Науковий вісник України | Наукові статті та публікації

Олеся Валентинівна Черкашина
здобувач Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв

У статті здійснено історичний огляд становлення і розвитку освіти на Поділлі, зокрема у Вінниці, яка була помітним торгово-промисловим та освітнім центром України.

Ключові слова: регіон, освіта, музичний пансіон, музична освіта, культурне будівництво.

In the article the historical review of becoming and development of education is carried out on Podilli, in particular in Vinnytsya.

Keywords: region, education, musical boarding-school, musical education, cultural building.

Початок ХІХ ст. в Російській імперії ознаменований реформами народної освіти, які безпосередньо торкнулися всіх її регіонів. Однак зміни, що відбулися в освіті на Поділлі, зокрема у її головному повітовому місті Вінниця, мали свою специфіку. Після поразки визвольної боротьби поляків під проводом Костюшка і другого переділу Польщі у 1793 році Східне та частина Західного Поділля в складі Правобережної України, а також частина білоруських земель було приєднано до Росії. Створюється Мінське генералгубернаторст- во, куди увійшли три губернії, серед інших - Брацлавська, з центром Вінниця. Однак польська мова, культура тривалий час культивувалися у регіонах, що до того були під Польщею. Лише у 1798 офіційним рішенням судочинство і все діловодство було переведено на російську мову.

Становлення освіти на Поділлі, зокрема у Вінниці, значною мірою інспірували представники польської інтелігенції, які гуртувалися довкола Віленського університету, де вчилися Ю. Словацький,

А.        Міцкевич та інші видатні діячі науки і культури. За університетським статутом було визначено вілен- ський учбовий округ, що об’єднав усі нижчі та середні навчальні заклади. Згідно статуту у більших містах навчального округу, сюди входила також Вінниця, відкривалися нові гімназії, повітові училища, а також міські парафіяльні училища, що діяли переважно при костьолах. У великих селах почали діяти початкові школи.

Першу гімназію у Вінниці було відкрито 27 вересня 1814 року. Її директору надаються повноваження керівника усіх навчальних закладів Поділля. Навчання в гімназії вирізняли високий професійний рівень, а також велика увага до культурно-естетичного виховання учнів. Вже у 1815-1816 рр. у Вінницькій гімназії існував учнівський інструментальний оркестр, а від 1817 року - ще й хор, балетний колектив дівчат під керівництвом Даніеля Куртза, театральний гурток, інагураційною виставою якого стала п’єса Богомольця "Клопоти панів". Заклад мав неабияке значення для розвитку освіти краю. У ньому в різний час навчалися відомі діячі багатьох національних культур. Серед них С. Олійничук (український пуб- ліцист-демократ, борець проти кріпацтва), брати А.-К. Гроза (поет, драматург, редактор і видавець) і С.-В.Гроза (літератор і публіцист), Тимко Падура (Томаш; поет), С. Гощинський (польський поет), Й.-А. Роллє (лікар, історик Поділля і громадський діяч; у літературі відомий під іменем Юзеф) та ін.

Мистецькі предмети - гру на фортепіано, хоровий спів, танці, малювання - тощо викладалися також у пансіонах, переважно дівочих, де здебільшого навчалися дворянські діти [1].

Антимонархічні виступи у Віленському університеті в 1825 році, пов’язані із повстанням в Росії "декабристів", спровокували розформування цього відомого у всій Європі науково-освітнього центру. На його базі було відкрито в Санкт-Петербурзі Медично-хірургічну та Духовну Академії. Тоді ж частково реорганізується також Вінницька гімназія, а після поразки польського повстання 1830-1831 років її зовсім закривають.

Після 1831 року, вже під протекторатом Росії, у Вінниці відкриваються державні та приватні навчальні заклади з викладанням предметів російською мовою, оскільки українська мова в імперії офіційно була заборонена. Серед інших, російська губернська гімназія (1832р., у 1847р. її перевели до Білої Церкви), дві початкові школи для заможних міщан, кілька приватних жіночих загальноосвітніх пансіонів, жіноча гімназія Драганової, приватне народне училище Є. Коренєвої тощо. Навчальні програми цих закладів включали музичні та інші мистецькі предмети. Поряд діяли також приватні спеціальні музичні школи, або, як їх тоді називали, музичні пансіони. Саме у таких закладах від 1832 року викладали музику Ігнаци Платон Козловський - композитор, піаніст, учень Джона Фільда (вчителя М. Глинки) та його дружина.

