Науковий вісник України | Наукові статті та публікації

Владислав Олександрович Тузов
аспірант Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв

У статті розглядаються основні тенденції розвитку української культури кінця ХІХ - початку ХХ століття в контексті регіонального підходу. Виокремлено культурні центри, зокрема Київ, Харків, Одеса, Львів, де процес культуротворення має найбільш цілісний характер.

Ключові слова: культура, культурний діалог, регіон.

In article are considered main trends of the development of the Ukrainian culture end XIX - begin XX centuries in context of the regional approach. They are chosen that cultural centres - a Kiev, Harkov, Odessa, Livov, - where process of culture carried the most holistic nature.

Key words: culture, cultural dialogue, region.

Визначення загальних тенденцій розвитку української культури кінця XIX - початку XX ст. повинно, на нашу думку, спиратися на теоретико-методологічні засади розуміння культури, аргументовані відомим українським культурологом Є. Маланюком, який у "Нарисах з історії нашої культури" константою культури обирає поняття "творчість": "Під прийнятим у нас словом "культура" розуміємо все те, що створене людиною. Підкреслимо, створене, а не зроблене механічно, бо справжні культурні факти є наслідком творчого акту" [1, 10].

Відштовхуючись від точки зору Є. Маланюка, яку ми оцінюємо продуктивною і теоретично перспективною, підкреслимо, що ідея розгляду культури в контексті широкого кола питань творчості і асоцію- вання культуротворення з творчим актом, по суті, віддзеркалює ситуацію, яка склалася в Україні на перетині позаминулого й минулого століть: у цей період ідеями оновлення гуманітарної сфери життя пройняті різні регіони країни. Водночас сучасне розуміння поняття "регіон" не слід автоматично переносити на культурний простір України кінця XIX - початку XX ст., оскільки доречніше говорити про потужні культурні центри - Київ, Харків, Одесу, Львів, в яких акумулювалося наукове й художнє життя країни. Власне, рівень культурного розвитку цих та кількох інших міст презентував специфіку тогочасної професійної творчості. Народна творчість, пошуки на теренах фольклорних традицій були постійним осередком української духовності. Отже, в межах цієї статті відтворено картину розвитку української культури відповідно до специфіки регіонів і наголошено на конкретних містах як найвиразніших носіях певних тенденцій.

На нашу думку, особливу роль у культуротворчих процесах на зламі століть відіграли теоретичні досягнення видатного філолога-славіста О. Потебні (1835-1891). Розробляючи питання теорії словесності, - мова й мислення, природа поезії, поетика жанру, теорія "внутрішньої форми" слова - теоретик залучив в контекст своїх наукових розвідок проблеми міфології та фольклору, що дозволило органічно поєднати теоретичні проблеми з практикою вироблення естетико-художніх засад творчості.

У зазначеному контексті досить актуально звучить теза про трансформацію ідей О. Потебні у практику функціонування конкретних видів мистецтва. Виокремивши поняття "слово-мовлення", доцільно виявити його дію, наприклад, у театрі, підґрунтям якого є чи драматургія, чи музика.

Як відомо, ідеї О. Потебні знайшли втілення і подальший активний розвиток у працях його учня Д. Овсянико-Куликовського (1853-1920), аналізуючи позицію якого відомий український естетик Л.Левчук звертає увагу передусім на наступне: "Д.М. Овсянико-Куликовський народився в містечку Каховка (Таврія) в родині заможних землевласників. Рід майбутнього вченого об’єднував представників кількох національностей: українців, росіян, греків, поляків, турків. Така своєрідна "суміш" мала цікаві наслідки, а саме - інтерес Овсянико-Куликовського до мов, традицій, звичаїв усіх тих, чия кров була в його жилах" [2, 52]. Зрозуміло, що родинний стан науковця це лише привід для роздумів про сутність культури та вплив різних її модифікацій на становлення світовідношення людини. Згодом через численні праці видатного науковця проходять думки, які дозволяють розглядати його як передвісника концепції полікультуризму, яка буде позитивно оцінена культурологією значно пізніше.

