Науковий вісник України | Наукові статті та публікації

Колб О.Г.
доктор юридичних наук, професор

Кондратішина В.В.
кандидат юридичних наук, старший викладач
Волинський національний університет ім.Л. Українки

Анотація

у статті здійснено аналіз стану реалізації кримінально-виконавчої політики у сфері боротьби зі злочинністю, встановлено осно­вні види проступків і злочинів, що вчиняють­ся персоналом установ виконання покарань, та запропоновано науково обґрунтовані шляхи подолання зазначеного явища.

Ключові слова

Установа виконання покарань, персонал установи виконання покарань, неслужбові зв’язки, оперативно-розшукова діяльність.

Аннотация

В статье проведен анализ состояния ре­ализации криминально-исполнительной по­литики в сфере борьбы с преступностью, определены основные виды проступков и преступлений, которые совершаются пер­соналом учреждений исполнения наказа­ний, и предложены научно обоснованные пути преодоления указанного явления.

Ключевые слова

Учреждение исполнения наказаний, пер­сонал учреждения исполнения наказаний, неслужебные связи, оперативно-розыскная деятельность.

Annotation

The article analyzes the state of implemen­tation of criminal-executive policy in the sphere of combating crime, identified the main types of misdemeanors and felonies, committed staff penal institutions, and offers science-based ways to overcome this phenomenon.

Key words

Penal institutions, the staff of penal institu­tions, unofficial communications, operational- search activity.

І. Вступ

Як показує практика виконання покарань, щорічно з боку персоналу установ виконан­ня покарань (далі - УВП) реєструється зна­чна кількість правопорушень і злочинів, пов’язаних з їх службовою діяльністю [1, с. 277]. Так, тільки у 2008 р. персоналом виправних колоній було допущено 82 випадки неслужбових зв’язків із засудже­ними (тобто таких проступків, що суперечать вимогам нормативно-правових актів, які регламентують їх службову діяльність) [2, с. 13]. Крім цього, мало місце вчинення персоналом УВП злочинів (6 кримінальних справ) та корупційних діянь [1, с. 277]. При цьому зазначені явища набули хронічних форм, носять перманентний (безперервний) характер та вкрай негативно впливають на стан правопорядку в УВП [3, с. 5].

З огляду на це та у зв’язку з необхідністю вироблення науково обґрунтованих заходів, спрямованих на протидію зазначеним вище явищам, обрана тема дослідження є досить актуальною.

II.    Постановка завдання

Мета статті - проаналізувати стан та особливості реалізації кримінально- виконавчої політики у сфері боротьби зі злочинністю, визначити основні види про­ступків і злочинів, що вчиняються персона­лом УВП та запропонувати шляхи подолан­ня зазначеного явища.

III.   Результати

В науці питаннями підбору, підготовки, навчання та використання персоналу УВП як суб’єкта реалізації кримінально-виконав­чої політики, у тому числі запобігання з їх боку злочинам і правопорушенням досить активно займаються О.В. Беца, І.Г. Богати- рьов, А.П. Гель, Т.А. Денисова, О.М. Джужа,

В.П. Захаров, В.О. Корчинський, В.О. Лисо- дід, В.О. Меркулова, Г.О. Радов, В.М. Синьов,

А.Х. Степанюк, В.М. Трубников, І.С. Яковець та ін. Разом з тим, комплексному вивченню відповідна тематика в наукових розробках не піддавалась - вона досліджувалась в межах або кримінології, або кримінального права . Водночас ефективно протидіяти їй можна лише з використанням при цьому можливостей оперативно-розшукової діяль­ності (далі - ОРД) та кримінально-виконав­чого права, як основних засобів реалізації цього виду політики протидії злочинності.

Як свідчать історичні джерела, відправ­ним пунктом для перегляду ролі правоохо­ронних органів у суспільстві, включаючи ор­гани та установи виконання покарань, стали

глобальні процеси 1960-х рр., коли корупція, зловживання владою та інші правопору­шення осіб, які представляли інтереси дер­жави, показали для населення, що “закон у дії” може сильно відрізнятися від “закону в книгах”, та вперше поставили діяльність за­значених органів держави у коло безпосе­редніх кримінологічних проблем [4, с. 13].

