| ПОНЯТТЯ ЗАКОННОСТІ У КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧОМУ ПРАВІ І КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ УКРАЇНИ |
| Вісник - Наукові праці |
|
Стулов О.О. Анотація У статті досліджено законність як загальнолюдський, базовий, керівний правовий принцип, що лежить в основі діяльності усіх без винятку державних органів, у тому числі органів і установ виконання покарань. Ключові слова Кримінально-виконавче право, кримінально-виконавче законодавство, законність, принцип законності. Annotation The legality as a common to all mankind, base, supervising legal principle which underlies activily of all without an exception of state structures, including bodies and institutions of execution of punishments is investigated in the article. Key words The criminally-executive law, the crivinally and executive legislation, legality, legality principle. І. Вступ На теоретичному рівні загальноправовим принципам приділялось і приділяється постійна увага вчених-правників, у той час як до принципів кримінально-виконавчого права і кримінально-виконавчого законодавства, їх ролі як регуляторів кримінально- виконавчої діяльності, як правило, звертаються лише вчені-пенітенціаристи. Однак, в умовах перманентного реформування кримінально-виконавчої системи і кримінально- виконавчого законодавства України, наявності і подальшого продукування неузго- дженостей при виданні нових законів, конкуренції нормативно-правових актів, що регулюють окремі питання порядку відбування покарань, недотриманні при цьому законних прав та інтересів засуджених, у тому числі передбачених міжнародними договорами України, є необхідність більш поглибленого дослідження поняття, місця, суспільної ролі принципу законності взагалі, а також принципу законності у кримінально-виконавчому праві і законодавстві зокрема. Коли я відправляюсь у якусь країну, я перевіряю не те, чи хороші там закони, а те, як вони виконуються, оскільки хороші закони зустрічаються всюди. Ш. Монтеск’є II. Постановка завдання: - дослідити виникнення і розвиток принципу законності як основного принципу кримінально-виконавого права, кримінально-виконавчого законодавства; - сформулювати висновок щодо реального стану дотримання принципу законності в кримінально-виконавчому праві, кримінально-виконавчому законодавстві на сучасному етапі розвитку держави; - обґрунтувати необхідність внесення змін до КВК України, інших нормативних актів з метою впорядкування правил відбування покарань. III. Результати Законність - юридична ідея з багатовіковою історією, що своїм корінням сягає часів античних Греції та Риму. Греки сприймали законність як міру справедливості, як правильний порядок життя у суспільстві, як гармонійне поєднання різних соціальних елементів у єдине ціле. В давньоримській юриспруденції для позначення належного виконання постанов Сенату навіть існував спеціальний термін ргавзїагв. Позасудова розправа громадян у Римі вважалась актом безчинства і беззаконням, що призвело до появи відомого правового постулату si quis civem Romanum interemisset et igni interdiceretur, який у перекладі означає: “покаравший без суду римського громадянина має бути вигнаним”. До тих часів відносяться і перші спроби теоретичного осмислення ідеї законності. Ці спроби пов’язані з іменами відомих античних мислителів і громадських діячів Арісто- теля, Цицерона, Демокріта, Полібія. Так, Демокріт вважав людське суспільство продуктом нужди, усвідомлення користі колективного життя людей, що об’єктивно зумовлено виявленням потреби у спілкуванні одного з іншим. Держава та право у вигляді таких наслідків є суспільно обумовленими явищами, штучно створеними людьми як результат умовної домовленості [1, с. 14]. Він також вважав, що закони мають природний характер, створюються людьми