27 грудня 1834 року І. Козловський звернувся до попечителя Київської учбової округи з проханням дозволити йому та його дружині відкрити у Вінниці "музичний сирітський інститут для 12-ти бідних дівчат з тим, щоб вихованки з цього інституту, навчившись ґрунтовно музики., могли згодом  викладати як слід це мистецтво в приватних домах" [19]. На той час у 1835 р. у Петербурзі виходить його літературна праця "Лист Квінти Міноровича до Генрика Рітардандо. Музична подорож", в якій поряд з принципами педагогіки Дж.Філда, автор із сарказмом критикував деяких вінницьких музикантів та вчителів музики, що й спровокувало заборону проекту. Згодом Козловський і сам відмовився від ідеї відкриття інституту і покинув Вінницю. За одними джерелами Козловський очолював музичний інститут (1834 - 1840), що побудував власним коштом на високій скелі над Бугом, яку з тих пір називають "скелею Козловського"; за другими - відмовився від подальшої боротьби за існування інституту [19, 140-141].

Після скасування в Росії кріпацького права відбулися позитивні зрушення в економіці західних околиць імперії. Реформи 60-х років ХІХ ст. торкнулись також Вінниці. Повітове місто поволі ставало помітним торгово-промисловим центром не лише Подільської губернії, а й України. Тут почало розвиватися кустарне ремесло, торгівля, будівництво. У 1866 році Вінницю було включено до проекту побудови Києво-Балтської залізниці. Спорудження нової, другої в Україні залізниці, забезпечувало зв’язок з її південною "морською брамою" Одесою, що мало важливе стратегічне значення. В 1871 році Києво- Балтську залізницю було здано в експлуатацію, і Вінниця стала одним з важливих центрів, поєднаних з Одесою, Києвом, Москвою та іншими великими містами.

У пореформених роках в місті активно розпочалося будівництво шкіл, лікарень, народних бібліотек, відкриваються народні училища, семінарії. У 1896 році у Вінниці діяло реальне училище та п’ять ремісничих [9]. Для подальшого розвитку освіти все більш відчутною ставала проблема педагогічних кадрів. Стає нагальною підготовка вчителів у закладах педагогічного профілю.

У першому десятилітті нового століття особливо поширюються на Поділлі учительські семінарії, що утримувалися на кошти казначейства і субсидій від земств. Перша учительська семінарія відкривається у 1907 році в селі Потоки Вінницького повіту, однак вже у жовтні 1909 року заклад переводять до Вінниці. Семінарію очолив статський радник, випускник Київського університету Святого Володимира, викладач педагогіки В. М. Осташков, а Почесним попечителем стає граф Д. Ф. Гейден. До навчального плану семінарії, що мала готувати викладачів початкових і середніх шкіл, входили такі предмети, як російська мова, гімнастика, ручна праця, сільське господарство, а також співи і музика.

Процес розвитку освіти у Вінниці сповільнила тотальна розруха, спричинена Першою світовою війною та політичними подіями, що відбувалися в Росії після лютневого державного перевороту 1917 року. Значно підвищується плата за навчання, звільняються вчителі, обмежується право користування міською бібліотекою ім. М. В. Гоголя тощо - все це значно вплинуло на зменшення кількості учнів, деякі заклади взагалі закриваються [3].

Від березня 1917 року школи жили за законами Тимчасового російського уряду. Міська дума на засіданні 14 вересня 1918 року ухвалила рішення про створення шкільних рад, що мали керувати навчально-виховним процесом у нижчих школах. До складу таких рад входили 5 гласних від думи та 7 представників від спілки учителів. Ради розробляли проекти з питань народної освіти, контролювали підвідомчі міському самоуправлінню заклади, затверджували навчальні програми, визначали тривалість та розпорядок занять, переміщення і звільнення учителів та завідуючих, розглядали скарги на дії педагогів та шкільної адміністрації тощо. Через економічні труднощі та політичну нестабільність розпочата Тимчасовим урядом реформа школи не була завершена [16].