Зазначимо, що наукові здобутки О. Потебні та Д. Овсянико-Куликовського формувалися на тлі досить активного культурного життя як Харкова, так і Слобожанщини в цілому. Досліджуючи естетико- художні засади харківської школи модерного мистецтва початку XX ст., мистецтвознавець Т. Коломієць зазначає: "З 1900-х років творчість багатьох українських художників, у тому числі й харківських, переживала період оновлення проблематикою декоративності, силуетної виразності, що відповідала стилістиці мистецтва модерну. Але й цей первинний модерн незабаром відійшов на інший план, поступившись у  1910-х роках місцем новаціям авангардного мистецтва" [3, 55]. Т. Коломієць також посилається на спогади харківського живописця В. Милашевського, який, відвідавши у 1913 р. Петербург, назвав його - порівняно з Харковом - "відсталим містом".

В останні роки українськими науковцями (Л. Левчук, М. Шашок) високо оцінюються здобутки харківської естетичної школи на межі позаминулого й минулого століть. Так, Л. Левчук наголошує на необхідності більш "прискіпливої уваги до "мистецтвознавчої" гілки української естетики, яка здебільше пов’язана з глибоким, естетично зорієнтованим розвитком конкретного виду мистецтва" [2, 53].

Дійсно, "мистецтвознавча" гілка у культурі Слобожанщини була досить потужною і визначалася творчістю Є. Лансере, З. Серебрякової, М. Синякової, Л. Курбаса, О. Грота, Д. Бурлюка та ін.

Аналізуючи культуротворчі процеси, наснажені діяльністю харківських науковців й митців, слід визнати, що їх успіхи обумовлені, по-перше, високим рівнем розвитку гуманітарних наук, по-друге, цілісною моделлю розвитку мистецтва, коли кілька його видів - театр, живопис, музика, скульптура - позначені самобутністю й яскраво вираженою авторською манерою, по-третє, між науковцями й митцями у Харкові існували тісні творчі контакти, що плідно впливало на загальний культурний рух.

Зроблені нами висновки спростовують твердження деяких українських дослідників, які, не враховуючи регіонального фактору у підході до розгляду культуротворення, дають негативну оцінку українській культурі означеного періоду. Так, відомий український мистецтвознавець О. Найден стверджує: "Парадоксальність ситуації в Україні полягала в тому, що культурне життя в ній у 1900-х - 1910-х років загалом мало застійний характер, а творчість її митців сягала європейського, світового рівня, навіть подекуди перевищувала цей рівень" [4, 269].

Перш ніж проаналізувати концепцію О. Найдена, запитаємо у відомого мистецтвознавця: який рівень може перевершити світове визнання?

Можливо, тезу О. Найдена слід було б зарахувати до стилістично невдалих висловів, проте ситуація, на нашу думку, дещо серйозніша, а саме: чимало українських мистецтвознавців в процесі, як їм здається, праведного захоплення надбаннями національної культури, втрачають об’єктивність оцінок. Приклади художніх творів, на які посилаються "емоційно збентежені" науковці, подекуди не мають реальної естетико-художньої значущості навіть в межах власної країни, не кажучи вже про європейський чи світовий рівень. Підкреслимо, що переоцінка власних досягнень, це прямий шлях до руйнування критеріїв цінності зробленого українськими митцями у той чи інший період, а зарахування більш-менш вдалих творів літератури, живопису чи музики до "світового рівня", іноді викликає лише іронічну реакцію.

Повертаючись до аналізу концепції О. Найдена, зазначимо, що навряд чи доцільно розглядати на засадах жорсткого протиставлення ситуацію "застійного характеру" культури і творчість її митців, що начебто сягала європейського або світового рівня. На нашу думку, якщо культура має митців такого рівня, то вона не може бути застійною, оскільки видатні митці виступають потужною стимулюючою силою для культури і завдяки впливу їх творчості конкретні соціальні верстви постійно знаходяться у русі, динамізуючи культуротворчі процеси.

На нашу думку, важко погодитися і з іншою тезою О. Найдена. Так, порівнюючи процеси, які на початку минулого століття відбувалися в Росії та в Україні, теоретик використовує вислів "недорозви- нутість цивілізації в Україні", який є наслідком аналізу ситуації конфлікту між митцем та суспільством на межі позаминулого й минулого століть. На думку О.Найдена, цей конфлікт в Росії значною мірою завдяки "виступам О. Блока, А. Бєлого, Д. Мережковського набув "катастрофічного значення". Як стверджує О.Найден, В Україні нічого подібного не відбувалося. Він пояснює, чому сталося саме так: "Тут справа була не тільки в недорозвинутості цивілізації в Україні, а й у просякнутості всієї української культури, культури суспільства і культури художника фольклорними началами, народною лірикою, мелодійністю та орнаментикою. Це стосується творів М. Коцюбинського, В. Стефаника, О. Олеся, молодого П. Тичини, О.Мурашка, Д. Бурлюка, О. Архипенка, О. Богомазова, О. Екстер, К. Малевича, Г. Нарбута, Ф. та В. Кричевських, А. Петрицького, М. Бойчука, В. Меллера, В. Падалки та багатьох інших" [4, 268].