для закріплення їх рівності, а тому зміст законів має бути спрямований на забезпечення природних прав громадян, і саме це визначає їх верховенство у суспільстві і системі права. Давньогрецький мислитель Арі- стотель започаткував учення про значення закону в суспільному житті: “В управлінні державою має панувати закон” [2, с. 53]. Під законом він розумів природне право, визнавав вірогідність невідповідності йому норм права, які встановлювалися правителями, тобто фактично Арістотель припускав можливість порушення принципу верховенства закону в суспільстві. Він попереджав: “Пристрасть людини до влади є щось звіряче. Дух гордості змінює навіть найкращих людей, коли вони управляють. А законом, навпаки, має бути безпристрасний розум” [2, с. 293]. Тому дилему про те, що краще: бути під владою досконалої людини чи досконалих законів, Арістотель вирішував на користь досконалих законів. Античний римський філософ Цицерон звертав увагу на важливість досягнення гармонії в сфері гарантування прав вільних індивідів. Поняття “народ” визначалося ним як об’єднання багатьох людей, пов’язаних між собою згодою в питаннях права. Він вважав, що “під дію законів мають підпадати всі. Природне право виникає раніше писаного закону, а тому держава в своїй діяльності має бути обмежена цим правом” [3, с. 98-101]. Полібій, політичний діяч античних часів і послідовник учення Арістотеля, під законністю розумів дотримання звичаїв як простими громадянами, так і правителями. “Постанови, які приймаються більшістю, - підкреслював він, - повинні мати законну силу та верховну владу”. Проблеми реалізації принципу законності в державі були предметом досліджень у вченнях єпископа Аврелія Августина. У його творі “Про град Божий” знаходимо висловлювання про те, що союз людей є тільки тоді правовим, коли він базується на справедливому законі. І саме досягнення цієї мети становить основне завдання влади [4, с. 16]. Порівняно з античним періодом підходи до поняття законності у феодальному суспільстві зазнали суттєвих змін. На той час змістом законності стала вимога чіткого дотримання будь-яких законів, прийнятих правителем, незалежно від того, відповідають вони прагненням, інтересам народу чи ні. І лише в період розвитку буржуазних відносин категорія законності знову починає пов’язуватися з ідеєю рівності громадян перед законом. Принцип законності в той період поступово перетворюється в основний принцип діяльності органів влади, оскільки вимоги законності стосувалися, у першу чергу, інтересів класу власників, які бажали забезпечити собі надійні гарантії непорушності майнових прав і особистих свобод. Дослідження питань законності у цей час знаходимо в працях ідеологів епохи Просвітництва Т. Гоббса і Дж. Локка. Наріжний камінь їх творчості - формування теоретичних засад сильної держави, заснованої на вільному громадянському суспільстві, у якому недоторканною є приватна власність. Зокрема, Т. Гоббс вважав справедливим все те, що дозволяють закони, і несправедливим усе те, що вони забороняють. Він послідовно відстоював погляд про важливість безумовного виконання будь-яких законів, незалежно від того, є вони такими, що відповідають природним правам особи чи ні. Зокрема, Т. Гоббс підкреслював, що “законам слід підпорядковуватись не тому, що вони розумні, а тому, що вони установлені державою” [4, с. 17]. Ідею панування закону в усіх сферах державного життя відстоював у своїх працях видатний англійський мислитель часів буржуазних революцій Дж. Локк. Він виступав за подолання всесилля королівської влади, обґрунтовував завдання державного управління необхідністю забезпечення природних прав людини. Дж. Локк вважав, що метою закону має бути не знищення чи обмеження свободи, а навпаки - її збереження та розширення. Закони, що приймаються державою, мають відповідати вимогам природного права [4, с. 17-18]. Вагомий внесок у розвиток ідеї законності вніс видатний французький просвітник Ш. Монтеск’є. Прибічник теорії суспільного договору, він трактував закон як угоду між народом і урядом, обґрунтовував тезу про правління в суспільстві законів, а не публічної влади. Його погляди були спрямовані на гарантування безпеки