Науковий вісник України | Наукові статті та публікації

УДК 284.1: 246.3

Ірина Олександрівна Бондар
аспірантка Національного педагогічного університету ім. М.П. Драгоманова

У статті досліджується складний феномен взаємодії релігії' та культури на прикладі відношення лютеранства до культових зображень. Розглядаючи ставлення провідних теоретиків лютеранства до ікон, авторка робить висновок про його суперечливість та мінливість, що в подальшому суттєво вплинуло на розвиток як європейського іконопису, так і живопису світської тематики.

Ключові слова: іконопис, культові зображення, лютеранство, мистецтво, протестантизм, Реформація.

The article researches the complicated phenomenon of interrelation of religion and culture based on relation of Lutheranism to the cult images. Examining the attitude of leading theoretic researchers of Lutheranism towards icons, the author makes a conclusion about the contradiction and changeability, that further influenced the development of both the European icon-painting and painting of secular subject.

Keywords: art, icon-painting, cult images, Lutheranism, Protestantism, Reformation.

Реформація в історії Європи ХѴІ ст. розглядається сьогодні як складова духовно-культурного інтертексту, що набула загальноєвропейського значення. Вона стала не лише способом повернення до "чистого Євангелія" та витоків християнства - її можна інтерпретувати як принцип духовного життя християнина та церкви, як спосіб церковного оновлення, як шлях актуалізації духовно-культурної парадигми. Реформація мала надзвичайно важливий культурний аспект, відображаючись у мистецтві як проблематика суперечки про людину, її волю, розум, минуле, сучасне і майбутнє. Культурний аспект Реформації знаходить вираження в різних формах, які вирізняє особистісна орієнтація, духовна дисципліна та свобода волі митця.

Лютеранство, як конфесійний вияв Реформації, стало програмою церковного оновлення всупереч тенденціям гуманістичної культури та схоластичного богослов’я. Попри всю радикальність, лютеранські ідейні засади виявилися релевантними для культурних запитів суспільства. Проте в наукових дослідженнях цей процес розглядався переважно з точки зору протестантизму взагалі, а не окремих його течій. Тому сьогодні актуальним є дослідження одного з аспектів проблеми впливу лютеранства на культурні процеси, які проявлялися через призму його відношення до одного з видів мистецтва, що становило основу середньовічної християнської культури - до культових зображень.

Відношення до церковних зображень у християнстві формувалося протягом багатьох століть, змінюючись від позитивно-прихильного до негативно-заперечувального та навпаки. При цьому обидві діаметрально протилежні концепції досить мирно співіснували і хронологічно, і в межах вже сформованої християнського конфесії або певного національно-територіального напряму, часто навіть не вважаючись чимось єретичним.

Конфесійна лютеранська література доби Реформації має досить суперечливу позицію з приводу відношення до культових зображень. Вона представлена творами М. Лютера, А. Карлштадта, Ф. Меланхтона та завершується працями сучасних теоретиків. Але на сьогодні немає спеціальних досліджень, у яких їхні погляди щодо культових зображень було б піддано ґрунтовному науковому аналізу.

Не можна не відмітити, що ця проблема в історико-мистецтвознавчому аспекті досить поверхово розглядалася в деяких фундаментальних та спеціальних працях з історії світового мистецтва та культури таких дослідників, як Віппер Б., Бенеш О., Лібман М., Нессельштраус Ц., Шахова К. та ін.

У філософсько-релігієзнавчому аспекті проблема відношення лютеранства до церковних зображень спеціально не досліджувалася. Але в академічному релігієзнавстві ствердилася думка про те, що "ідеї іконоборства використовувала Реформація" [5, 159], оскільки в період боротьби з папством віруючі часто знищували вівтарі, ікони та інші церковні цінності, а в протестантських храмах ікони або відсутні взагалі, або їхня кількість значно обмежена. Але слід звернути увагу на те, що всі засновники протестантських течій були одностайні в своєму запереченні вшановування культових образів, водночас вони розходились у поглядах на можливість їх існування.

