Науковий вісник України | Наукові статті та публікації

Євгенія Валеріївна Миропольська
кандидат філософських наук, старший викладач Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І.К. Карпенка-Карого

У статті розкрито методику викладання теми "Культура Стародавнього Риму і Візантії" у процесі вивчення суспільних наук студентами ВНЗ мистецького профілю на основі екземплярист- ського методу.

Ключові слова: Римська Імперія, Візантія, постаті і символи історичної доби.

The article exposes the methods of teaching the topic at the process of learning social subjects by students of Higher Schools of Arts on the base of example method.

Keywords: Roman Empire, Bysantine, persons and symbols of historic epoch.

Проблема гармонізації національних інтересів України з сучасними тенденціями глобалізації суспільного розвитку світу є однією з найактуальніших. Входження України в світовий освітній простір зумовлює забезпечення переходу до нового типу гуманістично-інноваційної освіти, побудованої на оптимальних підходах, педагогічних технологіях і пошуках зростання інтересу студентської молоді до фахової вправності як у вузькому, так і в широкому аспектах (володіння азами майбутньої професії і водночас виховання та становлення інтелігентної людини - розумної, з вираженою духовною сутністю). Мета такої освіти - підготовка не тільки високоякісного професіонала, а й особистості, здатної орієнтуватися в житті загальнолюдськими цінностями і культурними смислами. Тому вважаємо, що в процесі вивчення таких навчальних дисциплін, як "Естетика", "Культурологія", "Філософія" необхідно звертатися до постатей, подій, творів, які репрезентують базові цінності національної і світової культури. Це розвина здатність студентів синтезувати в собі культурне багатство та різноманіття всього людства, їхню спроможність наповнити своє сприйняття світу "різними смислами істини, краси, добра" [2, 299].

Враховуючи досить велику частку, що покладається рамками Болонського процесу на самостійне вивчення матеріалу, передбачаємо, що цей матеріал має бути передусім цікавим, таким, що запам’ятовується і, звичайно, таким, що має відношення до спеціалізації майбутніх митців.

Пропонуємо методику подання теми "Культура Стародавнього Риму і Візантії" в курсі "Культурологія", яку можна використати і в курсі "Філософія" в контексті питань з латинської патристики і творчості Святого Августина і "Естетики" щодо проблеми становлення естетичної думки. Методика ґрунтується на презентації символів цієї історичної доби - "Вольтера" класичної давнини - Лукіана; видатного мислителя пізньої античності, "отця церкви" Аврелія Августина; мистецтва Візантії, тобто на екземпляристському методі, позначеному певною белетризацією навчального предмета.

Історична доба Римського панування І-ѴІ ст. н.е. (І.Голеніщев-Кутузов називає другу частину цього періоду занепадом Римської Імперії і зародженням Середньовіччя, Б.Рассел - періодом католицької філософії з її великим століттям Святого Августина і подальшими періодами "темних" сторіч до 1000 р.) - це ліквідація язичництва, розповсюдження християнства із центром католицької церкви в Римі, вже на той час міста величних будівель, храмів і пам’ятників, виникнення монашества (спочатку у Палестині, Сирії, Єгипті, потім туди потягнулися прочани з Італії, Галії, Іспанії, багато з яких стали засновниками монашества на Заході).

До ІІ ст. н.е. Римська імперія - рабовласницька держава античності, яка займала територію Італії, сучасної Англії, Франції, Бельгії і Нідерландів, Люксембургу і Швейцарії, Греції, Ірану, частково Іраку, Грузії і Вірменії, Азербайджану, Сирії, Єгипту, Лівану, Ізраїлю, Північної Африки. З ІІ ст. н.е. територія Римської Імперії починає скорочуватися. А в IV ст. розподіляється на дві частини: Західну Римську і Східну Римську Імперії (Візантійську); остання проіснувала до 1543 р., коли була завойована турками і столиця Візантії - Константинополь - перейменована в Істанбул, нині Стамбул. До її складу ввійшли Греція, Центральні і Східні Балкани, Мала Азія, Сирія, Палестина, Єгипет - країни, які у 395 р. відокремилися від Риму.

Видатним внеском у мистецтво доби римського панування стала латинська література, яка відчула вплив грецької літератури. Саме римська література започаткувала літературні жанри, форми і сюжети, розвинула мистецтво красномовства (Ціцерон) і поезію (Вергілій, Горацій).

