Науковий вісник України | Наукові статті та публікації

УДК 051

Алла Євгенівна Дорога
кандидат філософських наук,
професор Національного педагогічного університету ім. М.П. Драгоманова

Стаття присвячена аналізу позаіндивідуальних форм існування смислової реальності, найскладнішою з яких є форма міжіндивідуального існування смислів у просторі колективної ментальності. На конкретних прикладах простежується збереження і продукування культурою цінностей і смислів життя.

Ключові слова: культура, смисл, мистецтво, смисловий зв'язок, комунікація.

The text is devoted to the topic of cultural transmission of the sense. The last one includes preferences, beliefs, and norms of behavior which is the result of social interactions across and within generations. It is emphasized that the art is important for what we have capacity to make the world meaningful. Art’s genres and styles must be understood as distinct way of sense’s transferring.

Keywords: cultural transmission, art, experience, sense, art’s genres and styles.

Незважаючи на розгляд індивіда виключно у зв’язку з його життєвим світом, у більшості досліджень зберігається абстракція "самотнього індивіда", виключеного із соціальних зв’язків і вступаючого у стосунки зі світом "сам на сам"; вихід за межі цієї абстракції здійснюється тільки при аналізі особистісних цінностей, ціннісної регуляції життєдіяльності та смислоутворення. Водночас аналіз проблеми смислу не може бути повноцінним без звернення до форм передачі смислів іншій людині як в безпосередньому спілкуванні, так і в опосередкованому втіленні в артефактах культури і творах мистецтва. Адже "смисли не тільки вкорінені в бутті, але й опредмечуються в діях, мові, у відображених і породжених образах, в метафорах, символах, міфах" [7, 153]. Потребою дослідження форм передачі смислів засобами культури пояснюється актуальність даної статті. Головною метою автора є аналіз форм побутування смислів у контексті культури. Визначення, що максимально віддає належне багатогранності феномена культури, належить В.С. Біблеру [3, 288-292]. Об’ємність його формулюванню надає сукупність трьох визначень. По-перше, культура є формою буття і спілкування людей через час, опосередкована творами. По-друге, культура є формою самодетермінації особистості, вільного рішення і перерішення індивідом інтерпретації своєї долі. По-третє, культура є творення нового самобутнього і самобутуючого світу. Ці визначення є різними ракурсами осмислення єдиного ядра.

Зв’язок понять культури і смислу був очевидним для багатьох авторів XX століття, починаючи з М.М. Бахтіна. Найбільш екстремальною в цьому плані є позиція Л.М. Баткіна, що висунув положення: культура не містить нічого, крім смислів і способів їх передачі [1]. З таким крайнім формулюванням справедливо не погоджуються багато дослідників. Але, з певними застереженнями, психологи і філософи визнають правомірність розгляду культури, її творення і засвоєння як опосередкованого і деперсона- лізованого спілкування. Зокрема, аналогію особистісного внеску в іншого, ідеальної представленості інобуття в ньому (персоналізації) і внеску в культуру, представленості в ній, інобуття в її артефактах (культуралізації) використав Д.О. Леонтьєв.

Філософське розуміння культури як сфери смислового зв’язку - спілкування - передбачає можливість розгляду смислової комунікації індивідів через простір і час, опосередкований культурними артефактами, специфічною формою міжособистісної комунікації і трансляції смислу. "Вся історія культури є не чим іншим як спробою комунікації - більш чи менш розгорнута спроба "культури для себе" стати "культурою для інших", спроба виявити і об’єктивувати для інших свої таємні суб’єктивні смисли; і одночасно - спроба виявити і зробити своїми смисли іншої людини".

Ще одним важливим в нашому контексті аспектом культури є збереження і продукування в ній цінностей і смислів життя. "Культура - це сама система переводу вислизаючих у минуле і майбутнє цінностей сучасного в буття людини, в смисли її життєдіяльності", - пишуть С. Кримський, Б. Парахонсь- кий і В. Мейзерський [10, 32]. На думку Н.Н. Рубцова, культура є системною ієрархією смислів, хоча і не вичерпується цим визначенням. З поняттям смислу життя пов’язує поняття культури С. Великовсь- кий, характеризуючи культуру як пошук консенсусу між правдою сущого і правдою особистості. На зв’язок породження дискретних смислів культури з ситуацією необхідності подолання екзистенційного відчуження вказує А. Пелипенко, розуміючи смисл як універсальну самоорганізаційну форму культури. Звертався до проблеми цінностей як ланки зв’язку між культурою і особистістю Д.О. Леонтьєв. Але, разом з тим, процеси взаємодії особистості з культурою не обмежуються засвоєнням і трансформацією цінностей. Це переконливо доведено ходом подальших досліджень вищеназваних авторів. Ці процеси містять такі грані, як внесення індивідуальних смислових змістів у культуру, форми існування і збереження смислів в "тілі" культури, засвоєння смислів із культури.

