Науковий вісник України | Наукові статті та публікації

УДК 008:316

Руслана Іванівна Безугла
кандидат мистецтвознавства, докторант Київського національного університету культури і мистецтв

У статті розглядаються основні підходи до дихотомії еліта-маса, які існують в межах різних наук - культурології, соціології, філософії, психології, елітології. Розкриваються особливості даної проблеми на сучасному етапі.

Ключові слова: масова культура, елітарна культура, еліта, маса, дихотомія, культурна еліта.

Abstract: In the article new approaches to the concepts elite-mass dichotomy in the boundaries of different sciences - culturology, sociology, philosophy, psychology, elitology - are being considered. The features of the given problem are exposed on a modern stage.

Keywords: mass culture, elite culture, elite, mass, dichotomy, cultural elite.

Масова культура є невід’ємною складовою суспільства ХХ століття. Об’єктивному дослідженню даного феномена заважало негативне ставлення до нього з боку прихильників "серйозної", "високої" культури. Розглянута з погляду "високої", масова культура виглядає неповноцінною й навіть шкідливою, характеризується як псевдомистецтво, кітч.

Захисники елітарної культури у всьому вбачали серйозну загрозу високій культурі як "храните- льці істинних стандартів освіти й соціалізації". Чим викликане таке протиставлення "елітарної/високої"

"масової/низької" культур? Адже навіть в сучасній культурології досить часто в якості антипода масової культури розглядають елітарну культуру, виробником та користувачем якої є вищий привілейований прошарок суспільства - еліта. З’ясування змісту терміна, який є центральним в словосполученні "елітарна культура" - терміна "еліта" - є важливим теоретичним питанням, адже сутність елітарної культури досить часто пов'язується з поняттям "еліта"1, яке увійшло в науковий обіг у Хх столітті.

Потрібно зазначити, що використання даного терміна викликало чисельні заперечення з боку деяких соціологів та політологів, причому авторами, які займають різноманітні політичні позиції - від комуністів до лібералів. Існує думка, що термін не досить вдалий, адже якщо вважати еліту суб’єктом політичного процесу, це призводить до приниження народних мас та суперечить ідеалам демократії. Виникають і суто термінологічні заперечення, які стосуються того, що неправильно і навіть аморально використовувати термін "еліта", оскільки етимологія даного терміна має на увазі найкращих людей з представників влади, серед яких ми досить часто зустрічаємо досить цинічних, нерозбірливих у засобах, жорстоких тощо.

Важливо зазначити, що дихотомія еліта-маса не є новою в науці. Питання наявності та доцільності поділу суспільства на тих, хто управляє, і тих, ким управляють, знайшли втілення у працях мислителів Стародавньої Греції (Платон, Арістотель)2.

Ідеї елітаризму притаманні і епосі Середньовіччя в Європі та Давньоруській державі - тільки монарх як обранець та помазаник Бога може управляти народом, як пастух стадом (Т.Аквінський, Д.Ареопагіт, Іларіон, Нестор, Даниїл Заточник та інші).

В напрацюваннях епохи Відродження та Нового Часу продовжуються розвиватися ідеї теорії еліт, тобто права на владу та переваги обраної меншості, проте помітне посилення індивідуалістичних мотивів, адже домінує антропоцентризм та посилюється впевненість людини в своїх силах, як особистості (Н.Макіавеллі, Е.Роттердамський, Ш.Монтеск’є, Т.Гоббс, Дж.Локк).

Витоки наукового інтересу до феноменів масового і елітарного в їх протиставленні містяться і в консервативно-романтичній критиці буржуазно-демократичних перетворень в Європі та Америці в ХѴІІІ-ХІХ століть, де спостерігався активний розпад середньовічних суспільних груп, який перетворював суспільство в масу ізольованих індивідів. В працях видатних мислителів того часу - Ж.де Местра, Л.Г.А.Бональда, Е.Берка, А.де Токвіля ідея "омасовлення" розглядається в ракурсі проблеми свободи, до придушення якої, до своєрідної "збоченої рівності" або "рівності в рабстві" призводить прагнення звести всіх до рівня маси [15].