Жовтневий переворот у Петрограді та збройне захоплення України не лише не сприяли, а навпаки, гальмували національно-визвольні процеси в Україні. Двічі зайнявши Київ (у березні-лютому 1918 та в липні-серпні 1919), більшовики не знали, або не хотіли знати потреб і прагнень українського народу, тому й терпіли, хоча й тимчасові, поразки. З цього приводу партійним керівництвом були зроблені певні висновки, опубліковані ЦК РКП(б) у листопадовій резолюції 1919 року.

вересня 1918 року гетьманський уряд оголошує про створення Українського Національного Союзу (УНС), що очолив відомий письменник та громадський діяч В. Винниченко. У Вінниці філія Союзу існувала від жовтня 1918 року і, поряд із політичними партіями, до її складу увійшли міська учительська спілка, "Просвіта", повітове земство, повітова шкільна рада, повітова учительська спілка та інші товариства. На початку листопада 1918 року загострюється внутрішньополітична ситуація, прискорюючи падіння гетьманського уряду. Невдоволення політикою гетьмана зросло після підписання ним 14 листопада 1918 року Федеративної грамоти, що передбачала федерацію України із не більшовицькою Росією. В Києві, на таємному зібранні УНС було створено Директорію, що очолила повстання проти гетьмана, розпочате 15 листопада того ж року.

Вже за кілька днів філія Вінницького Українського Національного Союзу від імені Директорії УНР перебирає владу на Поділлі. Відновлюють роботу органи міського самоврядування. У листопаді

року Директорія переїжджає до Вінниці для організації подальшої боротьби (Вінниця стала першим містом в Україні, звільненим від гетьманського уряду). В цей час у місті створюється Тимчасова Рада Завідуючих державними справами, що з від’їздом Директорії автоматично припинила свою діяльність. Одним з його лідерів був Ю. О. Щириця, який від 7 по 30 грудня 1918 року завідував відділом освіти [2].

14 грудня 1918 року гетьман П. Скоропадський зрікається влади і 19 грудня того ж року Директорія офіційно переїздить із Вінниці до Києва, однак вже 2 лютого 1919 року знову повертається до Вінниці, що на короткий час стає столицею України. На початку березня 1919 року Директорія залишає

Вінницю і переїздить до Жмеринки, а за кілька днів - до Проскурова. Органом Директорії була газета "Вістник Української Народньої Республіки" (виходила від 17 грудня 1918 року у Вінниці, а від червня

року - в Кам’янці-Подільському). У місті також виходила щоденна газета "Республіканські вісті" (орган Вінницької філії УНС; з 29 листопада 1918 р.); "Свободное слово" (грудень 1918 р.; видавництво "Логос").

У Вінниці Директорія приймає постанову щодо народної освіти та культури: про заснування в усіх вищих школах УНР лектури української мови, про право Київського та Кам’янець-Подільського Державних Українських Університетів проводити іспити на здобуття ступенів магістра та доктора наук, про управління освітою в УНР, про зміну та доповнення законів від 5 грудня 1917 р. та 9 січня 1919 р. про Українську Державну Академію Мистецтва, про український текст титрів фільмів тощо [9]. Вийшло також ряд документів, що стосувались музичної освіти, а саме, про необхідність навчання музиці усіх бажаючих [4]. На потреби освіти, утримання ремісничих шкіл, облаштування українських бібліотек при учительських семінаріях та інститутах, видання книжок, діяльності регіональних товариств "Просвіти" тощо урядом УНР у 1919 році було виділено 6 млн. гривень [18].

Національна революція і утворення УНР вплинули на тактику більшовиків стосовно України. Прагнення завоювати довіру українського суспільства, а також набути реноме поборника національної рівності, призводять до внесення певних змін у політиці щодо української культури і освіти. У грудні 1919 року в тезах ЦК РКП (б) "Про Радянську владу на Україні" зазначалося: "Зважаючи на те, що українська культура (мова, школа і т. ін.) протягом віків придушувалася царатом, експлуататорськими класами Росії, ЦК РКП(б) ставить за обов’язок усім членам партії всіма засобами сприяти усуненню всіх перешкод до вільного розвитку української мови і культури". Ця резолюція по суті так і залишилася на папері. Згодом, у серпні 1921 р. було прийнято декрет РНК УСР "Про запровадження української мови у школах та радянських установах", що з великими труднощами втілювався в життя, оскільки переважна частина партійних керівників вважали, що російська мова має бути "єдиною можливою у всіх сферах діяльності" [12].

