Науковий вісник України | Наукові статті та публікації

УДК 1(091) (477) "18/19"

Ігор Петрович Печеранський
кандидат філософських наук,Київський національний університет культури і мистецтв

У статті аналізуються соціокультурні особливості "безславного" періоду в історії університетської філософії - 50-60-х років XIX століття - час, коли викладання філософії в університетах було припинено та замінено викладанням логіки та психології. Функції університетської професури були перекладені на викладачів та вихованців духовних академій.

Ключові слова: університетська філософія, духовні академії, логіка, психологія.

Annotation. Social and cultural peculiarities of "ignominious" period in the history of the university philosophy of 50-60th of XIX century are opened in the article. It was the time when philosophy lecturing in universities was stopped and lecturing of logic and psychology was replaced. The functioning of university professorate was displaced on the teachers and disciples of spiritual academies.

Keywords: university philosophy, spiritual academies, logic, psychology.

У "ліберальний" період царювання Олександра I була розпочата політика централізації освіти з боку державного апарату управління. 1802 р. відбулося підпорядкування світських навчальних закладів Міністерству народної просвіти. Реформа духовної школи за принципом субординації була розпочата у 1807 р. З 1817 р. було створено Міністерство Духовних справ і народної просвіти, що засвідчило перемогу консервативно-політичних і клерикальних сил та зміну ідеологічної ситуації в країні. У 1823 р. радикальні кроки "реформатора" М. Магницького були спрямовані на те, щоб викорінити філософію з освітнього процесу. У 1826 р. був прийнятий новий Статут, в якому на відміну від Статуту 1804 року особливо сувора увага приділялася творам з філософії, логіки та історії. Оформлення нової офіційної державної ідеології у вигляді формули С. Уварова "Православ’я, Самодержавство і Народність" було позитивним зрушенням у напрямку "узгодження віри, введення та влади"; навіть незважаючи на затвердження Нового статуту (1835), який вирізнявся у "підсиленні урядового нагляду над освітніми закладами", філософські науки (логіка, метафізика і антропологія) відігравали засадничу роль.

Утім, період впродовж 20-50-х років XIX століття, який ознаменувався царюванням Миколи I, пройшов під знаком загального ідеологічного та соціально-політичного пригнічення, що особливо негативно позначилось на стані освіти в країні: а) радикально-консервативна діяльність з 1836 р. обер- прокурора Св. Синоду М. Протасова по відношенню до організації роботи духовної школи, б) в 1848 р. у зв’язку з революцією у Західній Європі розпочинається "епоха цензурного терору" (статським радником Д. Бутурліним був створений комітет для "нагляду за духом" та "напрямком книгодрукування", що проіснував до 1856 року).

Політико-ідеологічні та соціокультурні наслідки революції 1848 року в Західній Європі вплинули

і на філософську думку України, яка тоді входила до складу Російської імперії. Микола I особисто звернувся до тодішнього міністра народної освіти П. Ширинського-Шихматова з завданням "надати міркування про те, чи є корисним викладання філософії при тодішньому розвитку цієї науки німецькими вченими і чи не слід прийняти заходів стосовно убезпечення студентів від мудрувань нових філософських систем". Це завдання радше було схоже на курс, який повинна була прийняти система освіти відносно філософських наук. Як наслідок, міністр склав доповідну записку "Про обмеження викладання філософії логікою та психологією і покладання читаннях цих предметів на професорів богослов’я". В записці була проведене ідея про те, що зразком для філософської думки Росії повинна бути не філософія Канта, Фіхте, Шеллінга, Геґеля, а філософія професора Петербурзького університету

А.Фішера, оскільки той "самий благонадійний з викладачів філософії, який не жаліє зусиль для зближення філософії з християнським вченням", намагається примирити філософію з релігією. У своєму докладі П. Ширинський-Шихматов наголосив, що як не вірно "діяли Кант, Фіхте, Шеллінг та Геґель; не вірно нині діють і їхні послідовники. Вони у власних філософських дослідженнях не помічають навіть, чи існує віра християнська, та самі, з-за допомогою одного лише розуму, самовпевнено мріють пізнати начало безумовне. Звісно, очікування їх не справджуються тому, що обмеженому й кінцевому розуму людському не дане пізнання нескінченного та безмежного, й нове філософське вчення так само, як і давнє, в різнорідних своїх напрямах не представить нам нічого визначеного та твердого; менш того, самі шкідливі системи німецьких філософів набувають з кожним днем все більше прихильників та шанувальників. Знімаючи з людини відповідальність, яку накладає на нього Віра, моральність, віддаючи все на поталу осліпленому пристрастями розуму, вони підривають основи будь-якого благоустрою. Не варто також не усвідомлювати, що сьогодні до нас насильно вторгається філософія германська і що подальше розповсюдження спокусливих її мудрувань повинно неминуче посилити в підростаючому поколінні вже й тепер помітне охолодження до Віри, з якою нерозлучно поєднана у нас побудована на релігійному переконанні відданість престолу" [1, 21-22].

