Науковий вісник України | Наукові статті та публікації

УДК 159.923.2

Інна Володимирівна Кузнєцова
кандидат філософських наук, вчений секретар
Національної академіїкерівних кадрів культури і мистецтв

У статті надано характеристику інформаційним одиницям фахової культурної діяльності; відзначено, що розмаїття концепцій та дефініцій явища культура підкреслює мультидискурсивний контекст категорії культура, що знімає необхідність пошуку її квінтесенції та обумовлює проведення структурно-функціонального аналізу обсягу та змісту категорії культура, понять діяльність, культурна діяльність, суб’єкт культурної діяльності. Відзначено потреба у чіткому дефініціюванні структурно- семантичних інформаційних одиниць мовної свідомості - слово, термін, поняття, категорія.

Ключові слова: культура, діяльність, культурна діяльність, культурна система, культурний код, культуртрегер, слово - термін - поняття - категорія, творчість.

The article presents a characteristic of information units of professional and cultural activities; noted that the diversity of concepts and definitions of the phenomenon of culture emphasizes multidiscourse category context culture, which removes the need to find its quintessence and causes of structural and functional analysis of volume and the category culture, concepts of activities, cultural activities, subject of cultural activities. Noted the need for clear definition structural and semantic information units of language awareness - the word, term, concept, category.

Keywords: culture, activities, cultural activities, cultural system, cultural code, culturetreger,word - term - the concept - category, creativity.

Розмаїття дефініцій культури підкреслює мультидискурсивний контекст категорії культура (А. Кребер, К. Клакхон, А. Моль, Ю. Лукін), що знімає необхідність пошуку квінтесенційної культурності (T. O'Sullivan, L. Hartley) та обумовлює проведення структурно-функціонального аналізу розвитку культури - від натуралістичного принципу її розуміння (С. Пуфендорф, П. Гольбах) через секуляризацію світорозуміння (А. Вольтер, Ж.-Ж. Руссо, Д. Віко, І. Кант, Г. Гегель, Ф. Шіллер, І. Гердер, С. Кассірер, М. Вебер) до розуміння культури та артефактів у якості культурних систем та суперсистем, народжених та підтримуваних завдяки виконанню соціально значущих функцій: поведінки, спілкування, діяльності (Р. Вільямс, Т. Парсонс, П. Сорокін, К. Леві-Строс, К. Клакхон, А. Кребер, М. Петров).

Саме набирання категорією культура різних значень, залежно від дискурсу, обумовлює засад- ничу вимогу дослідження, - актуалізуючи проведення структурно-функціонального аналізу обсягу та змісту категорії культура, понять: культурна діяльність, суб’єкт культурно-освітньої діяльності, як таких, що є вихідними у контексті конкретизованого завдання: виявлення функціональних механізмів, що забезпечують процесуальний характер фахової концепції культурної системи.

Також, з метою подальшого коректного викладу матеріалу є необхідність обумовити наступні дефініції: слово, термін, поняття, категорія. Слово - структурно-семантична інформаційна одиниця мовної свідомості, що характеризує фрагменти людського досвіду, результати засвоєння навколишньої дійсності. У процесі розвитку мови слово здатне змінювати своє основне значення, надавати інших відтінків смислу, а те, що означувалось цим словом, може позначатись іншим. Тому, виділяють його внутрішню форму, що на відміну від позначуваного, виступає як схема функціонування слова. і "дає напрям думки" (Потебня). Слово, що має точно фіксоване значення, визначається як термін. Термін (межа, кордон, кінець) - слово (словосполучення), яке позначає поняття, що використовується в певній галузі знання з максимально точним смисловим визначенням. Поняття (межа, кордон, кінець) - спосіб розуміння та абстрактного уявлення результатів пізнання певної предметної галузі через усвідомлення істотних характеристик її об’єктів; форма мислення, що характеризується відображенням закономірних відношень та властивостей об’єктів у вигляді думки про їхні загальні та специфічні ознаки. Формується поняття засобами пізнання: порівняння, аналіз, синтез, абстрагування, ідеалізація, узагальнення, умовисновки. Зміст поняття змінюється в процесі розвитку науки. До обсягу поняття входять як реальні предмети, так і ті, що будь-коли мали ознаки, що входять до змісту поняття. Категорії (висловлювати) - найбільш загальні (фундаментальні) поняття тієї чи іншої галузі знання, філософії науки, що слугують для згортання досвіду, знаходження предметних відношень, розчленування і синтезу дійсності. Категорії будь-якої галузі знання є системою, в рамках якої складові визначаються одна через другу, відповідно законів реальності та розвитку пізнання від явища до суті, від зовнішнього до внутрішнього, від абстрактного до конкретного, від простого до складного.

