Науковий вісник України | Наукові статті та публікації

УДК 069.63

Таїсія Юріївна Бєлофастова
кандидат педагогічних наук, доцент Київського національного
університету культури і мистецтв

У статті розглянуті питання, пов’язані з історією розвитку музею як осередку культури, науки і просвітництва. Проведений аналіз природи і специфіки функціонування музеїв на основі еволюційного підходу виявив особливості їх розвитку на кожному з етапів історії людства. Зроблені висновки базуються на фактах історії західноєвропейських та вітчизняних музеїв.

Ключові слова: музей, "домузейний період", мусеї, мусейон, "колекційний предмет", колекціонування.

The article deals with issues related to the history of the museum as a center of culture, science and enlightenment. The analysis of the nature and specifics of the operation of museums on the basis of Evo- revolutionary approach revealed features of their development at every stage of human history. Conclusions based on the facts of the history of Western European and national museums.

Keywords: museum, "the museum's period", Musaeus, museyon, collection object, collectibles.

Вивчення проблем соціально-економічного, політичного, культурного розвитку суспільства дає змогу глибше пізнати процеси, пов’язані із зародженням та розвитком музеїв, і визначити їх місце в культурному просторі. Життя країни, її складні, часом суперечливі періоди впливають на історичний розвиток соціально-культурних інститутів, зокрема музеїв.

Мета дослідження - провести аналіз особливостей розвитку музеїв і визначити їх місце в культурному просторі на основі еволюційного підходу.

Аналіз процесу становлення та розвитку музеїв у культурному просторі базується на дослідженні спеціальної музеєзнавчої та культурологічної літератури. Серед зарубіжних науковців, які досліджують історичні аспекти музейної практики Західної Європи та Росії, слід виділити таких, як Биховська І.М., Іконнікова С.Н., Калугіна Т.П., Юрєнєва Т.Ю. Серед вітчизняних науковців, які піднімають питання історико-культурного розвитку українських музеїв, Дворкін І.В., Мезенцева Г.Г., Потильчак О.В.

Історія музею налічує тисячоліття. Її музеєзнавці умовно поділяють на два етапи: 1) “домузей- на" історія (збирання цінних предметів) та 2) історія, власне кажучи, самого музею у сучасному його розумінні. Перший етап хронологічно поділяється на чотири періоди, перші три з яких належать до часів Стародавнього світу: давньосхідне, давньогрецьке, давньоримське збирання та період середньовічного збирання [3].

Хоча сам термін “музей" походить від грецького “мозейон", “мусейон" - місце, присвячене музам, храм муз - перші прообрази музеїв, ще значно далекі від сучасного уявлення про них, існували не в Греції, а в країнах Стародавнього Сходу і в Єгипті, про що свідчать археологічні розкопки. Перші збірки цінних речей з палаців міст Ассирії, Вавилону та Єгипту датуються ІІІ тисячоліттям до н.е. Вони складалися із золотих та срібних виробів, прикрас, дорогої зброї та речей із слонової кістки. Отже, бачимо, що за часів давньосхідного збирання йде процес накопичення цінних речей, які мали певну естетичну цінність. З одного боку, вони піднімали престиж їх власника в соціальній ієрархії, а з іншого - свідчили про його приналежність до певних владних структур.

Давньогрецьке збирання, яке датується VII-II століття до н.е., за даними археологів, було поширене в районі узбережжя Середземного, Чорного і Каспійського морів, у грецьких містах-полісах Південно-Східної Європи і Малої Азії. Раз в пЬять років в грецьких храмах, де були зібрані статуї, ювелірні вироби, художня кераміка з розписами на міфологічні сюжети або з орнаментом, організовувалися "мусеї" - урочисті загальногрецькі свята на честь муз, під час яких проходили змагання між поетами, музикантами, артистами, риторами у своєму мистецтві.

Отже, призначення праобразу музею пов’язувалося не лише з функцією накопичування та збереження предметів певного культурно-історичного значення, а й з рекреаційно-гедоністичною функцією дозвілля, яка передбачає активне спілкування між присутніми (відвідувачами).