Засновниками класичного елітизму вважають В.Парето, італійського соціолога Г.Моску, німецького політолога Р.Міхельса. Надання "еліті" легітимного статусу3 в категоріально-понятійних комплексах соціальних і гуманітарних дисциплін, оформлення теорій еліти як цілісних систем уявлень традиційно пов’язується з творчістю даних науковців. В їхніх концепціях домінуючою є ідея про те, що елітарна культура та еліта як її суб’єкт являються єдиною надією на спасіння культури від "омасовлення". Формуються теорії еліти4 - соціально-філософські, соціологічні і політологічні концепції, які стверджують, що еліта - це домінуючі (панівні) суспільні групи, які виробляють та здійснюють державну, культурну і соціально-економічну політику, - є необхідними та життєво важливими структурними елементами для функціонування соціуму будь-якого типу. На рубежі ХІХ-ХХ століть з’являються теоретичні теорії, які прагнуть обґрунтувати соціально-культурну нерівність. Тут можна назвати таких авторів, як Т.Адорно, Д.Белл, М.Бердяєв, Л.Гумільов, Ч.Р.Міллс, Р.Міхельс, Г.Моска, Ф.Ніцше, Х.Ортега- і-Гассет, В.Парето, Дж.Скотт, П.Сорокін, А.Тойнбі, А.Шопенгауєр та інші.

Важливо відмітити, що ряд елітарістів (Т.Адорно, М.Бердяєв, Ф.Ніцше, Х. Ортега-і-Гассет) заперечують проти трактування еліти як групи, що знаходиться при владі ( в їх усвідомленні це псевдо- еліта або вульгарна еліта - несамостійна, яка має потребу в масі, а тому підпадає під вплив мас). Вони вважають еліту "цінністю в собі" незалежно до її позицій щодо влади. Більш того, на їхню думку, справжня еліта прагне відгородитися від мас, відокремитися і завдяки цьому зберегти свою незалежність та свої цінності від "омасовлення".

В західній соціології існують різноманітні теорії еліти, в яких протиставляються еліта і народ, проводиться та обґрунтовується думка про зміну еліт після завершення визначеного соціального циклу (В.Парето, Р.Міхельс та інші), за деякими виключеннями (наприклад, Ч.Р.Міллс) заперечується соціологічне пояснення природи та сутності еліти, що знаходиться у влади. Еліта пов’язується або з розподіленням функцій в суспільстві, або з генетично природними особливостями видатних особистостей, харизматичних лідерів. Міллс визнавав поділ сучасного американського суспільства на еліту і масу, проте це визнання оберталось викриттям елітарності політичної системи. Він критикує останню як недостатньо демократичну [11].

Яскравим представником елітаризму ХХ століття був М.Бердяєв, якого вважають класиком російської елітології (її аристократичного варіанта). М.Бердяєв виступив проти ідеї соціальної рівності, яка, на його думку, веде до зникнення еліти, аристократії, а значить, принципів організації суспільства [4, 121].

Важливо в даному контексті відмітити і праці П.Сорокіна, одного з засновників теорії соціальної стратифікації та соціальної мобільності. На його думку, монополія влади в руках вузького привілейованого прошарку робить суспільство "закритим", загниваючим, перешкоджає найбільш талановитим особистостям з "нижчих" соціальних страт - тобто з народу, така ситуація є руйнівною для суспільства5. Соціальний баланс в суспільстві порушується [14].

Своєрідне розуміння розподілу суспільних типів запропонував Л.Гумільов - російський історик- етнолог, філософ, автор оригінальної концепції історичного процесу. Він також поділяв суспільство на більшість ("обивателі") і меншість ("пасіонарії"). Пасіонарії (простіше "великі люди") з’являються внаслідок впливу космічних енергетичних викидів (йдеться про своєрідні генні мікромутації) і вирізняються високою спрямованістю своєї життєвої мети. Індивіди-пасіонарії за допомогою пасіонарної індукції "за- ражують" своїх одноплемінників, забезпечуючи високий рівень пасіонарної напруги етносу в цілому. Обивателі також можуть бути мужніми, енергійними й талановитими,"...але задля власної жадібності шукають високого становища, щоб утішатися своєю владою, оскільки для них реальним є тільки теперішнє, над яким невідворотно підноситься своє, особисте... Вони хочуть жити зараз і для себе" [7].

