Науковий вісник України | Наукові статті та публікації

Владислав Олександрович Тузов
аспірант Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв

В історії української літератури початок ХХ століття займає особливе місце як період сміливих творчих експериментів. У статті зображено специфіку сучасних оцінок літературного досвіду 10-20-х років минулого століття.

Ключові слова: українська література, експеримент, естетичний досвід, літературна ситуація.

The beginning of the XX-th century takes specific place as a period of courageous creative experiments in the History of Ukrainian Literature. The specificity of modern appraisals of the experience of 10-20-th years of last century was shown in the article.

Keywords: Ukrainian Literature, experiment, aesthetical experience, literary situation.

Процес заповнення "білих плям" в історії української літератури, який розпочався від перших років незалежності, продовжується до сьогодні. Серед таких "білих плям", заповнення яких є нагальною проблемою сучасної гуманістики, залишається літературний авангардизм початку минулого століття. Відомо, що українська література є потужною складовою сучасного культуротворення, і в такій якості немає права на "білі плями". Отже, включити авангардистські естетико-художні пошуки у відтворення загальної картини тогочасної літературної творчості - це, по суті, реконструювати цілісний процес становлення і розвитку української культури.

Виокремлюючи авангардистські тенденції в українській літературі початку ХХ ст. слід, на нашу думку, передусім звернути увагу на постать Михайля Семенка (1892 - 1937) - найяскравішого представника українського футуризму. Репресований у 1937 р., Семенко на кілька десятиліть був повністю вилучений з історії української літератури. Внаслідок такої ситуації теоретичне осмислення творчості поета припадає в Україні або на 10-20-ті роки минулого століття (А.Ніковський, М.Вороний, І.Качанюк,

Лейтес, Ф.Якубовський, В.Коряк), або представлене в діаспорній теорії (В.Кубійович, М.Нервлі). Поодинокі публікації за радянських часів з’явилися лише після реабілітації поета. Серед перших таких публікацій була стаття "Михайль Семенко та "Нова генерація" О.Полторацького, опублікована на сторінках журналу "Вітчизна" (1966). Пізніше прізвище поета коли не коли з’являється в наукових розвідках літературознавців, проте і його творчість, і місце футуризму в історії української культури ще потребує серйозного аналізу.

Зазначимо, що вживаючи поняття "футуризм", ми підкреслюємо певний зв’язок українського поета з тими процесами, які від 1909 р. почалися в Італії, і були означені саме цим поняттям. Пізніше футуризм стає надзвичайно популярним в Росії, при цьому російські поети і живописці без змін приймають термін футуризм. Стосовно ж М.Семенка, підкреслимо, що він модифікує італійський термін "футуризм" в поняття "панфутуризм" та "кверо-футуризм". Цим актом поет намагався заявити своє власне бачення специфіки футуристичного руху. Спочатку М.Семенко вважає за необхідне надати футуризму "українське обличчя" і завдяки специфіці української поезії підкреслити його (футуризму - авт.) самобутність. Наразі на оновленні терміну "футуризм" і закінчилися пошуки поета на теренах національної самобутності. Нижче ми детально відпрацюємо ставлення М.Семенка до національного питання, яке з утвердженням його теоретичних ідей розглядається поетом як ознака гальмування мистецького поступу.

Михайль (Михайло Васильович) Семенко народився в селі Кобинці Миргородського району на Полтавщині. Мати майбутнього поета - Марія Проскурівна - письменниця-аматорка - з ранніх років прищепила синові любов до літератури. Закінчивши Хорольську гімназію та Курське реальне училище, Семенко поступив у Петербурзький психоневрологічний інститут (1911), де провчився кілька років. Аналізуючи петербурзький період життя майбутнього поета, окремі дослідники (Л.Левчук, Л.Гінзбург) наголошують на можливих контактах молодого студента з видатним російським психологом

Бехтєрєвим.   Цим контактам приписують особливо тонкий психологізм окремих творів поета, які з’явилися друком від 1914 р. Якщо першу збірку поезій "Prelude" (1913) було оцінено стримано і критики зазначали, що її складають "милозвучні, але неглибокі вірші", то "з 1915 р. в творчості М.Семенка розпочинається другий, продуктивний і відмінний од попереднього, період творчості і відкривається він циклом "Крапки і плями" [1, 290]. Оцінюючи вірші другого періоду творчості, літературознавці відзначають, що вони "інтелектуальні і психологічні", "було тут щось і від раннього футуризму, а головне, то були сліди студіювання в Бехтєрєва" [1, 291].