Отже, метою даної статті є аналіз ставлення лютеранства до церковного мистецтва, іконопису та інших культових зображень. Для досягнення поставленої мети необхідно виконати наступні завдання: звернутися до порівняльного аналізу ставлення ранньохристиянських апологетів, середньовічних схоластів та провідних теоретиків лютеранства до культових зображень; визначити остаточно стверджені ідейні засади лютеранського віросповідання щодо даного питання; проаналізувати практичне їх застосування та вплив на розвиток іконопису в Європі. Впродовж тисячоліть історії християнства ставлення до церковних зображень значно змінювалося та й сьогодні залишається неоднаковим у різних частинах християнського світу.

В лютеранстві право на існування отримали лише ті традиції, які були "санкціоновані" Священним Писанням, а всі наступні настанови Церкви вважались істинними лише в тій мірі, в якій вони відповідали Біблії. Як відомо, Старий Заповіт має категоричну заборону вшановування зображень. Так, у П’ятикнижжі Мойсеєвім Бог промовляє: "Хай не буде тобі інших богів передо Мною! Не роби собі різьби і всякої подоби з того, що на небі вгорі, і що на землі долі, і що у воді під землею". У Книзі пророка Єремії так говорить Господь: "... божок бо - це дерево, з лісу вирубане, і це діло рук майстра сокирою! Сріблом та злотом його прикрашають, цвяхами та молотками прикріплюють їх, і він не захитається. Вони як опудало на огірковім городі, й безмовні, і конче їх носять, бо не ходять вони. Не бійтеся їх, бо не вчинять лихого, і також вчинити добро - це не в їхній силі!" (Єр: 10: 3-5). Як бачимо, написано дуже в’їдливо та критично.

У Новому Заповіті немає жодних вказівок, що пом’якшували б цю заборону, до того ж, і отці церкви - Феофіл Антіохійський, Єліфій Кіпрський, Євсевій Кесарійський, Климент Олександрійський, Тертуліан, Блаженний Августин та інші - в один голос висловлювались проти застосування зображень у християнській практиці. Всі вони підкреслювали слабкість людської натури, у зв’язку з якою більшість людей не може задовольнитися суто духовним пізнанням Бога, та, прагнучи знайти опору в матеріально- відчутних образах, ризикують впасти в гріх ідолопоклонства. Навіть не ототожнюючи образ з Богом, а вшановуючи тільки зображення Бога, люди грішать, оскільки, на думку Климента Олександрійського, поклонятись істоті безтілесній, зображувати її в чуттєвому образі, значить лише принижувати Бога. Різниця між поклонінням образу та поклонінням через образ не є великою, бо язичницьке поклоніння образу як самому Богу, було тим самим, що у християн поклоніння Богу через образ. Для підтвердження цього можна послатися на виправдання Августином ідолопоклонників, які говорили, що поклоняються не ідолам, а вважають матеріальне зображення знаком того духовного об’єкту, якому слід поклонятися.

Саме з цих причин для раннього християнства було характерне повне заперечення можливості й необхідності використання релігійних зображень. Перші розписи в катакомбах з’явилися лише наприкінці ІІ ст., в ІІІ - на початку ІѴ ст. Всупереч заборонам отців церкви, створюються зображення, які так мало схожі на іконопис. Ранньохристиянські фрески містять символи, що втілюють християнську надію на спасіння. Не зображуючи священне, вони лише вказують на визначену ідею. У післякостян- тинівський час (з ІѴ ст.) культові зображення отримують більш широке розповсюдження, вони стають частиною культової практики церкви як на Заході, так і на Сході. Але розуміння сутності і призначення культового образу має серйозні розбіжності.