Процитовані розміркування О. Найдена викликають заперечення з кількох причин: по-перше, на нашу думку, теоретиком досить випадково підібрані прізвища митців, творчість яких повинна "підкріпити" його тезу, адже не всі вони є прихильниками "фольклорних начал"; по-друге, якщо "рухатися" за твердженнями науковця, то фольклорність, ліризм чи мелодійність і обумовлюють "недорозвину- тість цивілізації"; по-третє, митці, які потрапили до найденського переліку, мали на початку минулого століття різний віковий статус, різний рівень творчих надбань і творчого визнання. Внаслідок цього вони не могли реально визначати ті процеси, якими опікується теоретик.

Підсумовуючи аналіз концепції О. Найдена, слід визнати, що властиві їй суперечності, значною мірою обумовлені нехтуванням специфікою регіонального розвитку культури на межі позаминулого й минулого століть. Якщо сьогодні, на початку XXI ст., регіональні ознаки культури виступають досить рельєфно, то і сто років тому певне уявлення про регіональну самобутність принаймні мистецтва українська спільнота, безперечно, знала, тому назвати через кому прізвища В. Стефаника та Д. Бурлюка, О. Мурашка та К. Малевича, м’яко кажучи, не професійно. Додамо, що і "фольклорні начала" у цих митців різні.

Наголосимо: можна погодитися з О. Найденом, що в якомусь регіоні України культурне життя дійсно мало "застійний характер", але підвести під таку характеристику усю культуру країни означеного періоду видається нам не правомірним.

Зазначимо, що паралельно з позицією О. Найдена, серед українських мистецтвознавців існує і зовсім протилежна точка зору, представлена знаним фахівцем з проблем історії образотворчого мистецтва минулого століття М. Криволаповим, який наголошує: "Межа XIX - XX століть - надзвичайно динамічний і насичений період в історії культури, зокрема й образотворчого мистецтва" [5, 6]. М. Криволапов досить переконливо показує, як процес "інтенсивного розвитку капіталізму і водночас поглиблення суспільної кризи, зародження і наростання революційних потрясінь" не могли не позначитися на духовному житті цього періоду, який "відзначається бурхливим розвитком інтелектуальної думки, появою визначних філософських, культурологічних праць, розмаїттям напрямів і творчих індивідуальностей у мистецтві" [5, 6].

Отже, якщо орієнтуватися на позицію М. Криволапова, то ні про які застійні явища в українській культурі того періоду, який ми аналізуємо, мова не йде. Принагідно зауважимо, що теоретик спирається і на аналіз конкретного виду мистецтва (образотворче - авт.), і на регіональний підхід, виокремлюючи різні міста України, де простежувалися специфічні ознаки динамізації культури.

Обґрунтовуючи необхідність застосування регіонального принципу до аналізу історії української культури, слід, водночас, поступово нашаровувати матеріал, об’єднувати теоретичні напрацюван- ня різних гуманітарних наук - філософії, психології, естетики, етики, мистецтвознавства - для виявлення специфічності кожного конкретного регіону і лише тоді, склавши до купи усі чинники, можна бути переконаним у створенні цілісної картини.

Позитивно оцінюючи культурні здобутки Харкова і - відповідно - Слобожанщини, ми аж ніяк не принижуємо значення інших регіонів. Принагідно наголосимо: сьогодні стає очевидним, що в інших регіонах України в означений період культурне життя хоча і не мало ознак "застійного характеру", як вважає О. Найден, проте не мало і такої органічної взаємодії між представниками наукової й художньої спільноти, яку демонстрував Харків.

Якщо звернутися до інших прикладів, то на межі позаминулого й минулого століть в Києві досить плідно розвивалися гуманітарні науки, проте тісних зв’язків між науковцями й митцями не склалося: кожний йшов, так би мовити, власним шляхом.