Важливо згадати і теорію класів К.Маркса. Згідно з марксистською концепцією соціально- класові відносини складаються на основі взаємодії класів, прошарків, інших соціальних груп. Цементуючим ядром соціальної структури суспільства є класи, які в теорії К.Маркса становлять економічно детерміновані, конфліктні соціальні групи, що, у свою чергу, формуються на основі відносин власності. Основною класоутворюючою ознакою марксистської концепції є відношення до засобів виробництва.

В контексті нашого дослідження потрібно виділити партократичні концепції (В.Ленін, М.Джилас, М.Восленський та інші). В правлячу партію, на думку В.Леніна, входить "вузький прошарок партійних функціонерів", її еліта та широкий прошарок членів партії, який виконує рішення її керівництва [9]. Питання про правлячий клас, або правлячу верхівку (прошарок), який повинен виникнути після соціалістичної революції виникало та обговорювалося задовго до Жовтневого перевороту та після здійснення останнього. Виникає концепція, яка пізніше отримала назву теорії "нового класу". М.Бакунін писав, що держава диктатури пролетаріату, яку пропагує К.Маркс, буде являти собою "деспотизм правлячої меншості", в складі останньої можуть опинитися непомірні честолюбці, що прагнуть до влади, які будуть прикриватися фразами про те, що вони виражають волю народу, проте це буде управління привілейованої меншості великою кількістю народних мас. "Проте ця меншість, говорять марксисти, буде складатися з робітників. Так, мабуть, з колишніх робітників, але які, як тільки стануть керівниками або представниками народу, перестануть бути робітниками та стануть сприймати весь світ робітників з державної висоти, будуть представляти вже не народ, а себе та свої притягання на керівництво народом" [2]. Твердження марксистів, що диктатура пролетаріату буде короткочасною, а її мета - освіта народу, Бакунін сприймає досить скептично, стверджуючи, що "будь-яка диктатура не може мати іншої мети, ніж увічнення себе" [2].

Ставлення до дихотомії еліта-маси, в радянській філософсько-соціологічній і політичній науці було загалом негативним. В цілому, в радянський період характеризується жорстким контролем КПРс над науковими розробками. Важливо зазначити, що в радянській науковій літературі термін "еліта" вперше починає використовуватися в другій половині 50-х років ХХ століття. Загальновідомо, що проблематика "еліта-маса" в зазначений період була жорстко табуйована. Тобто аналізувати еліту можна було тільки в негативному контексті, в напрямі "критики буржуазної соціології". Дослідження радянської еліти було неможливим з ідеологічних міркувань, адже еліта є атрибутом антагоністичного суспільства. Офіційна ідеологія стверджувала, що в Радянському Союзі відсутня експлуатація людини людиною, відповідно відсутній і панівний експлуататорський клас, немає і не може бути еліти. Цензура не дозволяла використання терміну "еліта" по відношення до соціалістичних країн. Стверджувалось, що в СРСР існувало тільки два класи - робітники та колгоспники, а також прошарок трудової інтелігенції. Відповідно, в радянській культурі не могло існувати "масової та елітарної" культури, вважалось, що дані явища притаманні тільки "буржуазним" суспільствам. В радянській ідеології приховувалось існування еліти, як вищої соціальної страти6 (адже еліту можна розглядати як вищу страту в системі соціальної стратифікації), яка виконує управлінські функції, володіє інституційними привілеями, тобто всіма атрибутами еліти. Особливо ретельно дана еліта приховувала свої привілеї (спецрозподільники, спецжитло, спецдачі, спецлікарні, тощо), дана інформація була зведена до рангу державної таємниці7.

Розробка цілісної концепції "нового класу" належить відомому югославському політологу М. Джиласу. В праці "Новий клас. Аналіз комуністичної системи" (1957 р.), автор показав, що в Радянському Союзі після 1917 р. апарат компартії перетворився на новий правлячий клас, який монополізував владу в державі й суспільстві [8]. Концепцію М.Джиласа продовжив М.Восленський, який використовував замість поняття "нового класу" термін "номенклатура". В праці "Номенклатура" (1980 р.) він розвинув ідеї М. Джиласа про партократію, однак до панівного класу в радянському суспільстві зарахував не всіх управлінців, а лише номенклатуру, яка є вищою соціальною верствою [б].