Динамічне зростання кількості дефініцій культури мірою наближення до новітнього часу засвідчує дослідження А. Кребера та К. Клакгона, відповідно до якого протягом 1871-1919 років у західноєвропейській та американській літературі існувало сім визначень культури, а станом на 1952 рік їх нараховувалось вже близько ста сімдесяти; у праці А. Моля, яка вийшла друком 1973 року, зазначається, що різними авторами висуваються більш ніж двісті п’ятдесят визначень, а Ю. Лукін твердить, що на 1985 рік їх кількість перевищила триста шістдесят.

Етимологічно слово культура походить від латинського дієслова colere і має декілька значень: освоювати, заселяти (звідси - колонія); обробляти, культивувати (звідси - сільгоспкультура); підносити, поклонятися, славити (звідси - культ). Саме в сенсі означення процесу вирощування рослин та худоби латинське слово culture посіло місце в кількох європейських мовах і тільки значно пізніше отримало переносне (в якості терміну) значення у роботі Марка Тулія Цицерона "Тускуланські рукописи" (45 р. до н.е.) як означення обробки людського розуму в процесі навчання та виховання. Він характеризував філософію як культуру розуму.

В подальшому сформувався той калейдоскоп значень терміну культура, який соціум ідентифікує сьогодні як поняття, а саме: процес інтелектуального, духовного, естетичного розвитку (тобто "галузеве" розуміння культури) (Х. Ортега-і-Гассет, С. Пиналов, В. Шейко, R. Wilnams); спосіб життя певної спільноти ("антропологічне" розуміння культури) (П. Гольбах, H. Welrel); а також сукупність творів та процесів (практик) інтелектуальної та мистецької діяльності ("документальне" розуміння культури) (І. Безгін, М. Братерська-Дронь, О. Воєводін, Л. Губерський, М. Ігнатенко, О. Курбас, Л. Левчук, О. Оніщенко, Л. Столович).

Розвиток поняття "культура" пов’язано з розумінням всього штучного, виробленого людиною на противагу природному. Саме таким чином - як опозицію "природному стану", - визначив культуру С. Пуфендорф у праці "О праве по природе и рождению" (1672 р.). Таке розуміння поняття культура визначає лише зовнішні межі культури, поклавши у якості "деякого іншого визначення" те, що культурою не є, а саме - природу, взяту у її самототожності, поза і без присутності в ній людини, тобто абстракцію, співставну і співвідносну із самою абстракцією поняття культура. Втім, констатація лише цього розмежування є недостатньою, оскільки "породжує дуалістичне уявлення про світ, поділяє його на дві самостійні субстанції - природну та неприродну, між якими не проглядається жодного поєднуючого зв’язку" [6, 209]. В той же час така констатація є принципово необхідною у якості вихідної позиції для розуміння культури як явища суто і сутнісно людського, такого, що не володіє власним, самостійним буттям, а виступає як спосіб людського буття.

Водночас, відмінність між природою і культурою аж ніяк не є очевидною, такою, що "кидається в очі". Для її усвідомлення знадобиться не лише секуляризація, але й "денатуралізація" світорозуміння, тобто подолання натуралізму в трактуванні проблем культури, притаманного суспільній думці французького й англійського Просвітництва та Нового часу, починаючи з другої половини XVIII ст. Найбільш послідовно сформулював натуралістичний принцип розуміння культури штучного П. Гольбах: "Одним словом, штучне - це та ж природа, яка діє за допомогою створених нею знарядь" [2, 60].

Послідовно викладений П. Гольбахом натуралістичний принцип розуміння культури зазнав "денатуралізації", по-перше, у попередників культурно-історичної школи. Так, французькі просвітники (А. Вольтер, Ж. Кондорсе, Р. Тюрго) розглядали культуру як міру розвитку розумної людини, розумних форм життя на противагу варварству; Ж.-Ж. Руссо пропонував критерієм культури розглядати моральність; Д. Віко концепцією історичних циклів у розвитку всіх націй започаткував історизм, неперервність, процесуальність культури. Вплив етичних та естетичних засад культури на розвиток суспільства знайшов своє обґрунтування в працях німецьких класичних ідеалістів: І. Канта, І. Фіхте, Ф. Шеллінга, Г. Гегеля; німецьких романтиків: Ф. Шіллера, Ф. Шлегеля; німецьких просвітників: Г. Лессинга, І. Гердера.