Внесення індивідуальних смислових змістів у культуру (процес покладання смислів) С. Великовсь- кий обґрунтовано пропонує вважати одиницею культурологічного аналізу. "...що є культура... як не знову і знову, кожного разу і в кожному своєму прояві свідомо чи мимоволі здійснена людиною спроба відкрити і утвердити смисл людського життя у співвідношенні його до смислу сущого?.. Різниця способів покладання смислу, що пронизує будь-яке культурне утворення аж до найдревніших, і відрізняє... одну цивілізацію від інших" [4, 673]. С. Великовський пропонує і більш детальну схему аналізу поняття "спосіб покладання смислу" [4, 75]. В.Т. Ганжин розмірковує про історично змінні "технології смислогенези".

У вищезгаданій праці Д.О. Леонтьєва "Психологія з людським обличчям: гуманістична перспектива в пострадянській психології" процеси опредмечення індивідом своїх сутнісних сил через творення матеріальної і духовної культури (як один з напрямків самореалізації особистості) розглянуто без залучення смислової термінології. Цілком закономірно наступним логічним кроком аналізу став розгляд самореалізації як покладання смислу (не в розумінні механізму його породження), а форм і різновидів самореалізації - як форм і видів такого покладання. На це безпосередньо вказує В.П. Зінченко, наголошуючи, що творення речі є "втіленням смислу, опредмечення, що проходить під його контролем" [6, 62]. Далі автор констатує, що в понятті культури, зокрема, матеріальної культури, мислиться єдність смислу, ідеї і предмету, злитих в одному культурному утворенні. Причому єдність ця аж ніяк не статична: "Предмети можуть втрачати своє призначення, первинні смисли і набувати нових. Так само й ідеї, поняття можуть втрачати предметність, своє минуле значення, обезсмислюватись і відроджуватись, наповнюючись новими смислами" [6, 62]. Порушення цієї єдності сигналізує про патологічні процеси в культурі.

Розглянемо ще одну ланку взаємодії особистості з культурою - побутування смислів в "тілі" самої культури, внутрішню динаміку культури. Динаміка культури забезпечується дією двох принципів. Перший - це принцип зростаючого різноманіття [8] чи близький до нього "принцип еволюційної значимості індивідуальної варіативності в соціогенезі. Обидва автори вважають сприятливими для розвитку культури широту і варіативність покладених в ній смислів. Другий принцип - це діалогічність взаємодії смислів у культурі, чітко сформульований ще М.М. Бахтіним: "Два висловлювання віддалені у часі і просторі, нічого не знаючи одне про одного, при смисловому співставленні виявляють діалогічні стосунки, якщо між ними є хоч яка-небудь смислова конвергенція" [2, 335]. Культура в цьому розумінні і виявляється, власне, механізмом, що дозволяє віддаленим смислам вступати в діалог. Більше того, актуалізуватися смисл може тільки у взаємодії з іншим смислом.

Зберігаються і транслюються культурні смисли у формах артефактів (речей), знакових систем (семіосфера) і моделей поведінки. Традиційно найбільше уваги приділяється знаковим системам. Д.О. Леонтьєв справедливо вбачає в цьому причину змішування понять смислу і значення, невиправданої семантизації поняття смислу в культурологічній та семіотичній літературі. В даному контексті мається на увазі максимально широке розуміння знакових систем, включаючи таке утворення як міфи.

Зв’язок міфів зі смислами проаналізовано багатьма авторами. Структурою максимальної смислової насиченості вважав міфи А.Ф. Лосєв [14]. "Міф - це живий смисл, безпосереднє переживання людиною свого зв’язку зі світом, переживання осмисленості ціннісного відношення, значимості світу для людини і людини для світу. Міфологія - це символізація ціннісних смислів аксіологічних ієрархій оточуючого світу", - вважає В.М. Півоєв [18, 72]. Наголошуючи, що саме міф дає людині можливість саму себе помістити в особливу, смислову реальність, А.М. Лобок вважає міф ширшим від смислу: "...у предмета є безліч таємно прихованих сутностей. Ці таємні сутності можуть бути виявлені людиною в процесі пізнавального заглиблення в предмет. Міф предмета означає, що кожний предмет, окрім свого природного життя, несе в собі потенційну безкінечність того, чим він може стати в контексті людської діяльності. Міф предмету - це знак, що кожний предмет містить в собі потенційний Всесвіт можливостей, який ще тільки має бути створений руками і свідомістю людини".

