Науковий вісник України | Наукові статті та публікації

УДК 130.2

Поліна Евальдівна Герчанівська
кандидат філософських наук, доцент,
докторант Харківської державної академії культури

У статті осмислено українську християнську культуру постмодерного суспільства в полі демаркації толерантності.

Ключові слова: глобалізація, плюралізм, релігійна толерантність, культура.

The object of the research is the comprehension of the Ukrainian Christian culture of post-modern society in the field of the demarcation of the toleration.

Keywords: globalization, pluralism, religious tolerance, culture.

Сучасні нації більш плюралістичні в культурному, релігійному і політичному відношенні, ніж традиційні спільності, які зберігали єдність через свої фундаментальні традиції. Прагнення до підтримання стабільності у суспільстві в умовах плюралізму, зняття напруги у взаємостосунках між людьми з різними віросповіданнями, поглядами і переконаннями актуалізувало проблему толерантності - як найважливішого принципу комунікації. Метою цього дослідження є осмислення сутності і демаркації релігійної толерантності в сучасному українському суспільстві. Дискурс навколо цієї проблеми припускає два рівня: в площині національної культури і в полі міжнародних відносин. Незважаючи на неоднаковість масштабів, толерантність на обох рівнях є реакцією на появу напруги у взаємостосунках між спільностями через певні відмінності (світоглядні, конфесійні, релігійні тощо).

Для з’ясування питання визначимо семантику і окреслимо межі толерантності. В багатьох культурах поняття "толерантність" є синонімом "терпимості" (лат. - tolerantia, англ. - tolerance, toleration, нім. - toleranz, фр. - tolerance). Однак насправді семантика цього терміна контекстуальна і еволюційна. Демаркація толерантності задається характером або природою тих відмінностей, що існують в суспільстві у певному часовому інтервалі; основні сфери її проявлення - політика, право, мораль, релігія, культура.

Для пояснення цієї думки звернемось до недавнього минулого - радянських часів. Головними ознаками радянського суспільства були: жорсткий контроль політичної влади над усіма сферами життя суспільства і кожної особи, відсутність легальної опозиції, наявність обов’язкової для всіх офіційної ідеології, нетерпимість до політичного інакомислення, підпорядкованість культури і всього духовного життя політичній владі. Це була влада однієї легальної партії, єдиної ідеології - марксистсько- ленінської, базовими цінностями суспільства в духовній сфері були атеїзм і соцреалізм. Відсутність плюралізму в усіх сферах життя призвела до зниження рівня толерантності у суспільній ціннісно- нормативній системи до мінімуму, у свідомості людей домінувала полярність "Ми - Інші".

Світська влада не розглядала церкву як важливий внутрішньодержавний інститут, відокремивши її від держави. А втім, процес інтолерантності у світській свідомості суспільства надав імпульси для осмислення й включення її в ціннісно-нормативну систему релігійного буття. Намагаючись зберегти православну віру, що займала домінуючі позиції у державі, церква вважала себе змушеною інтолерантно ставитись до іновірців. Цей процес посилився з поширенням держаних кордонів на захід, де православ’я безпосередньо зіткнулось з католицтвом. Ліквідування греко-католицької церкви і затвердження православ’я в Західній Україні у середині XX ст. було логічним, неминучим наслідком державної і церковної політики. Отже, неможливо розглядати будь-яку культуру поза реальністю, без її кореляції з іншими явищами соціокультур- ного процесу. Межі толерантності залежать від ступеня її включення в ціннісно-нормативну систему конкретного суспільства.