В умовах, коли Державна кримінально- виконавча служба України (далі - ДКВСУ) стала рівноцінним, незалежним за правовим статусом від інших державних органів [5] та набула відповідного нормативного забезпе­чення [6], увага до неї тільки посилилась, особливо в контексті розробки науково об­ґрунтованих заходів, спрямованих на боро­тьбу з негативними явищами і процесами, що мають місце серед персоналу УВП. Як із цього приводу зазначено в преамбулі Пос­танови Пленуму Верховного Суду України “Про судову практику у справах про пере­вищення влади або службових повнова­жень” від 26.12.2003 р. № 15, цей злочин є небезпечним, оскільки вчиняється у сфері службової діяльності і посягає на охороню- вані законом права й інтереси окремих гро­мадян, інтереси юридичних осіб, державні та громадські інтереси [7, с. 358]. При цьому об’єктом правової охорони виступають і за­конні права та інтереси засуджених, право­вий статус яких визначений у ч. 3 ст. 63 Конституції України [8], главі 2 Кримінально- виконавчого кодексу України [9] та в інших нормативно-правових актах [10].

Результати проведеного нами дослі­дження показують, що відхилення поведінки персоналу УВП від нормативно-визначених умов виконання службових обов’язків но­сять такий характер:

1) проявляються у виді злочинів.

При цьому, як зауважив А.П. Закалюк, ці злочини мають ряд особливостей. У них більш широкою є сфера знаходження без­посередніх об’єктів посягання та, відповід­но, - вчинення злочинів стосовно них. Більш різноманітними є способи і прийоми зло­чинних операцій з майном, документами, а також варіанти службового становища та повноважень осіб, які вчиняють ці злочини, тощо [11, с. 265];

2) виражаються через корупційні діяння, кількість яких останніми роками (2001­

2009 рр.) зросла майже вдвічі, при тому, що в цілому серед правоохоронців кількість та­ких проявів за цей період залишилась на тому самому рівні. Зокрема, у 2001 р. у структурі осіб, притягнутих до адміністратив­ної відповідальності, чисельність військово­службовців Збройних Сил та інших військо­вих формувань, включаючи ДКВС України, становила 8,6% (у 2000 р. - 3,7%) [12, с. 24], а в 2008 р. - 8,4% (у 2007 р. - 10,9%) [13, с. 24];

3) реалізуються шляхом вчинення дис­циплінарних проступків, кількість яких за останнє п’ятиріччя (2003-2008 рр.) теж сут­тєво збільшилась. Так, якщо у 2003 р. було покарано в дисциплінарному порядку 7593 працівників ДКВС [14, с. 284], то у 2008 р. - більше 9 тис. [2, с. 13].

Однією з обставин, що детермінує за­значені суспільно небезпечні явища серед персоналу УВП, є, як зазначила

Н.И. Корпачова, “...відсутність у Державно­му департаменті України з питань виконан­ня покарань належної організації виховної роботи з персоналом, що вимагає терміно­вого перегляду моральних та матеріальних стимулів його зацікавленості у результатах своєї роботи, підвищення рівня компетенції та поінформованості особового складу ор­ганів та установ виконання покарань про міжнародні стандарти в галузі практичного забезпечення прав людини” [14, с. 284].

Водночас, як вірно прийшов до висновку

В.М. Синьов, “...унікальність пенітенціарної справи потребує таких фахівців, у яких шля­хом цілеспрямованого багаторічного на­вчання і виховання у вищій школі формува­вся б особливий професійний менталітет та інші професійні якості особистості, що до­зволяють ефективно вирішувати головне завдання системи - ресоціалізацію засудже­них” [15, с. 19].

Отже, підвищення ефективності роботи персоналу УВП потребує капіталовкладень. Без них, за умови використання тільки “ме­тоду батога”, особовий склад ДКВСУ часто переходить до швидкого, ефективного, ма- ловитратного, але негуманного методу ви­конання кримінальних покарань - протиза­конного насильства до засуджених - і це тільки один із наслідків його соціальної не­захищеності.

Цікавими у зв’язку із цим є результати дослідження, проведеного науковцями що­до стану захищеності прав, основних сво­бод і соціальних гарантій працівників орга­нів внутрішніх справ (далі - ОВС) України у

2007 р. Зокрема, одним із завдань проведе­ного дослідження шляхом опитування було вивчення ставлення респондентів до засто­сування працівниками ОВС протизаконного насильства (що нерідко має місце і серед персоналу ДКВС України) до затриманих, підозрюваних та обвинувачених, а також оцінок щодо поширеності таких фактів у ді­яльності ОВС.