Іншим носієм смислу в культурі є символ. К.-Г. Юнг характеризував символи як "можливість якогось ще більш широкого, більш високого смислу, за межами нашої здатності сприйняття в цю хвилину і натяк на такий смисл". За Юнгом, символ виражає смисл, який неможливо виразити словами сучасної мови. Аналізу символу з цієї точки зору присвячені дослідження Н.Н. Рубцова і Н.В. Кулагіної.

Згідно з Н.Н. Рубцовим, символи - це найбільш універсальний, ємкий і конструктивний вираз світоглядних смислів, це заряджені смисловою енергією утворення. При цьому символ не співвідноситься з одиничним смислом. "Символ - це потенційно невичерпна смислова глибина. Символ завжди є певною межею, що розкриває себе в цілому континуумі смислових одиничностей. Символ - це завжди відкритий образ, його смисл ніколи не зводиться до одного певного значення, він завжди спектр можливостей, смислових перспектив". Також звертаючи увагу на невичерпну смислову глибину символу,

Н.В. Кулагіна підкреслює, що символ виступає універсальним засобом регуляції духовно-практичного досвіду, дозволяючи актуалізувати смисли буття, не об’єктивовані в знакових формах.

Наступна і заключна ланка процесу взаємодії культури і особистості - засвоєння закладених в культурі смислів. Цій проблемі присвячено значну філософську культурологічну психологічну та педагогічну літературу. Не вдаючись до детального аналізу всіх аспектів проблеми, торкнемось моментів, що недостатньо висвітлені в сучасних дослідженнях.

Передусім це стосується такої порівняно мало вивченої реальності як трансляція смислів в культурі через образи вчинків (моделі поведінки). На культуру вчинку, за якою часто стоїть досвід світової історії, звертається увага у відомій роботі С. Кримського, Б. Парахонського і В. Мейзерського [10, 31]. Спеціалістами з історичної психології вчинок береться за одиницю психологічного аналізу і розглядається згідно принципів "некласичної психології" культурним зразком, "ідеальною формою" (вчинки реально оточуючих дитину осіб, вчинки історичних осіб, вчинки літературних персонажів), що впливають на формування способу життя, дій і вчинків. Звісно, не йдеться про автоматичне засвоєння. Вживаючи термінологію Лотмана, тільки за умови смислового розшифрування "тексту" вчинку він матиме дійсний резонанс у формі вчинків інших [15]. С. Степанов підкреслює, що загальнолюдська культура "виявляється не кунсткамерою цінностей попередніх поколінь і не зводом законів, норм готових істин, а невичерпним резервуаром прецедентів (людських доль), витворених конкретними історичними особами. Їх переосмислення, рефлексія і є механізмом творення досвіду власного життя і його культурного, духовного смислу" [19, 117].

Думку про смислообрази культури, засвоєння яких слугує основою для надання людиною смислу своїм діям, обстоює В.Г. Немировський [16]. А Й. Йанс пише про соціальний тезаурус мотивів, притаманний кожній культурі чи субкультурі, засвоєння якого служить передумовою і основою формування мотивів індивідуальних дій носіїв даної культури [21]. На Заході набув розмаху так званий нара- тивний підхід до життєвого шляху. Коли за перейнятими з культури зразками сценаріїв чи сюжетів люди будують власне життя [22].

Ще один важливий момент пов’язаний з протиставленням причинної та смислової детермінації поведінки. І смислову детермінацію більшість вчених пов’язують саме з культурою. Тому цілком закономірно, що здатність людини до самовизначення, пов’язана зі смисловим компонентом особистісної культури.

Наступний аспект проблеми полягає в тому, що засвоєння смислів через культуру не зводиться до розуміння. Засвоєння культурного смислу передбачає "вживання в нього, вростання в тканину того культурного світу, смислом якого він є. Смисл вимагає буттєвої, життєвої співучасті в ньому, співпричетності, натуралізації, тоді він виступає у всій повноті свого змісту і функцій як носій унікальних секретів культурного процесу, дій, вчинків, думок і почуттів того чи іншого самобутнього співтовариства людей" [9, 34-35]. Ми підійшли до необхідності аналізу мистецтва як механізму трансляції смислів.