Міністр запропонував обмежити викладання філософії логікою та психологією, в свою чергу, Микола I видав розпорядження перекласти відповідальність викладання психології на професорів богослов’я. Застереження Священного Синоду не лише не зупинило імператора, але запевнило його передати й логіку до рук останніх. У "Височайшому повелінні", яке було опубліковане 22 червня 1850 р., читаємо: "1) з усуненням від викладання філософії світських професорів в університеті Санкт- Петербурзькому, Московському, Св. Володимира, Харківському й Казанському, а також в головному Педагогічному інституті та Ришельєвському ліцеї, дозволити читання логіки та досвідної психології на професорів богослов’я або законовчителів, що призначені на цю посаду за рекомендацією Міністерства Народної Освіти з духовним відомством Православного сповідання" [1, 1]. За наказом програми повинні затверджуватись за згодою та домовленостями Міністерства та православного духовного відомства. Саме цей наказ надав вагомого значення відомій фразі міністра: "Користь філософії не доведена, а шкода від неї можлива" [7, 517].

На кого "обрушились" наслідки цієї постанови? На А.Фішера з Петербурзького університету, М. Каткова з Московського, М.Протопопова з Харківського, Н.Булича, арх. Воскресенського та М. Іванова з Казанського, О. Новицького та С. Гогоцького з Київського університетів, Й. Міхневича з Рішельєвського ліцею. На своєму місці дивом залишився лише популяризатор філософії Гербарта Л. Штрюмпель з Дерптського університету. На їх місце прийшли: в Петербурзькому університеті

0.    Райковський та І. Янишев (перший викладав логіку на підставі здорового "християнського" глузду, другий - опирався на праці Тренделенбурга та Халібеуса, а в психології на ідеї австрійського професора Фортлаге "Психологія у зв’язку з філософією"); в Московському університеті логіку та психологію читав П.Терновський, автор "Догматичного богослов’я" (1838, 1839, 1844); в Київському університеті -

1. Скворцов, який був чи не єдиним богословом, який усвідомлював значимість філософії для освіти, "постає не лише як один з фундаторів інтелектуальної основи духовної спільноти в КДА [Київська духовна академія - І.П.], а й як один з перших систематиків філософських студій в київській академічної філософії" [8, 115]; в Одесі - М. Павловський, який ні на йоту не відходив від букви програми Святішого Синоду; в Харкові - П.Лєбєдєв та В.Добротворський; в Казані - О.Владимирський.

Ось як Е.Бобров оцінив наслідки десятилітньої заборони викладання філософії в університетах: "Дякуючи Богу, нікого ще з руських викладачів та професорів філософії не вбивали, не страчували й ніде не били. Але неможливо не визнати, що ця міра - скорочення викладання філософії - призвела до небажаних наслідків (зі всіх точок зору та у всіх відношеннях, саме тому і була скасована через 10 років), неможливо не визнати і того, що вона дуже тяжко відгукнулася на тих, хто займав в той час кафедри філософії, на тих професорів, в яких влучив цей удар" [1, 3]. Але відповідно до принципу компенсації енергетики думки філософська творчість була витіснена в інші сфери духовної творчості - публіцистику та академічну традицію. Досить скептичними у цьому відношенні були висновки Ґ.Шпета відносно урядової політики: "Дивилися на духовну школу і судили по перших рядах її, не помічаючи того, що в задніх рядах майбутні герої російської "свистопляски", які вийшли скоро на поверхню нашої літератури у вивернутих назовні Магницьких та Карнаєвих..., Голіцини і Шахматови лякали філософію чорним хрестом, їх вовкулаки відволікали увагу від філософії подвигами реальної справи. Князі душили філософію ладаном, семінаристи - вуличною пилюкою та брудом" [12, 260]. Сучасні дослідники є більш лояльними в своїх висновках. "Слід особливо відзначити, - зауважує дослідниця академічної думки, - факт щасливої непослідовності російського уряду у справі керівництва філософською освітою, коли, вилучивши 1850 року філософію з університетів, він так і не насмілився прибрати її з духовних академій, чим значною мірою сприяв збереженню академічної філософії як такої на теренах імперії" [11, 51]. Заради справедливості варто відмітити, що не всі з богословів, які викладали в 50-х роках, опублікували свої праці (О.Райковський, В.Полісадов, М.Павловський, В.Добротворський).

