Науковий вісник України | Наукові статті та публікації

Іван Петрович Штефан
Київський національний університет культури і мистецтв

У статті розглядаються понятійно-категоріальний апарат, методологічні установки та принципи дослідження нової реальності, а також глобальних феноменів, формування яких відбувається в контексті її становлення. Аналізуються негативні і позитивні наслідки впливу інформаційно- комунікативних технологій на сферу культури.

Ключові слова: нова реальність, глобалізація культури, глобальна культура, глобальні цивілізаційні стратегії, інструментальний мультипліцизм, когнітивний поворот, конструктивно- проектна діяльність.

The article discusses conceptual and terminology, and methodological principles of research settings and the new reality, as well as global phenomena, the formation of which occurs in the context of its formation. Analysis of negative and positive effects of information and communication technologies in the sphere of culture.

Keywords: new reality, globalization of culture, global culture, global civilizational strategy multyplit- syzm instrumental, cognitive turn, design and design.

В останній чверті ХХ ст. починають формуватися контури нового світу, нової реальності, для означення якої вчені використовують терміни "постіндустріальне", "інформаційне", "технотронне", "мережеве" (сітьове) суспільство, "нове варварство", "епоха глобалізації", "постсучасність".

Безпрецедентний темп і радикальний характер змін змушує, як писав Е.Тоффлер у знаковій праці "Шок майбутнього", "перевернути протягом короткого часу з ніг на голову уявлення про реальність і наші ментальні образи світу" [І0, 161].

На початку ХХІ ст. стало очевидним, що глобальні трансформації, викликані технічним прогресом, можуть призвести як до позитивних, так і до негативних наслідків. Тому головна проблема сучасності - пошуки шляхів збереження цивілізації і життя на планеті. Загалом перспективи глобалізації для більшості експертів, політиків, науковців, як і рядових громадян не до кінця зрозумілі, тому в масовій свідомості домінує настрій невизначеності і слабких оптимістичних очікувань.

Відтак, актуалізується вивчення можливих соціальних ефектів глобальних трансформацій та породжених ними феноменів, серед яких і глобальна культура. З’ясування можливості її формування, виявлення сутнісних характеристик вимагає об’єднання зусиль вчених, які працюють у сфері природничих, соціальних і гуманітарних наук, і потребує розробки адекватного понятійно-категоріального апарату та теоретико-методологічної бази.

Мета статті полягає у спробі адаптації концептуально-методологічних принципів різних наукових парадигм до дослідження феномена глобальної культури.

Суть глобалізаційних процесів неможливо зрозуміти в усій їх глибині без врахування тих змін, що відбуваються в культурі, а також у релігії, філософії, моралі. Вплив глобалізації на культурний і духовний клімат сучасної епохи важко переоцінити і до кінця зрозуміти. Кардинальні зміни, що відбуваються в усіх сферах життя людини і є результатом її власної діяльності, трансформують світоглядні установки і ціннісні орієнтації, перетворюють на анахронізм моральні принципи. Проповіді індивідуалістичних ідеалів у засобах масової інформації сприяють поширенню культу сили, стверджують радикальний егоїзм як базовий принцип поведінки людини.

Глобалізація шляхом уніфікації культурних кодів, зумовлених впливом інформаційних технологій, породжує феномени загальнопланетарного масштабу, одним із яких є глобальна культура. Вчені намагаються зрозуміти, чи буде вона соціокультурним утворенням з єдиною системою цінностей, чи її слід сприймати як сукупність національних, етнічних, релігійних, соціально-групових та індивідуальних цінностей, взаємодія яких породжує новий універсальний феномен. Хоча багато дослідників ставлять під сумнів не лише її назву, базові цінності, а й можливість формування, оскільки вважають, що в кінцевому підсумку домінуючою виявиться тенденція збереження унікальних культурних, національних, релігійних традицій, або, принаймні, цивілізаційних культурних кодів, на основі яких можуть формуватися моделі глокальних культур.