На нашу думку, виявляючи специфічні ознаки культурного життя Києва, доцільно звернутися до спогадів відомого українського філософа В. Асмуса, який на початку минулого століття був студентом історико-філологічного факультету Київського університету, де викладали такі знані фахівці, як В.Зінківський, О. Гіляров, С. Дложевський, А. Сонні та ін. З багатьох дисциплін викладання відповідало усім найновішим на той час вимогам, підтвердженням чого є, наприклад, перелік прізвищ філософів та психологів, роботи яких повинні були опановувати студенти: "Він (В. Зінківський - авт.) знайомив нас з останніми течіями і захопленнями зарубіжної психології та філософії. На лекціях з психології в 1914 році, на семінарських заняттях 1915 року Зінківський вводив нас не тільки в ідеї Гуссерля, Мейнонга, але також знайомив з психоаналізом Фрейда, якого рекомендував нам вивчати як видатного і оригінального психолога. Здається, тоді на цих лекціях ми вперше почули ім’я Юнга" [6, 604].

Водночас з високою оцінкою теоретичної орієнтації викладачів психології та філології (спеціалізацію з філософії було введено в Київському університеті лише в 1917 р. - авт.) В. Асмус відзначає певну консервативність викладачів філології щодо нових тенденцій в поезії: "Багато віршів Гіляров знав напам’ять, любив цитувати їх і цінував уміння це робити в тих, кого запитував. З поетів XIX століття особливо високо ставилися (після Пушкіна і Лермонтова, звичайно) Баратинський, Тютчев і Фет. Із сучасних поетів над усе цінувався Блок. Недолюблювалися ні Бальмонт, ні - особливо - Валерій Брюсов, хоча в останнього шанувалися переклади французьких поетів, окрім перекладів з Верлена, щодо яких надавалася перевага перекладам Федора Сологуба" [6, 596].

Нами невипадково повністю процитовані спогади В. Асмуса щодо ставлення лінгвіста О. Гілярова - сина відомого слов’янофіла, вченого і публіциста Микити Гілярова-Платонова - до поетів-символістів, адже для значної частини київської інтелігенції початку минулого століття було властивим більш, ніж насторожене ставлення до новаторських експериментів митців, до необхідності хоча б часткової відмови від реалізму на догоду символізму, акмеїзму чи футуризму. Певну консервативність киян відмічає і мистецтвознавець М. Ржевська, яка наголошує на кількох причинах такої ситуації, а саме; 1) неприйняття модерністських тенденцій мало не лише естетичне, а й "більш глибоке, світоглядне коріння; 2) "інтелігентні кола" високо оцінювали соціально зорієнтоване мистецтво і не сприймали тезу про "самоцінність мистецтва"; 3) "нове мистецтво" багатьма оцінювалося як непрофесійне, "як вправи неуків і невігласів" [7, 104-105].

Спираючись на дослідження тих фахівців, хто послідовно реконструює життя Києва на початку минулого століття, можна стверджувати, що у означений період культурне життя міста залишає враження деякої подвійності: з одного боку, - пропаганда авангардистського живопису, зокрема, новаторських картин О. Богомазова на виставці "Кільце" (1914), відверта соціально-моральнісна критичність виставки журналу "Сатирикон" (1909), а з іншого - небажання А. Ахматової жити у Києві через те, що це міщанське, "глухе" місто. Очевидно, що істина лежала, як завжди, десь посередині. У Києві було чимало сміливих художників, зорієнтованих на експериментальне, творчо-пошукове мистецтво. Водночас це місто не мало визначної постаті у сфері гуманітарних наук, яка б виступала потужним, об’єднуючим духовним авторитетом. На той час у такому аспекті Київ "програвав" Харкову.

Близькою до київської була ситуація і в Одесі, хоча загалом для свого регіону це місто відігравало на початку минулого століття надзвичайно важливу роль. Слід підкреслити, що роль Одеси в культурному життя як півдня України, так і країни в цілому останнім часом вивчається досить послідовно і завдяки дослідженням Л. Савицької, М. Ржевської, М. Криволапова та ін. ми маємо об’єктивне відтворення тих процесів, які на початку минулого століття відбувалися в культурному житті цього міста.