Знаходячись в Росії, М.Семенко вперше знайомиться з поезією молодих російських футуристів. Сьогодні відомо, що перші футуристичні вірші М.Семенка датовані днем виступу В.Маяковського - одного з перших футуристичних поетів Росії - у психоневрологічному інституті, студентом якого, як ми зазначили, був майбутній засновник українського футуризму.

Кілька років життя М.Семенка носять досить сумбурний характер: він намагається потрапити до Америки, затримується у Владивостоці, де протягом 1916-1917рр. працює телеграфістом. Наприкінці 1917 р. М.Семенко повертається до Києва, де поступово усвідомлює себе саме як поета, на наступні двадцять років пов’язуючи своє життя з літературною діяльністю.

Для розуміння позиції М.Семенка надзвичайно важливим був 1914 рік - рік, коли він видає збірки віршів "Дерзання" і "Кверо-футуризм", в передмовах до яких поет викладає своє розуміння футуризму.

Слід, передусім, звернути увагу на поняття "кверо-футуризм", яке М.Семенко намагається ввести в широкий ужиток. "Кверо-футуризм" - це мистецтво шукання. Таке визначення несло в собі кілька важливих похідних: 1) М.Семенко не визнає мистецтва минулого, в тому числі і митців такого рангу як Т.Шевченко. Утверджуючи свою позицію, поет спалює "Кобзар" Шевченка, свідомо провокуючи скандал і гостру критику на свою адресу; 2) поет наполягає на тому, що мистецтво це "стремління", це завжди процес, а отже це "шукання й переживання без здійснення". Все ж "здійснене" не є, на думку Семенка, мистецтвом. Така філософія практично повністю змінює уявлення про мистецтво. У попередні століття цінувався художній твір - факт здійснення творчого процесу, а в добу футуризму цінується процес, незалежно від того, чи буде досягнутий результат; 3. абсолютизуючи мистецтво як процес, М.Семенко на перший план висуває ідею експерименту, яка, по суті, заперечує значення інших завдань чи функцій мистецтва. Поет послідовно виступає, передусім, проти пізнавальної функції, вважаючи її пріоритетом теоретичного (філософського) знання.

Теоретичні маніфести М.Семенка досить короткі й стислі, написані як українською, так і російською мовами, проте вони надзвичайно відверті й подекуди категоричні. Саме категоричність "подачі" власної позиції дозволяє сьогодні, не дивлячись на кількісну обмеженість тексту, уявити специфіку теоретичних шукань поета.

Повністю зберігаючи специфіку правопису, пошлемося на кілька принципово важливих тез поета: 1. "Знаннє в сучасній фільозофичній думці має характер методологічний. В мистецтві не може бути шкіл, не може бути зміни чогось статичного. Відсутність принципів в фільозофії, відсутність тривалого в мистецтві - се постуляти кверо-футуризма"; 2. "Що таке футуризм в мистецтві? Мистецтво футуристичне в тім розумінні, що воно є стремліннє до найглибшого й найближчого, найширшого і вкупі з сим найменшого, без цілі здійснення, знайдення"; 3. "Кверо-футуризм в мистецтві проголошує красу шукання, динамічний лет. Ціль і здійснене в мистецтві у самім шуканні. Він відмовляє можливос- ти закінченности і перестає бути мистецтвом там, де починає ся в ньому канон, культ задоволення й преклоніння. Відсутність культа - його культ. Кверо-футуризм проголошує боротьбу шукань, в сім полягає завдання мистецтва в його розумінні" [2, 241].

Перші роки становлення футуристичної поезії М.Семенка і осягання специфіки "кверо-футуризму" давали досить різноманітні зразки поетичних творів, проте кожний раз він демонстрував саме "шукання" та "динамічний лет". Так, вірш "Місто" "будується" завдяки використанню його зовнішніх ознак: "пути велетні - диму сталь - палять - пах - пахка - пахітоска....бензин - чаду благать - кохать кахикать - життєдать - життєрух - життєбензин - авто-трам". Інший вірш - "Сільський пейзаж" - демонструє поетичні можливості фонетики: "О - АО - АОО - ПАВЛО - ПОПАСИ - КОРООВУ". У низку віршів Семенком "вписуються" прізвища його друзів-футуристів. Показовим у цьому плані є вірш "Крим. (Самотність)", який закінчується такими рядками: "Гори - Камінь - Ліс - Берег - якби чорт приніс будь-якого в дверях Ялового".