Оцінюючи вплив новітніх інформаційно-комунікативних технологій на сферу культури, дослідники зазначають, що вони, відкриваючи широкі перспективи, породжують численні нові, недостатньо усвідомлені проблеми, які вимагають осмислення, адекватної діагностики і пошуку шляхів їх оптимального розв’язання. Негативні тенденції глобалізації у соціокультурній сфері полягають у можливості тотальної уніфікації на основі певної базової моделі, що згодом може призвести до культурної деградації. А на індивідуальному рівні загрожує маргіналізацією, оскільки технології об’єднують світ переважно шляхом впровадження стан дартів масової культури. Остання ж, орієнтуючись на розваги, породжує особливий тип мислення, який отримав назву кліпового - музичний кліп стає нормою і взірцем культури. Проблема полягає в тому, що люди, виховані на зразках масової культури, не спроможні раціонально, чітко, послідовно мислити і адекватно вербалізувати власну думку. В цьому контексті набуває виключного значення формування здатності до рефлексивного мислення, наукової діяльності та набуття вольових зусиль, необхідних для оволодіння широким спектром наукових знань.

Фрагментарність, варіативність, нестабільність і значною мірою непередбачуваність сучасного світу потребує і кардинальних змін наукового інструментарію, пізнавальних установок та принципів його дослідження. Це стосується розробки понятійно-категоріального апарату, здатного описати реалії культурної глобалізації, закласти методологічне підґрунтя для розуміння тих процесів, що відбуваються в сучасній культурі як складній системі з величезною кількістю програм діяльності, поведінки і спілкування, які ще й постійно змінюються.

Становлення сучасної методології відбувається в умовах глибокої кризи системи "суспільство- природа", де людина як активний чинник цієї системи знищує природні ресурси, завдає біосфері колосальних збитків. Але водночас починає формуватися нове бачення природного середовища, яке розглядається не як конгломерат об'єктів перетворення, а як цілісний організм, перетворення якого людина може здійснювати лише в чітко означених межах. Порушення цих меж призводить до абсолютної деградації природної системи, спричинитись зникнення багатьох біогеоценозів і навіть наблизить загибель людства. Відповідальність за такий есхатологічний сценарій значною мірою лягає на людину і сучасну науку. Пошуки нових методів наукового пізнання і пов’язані з тим, що науки виявляються практично безпорадними перед необхідністю розв’язання екологічних проблем. Знаходження нових для західної цивілізації типів взаємозв’язків в системі "людина - природа - суспільство" стане основою формування екологічної як базової характеристики глобальної культури.

Для постнекласичної методології характерна мультипарадигмальність і міждисциплінарність. Множинність принципів, підходів, інструментів обумовлена зростаючою комплексністю соціокультурних проблем сучасності, ускладненням процесів прийняття рішень, а також їх реалізації. Необхідно враховувати, що об’єкти гуманітарних і соціальних наук в більшості своїй належать до унікальних систем, здатних до саморозвитку, а їх дослідження вимагає від науковців оперування ідеями і поняттями з міждисциплінарним статусом. "В основі такого уявлення знаходиться усвідомлення неефективності і неможливості розуміння актуальних проблем сучасності в межах єдиної науково-предметної системи уявлень, тому пріоритет надається мисленню, яке спирається на множинність уявлень про досліджувані явища і процеси" [2, 56]. Саме тому характерною методологічною особливістю дослідження специфіки процесу культурної глобалізації, як і глобальної культури, є гетерогенність концептуально-теоретичної бази. Основна методологічна установка може бути визначена як інструментально-критичний мультипліцизм, який з метою поглиблення пізнання цих явищ передбачає використання різних методів та концептуальних процедур.

Осмислення сутності досліджуваних явищ, виявлення їх характерних ознак можливе за умови посилення міждисциплінарних зв’язків. У сучасній науці відбуваються інтеграційні процеси, спрямовані на розширення і подолання перешкод, що розділяють соціальні, історичні, культурологічні та інші наукові дисципліни. Так, в США видається п'ятнадцять журналів міждисциплінарного спрямування, що виконують роль своєрідних міждисциплінарних форумів, де вчені різних галузей наукового знання у вільній манері "культурних досліджень" обговорюють різні теми і проблеми - національності, гендера, релігії, екології, інтеграції культур з урахуванням їх відмінності. Однією з актуальних проблем, що виноситься на ці міждисциплінарні форуми, є проблема глобальної культури.