Давньогрецькі храми мали вишукану архітектуру і були по-суті праобразами музеїв мистецтва. Це храми Афіни, Зевса, Аполлона, Деметри, Діоніса в Греції, храми в Ольвії, Херсонесі, Пантікапеї. Так, в афінському Акрополі, в Пропілеях, в V століття до н.е. була створена пінакотека (картинна галерея), в якій картини згруповувалися за належністю до певної художньої школи. Існували і гліптотеки - сховища скульптур, і гліптікати - сховища малої пластики (ці назви пізніше були запозичені і використані для музеїв скульптури).

Розвитку цілеспрямованого колекціонування сприяла діяльність Аристотеля (384-322 рр. до н.е.) та його вихованця Олександра Македонського. В Афінах у заснованій Аристотелем у 335 році до н.е. філософській школі "Пікей" була зібрана колекція природничо-наукових пам‘яток, яка використовувалася з дослідницькою і просвітницькою метою. Це був своєрідний інститут, який виконував інформаційні, демонстраційні, просвітні функції.

"Храм муз" відзначався багатим духовним життям: створювалися різні художні школи, удосконалювалися музичні інструменти, а навколо олтарів накопичувалися твори мистецтва - святі дари музам, зображення самих муз та портрети художників та поетів, які перемогли під час змагань. Найбільш яскравим прикладом такого роду закладів - заснований Птоломеєм І Сотером (305-283 рр. до н.е.) відомий Мусейон в Олександрії. Це було одночасно і наукове, і сакральне об’єднання вчених. Так продовжувала втілюватися ідея Аритостеля про призначення мусейонів у суспільстві. В Олександрійському Мусейоні знаходилися бібліотека з великими фондами, обсерваторія, парк, ботанічний сад, звіринець, з великою кількістю різного роду природничо-наукових колекцій, які розташовувалися в залах навколо "святого міста муз". Твори мистецтва, що знаходилися в Мусейоні, не представляли якусь цілісну колекцію чи експозицію, вони лише - як і в інших "музеях" такого типу - декорували та створювали певну атмосферу [7, с.22-23].

Отже, коротко аналізуючи особливості "музейництва" за часів Стародавньої Греції, слід зазначити, що був закладений ґрунтовний фундамент в становлення музейних закладів, які з перших кроків свого розвитку виконували певну соціальну роль, будучи осередками культури і науки.

Давньоримське збирання, що охоплювало всю територію Римської імперії, історики датують приблизно ІІ століттям до н.е. - ІІІ-ІѴ століттям н.е. Завойовницька політика сприяла накопиченню "цінних предметів" мистецької спадщини підкорених народів. Найбільш відомі збірки - галерея Гая Вереса, в якій були східні килими, картини і статуї, а також галерея Сули - збірка грецьких статуй і картин. У ці часи колекціонування вдосконалювалося: мистецькі твори не лише збиралися, але й систематизувалися за простішими ознаками, тобто за матеріалом (наприклад, колекції скляного посуду, килимів, картин). Створювалися картинні галереї, праобрази художніх музеїв, з’являлися перші каталоги й описи колекцій. Два з них знайдено у Генуї. Це папіруси з текстом латинською мовою, в яких дається опис скульптур. Так зароджується така соціальна функція музею, як документування, але ще без наукового підґрунтя.

За часів Стародавнього Риму колекціонування набуває поширення. Багата художня колекція надавала її володарю репутації шанувальника і знавця мистецтва, надаючи йому високого соціально- майнового і культурного статусу.

Слід підкреслити, що римляни визнавали художні цінності і як суспільне надбання: по-перше, твори мистецтва публічно демонструвалися в храмах, термах, театрах, на площах; по-друге, в державі посилювався рух за відкриття приватних колекцій для широкої публіки (започаткований рух був Цицероном, підтриманий Петронієм, Азінієм Полліоном). (Публіка - загальновживане і розповсюджене у зарубіжній музеології та музейній педагогіці поняття, яке означає у своїй сукупності реальних і потенційних відвідувачів.)

Так, за історичними даними, в 38 р. до н.е. в Римі з’явилася перша публічна галерея з портретами видатних людей, названа на честь її організатора "Пам’ятниками Асінія Полліона". За порядком в пінакотеці спостерігав спеціальний наглядач. Пізніше, лише наприкінці ХѴІ - початку XVII століть, знову почне відроджуватися ідея публічності демонстрації творів мистецтва.

