Науковий вісник України | Наукові статті та публікації

Поліна Евальдівна Герчанівська
кандидат філософських наук, доцент, докторантка
Харківської державноїакадемії культури

У статті осмислюється феномен соборності в українській духовній традиції і визначаються форми його практичних проявів у народному житті. Автор наголошує на розумінні соборних концепцій, адекватних сучасній проблематиці.

Ключові слова: українське народне православ’я, соборність, колективність, колективізм.

The article is dedicated to the discussion of the problem concerning the phenomenon of sobornost’ in the Ukrainian spiritual tradition and the forms of its practical manifestations in the folk life. The author emphasizes the sense of unified concept of the concepts of adequate modern problems.

Keywords: the Ukrainian folk orthodoxy, sobornost’, collectivity, collectivism.

Проблема розроблення стратегії відродження і розвитку сучасної культури з особливою гострістю актуалізувала необхідність звернення до вітчизняних духовних традицій, зокрема до релігійно- філософських концепцій, які історично впливали на ідеологію українського православ’я. В нашому секуляризованому столітті релігійні істини, які були очевидними для предків, виявилися забутими, викривленими, що значно перешкоджає їх сприйняттю. Ключове місце в православно-релігійній філософії займає вчення про соборність (О. Хомяков, В. Соловьйов, Є. Трубецькой, С. Трубецькой, В. Ерн,

С.        Булгаков, С. Франк, А. Лосєв, П. Флоренський, Н. Бердяєв та ін.), інтерес до його стрижневих принципів не згасає і сьогодні [2-4, 6, 7, 11]. Утім, у філософській літературі досі немає цілісного, розвернутого аналізу впливу принципів соборності на самосвідомість і життєдіяльність українського народу. Вирішення дослідницького завдання потребує, по-перше, теоретичного осмислення феномена соборності, його принципів, по-друге, визначення форм його практичних проявів у народному житті. Ці питання орієнтують не лише на виявлення певного культурного інваріанту, а й на сприйняття соборних концептів, адекватних сучасній проблематиці.

За енциклопедичним визначенням, "соборність, кафоличність (грец. katholikos - загальний) - одна з основних ознак християнської Церкви, що фіксує її саморозуміння як універсальної, цілісної" [1, 244]. Ідея соборності вперше була сформульована О. Хомяковим і стала основою його філософсько- богословської концепції [9], однак статусу найважливішого компонента вітчизняної духовної традиції надала їй православна церква. У вченні О. Хомякова соборність тлумачиться як принцип організації духовного життя Церкви в якості єдиного і цільного духовного організму на основі любові до Христа і божій праведності: "Церква зветься єдиною, святою, соборною (кафоличеською і вселенською) апостольською, тому що ... сутність її полягає в згоді і в єдності духа і життя всіх її членів, які визнають її у всій землі; тому, нарешті, що в писанні й ученні апостольському міститься вся повнота її віри, її сподіваній і її любові" [10, 43]. Свобода, любов, єдність й істина як сутності життя є важливими детермінантами соборності і визначають цілісність та цінність людського буття.

Прикметно, що, на думку О. Хомякова, лише православна церква, яка органічно поєднала у собі два, здавалося б, несумісні принципи - свободу і єдність, має статус соборного цілого, в ній індивід не втрачає, а навпаки набуває індивідуальну свободу. Католицизм і протестантизм, що зазнали ерозії раціоналізму античної спадщини, втратили ці ознаки: здоровий глузд в католицизмі віддав істину і єдність у владу авторитету папи, а в протестантизмі - в жертву суб’єктивної щирості.

Основоположним принципом соборності є єдність у множині, тобто органічне поєднання одиничного і загального (особистості і суспільства) у забезпеченні самостійності одиничного, особливого, що наочно відбиває духовний склад суспільства. Соборність передбачає прийняття членами спільності вищих людських цінностей при зберіганні неповторних рис кожної окремої особистості. Вона заперечує як індивідуалізм, що порушує людську солідарність, так і світський колективізм, що нівелює індивідуальність. Отже, не лише церковна, а й соціальна практика формує принципи соборності.