Візантійське богослов’я наполягає на онтологічній значущості культових образів, що розглядаються тут як священні або уподібнюються їм. В цьому сенсі самі зображення набувають статусу священних предметів та слугують засобами "обожнення". Така позиція послідовно розвивається в східній церкві, починаючи з ѴІ ст., остаточно затверджується вже в ІХ ст., сприймається як офіційна доктрина, а після часткової втрати у новий час відновлюється в ХХ ст.

Західна церква завжди дотримувалася більш "поміркованої" позиції у відношенні до ікон. Активно підтримуючи їх вшановування, але відмовляючи образу в онтологічній значущості, католицька церква наполягала на просвітницькій, виховній і декоративній функції релігійного мистецтва. Починаючи

з ХІІ ст. цінність зображень обумовлюється ще й виходячи з культові образи анагогічного підходу, згідно з яким образ може слугувати щаблем у сходженні до Бога. Образи, що використовуються у католицькому культі, як правило, зображують священне, але не втілюють його, вони слугують виключно засобами емоційно-психологічного й інтелектуального впливу. Джерелами святості й благодаті вважаються лише зображення "особливого роду", святість яких зумовлена не безпосередньо образом, а історією або первісним зв’язком з реліквією. Але, незважаючи на ці теоретичні підходи, католицькі храми були "перевантажені" живописом і скульптурою та обурювали розкішшю свого художнього оформлення, що зрештою призвело до звинувачень у "забутті" істинної суті християнства.

Для нашого дослідження особливо важливою є думка духовного наставника М. Лютера - Августина Блаженного. В своїй "Сповіді" Августин зізнається в тому, що мистецтво веде його до гріховних почуттів та бажань. Відмовляючись від мистецтва, він намагається подолати розрив свого "я" між земним та небесним, повністю віддає себе Богу - "єдиній та непідробленій красі". Але разом з тим, в ранній церкві для кращого засвоєння віруючими Священного Писання, існували принципи прочитання тексту на кількох рівнях. Певною мірою ці принципи можна віднести й до ікони, як різновиду сакрального тексту, що потребує певних навичок прочитання. Блаженний Августин подає прочитання рівнів біблійного тексту в такому порядку: буквальний, алегоричний, моральний та анагогічний. На першому рівні відбувається знайомство з сюжетом, на другому - розкриття змісту образу, на третьому - виявляється зв’язок зображення з глядачем-реципієнтом, а на четвертому - "сходження", чисте споглядання, перехід від видимого до невидимого, до безпосереднього спілкування з Первообразом. На останньому рівні стає зрозумілим те, в ім’я чого існує ікона. Подібне неприйняття християнською теологією земної природи мистецтва вступало в протиріччя з практикою духовного життя християнських церков, які не змогли обійтися без його здібності глибоко впливати на духовний світ людини.

Якщо первісне християнство майже однозначно заперечувало використання зображень в якості об’єктів поклоніння та засобів спасіння, а метою лютеранства як реформаційного руху було повернення християнства до первісного вигляду шляхом очищення віри від всього "надлишкового і шкідливого", що було внесено католицькою церквою протягом середньовіччя, то логічно зробити припущення про подібне неприйняття їх і лютеранством. Але в протестантизмі відношення до культових зображень є досить суперечливим та мінливим, та й лютеранство не є виключенням з цього правила.

Відповідно до основних положень, які висунув М. Лютер, виправдання можливе лише завдяки особистій вірі в Христа, Бог відкривається людям через Священне Писання і дарує свою благодать безпосередньо. Як писав Лютер, "істинна віра в Христа - це незрівнянне багатство, яке приносить з собою повне спасіння та позбавляє від всякого зла" [2, 28]. У зв’язку з цим реформатор наполягає на необхідності відновити ідею суто духовної релігії, в якій першорядне значення мав би особистий контакт людини з Богом. Тому стає очевидним, що і сама церква, і всі засоби привернення благодаті, якими вона володіла, визначались не тільки непотрібними, але й шкідливими, оскільки породжували прихильність до зовнішніх форм релігії, приводили до втрати істинно духовної віри й релігійності. Серед таких засобів були й культові зображення. Такі лютерівські ідеї підхоплюють всі щойно зароджувані протестантські церкви (цвінгліанство, кальвінізм, англіканство). Тому історія відношення до зображень в протестантизмі розпочинається з активного іконоборства - не тільки теоретичного, а й практичного. Непридатними, з точки зору протестантів, виявилися не тільки священні зображення - ті, від яких чекали надприродних проявів та вклонялись їм, як носіям божественної благодаті, але й зображення священних персонажів (а це більшість вівтарних образів!), які були призначені для нагадування і збудження релігійних почуттів.