Процес збереження і охорони витворів мистецтва підтримувався на рівні держави: за громадськими храмовими спорудами наглядали спеціальні служителі - еліди, які контролювалися попечителями самого імператора.

Таким чином, зародження перших праобразів музеїв відбувається паралельно з процесом становлення перших державних утворень на Стародавньому Сході 3500 років до н.е. і продовжує розвиватися в Древній Греції та Стародавньому Римі. Однак слід пам’ятати, що збиральництво та демонстрація творів мистецтва за часів Стародавнього світу "були ще надто тісно пов’язані з позахудожніми мотивами соціального самовизначення, самопрезентації, демонстрації влади і багатства, з обумовленим ідеологією декоруванням суспільного життя" [3, 75]. Хоча релігійні мотиви при створенні "мусейонів" були первинними, разом з тим вони частково брали на себе ті соціокультурні функції, які в сучасному суспільстві виконують музеї, оскільки сприяли розвитку естетичного смаку і розширенню світогляду стародавніх греків і римлян [7, 44-45].

Середньовічне збирання (V - перша половина ХѴ століття) охоплювало вже ширші верства населення, ніж попередні етапи. Домінуючим в духовній атмосфері середньовіччя було релігійне світовідчуття і богословські інтелектуальні шукання. Урізноманітнився і склад збірок. Багаті колекції були зібрані в соборах, костьолах, монастирях Франції, Італії, Німеччини, Англії та інших країн. Це були переважно ікони, рукописи релігійного змісту тощо, адже основним замовником мистецтва була церква. Наприкінці ХІІ століття головними замовниками стають міста, гільдії купців, цехові корпорації, король. Це призвело до зародження палацових та приватних колекції, а також концентрації збірок у міських соборах. Відображення принципу ієрархічності у всіх сферах середньовічного життя вплинуло і на колекціонування: серед предметів, які входили до складу збірки, здійснювався розподіл на "головні" і "другорядні". Отже, класифікаційний підхід у колекціонуванні започатковував таку складову функції документування, як визначення соціальної цінності предмета.

Вітчизняний науковець О.В. Потильчак "домузейний період" накопичення культурних пам’яток для України пов’язує з періодом, історичні рамки якого визначені Х-ХѴІІІ ст. [4]. Помітного поширення набуло колекціонування у Київській Русі. Своєрідними музейними сховищами тут були храми, де зберігалися цінні документи, коштовні подарунки, мистецькі твори - ікони, золотий і срібний посуд. За свідченням літопису "Повість минулих (временних) літ", в Києві у Десятинній церкві (Х ст.) зберігалися переможні знамена, вбрання перших князів. Великі колекції були у київському Софійському соборі, Києво-Печерській лаврі, храмах Чернігова та інших містах Русі.

Очевидним є той факт, що розвиток музеїв певним чином відставав від подібних процесів, що відбувалися в Європі. При високому рівні культури, мистецтва, освіти процес накопичення і презентації культурних цінностей відбувався однак повільними темпами. (Особливо за часів князювання Володимира, Ярослава Мудрого, коли ними було ініційовано створення бібліотек, шкіл, книгописання, переклад літератури тощо.) Перешкодою були соціально-політичні процеси, які відбувалися в державі. Міжусобні війни, суперництво за владу Києва між князями не тільки ослаблювали країну в політичному плані, а й певним чином негативно впливали на процес накопичення і збереження культурних цінностей. Пізніше розбої та грабіж, які вчинили монголи (ХІІІ ст.), призвели до занепаду культури і знищення культурних цінностей багатьох міст.

Наступний етап світової практики, з яким пов’язано виникнення музею як окремо сформованого закладу, відноситься до епохи Відродження (друга половина ХІІІ - ХѴІ століття). Як відомо, означений період характеризується розвитком експериментальної науки, мистецтва, літератури, техніки і ремесел. Великі географічні відкриття, навколосвітні мандрівки змінювали світогляд людей та світосприйняття. Отримало розвиток книгодрукування, що сприяло швидкому розповсюдженню знань. Настав час звільнення від схоластики і тяжіння до наукових знань.