Розглянемо соціокультурний аспект поняття "соборність" крізь призму світогляду і релігійного життя українського народу. Протягом століть соборність була стрижнем народного буття, що значною мірою зумовлено особливостями його життєвого укладу (конвенціональними механізмами соціокуль- турної регуляції, критеріями колективності рішень, авторитетом групової моралі тощо).

Слід зазначити, що народ як спільність - це складний організм: з одного боку, в основі його суспільного буття лежить внутрішня єдність людей, що склалась історично і ґрунтується на спільній культурі, мові і самосвідомості; з іншого - єдність цього організму розпадається на множинність бага-  тьох "Я", і гармонії внутрішньої єдності протистоїть протидія між "Я" і "Інший". Така подвійність детермінована людською природою, що проявляється у протиріччі між одиничним і загальним. Індивід, з одного боку, усвідомлює себе частиною цілісної спільності (народу), його життєдіяльність підпорядковується колективному цілепокладанню, правилам і нормам суспільства, що обмежують його свободу. З іншого боку, кожна людина інтуїтивно вважає себе особистістю з іманентним світом, відокремленою від "Інших", вона діє під впливом власної волі, що так чи інакше детермінована інтересами і потребами людини.

Соборні принципи ґрунтуються на поєднані особистісних і суспільних цілей і узгодженому удосконаленні як всього суспільства, так і кожного його члена. Соборність спрямована не на придушення особистості, а, навпаки, на людську єдність за зберігання самостійності і самоцінності кожного їндивіда. Як відзначає О. Пестрецов, "соборність - злиття індивідуального і соціального. Це загальне, що містить у собі багатство особливого й одиничного" [4, 177].

Отже, філософія соборності спрямована на подолання соціальних протиріч між індивідуальним і суспільним, і як наслідок - між свободою і об’єктивною необхідністю. В релігійному полі абсолютна свобода, тобто свобода без будь-якої детермінації, приписується церквою лише Богові, свобода людини має ситуативний й історично обумовлений характер. Це провокує розлад між свободою людини як усвідомленою необхідністю і безмежною свободою всемогутнього Бога, що декларується релігією. В народній свідомості ця суперечливість долається завдяки розумінню свобідного вибору як можливості здійснювати добрі вчинки, угодні Богу, які однак обмежені конкретними умовами людського буття.

В ракурсі соборної концепції свобода народу постає як властивість активної діяльності людей, що ґрунтується на усвідомленні об’єктивних природних і суспільних закономірностей. Вона обмежена традиціями, нормами і правилами колективного буття, цінностями, що були вироблені протягом історії спільністю, релігійними догматами і канонами та ін. І, нарешті, вона обмежена необхідністю усвідомлення свободи Іншого, що визначає зміст взаємодії і співіснування людей у релігійній спільності.

Отже, свобода народу - це усвідомлення можливісних меж людської поведінки, які залежать від конкретної ситуації людського існування і в цьому плані є усвідомленням необхідності. В різні періоди історії відношення народу до свободи і необхідності було нерівнозначним - від фатального підпорядкування людини необхідності, об’єктивним обставинам до намагання вийти за межі можливого, добитися реалізації своїх цілій (індивідуальних і суспільних).

Соборність утворює зміст буття народу. Його життєдіяльність неможлива без внутрішньої органічної людської єдності, що передбачає взаєморозуміння між членами спільності, інтуїтивне внутрішнє сприйняття "Іншого". Вимога бачити в "Іншому" свого ближнього є не лише абстрактною моральною нормою народного життя, а необхідною основою комунікації, що знімає напругу в людських взаємовідносинах.

Однак не слід підміняти соборність, як внутрішній зв’язок між людьми, абстрактним поняттям ідеальної всеосяжної любові до всього людства. Соборність має конкретний характер, індивід ідентифікує себе лише з даним народом, даною вірою і церквою. Неможна любити абстрактну людину (а лише конкретну), також неможна любити людство взагалі як однорідну масу.