Примітно, що вперше в європейській історії проблема толерантності виникла саме на релігійному рівні, і первісний зміст терміну був - віротерпимість. Історія показала, що немає нічого більш трудного, ніж бути терпимими стосовно людей, які додержуються інших релігійних переконань. Здавалось би, віра повинна породжувати милосердя і терпимість, однак у дійсності релігійна людина може легко впасти в спокусу фанатизму, що часто приводить до конфронтації у суспільстві. Дещо подібне ми бачимо у сучасному суспільстві, пронизаному метастазами релігійного фанатизму, що виник на ґрунті неприйняття Іншого. В основі цього феномена уявлення про непогрішимість ідей, в які ми віримо, і тверда упевненість у помилковості інших поглядів. Тобто цей процес завжди проходить в постійній опозиції Я - Інший. Толерантне відношення до людей, які відрізняються від нас своїми переконаннями і навичками, потребує розуміння, що істина не може бути однозначною - вона багатогранна і що існують інші думки, які здатні пролити світло на сутність питання. Необхідне усвідомлення того, що за чисто зовнішніми людськими відмінностями (зокрема, різний колір шкіри, розріз очей), за різноманіттям поглядів ховається щось більш важливе - належність до людства у цілому. Усвідом лення належності до загальнолюдської культури, комплексної взаємозалежності народів в умовах глобальних цивілізаційних трансформацій повинно стати підґрунтям толерантності.

У цьому ракурсі сьогодні сформувався новий змістовий рівень у тлумаченні толерантності. На перший план виходить усвідомлення цінності культурної різноманітності, визнання за людиною невід- чужуваних прав і свобод, заохочування ініціатив і альтернатив, уважне відношення до Іншого. З цих позицій Генеральною конференцією ЮНЕСКО (1995) була прийнята Декларація, відповідно до якої "толерантність означає повагу, прийняття і правильне розуміння багатого різноманіття культур нашого світу, наших форм самовираження і способів проявлення людської індивідуальності..., це гармонія в різноманітті, це доброчинність, що робить можливим досягнення миру і сприяє заміні культури війни культурою миру..." [4]. Інакше кажучи, толерантність - це "визнання і повага інших поглядів, традицій, стилів і практик життя без внутрішньої згоди з ними" [3, 174].

В умовах демократії толерантність сприяє встановленню і підтримці плюралістичного балансу духовного життя суспільства, який забезпечується як самими його членами, так і державою, що гарантує дотримання прав і свобод людини, повагу до Іншого і створює сприятливі умови для культурного розвитку особистості. Однак, коли плюралістичний баланс суспільства порушений, толерантність, як засіб компромісу, стає недієздатною. В цих умовах держава повинна захищати законними засобами базові цінності суспільства, в тому числі спрямованість до толерантності. Виникає природне питання, коли і в яких масштабах використовувати інтолерантність (оскільки риск її зловживання присутній завжди). З’ясуємо це питання через призму українського суспільства в умовах глобалізації і розглянемо, як виявляється толерантність в сучасній релігійній свідомості й як терпимість до Іншого вписується в релігійну ціннісно-нормативну систему спільності.

Нагадаємо, що церква в Україні відокремлена від загального комплексу державного управління, тому питання релігійної толерантності є, перш за все, справою церкви. Саме на церкві лежить місія розробки стратегії створення і підтримки умов формування толерантної атмосфери у релігійній спільності. Це комплексна програма, яка повинна містити цілій спектр дій (зокрема, що ґрунтуються на християнській ідеї універсуму). Стрижневий принцип православно-релігійної філософії - соборність - також може зіграти позитивну роль в формуванні толерантних стосунків в українському суспільстві.

Іншим детермінантом толерантності, на мою думку, є пізнання, а не емоції, тому що сильні почуття рідко рахуються з доводами розуму. Суб’єкти толерантних відносин повинні повніше і глибше знати один одного, сприймати культуру Іншого, лише тоді вони зможуть бути відкритими до діалогу. З’ясовуючи цінності, орієнтації, оцінки, моделі поведінки Іншого, необхідно шукати не те, що роз’єднує людей, а те, що їх єднає. Лише тоді вони спроможні стати відкритими до діалогу. Вказані детермінанти лише закладають підґрунтя людської духовності, однак для того, щоб мати реальний вплив на життєдіяльність суб’єктів, толерантність повинна стати світоглядним принципом, змістовим орієнтиром їх ціннісно-нормативної системи, перерости в усвідомлення конкретної цілі - підтримку стабільності у суспільстві і консолідації його членів.