У цілому в результаті проведеного опи­тування було встановлено, що 6,1% респо­ндентів вважають, що практика протизакон­ного насильства поширена у діяльності української міліції; 22,8% - що, скоріше, по­ширена; 47,8% - скоріше, не поширена; 24,1% - не поширена. При цьому оцінки по­ширеності протизаконного насильства у ді­

яльності міліції, які були надані населенням України, значно відрізнялись від оцінок, зроблених самими міліціонерами. Так, 28% населення зазначило, що протизаконне на­сильство дуже поширене у діяльності ОВС України; 33% - скоріше, поширене; 8% - скоріше, не поширене; 6% - не поширене; 25% - складно відповісти на запитання [16, с. 126-127].

Серед персоналу ДКВС України досі та­ких комплексних та всебічних досліджень не проводилось, тому висновки щодо діяльно­сті працівників міліції можна вважати відно­сними та такими, що лише певною мірою мають місце серед працівників органів і установ виконання покарань. Ті ж хаотичні та безсистемні результати вивчення соціа­льно-психологічного стану персоналу ДКВС, що здійснені різноманітними суб’єктами до­слідження, не можуть відобразити реально­го стану речей з означеної проблематики у силу специфіки правової природи працівни­ків органів і установ виконання покарань.

Ось, наприклад, як відреагувала Генера­льна прокуратура на одну із інформацій Єв­ропейського комітету щодо запобігання тор­турам (ЄКПЗТ): “Приведені в доповіді прик­лади порушення тих чи інших положень “Європейської Конвенції по запобіганню то­ртур, негуманного або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання” викла­дені недостатньо конкретно, що позбавляє можливості їх перевірити та надати аргуме­нтовані заперечення по суті будь-якого із цих фактів” [17, с. 243].

Разом з тим результати певних моніто- рингів діяльності персоналу ДКВС виклика­ють занепокоєння та потребують більш ак­тивного дослідження науковцями проблем, пов’язаних із добором, навчанням та вико­ристанням осіб, які залучаються до роботи (служби) в органах і установах виконання покарань. Такими є, зокрема, підсумки опи­тування шляхом анкетування колишніх за­суджених, що було проведено громадською організацією “Донецький Меморіал” у лис- топаді-грудні 2005 р. в Україні. В результаті проведеного анкетування було опитано 92 особи, у тому числі для 19 осіб (21% від за­гальної кількості респондентів) з моменту звільнення пройшло не більше місяця; для 10 осіб (11%) - від одного до 3-х місяців; для 22 осіб (24%) - від 3-х місяців до півро­ку; 29 осіб (32%) - перебували на волі біль­ше 6 місяців; 10 осіб (11%) дали відповіді на питання запропонованої анкети, очікуючи звільнення.

На питання, як часто з боку персоналу ДКВС України застосовувалась сила або були погрози її застосування, половина - 46 осіб (50%) - відповіли “іноді”. Серед опи­туваних самі особисто ніколи не піддавали­ся необґрунтованому застосуванню сили та

не отримували погроз її застосування 28 респондентів (30%). Майже таке ж співвід­ношення спостерігається й у відповідях на питання, чи були опитувані свідками необ- ґрунтованого застосування сили до інших засуджених: час від часу це траплялося з 48 опитуваними особами (52%) і 20 осіб (22%) ніколи не були свідками таких протиправних дій персоналу. Проте 18 осіб (20%) з опиту­ваних відчували на собі необґрунтоване застосування сили “дуже часто” та 23 рес­понденти (25%) були свідками настільки ж частого її застосування щодо інших засу­джених [18, с. 20].

Враховуючи, що більшість респондентів (близько 90%) під час опитування вже зві­льнилась з УВП, слід визнати результати проведеного опитування максимально бли­зькими до об’єктивних, оскільки колишні за­суджені мали можливість давати відповіді на поставлені питання без оглядки, тиску тощо з боку персоналу ДКВС України. З ін­шого боку, цю інформацію варто враховува­ти при проведенні діяльності адміністрації органів і установ виконання покарань щодо запобігання правопорушенням і злочинам щодо засуджених.