З ХѴ століття (ширше у ХУІ ст.) колекціонування в Європі набуло систематичного характеру (в Італії - колекція Лоренцо Медичі у Флоренції, папи Льва Х у Римі; у Німеччині - колекція Августа Саксонського у Дрездені). Зміна поглядів на реальність, радикальні зміни у всіх сферах ідеології та світогляду, пов’язані з послабленням теологічного бачення світу, активізувало початок колекціонування природничо-історичних матеріалів (мінерали, зразки рослинного і тваринного світу тощо), спонукало виникнення мюнцкабінетів (праобрази нумізматичних музеїв) і натуркабінетів, від яких походять сучасні природничі музеї. Створюються колекції окремих вчених, “кабінети натураліїв", “камери раритетів", в основі систематизації яких був покладений принцип історизму. Діяльність музею все більш отримує науковий характер, робляться перші кроки в побудові музейних експозицій на наукових засадах, ведеться науково-дослідна робота за різними напрямами, зокрема дослідження з історії, медицини, археології тощо. (Експозиція (лат. Expositio - розьяснення) означає відбір експонатів з чітко вираженою структурою побудови. Відвідувач повинен її відчути і оцінити, інакше набір експонатів буде сприйматися як дещо хаотичне, аморфне).

Епоха Відродження підготовила підґрунтя для зародження історичних, художніх і природничих музеїв. Функції, які вони виконували, можна охарактеризувати як документаційна, охоронна, дослідна та просвітницька. Розвиток останньої пояснюється тим, що з’являється нова "концепція людської особистості", яка відображала реальний процес виділення особистості з станової обмеженості, тому знання стали доступними не лише для еліти [6, 163].

Отже, зародження індустріального суспільства, розвиток громадського життя, піднесення громадянської самосвідомості призводить до виникнення музеїв як зібрань, відкритих для відвідувачів різних соціальних груп (хоча і з деякими обмеженнями). Характерним є і той факт, що з процесом диференціації соціального знання спостерігається створення профільних музеїв. Музей сприймається як скарбниця суспільного досвіду, наукових досягнень та культурно-історичних цінностей. Відбувається процес виникнення самостійних музейних закладів профільного спрямування, а предмети, що зберігаються в музеях, починають розглядаються як об’єкти наукового дослідження. Саме тому, на думку істориків музейної справи, з кінця ХУІ століття самостійні форми музею отримали назву "музей", з’являється поняття "колекційний предмет" [3, 72].

Наступний етап розвитку музеїв в Європі співпадає з часом Просвітництва і датується ХѴІІ- ХѴІІІ століттями. Такі політичні події, як буржуазні революції в країнах Європи, суттєво вплинули і на розвиток музеїв: були висунуті вимоги їх відкриття для широких народних мас. Під впливом поступової демократизації суспільства все ширші верства населення отримували доступ до досягнень культури. Виникають такі публічні музеї, як Базельський художній музей; Петербурзька Кунсткамера, Дрезденська картинна галерея, Британський музей, Лувр (королівська колекція відкрита як національний музей) та ін. Публічність музею у цей період розуміється як можливість демонстрації цінних предметів у публічних місцях, хоча часто ця демонстрація мала досить обмежений характер. Майже до кінця першої половини ХІХ століття в музеях Європи і Америки існували певні обмеження і тому більшість населення цих країн все ж таки не мала можливості відвідувати музеї, щоб побачити історичні та культурні цінності, які в них зберігалися.

Створенню музеїв сприяв також існуючий на той час погляд на виховання, і, насамперед, естетичне (сам термін “естетика", як відомо, ввів німецький просвітитель Олександр Баумгартен - так він називав науку про чуттєве пізнання), розуміли вже не просто як навчання мистецтва або підготовку до його сприйняття - його трактували як засіб залучення до культури взагалі, збереження цілісності людини, як спосіб уникнення розколу особистості і суспільства [6, 209]. Тому музеям, як "зберігачам культури" і "носіям знання", надавалося виключне значення у вихованні громадян, а сама діяльність музеїв у зв’язку з цим носила "енциклопедичний" характер. Зазначений період активізує просвітницьку функцію музею.