Саме Кант рішуче пориває з традицією ототожнення "людини розумної" і "людини природної", різко розмежовуючи "світ природи" - "світ фатальної необхідності", і "світ розуму" - "світ свободи", в якому творить не природа руками людини, як це має місце у Гольбаха, а людина, наділена розумом, і тільки "її розум вміє надавати речам відповідності з її довільними видумками, до чого людина жодним чином не була приречена природою" [4, 109]. За Кантом, і сам розум не дається людині від природи, від неї людина дістає лише "природні задатки і здатності", що розвиваються повністю не в індивіді, а в роді - через спадкоємність знань, досвіду й навичок та навчання і виховання індивідів. Внаслідок цього людина як розумна істота набуває "здатності ставити будь-які цілі взагалі", тобто діяти незалежно від природи - це і є, за Кантом, культура [4, 464].

Другий напрям зосереджував увагу на особливостях культури у різних типах суспільства за принципом автономних систем цінностей і ідей, як визначення типу соціальної організації (Г. Ріккерт, С. Кассірер, М. Вебер), що разом з тим розгорнуло розуміння культури на засадах включення до її поля матеріальної культури, етнічних звичаїв, різноманітність мов та символічних систем.

В подальшому висловлені німецькими романтиками ідеї отримали розвиток у культурфілософ- ських та соціологічних концепціях ХХ ст. До окремих проблемних полів послідовниками були віднесені питання хронологічного та діахронного розповсюдження культури, розроблені основоположні засади розуміння таких явищ і процесів, як традиція, культурне запозичення, аккультурація, флуктуація світових культур (П. Сорокін, М. Мід, А. Тойнбі, О. Шпенглер). Соціотворча функція культури отримала докладне вивчення у працях І. Вітаньї, Х. Ортега-і-Гассета, Т. Парсонса, Й. Гейзінги; пріоритетність соціальної значимості суб’єкта трансляції культури дістала обґрунтування в концепціях Е. Дюркгейма, К. Зейфарта, П. Лазерсфельда, А. Моля; в працях М. Вебера, Р. Даррендорфа, Ю. Габермаса окреслено необхідність морально-етичних вимірів соціальної діяльності за першочерговості видів, спрямованих на інкультурацію особи та відтворення цілісного соціуму.

Науково обґрунтовані зазначені характеристики поняття "культура" запровадили наступну конкретизацію уявлення про культури як способу регулювання і реалізації людської діяльності, і тому, як особливого аспекту соціального життя, що породжує й транслює позабіологічні програми діяльності, поведінки, спілкування людей.

За умов зазначеного підходу стало можливим вирішення однієї з кардинальних проблем філософії та теорії культури: відрізнити поняття "культура" і "суспільство". Так, виступаючи лише особливим аспектом соціального життя, культура, водночас, пронизує всі без виключення його прояви.

Зазначене протиріччя знімається за умови розгляду культури як системи "інформаційних кодів" (Р. Барт, М. Петров, М. Фуко), в яких закріплюється історично накопичений соціальний досвід. За думкою авторів теорії систем (І. Пригожин, Г. Хакен) складні соціокультурні цілісності мають внутрішні інформаційні структури (коди), що забезпечують управління цієї системи, її саморегуляцію. Відповідно до зазначених кодів відновлюється організація системи як цілого та формуються особливості її реакцій на зовнішні подразники. Так, для біологічних організмів інформаційна структура представлена у генетичних кодах (І. Павлов; І. Січенов). У цілісній соціальній системі (суспільстві) функціонують культурні коди (С. Рижкова; П. Сорокін), які регулюють різні види діяльності, поведінки та спілкування людей, що забезпечують відновлення та розвиток елементів, підсистем суспільства та їх зв’язків, характерних для кожного історично конкретного виду соціальної організації. Таким чином, процес розвитку людини зумовлений окрім генетичного коду, що передає від покоління до покоління біологічні програми, соціо- кодом, який передає від людини до людини, від покоління до покоління масив соціального досвіду, що розвивається та фіксується особливою знаковою формою - семіотичною системою. Культура ж виступає як складно організований у постійному розвитку набір таких систем.

Розумінню культури як системи сприяло використання досягнень антропології, етнології, теорії систем, семіотики та теорії інформації наприкінці ХіХ - початку ХХ століть. Антропологічна концепція культури, що ґрунтується на рівнозначності частин (мистецьких і побутових) та структурний функціоналізм стали предметом роздумів Р. Вільямса, Б. Малиновського, Т. Парсонса; структурна антропологія та структуралізм - К. Леві-Строса, М. Фуко, Р. Барта. Культурні антропологи К. Клакхон, А. Кребер, Є. Тайлор, Б. Малиновський, Л. Уайт розвинули концепцію культури введенням поняття культурна система як розуміння культури та артефактів у якості стабільних утворень, народжених та підтримуваних завдяки виконанню соціально значущих функцій; транслюючих програми поведінки, спілкування, діяльності.