Однак на позитивні наслідки цього процесу в релігійному житті можна розраховувати лише у випадку, якщо церква усвідомлює необхідність плюралізму в духовній сфері і важливість діалогу з людьми, які додержуються інших релігійних переконань. Але факт залишається фактом: релігійний плюралізм в Україні не спричинив появу релігійної толерантності (в тому числі толерантного відношення до атеїзму), що є необхідною умовою функціонування суспільства в умовах глобалізації.

Безумовно, держава не має права втручатися у справи церкви, проте вона може впливати на свідомість людей, акцентуючи увагу на соціальній цінності толерантності. Не можна не визнати, що цей аспект є важливим для створення духовної основи подальшого розвитку української культури й її інтеграції у загальноєвропейський культурний простір. Отже, толерантність не є суб’єктивною терпимістю до Іншого (його поглядів, вірувань), вона, за Є. Бистрицьким, "передбачає практичну дію для стримування ідіосинкразії щодо чужого" [5, 79].

Щоправда, політика толерантності не завжди спрацьовує: міжконфесійні і міжрелігійні конфлікти у суспільстві свідчать про те, що апеляція до людської терпимості часто зазнає поразки. Справа в тому, що в основі самої глобалізації лежить внутрішнє протиріччя між зближенням національних культур й їх розвитком, що, природно, проявляється і на рівні релігійної культури. Руйнування тоталітарного режиму, поширення свободи в Україні призвело до подвійного результату. З одного боку, спостерігається могутній сплеск національної самосвідомості, що спричинило актуалізацію національних традицій, реставрацію релігійних засад суспільства. Сьогодні релігійні ідеї активно витискують марксистсько-ленінську доктрину й атеїстичну ідеологію. Саме релігію українське суспільство розглядає як найважливіший стабілізуючий фактор суспільного життя.

З іншого боку, розвиток цього процесу поглибив релігійну конфронтацію. Люди почали звертатися до віри своїх пращурів, що призвело до відродження конфесійної різноманітності в країні (православні, греко-католики, католики, протестанти). Даний процес часто супроводжується міжконфесійним протистоянням, оскільки стереотип протилежностей "Ми - Інші", що вироблювався протягом десятиліть, не можна побороти умить. Більше того, розлад у середині православній церкві сьогодні заподіював більше шкоди, ніж уся атеїстична пропаганда радянських часів. Потрібен час для корінної перебудови людської свідомості, щоб толерантність і плюралізм ввійшли у ціннісну систему суспільства. Це тривалий і складний процес, який потребує певних зусиль як з боку церкви, так і держави.

Однак релігійне протистояння зумовлено не лише ідеологічним фактором, а й глибинними внутрішніми протиріччями у суспільстві, що детермінували гетерогенність української християнської культури. По суті в основі цього протистояння лежить зіткнення локальних культурних традицій, ментальностей, що сформувались через специфіку історичного розвитку українського народу.

Соціокультурний досвід певної релігійної спільності, акумульований у культурних формах, протягом століть був основою для її репродукування, підтримання рівня консолідації її членів, одночасно він детермінував регіоналізацію України за конфесійною ознакою і локальними особливостями української християнської культури. Розуміння цього питання розкриває витоки протистояння Схід-Захід в сучасній Україні і вирішує проблему демаркації толерантності в релігійній культурі.

Тенденції глобалізаційного процесу потребують від теології нової методології осмислення християнства, оскільки сконцентрованість на регіональному, локальному рівні не дозволяє вирішити релігійні проблеми сучасності. На тлі глобалістської парадигми церква починає не лише апелювати до концептуальних інновацій, але й органічно включати їх у богословське коло, пристосовуючи до культурних традицій суспільства.