Сутнісною характеристикою глобалізаційних процесів, у результаті яких формується глобальна культура, є їх нелінійний характер. Разом з тим, нелінійність глобалізації не заперечує її цілісності як складного суспільно-історичного явища. З цього випливає, що дослідження цілісності і нелінійності можливі і потребують використання як класичної методології, так і некласичної з постнекласичною. Слід зазначити, що всі три парадигми знаходяться між собою в комунікативному зв’язку. І в цьому контексті варто згадати регулятивно-методологічні принципи відповідності і доповнювання Н. Бора, згідно з якими наступна парадигма науки не замінює собою попередню, а лише окреслює межі, в яких остання ефективна, тобто межі використання методології. У зв’язку з цим виникає необхідність звернутися до концептуальної еволюції науково-дослідних парадигм та їх базових методологічних принципів. Принципи класичної методології науки, серед яких суб’єкт-об’єктність пізнання, провідна роль теоретичного пізнання порівняно з емпіричним; принцип історизму; раціональність процесу пізнання; принцип детермінізму були розроблені ще в ХУІІ-ХУІІІ ст.

Криза традиційних форм наукового пізнання на рубежі ХІХ-ХХ ст. призвела до концептуалізації нової, некласичної, моделі наукового пізнання. Слід зазначити, що найбільш чутливі до духу часу представники соціальних і гуманітарних наук повільно, але неухильно здійснювали поворот від об’єктивістської методології, побудованої за зразком класичної механіки, до уявлень, пов’язаних з заглибленістю суб’єкта пізнання в досліджувану реальність (С.Кьєркегор і Ф.Ніцше, В. Дільтей і М.Вебер, О.Шпенглер і А.Тойнбі, Й. Хейзенга і Е.Гуссерль, М. Хайдегер і К. Ясперс). Розробка некласичних методологій означала заміну жорстких концептуальних схем "м’якими", з акцентом на розуміння, осягнення, діалог, культурне співробітництво. Серед базових постулатів некласичної методології: принципи активності; відносності об’єкта, предмета і метода пізнання; принцип доповнюваності та принцип верифікації і фальсифікації знання.

Але вже в другій половині ХХ ст., у зв’язку зі зміною соціокультурних умов, розпочинається неоднозначний і внутрішньо суперечливий процес переосмислення постулатів некласичної методології. Стверджується принцип співмірності знання людини. Зростає значення аналізу "тілесності", започатковане Ф. Ніцше і З. Фрейдом, як джерела людських уявлень, що стосується в першу чергу постмодерністської методологічної парадигми.

Накопичення критичної маси фактів і обставин, які не піддаються інтерпретації в межах класичної і некласичної парадигм, призводить до втрати відчуття зрозумілості навколишнього світу і самої людини в ньому. Методологія змушена відмовитися від своїх фундаментальних принципів - детермінізму, об’єктивності і безкінечності пізнання. У той же час залишається актуальною проблема співвідношення між загальнонауковою методологією і методологією конкретних наук в аспекті ствердження первинності кожної з них. Це протиріччя розглядається як фундаментальна реальність європейської наукової і культурної традиції і жодне з рішень не може бути визнане остаточним. А сама проблема може бути віднесена до числа "вічних" і слугувати додатковим аргументом на користь методологічного плюралізму і міждисциплінарності при дослідженні глобальної культури.

Сучасна наука, вирішуючи когнітивні, внутрішні проблеми, не може не враховувати місце і роль людини в цьому світі, її цілі і систему цінностей, способи пізнання. Тобто відбувається розширення використання методологічної рефлексії при обов’язковому включенні в її сферу людського компонента, що задає цілісність, взаємообумовленість окремих елементів досліджуваних явищ. Основним цінніснім критерієм такої рефлексії стає установка на усвідомлення соціально значущої граничності теоретичного пошуку, доповнення його культурними параметрами, етичними нормами і гуманістичними орієнтирами, прагнення подолання феноменів відчуження у всьому їх діапазоні: від абстрактних теоретичних побудов до різних форм соціального відчуження.

