Науковий вісник України | Наукові статті та публікації

Ольга Дмитрівна Садов’як
здобувач Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Стаття присвячена проблемі інтерпретації тексту Корану, в якому обґрунтовані норми життя мусульман, особливості їхньої віри, правила відношення до інших релігій, спосіб життя тощо.

Ключові слова: Коран, інтерпретації, діалогічність, епістемологія, текст, поліфункціональ- ність, архетип, мова, знак, релігійні норми.

This article is devoted to the problem of interpreting the text of the Koran, in which reasonable standards of life of Muslims, especially their faith, the rules relating to other religions, lifestyles and so on.

Keywords: Koran, interpretation, dialohichnist, Epistemology, text, polifunctionality, archetype, language, symbol, religious norms.

Сьогодення України демонструє підвищений інтерес до різних релігій, який, безперечно, ґрунтується на тих подіях, явищах та ситуаціях, які характеризують життя сучасної людини. Йдеться не тільки про кризу в економічній галузі, а й про кризу духовності, кризу моральнісних орієнтирів сучасної людини, її системи цінностей. Невипадковим виявляється й інтерес громадян України, особливо української молоді, до релігії ісламу. Це пов’язано не тільки з вірувальними положеннями самого ісламу, а й з його "входженням" до повсякденного життя віруючих. На нашу думку, чітка регламентованість і вивіреність усіх галузей життя людини робить іслам (як й іудаїзм) не тільки релігією, а способом життя. Ці норми життя мусульман, особливості їх віри, правила ставлення до інших релігій та ін., що обґрунтовані у Корані, є ретельно розробленими.

У цьому зв’язку актуальними постають дослідження тексту Корану в контексті соціальних, політичних, культурних характеристик минулого, сучасного і майбутнього, але головною проблемою як для сучасного релігієзнавства, так й ісламознавства зокрема, є інтерпретація текстів. Саме поняття "інтерпретація" є достатньо стародавнім. Латинське слово "interpres" (посередник, негоціатор) вмотивовано словом "pretium" (ціна, що сплачується за щось). У такий спосіб, етимологія самого терміну формує для інтерпретації роль посередника у дослідженні, в якому текст виступає як суто емпіричний матеріал, як джерело в процесі вивчення певної об’єктивної реальності, яка знаходиться за текстом.

У 70-80-х роках минулого століття у гуманітарних науках склався напрям "інтерпретаціонізму", до якого можна віднести достатню кількість загальнолінгвістичних теорій: генеративна теорія М.Хомського й інтерпретаційна граматика О.Бондарко, теорії, в яких стверджується, що у самій граматиці конкретної мови існують правила її інтерпретації; моделі семантики можливих світів, що додаються до описування логічних якостей мови (граматика Р.Монтегю, ситуативна граматика Дж.Баруайза, Дж.Перрі, теорія семантичних примітивів А.Вежбицької); неогерменевтичні теорії Г.Лакоффа, П.Гартмана, Ю.Габермаса, а також представників Московсько-Тартуської семіотичної школи; теорія "мовних актів" з елементами інтерпретації Дж.Остіна, П.Грайса; "аналіз дискурсу" Т. ван Дейка та ін. Слід наголосити, що при цьому поняття "інтерпретації" репрезентовано у теоретичному мовознавстві неоднозначно: з одного боку, воно використовується для того, щоб моделювати розуміння мови людиною, для розуміння зв’язків між об’єктами. З іншого боку, інтерпретація повинна моделювати сприйняття дійсності й реальності нібито очима іншої людини, встановлювати внутрішні зв’язки між текстом і установками читача. У цих відносинах інтерпретаціонізм - напрям, що органічно вписується у проект побудови "когнітивної науки".