Ще один, дещо незвичний в поезії приклад, пов’язаний з пошуками Семенком емоційних відтінків одного конкретного слова: ".ах, Стрункодівчина, Русодівчина, Руходівчина, Теплодівчина в ажурній сукні, тонкостанна, гнучкостанна, в рожевих сутінках, серед сірих берез. про білі ночі. про рожесутінок".

Як ми вже зазначали, кверо-футуризм - специфічна українська модель футуризму - створювався М.Семенком вже під впливом перших кроків російського футуризму, який, принаймні в позиції

В.Хлєбнікова та В.Каменського мав тяжіння до національних ознак. Проте цієї ознаки російського футуризму, прийнятою частиною учасників футуристичного руху, не поділяв М.Семенко - послідовний прихильник загальнолюдської орієнтації мистецтва взагалі та кверо-футуризму, зокрема.

У контексті означеного важко зрозуміти позицію авторів "Історії української літератури ХХ століття", які зазначають: "За обсягом продукція кверо-футуризму невелика, але був це чи не найцікавіший період українського футуризму (на противагу іншим національним "футуризмам" репрезентований одним митцем і теоретиком). Національна своєрідність українського раннього футуризму визначається тим, що він виріс із загальної національної атмосфери, а від так був спрямований на її "больові точки"[1, 290].

Цю позицію яскраво спростовує сам М.Семенко, який у роботі "Кверо-футуризм" пише: "Воно (мистецтво кверо-футуризму - авт.) не може бути ні українським, ні яким іншим в сім представленні.

Ознаки національного в мистецтві - ознаки його примітивності. Кверо-футуристичне мистецтво мусить бути виявом вселюдського почуття, й тонкий шар національного мистецтво вже перебуло" [2, 242]. Здавалося б досить чітко висловлена думка, проте М.Семенку цього виявилося замало. Він підсилює власну позицію і у іншому фрагменті цієї ж роботи поет пише: "До футуризму мистецтво було дикунським. Кверо-футуризм дає йому шлях єдино можливий і сими днями ми вступаємо в цілком інший світ, де не можемо ще почувати себе, як дома, в своїх українських і інших хатах. Цінне те, що загально значиме, й до сього стремить чоловічий дух. Те своє "рідне" (що зробило ся в наш час огидливим), що потрібне буде для самовизначення загально-людського, виявить ся (не турбуйтесь!) самособойне, хоча б ми нарочито свідомо гальмували сю свіжію"[2, 242].

Ті фрагменти, до яких ми звернулися, не вичерпують негативного ставлення до національного фактору в теорії М.Семенка, який неодноразово підкреслював, "що національну добу в мистецтві ми вже перебули". Пояснити позицію авторів "Історії української літератури ХХ століття" можна тільки тим, що вони або не мали змоги прочитати роботи М.Семенка, або автоматично "одягають" в національні одежі кожного українського митця. Якщо теоретичні інновації будуть здійснюватися таким шляхом, то крім деформації культурного простору нічого іншого не відбудеться, і ми будемо констатувати процес заміни марксистської деформації на деформацію національно зорієнтовану. Об’єктивна ж картина пройде повз нас.

Як і переважна більшість футуристів, М.Семенко приймає ту дійсність, яку створює ХХ століття - динамічну, активну, спрямовану у майбутнє. Таку дійсність, де переважатимуть машини, літаки, де новим богом стане швидкість, де феномен "міста" олюднюється і саме місто неначебто живе власним, незалежним від людини, життям. Крім поезії "Місто", фрагмент якої ми процитували, М.Семенко пише популярні серед футуристів вірші "Ліхтар", "Вулиця", "Тротуар", в яких місто і його найвиразніші ознаки, починають міфологізуватися і виступати об’єктами для поклоніння. Семенко як кверо-футурист сповідує, так би мовити. Урбаністичну філософію і значною мірою завдяки їй намагається "європеїзувати" українську поезію.