Напружена атмосфера соціокультурного розвитку ХІХ століття не обійшла осторонь і розвиток музеїв. Промисловий переворот в Англії, Велика французька буржуазна революції, війна за незалежність Північноамериканських колоній поглибили процеси лібералізації політичного і суспільного життя. Активізувався рух створення публічних музеїв: Ермітаж (створений у 1764 р. як елітний, з 1802 р. стає публічним), Пенсільванська академія вишуканих мистецтв (1805 р.), Люксембурзький музей в Парижі (1818 р.), музей Прадо у Мадриді (1819 р.), Національна галерея у Лондоні у (1827-1847 рр.), Стара Пінакотека (Картинна галерея) у Мюнхені (1824-1848 рр.). Пізніше виникає Музей вишуканих мистецтв в Баффало (1862 р.) - відомий сьогодні як Галерея Олбрайта-Нокса, Художній музей “Метрополітен" у Нью-Йорку в (1870 р.), а також музеї Рима, Флоренції, Мілану, Наполю, Берліна, Амстердама, Брюсселя і багато інших. В цих музеях накопичується багато художніх цінностей.

У другій половині ХІХ ст. в Європі виникає рух за створення етнографічних музеїв. Такі музеї складалися з окремих або кількох будівель (серед них були як справжні будівлі, так і їхні копії). Залишається суперечливим питання про те, де і коли виник перший музей просто неба. Але багато хто з зарубіжних музеєзнавців сходяться на тому, що першим був Скансен (Швеція), а дата його створення - жовтень 1891 рік. Концептуальною основою Скансена є ідея Артура Хазеліуса (1833-1901 рр.), його засновника, про взаємодію культури і природи. Концепція нового музею швидко знайшла відгук у Фінляндії, Північній Німеччині, Нідерландах (в Арнемі), Бельгії та Данії (в Люнгбю).

Виникнення етнографічних музеїв має своє, цілком закономірне обґрунтування. Одна з причин цього - стрімка модернізація і технологізація виробництва ХІХ століття. Значні зміни в Європі відбулися і у зв‘язку індустріалізацією та урбанізацією (процес створення нових міст). Люди, які протягом багатьох поколінь не змінювали місце проживання, почали мігрувати, опинившись перед загрозою розсіювання та асиміляції, а їх культурні традиції могли бути втраченими. Крім того, критицизм щодо міського устрою життя, пошук душевного спокою і відновлення фізичних сил в процесі взаємодії з природою, підвищення інтересу до народної культури та фольклору, - все це було своєрідним “поштовхом" до створення в Європі етнографічних музеїв. Безперечно, що головною причиною такого інтересу було намагання зберегти культурну самобутність, яка все більше перебувала під загрозою зникнення. Створення етнографічних музеїв йшло паралельно з формуванням нової наукової дисципліни - етнографії, що надавало діяльності цих музеїв з моменту їх виникнення наукового характеру. Можна зробити висновок, що етнографічні музеї з моменту свого створення набували поліфункціона- льного значення. Процес створення музеїв просто неба не торкнувся південних районів Європи. Це залежало, на думку зарубіжних музеєзнавців, від практичних можливостей самих будівель.

Виникнення перших музеїв на території сучасної України припадає на поч. ХіХ ст. Це Миколаївський археологічний музей (1806 р.), Феодосійський музей старожитностей (1811 р.), Одеський музей старожитностей (1825 р.) та створення Керченського музею старожитностей (1826 р.). Як зазначає вітчизняний науковець Дворкін І.В. "протягом ХІХ - початку ХХ ст. музеї України існували при відсутності української національної держави, утисків з боку імперської влади, залишаючись важливою складовою духовно-культурного відродження українського народу". [1, 5]. Далі автор, досліджуючи внесок української інтелігенції у розвиток музейництва, розкриває роль вчених, митців, громадських діячів у збереженні та збагаченні національної культурної спадщини. Крім того, музеї названого періоду, на його думку, були одним з небагатьох джерел об’єктивної інформації про минуле українського народу. Завдяки музеям існувала можливість донести до широких верств населення яскраві надбання не лише української, а й світової історії та культури, визначити самобутність та ідентичність українського народу.