Серед інших обставин, що негативно впливають на формування кількісно-якісно­го складу персоналу ДКВС України, необ­хідно виділити неналежне фінансування органів і установ виконання покарань з Дер­жавного бюджету України. Зокрема, тільки у 2000-2007 рр. ДКВС фінансувалась у межах тільки 25-45% від нормативних потреб [19, с. 23]. Суттєво не змінилась ситуація і у 2008-2009 рр., враховуючи наслідки світо­вої та вітчизняної фінансової кризи [3, с. 6].

Як результат, різко погіршився стан уко­мплектування посад у ДКВС України та кіль­кісно-якісні показники персоналу. Зокрема, Законом України “Про загальну структуру і чисельність кримінально-виконавчої служби України” від 02.03.2000 р. визначена зага­льна чисельність персоналу ДКВС у розмірі 33% від загальної кількості осіб, які утриму­ються в установах виконання покарань [20]. Крім цього, відповідно до цього Закону, штатна чисельність персоналу мала скла­дати 61 735 посад, тоді як цей показник ста­новить лише 46 555 осіб (75,4% від необхід­ної кількості). Реально укомплектованість складає щорічно лише від 72 до 75% від штатної потреби [19, с. 22].

При цьому за фахом і кваліфікацією пер­сонал ДКВС, який безпосередньо має вико­нувати і здатний виконувати зазначені у ст. 1 КВК України завдання (виправлення та ресоціалізації засуджених), становить лише 41,7% (юристи - 27,6%; педагоги - 11,8%; психологи - 2,3%), іншу категорію залучено­го в процес виконання покарань персоналу

можна віднести до допоміжного складу (ін­женери, економісти, медики та ін.).

Отже, проблема є очевидною, що пос­тійно підтверджує й керівництво Державного департаменту України з питань виконання покарань: “...Дотримання конституційних прав і свобод людини в місцях позбавлення волі може забезпечувати лише спеціально підготовлений та соціально захищений пер­сонал, про що неодноразово наголошували експерти Ради Європи” [3, с. 5].

У Європейських в’язничних правилах (ЄВП) із цього приводу зазначено таке: “...В’язнична адміністрація ретельно підбирає кадри під час найняття або подальших приз­начень всіх співробітників. Особлива увага приділяється їхній сумлінності, людяності, професійному рівню підготовки та особистій придатності до роботи (п. 54.1)” [21, с. 16].

Такий підхід тривалий час обґрунтову­ється і у вітчизняній науці [22, с. 70-85], проте досі на практиці впровадження пов- ною мірою не знайшов. Більш того, після відокремлення від МВС України ДКВС втра­тила потужний навчальний заклад (Київсь­кий інститут внутрішніх справ) та на сьогодні залишається єдиним правоохоронним орга­ном в Україні, який не має свого спеціалізо­ваного вищого навчального закладу IV рівня акредитації. Спроби підготовки фахівців для ДКВС у цивільних вищих навчальних закла­дах позитивних результатів не дають, перш за все, тому, що під час підготовки спеціалі­стів не враховується специфіка роботи з особами, позбавленими волі.

Варто у зв’язку із цим погодитись з Г.П. Щедровицьким, який небезпідставно вважає, що “...для того, щоб вести практич­ну виховну роботу, або будувати нову сис­тему виховання та навчання, необхідно ма­ти проект майбутнього продукту цієї систе­ми - коректний та багатосторонній опис лю­дини” [23, с. 90].

Саме тому, як зауважив М.В. Клімов, у ситуаціях навчання та виховання суб’єктів таких особливих сфер діяльності, як пеніте­нціарна та правоохоронна, актуальність ви­значення науково обґрунтованого педагогі­чного проекту підвищується. При цьому пе­дагогічний продукт відомчої системи освіти та виховання обумовлює якість майбутнього проектованого персоналу [24, с. 235].

IV.    Висновки

Таким чином, якщо узагальнити запро­поновані науковцями та практиками погляди щодо змісту діяльності персоналу ДКВС України, то останній можна диференціювати на три категорії:

а) особи, які безпосередньо виконують службово-оперативні завдання, з чітко ви­значеними функціями (операціями) (охоро­на, нагляд тощо - за відсутності керівних і координаційних функцій); тобто це інструк­

тивно-виконавський тип діяльності на рівні кваліфікованого робітника;

б) особи, які виконують такі ж функції, але пов’язані з організацією та координацією дій підлеглого низового персоналу, тобто кваліфі­кованих робітників - це репродуктивний тип діяльності на рівні молодшого спеціаліста;

в) особи, які виконують функції старшого і вищого керівного персоналу, на рівні проду­ктивного творчого виду діяльності [22, с. 81].