В добу національно-демократичних зрушень 1917-1920 років відбулися позитивні зміни в державному і культурному будівництві. В. Винниченко видає Універсали, веде переговори з Тимчасовим, а потім із Радянським урядом; М.Грушевський очолює парламент; І.Стешенко розпочинає реформування народної освіти; О.Мурашко, Г.Нарбут організовують Академію мистецтв; К.Стеценко, Я.Степовий, О.Кошиць, М.Леонтович, Б.Яворський - провадить реформування музичної культури, відбувається реформа музичної освіти в Україні.

Музично-освітніми справами та культурно-мистецькими питаннями відав Музичний відділ при Генеральному Секретаріаті Освіти УНР, з яким була пов’язана діяльність К. Стеценка, одного із найбільш авторитетних і послідовних поборників національної ідеї в культурі. К. Стеценко вбачав передумови національного життя насамперед в розвитку освітянської мережі. Особливо це мало стосуватися віддалених від центру регіонів. 25 квітня, виступаючи на з’їзді вчителів шкіл Ямпільського повіту Поділля, композитор говорив: "Ми переживаємо зараз щасливі і знамениті хвилини в житті України і є свідками того, як, заспані і приборкані суворим режимом недавньої минувшини, відроджуються духовні сили її синів. Одним з перших і головних факторів в справі відродження Вкраїни повинно поставити націоналізацію народних шкіл, ... а разом з тим, через школу, й націоналізацію нашого, дуже обмоско- вленого народу" [15].

березня 1917 року відкривається Перша українська гімназія. В квітні цього ж року відбувся І Всеукраїнський з’їзд учителів (в серпні - ІІ з’їзд), на якому було ухвалено, окрім вже існуючих чотирьох кафедр (історії, літератури, мови, права), впровадження кафедр історії української етнографії, географії та мистецтва; відкрити кілька українських вузів, заснувати Українську Академія наук, Академію мистецтв, національні бібліотеки, видавництво, часопис "Українська школа" тощо.

К. Стеценко, як автор проекту реорганізації системи музичної освіти в Україні, обстоював засади удержавлення музичних шкіл і консерваторій, надання музичній освіті не лише масовості і доступності, але й належного професійного рівня. Вже в перші роки Радянської влади державою націоналізуються консерваторії, бібліотеки, концертні організації, фабрики музичних інструментів тощо. Нажаль, в подальшому, далеко не всі задуми композитора вдалося втілити в життя, та все ж перші кроки у цьому напрямку були зроблені.

Разом із К. Стеценком питаннями реформації музичної культури активно займалися також Я. Степовий, О. Кошиць, М. Леонтович, Б. Яворський, які розробляють нові законопроекти, зокрема стосовно заснування Диригентського інституту, Першого українського національного хору, Української республіканської капели, Української опери, Народної консерваторії, кобзарської школи, факультетів музикології в університетах, створення і утримання концертних колективів, музичних бібліотек, видавництв, товариств тощо [17].

Процес самопізнання і самоутвердження нації тривав майже до кінці 20-х років і торкнувся усіх сфер культурної діяльності, зокрема і музичної освіти. Вершинним у її розвитку стала організація Музичного товариства імені М. Леонтовича, що на певному етапі згуртувало митців, зорієнтованих на розвиток національної культури. Серед досягнень новоствореної організації назвемо розробку навчальних курсів історії української музики, що базувалися на праці М. Грінченка "Історія української музики", виданої за сприянням Музичного товариства.

На початку 1918 року типовою формою освіти стають різноманітні курси. Так у Києві діють курси хорового співу, де пріоритетними предметами були сольфеджіо і постановка голосу (керівник І. Да- видовський), режисерсько-інструкторські курси, на яких, поряд із історією українського, європейського театрів, естетикою, К. Квітка викладав історію української музики. З метою поширення кобзарського співу в Україні готувалося відкриття школи кобзарів.