Розрізняють однофакторні та багатофакторні системоутворюючі концепції культури, як найсуттєвішого результату соціокомунікативного досвіду будь-яких спільностей людей з освоєнням різноманітного досвіду суспільного буття, соціуму в цілому, всезагальних духовних та матеріальних цінностей. За першою, один будь-який фактор пояснює системоутворення, структуру і функції культурної системи. За другою, культурні системи виникають й функціонують завдяки сумісній дії ряду факторів (Ю. Римаренко,

С. Рижкова, П. Сорокин).

Особливими семіотичними системами, що забезпечують відновлення та розвиток суспільства як у формі духовної культури, так і у формі предметів матеріальної культури виступають соціокоди. Даний феномен слугує практичним цілям та є засобом збереження, передачі смислів і значень, регулюючих поведінку, спілкування, діяльність. Причинно-змістовне збільшення масивів соціокодів робить нагальною проблему інформаційної місткості людини та потребує нових типів кодування (Дж. Лалл,

А. Моль, Р. Гіляревський, П. Донець, Н. Джинчарадзе, О. Михайлов, М. Петров, Г. Почепцов). Розвиток культурних систем кодування соціального досвіду (дописемне суспільство, писемність, книгодрук, радіо, телебачення, комп’ютеризація) визначає етапи прогресу людства (М. Маклюєн); закріплює зміни характеру комунікацій та способів включення людини у соціальні зв’язки і таким чином впливає на форму її соціальної поведінки та діяльності.

Більше того, розвиток суспільства завжди пов’язаний з формуванням нових видів діяльності, поведінки, спілкування, що передбачає появу відповідних нових програм, представлених кодами культури (H.M.McLuhan). В процесі цього розвитку відбувається формування сінергетизованої системи (взаємозалежної та взаємовідповідальної ієрархії) програм діяльності, поведінки та спілкування, які безпосередньо або опосередковано керують вчинками та діями людей. В зазначеній цілісній ієрархічній системі одночасно діють динамічні, відносно самостійні культурні феномени традиційних (реліктових) програм, програми сучасного відновлення суспільства та програми соціального життя майбутнього, які культура генерує, оперуючи знаковими системами внутрішньо (зсередини).

Слід зауважити, що зразки програм майбутньої культурної діяльності відносно змін існуючих форм соціального життя є предметом пошуку: теоретичного знання в науці, яке спричинює перевороти у техніці та технологіях наступних епох; ідеалів майбутнього соціального устрою; нових моральних принципів в полі філософсько-етичних вчень, що найчастіше випереджають свій час та ін. Рівень динамічності суспільства визначає рівень цінності культурної діяльності, направленої на майбутнє. В сучасному суспільстві ця динаміка здебільшого забезпечується діяльністю особливого соціального прошарку людей - творчої інтелігенції, яка за своїм соціальним призначенням покликана постійно генерувати культурні інновації. Зазначимо, що розглядаємо інноваційну діяльність з позицій теорії коеволюції, за якою взаємоузгоджуються традиційні форми діяльності та раціонально організовані нововведення.

Системоутворюючим фактором розглянутого розмаїття культурних феноменів виступають світоглядні універсали (категорії культури), які у своїй взаємодії відтворюють цілісний узагальнений образ людського світу. Категорії культури, акумулюючи історично накопичений соціальний досвід, створюють систему, в якій людина визначеної культури оцінює, усвідомлює, переживає світ та створює цілісне уявлення дійсності, що складає сферу її досвіду.

Науковці розрізняють два пов’язаних між собою блока універсалій культури. До першого належать категорії, що фіксують загальні, атрибутивні характеристики об’єктів людської діяльності, такі, як: "простір", "час", "річ", "відношення", "кількість", "якість", "необхідність" та ін. Окрім них в історичному розвиткові культури формуються і функціонують категорії, за посередництва яких відображені визначення людини як суб’єкта діяльності: "людина", "суспільство", "свідомість", "добро", "зло", "краса", "віра", "обов’язок", "свобода" та ін.

У вітчизняній філософській традиції системне звернення до проблем культури започатковується у 60-ті роки ХХ ст. і зумовлене як певним подоланням ідеологізації гуманітарних дисциплін, так і актуалізацією проблем, пов’язаних із соціальними наслідками науково-технічного прогресу та технократичних підходів до організації людського життя, освіти, виховання (В. Андрущенко, М. Булатов, Е. Быстрицкий, Л. Губерський, М. Михальченко, В.Шинкарук).

Розгорнуту аналітичну концепцію "флуктуацій" (історичних змін) світових культур запропонував канадець українського походження П. Сорокін, який виокремив ряд положень у вивченні культурних спільнот. За думкою П. Сорокіна, у безкінечності культурних явищ існують великі культурні системи (цивілізації), які функціонують як реальна єдність позагеографічні кордони національних, політичних або релігійних утворень. Кожна з великих культурних систем або суперсистем своєю основою має філософський принцип, прасимвол або кінцеву цінність, яку реалізує протягом своєї історії. Створення розвинутої системи соціальних інститутів завершується формуванням причинно-змістовної єдності культурної суперсистеми. Кожна з культурних суперсистем зберігає свою самобутність та самототож- ність всупереч змінам, що відбуваються в її компонентах. Розвиток культурних суперсистем відбувається циклічно: генезис, ріст, розквіт, зів’яння, спадок та відродження [8, 378-382].