Зазначений підхід, принаймні, дасть мо­жливість:

- підвищити рівень індивідуального запо­бігання злочинам з боку персоналу ДКВС [25, с. 183-184];

- більш ефективно використовувати сили та засоби (ОРД, особливо агентурно­оперативного характеру, на стадіях го­тування і замаху на злочини та у ході розслідування вчинених персоналом злочинів);

- удосконалити практику протидії злочин­ності в УВП [26].

Для реалізації зазначеної моделі “струк­тури” персоналу ДКВС та вдосконалення діяльності щодо запобігання вчиненню зло­чинів з його участю варто здійснити такі за­ходи:

1. У Законі України “Про Державну кри­мінально-виконавчу службу України” дати визначення поняття “персонал ДКВС”, що пропонується науковцями [27, с. 40].

2. Внести зміни у КВК України, доповни­вши ст. 133 “Злісний порушник установлено­го порядку відбування покарання” приміткою такого змісту: “Під адміністрацією виправної установи слід розуміти персонал Державної кримінально-виконавчої служби України, який в силу свого посадового становища мав пред’являти таку вимогу та вправі за­стосувати до засудженого передбачені за­коном заходи дисциплінарного впливу”.

3. Внести зміни у Постанову Пленуму Верховного Суду України від 26.03.1993 р. № 2 “Про судову практику в справах про злочини, пов’язані з порушеннями режиму відбування покарання в місцях позбавлення волі”, доповнивши п. 16 цієї Постанови

ч.  3 такого змісту: “До представників адміні­страції виправної колонії, що в силу свого посадового положення має право пред’яв­ляти законні вимоги до засудженого, відно­ситься персонал ДКВС України, що визна­чений ст. 135 КВК України”.

У цьому ж напрямку здійснити підбір від­повідних негласних джерел та їх навчання і цільове використання в УВП.

Література

1. Права людини в Україні - 2007: Допо­відь правозахисних організацій / [за ред. Є. Захарова, І. Рапп, В. Яворського]. - X. : Права людини, 2008. - 304 с.

2. Інформаційний бюлетень про діяльність підрозділів охорони, нагляду і безпеки кримінально-виконавчих установ у

2008 році. - К. : Державний департамент України з питань виконання покарань, 2009. - 56 с.

3. Кощинець В.В. Підсумки роботи Держав­ної кримінально-виконавчої служби Украї­ни / В.В. Кощинець // Практика виконан­ня альтернативних покарань: Інформа­ційний бюлетень / [за заг. ред. Н.Г. Ка­лачник]. - К. : ДДУ ПВП, 2008. - № 2. -

С.  3-7.

4. Мартиненко О.А. Детерминация и пре­дупреждение преступности среди пер­сонала органов внутренних дел Украи­ны : монография / О.А. Мартиненко. - X. : Изд-во ХНУВС, 2005. - 496 с.

5. Указ Президента України “Про виведен­ня Державного департаменту України з питань виконання покарань з підпоряд­кування Міністерства внутрішніх справ України” від 12.03.1999 р. № 248/99 // Офіційний вісник України. - 1999. - № 11. - Ст. 24.

6. Закон України “Про Державну криміна­льно-виконавчу службу України” від 23.06. 2005 р // Юридичний вісник Украї­ни. - 2005. - № 30. - С. 4-10.

7. Постанова Пленуму Верховного Суду України “Про судову практику у справах про перевищення влади або службових повноважень” від 26.12.2003 р. № 15 // Постанови Пленуму Верховного Суду України у кримінальних справах. - 4-те вид., змін. і допов. - К. : Скіф, 2009. - С. 358-363.

8. Конституція України. - X. : Веста : Ра­нок, 2007. - 64 с.

9. Кримінально-виконавчий кодекс Украї­ни. - К. : Вид-во Паливода А.В., 2007. - 88 с.

10.  Кримінально-виконавче законодавство України. Кримінально-виконавчий ко­декс України. Нормативно-правові акти / упоряд. В.С. Ковальський, Ю.М. Хахуда. -   К. : Юрінком Інтер, 2005. - 432 с.