громадян від зловживань з боку влади, забезпечення індивідуальної свободи особи. Він писав: “Свобода - це право робити все, що дозволено законами. Якби громадянин міг робити те, що законами забороняється, то в нього не було б свободи, бо те ж саме могли б робити й інші громадяни” [5, с. 12]. Отже, відповідно до наукової концепції цього політичного діяча початку XVIII ст., для того, щоб мати свободу, необхідно мати якісні і справедливі закони. Представники влади, всі громадяни зобов’язані неухильно дотримуватися положень законів, які, у свою чергу, мають ґрунтуватися на засадах природного права. Ш. Монтеск’є вважав, що основним завданням законодавця є надання суспільству таких законів, які б відповідали історичному рівню розвитку духу народу. Свобода можлива за будь-якої форми правління, якщо в державі панує право. Це може бути уможливлено поділом державної влади на законодавчу, виконавчу і судову, які мають стримувати одна одну. На цілком слушну думку цього відомого вченого-просвітника, законодавча влада повинна мати домінуючий характер, адже вона створює закони, безпосередньо виражає волю народу. Інші органи державної влади покликані реалізувати, виконувати закони, їх діяльність є подзаконною [5, с. 160-161]. Отже, концепція законності, опрацьована Т. Гоббсом, Дж. Локком, Ш. Монтеск’є, доводила важливість верховенства закону в суспільстві необхідністю забезпечення приватних інтересів особи. В кінці XVIII ст. суттєво поглибив уявлення про законність І. Кант. Він розглядав принцип законності як одну з основних вимог існування правової держави. Завдання публічної адміністрації пов’язувалися ним із реалізацією прав і свобод особи, її захистом від свавілля та беззаконня. Право, на його думку, має базуватися на розумі та свободі. Народ зобов’язаний коритися закону, на який він своєї згоди не давав, але може чинити опір правителю у випадку значного нехтування його прав [6, с. 432]. Законності як режиму діяльності державного апарату була присвячена праця “Права людини” американського просвітителя Т. Пейна, який стверджував, що “особа володіє невід’ємними правами, які мають первинний щодо державної влади характер. Держава є законною, цивілізованою тільки за наявності конституційно зафіксованої згоди всіх громадян на стадії її утворення, а також існування представницьких механізмів реалізації їх влади. Уряд має виражати інтереси більшості, але не може змінювати конституцію” [7, с. 27-34]. Свій внесок у розвиток права та ідеї законності додали українські мислителі, державні та громадські діячі М. Драгоманов, Я. Ковельський, П. Могила, П. Орлик та інші. Так, П. Могила вважав закон даром Божим, якому мають коритися всі, у тому числі цар, який закони створює. П. Орлик у своїх працях “Вивід прав України” і “Пакти і Конституції законів та ві- льностей Війська Запорізького” передбачав наявність трьох гілок влади: законодавчої, виконавчої і судової. Він також виділяв як дуже важливий правовий принцип - принцип верховенства закону в державі. А його виконання - як основний обов’язок гетьмана, інших керівних осіб і простих громадян. У цьому історичному документі також був розділ, у якому видно спробу автора виокремити у праві особистість, зменшити несправедливість відносно неї, тобто вбачається намір гетьмана законодавчо врегулювати певні соціальні відносини. Суттєвий внесок у розвиток державно- правової думки у першій мають XVIII ст. зробив український і російський просвітитель Я. Ковельський, - щодо ролі позитивного законодавства, необхідності його вдосконалення, відповідності законів держави вимогам природного права. М. Драгоманов (1841-1895 рр.), філософ, публіцист, історик і вчений, вважав закон і право втіленням загальної волі народу, волі більшості. Причому така воля може не збігатися з інтересами окремих осіб або груп людей. Закони, на його думку, повинні встановлювати і закріплювати порядок у суспільстві, виключати свавілля чиновників, визначати, гарантувати і забезпечувати особисті