Серед послідовників даного підходу можна виділити праці Г.Ашина, Р.Мухаєва, Р.Сакви, а також низки інших авторів. Сучасні науковці виділяють чотири покоління радянської еліти. Перше - "ленінська гвардія", яка здійснила Жовтневу революцію та мріяла про світову. Друге покоління - сталіністи, жорсткі та досить дисципліновані виконавці наказів Сталіна. Даний період відрізняється широкомасштабними репресіями, низка політологів кваліфікують останні як геноцид щодо власного народу. Третє покоління радянської еліти - еліта бюрократії та партійних функціонерів, лідерами якої були Хрущов та Брежнєв. Даний історичний етап характеризують як період інституціалізації і рутинізації номенклатурної еліти та час відносно стабільних елітних кар’єр. Вважається, що наприкінціданого етапу (70-ті - перша половина 80-х років ХХ століття) у влади знаходилась геронтократична еліта застою. Останнє, четверте покоління еліта періоду перебудови. Склад даної еліти був неоднорідним, проте переважали в ній реформатори на чолі з Горбачовим, які прагнули модернізувати існуючу соціально-політичну систему, орієнтувались на гласність та демократизацію режиму.

На пострадянському просторі дискусії про еліту, зміну еліт, дихотомію еліта-маси, про те чи можна вважати пострадянську еліту соціальним прошарком, який вже сформувався, чи тільки знаходиться в процесі формування широко розгорнулися тільки в 90-х роках ХХ століття. З’являється новий термін - елітологія, який був введений в науковий обіг в 1980-х роках, проте отримав широке розповсюдження в суспільних науках, починаючи з другої половини 90-х років Хх століття. Елітологія сформувалась як комплексне міждисциплінарне знання, що знаходиться на перетині політології, соціальної філософії, політології, соціології, загальної історії, соціальної психології, культурології. Проте сьогодні елітологія являє собою досить складний та різнорідний конгломерат різноманітних напрямів, які гостро полемізують один з одним.

В сучасній науці існує значна кількість концепцій соціальної структури суспільства, а принципи розподілу людей на еліту та масу суттєво відрізняються. Важливо зазначити, що систематизація, класифікація, типологізація вищезазначених напрямів в елітології являє собою досить складну наукову проблему, адже дана типологізація проводиться на різному підґрунті.

Наявність різноманітних точок зору, напрямів та орієнтацій при дослідженні зазначеної проблеми в сучасній елітології виділяють два основних підходи до даної проблеми: ціннісний (аксіологічний) та структурно-функціональний. Прибічники першого підходу пояснюють існування еліти інтелектуальною та моральною перевагою одних людей над іншими; другого підходу - важливістю функцій керування для суспільства, підкреслюючи виключну роль людей, що виконують дані функції. Проте, важливо зазначити, що самі дослідники еліт, такі, наприклад, як Т.Боттомор, С.Келлер, У.Рансимен, розуміють недосконалість вищезазначених підходів, їх обмеженість. Адже саме Келлер відмітила, що ціннісний підхід легко деградує в містицизм і примітивну апологію влади, інший - функціональний - в тавтологію і знову таки в апологетику.

В основу іншого підходу закладена хронологія подій (так звана, хронологічна типологізація). Виділяються чотири основні етапи розвитку елітології: 1) кінець ХІХ - перші три десятиліття ХХ століття - творчість засновників елітології; 2) друга половина 20-х - перша половина 40-х років - формується фашистський, ліберальний (К.Маннгейм, Дж.Шумпетер) і аристократичний (Х.Ортега-і-Гассет) варіанти елітаризму; 3) з середини ХХ століття розвиваються ліберально-демократичне, радикально- демократичне трактування елітизму; 4) 70-ті роки - початок ХХІ століття, незважаючи на панування політичного плюралізму широкого розповсюдження набуває неоелітизм (Т.Дай, Х.Зіглер та інші).

Аналіз основних значень, в яких термін "еліта" використовується соціологами, політологами та культурологами дозволяє констатувати наявність досить різноманітних тлумачень, що і стало основою для класифікації елітологічних теорій. Серед них найпоширенішими є: політична, пов’язана з іменами

Г.Моски та В.Паретто, (основний критерій належності індивіда до еліти чи маси - відношення до влади); психологічна, (З.Фрейд, Е.Фромм, А.Адлер - механізм розподілу людей на еліту і масу пояснюється за допомогою інстинктів та природженого прагнення людей панувати чи бути підлеглими), біологічна, ( Р.Уільямс та С.Дарлінгстон, обґрунтовували розподіл на еліту і маси за генетичними ознаками), релігійна, (М.Вебер та Е.Ледерар - саме Бог здійснив розподіл людей на еліту та маси); технологічна (Дж.Бернхем, К.Боулдінг, Д.Елеско, А.Фриш та інші, відносили до еліти тих, хто має здібності до організації та управління сучасним виробництвом).