Багато нових музеїв виникає в ХХ ст. Вони формуються на основі приватних колекцій, переданих їхніми власниками місту, суспільству (Тейт-гелері в Лондоні, Музей Крейлер-Мюллер в Голландії, Музей Гугенхейма в США та ін. ). Це свідчить про зростання соціальної ролі музею і усвідомлення його значення у збереженні і ретрансляції історико-культурної спадщини.

У цей період відбувається централізація діяльності цих закладів культури: вони об’єднуються у міжнародну систему, очолену Міжнародною радою музеїв (ІКОМ), яка була створена при ЮНЕСКО у 1947 році. Під егідою цієї ради музеєзнавці всього світу спрямовують свої зусилля на пошук нових підходів до організації діяльності музеїв, підвищення її ефективності у взаємодії з аудиторією; проводяться з’їзди, симпозіуми, конференції, розробляються спільні програми, спрямовані на вирішення проблем сучасного музею. Впродовж ХХ ст. діяльність європейських та вітчизняних музеїв здійснюється за підтримкою держави в рамках пріоритетних напрямів державної культурної політики [5, 338].

Культурна спадщина виступає своєрідним фундаментом культури, важливою умовою її відтворення і розвитку. В містах, насамперед в них, починаючи з найдавніших часів (античні поліси, елліністичні міста, центри провінцій Римської імперії, міста епохи Відродження), відбувався безперервний процес накопичення різних за природою пластів культурної спадщини, а водночас формування у суспільній свідомості особливого ставлення до минулого. Багатовікова традиція осмислення і використання спадщини набула свого завершення у створенні і функціонуванні спеціальних соціокультурних інститутів, одним із яких є музей. У зв’язку з цим, його роль для культури безперечна.

Еволюційний підхід у дослідженні музеїв передбачає встановлення об’єктивних причинно- наслідкових зв’язків у системах "суспільство ^ музей", "культура ^ музей" і визначити особливості розвитку музеїв в різні історичні періоди. Для еволюції музеїв характерним є нерівномірність розвитку. Крім того, високий рівень сформованості культури не завжди обумовлює високий рівень розвитку музейних закладів, оскільки можуть існувати об’єктивні фактори іншої природи (соціально-політичні, економічні), які ускладнюють процес їх функціонування.

Місце музею в культурному просторі в різні епохи визначалося по-різному. Це пов’язано із змінами соціально-економічних, ідеологічних та культурно-освітніх парадигм, установок соціуму щодо культурної спадщини і діяльності з її збереження. Динаміка змін у часовій системі координат висувала різні критерії ціннісних оцінок музею в культурному середовищі: сакральний, меморіальний, естетичний тощо.

Використані джерела

Дворкін І. В. Трансформація музейної справи Наддніпрянщини у 1805-1920 рр. (за матеріалами Полтавської, Харківської, Чернігівської губерній та м. Києва) : Дис... канд. наук: 07.00.01 - 2009.

Иконникова С.Н. История культурологических теорій / С.Н. Иконникова; 2-е изд., переработанное и дополненное. - СПб.: Питер, 2005. - 474 с: ил. - (Серия "Учебное пособие").

Калугина Т.П. Истоки культурно-коммуникативной функции экспозиции художественного музея / Т.П. Калугина // Музееведение. Проблемы культурной коммуникации в музейной деятельности: Сб. научн. тр. НИИ культуры. - М. - 1989. - С.72-82.

Мезенцева Г.Г. Музеєзнавство (На матеріалах музеїв УРСР) / Г.Г. Мезенцева; курс лекцій. - К.: Вища школа. Головне видавництво, 1980. - 120 с.

Основы культурологии: Учебное пособие / Отв. ред. И.М.Быховская. - М.: Едиториал УРСС, 2005. - С. 337-360.

Потильчак О.В. Історичний розвиток музейної справи / О.В. Потильчак. - К.: Видавництво НПУ імені М.П. Драгоманова, 2007. - 57 с.

Українська та зарубіжна культура: навч. посіб. / М.М.Закович, І.А.Зязюн, О.М.Семашко та ін.; за ред. М.М.Заковича. - 3-те вид. випр. і доп. - К.: Т-во “Знання", КОО, 2002. - 557 с.

Юренева Т.Ю. Музееведение: Учебник для высшей школы / Т.Ю. Юренева; 2-е изд. - М.: Академический Проект, 2004.