права і свободи людей. Усі громадяни, посадовці, законодавці і прості люди мають бути рівними перед законом [8, с. 117-118, 123, 233]. Як бачимо, проблема законності є складною і різноплановою, тому дослідження історії становлення поглядів щодо ролі законності дає можливість встановити її сучасний зміст, визначити ефективні шляхи та напрями забезпечення законності, зокрема і у сфері нормотворчої діяльності органів виконавчої влади, до яких відноситься і Державний департамент України з питань виконання покарань (ДДУ ПВП). За радянської влади законність довго розумілася як правовий режим точного і неухильного виконання законів та інших нормативних актів усіма суб’єктами права. Так, у доповіді ЦК КПРС XXVI з’їзду партії відмічалось: “Хороших законів ... у нас ухвалено немало. Тепер справа, перш за все, у їх точному і неухильному здійсненні. Адже будь- який закон живе тільки тоді, коли він виконується - виконується всіма і повсюдно” [9, с. 28]. Але, враховуючи недостатню кількість прийнятих у ті часи законів, у національній системі права фактично допускалося верховенство підзаконних нормативно-правових актів, наприклад, спільних постанов ЦК КПРС, ВЦРПС і Ради Міністрів СРСР, постанов РМ СРСР, наказів МВС СРСР тощо. “Сутність соціалістичної законності полягає в суворому і неухильному дотриманні законів та інших нормативних актів усіма державними органами, суспільними організаціями, посадовцями та громадянами” [9, с. 28]. Для панівної адміністративно-командної системи таке становище було не лише прийнятним, а й вигідним, зокрема, з погляду гнучкості системи управління. Тож акти органів державного управління нерідко підміняли собою закони, а до демократичної за своєю суттю правової ідеї законності позитивне ставлення з боку влади проявлялося не завжди. Проголошення перебудови і взяття курсу на побудову правової держави, зміни в суспільному житті та початок формування громадянського суспільства знову обумовили необхідність реалізації принципу законності. Виникла також потреба у нових дослідженнях представниками юридичної науки зміс- товних характеристик принципу законності, його ролі і місця в суспільному житті. Нові реалії сьогодення вимагають і нового дослідження світоглядних та методологічних основ законності. На гносеологічному рівні це означає необхідність проведення узагальнень вищого рівня, вдосконалення наших знань про законність як про багатоаспектну (багатопланову) правову категорію. Тому розгляд проблем законності має бути комплексним, з урахуванням її дослідниками останніх положень юридичної теорії і практики, збереженням при цьому наступності поглядів, оскільки в минулому, як свідчить проведене нами дослідження історії розвитку концепції законності, нашими попередниками були сформульовані загалом слушні пропозиції щодо значення, ролі ідеї законності в організації суспільства та забезпечення дотримання природних прав людини в її відносинах з органами влади. Л. Горбунова вважає, що багатоплановість законності обумовлює необхідність її дослідження не лише як теоретичної, а і як практичної категорії. Для формулювання поняття законності не можна обійти стороною питань її структури, вимог, гарантій, сфер застосування, співвідношення законності з мораллю та справедливістю, взаємозв’язку з доцільністю, процедур врахування у нормотворчій діяльності, значення цього принципу для об’єктивації права взагалі. Законність, на її погляд, слід розглядати як матеріально обумовлений, такий, що характеризується правовою єдністю, режим діяльності (поведінки) суб’єктів права, який полягає в належній реалізації ними положень правових законів у всіх без виключення сферах суспільних відносин [4, с. 21-22]. На думку П. Рабиновича, “законність - це режим (стан) відповідності суспільних відносин законам і підзаконним нормативно-правовим актам держави, який утворюється в результаті їх неухильного здійснення всіма суб’єктами права. Соціальною сутністю законності є узгодження певних дій, реальних