На нашу думку, слід передусім підкреслити роль і значення науковців Одеси у популяризації найновіших досягнень у різних сферах гуманітарного знання та їх відкритості до інноваційних європейських теорій. Нашу тезу яскраво підтверджує той факт, що саме Одеса, Харків, де працювали такі психіатри- психоаналітики як А. Гейманович, І. Аптер, К. Платонов, та Львів, де вже у 1916 р. відомий психолог С.Балей оприлюднить психоаналітичну модель життя і творчості Тараса Шевченка, входили до так званого українського трикутника, в просторі якого активно розповсюджувалися ідеї психоаналізу З. Фрейда.

Початок минулого століття в Одесі позначений досить насиченим мистецьким життям, зумовленим передусім інтересом громадян міста до живопису та кінематографу.

Популяризація образотворчого мистецтва значною мірою пов’язана з діяльністю художніх салонів Б. Іздебського, глибиною теоретичних публікацій літературно-художнього журналу "Шквал" та небайдужим ставленням до мистецького процесу з боку художньої критики. Як зазначає М. Криволапов, "в Одесі зі статтями про місцевих художників виступає О. Де-Рібас, до художньо-критичної діяльності залучаються такі знавці музейної справи, як Г. Адольф, Ф. Ернст, М. Макаренко, С. Таранушенко" [8, 23].

З перших десятиліть XX ст. в Одесі надзвичайною популярністю користується кінематограф, значення якого настільки повно усвідомлюється прихильниками цього виду мистецтва, що вони звертають увагу, передусім, на кіноосвіту. Р. Росляк - кінознавець, який послідовно вивчає історію кіноос- віти в Україні, - зазначає, що на початку 20-х років минулого століття в Одесі готували операторів, акторів, а також певна увага приділялася навчанню кінорежисерів [9].

Серед різних регіонів України надзвичайно насиченим й багатоаспектним було культурне життя Галичини, Волині та Буковини. Культурні надбання цих регіонів значною мірою обумовлені величчю постатей Івана Франка (1856-1916), Лесі Українки (1871-1913) та Ольги Кобилянської (1863-1942).

Слід підкреслити, що поза увагою сучасних дослідників не залишилася спадщина І. Франко, Л. Українки та О. Кобилянської, стосовно оцінки якої є усі підстави вжити поняття "теоретичні інновації", оскільки сучасні науковці в аналізі творчості цих видатних письменників сміливо виходять за межі наголосу передусім на соціально-політичному підтексті їх творів. У роботах таких українських науковців як В. Мазепа, А. Бичко, Т. Гундорова, І. Сацик, К. Семенюк та ін. значно ширше, ніж це робилося в українській гуманістиці раніше, представлені філософсько-естетичні розбіжності, що мали місце в поглядах цих видатних діячів української культури, та обґрунтоване значення ніцшеанських засад щодо створення певних художніх образів О.Кобилянською.

Аргументовано вплив передусім Лесі Українки на становлення концепції неокласики М. Зерова, показано калокагативність світовідношення О. Кобилянської, значно поглиблено уявлення про морально- психологічний клімат та міжособистісні стосунки в середовищі інтелігенції Галичини на межі позаминулого й минулого століть. Послідовне запровадження персоніфікованого підходу із широким використанням мемуарної літератури, щоденників та листування дозволяє в процесі новітніх наукових розвідок органічно поєднати життєві й творчі аспекти у відтворенні постаті конкретного діяча української культури.

Окрім названих письменників, унікальні творчі здобутки Галичини, Волині та Буковини пов’язані з іменами М. Павлика, В. Стефаника, О. Пчілки, Ю. Федьковича, О. Маковея, І. Труша та ін.

Підкреслюючи специфіку розвитку культури трьох означених регіонів, слід особливу увагу звернути на досить тісні взаємозв’язки їх інтелігенції з науковими та мистецькими осередками Кракова, Відня, Праги, Мюнхена, що створювало ґрунт для плідного творчого діалогу, для помітної присутності феномену українськості в європейському контексті. Принцип діалогічності досить яскраво виявляє себе, наприклад, в творчій долі відомого українського живописця, естетика, художнього критика й громадського діяча Івана Труша (1869-1941).

Зазначимо, що стосовно постаті І. Труша важко вжити поняття "теоретична інновація", оскільки в останні роки, окрім побіжного звернення до його спадщини у працях Н.Володимирової та Л.Левчук, спроб з нових підходів оцінити його внесок в культуру Галичини не зроблено. Ми ж на прикладі цієї непересічної особистості намагаємося виявити ще нереалізований культуротворчий потенціал регіонів України.