У сучасній методології людина і суспільство вже не розглядаються з позицій жорсткого детермінізму, єдиної моделі розвитку, однолінійності, відмови від вибору, альтернативи, випадковості, не- передбачуваності. Для дослідження і розуміння складних динамічних систем необхідна інша категоріальна сітка, структура. Так поняття детермінації пов’язується з поняттями можливості і дійсності, з перетворення можливості в реальність, тому що з’являється декілька сценаріїв розвитку, відносно яких неможливо жорстко детерміновано передбачити розвиток системи.

Концептуальні установки сучасної методології - нелінійність розвитку, усвідомлення безпідставності раціоналістичного оптимізму як постійного прогресивного розвитку людства в цілому і наукового знання, зокрема; неможливість більш-менш правдоподібного передбачення майбутнього людини і культури, де сама людина виступає активним культурним суб’єктом і її майбутнє залежить у першу чергу від неї самої, а не від абстрактного зовнішнього закону. "Механізми, що трансформують ідеали сучасного наукового знання, особливо інтенсивно входять в науку з другої половини ХХст., - пише білоруський дослідник С. Я. Яскевич, - через розробку концепції ноосфери, ідей нелінійної термодинаміки (школа І. Пригожина), синергетики, сучасної космології, розвитку системних і кібернетичних підходів, ідеї глобального еволюціонізму і так званого "антропного космологічного принципу""[12, 205].

Нелінійний характер перебігу глобалізаційних процесів унеможливлює прогнозування майбутнього шляхом простої екстраполяції сучасних тенденцій, що ускладнює дослідження глобальної культури. У нелінійних процесах діють інші, ніж в лінійній динаміці, закони, коли незначні події за певних умов можуть призвести до непередбачуваних наслідків. Причому нелінійність зростає, оскільки посилюється і розширюється сфера взаємодії країн, економік, культур. А трансформація складних нелінійних систем відбувається такими темпами, що людина і суспільство не тільки не здатні адаптуватися до постійно змінюваних умов, але і усвідомити в усій повноті їх глибину і масштабність.

З нелінійністю глобалізації пов’язані проблеми перспектив її розгортання. Не випадково одна з найбільш складних теоретичних задач сучасної глобалістики - це з’ясування ймовірних напрямів подальшого розвитку глобалізаційних процесів, визначення вірогідності зупинки, або реверсу існуючих тенденцій. З цією метою активно використовуються методи соціального моделювання: екстраполяція, прогноз за аналогією, експертні оцінки, техніка Дельфі, перехресно-матричний метод, сценарний метод, побудова динамічних моделей.

Концепція нелінійних процесів І. Пригожина кардинально вплинула на розвиток сучасної науки і стала основою для розробки нової, третьої після Ньютона та Ейнштейна моделі світобудови, "відкритої картини світу", де в будь-який момент часу відкриваються нові можливості. В межах синергетичної моделі незворотність, ймовірність і випадковість виявилися включеними в фундаментальні закони, визначаючи в зв’язку з цим стан і розвиток всіх типів систем і процесів, серед яких і глобалізація культури. Для осмислення специфіки останньої важливим є введене І. Пригожиним поняття "подія", яке безпосередньо пов’язане з поняттям "смисл". Події заслуговують на увагу в тому випадку, якщо породжують певний смисл. У свою чергу деякі події, як стверджує вчений, повинні змінювати хід еволюції, а сама еволюція повинна бути нестабільною [7; 8].