Вивчення процесів втілення смислів у мистецтві складає більш давню й могутню традицію, ніж загальна постановка проблеми трансляції смислів через культуру. О.М. Леонтьєв називав мистецтво єдиною діяльністю, "що відповідає завданню відкриття, вираження і комунікації, особистісного смислу дійсності, реальності" [11, 237]. Але в більшості естетичних досліджень загальним місцем стали трактування художнього твору як відображення реальності через особистісне авторське бачення і як відображення самої особистості автора. Такі підходи є надто спрощеними і неповними. Тому в контексті нашого дослідження видається доречним звернення до цікавих і евристичних штудій, зокрема, сучасної психології. Пам’ятаючи при цьому нагадування Лотмана, що мистецтво - це завжди відношення. Відтворене сприймається по відношенню до відтворюваного і до не відтвореного, і в безлічі інших зв’язків. Відмова від відтворення одних сторін предмету не менш істотна, ніж відтворення інших [11, 420].

Наведемо коротко логіку міркувань смислової концепції мистецтва, викладену в спеціальній монографії Д.О. Леонтьєва [12]. В образі світу світ відображається неповно, вибірково і пристрасно. Образи значимих об’єктів і явищ трансформуються в свідомості залежно від їх особистісного смислу. Але ж ці трансформації існують вже на етапі, передуючому власне створенню художнього твору. В процесі творення образ світу художника відбивається в доступній йому і обраній ним системі зображувальних засобів, прийомів, можливостей і обмежень матеріалу, художніх канонів і традицій. Власне художній твір виявляється не образом світу і не зображенням світу, а зображенням образу світу.

Д.О. Леонтьєв пропонує аналізувати це зображення щонайменше в трьох аспектах: в аспекті світу (у співвідношенні з самою відображувальною реальністю з точки зору "істинності", "правдоподібності" та "життєвості"), в аспекті образу світу (у співвідношенні з внутрішнім світом автора, смислів реальності для нього, його "самовираження" і "саморозкриття") і в аспекті власне зображення (особливостей художнього втілення автором свого бачення світу, співвідношенні з художніми канонами, традиціями і оцінкою успішності з точки зору стилю чи майстерності), навіть не враховуючи конкретного завдання, що вирішує у творі автор (інтенціональної сторони художньої діяльності).

Приймаючи за очевидне переконання М.М. Бахтіна про авторське відношення як конститутивний момент образу, Д.О. Леонтьєв передусім розглядає психологічні механізми присутності особи автора в структурі художнього образу. А науково-психологічним еквівалентом надто описового поняття "відношення" слугує досліднику поняття смислу. Саме в понятті смислу відображається той факт, що об’єкти і явища дійсності сприймаються не просто в їх об’єктивній безособистісній сутності, розкритій суспільною практикою. Образ будь-якого об’єкту чи явища містить психологічний складник, в якому відображається життєвий смисл, місце в життєдіяльності і структурі стосунків людини зі світом. Цим психологічним складником і є особистісний смисл об’єкту чи явища. При цьому особистісний смисл не тотожний абстрактній значимості об’єктів чи явищ, відображеній в їх емоційному переживанні. За емоційним переживанням факту значимості постає питання про життєве підґрунтя цієї значимості, про зв’язок даного об’єкту чи явища з основними реаліями життя конкретної людини. "Смислами я називаю відповіді на питання. Те, що не відповідає ні на яке питання, позбавлене для нас смислу". Постає так звана задача на смисл. В загальному це - "задача на життя". Вона може ставитись стосовно власних дій (заради чого я це роблю чи збираюсь зробити, які мотиви за цим стоять, які потреби чи цінності знаходять реалізацію в цій дії і до яких наслідків це може призвести), а також по відношенню до об’єктів, явищ, подій дійсності (яке місце вони посідають в моєму житті, в моєму життєвому світі, як можуть вплинути на моє життя).

За Д.О. Леонтьєвим, смисл художнього твору - це відповідь на життєву "задачу на смисл" художника, або ж загострена усвідомлена постановка цієї задачі. Відкриття художником смислу для себе - перший етап акту художньої творчості. Акт цей не специфічний для художнього творення і не достатній для нього, але необхідний. Найблискучіше світоглядне відкриття, не знайшовши адекватного втілення в художній формі не стане фактом мистецтва. Разом з тим, майстерність ні до чого, якщо нічого сказати людям.