За С. Франком, "ця внутрішня, органічна єдність, яку ми називаємо "соборністю" і яка лежить в основі будь-якого людського спілкування, будь-якого суспільного поєднання людей, може мати різні форми або сторони, в яких вона діє як внутрішнє об’єднувальне начало" [8, 58]. Однією з таких форм є релігійне життя народу, що являє собою спосіб буття цілісного організму Церква-народ і ґрунтується, за визначенням Е. Шапошникова, на "безумовних положеннях, що не залежать від зовнішніх структур і спираються на народну віру" [11, 24].

Підкреслимо, що соборність українського народу завжди мала релігійний підтекст, відбиваючи раціональні й ірраціональні боки його колективної свідомості. Віруюча людина живе не в замкненому іманентному світі, а в духовному зв’язку з абсолютним началом, що створює основу вселенської соборності. Одночасно вона усвідомлює свою співпричетність до "Інших" (з якими його зв’язує спільна віра, доля, культура, життєдіяльність), а також свою особистість.

Тільки в усвідомленні єдності з абсолютним началом індивід відчуває духовну всеєдність. За суттю, соборні принципи витікають з Божих заповідей: "Люби Господа, Бога свого!" (як духовна основа життєдіяльності людини) і "Люби свого ближнього, як самого себе!" (Мр. 12, 30-31), бо він (Інший) є частина тебе самого. Тільки через ці заповіді стають зрозумілими такі поняття, як рівність людей перед Богом і неповторна цінність людської особистості, створеної за Божим образом і подібністю.

Соборна свідомість не може розглядатися як статичне утворення, вона містить у собі також нескінченне часове начало, що проявляється у зв’язку минулого, сучасного і майбутнього народу і є найважливішою властивістю соборності. У соборній пам’яті минуле не зникає, а продовжує жити у сьогоденні. Звичаї, що панують у народі й яким інстинктивно підпорядковуються члени спільності, закони, за якими вони живуть, весь устрій народного життя, навіть мова - все це створено не сьогодні, а пращурами. Пам’ять про історичне минуле у народній свідомості живе разом із спрямованістю у майбутнє. Це не випадкова риса духовного буття народу, а іманентний закон, що забезпечує його стійкість і життєздатність як спільності. Радикальні зміни, що ставлять за мету знищити у суспільстві все його минуле і побудувати життя наново з нічого, є нездійснимі і, як правило, закінчуються крахом.

У філософії соборності часова нескінченність знаходиться у нерозривному зв’язку і протидії з тимчасовістю життя людини, що детермінує розвиток суспільства. Носієм безперервного соборного начала є суспільство, навпаки, фермент новини, творча спрямованість до майбутнього закладені в індивідуальності. Все нове, що визначає суспільну мінливість, починається саме з особистісної ініціативи. А втім, ці протилежності взаємообумовлюють одна одну, забезпечуючи безперервний розвиток суспільства: нове будується на ґрунті народних традицій; інновації проникають в колективну свідомість, сприймаються і утверджуються в ній, впливаючи на процес варіювання і трансформації традицій.

Протиріччя між нескінченністю і тимчасовим виливається в антагонізм начал - індивідуального і соборного, традиційного й інноваційного. У народному житті через його конвенціональний характер перевага надається традиційному, соборному началу, однак принцип зберігання спрямований не на утримання старого як такого, а на забезпечення стійкості, консолідації суспільства, безперервності його розвитку. Встановлення гармонічної рівноваги, оптимального балансу між індивідуальним і соборним, традиційним й інноваційним завжди було важливим завданням як церкви, так і самої спільності.

Отже, концепція соборності в її православній традиції відкидає "трактовку особистості як пасивного об’єкта, діяльність якого детермінована виключно потойбічним впливом" [4, 179], підкреслюючи активність двох начал - надприродного і людського, з одного боку, і гармонічну єдність особистісних і суспільних інтересів, з іншого. Соборність завжди була детермінантом стабільності релігійної віри і життєдіяльності народу в усіх її сферах, а також у внутрішньому житті церкви.