Питання, що вирішуються теологією на основі глобалістського підходу, не нові: вони ґрунтуються на ідеї всезагальності християнства, як однієї з світових релігій. Такий підхід не означає претензії християнства на вираження повної істини, обмеження істинності інших релігій і світоглядів або відмову від культурно-історичних надбань, що накопичені суспільством. Мова йде про обґрунтування необхідності модернізації християнського вчення, яке повинно ураховувати виклики глобалізації.

Стимульовані глобалізацією модернізаційні процеси спрямовані не на поєднання християнських конфесій, а на їх діалог, як засіб подолання релігійної конфронтації у суспільстві на основі принципу толерантності. Вони дозволяють християнству відійти від вузької конфесійності. Як визнає Д. Вітер, "активне втручання глобалістської парадигми в християнське вчення сприяє більш критичному осмисленню традиційних теологічних парадигм християнської теології" [1, 9]. Однак через консервативність мислення й інертність людської свідомості не слід очікувати швидких перебудов у духовній сфері суспільства. Саме тому на церкву покладається важлива місія перетворення свідомості людини з орієнтацією на толерантність і плюралізм як основні принципи сучасного релігійного мислення.

А втім, глобалізаційні процеси актуалізували також давню проблему - опозицію офіційна - народна релігійність, офіційна-народна християнська культура, в основі якої лежить соціокультурний контекст. Якщо розглянути українську культуру в загальному соціокультурному полі, то перед нами розгортається широкий спектр феноменів - народна, елітарна, масова культури, безліч субкультур, що існують, взаємодіють і протистоять одна одній. Більш того, вливаючись у європейський простір, українська культура стикається з іншими релігіями й національними культурами, такими же самобутніми і неповторними.

Отже, ми підійшли до складної дилеми: як вписати в глобалізаційні процеси велике різноманіття традицій, що сформувались в європейській культурі взагалі й українській культурі, зокрема? Як уникнути уніфікації культур в умовах глобалізації, знищення духовного начала народу, що породив його особистість?

Слід підкреслити, що культурна гетерогенність в Європі давала про себе знати протягом всього історичного процесу культурного формоутворення. Далеко не останню роль в сучасній демаркації європейської культури зіграла опозиція західного і східного християнських віроучень. Досліджуючи питання щодо соціоґенезу західної цивілізації, Н. Еліас висловив думку, що релігія сформувала вимоги і заборони, які донині відчуваються як щось спільне для всього західного світу. "Вони призвели до того, що всі західні народи, незважаючи на усі відмінності, опинились наділеними спільними рисами - ознаками особливої цивілізації" [6, 11]. Аналогічну консолідуючу роль в Східній Європі зіграло православ’я, до ареалу якого належить українська культура.

Тобто, протягом історії формувалась західноєвропейська і східноєвропейська картини світу, що адаптовані до умов і стилю життя конкретного культурного ареалу. Однак кожна з них має спільний каркас - християнство з його незмінними догматами, на основі яких були створені різні модифікації релігійних традицій. Незважаючи на конфесійні відмінності, християн поєднує спільна віра в Бога, єдиний символ віри. Саме в цьому бачиться потенціал для подолання дисгармонії в християнському світі, узгодження різних позицій, точок зору і встановлення балансу сил у суспільстві.

Пошук консенсусу між західною і східною культурами призвів до певних висновків. По-перше, між західним і східним культурними ареалами немає (і не може бути) чітких, різко окреслених границь. В широкому соціокультурному контексті вони являють собою автономні цілісності, що мають комплекс спільних елементів, одним з яких є християнство. Як зазначив Г. Гегель, "якісні відмінності виявляються не тільки як несхожості в їх протилежності і протиріччі, але й як погоджена єдність, що виявляє усі моменти, що їй належать, як ті, що знаходяться в єдиному цілому. Така погодженість і є гармонією" [2, 204]. По-друге, автономність і різноманіття культур, з одного боку, і єдність різноманіття - з іншого, детерміновані схожістю цілей феноменів (зокрема, задоволення потреб певної спільності), проте не подібністю правил їх утілення. По-третє, глобалізаційні процеси в релігійній сфері повинні бути спря- мовані на діалог віруючих, а не на уніфікацію релігійного життя і релігійних культур, яка може призвести до підриву основ життєдіяльності спільності.