У філософській, соціологічній, психологічній вітчизняній та зарубіжній літературі широко представлені концепції процесуального характеру культури. Культура як діяльність ("специфічна, суспільно вироблена форма саморозвитку, самореалізації людини, її зв’язок з предметно-перетворюючою діяльністю людини") визначена в працях О. Арнольдова, О. Гуревича, Л. Когана, Е. Маркаряна, В. Межуєва та ін. Філософсько-світоглядний напрям розглядає культуру "як особливу реальність людського буття" і представлений працями В. Шинкарука, В. Іванова, М. Булатова, Є. Бистрицького, В. Малахова та ін.

Концепції культури в її соціо- та людинотворчій суті розгорнуті в працях Г. Батищева, Л. Баткіна, М. Бахтіна, В. Біблєра, В.П. Іванова, І. Кона, О. Леонтьєва, Е.Соколова; морально-етичним засадам приділяли увагу Е. Ільєнков, М. Мамардашвілі, О. Мисливченко, В. Тугарінов. Досить докладно були розроблені проблеми соціології культури у працях Г. Дадамян, Л. Когана, Ю. Фохт-Бабушкіна. Питання соціального суб’єкта продукування та розповсюдження культури, першою чергою - в аспекті його соціальної відповідальності стали предметом дослідження М. Кагана, Ю. Лукіна, М. Хрєнова.

Вагомий внесок до вивчення явищ і процесів культури, її природи, функцій та моральнісних засад зробили українські філософи, що досліджують філософські, етичні, естетичні аспекти культури: Аболіна, І. Безгін, Є. Бистрицький, А. Бичко, О. Воєводін, С. Кримський, Л. Левчук, В. Личковах, Надольний, О. Оніщенко, М. Попович, С. Рижкова, О. Семашко, Р. Шульга та ін., теоретичні надбання яких відрізняються тематичною різноманітністю та плюралістичністю методологічних підходів, що зумовлює можливість їх використання у якості вихідних концепцій в філософському, етичному, культурологічному аспектах вивчення культурно-освітніх проблем. Висунуто й активно розробляються концепції традицій та інновацій в художній культурі (М. Ігнатенко, Л. Левчук, О. Оніщенко), буттєвого розуміння культури (Є. Бистрицький, М. Попович), її моральнісної суті (В. Малахов), розглядаються питання соціального суб’єкта трансляції культури на рівні професійних груп (В. Горський, В. Табачковський).

За зауваженням українського філософа Є. Бистрицького: "ХХ століття виявило, що культура не утворює привілейованої царини квінтесенції людського досвіду, вона притаманна усім проявам життя людей" [1, 6]. Визначення культури, що апелюють до людини, її духовної та предметно-перетворюючої активності, її відношень та ставлень до дійсності і до самої себе, по суті, починаються з обґрунтованого Кантом розмежування "світу необхідності" та "світу свободи", з чого й розпочинається дослідження культури як породженої людиною і тільки людиною діяльності - незалежно від того, чи покладається при цьому людина від початку як "інобуття Духу" (Гегель), чи як "природна істота" (Маркс). Характеризуючи наявний масив визначень культури, Є. Бистрицький зауважує, що, за всієї своєї різноманітності, вони вказують на головне для її розуміння, а саме на те, що "культура взагалі розпізнається у відносинах людини до дійсності, включаючи інших людей і себе, а відношення людини до того, що називається культурою, є в кінцевому підсумку визначальним не тільки для культурного розвитку людини, але й для існування самої культури" [1, 8]. А оскільки культурний розвиток людини є принципово необмеженим, процесуально відкритим, то є необмеженою і відкритою множинність проявів людських відносин до дійсності, а отже, відкритою є і множинність визначень культури, кожне з яких може бути визнаним правомірним у контексті того чи іншого дослідження.

Тотальність наростаючої множинності визначень зникає, як тільки з’ясовується, що реально існує розуміння культури як єдиного цілого - всього, що було, є й буде створено людиною в духовній, інтелектуальній, матеріальній сфері. Решта визначень лише частково окреслює універсальний характер культури, її надзвичайну гнучкість, здатність охопити всі форми людської життєдіяльності. Розмаїття визначень свідчить як про високий ступінь абстрактності поняття, так і про всеосяжність та багатоманітність конкретного опредмечення категорії "культура".