Одним з видатних мандрівників Римською Імперією був грецький сатирик Лукіан (120-180 рр.), творчість якого значно вплинула на світову літературу, особливо в епоху Відродження і Просвітництва. У нього вчилися Еразм Роттердамський, Франсуа Рабле, Вільям Шекспір, Джонатан Свіфт, Вольтер. Родом Лукіан був із Самосати (Північна Сирія), його батько - дрібний ремісник. Через це місто проходило багато подорожніх різних національностей та бродячих священнослужителів. Характерною рисою епохи Лукіана був релігійний синкретизм: розширення канонічного пантеону греко-римських небожителів за рахунок східних божеств. З раннього дитинства Лукіана оточувала багатомовність - арамейська мова арійців; грецька, якою розмовляли освічені громадяни; латина римських легіонерів. Хлопчик чув розповіді про різні країни, чудеса і нові вірування. У школі йшло вивчення напам’ять поем Гомера, на уроках красномовства учні навчалися на прикладах "спірних положень", певних схем, таких, як "спадщина", або "обвинувач проти заклинателя" тощо. Ці пізнання Лукіан пробував примінити в житті, спочатку в Іонії, потім у Римі (латинську мову він знав добре) і Греції, де виголошував свої промови у присутності вишуканих товариств.

Час розквіту його творчості - перебування в Афінах (середина ІІ ст.): сценки, сатира на сучасні явища, діалоги. Одним з перших досвідів стало написання "Прометея", що відкрив "серію антирелігійних творів Лукіана" [4, 20]. Українські вчені В.Пащенко і Н.Пащенко вважають, що ідейне спрямування його творів досить влучно визначили вчені, назвавши його "богохульником і злостивцем" [6, 466]. Далі пішли "Розмови богів", "Діалоги гетер" та багато інших творів. Поступово він полишає риторику і зосереджується на написанні сатиричних діалогів. Помер Лукіан в Олександрії: відомо, що Єгипет став його останнім місцем державної служби.

Творчість Лукіана цінна не тільки своєю сатирою, а й тим, що є безпосереднім джерелом пізнання смислу життя. Так, у сцені "Розмови у царстві мертвих" автор викриває владу золота і проголошує цінність життя:

Діоген. А багатіям, милий мій Полідевк, передай від мене ось що: нащо ви, дурні, стережете ваше золото? Нащо страчуєте самих себе, підраховуючи проценти, збираючи талант за талантом, коли вам скоро прийдеться відправитися туди, взяв тільки один обол?

Полідевк. І це буде сказано [4, 581].

У сценці Лукіана "Харон чи Спостерігач" перевізник у царство Аіда Харон каже: "Захотілося, Гермесе, поглянути, що таке життя, що роблять протягом життя люди і чого такого вони позбавлені, що всі, спускаючись до нас, гірко плачуть; адже ще ніхто з людей не переправлявся на той бік без сліз. Ось я і випросив собі у Аіда дозволу, покинути на один день свою барку, вийшовши у світ." [4, 561].

Про подібний прийом "розмов у царстві мертвих" згадають у ХІХ-ХХІ ст. і побудують на ньому оповідання (напр., "Бобок" Ф.Достоєвського), п’єси ("Наше містечко" Т.Уайлдера, "Синій птах" М.Метерлінка), ігрові фільми ("Куди приводять мрії", "Якщо" США, "Я повернусь" Росія).

Є у Лукіана сценки, присвячені значущості культури мови як показнику освіченості людини:

"Лікін, розмовляючи із співрозмовником, наводить приклади бесід Сократа: "... на запитання однієї людини "де зараз ти будеш завтра?" він сказав: "Та хто ж тобі відповість зараз про завтра? Інший, показуючи подарунок, тільки що отриманий від батька, заявив: "Це мені дісталося від батька" - "Що ти кажеш, - замітив Сократ, - так, значить, помер твій батько?" Іншого разу хтось назвав громадянина одного із Сократом міста своїм "одноплемінником". - "А я і не знав, що ти з варварів", - з насмішкою сказав Сократ" ("Лжевчений або Про помилки в мові" [5, 42]).