Однак, вивчаючи погляди Лютера з питання його ставлення до культових зображень, не можна не помітити того, що вони, по-перше, не є настільки однозначними, а по-друге, з плином часу постійно змінюються, а іноді в кардинально протилежному напрямі. Це свідчить про те, що Лютер надзвичайно виважено та обережно підходить до цього питання. Вочевидь, реформатор розумів, що будь-яка релігійна система, в тому числі й лютеранська, була немислима без системи художньо-образного обґрунтування її догматики, що впливало на популяризацію цієї релігійної форми.

В розумінні Лютера все чуттєво-сприйнятливе взагалі повинно бути вилучене з міст, де проводиться богослужіння, аби нічого не заважало християнам внутрішньо зосередитись на сприйнятті проповіді. Але, відводячи зображенням другорядну роль у справі пізнання Бога та приєднання до нього, Лютер все-ж таки визнає їхню користь в якості наочного посібника для роз’яснення християнського віровчення. Так він підтримує популярну в середньовіччі ідею мистецтва як "Біблії для неграмотних". На його думку, невеличка книжка, в якій були б зображені всі євангельські історії, могла бути дуже корисною для людини, яка не знає грамоти. Ця ідея настільки захоплювала його, що він бажав розповсюдити "євангельські малюнки" не тільки через книги, але й бачити їх на стінах церков і, навіть, приватних будинків. "Бачить Бог хотів би я вмовити панів та багатіїв всю Біблію написати на будинках для очей кожного, і це було б християнською справою" [3, 146].

Яскравим прикладом втілення цієї ідеї Лютера є розписи церкви в Віке в Швеції, на стінах якої зображені чисельні євангельські сюжети, розташовані за певним планом. В центрі композиції - символ євангеліста, а навколо нього розташовані найбільш важливі сцени з приписуваного йому Євангелія, більша частина яких скорочена та має напис цифрою відповідної глави. Це наочний посібник до Євангелія, перенесений на стіни церкви, але, нажаль, не маючий художньої вартості.

Отже, лютеранство відкидає всі функції ікони - поклінну, чудодійну, моральну, споглядальну, естетичну та фокусує увагу лише на її на дидактично-інформаційній функції, яка консервує в пам’яті суспільства досвід Богоспілкування попередніх поколінь, пам’ять про Христа, Богоматір і святих, навчає шляхам осягнення Царства Небесного. Задля здійснення цієї мети Лютер та його прибічники навіть спробували виробити протестантську "іконографію". В основному це були абстрактні алегорії, завдяки яким картина повинна була читатися як книга, а в допомогу глядачам пропонувався пояснювальний текст у вигляді цитат зі Священного Писання.

На відміну від самого Лютера, його прихильники не тільки теоретично обґрунтовували ідеї іконоборства, а й здійснювали акти знищення ікон і розп’ять. Найбільш радикальних поглядів дотримувався Андреас Карлштадт - доктор богослов’я і професор Віттенберзького університету. У 1521-1522 рр. під час перебування Лютера у Вартбурзі, він закликає своїми проповідями до знищення "ідолів", очолює натовп, який розбиває вітражі та руйнує олтарі церков у Віттенберзі. В подальшому радикальні іконоборсь- кі ідеї та дії Карлштадта стають причиною низки іконоборських акцій по всій Німеччині, коли розбивалися скульптури та розчищалися стіни церков від середньовічних розписів та іншого оздоблення.