Категоріальний статус розуміння "культура" підтверджується багатоманітністю дискурсивних контекстів. Розглянуті "антропологічні" концепції є лише частиною "буденних процесів в людських спільнотах і людських умах" [7, 132]. Рівноцінним до розуміння цілісного способу життя виступає означення культури як особливої "галузі". "Галузева" концепція культури (М. Арнольд, Т. Еліот, Х. Ортега-і-Гассет, Р. Вільямс, Р. Барт) трактує її як більш-менш окрему сферу суспільної діяльності із своїми практиками, власною інфраструктурою, суспільно-професійною групою (культурно-мистецьким середовищем). Поширення наприкінці ХХ ст. оновленої концепції людського розвитку сприяло переосмисленню ролі і місця культурно-мистецької сфери у житті сучасного людства, де культура стає центральним складником такого розвитку за напрямками: збереження культурно-історичної спадщини; забезпечення якнайширшого доступу до культурних надбань та практик; інтенсивний розвиток творчого потенціалу суспільства, що, за задумом, сприятиме піднесенню інтелектуального та творчого рівня усього суспільства; сприяння культурному різноманіттю в сучасному світі. Говорячи про культуру й мистецтво як окрему галузь суспільного виробництва, необхідно дефініціювати галузеве визначення культури як сукупність "культурних" видів діяльності, тобто "культурну діяльність".

Мультидискурсивний характер категорії культура, за якого антропологічна концепція культури розширилась означенням окремої сфери суспільної діяльності - фаховою (галузевою) концепцією культури (Р. Вільямс, Х. Ортега-і-Гассет, О. Гриценко, В. Шейко), пов’язане з проблематикою наукового визначення категорії діяльність. Загальнотеоретичні дослідження психологічної системи діяльності представлені концепціями С. Вершловського, Л. Виготського, А. Леонт’єва, Л. Столовича; розумінню психофізіологічної сутності професійної діяльності посприяли наукові пошуки І. Сеченова, І.П. Павлова,

A.  Ухтомського; сутнісному розкриттю діяльності на рівні соціально-філософського розуміння присвячені роботи М. Бердяєва, М. Бахтіна, В. Давидова, П. Гайденко, І. Роднянської, Л. Буєвої, М. Ващекіна,

B.  Овчіннікова, О.Кінкулькіні, Є. Юдіна.

Дослідження аксіологічних та праксеологічних аспектів культурної діяльності потребує розгляду категорії "діяльність" у філософському та етичному аспектах.

Філософське тлумачення діяльності відбувається в категоріях суб’єкт та об’єкт (де діяльнісний суб’єкт - людина - взаємодіє з об’єктом своєї діяльності - природою); єдності опредмечування та роз- предмечування (де відбувається безперервний перехід від форми діяльнісної здібності людини до форми предметного здійснення та у зворотному напрямку); творчість, ідеальне. Вітчизняні науковці Є. Бистрицький, В. Іванов, С. Кримський, В. Табачковський, В. Шинкарук здійснили фундаментальне дослідження філософського розуміння категорії діяльність. На противагу розгляду діяльності тільки з позиції її продуктивності, предметності, інструментальної активності (тобто прикладної значущості), що найчастіше жорстко детермінована, а відповідно звужує можливості розвитку особистості, філософи київської антропологічної школи розглядають діяльність як певне смислонаповнення життя, смис- лопокладання, як форму самовираження творчого потенціалу людини.

Творчість, таким чином, є проявом вищих здібностей людини, іманентною характеристикою її діяльності - процесу творення нових умов існування і розвитку та лежить в основі людських цінностей і у найширшому розумінні виступає сукупною діяльністю людини, що здійснюється у певних історичних умовах і має на меті прогресивну спрямованість, гармонізацію життя.

Філософське розуміння творчості не виводиться і не є синтезом конкретних видів тієї чи іншої творчої діяльності тільки за професійною ознакою, а відображує те загальне, що притаманне всім історичним формам творчої діяльності як такої. Творчість наповнює змістом людську діяльність, виступаючи її якісною характеристикою і полягає у розвитку духовних та фізичних потенцій людини, що пізнає (теоретична діяльність) і перетворює (чуттєво-предметна практична діяльність) природний і соціальний світ. Людина творить новий світ, керуючись інтуїцією через усвідомлення своїх потреб та пошук шляхів їх задоволення за посередництва почуттєво-предметного перетворення об’єктивного, реального світу. Таким чином, творчість є результатом цілеспрямованої діяльності людини, яка розробляє план розвитку дійсності і реалізовує його у практичній діяльності.