У діалозі "Про танець" Лікін, розмовляючи з Кратоном, який не сприймає мистецтво загалом, і танцювальне зокрема, переконує його у великій ролі танцю, який привносить всегармонійне благо, злагоду і мир в душі глядачів. Він підкреслює, що танець - мистецтво не з легких, його мета - показати людський характер. Так само, як живопис і скульптура, танець вражає стрункою співрозмірністю. Танцівнику потрібно багато знати і багато вміти, прагнучи найбільшої ясності аби все, що ним зображено, було зрозумілим, не потребуючи аніякого тлумача" [5, 69]. Маючи одне тіло, танцюрист має багато душ. Танець робить людину мудрішою, просвітленішою, тому танцюрист має виконувати танець "бездоганно, досить завершено ... гостро за задумом, а головне, - по-людськи за почуттям, що виражає" [5, 77].

Після такого панегірику мистецтву танця Кратон погодився: "Так, Лікін. Я вже підкорився тобі. І очі, і віра мої в усю шир розчинені. Не забудь, приятелю: коли підеш до театру, займи і мені місце біля тебе, аби ти не один повертався додому умнішим за нас" [5, 80].

Написані живою мовою сатиричні діалоги Лукіана засуджували лицемірну пустопорожність і водночас підносили справжні почуття.

У ІІІ-IV ст. літературна творчість приходить у занепад: знання грецької мови у західній частині Римської імперії згасає і головне місце займає християнська література, що наприкінці ІІ століття перейшла на латину.

За основу ідеології християнства була покладена концепція божественного творіння. Згідно з християнським вченням людина була замислена і створена Творцем як вершина і вінець видимого світу.

Аврелій Августин (354-430) належить як до періоду пізньої античності, так і Раннього Середньовіччя, "він був людиною і мислителем одного з найскладніших в історії культури перехідних періодів" [3, 3].

Переживши період "метанойї" (з одного боку, гаряче відчуття радості життя і мирських пристрастей, а з іншого, - вища напруга глибини самоаналізу), що перетворила його на проповідника християнського світу, в період пошуку істини та авторитету мислитель побачив, як багато людей ідуть за словами інших, не замислюючись над ними, приймають на віру часто сумнівні постулати. Це змусило Августина замислитися: "Що ж таке людина, будь-яка людина, оскільки вона людина? [1, 47]. І далі: "Отже, я люблю в людині те, чим сам гидую, хоч я також людина? Що ж це за глибінь - людина? ...легше порахувати волосся, ніж почування людини та хвилювання її серця" [1, 60]. Тоді з’являється в Августина аргумент "Sifallor, sum" (Якщо я помиляюсь, я існую", що випередить знамените картезіанське "Cogito, ergo sum" (Я мислю, а отже, існую).

Прагнення людини зрозуміти "істинну" сутність речей і явищ, з одного боку, і неможливість її вхопити, з іншого, бентежила мислителя: його розум був зайнятий розмислами над усіма матеріальними фікціями, "гомін яких гудів у вухах мого серця" [1, 63]. Серед них - проблема внутрішнього світу людини (не можна грішити, гріх має завжди наслідки для людини, навіть фізичні (хвороби, страждання) і розгадка Часу.

На противагу античному натуралізму Августин вважав, що душу має тільки людина. Душа існує в часі. Людина, на його думку, схильна ділити час на минулий, теперішній і майбутній. Однак минуле - це те, чого вже нема, а майбутнє - те, чого ще нема. І серед цього тривожного руху ми шукаємо і не знаходимо теперішнього. Найхарактерніша риса теперішнього - стрімкість його течії: людина не встигає озирнутися, як вона вже примушена згадувати про минуле, якщо вона в цей момент не покладає надії на майбутнє. Якщо б теперішнє було завжди і не пропадало у минулому, воно було б уже не часом, а вічністю. Тому у власному розумінні треба вести мову про такі три часи: теперішнє минувшини, теперішнє теперішності, теперішнє майбутності.

Теперішнє минувшини - це пам’ять; теперішнє теперішності - це пряме бачення речей, теперішнє майбутності - це сподівання [1, 47].