Існує й інша класифікація, коли дослідників еліт прагнуть згрупувати в основні школи, такі як: макіавеллістська (Г.Моска, В.Парето, Р.Міхельс); демократичного елітизму (Й.Шумпетер, К.Манхейм, Д.Сарторі, Г.Лассуел); плюралістична (Р.Даль, С.Келлер); ліволіберальна (Ч.Р.Міллс); неоелітизм (Т.Дай, Х.Зіглер).

Можлива класифікація елітологічних теорій по засобам обґрунтування елітаризму: ірраціональний, біологічний, психологічний, функціональний, технократичний.

Менш розповсюдженим є розподілення елітологів по політичним орієнтаціям та прихильностям: фашистський варіант елітаризму, консервативно-аристократичний, ліберально-демократичний, ліворадикальний, комуністичний елітаризм.

Також можлива типологізація елітології по географічному чиннику, наприклад, можна виокремити Західну Європу (де зародилась елітологія), елітологію США (куди після другої світової війни змістився центр розробки елітології), окремо можна виділили елітологію пострадянських країн. В умовах тоталітаризму та жорстких ідеологічних заборон вона мала свою специфіку, була переважно підпільно-дисидентською або емігрантською.

Важливо відмітити сучасні теоретичні напрацювання українських та російських науковців, таких як, М.Афанасьєв, Г.Ашин, О.Гаман-Голутвіна, Л.Герасіна, О.Дука, В.Єлізаров, В.Журавський, О.Криштановська,

І.Куколєв, О.Лазоренко, В.Мохов, Є.Охотський, С.Перегудов, Д.Погорілий, В.Полохало, О.Понєдєлков, О.Потєхін, Л.Приходченко, Н.Селютіна, О.Соловйов, А.Старостін, Д.Табачник, Ж.Тощенко та інші.

Початком становлення нової української пострадянської еліти вважають останнє десятиліття

ХХ      століття. Головною особливістю даного процесу є внутрішня суперечливість, адже суттєвою ознакою сучасної української еліти є її структурна неоднорідність, яка проявляється на рівні ціннісних орієнтацій. Виділяють три основні типи еліти, залежно від її ставлення до реформ, що проводяться: ліберальна, неоконсервативна і соціалістична. Звертається увага і на неоднорідність груп, що складають теперішню українську еліту: вихідці з кіл радянської номенклатури; колишні дисиденти (противники комуністичного режиму); представники бізнесу ( які заробили капітал, зробили кар’єру тощо в період перебудови та після неї); колишні кадрові офіцери; наукова і художня інтелігенція; нові політики, які заявили про себе як про лідерів нових партій та рухів.

Дослідженням трансформації українських владних еліт займалися В.Фесенко, М.Шульга, М.Пірен,

О.Донченко, О.Куценко, Н.Бойко та інші. Проблему співіснування демократичних ідеалів та наявності елітних груп в сучасних соціумах розглядали А.Ручка, В.Танчер. Питання соціальної відповідальності та концепції соціальної самоорганізації (Л.Бевзенко, В.Ворона, Л.Сохань). З позицій ціннісної концепції українські елітні групи розглядалися такими вченими, як С.Вовканич, Б.Кухта, Н.Теплоухова.