Синергетика, як постнекласичний науково-дослідницький напрям, покликана до життя необхідністю знаходження адекватних відповідей на глобальні виклики, з якими стикається розвиток сучасної цивілізації. Хоч не всі вчені приймають термін синергетика і вважають за необхідне використовувати "моделі самоорганізації", "теорії дисипативних структур", "концепції нелінійної динаміки". Деякі науковці взагалі ставлять під сумнів науковість синергетичного підходу з огляду на його "міждисциплінарну толерантність" до нових методів і гіпотез, відкритість до нових образів і концепцій, включення в науковий контекст природничого та гуманітарного знання ненаукових та донаукових уявлень (міфологічних, релігійних, художніх, повсякденних тощо). Однак, саме така "міждисциплінарна толерантність" перетворює синергетику на одну з фундаментальних теорій сучасної постнекласичної науки.

Методи синергетики генетично пов’язані з математикою, тому використовується для моделювання історичних процесів, прогнозування розвитку глобальних соціокультурних систем.

Однією з найважливіших ідей в синергетиці є ідея про креативну, конструктивну роль хаосу в еволюції складних систем, обґрунтовується його первинність, всебуттєвість і всеохопність. Структура виникає в хаосі і із хаосу. Хаос руйнує і будує. Занурення в хаос - це шлях до інновації.

Нелінійні системи перебувають у стані рівноваги або нерівноваги. Стійкий і нестійкий стани можуть змінювати один одного, в результаті чого відбувається руйнування здавалося б вічних систем і виникнення нових ("порядок з хаосу") - обов’язкові атрибути їх еволюції.

Серед базових понять синергетики особливо продуктивним, на нашу думку, для аналізу глобальної культури можуть бути "аттрактори" та біфуркація. "Дивні аттрактори" - це шляхи еволюції систем, де періоди відносної стабільності і передбачуваності розвитку чергуються з періодами хаотичного і невпорядкованого руху. "Біфуркація" - це розгалуження. Еволюція складної системи проходить через ряд особливих точок, які називають точками біфуркації, і саме в них з’являється "віяло можливостей" як декілька можливих ліній подальшого розвитку системи, що, втрачаючи стабільність, здатна змінювати стратегію свого розвитку в напрямах багатоваріантних режимів функціонування.

В межах синергетики стверджується принципово нове співвідношення між минулим і майбутнім: віднині час не є зовнішнім параметром, а визначає сутність всього того, що відбувається. Зворотною стороною цього визнання стає і кардинально нове відношення до випадку як джерела розвитку складних систем, оскільки саме він визначає напрям розвитку системи в точці біфуркації.

"Тривалий час наука і технологія в новоєвропейській культурній традиції, - як зазначає Стьопін В. С., - розвивалась так, що узгоджувалася лише з західною системою цінностей. Тепер з’ясовується, що сучасний тип науково-технічного розвитку можна узгодити з альтернативними і до недавнього часу, здавалося, кардинально протилежними західним цінностям цінності і світоглядні установки східних культур [9, 84].

Дослідження нелінійних систем породжує несподівані паралелі між культурою західної цивілізації і традиційними східними культурами і тим самим актуалізує проблеми взаємовідносин протилежних начал, наукового і альтернативних дискурсів, компаративні дослідження Заходу і Сходу. "Синергетичний образ мислення виявився надзвичайно близьким східному типу мислення і світосприйняття. Для Сходу, в першу чергу для Індії і Китаю, притаманний принципово інший, відмінний від західного, цілісний образ мислення, для якого характерний недуальний принцип мисленнєвого осягнення протилежностей" [4, 45].

Ще одна ідея засвідчує близькість синергетики і східного світосприйняття - це особливе уявлення про випадок, яке суттєво відрізняється від західного. Західне мислення, починаючи з часів античності, надавало перевагу необхідності і закономірності, а не випадковості. На Сході, навпаки, випадок - один із головних принципів, а випадковість - одна з рушійних сил світу, яка синкретично зв’язана з необхідністю.

Все це виявляється надзвичайно важливим у контексті діалогу культур, завдяки якому може викристалізуватися нова система ціннісних координат, ціннісне ядро глобальної культури. Ймовірне і її формування в процесі взаємодії наявних стратегій цивілізаційного розвитку.