А втім, досвід показав, що орієнтація на християнство як засіб нівелювання міжнаціональних і міжрегіональних протиріч не вирішує всіх проблем сучасності: активізація ісламу, діяльності сект, що обряджаються у тогу християнства, створюють реальну загрозу як в Україні, так і в самій Європі. Але де знайти основу та міру поєднання конфліктуючих сторін? Провідну роль в цьому, безсумнівно, грають комунікативні процеси. Саме завдяки спілкуванню, люди одержують інформацію, знання, уявлення про Іншого, що сприяє їх відкритості до діалогу, незважаючи на неоднаковість віросповідань, розбіжності переконань і життєвих цінностей. Слід відзначити, що Україна завдяки своєму геополітич- ному розташуванню (на межі Схід-Захід Європи, католицизму і православ’я) може виступити своєрідним мостом у діалозі культур.

Формування загальноєвропейського культурного простору потребує перетворення всієї світоглядної системи народів, вироблення діалогових форм комунікації, перш за все, на основі загальнохристиянсь- ких цінностей. Форми міжкультурного діалогу можуть бути різними (конференції, колективні наукові публікації, благодійна діяльність тощо), проте відмінності в підходах до теорії християнства, традиціях, обрядах різних конфесій не повинні бути перепоною для цього процесу. Діалог церков, їх взаєморозуміння будуть сприяти прогресу глобалізації суспільного життя, що прокладає собі шлях як історична необхідність.

Отже, імперативами українського суспільства в умовах глобалізаційних процесів мають стати: толерантність як головний світоглядний принцип; плюралізм ціннісних орієнтацій, конфесій, стилів життя; діалогічність культур. Пріоритетними детермінантами толерантності є християнська ідея універсуму і пізнання Іншого (конфесій, релігій). З’ясовуючи цінності, орієнтації, оцінки, моделі поведінки Іншого, людина повинна шукати не те, що її роз’єднує з Іншим, а те, що єднає. Однак, щоб мати реальний вплив на життєдіяльність людей, толерантність повинна стати світоглядним принципом людей, змістовим орієнтиром їх ціннісно-нормативної системи, перерости в усвідомлення конкретної цілі - підтримку стабільності суспільства і консолідації його членів. Цей аспект є важливим для створення духовної основи для подальшого розвитку української християнської культури й її інтеграції у загальноєвропейський культурний простір.

Використані джерела

Вітер Д. В. Глобалізм як соціально-філософська парадигма православного суспільного вчення / Дмитро Володимирович Вітер // Вісник Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв: Наук. журнал. - К.: Мі- леніум, 2009. - № 3. - C.8-12.

Гегель Г.В.Ф. Лекции по эстетике: в 2 т. / Георг Вильгельм Фридрих Гегель. - СПб.: Наука, 1999. - Т. 1.

1999. - 662 с.

Гречко П. О границах толерантности / Петр Кондратьевич Гречко // Свободная мысль - XXI. - 2005. - № 10. - С. 173-182.

Декларация принципов терпимости [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http:// zakon1.rada.gov.ua/ cgi/bin/laws/main.cgi?nreg=995_503&p=1272455534137886

Ідея культури: виклики сучасної цивілізації / Є.К. Бистрицький, С.В. Пролеєв, Р.В. Кобець, Р.В. Замовець. - К.: Альтерпрес, 2003. - 192 с.

Элиас Н. О процессе цивилизации. Социогенетические и психогенетические исследования: в 2 т./ Норберт Элиас. - М.- СПб.: Гуманитарная академия, 2001. - Т. 2: Изменения в обществе; Проект теории цивилизации; [пер. с нем. А.М. Рудкевича]. - 2001. - 382 с.