Час, хоча і пов’язаний з рухом, не співпадає з ним. Скоріше за все, він належить душі й розуму через те, що структурно пов’язаний з пам’яттю, інтуїцією та очікуванням. Як витрачається майбутнє, якого ще нема, або минуле, якого вже нема, якщо не через душу, яка і є причиною того, що ці три стани існують? Адже саме душа сподівається, має наміри, пригадує: "То хіба хтось заперечив би те, що теперішність не має протяжності й що вона ніщо, а тільки летючість? Але те, що триває, - це увага, що через неї поспішає в небуття те, що туди перейде. Отже, прийдешність недовга, бо ж вона не існує; довга прийдешність - це сподівання прийдешності, що розуміє її як довгу; минувшина довга не тому, що вже існує. Довга минувшина - це спомин минулого, який уявляє її собі довгою [1, 234]. І Августин стверджується у думці: якщо час - умовний і існує тільки в нашій душі, то скоріше душа існує у вічності. Значить душа дорівнює вічності, тому що душа - вічна. Людина має не виходити із себе, істина не в швидкоминучих речах, а в предметах безсмертних. А оскільки істина перебуває в душі, то істина - вічна, отже душа дорівнює істині. Поглядом душі є розум, він також тотожній душі і душа прекрасна, завдячуючи розуму.

Майбутнім режисерам і акторам буде цікаво провести паралель цих думок Августина з їх інтерпретацією драматургією абсурду. Так, у знаменитій п’єсі С.Беккета "В очікуванні Годо" час відсутній. Другий акт майже повністю повторює перший, а обидві дії ведуть до аналогічного результату (герої, стомлені чеканням і бездіяльністю, хочуть піти, але не рухаються з місця):

Поццо (з несподіваною люттю). Скільки можна отруювати мені життя вашими розпитами про час? Це врешті-решт, безглуздо. З яких пір! Коли! В один чудовий день - це вас влаштує? - в один чудовий день, такий же, як і всі ... одного звичайного дня я став зовсім німий, я сліпим став також колись, одного звичайного дня, і народилися ми колись, помремо теж колись, того самого дня, тієї самої миті, певне вам цього не досить?" [8, 404-405].

Драматургія абсурду інтерпретувала "часові" нотатки Аврелія Августина і комічно, як у Е.Іонеско в "Голомозій співачці":

"Англійський настінний годинник б’є по-англійськи сімнадцять разів.

Пані Сміт. О, дев’ята година..."

Упродовж п’єси йдуть ремарки: "Годинник б’є сім разів., три рази, п’ять разів., і двадцять три рази і т.п. Але його ніхто не чує. Тоді "годинник" дуже голосно б’є один раз. Цей удар настільки приголомшливий, що глядачі здригаються. Подружжя Мартен нічого не чують". І через ремарку: "Годинник б’є ще багато разів" [7, 22-52].

Остання домінанта змістовного навантаження викладу даної теми - художня культура Візантії, розквіт якої починається у IV столітті. Офіційне візантійське мистецтво - церковне. Тому до видатних пам’яток візантійського мистецтва належать "візантійські" форми: превалювання кольору і світла, акцент на декоративних елементах, купольна базиліка. Мозаїка, блиск золотого тла, кольористість - це все Собор Святої Софії у Константинополі. До видатних подібних будівель відносять і монастир на горі Афон, де також використана хрестоподібна куполоподібна базиліка: центральна будівля з головним куполом і декількома меншими за розміром куполами і боковими приміщеннями, що примикають до головної будівлі.

Уже в VI ст. одержує розвиток особливий релігійний інститут - монашество зі своєю естетикою аскетизму: молитва як основний духовний зміст віруючого, некористолюбство, непорочність. З Візантії прийшло й юродство. "Тільки аскет, який досягнув висот духовної досконалості, міг свідомо взяти на себе такий подвиг" [3, 116].

У монастирях були майстерні живописців, тут переписувались рукописи релігійного змісту, зі стін монастирів виходили християнські мислителі, проповідники, церковні півчі, які розповсюджували монастирську ідеологію по всім куточкам Імперії й суміжних країн.

Саме з Візантії прийшли в Київ скоморохи (візантійське слово "скомарх" означає майстер смі- хотворності). Вони були людьми перехожими, постійно блукали з місця на місце, в силу чого простий люд сприймав їх як людей досвідчених, які багато бачили і знали. Скоморохи часто були і лялькарями, їхні покази незмінно супроводжувалися успіхом. У південній вежі Софійського собору в Києві є фреска "Музиканти і скоморохи". Скоморохи безпосередньо спілкувалися з глядачами, утягуючи їх у свою гру. Цей "захожий елемент" (І.Франко) дав зародки українському поетичному і музично-драматичному дійству.