Проведене дослідження дозволяє зробити висновки, що в будь якому-випадку, незважаючи на різноманітні наукові підходи, дихотомія еліта - маса є ведучим методологічним принципом аналізу соціальної структури. Адже радикальні зміни та зміни соціально-стратифікаційних парадигм, які відбулися в Україні в 90-ті роки ХХ століття (зміна геополітичного статусу в результаті розпаду Радянського Союзу та отримання країною незалежності - із союзної республіки Україна стала самостійним суб’єктом міжнародних відносин) не призвели до виникнення стійкої, збалансованої структури сучасного суспільства. Відсутні чіткі межі між соціальними стратами. Короткий огляд історії розвитку зазначеної проблеми дозволяє констатувати відсутність єдності в формулюванні сутності понять "маса" та "еліта" в концепціях різних науковців. Наявна відсутність загального критерію, єдиної основи для визначення сутності даних понять. Відсутні чіткі критерії визначення самої еліти. Значна кількість людей за сприятливих обставин може потрапити до цієї верстви і, навпаки, люди, які мають всі підстави належати до еліти (за освітою, посадою) не мають можливостей впливати на суспільство, або навпаки самі не відповідають критерію "обраних", найкращих.

Порівнюючи визначення різних авторів, ми можемо констатувати наявність змішання термінів: дехто з дослідників відносить до еліти тільки політичну еліту, у інших трактування еліти більш широке. Перед нами постає проблема не тільки чисельності трактування терміну, але й великої кількості термінів, якими прагнуть замінити поняття "еліта". Наприклад, політичний клас, правлячий (панівний) клас, панівна еліта, керівна еліта, керівна меншість, лідерство та інше. Ми стикаємось з проблемою, що різними термінами користуються для визначення одного й того ж концепту, а різні концепти визначають одним і тим же терміном.

Характер сучасних публікацій в Україні дозволяє констатувати, що переважають дослідження політичної, адміністративної, економічної, регіональної еліт, проте майже відсутні дослідження вітчизняної культурної еліти. Підхід політолога та соціолога відрізняється від культурологічного підходу. Для соціолога або політолога "еліта" - частина суспільства, що має доступ до інструментів влади. Як вже було зазначено, існують різноманітні види еліт, при цьому критерії виділення даних еліт можуть бути різноманітними. Наприклад, частіше при виділенні культурної еліти використовують ціннісний критерій. Культурологи частіше використовують термін "еліта" до видатних діячів культури, інколи він виступає як синонім "аристократії духу".

Аналіз наукової літератури свідчить, що сьогодні остаточно не з’ясовано сутність культурної еліти у трансформаційному суспільстві, не визначено її структуру, недостатньо вивчено процес її становлення і майже зовсім не здійснюються дослідження стосовно її суб’єктного потенціалу. У сучасних дослідженнях переважають конкретно-теоретичні та загально-філософські способи аналізу еліти. У той же час праці на рівні емпіричного пізнання культурної еліти, майже відсутні. Залишається відкритим питання: хто є представником культурної еліти (відомі особистості, представники шоу-бізнесу, професійні діячі, представники владних структур тощо)? А звідси: хто встановлює критерії "високої/елітарної культури"? Можна констатувати, що на відміну від інших типів еліт, наприклад панівної, культурна (творча) еліта не піддається чіткому соціологічному аналізу в силу специфічно-ціннісного характеру критеріїв приналежності до даного типу еліти, а також відсутність чіткої структурованості. Зазначена ситуація свідчить про відкритість даної проблеми в сучасній науці та необхідність дослідження на міждисциплінарному рівні.

Примітки

Термін "еліта" бере свій початок від латинського "eligere", проте в сучасній літературі частіше використовується французьке "elite" - найкраще, добірне. В науковий обіг термін "еліта" вводить В. Парето.

Вважається, що вже Платон в межах античної філософії сформулював основні принципи елітарного світогляду, які він розкриває в своєму вченні про три частини душі (розумної, вольової і афективної) та у відповідних даному розподілу трьох типах громадян (мудреці, воїни та ремісники). Філософ одним з перших звертається до дихотомії "обрані" (або філософи) - натовп, або, в сучасній термінології, "творча/культурна" еліта - "нетворча маса", що дозволяє філософу чіткіше визначити сутнісні характеристики даного протиріччя. Він зазначає, що антагонізм натовпу та філософа має "духовний", а не соціальний характер [13].

Починаючи з ХѴІІ століття, слово "елітний" використовувалось для визначення товарів найвищої якості (купцями, зокрема). В ХѴІІІ столітті зміст слова розширюється, його починають використовувати для найменування "обраних людей", насамперед, вищої знаті, а також відбірних ("елітних") військових частин. З ХІХ століття поняття стали вживати в генетиці, селекції тощо для визначення найкращого насіння, рослин, тварин для їх подальшого розведення.