Важливим також є те, що в аспекті методології інтерпретація пов’язана, по-перше, з багатоас- пектним дослідженням того об’єкта, який містить у собі знання про мову, її динаміку. Відома українська дослідниця Т.Горбаченко обґрунтовує поліфункціональність мови: "Мова як соціальне явище виконує низку функцій: комунікативну; гносеологічну; кумулятивну - завдяки мові забезпечується збереження досвіду й знань людини; номінативну - за допомогою слів мова існує, називає речі, явища, поняття; регулятивну - виділяється на основі комунікативної і встановлює відносини між учасниками спілкування; емотивну - проявляється у вираженні емоцій, переживань, почуттів, настроїв; спонукальну - пов’язана з висловленням вимог, бажань, прохань, спрямованих на іншу людину з метою спонукання її до виконання певних дій; естетичну - ґрунтується на властивостях слова впливати не лише змістом, а й формою, забарвленням. Ці функції переплетені й пов’язані між собою" [2, 6-7]. Безперечно, для кожної спільноти, спільності, народу, нації важливою є комунікативна функція, завдяки якій люди можуть обмінюватися думками між собою, а водночас - зберігається і сама мова, яка постійно розвивається. Емотивна функція - це можливості для кожної людини розповісти про власні почуття, переживання, події, що вплинули на неї. Гносеологічна функція є засобом для пізнання світу. Людина, на відміну від тварини, користується не тільки індивідуальним досвідом, але й усіма надбаннями, що існували та існують як у минулих генерацій, так і у сучасників. Досвід суспільства кодифікується у мові, символах, смислах, значеннях. Вивчення мови - це пізнання культури, звичаїв, традицій.

По-друге, інтерпретація завжди пов’язана зі спробою репрезентації окремих етапів розвитку мови в ретроспективі минулих і перспективі майбутніх теоретичних конструктів. Окрім того, інтерпретація також пов’язана з накладанням на текст, який досліджується не готових, а таких гіпотез, які конструюються, створюються в процесі інтерпретації. Йдеться про інтерпретації для різноманітних філософсько- лінгвістичних теорій на тлі уявлень про той або інший значущий мовний феномен, який еволюціонує.

Інтерпретація текстів, спрямована на реконструкцію епістемологічної компоненти, передбачає декілька рівнів її розуміння. Перший рівень передбачає розуміння тексту з його осмисленням у контексті сукупності (корпусу) текстів. Так, текст Корану передбачає його осмислення з іншими коментарями, "супроводжуючими" його іншими текстами. Це надає можливості не тільки для більш адекватного розуміння основ мусульманської релігії, а й розкриває її джерела, особливості стилю викладу, головні характеристики функціонування тексту Корану.

Така системна інтерпретація дозволяє сприймати смисл як реалізацію в тексті певного дискурсу (авторського) єдиної концепції світобачення, в її цілісності та взаємопов’язаності елементів. На другому рівні розуміння тексту його смисл виявляється завдяки історичній інтерпретації, яка враховує більш широкий історичний контекст, пов’язує конкретний текст з дискурсами попередніх мислителів і послідовників, апологетів і опонентів. У цьому випадку робиться спроба вияву приналежності тексту до певного напряму, включення його як пам’ятки до конкретної традиції (культурної, релігійної, моральної). Третій рівень розуміння тексту орієнтується на зовнішні до цього тексту фактори, які впливають на становлення та розвиток ідей. Інтерпретація тексту, в цьому випадку, означає, що текст тлумачиться з урахуванням системи зв’язків і відносин, які є прийнятими та усталеними в культурно-історичній парадигмі існування того чи іншого народу, того чи іншого соціуму.

Для такої інтерпретації тексту виявляються релевантними позатекстові значення, що відображені в ньому, які виявляються в процесі суспільної практики.

Використання трьох підходів до віддаленого від нас у часі та в культурному відношенні тексту дозволяє зрозуміти його завдяки принципу актуалізації епістемогенези. Цей принцип сформулював російський дослідник В.П.Візгін, який зазначає, що знання про минуле можна відтворити у сучасній парадигмі: "Знання, яке для мене, як для його історика, спочатку виступає лише як феномен чужого мені минулого. Завдяки можливості його регенерації на схемах і завдяки моєму актуальному підключенню до нього як людини сучасної для мене доби виступає, нарешті, зрозумілим для мене. Розуміння є, врешті-решт, актом, до якого приєднується пізнання, актом відтворення тут і тепер того, що вважається тільки тим, що відбулося там і тоді. Принцип актуалізації епістемогенези обґрунтовує можливість розуміння мислення минулих епох." [1, 330-331]. Безперечно, актуалізація тексту, що належить до минулого, неминуче пов’язана з привнесенням інтерпретатором до смислової структури тексту нової інформації, яка, у багатьох випадках, навіть спотворює первинний, істинний смисл об’єкту, що інтерпретується. Саме тому важливою методологічною проблемою інтерпретації текстів є проблема адекватної інтерпретації. Вірогідно, що розуміння й інтерпретація мовних форм, у яких міститься пі- знававча інформація, являє собою акт інтерпретації змісту тексту різними особами і побудови такої концептуальної системи, яка визначається індивідуальними особливостями носіїв мови. Отже, принцип адекватної інтерпретації полягає в наступному: інтерпретатор представляє текст з позиції якогось суб’єкта як прочитаний адекватно, якщо він здатний спів- ставити цей текст з певним корелятом, який мислить цей суб’єкт як цілісний та істинний. При цьому, корелят розуміється як фрагмент оточуючої дійсності, що приписується тексту самим інтерпретатором. Інтерпретація є адекватною, якщо з її допомогою репрезентовані ті якості й характеристики фрагменту дійсності, що описується, які в ньому є об’єктивно присутніми і які фіксуються різними дослідниками в процесі пізнання.