Народившись на Львівщині, І. Труш у подальшому був досить щільно пов’язаний з Польщею, адже протягом кількох років він навчався у Краківській академії красних мистецтв. Закінчивши академію у 1897 р., він розпочав активну культурно-просвітницьку діяльність у Львові. Саме ентузіазм, І.Труша привів до створення у Львові художніх об’єднань "Товариство для розвою руської штуки" (1898) та "Товариство прихильників української літератури, науки і штуки" (1905).

Друге товариство, створене І. Трушем у 1905 р., досить чітко відбиває культуротворчі орієнтації і самого митця, і його прихильників. На початку минулого століття молоді митці тяжіють до синтезу форм творчої активності людини, намагаючись співпрацювати з науковцями, письменниками і, власне, митцями. Розуміючи необхідність популяризації тогочасного мистецького процесу, І. Труш докладає чимало зусиль для видання журналів "Будучність" (1899) та "Артистичний вісник" (1905).

Принагідно підкреслимо, що І. Труш досить виразно відчуває, так би мовити, естетико-художні коливання свого часу. Будучи живописцем, він все ж зміг зрозуміти, що на початку XX ст. саме театральне мистецтво відбиває загальну культурологічну тенденцію того часу, і активно приєднався до пропаганди театру. І. Труш є автором театрознавчих статей, які не втратили свого значення й до сьогодні. Зазначимо, що на межі позаминулого й минулого століть чимало діячів української культури непохитно вірять у просвітницько-виховний потенціал театру. Підкреслимо, що вони мали певні підстави для такої віри, адже, по-перше, глядачем на театральній виставі може бути і неосвічена людина, для якої закритий, наприклад, світ книжок, по-друге, український театр, за слушним визначенням театрознавця Т. Кінзерської, здебільше робив наголос на "злитті фольклорно-пісенної основи драматургії, пізнаваних ситуацій реального життя, романтичних устремлінь героїв з принципами гри щепкінської школи (повнота внутрішнього перевтілення в образ, багатогранність і детальність у розробці характеру, життєва конкретика і типовість)" [10, 4]. Театр такої орієнтації дійсно був моделлю народного театру і задовольняв найширші соціальні верстви населення, по-третє, як правило не маючи стаціонарного приміщення, театральні трупи постійно гастролювали, а це значно розширювало простір впливу і популярність цього виду мистецтва.

В межах цієї статті на прикладі кількох регіонів України ми показали, як формувався культурний простір України на перетині позаминулого й минулого століть. Кожний регіон мав свої специфічні ознаки і, спираючись на лише йому притаманний інтелектуальний та духовний потенціал, намагався динамізувати власний культурний розвиток.

Використані джерела

Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури / Є. Маланюк. - К., 1992.

Левчук Л. Харківська естетична школа: перша половина 20 століття / Л. Левчук // Духовність українства: Зб. наук. праць. - Житомир, 2003. - Вип. 6.

Коломієць Т. Харківська школа модерного живопису початку 20 століття / Т. Коломієць // Духовність українства: Зб.наук. праць. - Житомир, 2003. - Вип. 6.

Найден О. Український авангард і європейська художня культура кінця XIX - початку XX ст. / О. Найден // Українська художня культура: навч. посіб. - К., 1996.

Криволапов М. Мистецтво та соціально-культурні процеси в Україні на початку XX ст. і осмислення їх художньою критикою / М. Криволапов // Мистецтвознавство України. - К., 2004. - Вип. 4.

Асмус В. Філософія в Київському університеті в 1914-1920 рр. / В. Асмус // Україна: філософський спадок століть. - К.: Хроніка, 2000. - № 37-38.

Ржевська М. До проблеми адаптації модернізму в музичній культурі Наддніпрянської України. (10-ті рр. XX століття) / М. Ржевська // Мистецтвознавство України. - К., 2006. - Вип. 6-7.

Криволапов М. Художня критика і проблеми осмислення мистецької спадщини / М. Криволапов // Мистецтвознавство України. - К., 2000. - Вип. 1.

Росляк Р. Становлення кіноосвіти в Україні (друга половина 10-х - початок 30-х рр. XX ст.) : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. мист. / Росляк Р. - К., 2004. - 20 с.

Кінзерська Т. Єфросинія Зарницька в українському театральному мистецтві кінця XIX - першої третини XX століть : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. мист. / Кінзерська Т. - К., 2002. - 20 с.