Сам же Лютер виступив проти іконоборства, і зробив це радше не тільки через боязнь радика- лізації Реформації, на що вказує переважна більшість радянських істориків та філософів. Він виказує протест перш за все проти актів вандалізму у відношенні до творів мистецтва. "Де вони від серця, вони не роблять шкоди очам" - писав він у памфлеті 1525 р. "Проти небесних пророків про образи і таїнства" [3, 135]. Але вже у 1529 р. Лютер повністю заперечує зображення, які служать для поклоніння, або використовуються при богослужінні, однак, разом з тим, визнає виховну цінність творів на теми Священного Писання. "Тому такі поставлені картини, що використовуються для того, аби їм поклонялися, або здійснювали богослужіння, ті прибирайте геть. Але інші картини, що проникливо, неначе у дзеркалі, споглядають заради минулої історії та діянь, то ці картини-дзеркала ми не заперечуємо, тому що це не картини-забобони" [3, 146].

Не менш цікавою є позиція одного з поміркованих реформаторів, найбільш схильного до сприйняття мистецтва серед соратників Лютера, - Філіпа Меланхтона. Але й він писав про його "непотрібність та нікчемність" [1, 29].

В "Аугсбурзькому віросповіданні" (1530 р.), що Статутом Всесвітньої лютеранської федерації визначається як догматична частина основи цього об’єднання, поряд з іншими положеннями було встановлено обрядовість і зовнішні вияви лютеранського культу в дусі "здешевлення" церкви: без зовнішньої пишності, без ушанування ікон і мощів. Документ не має прямої заборони вшанування ікон, але в ньому зазначено: "щоб ми віднайшли віру, Бог встановив проповідницьке служіння, дав Євангеліє та Таїнства" (артикул №5) [6, 44-46], "традиції, встановлені людьми з метою умилостивити Бога та заслужити благодать, суперечать Євангелію та вченню про віру в Христа" (артикул №15) [6, 54]. Не говориться про церковні зображення і у спірних артикулах про "скасовані зловживання" (№22-28) [6, 74-137]. Цим документом підведені підсумки багаторічних пошуків лютеранських теологів, тому можна стверджувати, що в лютеранському віросповіданні питання щодо визначення ставлення до церковних зображень не підлягало спеціальному розгляду та не догматизувалося, а його вирішення було спонтанним, історично та політично кон’юнктурним, часто суто суб’єктивним.

Під впливом лютеранської реформації формується тенденція до руйнування образотворчого канону західного християнства, хоч канон є історичною стадією розвитку майже всіх культур пізнього середньовіччя. Поступово релігійний об’єкт трансформується, стає суто зовнішнім, функціональним, а художній стиль пов’язується з унітарним призначенням художнього об’єкту. Наприклад, культові споруди виконані в стилі бароко та класицизму лише функціонально залишаються культовими; художньо- естетичне їх значення стає визначальним та домінуючим.

Культові зображення післяреформаційного періоду перетворюють канон у змістовно-символічний догмат, продовжуючи лише тенденцію формально-сталої системи відтворення релігійного сюжету. Тому для митця в цій системі виникає можливість більш наочно, безпосередньо в зображенні, виразити свою індивідуальність. Фантазія та індивідуальність західного художника має змогу вільного вираження в структурі формального релігійного сюжету. Це помітив російський релігійний філософ П. Флоренський, який, аналізуючи церковне мистецтво, зазначає, що "релігійний живопис Заходу ... був суцільною художньою неправдою", а "художники ... не вважали за потрібне враховувати навіть ті скудні вказівки іконописного переказу ., який повідомляла їм католицька церква" [4, 102].