Інтерпретація передбачає взаємодію між дослідником і текстом. З іншого боку, всіляка мовна презентація дійсності інтерпретує її тим або іншим чином. У наявності виникає залежність у вигляді кола - адекватність інтерпретації передбачає відповідність тексту, що інтерпретується, при цьому визначення автентичності тексту залежить від інтерпретації. І тут важливе значення має інтерпретація контексту, який є необхідним для визначення функцій об’єкту, що інтерпретується на тлі тих реалій, що співвідносяться з цим об’єктом. Відомий дослідник Є.Курилович наголошує: "Для того, щоб форма, яка має функцію знака, символічного (як слово і висловлювання), або відтворюючого (як малюнок), була правильно інтерпретована, тобто для того, щоб сприймалися її суттєві (релевантні) риси, вона повинна бути віднесена до співмірного оточення" [3, 72]. У такий спосіб, адекватність інтерпретації пов’язана з встановленням значущості об’єкта, який інтерпретується і обумовлена двома факторами. По-перше, тим, наскільки предмет інтерпретації відповідає канонам побудови аналогічних предметів, а по-друге, від принципової можливості для інтерпретатора побудувати адекватні тлумачення. "Канонічність" результату інтерпретації залежить від повноти і глибини знання, яке міститься в тексті, яке повинно бути конкретним знанням про смисл тексту, історію його розвитку, а також знання тих певних, специфічних умов, що супроводжували дійсне функціонування цього тексту. Проблема формування знання в контексті нашого дослідження має безпосереднє відношення до Корану, який потребує розробки методології текстологічного аналізу, а також досліджень у галузі текстологічної палеонтології.

Ісламознавчі студії передбачають системне вивчення текстів, що належать до арабської культури з метою реконструкції їх першопочаткових (архетипічних) версій. Серед актуальних завдань текстології на сучасному етапі - це вдосконалення концептуального і понятійного апарату, розробка загального алгоритму встановлення єдиного тексту пам’ятки. Пам’ятка - це текст, який існує в одному або декількох списках, тобто, такий, що має власну писемну традицію. Писемна традиція тексту означає його генеалогічний розвиток (філіацію) від архетипу - висхідного тексту - через проміжні стадії (гіпархети- пи) до версій, які є у варіантах рукописів (списків). Список можна визначити як конкретний, унікальний, своєрідний варіант тексту пам’ятки, що виник у процесі трансляції архетипу. Філіація тексту здійснюється завдяки трансмісії, яка обумовлює варіативність тексту і, в такий спосіб, перетворює традицію, яка відповідає водночас як за збереження висхідного "генетичного матеріалу", так і за наступні трансформації тексту.

Така пропозиція передбачає концептуальну диференціацію понять "текст пам’ятки" і "список". Справа полягає в тому, що список вказує на час і ареал поширення тексту. Наявність декількох списків є грунтом для виникнення їх різних інтерпретацій, будь-який список є незалежним свідоцтвом про текст.

Сьогодні очевидним є те, що перспективи методологічних досліджень в галузі ісламу, зокрема аналіз текстів мусульманської культури і релігії, ґрунтуються не тільки на лінгвістичних розвідках і епістемології, але потребують синтези з філософсько-методологічними проблемами науки в цілому, детальної розробки питань історії мовознавства, розробок в галузі мовної культури в цілому і літературно-писемної культури зокрема.