27 квітня 1919 року у Харкові на Першому Всеукраїнському з’їзді профспілок оркестрантів головним було питання перебудови музичної освіти. Відділ художньої освіти Головпрофосу визначив структуру навчальних закладів, розробив програми й учбові плани Музичного інституту й технікуму. Проте проведення реформи музичної освіти було здійснено Наркомосом України тільки у 1923-1925 рр. За ідеєю К.Стеценка інфраструктура музичної освіти мала поділятися на музично-технічні заклади (музичні школи) та музично-академічні (консерваторії та музичні факультети при університетах). Було визнано доцільним утворити три ланки музичної освіти: профшкола, технікум й інститут, що мали відповідати програмам початкового, середнього та вищого закладів [11].

У 1919-1921 роках більшість шкіл не функціонували, діти і підлітки віком 12-16 років залишалися неписьменними. В цей період українські навчальні заклади перетворюються на радянські трудові школи, а керівництво ними переходить до педагогічних рад. Створюються відділи народної освіти при губернському та повітових ревкомах. Так у Вінниці, постановою від 30 червня 1920 року, обов’язки завідуючої Губвідділом Народної Освіти виконувала Тарнопольська, а її заступником і завідуючим Повітовим відділом було призначено Молдавського [8].

У травні 1921 року вийшов декрет про ліквідацію неписьменності, а у 1924 році у Вінниці створюється Товариство сприяння ліквідації неписьменності. На той час у місті існувало 20 шкіл, де навчалося близько 700 неписьменних дітей різних національностей, заняття проводилися різними мовами - українською, російською, польською, єврейською (14). На 1 грудня 1921 року в Подільській губернії нараховувалося 2.365 трудових загальноосвітніх шкіл, в яких навчалося 153 тис. учнів, що становило 25 % всіх дітей які тут проживали [13]. За документами 1924 року в регіоні було 1.830 українських, 88 єврейських, 85 польських і 13 змішаних шкіл [5]. Статистика 1925 року засвідчує наявність 1.979 трудових шкіл та 58 профшкіл. Серед установ професійної освіти у Вінниці діяли також механічна та будівельна профшколи, фармацевтичний і музичний технікуми, музична профшкола та художня школа, акушерські курси, курси лікарського персоналу, школа будівельних десятників, поліграфічні та електротехнічні курси й інші заклади [14].

У липні-серпні 1923 року були прийняті перші документи української радянської влади щодо українізації освіти та культури: декрети Раднаркому "Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ" та "Про заходи рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови". Українська мова запроваджується в початкових школах усіх губерній. До процесу українізації приєдналися діячі науки та культури. Його центром став наркомат освіти, який очолив О. Шумський, а після його усунення, від 1927 року - М. Скрипник [10].

На Поділлі перші кроки українізації були зроблені влітку 1923 року. Згідно з постановою про розвиток української мови, планувалося створити відповідні курси, перевести всю документацію на українську мову та поширювати знання з історії України та української культури. Майже у всіх сільських культурних установах була впроваджена українська мова.

Українізація шкільних закладів Поділля відбувалася поступово, бракувало навчальної літератури українською мовою і грамотних вчителів, які володіли літературною мовою. У Вінниці організовуються курси української мови для безробітних при біржі праці, у військових частинах, для працівників обслуговуючого апарату населення тощо.

У 1922 році у Вінниці та Кам’янці-Подільському створюються філії музичного товариства ім. М. Леонтовича, що пропагували українську музику, народні пісні, організовували концерти тощо. Перебіг подій процесу українізації висвітлювався на сторінках місцевої преси, зокрема газет "Червоний край" та "Червоний кордон".

Згідно з рішенням пленуму губкому від 28 липня 1924 року українізація повинна була завершитися до 7 листопада того ж року, однак цей термін неодноразово продовжували. У 1928 році при Наркоматі освіти УСРР відкривають Центральні державні курси українознавства, а від 1927 року почали діяти Центральні заочні курси українознавства, що передбачали вивчення, окрім мови, історії, економічної географії, культури України [6].