суспільних відносин з їх законодавчими моделями, інакше кажучи - розповсюдження “панування” волі законодавця на всю територію держави, на все суспільство” [10, с. 104]. О. Малько дає визначення законності як стану дотримання всіма суб’єктами права законів і підзаконних актів, одночасно зауважуючи, що для цього необхідні дві складові: наявність правових, справедливих, науково обґрунтованих законів (сутнісна складова); їх виконання, оскільки самої наявності навіть найбільш досконалих законів буде недостатньо (формальна складова) [11, с. 181]. На необхідність ширшого розуміння цього явища вказує О. Скакун, яка визначає законність як комплексне (принцип, метод, режим) соціально-правове явище, що характеризує організацію і функціонування суспільства і держави на правових началах. Обґрунтовано вважаючи, що термін “законність” є похідним від терміну “закон”, являє собою комплексне поняття, що охоплює всі сторони життя права - від його ролі у створенні закону до реалізації його норм у юридичній практиці, - О. Скакун стверджує, що законність тим самим віддзеркалює правовий характер організації суспільно- політичного життя, органічний зв’язок права і влади, права і держави, права і суспільства. Вказуючи на багатоаспектність законності як соціально-правового явища, вона вмотивовано стверджує, що законність одночасно може виступати як принцип, метод, режим. Законність є принципом діяльності державних органів, громадських організацій, комерційних корпорацій, посадових осіб, громадян. З боку держави законність проявляється як метод державного управління суспільством, яке здійснюється виключно правовими засобами. Як метод державного управління суспільством законність означає, що: державні органи і посадові особи при здійсненні своєї діяльності, виробленні і прийнятті рішень опираються на принципи і вимоги законності; при організації реалізації прийнятих рішень вони не виходять за межі своєї компетенції; при здійсненні контролю і нагляду за законністю дій учасників суспільних відносин вони дотримуються правових процедур, використовують правові засоби і способи. Метод законності є основою застосування інших методів державного управління: організації, примусу, виховання, контролю та ін. Він вимагає високого рівня правової культури і одночасно сам є засобом підвищення рівня загальної і правової культури. Законність - це і режим реально діючого права, стан (атмосфера) відповідності суспільних відносин законам і підзаконним нормативно-правовим актам, які, у свою чергу, покликані відображати принципи свободи і справедливості, закладені у праві. У широкому розумінні О. Скакун визначає законність як режим суспільно-політичного життя, започаткований: державою, яка встановлює порядок видання (зміни, скасування) законів і підзаконних нормативно-правових актів, забезпечує їх відповідність потребам суспільного розвитку; всіма суб’єктами права (державними органами, посадовими особами, громадськими організаціями, комерційними організаціями, громадянами) внаслідок однозначного розуміння і невідворотного здійснення ними приписів законів і підзаконних актів. При режимі законності встановлюється правова атмосфера, де панують ідеї права, гуманізму, справедливості, свободи і відповідальності; особистість захищена від свавілля влади, суспільство - від анархії, хаосу, безпорядку і насильства [12, с. 483-485]. Попри всю очевидність того, що в установах і органах виконання покарань має панувати принцип, іншими словами, режим законності, Виправно-трудовий кодекс Української РСР (в редакції від 23.12.1970 р.), на відміну від чинного КВК України, визначав лише завдання виправно-трудового законодавства і зовсім не мав статей, які б встановлювали принципи виконання кримінальних покарань. Однак проблематикою принципів кримінально-виконавчого законодавства в ті часи переймалось багато відомих учених СРСР і УРСР, зокрема:
Починаючи з 1991 р., до проблем законності у кримінально-виконавчому праві звертались такі вчені, як В. Бадира, Є. Бараш, І. Близнюк, І. Богатирьов, Є. Бодюл, А. Га- лай, Л. Горбунова, Т. Денисова, О. Колб, С. Лукашевич, В. Льовочкін, В. Пєтков,
1. Яковець та інші вчені і практики. Всі вони в тих чи інших обсягах досліджували правові принципи, пропонували шляхи вдосконалення механізмів захисту законних прав засуджених і персоналу виправних установ, дотримання в установах і органах виконання покарань основних принципів кримінально-виконавчого права, кримінально- виконавчого законодавства, перш за все, принципу законності. Зауважимо, що в науковій літературі фактично не ведуться суперечки стосовно визначення поняття принципів кримінально- виконавчого права, оскільки вони є похідними від принципів кримінального права. Під принципами кримінально-виконавчого права розуміються керівні положення та ідеї, що відображають загальну спрямованість і сутнісні риси державної політики у сфері виконання покарань. Але чи всі керівні ідеї і положення мають розглядатись нами як принципи? Очевидно, що не всі, а лише ті з них, без яких кримінально- виконавча система не буде ефективно функціонувати або працюватиме з суттєвими порушеннями прав і свобод людини та громадянина. З цього приводу А. Степанюк слушно зауважує: “Для того, щоб визнати ті чи інші положення як принципи кримінально-виконавчого законодавства, необхідно виходити з того, що принципи, по-перше, визначають побудову і зміст Особливої частини кодексу, де регулюється виконання конкретних видів кримінальних покарань. По-друге, вони впливають на зміст інститутів і норм КВК, а також створюють орієнтири для інших законодавчих і підзаконних нормативно-правових актів, що регулюють виконання різних видів покарання. По-третє, принципи кримінально-виконавчого законодавства через систему норм і шляхом безпосередньої дії впливають на практику виконання кримінальних покарань, корегуючи її на користь реалізації прогресивних ідей законності, гуманізму, рівності громадян перед законом та ін.” [13, с. 26]. З опублікуванням 20.07.2005 р. Закону України “Про Державну кримінально-виконавчу службу України” (ДКВСУ) були вперше законодавчо закріплені основні принципи діяльності органів і установ виконання покарань. У статті 2 цього Закону визначено, що основними принципами діяльності ДКВСУ є: законність; повага та дотримання прав і свобод людини та громадянина; гуманізм; позапартійність; єдиноначальність; колегіальність при розробці важливих питань; взаємодія з органами державної влади, органами місцевого самоврядування, об’єднаннями громадян, благодійними і релігійними організаціями; відкритість для демократичного цивільного контролю [14, с. 1]. На нашу думку, вкрай важливим є той факт, що законодавець виправив свою помилку, допущену при прийнятті КВК України , і першим у системі принципів діяльності ДКВСУ визначив саме принцип законності як основу діяльності центрального органу виконавчої влади з питань виконання покарань, його територіальних управлінь, органів і установ виконання покарань. Водночас таке обмеження суб’єктного складу можна віднести і до негативу, оскільки загально- правових принципів, принципів кримінально- виконавчого права, зокрема, принципу законності, мають дотримуватись, перш за все, законодавець при розробці і прийнятті ним нових законів, а не тільки органи виконавчої влади (прикладом порушення принципу законності у правотворчій діяльності є передбачений у ч . 