Філософське розуміння творчості як іманентної форми розвитку діяльності передбачає її аналіз у світлі загальної теорії розвитку - діалектики, а саме - основних законів діалектики: закону взає- мопереходу кількості у якість (творчість як якісно нова діяльність, що створює нову якість і т.п.), закону заперечення заперечення (нове як діалектичне заперечення попередніх форм), закону єдності і боротьби протилежностей (серцевиною творчості є вирішення суперечностей конкретної проблеми).

Найповніше виявити зв’язок між категоріями "діяльність" і "творчість" можна аналізуючи творчість як єдність репродуктивного та продуктивного начала. Репродуктивне і продуктивне можуть роз- глядатись як характеристики різних видів і форм діяльності, коли перше виступає як частково нетвор- че, що відтворює вже відоме, а друге, - як творче, що долає межі старого, як новоутворення.

За умов репродуктивного начала діяльності процес відтворення вже існуючих умов суспільного буття є необхідною умовою забезпечення безперервність суспільного розвитку. Втім, навіть у процесі відтворення так чи інакше відбуваються зміни - новий цикл діяльності починається за нових вимог і відносин як результат безпосередньої активності людей. Все це передбачає зміну самої діяльності. Отже, репродуктивна сторона діяльності, як творчого процесу виражає відносні стійкість існуючих форм суспільного життя і виступає фактором детермінації життєдіяльності людей. Таким чином, репродукція не пасивне явище, а складова становлення нового, умова творчої діяльності.

Підсумовуючи вищенаведене, можна зазначити, що репродуктивна частина діяльності передбачає застосування знаного (ідей, алгоритму, засобів, знарядь тощо). Продуктивна сторона діяльності характеризується оригінальністю, привнесенням новизни до вже відомого або створенням якісно нового (ідей, наукових гіпотез, творів мистецтва, програм, знарядь, засобів, тощо).

Творча діяльність являє собою єдність духовної і матеріальної творчості, де ідеальне передує матеріальному. Інтуїтивне передбачення, створення проекту, моделі майбутньої дійсності, концепції наукової, художньої ідеї, творчого задуму відбувається процесом мислення, включаючи рівень свідомості та підсвідомості, а матеріалізація, опредмечування, уречевлення зазначених ідей, проектів, задумів реалізується процесом практики. За такою схемою простежується діалектична єдність духовної та матеріальної складових творчої діяльності. Творча діяльність є способом буття людини, формою її саморозвитку, самодіяльності, самоутвердження.

Здатність творити за законами краси і гармонії не є простим наслідком об’єднання різних діяльностей. Навпаки, ця здатність має у своїй основі весь неподільний культурний фонд суспільства, що задає орієнтири і алгоритми індивідуальної творчості у будь-якій специфічній галузі діяльності. Акт творчості, який є одним з багатьох життєвих проявів суб’єкту, служить у мистецтві відтворенню, моделюванню реалій людського світу у їх найвищій життєвій повноті і водночас переводить їх у площину уявлення і переживання, що здатне водночас охопити собою різночасові та багатоякісні реалії людського досвіду. Суб’єктивація переживання дозволяє людині акумулювати життєвий процес, не гублячись у його зовнішньому плині і зберігаючи тотожність із собою. У цьому сенсі переживання є фундаментальним актом самовизначення людини у процесуальних обставинах життя, в умовах діяльно змінюваного світу, а не тільки у мистецтві, де переживання справді стало центральною віссю всієї художньої практики. Велика роль феномену переживання полягає у тому, що вона консолідує всю повноту людського світосприйняття і ставлення до світу як суб’єктивну причетність до форм життя і діяльності, у яких суб’єкт практично може і не перебувати.

Найважливіше місце серед багатьох стимулів діяльності як творчого процесу посідають потреби. Завдяки своїй суб’єктивно-об’єктивній основі і універсальній природі вони визначають всі інші стимули людської діяльності. Чималу роль у перетворенні потреб у головний стимул діяльності як творчого процесу відіграла їх властивість безперервно зростати, збагачуватися і, таким чином, розширювати сферу свого впливу.

Глибинна природа людських потреб така, що, перебуваючи у постійному розвитку, вони або випереджують рівень суспільного виробництва, або якісно змінюються. Це призводить до зіткнення суб’єктивно бажаного з об’єктивно можливим. Отже, потреби є суперечністю, що має місце всередині самого об’єкту і переходить у діяльність заперечення цього заперечення. Але ця суперечність стає плідною тільки тоді, коли стара потреба заперечується більш розвинутою потребою, що веде до людського розвитку.

У вищезазначеному полягає визначення діяльності (її морального аспекту), за допомогою якого у всьому розмаїтті суспільної практики людей особливої уваги заслуговує моральний вибір, серед всіх видів спонукань - моральні мотиви.