Соборне начало виявляється у народному житті через давні традиції і звичаї. На думку богословів, релігійна практика, в якій відбився синтез віри і дійства, найбільш повно забезпечує реалізацію єдності як головного соборного принципу. Так, Є. Троїцький пише: "Саме церковне богослужіння, будь то літургія, всенощна, обідня, ведеться з гармонічною, соборною участю багатьох людей - духівництва, мирян, хору. Саме відвідування церкви благотворно впливає на людей, очищуючи їх від життєвих пристрастей, спонукуючи до любові, міру і злагоди" [7, 28]. Залучаючись до релігійних обрядів і, перш за все, до таїнств, людина розкриває для себе шлях до праведного життя і безсмертя через поєднання з іншими членами спільності. Церква неодноразово реформувала релігійну практику, але її внутрішній зміст, що ґрунтується на соборному началі, залишається інваріантним.

Протягом історії ступінь єдності українського народу то послаблювалась, то посилювалась - залежно від суспільних умов його життя, проте соборний принцип внутрішнього зв’язку між членами спільності залишався домінуючим. Однак не слід ідеалізувати цей феномен. З часом виявився парадокс принципу людського єднання - в його інверсії, тобто в переході від одного крайнього стану до іншого: від соборної єдності (згоди) суспільства до неприпустимості відносно до "Інших", що складає суттєву проблему сьогодення. А втім, філософія соборності затверджує інше - закономірну необхідність єднання людей на підставі моральності, любові до ближнього, ціннісної орієнтації на суспільно корисні, а не егоїстичні цілі. Саме у цьому розумінні соборні концепти можуть бути реалізовані при модернізації сучасного суспільства.

Розглянемо співвідношення між соборністю і колективністю в релігійному полі. Головними детермінантами колективності є спільні цілі, норми і цінності народу, що обумовлюють форми і способи об’єднання і взаємодії людей в їх цілеспрямованій релігійній активності у суспільстві. Феномен колективності, що має давню природу, обумовлений раціональними й ірраціональними сферами колективної свідомості і містить у собі субстрат інваріантності. У суспільстві з конвенціональним механізмом соціокультурної регуляції, яким є народ, принцип колективності є основою формування і функціонування стійкої соціальної спільності, він проявляється на всіх рівнях його життєдіяльності: в процесі творчості, споживання (зберігання) і ретрансляції результатів активної діяльності людей.

Феномен колективності являє собою цілісну систему, що містить широкий спектр взаємозв’язаних елементів (колективізм, соборність тощо), які складають певну ієрархію. Отже, колективність і соборність співвідносяться як загальне і одиничне й знаходяться у нерозривному зв’язку: одиничне (соборність) існує в загальному (колективності), а соборність відбиває риси колективності. В залежності від умов соціокультурного життя людей в різні історичні періоди превалюють ті чи інші її складові. В процесі розвитку суспільства, в наслідок еволюційних і революційних змін одні елементи здають свої домінуючи позиції іншим, однак не зникають, а відходять у маргінальний стан і завжди готові повернути втрачене.

Так, у радянські часи однією з домінуючих світоглядних парадигм суспільства був колективізм, як "принцип суспільного життя і діяльності людей, що виявляється у товариському співробітництві і взаємодопомозі, у свідомому підпорядкуванні особистісних інтересів суспільним" [5, 288]. Колективізм детермінує монополію суспільних інтересів, заради яких людина повинна, по суті, відмовитись від своєї індивідуальності.

З падінням комуністичного режиму, переходом до ринкової економіки колективізм поступається місцем індивідуалізму, що призвело до посилення ентропійних процесів в українському суспільстві. Підтвердженням тому є диференціація християнства, конфронтація окремих його гілок, зниження консолідації людей, а також деградація сім’ї, яка споконвіку вважалась первинною і основною формою спільності. Не випадково, що саме сьогодні в центрі уваги вітчизняної філософської і культурологічної думки стає так зване "родинне питання".