Відмінністю "задачі на смисл", що ставиться і вирішується мистецтвом, є той факт, що будучи особистою життєвою проблемою художника, вона не є лише життєвою проблемою одного художника. Вона характеризується різним ступенем та масштабом загальнозначущості, актуальності для багатьох людей. В різний час різні автори звертали увагу на наявність так званих "смислових узагальнень" (О.М. Леонтьєв). У складному смисловому комплексі є відтінки індивідуально-неповторні, а є відтінки колективного смислу, що зближають індивіда з представниками даної епохи, класу, нації, країни, культури, релігії та ін. [17, 234-248]. Саме сформованість суб’єктивного, особистісно пристрасного смислу твору в багатьох реципієнтів слугує ознакою художньої правди, вважає Знаков. Особистість художника виявляється виразником соціального, загальнокультурного, саме функціонування в ролі художника переключає особистість ніби в інший пласт буття, де ця особистість втрачає характеристики випадкового індивіда, стаючи елементом художньої культури. "Почуттєва сфера художника (його спосіб переживання, бачення) перестає належати "особисто йому", стає одночасно механізмом культури, її переживанням, її баченням [17, 25]. Тому окремим завданням виступає завдання комунікації, трансляції іншим відкритого художником смислу.

Смисли і завдання на смисл є предметом психології мистецтва не самі по собі, "в чистому вигляді", а лише втіленими в структурі художнього об’єкта. Вони не мають власної форми існування, в якій могли б передаватися іншим. М.М. Бахтін підкреслював: щоб увійти в наш досвід (причому досвід соціальний), особистісні смисли художника повинні набути знайомої форми, часово-просторового виразу, бути видимими і почутими [5, 406]. Художнє втілення, надання художньої форми особистісному смислу робить його змістом художнього твору.

Використані джерела

1.  Баткин Л.М. Культура всегда накануне себя / Баткин Л.М. // Красная книга культуры. - М., 1989.

2.  Бахтин М.М. Работы 1940-х - начала 1960-х гг. / Бахтин М.М. // Собрание сочинений : В 7 т. - Т. 5. - М., 1996.

3.  Библер В.С. От наукоучения - к логике культуры: два философских введения в двадцать первый век / Библер В.С. - М., 1991.

4.  Великовский С. Умозрение и словесность : Очерки французской культуры / Великовский С. - М. - СПб., 1999.

5.   Выготский Л.С. Психология искусства / Выготский Л.С. ; 2-е изд. - М., 1968.

6.   Зинченко В.П. Культура и техника / Зинченко В.П. // Красная книга культуры. - М., 1989.

7.   Зинченко В.П. Человек развивающийся: Очерки российской психологии / Зинченко В.П., Моргунов Е.Б. -

М., 1994.

8.   Иванченко Г.В. Принцип необходимого разнообразия в культуре и искусстве / Иванченко Г.В. - Таганрог, 1999.

9.   Козловский В.П. Культурный смысл: генезис и функции / Козловский В.П. - К., 1990.

10.   Крымский С.Б. Эпистемология культуры / Крымский С.Б., Парахонский Б.А., Мейзерский В.М. - К., 1993.

11.  Леонтьев А.Н. Избранные психологические произведения: В 2 т. / Леонтьев А.Н. - М., 1983. - Т. 2.

12.  Леонтьев Д.А. Введение в психологию искусства / Леонтьев Д.А. - М., 1998.

13.     Леонтьев Д.А. Ценность как междисциплинарное понятие: опыт многомерной реконструкции / Д.А. Леонтьев // Вопросы философии. - 1956. - № 4.

14.  Лосев А.Ф. Знак. Символ. Миф / Лосев А.Ф. - М., 1982.

15.   Лотман Ю.М. Беседы о русской культуре. Быт и традиции русского дворянства (XVIII - нач. XIX в.) / Лотман Ю.М. - СПб., 1999.

16.   Немировский В.Г. Смысл жизни: проблемы и поиски / Немировский В.Г. - К., 1990.

17.   Печко Л.П. Некоторые аспекты проблемы индивидуального стиля / Печко Л.П. // Некоторые вопросы истории и теории эстетики. - М., 1968. - Вып. 2.

18.   Пивоев В.М. Миф в системе культуры / Пивоев В.М. - Петрозаводск, 1991.

19.   Степанов С.Ю. Рефлексивно-гуманистическая психология сотворчества / Степанов С.Ю. - М. - Петрозаводск, 1996.

20.   Шор Ю.М. Личность художника в контексте теории художественной культуры / Шор Ю.М. // Искусство в системе культуры: социологические аспекты. - М., 1981.

21.  Jansz J. Social motives under negotiation / Jansz J. // Recent trends in theoretical psychology. - New York, 1993. - Vol. III.

Widdershoven G.A.M. The story of life: Hermeneutic perspectives on the relationship between narrative and life story / Widdershoven G.A.M. - Newbury Park: Sage, 1993.