Синтез гуманітарних дисциплін, які досліджують системи знання і традиції минулого, осмислюють типології цих систем, а також закономірності їх наслідування, є тим грунтом, який дозволяє збагатити і методи, і напрями сучасних досліджень. Прикладом продуктивних розробок такого плану в галузі методології може слугувати новий напрям у сучасній філософії історії, який має назву "лінгвістичного повороту" (Ф.Анкерсміт, Г.Келлнер, Л.Мінк, Д.Ла Капра, В.Ванн та ін.). Цей поворот сприймається як нова парадигма в історії, яка формує нові пріоритети в галузі структур уявлень про минуле (нарративів). Слід наголосити, що у порівнянні зі старою парадигмою, у новому історичному нарративі не рекомендується конструювати об’єкт дослідження у виключно об’єктивованій манері. Стара парадигма передбачає збирання і аналіз інформації про об’єкт дослідження, нова ж концентрує увагу на читанні та інтерпретації текстів минулого, здійснюючи, таким чином, текстуалізацію історії. При цьому, нова парадигма наголошує на необхідності точності та повноти дослідження, але при визнанні того факту, що саме мова нарративу сприяє формуванню уявлень щодо об’єкту дослідження, що твердження залежать від висновків, які отримані в процесі дослідження текстів, а не тільки архівних або інших джерел. Провідний фахівець у галузі лінгвістичної філософії історії Домінік Ла Капра розрізняє п’ять типів дослідження текстів, на грунті яких реалізується структуроване знання про минуле:

1)   репресивний; 2) синоптичний; 3) деконструктивний; 4) звільняючий; 5) діалогічний. Репресивний тип належить до старої парадигми дослідження і орієнтується на репрезентативні методи читання текстів минулого. Тут усі тексти мають гомогенний статус джерела або свідоцтва, що дозволяє детермінувати певні результати дослідження.

Метою репресивного підходу є розробка панорамного читання контексту відносно якого тексти (наративи) виявляються зумовленими симптоматичними документами. Синоптичний підхід орієнтується на зміст або тему дослідження, у цьому випадку філософські, релігійні або літературні тексти можуть стати об’єктами розширеного дослідження. Синоптичне читання, як і репресивне читання, належить до старої парадигми, але синопсис і супроводжуючі його процедури залишаються важливим рівнем прочитання, яке стосується значення, референції й реконструкції об’єкту дослідження. Синопсис є головним методом в інтелектуальній і культурній історії. Метою цього методу є отримання надійної інформації, виявлення значень декларацій тексту і доведення положення про реконструйований період або подію. У синопсисі тести слугують ілюстрацією або певним свідоцтвом про епоху.

Деконструктивний тип керується асоціативними процесами сприйняття тексту. Завдяки асоціаціям та імпровізації таке читання, фактично, провокує події, тобто створює історію у власний спосіб. Деконструктивні форми як такі призводять до абстрактного аналізу, у якому історична специфіка може стати не проясненою. Імпровізації можуть бути більш цікавими, ніж сам оригінал. Метою такого підходу є вияв того змісту, який в тексті не є очевидним. Деконтекстуалізація призводить до того, що текстові сегменти відділяються від їх власного часу або місця і повинні обирати інші значення. Деконструктивний метод, як зазначає Ла Капра, є ілюстрацією до найбільш сумнівного ставлення до історичного прочитання та інтерпретації. Підходи в інтерпретації потребують контекстуалізації.

Звільняючий тип реалізується завдяки інтерпретаційним (герменевтичним) процедурам. Ця модель існує на повсякденному рівні сприйняття текстів. Така процедура призводить до проективної переробки минулого - те, що існує в минулому, може стати транслятором сучасних цінностей до майбутнього. Контекстуалізація розуміється тут як досвід, який є доступним для інтерпретатора завдяки "звільненню" значень тексту в соціокультурному контексті.

Слід погодитися з положенням Ла Капра, що саме діалогічний тип є найбільш значущим та продуктивним для дослідження текстів. Його суть - це спрямований і критичний, діалогічний і конструктивний обмін з минулим (М.Бахтін). Діалогічний підхід передбачає, з одного боку, точну реконструкцію тексту, а з іншого - "обмін" цього тексту з іншими дослідниками. Такий обмін є необхідним для формування сучасного контексту об’єкту дослідження, що є особливо важливим у відношенні до об’єктів, які потребують аналізу, причому такого аналізу, який не обмежений виключно емпірично-аналітичним аналізом або контекстуалізацією. У процесі такого обміну дослідник розставляє в тексті певні акценти

і, таким чином, створює умови для інтерпретації. Діалогічний підхід не виявляє протиріч між читанням й інтерпретацією. Окрім того, діалогічний вимір дослідження окреслює проблему суб’єктивної позиції дослідника у аналізі минулого, позицію, що обумовлена соціальними, політичними, релігійними, етичними та ін. проблемами, які розвивають "нову етику читання текстів" [6, 112].