На практиці не існує оптимальної моделі людської поведінки, що поєднала б такі полярні форми, як колективізм і індивідуалізм. Переводячи цю проблему в галузь етики і релігії, філософи-богослови вважають, що принцип органічного поєднання загального і одиничного найяскравіше утілюється в концепції соборності, яка передбачає одностайну участь віруючих у житті світському і церковному, колективну творчість і колективне рятування.

Безумовно, соборність - це ідеальна модель, а втім, принцип соборності органічно ввійшов в систему мислення українського народу, він простежується протягом усіх етапів розвитку української народної релігійної культури і є важливою детермінантою самосвідомості українців. Сьогодні найбільш реально діючою формою в реалізації соборного абсолюту залишається єдність небесної і земної церкви. Однак соборна концепція може стати серйозним методологічним підґрунтям для розробки інших моделей, які були б здібні вирішувати основні протиріччя сучасного суспільного буття, зокрема між людиною і суспільством, між релігійними конфесіями.

Для розв’язання суспільних проблем необхідна якісна трансформація свідомості людини на основі ідеалів моральності і людської єдності. Концепція соборності, незважаючи на ідеалістичний характер з яскраво визначеними релігійним ракурсом, закладає мотиваційне ядро для розвитку особистості, причому особистості соціалізованої, яка подолала прагнення до задоволення виключно власних егоїстичних потреб. Це важливий момент, бо нівелювання сьогодні поняття "колективність", надзвичайна індивідуалізація суспільства є, на мою думку, головними чинниками кризи його духовних основ. Невипадково, в умовах соціокультурної ентропії суспільство починає звертатися до стрижневого принципу народної культури - соборності, як прояву суто національної свідомості, шукаючи панацею проти руйнування ціннісно-орієнтаційної системи координат суспільства.

Використані джерела

Большая энциклопедия: В 62 томах / [гл. ред. С.А. Кондратов]. - М.: ТЕРРА, 2006 - 2008. - Т. 46. - 2006. - 592 с.

Киреев В. К. Диалектика соборности / В. К. Киреев // Вестник Воронежского государственного университета. - 2008. - № 3. - С. 245-249.

Назаров М. Онтологические основы соборности / Михаил Назаров // Феномен української культури: зб. наук. праць / [відп. ред. В. Шинкарук, С. Бистрицький]. - К.: Фенікс, 1996. - С. 89-94.

Пестрецов А.Ф. Соборность - константа русского национального самосознания / А.Ф. Пестрецов // Вестник Нижегородского университета им. Н.И. Лобачевского. - 2008. - № 1 (9). - С. 176 - 182.

Современный словарь иностранных слов / [зав. ред. Е.А. Гришина]. - СПб.: Дуэт, 1994. - 752 с.

Старыгина А.В. Формы проявления соборности и эсхатологизма как черт русского национального сознания в литературе и фольклоре: дис... канд. филос. наук: 24.00.01 / Анна Васильевна Старыгина. - Барнаул, 2003. - 150 с.

Троицкий Е.С. Что такое русская соборность? / Евгений Сергеевич Троицкий. - М.: ИКИРН, 1993. - 104 с.

Франк С. Л. Духовные основы общества / Семен Людвигович Франк. - М.: Республика, 1992. - 511 с. (Мыслители Х X в.).

Хомяков А.С. Сочинения богословские / Алексей Степанович Хомяков. - СПб.: Наука, 1995. - Т.2. - 1995. - 480 с.

Хомяков А.С. Церковь одна / Алексей Степанович Хомяков. - М.: Из-во Православного СвятоТихоновского Богословского ин-та, 2001. - 252 с.

Шапошников Л.Е. Философия соборности / Лев Евгеньевич Шапошников. - СПб.: Санкт- Петербургский гос. ун-т, 1996. - 200 с. УДК 327:341.7(477) (075.8)