3 ст. 113 КВК України обов’язковий перегляд кореспонденції засуджених до позбавлення волі, що протире- чить ст. 31 Конституції Україні, згідно з якою такі обмеження прав громадян допускаються лише за рішенням суду). А. Степанюк звертає увагу на існуючі відмінності між принципами кримінально- виконавчого законодавства, сформульованими у ст. 5 КВК України, і принципами кримінально-виконавчого права як галузі права. Так, за ст. 5 КВК України, “кримінально- виконавче законодавство, виконання і відбування покарань ґрунтуються на принципах невідворотності виконання і відбування покарань, законності, справедливості, гуманізму, демократизму, рівності засуджених перед законом, взаємної відповідальності держави і засудженого, диференціації та індивідуалізації виконання покарань, раціонального застосування примусових заходів і стимулювання правослухняної поведінки, поєднання покарання з виправним впливом, участі громадськості в передбачених законом випадках у діяльності органів і установ виконання покарань”. На відміну від цього переліку принципами кримінально- виконавчого права є: справедливість, поважання прав людини, гуманізм, законність, невідворотність виконання покарання [15, с. 8]. Деякі автори до принципів кримінально- виконавчого права відносять також і інші чи навіть зовсім відмінні принципи. Наприклад, Т. Денисова до галузевих принципів не відносить принцип законності, обмеживши цей перелік чотирма принципами: рівності засуджених перед законом; підпорядкування правового регулювання завданню виправлення засуджених; поєднання покарання із заходами виправного впливу; участі громадськості у здійсненні громадського контролю та виправленні засуджених [16, с. 14]. І. Богатирьов, погоджуючись з О. Джу- жою і В. Трубніковим щодо необхідності поділу принципів кримінально-виконавчого права на три групи: загальноправові, міжгалузеві і галузеві, вважає, що до загально- правових слід віднести принципи законності, демократизму і гуманізму, до міжгалузевих - принципи соціальної справедливості, невідворотності виконання і відбування покарань. Галузеві принципи передбачають рівність засуджених перед законом, взаємну відповідальність держави і засудженого, диференціацію та індивідуалізацію виконання покарання, раціонального застосування примусових заходів і стимулювання правослухняної поведінки, поєднання покарання із заходами виправного впливу, участь громадськості в діяльності органів і установ виконання покарань [17, с. 61]. На нашу думку, такий поділ принципів кримінально-виконавчого права є, м’яко кажучи, некоректним, оскільки при цьому порушуються правила логіки. Адже мовою математики такий поділ повинен мати вигляд рівняння А = Б + + С + А, де: А (принципи КВП) = Б (загальноправові принципи) + С (міжгалузеві принципи) + А (галузеві принципи, тобто принципи КВП), чого бути не може, оскільки насправді це нерівність. Одночасно І. Богатирьов слушно зауважує, що “серед фахівців і дотепер немає єдиної думки про те, чи йде мова про принципи кримінально-виконавчого права (кримінально-правової політики держави у сфері виконання покарань), кримінально-виконавчого законодавства чи діяльності кримінально-виконавчих установ та інших органів держави, що виконують кримінальні покарання [17, с. 62]. З таким зауваженням важко не погодитись. У свою чергу, авторам видається спокусливою думка щодо можливості розмежування вищевказаної групи принципів у такий спосіб: - принципи кримінально-виконавчого права - це принципи, сформульовані наукою кримінально-виконавчого права, теоретично обґрунтовані основні положення, що визначають мету і сутність кримінально-виконавчої політики держави, і покликані відігравати ключову роль у формоутворенні кримінально- виконавчого та іншого, пов’язаного з ним , законодавства ; - принципи кримінально-виконавчого законодавства - викладені у ст. 5 КВК України основні положення кримінально-виконавчого права, які набули нормативного характеру і обов’язкові для виконання всіма суб’єктами, залученими у кримінально-виконавчу сферу; - принципи діяльності кримінально-виконавчих установ та інших органів держави, що виконують кримінальні покарання, - це викладені у ст. 2 Закону “Про Державну кримінально-виконавчу службу України” основні положення, що регулюють діяльність Державної кримінально-виконавчої системи України, перш за все, установ виконання покарань та їх виробничих підприємств при виконанні кримінальних покарань. Крім цього, є необхідність зауважити, що при розробці КВК України законодавець до принципів кримінально-виконавчого законодавства не включив