Позитивна роль вищевказаних лютеранських ідейних засад щодо культових зображень полягає в тому, що основною тенденцією у динаміці розвитку культури індустріального суспільства стає звільнення творчості художника від жорстких релігійних канонів. Спочатку церковне, а потім і світське мистецтво, все більше ставало земним, все більше поверталося до людини. Еволюція відношення лютеранства до релігійних канонів та символів переконливо показує його зв’язок з розвитком художнього мислення та стилю. Тобто, в західному мистецтві формується тенденція, коли ми бачимо велику кількість варіантів на один релігійно-канонічний сюжет, що набуває індивідуально-неповторної живописної та композиційної інтерпретації. Парадоксальним наслідком релігійної Реформації було створення основ світської культури, почалося формування національних культур.

Отже, для лютеранства характерною є спроба повернутися до позицій раннього християнства, яке заперечувало використання зображень в якості об’єктів поклоніння та засобів спасіння. Така установка є наслідком заперечення самого інституту церкви, виконуючого посередницьку роль в спілкуванні з Богом и спасінні людини. Але більш глибокий аналіз ставлення до культових зображень в лютеранстві свідчить про трансформацію його позиції від негативно-стриманої до поблажливо- байдужої, що дозволяє чітко простежити зв’язок даного варіанту розуміння зображення та сприйняття образу з загальними уявленнями про природу церковних символів у відповідності з висунутою еклезі- ологічною моделлю. Засуджуючи ідолопоклонство, не раз тавроване в Біблії, прихильники Лютера відчутно сумнівалися в допустимості, але при цьому й не заперечували, будь-якої форму релігійних зображень в церкві, тому лютеранський храм зберігає вигляд спрощеного католицького: з вівтарем, зображеннями євангельських подій, органом, кафедрою проповідника тощо.

Проведене дослідження показує, що в лютеранстві уявлення про сутність, призначення та відношення до культових зображень мали дещо негативну, але одночасно й досить стриману позицію, що було зумовлено, перш за все, прагненням перетворити віру у внутрішню справу людини, наслідком чого стала вимога максимального звільнення від зовнішньої сторони релігії. Але, незважаючи на це, навіть сьогодні культові зображення залишилися в лютеранстві частиною церковного культу, але в значно меншій мірі, ніж у католицизмі та в значно більшій, ніж в інших протестантських церквах. Вони слугують поряд з іншими його елементами засобом самовираження церкви і досягнення нею поставлених цілей. Значення такої позиції лютеранства полягає, з одного боку, в суттєвому впливі на формування більш радикального відношення до культових зображень в інших протестантських церквах, а з іншого - на популяризацію та демократизацію світського образотворчого мистецтва. Лютеранство, звільнивши спочатку людину віруючу, а потім і людину-митця від цілого комплексу теологічних догматів, розпочинає її новий, модерний шлях у різних сферах суспільного буття, в тому числі культурного. Апелюючи до найголовнішого в свідомості тогочасної людини - віри - лютеранство сприяло тим самим формуванню засад культури Нового часу, створенню нової культурної парадигми.

Використані джерела

1.  Либман М.Я. Очерки немецкого искусства позднего средневековья и эпохи Возрождения / Михаил Яковлевич Либман. - М.: Советский художник,1991. - 208 с.

2.  Лютер М. Свобода христианина / Мартин Лютер // Избранные произведения / Мартин Лютер. - СПб., 1994. - С.16-54.

3.                          Синюков В.Д. Немецкое искусство в последюреровскую эпоху и церковная реформа М. Лютера /

В.Д. Синюков // Советское искусствознание’81. - М., 1982. - Вып. 2. - С. 130-147.

4.  Флоренский П.А. Иконостас // Павел Александрович Флоренский. Избранные труды по искусству. - М.: Изд. "Изобр. искусство", 1996. - С. 73-198.

5.  Христианство: Словарь / [под общ. ред. Митрохина Л.Н. и др.]. - М. Республика, 1994. - 559 с.

6.   Die Augsburgische Konfession / [Verfasser text P. Melanchthon]. - Erlangen: Martin-Luther-Verlag, 1988. -

145 s.