктів культурної спадщини. Фінансування в обсягах, визначених Державним бюджетом, не забезпечує вчасне виконання робіт з реставрації та реабілітації пам'яток на належному рівні. Отже, недофінансування, система оподаткування без врахування специфіки пам'яткоохоронної справи і реставрації зокрема, відсутність механізму заохочення тих, хто фінансово підтримує або здійснює роботи на пам'ятках, відбились не лише на стані реставраційних організацій а й призвели до значного погіршення стану пам'яток, а в окремих випадках - до безповоротних втрат.

Використані джерела

Дмитрук О. Екологічний туризм: сучасні концепції менеджменту і маркетингу / О. Дмитрук- К.: Альтерп- рес, 2004. - 192 с.

Заповідники і національні природні парки України / Авт. тексту В. Колос. - К.: Вища школа, 1999. - 223 с.

Иванух P. Страгегические проблеми развития туристско-рекреационного комплекса Украины / Р. Ива- нух, В. Жученко. - Экономика Украины. - 1997. - №1. - С. 65-71.

Квартальнов В. Туризм: Финансы и статистика / В. Квартальнов. - М.: Ученик, 2000. - 57 с.

Кифяк В. Організація туристичної діяльності в Україні / В. Кифяк. - Черкаси: Зелена Буковина, 2003. -

108 с.

Сергеева Т. Экология туризму / Т. Сергеева. - М.: Финансы и статистика, 2004. - 77с.

Стафійчук В. Рекреологія / В.Стафійчук. - К.: Либідь, 2006. - 146с.

Фоменко Н. Рекреаційні ресурси та курортологія / Н. Фоменко. - К.: Центр навчальної літератури, 2007.