Важливо відмітити, що поняття "еліта" широко не використовувалось в суспільних науках до початку ХХ століття (тобто до появи робіт В.Парето).

Початок формування теорії еліти саме як наукової концепції, як правило, відносять до ХІХ століття, а її остаточне о теоретичне завершення - до ХХ століття.

Цікавою є його теорія "пуголовків" - талановитих вихідців з нижчих прошарків суспільства, потенційної еліти, які своїм інтелектом та здібностями перевершують дворянську правлячу еліту, яка залишається у влади, заважаючи "пуголовкам" ввійти в еліту, перетворюючи її в контреліту.

Сьогодні значно рідше для характеристики соціальної структури суспільства використовується поняття "клас", поступаючись місцем поняттю "страта" (від лат. stratum - шар, пласт), що лежить в основі теорії соціальної стратифікації та соціальної мобільності. Страта - реальна, емпірично фіксована спільнота, що об’єднує людей на певних загальних позиціях або на основі спільної справи, яка зумовлює конституювання даної спільноти в соціальній структурі суспільства і протиставлення іншим соціальним спільнотам.

Як зазначав М.Джилас, особливості даної еліти полягали насамперед, в тому, що експлуатація ними народних мас здійснювалась не за допомогою приватної власності на основні засоби виробництва, а за допомогою колективної власності даного класу (причому в цій власності знаходилась і сама держава) [8].

Використані джерела

Ашин Г.К. Вторжение без оружия : Идеологическая борьба в современном мире и буржуазная "массовая культура" / Ашин Г.К. - М.: Сов. Россия, 1985. - 160 с.

Бакунин М.А. Философия. Социология. Политика/ М.А.Бакунин. - М.: Правда, 1989. - 624 с. - (Серия: Из истории отечественной философской мысли).

Бердяев Н. Философия творчества, культуры и искусства: в 2 т. Т. 1 / Бердяев Н. - М.: Искусство; Лига, 1994. - 542 с.

Бердяев Н. Философия творчества, культуры и искусства / Н. Бердяев: в 2 т. Т. 2 : / Бердяев Н. - М.: Искусство; Лига, 1994. - 510 с.

Бердяев Н.А. Философия свободы; Смысл творчества / Н. А. Бердяев ; вступ. ст., сост., подгот. текста, примеч. Л. В. Полякова. - М.: Правда, 1989. - 607 с.

Восленский М.С. Номенклатура. Господствующий класс Советского Союза / Михаил Сергеевич Вос- ленский. - М.: "Захаров", 2005. - 640с.

Гумилев Л.Н. Етногенез и біосфера Земли / Л.Н. Гумилев. - М.: АСТ, Астрель, 2005. - 512с.

Джилас М. "Лицо тоталитаризма" / Переводы с сербо-хорватского: П.А. Щетинин, Е. А. Полак, О. А. Кириллова. - М.: Изд-во "Новости", 1992. - 106с.

Ленин В.И. Избранные сочинения в десяти томах. В одиннадцати книгах /В.И.Ленин. - Издание второе. Т.1 - М.: Изд-во политической литературы, 1984. - 570с.

Миллс Ч. Р. Интеллектуальное мастерство / Ч. Р. Миллс ; пер. А. И. Кравченко // Социологические исследования. - 1994. - № 1. - С. 107—114.

Миллс Ч. Р. Социологическое воображение / Ч. Р. Миллс ; пер. с англ. О. А. Оберемко; под общей редакцией и с предисловием Г. С. Батыгина. - М.: Издательский Дом NOTA BENE, 2001. - 264 с.

Мукерджи Ч., Шадсон М. Новый взгляд на популярную культуру// Полигнозис. - 2000. - № 3 [Электронный ресурс]. - Режим доступа: http://art.photo-element.ru/analysis/popular_culture/ popular_culture.html.

Платон. Государство / Платон. - Собрание сочинений в 4 т.- М.: Мысль, 1994. - Т. 3. - 654с.

Сорокин П. Социокультурная динамика: Исследование изменений в больших системах искусства, истины, этики права и общественных отношений / П.Сорокин - СПб.: РХГИ, 2000. - 1056с.

Токвиль А. де. Демократия в Америке: Пер.с франц. М.Федоровой / Предисл. Гарольда Дж.Ласки. - М.: Прогресс, 1992. - 554с.