Так, у сучасному світі можна виділити декілька домінуючих глобальних цивілізаційних стратегій: північноамериканська стратегія - експансія інтересів і цінностей США за допомогою військового, фінансового, інформаційного, технологічного домінування; європейська стратегія - експансія інтересів і цінностей європейської цивілізації шляхом політичної та економічної інтеграції, створення органів наднаціонального управління; китайська стратегія - експансія національних інтересів і цінностей китайської цивілізації за допомогою внутрішньої соціально-економічної мобілізації та етнічної міграції, формування в різних куточках планети локальних китайських соціально-національних спільнот і контроль за їх діяльністю; арабська стратегія - експансія інтересів і цінностей арабської цивілізації через демографічне зростання та активізацію поширення домінуючих в арабському світі ісламських релігійних цінностей. Росія також прагне реалізувати євразійську цивілізаційну стратегію, поширюючи свій вплив на пострадянські республіки шляхом трансформації природних ресурсів як засіб політичного тиску.

Глобальна культура, сформована на основі всіх цих цивілізаційних стратегій, може в подальшому стати дієвим чинником розробки і нової єдиної цивілізаційної стратегії подальшого розвитку людства.

Ідеї глобального еволюціонізму, коеволюції живої та неживої матерії, знайшли обґрунтування в "антропному принципі", який, на думку вчених, визначає світогляд сучасної людини, а відтак впливає і на глобалізаційні процеси в сфері культури [3, с.7-39]. Тому як "антропний принцип" так і методологію глобального еволюціонізму також можна продуктивно використати для аналізу глобальної культури.

Сьогодні вчені стверджують вже про другий етап когнітивного повороту чи другу хвилю когні- тивної революції в науках про людину і суспільство, сутність якої полягає у "спробі зрозуміти як окрему людину (її суб’єктивність, переживання, дію), так і колективну діяльність, відносини між людьми, соціальними групами, інститутами, економічну діяльність з точки зору процесів розробки, розподілу та використання знання" [7, с.8]. Перша хвиля когнітивної революції, що відбулася в 50-60-х роках минулого століття, спричинила бурхливий розвиток на Заході cognitive sciences, в центрі дослідження яких виявився феномен знання і пов’язані з ним проблеми отримання, перетворення, репрезентації, збереження і відтворення інформації. До когнітивних наук відносять теорію пізнання, когнітивну психологію, нейрофізіологію, антропологію, лінгвістику і теорію штучного інтелекту. Базові принципи когнітивної методології, сформульовані в Гарвардському центрі когнітивних досліджень, можна використати для дослідження становлення глобальної культури і процесів глобалізації культури [1, 62-84].

На особливу увагу серед них заслуговують моделювання як пізнавальний механізм і дослідження взаємодії людини з реальністю через призму екологічної адекватності. Перший дасть змогу розробити різні моделі глобальної культури, оскільки згідно з цим принципом пізнання реальності здійснюється не шляхом відображення значущих об’єктів, зв’язків і відносин між ними, а за допомогою конструювання суб’єктивно корисних моделей реальності, які фіксують контекстуально значущі елементи і структури. Щодо другого принципу, то поведінка людини розглядається не в дихотомії "правильне-неправильне", а як корисне або шкідливе для людини як соціо-біологічного організму, включеного в систему зворотного зв’язку. Відповідно і вірогідність практичної реалізації матиме те з моделей глобальної культури, яка запропонує ефективне вирішення наявних екологічних проблем, а система її ціннісних координат забезпечить коеволюцію природи - культури-суспільства.

В статусі наукового знання відбуваються якісні зміни, пов’язані з тим, що воно починає розглядатися як елемент культури і включає як раціональні, так і ірраціональні його форми. Змінюється і уявлення про роль фундаментальної науки як засобу отримання глибинних знань про предмети. Актуальними проблемами сучасної науки стає забезпечення рефлексії і діалогу різноманітних уявлень про наявні в суспільстві проблеми. В цьому контексті розуміння науки як засобу пізнання сущого трансформуються в її розуміння як способу конструювання можливого. Формується тим самим новий проективний тип науковості. В цьому зв’язку актуалізуються інформаційна та комунікативна функції науки на відміну від дескриптивної (онтологічної) і прескриптивної (нормативної), що були визначальними в межах класичної і некласичної методології пізнання.