На нашу думку, текст Корану потребує саме діалогічної парадигми дослідження і ми обираємо такий методологічний підхід до аналізу цього тексту, який дозволить відтворити історію його написання, розкрити ідеї, системи і структури релігійного, культурного, етичного та ін. аспектів, а також його приналежність до певної традиції.

Існує ще один важливий аспект діалогічності у дослідженні тексту Корану, який обумовлений "етикою читання" [5]. Слід підкреслити, що "етика читання" - це те, що, з одного боку, є уявленням відносно поведінки людини, відносно того, що і як вона читає; з другого боку - вона обумовлює результат цього читання (все те, що було зроблено авторами, коментаторами та ін.). Аспект діалогічності перетворює процес сприйняття тексту на діалог про текст - з одного боку, глоси, написання з правої сторони та ін., можна вважати факторами, що організують діалогічну структуру самого тексту, з іншого боку - види діяльності, тобто йдеться про джерела, переклади, коментарі, переробки самого тексту Корану - все це і складає діалогічність літературного процесу. "Етика читання" Корану передбачає таке ставлення до тексту, яке визначається характером релігії ісламу, самої мусульманської культури в цілому. Ж.Дагене [4] вважає, що визначати специфіку організації структури тексту необхідно завдяки сукупності регістрів, що взаємодіють один з одним, а їх трансформація обумовлює різноманітні зміни в процесі сприйняття і наступної трансляції тексту - регістр "навігаційний", тобто такий, що відповідає за помилки пам’яті, візуальні помилки та ін.; орфографічний регістр, які характеризуються варіативністю самої абетки, у нашому випадку - чисельні варіанти комбінування знаків в арабській мові; ідейний регістр, який визначається філософськими, релігійними, суспільно-політичними, а також особистісними установками.

Можна зробити висновок, що текст Корану як первинне джерело знання про світ у цілому і спеціалізованого знання зокрема, передбачає таке його прочитання, яке ґрунтується не на пошуках значення конкретного тексту, а на відтворенні тієї системи цінностей за допомогою якої відбулася "реалізація" самого тексту. Для мусульманського світу ця система визначалася стабільною сукупністю релігійних і моральнісних норм, які були успадковані від іудео-арабської та античної традицій з наступною їх асиміляцією. Реконструкція та інтерпретація арабомовного дискурсу, яка ґрунтується на діалогічності минулого і сучасного, дозволяє відтворити і описати форми історико-лінгвістичного та релігійного процесів у їх єдності. Окрім того, принциповий текстоцентризм надає можливості не тільки поновити зафіксовану в Корані систему релігійних уявлень, але також виявити способи репрезентації цих уявлень, їх змістовні характеристики. На нашу думку, такий реконструктивний підхід до тексту Корану є виправданим, він дозволяє представити теоретичний процес у дослідженні тексту як системний.

Використані джерела

1.Визгин  В.П. Научный текст и его интерпретация / В.П.Визгин // Методологические проблемы историконаучных исследований : сб. ст. / АН СРСР. Ин-т истории естествознания и техники; отв. ред.. И.С.Тимофеев. - М.: Наука, 1982.- 335 с.

2. Горбаченко Т.Г. Вплив християнства на становлення писемної культури Русі-України: релігієзнавчо- філософський аспект / Т.Г. Горбаченко. - К.: Видавничий центр "Академія", 2001. - 272 с.

3. Курилович    Е. Очерки по лингвистике / Е.Курилович; пер. с пол., франц., англ., нем. - М.: Изд-во иностр. лит., 1962. - 456 с.

4. Dagenais,        J. The Ethics of Reading in Manuscript Culture : Glossing the Libro de Buen Amojr / J. Dagenais. - Princeton: Princeton University Press, 1994. - 278 p.

5. Davies, J.G. Pentecost and Glossolalia / J.G.Davies // Journal of Theological Studies. - 1991. - Vol.2, Part 2 (October).- 231 р.

6. LaCapra, D. History, Language and Reading: Waiting for Crillon / D.LaCapra // History and Theory: Contemporary Readings / ed. by B.Fay, P.Pomper, R.Vann. - Oxford: Oxford University Press, 1998.- 118 р.