Підкреслимо, що для Семенка кверо-футуризм виявився не остаточною формою існування футуризму і у 1919 р. він трансформує його в ідею "революційного футуризму". В цей же період тогочасні молоді митці широко використовують абревіатуру "ревфутпоема". М.Семенко публікує дві "рев- футпоеми", а саме: "Тов. Сонце" та "Дві поезофільми". До теми сонця М.Семенко йшов поступово, опановуючи феномен "сонця" у всій його повноті. Перш, ніж буде написана "ревфутпоема" "Тов. Сонце", М.Семенко напише відомий вірш "Сонцекров" (1914): "Без сонця жити я не хочу - Стерпіть не можу я холодних ліхтарів - Я сонце кров люблю і в крові сонце". Закінчується вірш оптимістично: "І сонце зустрічаєм знов - І кричимо: Сонце - Драстуй - Шле тобі привітання бунтливий Семенко!"

Аналізуючи етап "революційного футуризму", літературознавець Г.Черниш звертає увагу на такі ознаки цього спрямування футуризму, а саме: "злободенна тематика", "оптимістичний (нерідко надмірно) пафос", "ультрореволюційна риторика", "оголена публіцистичність", "тонкий ліризм".

"Революційний футуризм" проіснує три роки і у 1922 р. М.Семенко ще раз змінить орієнтацію футуризму, ввівши в ужиток поняття "панфутуризм". Ця трансформація вже буде виглядати дещо штучною, адже врешті решт звелася до ототожнення футуризму й модернізму. Такою ж штучною була і ідея створення "метамистецтва" - певної форми художньої діяльності, яка прийде на зміну класичному мистецтву.

Слід віддати належне М.Семенку, адже проголосивши кверо-футуризм, він не збирається зупинятися, сприймаючи футуризм як динамічне мистецтво, постійно співпадаюче з динамічністю початку ХХ ст. Сучасний погляд на теоретичні ідеї М.Семенка досить легко виявляє як штучні ідеї, так і досить перспективні, тобто такі, що мали значний науковий потенціал. Таким важливим і теоретично перспективним аспектом мистецтвознавчих розвідок М.Семенка виступають його пошуки на теренах синтезу мистецтв. Зазначимо, що проблемами міжвидового синтезу на початку ХХ ст. активно займаються такі відомі митці і теоретики мистецтва як О.Скрябін, В.Кандинський, М.Чурльоніс, А.Шенберг та ін. Цим митцям тісно в межах одного виду мистецтва і естетико-художні перспективи мистецтва майбутнього вони пов’язують із процесом взаємодії різних видів мистецтва, внаслідок якої народжується нова художня якість.

Синтез мистецтв представники цієї теоретико-практичної тенденції вбачали у комбінації різних мистецтв: живопис і музика, живопис і поезія. Подекуди, спираючись на досвід кінематографу, намагалися синтезувати науково-технічні новації з можливостями естетико-художніх засад літератури, живопису, музики, пластичної передачі почуттєвих станів людини. Підкреслимо, що теоретичні шукання М.Семенка співпадають із більш широким теоретичним контекстом, яким на початку минулого століття є проблема синтезу мистецтв. На думку українського кверо-футуриста, майбутнє за поезомалярством.

1922 року у травневому випуску журналу "Семафор у майбутнє", що видавався у Києві, з’являється стаття М.Семенка "Поезомалярство", яка дає досить повне уявлення стосовно його розуміння синтезу мистецтв. Зазначимо, що М.Семенко не опікується лише питаннями розвитку мистецтва, а намагається "вписати" мистецтвознавчі проблеми в контекст політичної ситуації, яка формувалася на початку минулого століття. Поет надзвичайно високо, з властивим йому пафосом, описує революцію як велику перебудову, яка несе "нові обрії". Це висуває, на думку Семенка, особливі завдання перед мистецтвом: "Нам треба тільки не відставати від неї (революції - авт.) й ти врівень з її авангардом. Це забезпечить нас від гіпнозу минулих огнів, яким тішився старий світ. Це забезпечить нас од хороби, відчаю й безсилля - від реставрацій, повернення до старих, зниклих зразків, які ми не створювали і які нам непотрібні. Це ставить нас у перші лави піонерів, для котрих ясна дорога на багато верст спереду" [3, 239]

Такий, воїстину революційний пафос М.Семенка, мав певні негативні наслідки, на яких, на нашу думку, слід передусім наголосити. Мається на увазі критика Семенком неокласиків на чолі з М. Зеровим. Підкреслимо, що і у випадку з Семенком, як і у інших випадках в історії української літератури, якісь нові художні відкриття породжували гострі суперечки всередині творчої спільноти. Нове в літературній творчості, як це не прикро, роз’єднувало митців, а не стимулювало до вироблення цілісного в своїй багатогранності культурного простору.