Оскільки ж уявлення про синергетичність ієрархії цінностей формує передусім культура у широкому сенсі, то саме культурно-мистецьким практикам у сенсі виокремленої галузі суспільного виробництва, - фахової концепції культури - надається важливе місце концепції людського розвитку, за якою розвиток - "процес, який збільшує реальну свободу людей у досягненні будь-чого, що вони вважають за цінність" [3, 14].

Таким чином, поняття "культурна діяльність" у філософському дискурсі виступає у діалектичній єдності: як універсум культурно-історичного буття людини (з універсальної, аксіологічної точки зору), а також у розумінні "галузевої" концепції культури - як окремої сфери суспільної діяльності (з унікальної, праксеологічної точки зору). За таким визначенням можливо виокремити наступні рівні "культурної діяльності": науково-теоретичний (філософський, культурологічний, художній, правовий, політичний, релігійний); спеціалізований (що передбачає професійну підготовку: загальна освіта, засоби масової інформації, заклади культури); буденний (пов’язаний безпосередніми міжособистісними стосунками).

За сучасних умов розрізняють наступні види "культурної діяльності": визначення стратегічних і тактичних напрямків культурних змін, що сприяють модернізації суспільства, що є предметом культурно-освітньої діяльності; виокремлення на цій базі пріоритетних проблем, що підлягають розв’язанню в спеціалізованих областях культури; культурно-політичних (політичних в значенні напрямку розвитку) рішень із встановленням постійного зв’язку суб’єктів культурної комунікації - суб’єктів управління, екс- пертами-фахівцями та громадськістю.

Наслідком інтенсифікації міжкультурної комунікації став процес глобалізації та розвиток ідеї мультикультуралізму, культурного плюралізму сучасного руху суспільства до співіснування культур різних етносів та проведення політики державної підтримки культурної багатоманітності. Для кожної окремої людини зазначене багатоманіття в поєднанні з проблемою вибору системи цінності створює ситуацію посилення ролі структурних ланок трансляції культури: знання, розуміння, декодування, інтерпретація тексту, донесення смислу тексту в актуально сучасних термінах до суб’єкта комунікативного акту інформування. Отже, за умов міжкультурної дифузії також зростає роль соціальних інститутцій, спеціалізовано призначених артикулювати, зберігати та розповсюджувати тексти культури, тобто, забезпечувати реальне функціонування та тяглість (у єдності спадкоємності та інновацій) культури в суспільстві. Суб’єктом даної метапрофесійної діяльності виступає культуртрегер (поняття введено за часів Просвітництва і етимологічно віддзеркалює сутність процесів міжкультурної дифузії в епоху постмодерну) [3, 14].

Здійснення культуртрегерами свого фахового соціального призначення - вироблення та трансляції культурних текстів, їх інтерпретація, відбір, комплектування - залежить не лише актуальний зміст соціалізації та інкультурації окремих осіб та вікових генерацій, не лише створення і постійне відтворення єдиного смислового поля культури, а відтак - і цілісності суспільства, але і його, суспільства, історична перспектива, виміри життя прийдешніх поколінь. Зазначене накладає на суб’єктів культуртрегерської діяльності моральну відповідальність, вводить до фахових вимог вимоги моральнісно- етичні, що постають як фахово засадничі в контексті соціальної відповідальності за наслідки поширюваних у соціумі культурних текстів.

Використані джерела

1.   Бытие человека в культуре (опыт онтологического подхода) / Быстрицкий Е.К., Козловский В.П., Про- леев С.В., Малахов В.А.; Отв. ред. Е.К. Быстрицкий; АН Украины. Ин-т философии. - К.: Наук. думка, 1991. - 176 с.

2.   Гольбах П. А. Избр. произведения в 2-х томах. - М., 1963. - Т. 1. - 320 с.

3.  Звіт Всесвітньої комісії з культури і розвитку при ЮНЕСКО "Наша творча різноманітність" ("Our Creative Diversity"), 1996.

4.  Кант И. Кант И. Критика способности суждения. Сочинения в шести томах / Под общ. ред. В.Ф. Асмусс,

В.А. Чулыги, Т.И. Ойзермана. Т. 5. - М.: Мысль, 1966. - 743 ч.

5.  Кузнєцова І.В. Культуртрегерська діяльність: соціальна значимість та моральнісні засади (на прикладі сучасної суспільної ситуації в Україні // Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності: Зб. наук. пр. - К.: вид. Центр. КДЛУ, 1999. - С. 134-141.

6.   Крымский С.Б., Парахонский Б.А., Мейзерский В.М. Эпистемология культуры: Введение в обществ. теорию познания. - К.: Наук. думка, 1993. - 264 с.

7.   Fukuyama F. The End of History & the Last Man. - New-York, Free Press, 1989. - 305 p.

8.   Sorokin P. Sociological Theories of Today. - N.-Y., L., 1966. - 402 p.