11.  Закалюк А.П. Курс сучасної української кримінології: теорія і практика : у кн. /

А.П. Закарлюк. - К. : Ін Юре, 2007. - Кн. 2: Кримінологічна характеристика та запо­бігання вчиненню окремих видів злочи­нів. - 712 с.

12.  Аналіз роботи судів загальної юрисдик­ції в 2001 р. за даними судової статис­тики // Вісник Верховного Суду України.

-   2002. - № 4(32). - С. 15-25.

13.  Судова практика розгляду кримінальних справ про службові злочини з ознаками корупційних діянь (статті 364, 365 та 368 Кримінального кодексу України), а також справ про адміністративну відповідаль­ність за порушення вимог закону від 5 жовтня 1995 р. “Про боротьбу з коруп­цією” // Вісник Верховного Суду Украї­ни. - 2009. - № 7(107). - С. 24-32.

14.  Забезпечення прав і свобод людини в пенітенціарних закладах // Стан дотри­мання та захисту прав і свобод людини в Україні : доповідь Уповноваженого Вер­ховної Ради України з прав людини. - К.: Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, 2004. - С. 278-308.

15.  Синьов В.М. Підготовка спеціалістів для пенітенціарної системи / В.М. Синьов // Проблеми пенітенціарної теорії і практи­ки: Щорічний бюлетень. - К. : Київський інститут внутрішніх справ, 1996. - № 1 - С.17-24.

16.  Стан захищеності прав, основних сво­бод і соціальних гарантій працівників ОВС України : аналіт. звіт за результа­тами соціолог. дослідж / [Ю.Л. Білоусов, Д.О. Кобзін, Ю.О. Свєженцева та ін. ; за ред. К.Б. Шевченко]. - К., 2008. - 204 с.

17.  Предупреждение пыток в Украине. - 2-е изд. - Донецк : Донецкий Мемориал, 2003. - 252 с.

18.  Дотримання прав ув’язнених в Україні у 2005 році // Аспект: Інформаційний бю­летень. - Донецьк : Донецький Меморі­ал, 2005. - № 2. - С. 2-48.

19.  Кримінальні покарання в Україні. - До­нецьк : Донецький Меморіал, 2007. - 36 с.

20.  Закон України “Про загальну структуру і чисельність Державної кримінально-вико­навчої служби України” від 02.03.2000 р. // Кримінально-виконавче законодавство України / упоряд. В.С. Ковальський, Ю.М. Хахуда. - К. : Юрінком Інтер, 2005. - С. 107-115.

21.  Європейські в’язничні правила : Реко­мендація № К (87)3 Комітету Міністрів державам-членам : ухвалена 12.02.1987 р. на 404-му засіданні заступників Мініст­рів. - К., 1995. - 26 с.

22.  Синьов В.М. Концепція кадрового за­безпечення діяльності пенітенціарної системи / В.М. Синьов, М.В. Климов // Проблеми пенітенціарної теорії і практи­ки. - К. : Київський інститут внутрішніх справ, 1997. - № 1(2). - С. 70-85.

23.  Щедровицкий Г.П. Система педагогиче­ских исследований (методологический анализ) / Г.П. Щедровицкий // Педагоги­ка и логика. - М., 1993. - 412 с.

24. Клімов М.В. Побудова та застосування моделей пенітенціарного персоналу як науково-педагогічна проблема / М.В. Климов // Проблеми пенітенціарної теорії і практики. - К. : Київський інсти­тут внутрішніх справ, 2000. - № 5. - С 231-237.

25.  Колб О.Г. Запобігання злочинності у мі­сцях позбавлення волі : навч. посіб. /О.Г. Колб. - Луцьк : РВВ “Вежа” Волин. держ. ун-ту ім. Лесі Українки, 2005. - 494 с.

26.  Постанова Пленуму Верховного Суду України “Про судову практику в справах про злочини, пов’язані з порушеннями режиму відбування покарання в місцях позбавлення волі” від 26.03.1993 р. № 2 // Постанови Пленуму Верховного Суду України у кримінальних справах. - 4- те вид., змін. і допов. - К. : Скіф, 2009. - С.162-170.

27.  Галай А.О. Поняття персоналу пенітен­ціарних установ / А.О. Галай // Пробле­ми пенітенціарної теорії і практики. - К. : Київський інститут внутрішніх справ, 2000. - № 5. - С. 34-40.