М.Семенко в новому мистецтві вбачає шлях до колективної доби, яку, на його думку, "треба матеріалізувати", адже після революції "перед нами масиви, велетенність, нашарування верств, пасма гір, океани, континенти", які і повинні стимулювати розвиток поезії. Практично повністю заперечуючи "стару" поезію, М.Семенко пропонує сміливо експериментувати зі словом, на яке, як він вважає, засобами власної волі "можна впливати або на зорове, або на слухове приймання". Особливого значення набуває "зорове" приймання, на підґрунті якого створюється "зорова (просторова) поезія" або поезо- малярство".

Пояснюючи природу поезомалярства, М.Семенко пише: "Нас цікавить "зорова поезія", поезо- малярство. Вона виникає на трупі дотеперішньої поезії в наслідок нових масштабів ідеологічних вимог. Треба втілить у відповідну форму звільнену велетенську думку. Думку, котра оперує масивами, синтезованими поняттями, а не поняттями первісними, індивідуальними.Думку, котра виробить свою граматику й власні закони зв’язання речень - елементами будуть міста, тунелі, льодовики, гори, верховини, океани, вияви титанічного змагання велетенського людського колективу з природою"[3, 240].

В надрах семенковського поезомалярства "розшукати" власне теорію досить важко, адже тут простежуються і елементи синтезу мистецтв, і спроби працювати з психо-фізіологією людського ока, і емоційні вияви від захоплення соціально-політичними перетвореннями, які, на думку поета, схожі на піднесені природні вияви. Зазначимо, що щире бажання М.Семенка обгрунтувати ідеї поезомалярства, зіткнулися з його не умінням теоретично, так би мовити, оформлювати власні ідеї. В оточенні М.Семенка було чимало талановитих митців - Юліан Шпол, Гео Шкурупій, Володимир Ярошенко, Андрій Чужий, Дмитро Бузько, - проте не було професійних теоретиків, які б підключилися до пошуків митців і виконали свою частину роботи. Тому на початку минулого століття блискуча ідея експериментаторського мистецтва лягла на плечі не лише дуже молодих митців, які почали боротьбу за нове мистецтво ще недостатньо оформившись професійно, а й на грунт, не підкріплений скільки-небудь серйозною теорією.

На прикладі літературної ситуації, в якій відбувалися творчі пошуки М.Семенка, можна побачити наскільки важким було морально-психологічне становище молодих поетів-експериментаторів. Ще у 1913 р. М.Вороний написав гостро критичний відгук на "Prelude" - збірку ліричних віршів М.Семенка. Читаючи сьогодні ці кілька сторінок, складається враження, що М.Вороний спеціально підбирав найу- щипливіші слова чи порівняння: "маленький поет", "віршомаз", "некто в сером", "профан" та ін. Поставивши запитання: "З чого складається той художній світогляд, звідки черпає автор ідеї та теми для своїх поетичних творів? Як розуміє і особливо - як бачить та відчуває (курсив М.Вороного - авт.) він околишній і свій внутрішній світ?". М.Вороний дає пряму й відверту відповідь: "На всі ці питання можна з категоричністю відповісти одним коротесеньким словом : ніяк. Бо нічого свого власного, індивідуального, продуманого і відчутного, він у свої віршотвори не вкладає, опріч хіба наївності, яку, на жаль, поверхово затушковує наслідуванням та мавпуванням інших поетів - Олеся, Чупринки, Вороного" [4, 644].