Раннєвізантійський живопис активно використовував різночасові епізоди в одному зображенні. До VIII століття існувало багато зображень Христа (ікони, розписи, мозаїки). Саме навколо них і розгорнулася іконоборчеська полеміка: невидимого Бога зображувати неможливо, але можна зобразити Бога, який реально прийняв людську плоть. І християнські живописці починають писати основні події земного життя Ісуса Христа: народження, хрещення в Йордані, смерть. Іоанн Дамаскін виводить цілу низку функцій зображення: дидактико-інформативна (зображення адекватно відбиває зміст тексту); коммеморативна (нагадування про зображені події); декоративна; анагогічна (споглядальна); піднесена; благодатна; харизматична (та, що кличе до наслідування); уклінна (зображенню поклоняються).

У період зрілості Візантії (ІХ-ХІІ ст.) художньо-естетична функція ікони набула рис, що називаємо "візантійським стилем", і що розповсюдилось багатьма країнами православного регіону, включаючи Давню Русь. Античний культ героя замінюється культом Ісуса Христа, який у своїй жертовній силі зі злом переміг величчю духа. Ісус Христос, Богоматір зображаються у фронтальному положенні, фігури навколо них - у вільніших позах; у профіль - негативні персонажі (Іуда, сатана), тварини, другорядні персонажі. Композиції - максимально статичні. В.Бичков подає символіку іконографічних інваріантів: жіноча фігура з розпростертими руками - символ материнського захисту (згадайте Оранту в Софії Київській); розп’ята фігура на хресті - символ людських страждань; фігура в німбі - знак святості й одухотворення; крилата фігура ангела - духовна чистота; ледь уклінена фігура з похилою головою і рукою, що підпирає щоку, - скорбота, сум; фронтальне зображення з поглядом на (чи за) глядача - духовне самозаглиблення.

Ці пластичні символи обов’язково підкріплювалися символікою кольорів: пурпуровий - колір божественної гідності; червоний - знак істини; білий - символ божественного світла; чорний - кінець, смерть; зелений - колір землі; синій і голубий - символи трансцендентного світу.

В.Бичков підкреслює, що особливе значення мала система світла: золоті тони використовували як тло, а також для зображень німбів і особливо висвітлення ликів, які ніби випромінювали світло, що створювало "багату світло-кольорову симфонію" [3, 267].

Зупиняючись на основних аспектах естетики Візантії, не можна не сказати і про звичайних громадян Візантійської імперії, в одязі яких було також відчуття належності людини до сакрального світу [9, 116]: надмірне використання випромінюючого сяйва коштовного каміння, золототканих матеріалів (парча) - магія золота сприймалася як знак Божої благодаті.

Подібний екземпляристський виклад матеріалу допоможе студентам театральних ВНЗ осягнути становлення естетики і наблизитися до розуміння мистецтва цієї історичної доби, яке певною мірою відобразило думки давніх греків і римлян про невмирущі людські цінності, правила спілкування людей і моральні взаємини між ними.

Використані джерела

Августин Святий. Сповідь /Августин Святий. - К. : Основи, 1999. - 319 с.

Библер В.С. От наукоучений - к логике культуры: Два философских введения в ХХІ век / Библер В.С. - М. : Политиздат, 1991. - 413 с.

Бычков В.В. Эстетика Аврелия Августина / Бычков В.С. - М. : Искусство, 1984. - 264 с.

Лукиан. Собр. соч.: в 2 т. / Лукиан; [пер. под ред. с комм. Б. Л. Богаевского]. - М. - Л. : ACADEMIA, 1935. - Т.1. - 738 с.

Лукиан. Собр. соч.: в 2 т. / Лукиан; [пер. под ред. с комм. Б.Л.Богаевского]. - М.-Л. : ACADEMIA, 1935. - Т.2. - 792 с.

Пащенко В.І. Антична література: підруч. [для студ. вищ. навч. закл.] / В.І.Пащенко, Н.І.Пащенко. - К. : Либідь, 2001. - 718 с.

Театр парадокса / [сост. И.Дюшен]. - М. : Искусство, 1991. - 300 с.

Французька п’єса Хх століття: театральний авангард : антологія / [упорядкув. В.О.Шевчук]. - К. : Основи, 1993. - 511 с.

Шевнюк О.П. Історія костюма: [навч. посіб.] / О.П.Шевнюк. - К. : Знання, 2008. - 376 с. Вікторія