Інновації в методології наукового дослідження обумовлені переходом від сприйняття реальності як даності до її проектно-конструктивного розуміння, що знайшло відображення в нових способах і її репрезентації у вигляді моделей, конструкцій, проектів, у тому числі і культурних. Проект стає самодостатнім обґрунтуванням реальності, а конструктивно-проективна діяльність у сучасній культурі перетворюється на універсальну форму відношення людини до світу.

Серед науковців існує думка, згідно з якою проектування взагалі витісняє пізнання, а знання може бути зрозумілим як спосіб діяльності, конструювання, що поняття реальності застаріло не лише в науках про людину, але і в науках про природу. Більше того, стверджується, що різні види практик в тій або іншій культурі не мислимі без проективно-конструктивної діяльності, завдяки якій і створюється саме "людський світ". "Конкретний аналіз знання в спеціалізованих видах діяльності засвідчує, що як наукове, так і неспеціалізоване знання має проектно-конструктивний характер, який нерозривно пов'язаний з об’єктивним процесом отримання знання. Таке положення і є основою для розгляду проектноконструктивного підходу як універсальної форми відношення людини до світу" [11, 308].

Отже, сучасність ще не є часом буття глобальної культури, а лише часом її морфогенезу, становлення як впорядкованої структури в дисипативному середовищі з неминучими, згідно з принципами синергетики, періодами катастроф і періодичного випадіння у хаос. Однак глобальна культура відповідає принциповій умові еволюції складних систем, а саме - наявності внутрішньої різноманітності, тому методологічні установки різних науково-дослідних парадигм можуть бути продуктивно використані для її дослідження.

Використані джерела

Баксанский О. Е. Методология науки: когнитивный поход / О. Е. Баксанский, Е. Н. Кучер // Методология науки: проблемы и история. - М., 2003. - С.62-84.

Бермус А.Г. Введение в гуманитарную методологию: научн. монография / А.Г. Бермус. - М.: Канон+, - 336 с.

Иванов В. В. Наука о человеке: введение в современную антропологию / В. В. Иванов. - М.: РГГУ, 2004. - 195 с.

Князева Е. Н. Холизм синергетики и недуальность восточного мышления // Противоречие и дискурс / под ред. И.А. Герасимовой - М.: ИФРАН, 2005. - 185 с.

Мусієнко Д.В. Глобалізація та постмодернізм: проблеми взаємовпливу / Д. В. Мусієнко // Вісник Книжкової палати. - 2004. - № 10. - С. 33-35.

Наука глазами гуманитария / отв. ред. В. А. Лекторский. - М.: Прогресс-Традиция, 2005. - 688с.

Пригожин И. От существующего к возникающему: время и сложность в физических науках / И. Приго- жин. - М.: Наука, 1985. - 326 с.

Пригожин И. Порядок из хаоса: новый диалог человека с природой / И. Пригожин, И. Стенгерс. - М.: Прогресс, 1986. - 432 с.

Степин В.С. Важно, чтобы работа не прекращалась. / Интервью И. Т. Касавин // Человек. Наука. Цивилизация: к семидесятилетию академика В. С. Степина. - М.: Канон +, 2004. - 816с.

Тоффлер Э. Шок будущего: пер с англ. / Э. Тоффлер. - М.: Изд-во "АСТ", 2002. - 557 с.

Фарман И. П. Проективно-конструктивный и коммуникационный подходы к социально-культурной реальности // Конструктивистский подход в эпистемологии и науках о человеке / И.П. Фарман ; отв. ред. В. А. Лекторский. - М.: Канон+, 2009. - 368 с.

Яскевич С. Я. Эволюция эталонов методологического дискурса: от классической к современной науке // Человек. Наука. Цивилизация: к семидесятилетию академика В. С. Степина. - М.: Канон +, 2004. - 816 с.