В сучасній літературі вже досить давно лунають численні критичні, і досить слушні, висновки відносно "безславного десятиліття" університетської філософії. Показовими у цьому відношенні є викладання "божественної логіки" та "божественної психології", як її називали студенти. Останнім "вона не давала нічого ні для розуму, ні для серця. Відвідування лекцій з неї було досить низьким, часто виливаючись у відверту неповагу як до самого предмета, так і до професорів, які його читали" [6, 90]. Однак, варто зробити відступ, що як і раніше логіку викладали розширено, не зводили лише до формальної, включаючи гносеологію та методологію.

Хоча, якщо вже вести мову про університетську філософію 50-х років XIX ст., незважаючи на відсутність кафедр філософії, не можна забувати про розвиток тих чи інших її напрямів. Ще в 1870 році

В.Григор’єв відмітив конструктивну роль лекцій з естетики, які по можливості заповнювали пробіли в університетському викладанні з 1850 року [3, 238]. В цьому контексті, як влучно відзначив В. Пустар- наков, гріх не згадати захист 10 травня 1855 року відомої дисертації М. Чернишевського, якого директор Головного педагогічного інституту І.Давидов звинувачував у "небезпечному вільнодумстві ", що також був подією в історії університетської філософії [9, 159].

Досі з гідністю неоціненне значення в ці нелегкі роки для філософської науки мала "енциклопедія права", одним з фундаторів якої, на теренах Російської імперії, по праву вважається К.О.Неволін (1806-1855), оцінки творчості якого зустрічаються різні. "Неволін, - писав В.Іконніков, - не пробуджував у слухачів самостійної думки, не викликав у них самобутнього вивчення предмета, а просто накладав свою доктрину і свій метод на молодий розум, багато його слухачів, за власними їх відгуками, з важкістю потім могли подолати його погляди і стати на рівень з новими вимогами науки; ми самі знаємо деяких учнів Неволіна, людей здібних, знаючих, які навіть в пізні свої роки відповідали на ті чи інші питання прямо відкладеними в їхній пам’яті цитатами з "Енциклопедії" Неволіна" [5, 460-461]. Натомість історик Київського університету М. Володимирський-Буданов писав наступне: "З часів Неволіна за енциклопедією права в нашому університеті (а згодом й в інших російських університетах) утвердилось виняткове значення філософської науки. В ній знайшов притулок філософський елемент університетської освіти, який був вигнаний спочатку з юридичного факультету, а потім взагалі з університетів" [2, 390].

Відродження університетської філософії пов’язують з реформами Олександра II: поразка Російської імперії у війні з Туреччиною, вказала всьому світу на її відсталість в економічному та соціально- політичному аспектах, що змусило царський уряд задуматись над ліберальними реформами, в тому числі, провести реформування освіти. Вже в 1856 р. на сторінках "Журналу Міністерства народної освіти" писали: "Після закону Божого, перше місце між предметами вчення по справедливості належить науці наук - філософії. Вона має стільки ж прозелітів, як і антагоністів"[4, 12]. На початку 1858 р. з’явились прохання від університетів про відновлення роботи кафедр філософії та викладання хоча б історії філософії. В довідці Головного управління училищ, зміст якої обговорювався в 1859 р., сказано, що поява постанови 1850 р. зумовлена політичними подіями в Західній Європі, власне, фактично отримала визнання версія, що університетська філософія занепала за часів миколаївського режиму після революції 1848-1849-х рр.

2    грудня 1859 р. новий міністр народної освіти О. Норов передав Олександру II прохання попечителів навчальних округів щодо відновлення та надання самостійності кафедрам філософії, логіки та психології. Вивчивши зміст цих закликів, Департамент народної освіти так обґрунтував необхідність поліпшення ситуації з викладанням філософії: "По проходженню після того 10 років та при цілковитій зміні тепер напряму сучасних ідей, які відображають в собі чисто утилітарні прагнення сучасного часу, не має, на думку Міністерства народної освіти, ніяких перешкод для відновлення викладання філософії, якщо не в повному її об’ємі, то по крайній мірі, в одній її частині, - історії філософії, як науки, що переважно проясняє істини та руйнує забобони й прагне до матеріалізму. В такому погляді на викладання цієї частини філософії департамент не може не виразити зі свого боку, спільно з думкою керівництва учбових округів, повного переконання, що відновлення викладання історії філософії доповнить з успіхом і з особливою користю надасть студентам можливість правильним шляхом ознайомитись з наукою в її сьогоднішньому світлі, а не за джерелами неповними, часто невірними і навіть шкідливими. До того ж зовсім не існує причини чекати небезпеки неблагонадійного викладання історії філософії з боку професорів і тому, що нагляд за духом й напрямом викладання в наших університетах наук взагалі забезпечується достатньо належними Височайшими затвердженнями для ректорів та деканів університетів інструкціями та настановами та програмами, що затверджені Міністерством Народної Освіти" [1, 12-13].