Наприкінці 20-х років у внутрішній політиці СРСР відбулися значні зміни. У боротьбі за владу Сталін утверджує одноосібну диктатуру партії. Централізація і відродження імперської політики повністю відкидають вже здійсненні напрацювання в галузі національних культур, повертаючись до русифікації. В Україні розпочалися жорстокі репресії. Знаком кінця політики українізації стало усунення з посади наркома освіти М. Скрипника і його самогубство в липні 1933 року. У тотальному прославленні радянської влади нівелювалися національні традиції і вже здобуті творчі досягнення, занепадають українська мова і культура в цілому. Кульмінаційним в розгромі українського культурного життя стало жорстоке знищення української еліти - мистецької і наукової інтелігенції. Як і в усій Україні, національно-культурне піднесення у Вінниччині надовго гальмується. На зміну йому наступають зловісні роки, що увійшли до історії України як "розстріляне відродження".

Вінниця: Історичний нарис/ За ред. Птущенко В.О. - Вінниця, 1964. - С. 78-79.

Винниченко В. Відродження нації / В. Винниченко. - К.,1990.- Ч. ІІІ. - С. 192-193.

Вінниця: Історичний нарис / Гол. ред. проф. Подолинний А. М. - Вінниця, 2007. - С. 89-94.

Горбенко С. С. Історія гуманістичної музичної освіти дітей шкільного віку / С. С. Горбенко // - Кам’янець-Подільський, 2007.

Григорчук П. С. Деякі аспекти культурно-національного процесу на Поділлі на початку 20-х рр. ХХ ст. / П. С. Григорчук // Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету ім. М. Коцюбинського. Вип. ѴІ. Серія: Історія: Збірник наук. праць / За заг. ред. проф. П. С. Григорчука. - Вінниця, 2003.

Григорчук П. С., Кузьмінець Н. П. Національно-культурне будівництво на Поділлі в 20-і рр. ХХ ст. / П. С. Григорчук, Н. П. Кузьмінець // Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету ім. М. Коцюбинського. Вип. ХІ. Серія: Історія: Збірник наук. праць / За заг. ред. проф. П. С. Григорчука. - Вінниця, 2006. - С. 211-215.

ДАВО. - Ф. Р. - 1196. - Оп. 1. - Спр. 29. - Арк. 23-24.

ДАВО. - Ф.Р. - 2625. - Оп. 2. - Спр. 115. - Арк. 7, 26.

Історія міст і сіл Української РСР. У 26 т. Вінницька область / Гол. ред. колегії Олійник А. Ф. - К., 1972.

Історія України. Від давнини до сучасності. - Видання 4-те. - Львів, 2003. - С.272-274.

Історія української музики. У 6 т. / Ред. кол. Л. О. Пархоменко, О. У. Литвинова, Б. М. Фільц. - К, 1992. - Т. 4. - С. 486-489.

Касьянов Г. Українська інтелігенція 20-30-х років: соціальний портрет та історична доля / Г. Касьянов. - К., 1992. - С. 72.

Кузьмінець Н. П. Діяльність місцевих органів влади на Поділлі (1920-1925 рр.) / Н. П. Кузьмінець // Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету ім. М. Коцюбинського. Вип. ѴІ. Серія: Історія: Збірник наук. праць / За заг. ред. проф. П. С. Григорчука. - Вінниця, 2003.

Непийвода В.А. Про мистецько-культурне життя Вінниці на рубежі 1920-1930-х рр. / В. А. Непийвода // Вінниччина: Минуле та сьогодення. Краєзнавчі дослідження: Матеріали ХХІ Вінницької наукової історико- краєзнавчої конференції, 25-26 жовтня 2007 року. - Вінниця, 2007.

Ржевська М. На зламі часів / М. Ржевська. - К., 2005.

Сочинська М. Народні університети Поділля в 1917-1920 рр. / М. Сочинська // Тези доповідей і повідомлення вісімнадцятої Вінницької обласної історико-краєзнавчої конференції 3 лютого 1998 року. - Вінниця, 1998. - С.   56-57.

Стеценко К. Українська пісня в народній школі / К. Стеценко. - Вінниця, 1917.

Сімонов Л. Дай, Боже, пам’яті нащадкам. (історико-документальний нарис) / Л. Сімонов. - Вінниця, 1995.

Шамаєва К. Музикант-просвітитель з Поділля / К.Шамаєва // Український музичний архів: Документи і матеріали з історії української музичної культури. - Вип. 1. - К.,1995.