один з основних, на нашу думку, принципів галузевого законодавства, а саме принцип поважання прав людини, покладений міжнародною спільнотою в основу Загальної декларації прав людини і громадянина. Сама по собі така “забудькуватість” видається симптоматичною, оскільки у ст. 5 КВК не знайшли свого закріплення й інші правові принципи. Або ж вони викладені неоднозначно, як, наприклад, принцип рівності засуджених перед законом, який, на нашу думку, мав бути викладений як принцип рівності перед законом засуджених і адміністрації органів та установ виконання покарань. Оскільки у своєму сучасному вигляді цей принцип фактично свідчить про те, що серед рівних перед законом суб’єктів галузевого законодавства є ще “рівніші”. А це суперечить ст. 24 Конституції України, згідно з якою громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. IV. Висновки У результаті дослідження доходимо таких висновків: 1) законність не є винаходом сучасної правової думки, оскільки своїм корінням сягає античних часів; 2) серед науковців немає єдиної думки щодо визначення конкретної групи принципів кримінально-виконавчого права, тоді як принципи кримінально-виконавчого законодавства, серед яких і принцип законності, закріплені в ст. 5 КВК України; 3) принципи кримінально-виконавчого права і принципи кримінально-виконавчого законодавства не є поняттями тотожними, оскільки останні похідні від перших; 4)до ст. 5 КВК України необхідно внести зміни шляхом доповнення її після слова “справедливості” словами “поважання прав людини”, після слів “рівності засуджених” - словами “і адміністрації органів та установ виконання покарань” і далі за текстом. Література Букреев В.И. Этика права: От истоков этики и права к мировоззрению : учеб. пособ. / В.И. Букреев, И.Н. Римская. - М. : Юрайт, 1998. - 334 с. Аристотель. Сочинения : в 4 т. / Аристотель. - М. : Мысль, 1983. - Т. 4. - 840 с. Цицерон. Диалоги: О государстве. О законах / Цицерон. - М. : Наука, 1966. - 223 с. Горбунова Л.М. Підзаконні нормативно- правові акти: організаційно-правові питання забезпечення законності : дис. ... канд. юрид. наук / Л.М. Горбунова. - 2005. Монтескье Ш.Л. О духе законов : пер. с фр. / Ш.Л. Монтескье. - М. : Мысль, - 672 с. Кант И. Критика чистого разума / И. Кант // Сочинения : в 8 т. - М. : Чоро, 1994. - Т. 3. - 741 с. Пейн Т. Избранные сочинения / Т. Пейн. - М. : Мысль, 1969. - 198 с. Шульженко Ф.П. Історія політичних і правових вчень / Ф.П. Шульженко. - К. : Юрінком Інтер, 2004. - 464 с. Основы советского законодательства. Факультативный курс : пособие для учащихся / [А.А. Абрамова, Е.Н. Гендзехадзе, Н.С. Давидянц и др. ; под ред. Н.В. Черноголовкина]. - 2-е изд., перераб. и доп. - М. : Просвещение, 1983. - 236 с. Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави : посіб. / П.М. Рабінович. - 2-ге вид., зі змін. й доп. - К., - 104 с. Малько А.В. Теория государства и права в вопросах и ответах : учеб.-метод. пособ. / А.В. Малько. - 2-е изд., перераб. и доп. - М. : Юристъ. - 1997. - 181 с. Скакун О.Ф. Теория государства и права : учебник / О.Ф. Скакун. - Х. : Кон- сум ; Ун-т внутр. дел. - 2000. - 704 с. Степанюк А.Х. Втілення міжнародних стандартів у практику діяльності кримінально-виконавчої системи України : монографія / О.Ф. Степанюк, І.С. Яко- вець. - Х. : Кроссроуд, 2007. - 183 с. Про Державну кримінально-виконавчу службу України : Закон України від р. № 2713-IV // Урядовий кур’єр. - 2005. - № 132. - С. 1-6. Кримінально-виконавче право України : підручник / [В.В. Голіна, Л.П. Оніка, О.В. Лисодєд та ін. ; за ред. проф. А.Х. Степанюка]. - Х. : Право, 2005. - 256 с. Кримінально-виконавче право : навч. посіб. / [В.А. Бадира, С.Ф. Денисов, М.М. Мінаєв та ін. ; за ред. канд. юрид. наук, професора Т.А. Денисової] - К. : Істина, 2008. - 400 с. Богатирьов І.Г. Кримінально-виконавче право України : підручник / І.Г. Бога- тирьов. - К. : Правова єдність, 2008. - 352 с.
Пошук по ключовим словам схожих робіт: Цікаві статті по Вашій темі: |