Можливо, було б доцільно проаналізувати, який зміст вкладає М.Вороний в поняття "наслідування" та "мавпування", не вважаючи їх тотожними, або визнати не коректним вписування Вороним власного прізвища в перелік імен, які "наслідує" чи "мавпує" Семенко. Наразі, позицію самого Вороного щодо мотивів критики Семенка не бездоганна, адже її значною мірою наснажує злість. На нашу думку, М.Вороний, якому у 1913 р. вже було за сорок і який був вдвічі старший від Семенка, міг би виявити хоча б якусь педагогічність, терпимість до молодої людини, висловити свої зауваження наодинці, а не прилюдно глузувати з її помилок на кшталт зауважень: "Навіть до музи він обертається в безграмотній формі" або ".щиро хочеться порадити авторові почекати трохи з "хапанням арфи" і не робити "самотніх потуг", а тим часом подбати більше про власну освіту і розвій свого інтелекту" [4, 646]. Ще раз підкреслимо, що на превеликий жаль, творчий потенціал молодої української літератури початку минулого століття руйнувався не лише складністю соціально-політичних чи ідеологічних процесів, а й морально- етичною нетерпимістю представників різних поколінь митців чи їх приналежністю до протилежних творчих угруповань.

С.Павличко, яка чи не найдетальніше серед інших літературознавців намагається "приписати" М.Семенка до певного теоретико-методологічного позначення його творчості - авангард, модернізм, артистичний модернізм, "пророк" модернізму, футуризм, - врешті решт підкреслює, що "сам Семенко себе до модерністів ніколи не зараховував, асоціюючи модернізм зі своїми ненависними ворогами - Вороним, "молодомузівцями", "хатянами" [5, 184].

Звернемо увагу на те, що С.Павличко вживає поняття "вороги", відсилаючи нас до перших літературних уподобань М.Семенка, пов’язаних із журналом "Українська хата", на сторінках якого були видруковані його вірші "Дарунок", "Гріх" та ін. "Хатяни" асоціювали себе з модернізмом, до якого М.Семенко ставився критично і, як зазначає літературознавець Г.Черниш, "в лоні українських "модерністів" він не збирався затримуватися, позаяк, за його глибоким переконанням, українська версифікація потребувала реформістських змін. На які хатяни та молодомузівці з їх половинчастою "модерністю" не пристали б"[1, 288].

На нашу думку, ставлення М.Семенка до модернізму однозначно негативне, проте С.Павличко, посилаючись на спогади доньки поета Ірини Семенко, яка називає батька "істинним пророком модернізму в найширшому значенні цього слова", вважає, що від початку своєї футуристичної творчості він задекларував, що "шукає квінтесенцію модерного життя"[5, 184]. Зазначимо, що обидва твердження не дозволяють ототожнити поета з модернізмом, адже формулювання "модернізм в найширшому значенні цього слова" може включати в себе і футуризм, а пошуки квінтесенції модерного життя взагалі можуть не мати нічого спільного з мистецтвом: "модерне життя" - досить об’ємне поняття.

Не дивлячись на нечіткість визначення теоретико-методологічної приналежності творчості М.Семенка, свобода оцінок його футуристичних спрямувань в межах українського авангардизму у

С.Павличко досить переконлива. Можна погодитися з тим, що "у час свого зародження й розвитку футуризм претендував на роль найповнішого виразника сучасності", що це була урбаністична, технократична сучасність, що "в рамках авангардного світу людина була радісним конформістом, покликаним знищити на своїй дорозі все, що тільки надавалося до знищення", що герой Семенка - людина натовпу, що творчість поета антипсихологічна [5, 184]. Своєрідним висновком теоретичної оцінки С.Павличко творчості Семенка є визнання, що "футуризм Семенка був концептуальним явищем".

Отже, життя і творчість М.Семенка, якого всі фахівці вважають найпотужнішою постаттю українського літературного авангарду, залишає простір для подальших теоретичних розвідок, адже доцільно систематизувати ставлення до різних періодів його творчості як з боку вітчизняної критики, так і з боку фахівців з діаспори. До сьогодні залишається не вичерпаним і теоретичний потенціал самого українського футуризму, який не представлений в українській культурології як цілісний феномен, подальших наукових досліджень вимагає оточення М. Семенка, яке, безперечно, впливало на український футуристичний рух. Крім того, серед прихильників М.Семенка були поети, творчість яких має, на нашу думку, самоцінне значення.

Використані джерела

Історія української літератури ХХ століття. Книга перша. - К., 1994.

Семенко М. Кверо-футуризм / М. Семенко // Українські авангардисти як теоретики і публіцисти. - К., 2005.

Семенко М. Поезомалярство / М. Семенко // Українські авангардисти як теоретики і публіцисти. - К., 2005.

Вороний М. Твори / М. Вороний. - К.,1989.

Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі / С. Павличко. - К.,1999.