22 лютого 1860 р. була відкрита в університетах та в Рішельєвському ліцеї кафедра історії філософії, логіки та психології. Відносно важливості останніх подає досить цікаві міркування П. Тихомиров у роботі "Значення філософських наук в системі семінарської освіти". Розмірковуючи про призначення та завдання цих наук, П. Тихомиров накреслює наступні тенденції: а) логіка дозволяє "помітити методологічні недоліки будь-якої теорії. випрацювати власний світогляд, навіть якщо він буде запозиченим або еклектичним" але "все-таки він буде глибше продуманий та різносторонньо зважений, ніж у людини, що не вивчала логіку" [10, 429]; б) філософська пропедевтика "розкриває перед учнем систему питань, створює цілісний світогляд, даючи критичний розбір рішень різних питань різними мислителями, пропонуючи позитивні відповіді на них" та сприяє створенню ідеї "всеосяжного філософського світо-і-життєвитлумачення" [10, 430]; в) історія філософії, по-перше, привчає розум до наукової об’єктивності, по-друге, "виховує пошану до філософських завдань, показуючи, що для кожної епохи її видатні філософи були людьми ближчими до істини, ніж вчені фахівці та люди буденного або здорового глузду" [10, 430], по-третє, ознайомлює з виникненням різних філософських напрямів, сприяє кращому орієнтуванню у своїх власних висловлюваннях; г) психологія - філософська наука про самопізнання, про пізнання законів людського духу, яка надає запас науково розроблених відомостей про закони духовного життя, що скеровують і пізнавальні процеси, і діяльність чуттів, і спрямовані на вироблення ідеалів. Саме тому, вважає вчений, остання "складає не лише найістотнішу частку цілісного і раціонального світогляду, але й щонайпершу умову для правильної постановки та вирішення більшості філософських проблем. Ані правильне розуміння літературних типів, ані оцінка етичних, релігійних та інших ідеалів неможливі без психології" [10, 431].

Отже, в 50-х роках XIX століття університетська філософія була залежною від духовно- академічної, представники якої викладали в університетах логіку та психологію. Але в таких напрямах, як філософія права, філософія історії, філософія мистецтва університетська думка зберегла свої пріоритети. Дійсно, якщо взяти до уваги зв'язок з потребами суспільного розвитку, рівень розроблення соціально-філософської проблематики, можливість асимілювати передові наукові ідеї з-за кордону, звісно, в цьому університетська традиція поступалася "вільній" філософії. Втім, у цілому шкільна філософія розвивалася в цей час за рахунок інтелектуальних ресурсів духовних академій.

Використані джерела

1.  Бобров Е.А. Философия в России. Материалы, исследования и заметки / Е.А. Бобров. - Казань, 1903. -

Вып.5.

2.  Владимирский-Буданов М. Ф. История Императорского Университета Св. Владимира / М. Ф. Владимирский-Буданов. - К., 1884.

3.  Григорьев В. В. Имп. С.-Петербургский университет в течении первых пятидесяти лет его существования/ В.В. Григорьев. - СПб., 1870.

4.  Журнал Министерства народного просвещения. - 1856. - №10.

5.  Иконников В.С. Биографический словарь профессоров Университета Св. Владимира / В.С. Иконников. -

К., 1884.

6.                           Конверський А. Є. Філософська думка у Київському університеті: історія і сучасність / За заг. ред. проф.

А.Є. Конверського // А. Є. Конверський, І. В. Бичко, І. В. Огородник. - К., 2005.

7.   Никитенко А. В. Записки и дневники / А. В. Никитенко. - СПб., 1896. - Т.1.

8.  Печеранський І. П. Релігійно-філософські погляди І. М. Скворцова (Досвід реконструкції) / І. П. Пече- ранський. - К., 2008.

9.  Пустарнаков В. Ф. Университетская философия в России. Идеи. Персоналии. Основные центры / В. Ф. Пустарнаков. - СПб., 2003.

10.  Тихомиров П. В. Значение философских наук в системе семинарского образования / П. В. Тихомиров // Богословский вестник. - 1898. - Т. 1. - № 3.

11.  Ткачук М. Л. Київська академічна філософія XIX - початку XX ст.: методологічні проблеми дослідження / М.Л. Ткачук. - К., 2000.

12.   Шпет Г.Г. Очерк о развитии русской философии // Сочинения / Г.Г. Шпет. - М., 1989.